Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв
| Вид материала | Документы |
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
- Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
- Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
- Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
- Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
- Програма для вступних випробувань з основ держави І права, 143.86kb.
- Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
- Гнибіденко І. Ф., Жуков В.І., Лукашевич М. П., Маршавін Ю. М., Туленков, 1563.21kb.
- Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.
1. ФКЗ «О судебной системе Российской Федерации». Ст. 4. СПС «Гарант». nt.ru.2011.
2. Лонская С.В. О понятии мировая юстиция / С.В. Лонская // Правоведение. – 2004. – № 1 (252). – С. 102
3. Конституции Российской Федерации. Ст. 118. СПС «Гарант». nt.ru.2011.
Каплій Олена Володимирівна
Нове з питань реалізації права на доступ до публічної інформації за допомогою інформаційного запиту
За останні три місяці владою в Україні були зроблені суттєві кроки в напрямку створення іміджу відкритості та прозорості своєї роботи. А саме, 13 січня цього року Верховна Рада України ухвалила довгоочікуваний закон «Про доступ до публічної інформації» [1] (далі – Закон) та закон «Про внесення змін до Закону України «Про інформацію») [2]. Перший має вже 2,5-річну історію проходження парламенту, другий – лише 2,5-місячну, але їх не могли ухвалити один без одного, бо саме в парі вони стали компромісом влади, опозиції і громадянського суспільства. На необхідності їх прийняття неодноразово наголошували поважні міжнародні інституції. Зокрема, Парламентська асамблея Ради Європи в одній зі своїх останніх резолюцій закликала українських парламентарів врегулювати порядок доступу до публічної інформації на шляху подолання корупції. Відтепер порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес, врегульовано в новому законодавчому акті.
Утім, обидва закони набудуть чинності лише через три місяці після опублікування. До цього часу в законодавство та підзаконні акти мають внести всі дотичні зміни.
Не виникає сумнівів, що в демократичному суспільстві повинні існувати механізми громадського контролю за діяльністю влади. Ефективність таких механізмів визначається передовсім рівнем відкритості і прозорості цієї влади завдяки інформуванню громадськості про її діяльність. Прозорість влади є однією з основних засад функціонування правової держави, в якій забезпечується участь громадськості у формуванні та здійсненні державної політики, її вплив на всі етапи процесу прийняття державних рішень, а також відкритий доступ до повної об’єктивної й достовірної інформації, якою володіють органи влади (публічної інформації).
Прикладів порушення права громадян на доступ до інформації або перешкоджання його реалізації сьогодні можна навести безліч. Так, нерідко органи державної влади та органи місцевого самоврядування фактично безпідставно відмовляють у наданні певної інформації, відносячи її до відомостей з обмеженим доступом, тобто неправомірно застосовуючи грифи обмеження доступу до інформації «Опублікуванню не підлягає», «Не для друку», «Для службового користування», або ж узагалі залишають інформаційні запити громадян без розгляду; існують великі труднощі в отриманні громадянами нормативно-правових актів місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, не говорячи вже про проекти таких актів [3].
Аби вдосконалити законодавство про доступ до публічної інформації й було прийнято окремий Закон, який повинен усунути всі окреслені вище проблеми. Власне, саме така політична воля була зафіксована в Указі Президента України, яким схвалено Концепцію подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності» [4].
Найголовнішим принципом даного нормативно-правового акту є те, що вся інформація, якою володіють суб’єкти владних повноважень є відкритою і її зобов’язані надати будь-якому громадянинові (як виняток, звісно, інформація з обмеженими доступом).
Цей Закон передбачає два способи доступу до інформації – активний і пасивний. Перший – надання інформації за запитами, другий – обов’язкове її оприлюднення в офіційних друкованих виданнях, на офіційних веб-сайтах, на інформаційних стендах чи будь-яким іншим способом не пізніше п’яти робочих днів із дня затвердження документа. Вичерпний перелік інформації, яку повинен оприлюднювати її розпорядник, наведено в статті 15 закону.
За словами Тараса Шевченка, директора Інституту медіа права, норма про обов’язкове оприлюднення на веб-сайтах – революційна, вперше закріплена в українському законодавстві. Завдяки цьому потреба в багатьох запитах взагалі відпаде, наголошує керівник програм Українського незалежного центру політичних досліджень Максим Лациба. Якщо сайту немає (наприклад, як у сільських рад), тоді можливо використовувати інші способи оприлюднення.
Особливу увагу варто звернути на обов’язковість оприлюднення нормативно-правових актів та актів індивідуальної дії (крім внутрішньоорганізаційних). Досі в органів місцевого самоврядування не було обов’язку оприлюднювати свої акти індивідуальної дії, а саме в цих актах зазвичай криються ознаки розкрадання майна, коштів, у них є свідчення виділення земельних ділянок, інших об’єктів власності «потрібним» людям і структурам. Обов’язкове оприлюднення актів індивідуальної дії органів місцевого самоврядування допоможе в боротьбі з корупцією, якщо жителі територіальних громад будуть готові контролювати діяльність своїх обранців й аналізувати її [5].
Також закон розширює коло організацій, які зобов’язані оприлюднювати інформацію та до яких можна звертатися із запитами. Якщо чинний закон це гарантував тільки для органів влади, то новий стосується органів місцевого самоврядування, установ, які отримують бюджетні кошти (вони зобов’язані відповідати на запити в межах цих коштів). Виконавчий директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар звертає увагу на те, що закон дає змогу отримати відповідь від органів зі спеціальним статусом (скажімо, від Державного управління справами).
Обов’язкове оприлюднення певної інформації не перешкоджатиме активному доступу до інформації, оскільки відписка розпорядника на зразок «запитувана вами інформація розміщена на нашому сайті» вважатиметься неправомірною відмовою в наданні інформації як відсилка до загальнодоступних джерел на підставі частини 2 статті 22 закону.
Отримання інформації за запитами. Запитувачами інформації згідно з пунктом 1 статті 12 закону визначені фізичні, юридичні особи, об’єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб’єктів владних повноважень. Останні отримують інформацію, необхідну для виконання ними своїх повноважень, за іншим механізмом. Активний доступ до інформації за своєю правовою природою є реалізацією права приватного суб’єкта, а в суб’єктів владних повноважень прав немає, є тільки обов’язки, як то визначено частиною 2 статті 19 Конституції України [7].
Закон спрощує і стандартизує порядок оформлення інформаційних запитів. Можливість звернення з інформаційним запитом не залежить від того, стосується запитувана інформація запитувача особисто чи ні, пояснення причини подання запиту не є необхідним (ч. 2 ст. 19 Закону). Способи звернення із запитами розширено: запит може бути подано в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача (ч. 3 ст. 19 Закону). Запит подаватиметься в довільній формі, але за змістом повинен буде містити перелік обов’язкових даних.
У зв’язку з тим, що органи влади почасти відмовляють в наданні документа на запит, мотивуючи це тим, що запитувач не вказав його реквізити, в Законі «Про доступ до публічної інформації» дозволено запитувачам подавати просто опис змісту запитуваного документа, адже його реквізити дійсно зазвичай не відомі запитувачу. При цьому запитувачі повинні розуміти, що опис має бути достатньо детальним, аби документ можна було ідентифікувати, а також, в разі чого, довести це в суді. Відтепер відповіді не по суті запиту, які поки що є дуже поширеними, вважатимуться неправомірною відмовою в наданні інформації. Одна з найголовніших переваг, яку отримує журналіст і будь-який громадянин, – це прискорення відповідей на запити: з 30-ти календарних до п’яти робочих днів. Але якщо враховувати час доставки відповіді поштою, то її фактичне отримання зазвичай відбуватиметься пізніше (за умови надання письмової відповіді), хоча при поданні усного запиту імовірно практикуватиметься надання швидких усних відповідей на нескладні запити. Також можливе надсилання відповідей електронною поштою в п’ятиденний строк за умови наявності підключення до мережі Інтернет у розпорядника інформації та вказання запитувачем адреси своєї електронної пошти.
Інформаційні запити стосовно відомостей, необхідних для захисту життя, свободи особи, про стан довкілля, якість харчових продуктів, предметів побуту, про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що загрожують безпеці, повинні задовольнятися не пізніше 48 годин з дня отримання запиту, але терміновість має бути обґрунтована в запиті. Строк розгляду запиту розпорядник інформації може продовжити до 20-ти днів для запитів про надання великого обсягу інформації або при необхідності пошуку інформації серед значної кількості даних; при цьому в п’ятиденний строк з дня отримання запиту розпорядник має поінформувати запитувача про продовження строку розгляду. Тобто в таких умовах цілком можна очікувати, що відповідь на запит потрібно буде чекати всі 20 робочих днів, а це фактично місяць, оскільки чиновник посилатиметься на «значну кількість даних». А за той час інформація вже може втратити свою актуальність і значущість.
За загальним правилом інформація на запити надається безкоштовно (ст. 21 Закону), але якщо обсяг відповіді перевищує 10 сторінок, запитувач зобов’язаний відшкодувати фактичні витрати на копіювання та друк, розмір яких визначається розпорядником з урахуванням граничних розмірів, які встановлюються Кабміном. Несплата вказаних витрат призводить до відмови в задоволенні запиту. Далеко не завжди запитувач точно зможе спрогнозувати кількість сторінок у відповіді на свій запит, тому встановивши перевищення ліміту в 10 сторінок розпорядник не повинен одразу відмовляти в задоволенні запиту, а має повідомити запитувача про необхідну для сплати суму та банківські реквізити (по аналогії це має здійснюватися також у п’ятиденний строк).
Якщо запитувана інформація належить до інформації з обмеженим доступом, то в задоволенні запиту розпорядник відмовляє при відсутності переважаючого суспільного інтересу в наданні такої інформації. Також в задоволенні запиту відмовляється, якщо розпорядник інформації не володіє й не повинен володіти запитуваною інформацією. Але якщо йому за статусом або характером діяльності відомо чи має бути відомо, хто нею володіє, він повинен направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача; при цьому відлік строку розгляду запиту починається з дня отримання запиту належним розпорядником (ч. 3 ст. 22 закону). Це ще одне положення Закону, яке спрощує отримання інформації, оскільки далеко не всі громадяни в змозі одразу визначити належного розпорядника як з суб’єктивних, так і з об’єктивних причин.
Відмова в задоволенні запиту надається в письмовий формі й у ній має бути зазначено: прізвище, ім’я, по батькові, підпис та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту; дату відмови; мотивовану підставу відмови; порядок її оскарження. Відстрочка в задоволенні запиту, на відміну від продовження строку його розгляду до 20-ти днів, може тривати невизначений період часу, але лише за наявності обставин непереборної сили (стихійні лиха, масові заворушення тощо); повідомлення про відстрочку також надається письмово.
Серед позитивних сторін закону можна виокремити такі, як:
– наявність різних способів звернення з інформаційним запитом;
– безоплатність надання інформації;
– право оскарження відмови у наданні доступу до інформації.
Водночас, закон не позбавлений і недоліків, закон не зобов’язує розпорядників інформації підтверджувати отримання інформаційного запиту, а таке підтвердження могло б слугувати доказом реєстрації запиту та вказувати на початок перебігу строку, встановленого для надання інформації.
Загалом, інформаційний запит стає цілком дієвим інструментом не тільки в руках журналіста. Він буде працювати на кожного громадянина країни, який захоче його використовувати в самих різних цілях: починаючи від коригування платіжки в ЖЕК, закінчуючи пропозиціями щодо формування місцевих бюджетів.
Важливо інше, чи готове суспільство цей інструмент використовувати?
Цей Закон довго проходив процедуру прийняття і насправді буде тестом на зрілість українського суспільства. Тому що він пропонує багато можливостей, які стануть реальністю лише завдяки активній позиції тисяч людей, які бажають впливати на власне життя. Людей, які розуміють, що прозорої влади не буває без постійного і жорсткого її контролю з боку суспільства.
Україна, на відміну від сусідніх Росії та Білорусі, де таких Законів немає, отримала свій шанс. Але він не стовідсотковий, він на п’ятдесят відсотків залежить від активної позиції кожного. Що має робити громадськість в такому випадку? А громадськість країни, або хоча б деяка її частина має зайняти дуже активну в цей важливий для суспільства час позицію. Вищевказані нормативно-правові документи ми маємо використати як інструмент відстоювання прав і інтересів громадян. Не чекаючи, доки влада сама оприлюднить генеральні плани забудови міста або земельного кадастру, а самим вимагати їх оприлюднення. Щоб проконтролювати забудову, наприклад, історичної частини міста або міського парку в майбутньому.
Література:
1. Про доступ до публічної інформації: закон України від 13.01.2011 р. № 2939-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: a.gov.ua
2. Про внесення змін до Закону України «Про інформацію»: закон України від 13.01.2011 р. № 2938-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: a.gov.ua
3. Демкова М. Як покращити доступ громадян до публічної інформації? / Марія Демкова // Громадянське суспільство. – 2007. – № 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: a.org/articles/2008/01/01/1031.phpl
4. Про Концепцію подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності»: Указ Президента України від 11.09.2006 р. № 742/2006 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: // dent.gov.ua/
5. Головенко Р. Доступ до інформації: до і після законодавчих змін / Роман Головенко // Громадянське суспільство. – 2011. – № 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: .kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=603277646
6. Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року № 254 к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України – 1996. – № 30. – Ст. 141.
Киян Т.Н.
Понятие и значение экспертизы для расследования уголовного дела
Доказательствами в уголовном деле в соответствии со ст. 65 УПК Украины являются любые фактические данные, на основании которых в определенном законом порядке орган дознания, следователь и суд устанавливают наличие или отсутствие общественноопасного деяния, виновность лица и другие обстоятельства, имеющие значение для правильного разрешения дела [1].
Источниками таких данных служат показания свидетелей, потерпевших, подозреваемых и обвиняемых, заключение эксперта, вещественные доказательства и т.д.
Заключение эксперта – это письменно оформленный вывод эксперта, в котором он на основании произведенного исследования и в соответствии со своими специальными познаниями дает ответ на поставленные перед ним вопросы лицом, производящим дознание, следователем и судом. Заключение эксперта по своему характеру представляет собой результат проведенного исследования с использованием специальных познаний.
Судебная экспертиза является наиболее распространенной формой применения специальных познаний в уголовном судопроизводстве. Судебная экспертиза – это исследование экспертом на основе специальных знаний материальных объектов, явлений и процессов, содержащих информацию об обстоятельствах дела, которое находится в производстве органов дознания, досудебного следствия или суда [2].
Проведение экспертизы характеризуется тем, что сведущее лицо с соблюдением особого процессуального порядка осуществляет исследование и дает заключение, служащее самостоятельным источником доказательств. Результатом экспертизы является вывод эксперта о фактах, не являющихся очевидными [3, 41].
По данным УМВД с помощью экспертиз и технических средств фиксации следов преступных действий в Украине раскрывается свыше третьей части преступлений [4, 131].
Научные исследования в области судебной экспертизы проводились учеными Р.С. Белкиным, Т.В. Варфоломеевой, А.И. Винбергом, М.В. Салтевским, М.Я. Сегаем, В.В. Тищенко, В.Ю. Шепитько, А.А. Ейсманом, А.Н. Эртевцианом и др.
Однако фундаментальные научные работы по этой теме относятся ко времени 60-70 годов 20 века. Сегодня судебная экспертиза представляет собой самостоятельную область научного знания, развивающегося по трем основным направлениям: разработка общей теории судебной экспертизы; создание новых и совершенствование существующих методов и методик в конкретных экспертных исследованиях и, как результат развития двух первых, – образование новых родов и видов экспертиз [5, 4].
Сущностью судебной экспертизы является установление лицами, сведущими в науке, технике, искусстве, по заданию следователя или суда на основе анализа представляемых материальных объектов и различных документов фактических данных, имеющих значение для правильного разрешения дела.
Как следует из смысла уголовно-процессуального закона (ст. 75 УПК), основанием назначения экспертизы является необходимость применения специальных знаний для выяснения существенных обстоятельств по уголовному делу, т.е. таких знаний, которые не являются общеизвестными и которыми обладают лишь лица, специализирующиеся в определенной области научных исследований.
Назначение экспертизы отнесено на усмотрение следователя или суда (кроме случаев обязательного ее проведения), которые принимают решение исходя из конкретных обстоятельств дела, при необходимости применения научных, технических или других специальных знаний и невозможности установления фактических данных иным путем.
Решение о необходимости производства экспертизы следователь принимает в каждом конкретном случае с учетом сложившейся по делу следственной ситуации и характера устанавливаемых обстоятельств. Это решение отражается в постановлении о назначении экспертизы, на основании которого эксперт и производит надлежащие исследования.
Основанием для проведения экспертизы являются постановление лица, проводящего дознание, следователя, прокурора или определение суда, вынесенные в соответствии с действующим законодательством [6, 17].
Следственная практика выработала перечень типичных ситуаций, складывающихся при расследовании отдельных категорий уголовных дел, в которых проведение той или иной экспертизы для решения возникающих задач становится объективно необходимым. Согласно ст. 75 УПК экспертиза назначается в случаях, когда для разрешения определенных вопросов при производстве по делу необходимы научные, технические или другие специальные знания.
Законодатель устанавливает перечень тех случаев, в которых следователь обязан назначить экспертизу, независимо от того, насколько в отдельном конкретном деле вопрос может казаться ясным. В отдельных, особо ответственных случаях проведение экспертизы необходимо в силу прямого указания на это в законе (ст. 76 УПК).
Существует единый процессуальный порядок производства экспертиз и выработаны некоторые общие методические правила.
Эксперта можно привлечь к участию в следственном действии при наличии двух оснований: а) возбужденного уголовного дела и б) наличия вынесенного следователем постановления о производстве экспертизы, в котором должно быть сформулировано задание эксперту и представлены объекты, с которыми он должен работать.
Возбуждение уголовного дела является обязательным условием назначения судебной экспертизы. Это положение закреплено в ст. 75 УПК Украины, в которой указано, что экспертиза назначается «для разрешения определенных вопросов при производстве по делу…» Назначение судебной экспертизы до возбуждения уголовного дела ведет к ущемлению гарантированных законом прав граждан, в частности, прав обвиняемого при назначении и производстве экспертизы, предусмотренных ст. 197 УПК Украины.
Проведение экспертизы представляет собой комплекс ситуационно обусловленных действий, тесно связанных друг с другом и осуществляемых в определенной последовательности. Практическая реализация комплекса действий по проведению экспертизы осуществляется в несколько этапов: 1) этап подготовки и назначения экспертизы; 2) этап производства экспертизы; 3) заключительный этап.
1. На этапе подготовки и назначения экспертизы необходимо: 1) определить вид необходимой экспертизы; 2) собрать материалы, подлежащие экспертному исследованию; 3) определить вопросы, выносимые на разрешение эксперта; 4) определить время назначения экспертизы; 5) выбрать соответствующее экспертное учреждение или конкретное лицо для производства экспертизы вне такого учреждения.
2. На этапе производства экспертизы: 1) определить конкретное место и порядок осуществления экспертных исследований; 2) обеспечить условия, необходимые для их успешного производства.
3. На заключительном этапе: 1) оценить заключение эксперта; 2) устранить недостатки заключения в случае его неясности, неполноты, необоснованности или при наличии сомнений в его правильности.
В постановлении Пленума Верховного Суда Украины от 30 мая 1997 г. № 8 в качестве недостатка в работе судов отмечено то обстоятельство, что иногда они назначают экспертизу для выяснения таких вопросов, разрешение которых не требует специальных знаний, либо ставят перед экспертами правовые и иные вопросы, ответы на которые выходят за пределы компетенции экспертов. Пленум указал, что суды не должны допускать постановки перед экспертами правовых вопросов, как не входящих в их компетенцию (например, в отношении вины, неподсудности или недееспособности лица и т.п.) [7, 23].
Если при производстве экспертизы эксперт установит новые обстоятельства, имеющие значение для дела, по поводу которых ему не были поставлены вопросы, он в соответствии со ст. 200 УПК Украины вправе указать на них в своем заключении. Такое право экспертной инициативы служит гарантией полноты и всесторонности исследования всех обстоятельств дела.
То обстоятельство, что выводы эксперта основаны на исследованиях, проведенных с применением научных или иных специальных познаний, отнюдь не исключает возможности и необходимости оценки их следователем и судом в полном объеме. Согласно ст. 75 УПК Украины «заключение эксперта для лица, производящего дознание, следователя, прокурора и суда не обязательно, но несогласие с ним должно быть мотивировано в соответствующих постановлении, определении, приговоре».
Тщательный и объективный анализ заключения эксперта способствует установлению истины по делу, помогает суду и другим участникам судебного разбирательства определить место заключения в цепи других источников доказательств, сделать вывод о достоверности или недостоверности выводов эксперта.
Практическое значение экспертизы чрезвычайно велико. Судебная экспертиза как элемент доказательственного процесса является одним из звеньев, позволяющих объективно установить реально существующие юридически значимые обстоятельства по делу. В ряде случаев только с помощью специалистов в различных отраслях знания следователь может обнаружить и истолковать следы, оставленные преступником.
Значение экспертизы состоит, прежде всего, в том, что в результате ее проведения возникает самостоятельное доказательство, каковым является заключение эксперта. Содержащиеся в нем новые фактические данные в то же время повышают осведомленность следователя об отдельных обстоятельствах преступного события, позволяют ему проверить выдвинутые ранее версии и построить новые, выступают в качестве необходимой базы для принятия тех или иных тактических решений.