Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв

Вид материала

Документы

Содержание Біографічний жанр як форма осягнення правової спадщини Понятие и содержание церковно-правовой науки Вік як ознака суб’єкта злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військових злочинів)

Подобный материал:

• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
• Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
• Програма для вступних випробувань з основ держави І права, 143.86kb.
• Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
• Гнибіденко І. Ф., Жуков В.І., Лукашевич М. П., Маршавін Ю. М., Туленков, 1563.21kb.
• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.

Арнаутова Л.П.

БІОГРАФІЧНИЙ ЖАНР ЯК ФОРМА ОСЯГНЕННЯ ПРАВОВОЇ СПАДЩИНИ

Становлення і розвиток Української держави, формування в Україні громадянського суспільства роблять актуальним вивчення, творче осмислення і практичне застосування досягнень правової думки науковців вітчизняної юридичної науки як джерел формування теоретичних засад подальшого розвитку нашої держави і суспільства.

Сучасне українське суспільство перебуває в стані глибокої і всеохоплюючої внутрішньої трансформації, яка посилюється процесами трансформації загальноцивілізаційної. Відповідно загострюється питання збереження і захисту своєї ідентичності. Відомий російський дослідник з проблем порівняльного правознавства Ю.О. Тихомиров справедливо зауважив, що кожна країна в процесі історичного розвитку накопила, зберегла та примножила свої правові концепції, традиції правової культури, специфічні юридичні інститути. Кожний народ має власну «візитну картку» [1, 13-14].

Вихід на проблематику правової спадщини вимагає з великою обережністю ставитися до запозичення досягнень інших правових культур (зокрема, правової культури Західної Європи). Якщо справедливе твердження, що уявлення про сучасний Захід як ідеал суспільного устрою, вжите нашими реформаторами як керівництво до дії, обернулося черговою утопічною спробою «примусу народу до щастя», то це тим більше вірно щодо прав людини як ідеалу нашого правового розвитку чи правової держави як ідеалу нашого державного життя. Звідси з’ясовні пошуки правових рішень вітчизняних проблем у спадщині наших предків, що сформували самостійну політичну і правову культуру, свій тип праворозуміяня, своє бачення професійної юридичної діяльності. Іншими словами, існує нагальна потреба продовжувати свою традицію права, розвивати ідеї справедливого права й сильної держави [2, 6].

Дослідження правової спадщини України має як теоретичне, так і практичне значення. Воно відкриває об’єктивні правові закономірності розвитку суспільства, також відображає історично традиційний характер взаємозв’язку держави і особи, держави і суспільства, і разом з тим дає можливість останньому визначитися із своїм місцем і роллю в історії людства.

Правову спадщину можна розглядати як інформаційний потенціал, відбитий у явищах, подіях, матеріальних об’єктах, і необхідний людству для свого розвитку, а також, що зберігається для передачі майбутнім поколінням.

Сьогодні ми відкриваємо для себе творчу спадщину багатьох чудових вчених минулого сторіччя. Повною мірою це стосується і української радянської правової науки, яка впродовж більш ніж 70 років розвивалася у жорстоких ідеологічних рамках. Серед її досягнень були і такі, які, незважаючи на інше розуміння права, є для нас доволі цінними. Серед багатьох імен українських радянських учених-правників в цьому зв’язку відоме місце посідає Олексій Васильович Сурілов.

Його наукові інтереси були нерозривно пов’язані з дослідженням фундаментальних проблем теорії держави і права, зокрема методології юридичної науки, категорій сутності, змісту та форми держави, праворозуміння, проблем захисту природного середовища і екологічної правосвідомості, що відрізнялися суттєвою науковою новизною й отримали визнання широкої юридичної громадськості не тільки в Україні, а й за її межами.

Зростання інтересу правознавців до біографічного жанру як до форми розуміння правової спадщини, слід вважати цілком закономірною тенденцією сучасних досліджень у сфері юриспруденції. Біографістика розглядається як окрема галузь науки, що має своїм об’єктом видатну особу в її багатоманітних зв’язках із суспільством та в єдності її індивідуального і суспільного.

Біографічний жанр є одним з найдавніших у науковій літературі. Важливість його загалом не викликає жодних сумнівів, адже розвиток суспільства, історичний процес у широкому розумінні цього поняття складається врешті-решт з долей окремих особистостей, а твердження, що історію творять люди і для людей, вже давно стало аксіоматичним.

Як вважає О.Ф. Скакун, «слід прагнути до поєднання праці мислителя з джерелом, що містить відомості про державний устрій і правові інститути того історичного періоду, в який він жив, з вивченням попередніх ідей, у річищі яких працював мислитель, дослідженням праць його послідовників. Тому джерельна база дослідника не обмежується працями одного мислителя, а може і повинна виходити далеко за ці межі» [3, 147].

Варто нагадати, що до революції кожний університет вважав обов’язком мати біографічний словник своїх професорів і викладачів. А звернення до творчості корифеїв українського правознавства свідчить, що більшість з них тією чи іншою мірою віддавала належне біографічному жанру. Такі праці, зокрема, були у О.Ф. Кістяківського, М.П. Василенка, Ф.В. Тарановського, О.О. Малиновського, М.Є. Слабченка та у багатьох інших відомих правознавців. Існувала традиція підготовки учнями нарисів про життя і діяльність своїх вчителів, усталена практика видання наукових збірників, присвячених пам’яті видатних правознавців тощо. Наукова цінність, значення саме для юриспруденції зазначених праць сьогодні не викликає жодних сумнів.

На думку Ю.М. Оборотова, питання правової спадщини та її використовування прямо пов’язане з традиціями та новаціями правової реальності. Традицією називають загальний родовий досвід культури, що набув стійкого характеру, закріплений у певних стереотипах і правилах культурної діяльності. Відхилення від традиційного досвіду, пов’язане з його творчим розвитком, фіксується поняттям новаторства (новації). Зв’язок між традиціями й новаціями забезпечує змістовне наступництво культурно-історичного досвіду, збереження й розвиток неминущого змісту культури [4, 109].

Традиція – це зв’язок між минулим, сьогоденням і майбутнім, зв’язок як спадкування, зв’язок, що лине крізь час.

Отже, розробка українського державотворення і правотворення, національної правової системи, створення теоретичних моделей ефективних юридичних механізмів входження України у світове співтовариство, забезпечення прав людини з урахуванням рис характеру українського народу, його ментальності, національного способу життя має ґрунтуватися на напрацьованому державотворчому і правотворчому потенціалі народу на його правові спадщині. Історія державно-правової думки України неодноразово привертатиме увагу вчених-правознавців своїм особливим національно-демократичним духом і самобутністю.

Література:

1. Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения – М., 1996. – С. 13-14.

2. Оборотов Ю.М. Правова спадщина та правові традиції як фундамент розвитку права України // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук.праць. – О.: Юрид. л-ра, 2004. – Вип. 22. – С. 4-9.

3. Скакун О.Ф. Джерельна база наукових досліджень історії політичних і правових вчень та інтерпретація політико-правового вчення // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – № 3. – С. 147

4. Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии: Монография. – О.: Юрид. л-ра, 2001. – С. 109.


Близнюк Людмила Владиславівна

Юридична відповідальність боржника у виконавчому провадженні

Будь-який практикуючий юрист знає, що реальне виконання судового рішення – це насправді титанічна праця, яка далеко не завжди закінчується успіхом. Отримати позитивне рішення суду – це навіть не половина справи, а лише її початок...

Головним конституційним обов’язком України на шляху розбудови правової демократичної держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини та їх гарантії, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави та захищаються судом. Судові рішення, відповідно до ст. 124 Конституції України, є обов’язковими до виконання на всій території України.

Аналіз законодавства про виконавче провадження свідчить, що державний виконавець, здійснюючи відповідно до чинного законодавства примусове виконання судового рішення, не має жодної інформації про фінансово-матеріальний стан боржника, що в багатьох випадках значно ускладнює процес стягнення майна або взагалі робить стягнення неможливим. У зв’язку з цим слід підтримати пропозиції вчених, аби суд перед видачею виконавчого документа отримував від боржника інформацію про належне йому майно, визначав майно боржника, на яке не може бути звернуто стягнення при виконанні рішення, після чого видавав виконавчий документ, де зазначав би майно, на яке слід звернути стягнення. Крім того, суд у резолютивній частині рішення обов’язково мав би вказувати вартість майна, яка стягується за його відсутності. Конче потрібно встановити відповідальність боржника у разі ненадання ним суду інформації про належне йому майно або в разі ухилення від явки до суду для надання такої інформації.

Віднедавна в Україні введено кримінальну відповідальність за невиконання рішення суду (внесено зміни до ст. 382 ККУ). Тепер не тільки посадові особи, а й фізичні можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за небажання виконувати рішення суду. Отже, виконавці матимуть додатковий важіль впливу, адже раніше, наприклад, якщо хтось незаконно захопив ділянку і всупереч судовому рішенню не хотів її звільняти, то залишався практично безкарним. Натомість зараз на таких осіб впливатимуть у відповідності із Кримінальним кодексом.

Закон містить нову редакцію статті 382 Кримінального кодексу, яка передбачає суворішу відповідальність за умисне невиконання рішення суду. Таке умисне невиконання є злочином не тільки для службових осіб, але й для пересічних громадян. Але на сьогоднішній день серед вчених юристів та юристів-практиків є супротивники таких змін у діючому законодавстві, які вважають, що доцільність такої норми можна поставити під сумнів. Забезпечення виконання рішення є обов’язком Держави. Якщо боржник не виконує рішення суду, важливо знайти можливість забезпечення повернення ним боргу, а просте покарання такого боржника в численних випадках просто нічого не дасть, бо не матиме прямих і негайних наслідків для тих, кому боржник завинив кошти. Відтак, покарання боржника ані прискорить виконання судового рішення про виплату боргу, ані адекватно компенсує кредиторові наслідки затримки виплат.

Віднині змінюється роль боржника у виконавчому провадженні, повідомляє офіційний сайт Міністерства юстиції. Попередня редакція Закону надавала боржникові законні можливості для ухилення від виконання судових рішень. Фактично кожну процесуальну дію державний виконавець повинен був узгоджувати з боржником. Нова ж редакція забезпечує виключно судову процедуру. Адже тільки суд, який виносив рішення, може фактично й далі вирішувати можливість або неможливість його виконання.

Таку можливість надали внесені зміни в ст. 382 КК України. Раніше ця стаття передбачала кримінальну відповідальність за умисне невиконання рішень суду або перешкоджання їх виконання, але лише для службових осіб. Тепер кримінальна відповідальність у вигляді штрафу від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (8,5-17 тис. грн.) або позбавлення волі на строк до трьох років визначена для всіх громадян України.

Деякі експерти вже заявили, що ця норма вигідна, в першу чергу, фінустановам, які зіткнулися з проблемою неповернення кредитів, і колекторним компаніям. Бурхливе зростання кредитування в передкризовий період і різке скорочення доходів громадян за останніх пару років привели до збільшення кількості проблемних кредитів.

Як застосовуватиметься на практиці ст. 382 КК України, поки залишається здогадуватися. Вочевидь, в разі відмови від добровільного виконання вирішення суду кредитор повинен буде звертатися в Державну виконавчу службу (ДВС) для примусового стягнення боргу. Якщо ж у боржника не виявиться банківських рахунків або майна, які можна заарештувати та на які можна звернути стягнення, він зможе деякий час затягувати виконання рішення. Проте, враховуючи, що процедура по притягненню до кримінальної відповідальності за ст. 382 КК України чітко не прописана, можна передбачити, що тепер позивач (банк, кредитний союз або колекторна компанія) зможе звернутися в прокуратуру із заявою про порушення кримінальної справи практично на будь-якій стадії після вступу рішення до законної сили: як до звернення в ДВС, так і в процесі примусового стягнення. Причому якщо раніше, по старій редакції ст. 382 КК України, добитися від прокуратури порушення кримінальної справи проти чиновника було справою непростою, то тепер банкам і колекторам переконати прокуратуру порушити кримінальну справу проти боржника буде легко.

Як мінімум, ця норма стане вагомим аргументом для залякування боржників. Ризикуючи виявитися в місцях не настільки віддалених, боржник, швидше, вважатиме за краще розлучитися зі всім нажитим майном або шукатиме допомоги у родичів і знайомих. Адже деяким громадянам криза просто не залишила шансів. Наприклад, кредит був узятий на квартиру в передкризовий період під заставу цієї ж квартири. Але в період кризи вартість нерухомості різко впала до ціни нижче за суму кредиту. При цьому чинним законодавством навіть не передбачена процедура визнання фізичної особи неплатоспроможною за прикладом банкрутства юридичної особи. Вочевидь, перед прийняттям подібної норми законодавцям слід було врегулювати цілу низку проблемних питань.

Крім того, в Україні запроваджується судовий контроль за виконанням рішень – учасники процесу будуть зобов’язані подавати до суду звіт про виконання його рішення у встановлений термін.

У концепції реформи йдеться також про нововведення, які буде запроваджено у відповідності до підписаного Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів».

У зв’язку із вступом в силу нового закону «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI та внесенню зміни до статті 382 Кримінального Кодексу України, відповідно до якої тепер боржнику за невиконання рішення суду загрожує кримінальна відповідальність, ця новела призводить до можливості вжиття державними виконавцями більш дієвих заходів з метою повного та фактичного виконання рішень судів. Хоча і раніше відповідно до ч. 2 ст. 88 Закону України «Про виконавче провадження» у разі наявності ознак злочину у діях особи, яка умисно перешкоджає виконанню рішення чи іншим чином порушує вимоги законодавства про виконавче провадження, державний виконавець складав акт про порушення і надсилав до відповідних правоохоронних органів подання про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності. Але на практиці на цій стадії виконавче провадження зупинялось.

Недосконалою й ускладненою залишається процедура реалізації майна боржників, арештованого під час здійснення виконавчого провадження. Державний виконавець фактично позбавлений контролю за цією стадією виконавчого провадження. Внаслідок чого реалізація арештованого майна часто здійснюється з порушенням вимог закону, що затягує терміни виконання, майно переоцінюється, знижується його ринкова вартість, трапляються факти неперерахування спеціалізованими організаціями коштів від реалізації майна. Тому вкрай необхідно для розв’язання цієї проблеми запровадити нову систему реалізації майна із забезпеченням прозорих правил, що дадуть змогу здійснювати оперативний продаж майна за реальною ціною. Так, пропонується залишити виключно на прилюдних торгах (аукціонах) реалізацію лише нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден. У решті випадків допускатиметься реалізація майна на комісійних засадах. Крім того, слід забезпечити вільний доступ кожної особи через мережу Інтернет до інформації про арештоване майно, що передається на реалізацію, місце, час та суб’єкта його реалізації.

Але в будь-якому разі кожна реформа, яка проводилась в Україні і не тільки в Україні, мала своїх прибічників та противників, які не втрачали нагоди піддати її нещадній критиці. Головне, щоб ініціатори таких реформ брали до уваги слушні зауваження критиків, тільки в такому випадку ми станемо на вірний шлях побудови демократичної та правової держави. А нам лишається сподіватись, що бажаний, позитивний результат не змусить на себе довго чекати.


Боднарук Людмила Владимировна

ПОНЯТИЕ И СОДЕРЖАНИЕ ЦЕРКОВНО-ПРАВОВОЙ НАУКИ

Современная юриспруденция содержит различные подходы к правопониманию  позитивистский, естественно-правовой, социологический, а в последнее время и интегративный. Они открывают возможность по-новому взглянуть на такое социально-правовое явление как каноническое (церковное) право, влияние которого на жизнь общества становится все более реальным.

Сегодня Церковь как важный социальный институт занимает одно из ведущих мест в духовно-нравственном возрождении общества. Наряду с этим данная сфера социальных отношений оставалась за рамками юриспруденции и являлась приоритетным направлением исследований религиоведческих, философских, социологических и других общественных наук [1, 3].

История показывает, что государственное разрушение религии неизбежно влечет за собой нравственную деградацию общества и никогда не приносит пользы праву и правовому порядку, ибо, в конечном счете, и право и религия призваны закреплять и утверждать нравственные ценности, в этом основа их взаимодействия. С точки зрения механизма действия религиозные нормы  мощный внутренний регулятор поведения. Поэтому они  необходимый и важный инструмент поддержания и сохранения нравственного и правового порядка в обществе [2, 17].

Преподавание основ церковного права в светских вузах не противоречит украинскому законодательству, а учитывая то, что православными христианами признает себя преимущественное большинство населения Украины  знание основ церковного права является необходимой потребностью для юриста [3, 67].

По словам А.В. Муравьёва, «церковное право представляет собой сложившийся в течение двух тысячелетий корпус кодифицированного права (общеобязательных законов, защищенных санкциями), которым регулируется внутренняя дисциплинарная жизнь Церкви и отношения Церкви с государством» [4].

Церковное право обязано своим происхождением и развитием всемирно-историческому факту появления и распространения в мире Христианской религии, соединившей своих последователей в особый общественный союз [5, 7].

Современный канонист В. А. Цыпин определяет церковное право как совокупность норм и правил, регулирующих внутреннюю жизнь Церкви, в ее общинно-институциональном аспекте, а также и ее отношения с другими общественными союзами, религиозного или политического характера [6, 4]. Предметом науки церковного права являются правовые акты, регулирующие церковную жизнь, независимо от их происхождения: будь то древние каноны, церковные постановления позднейшей эпохи или законы, изданные светской властью [7, 12].

Светское и каноническое право изначально строились на различных принципах. В первые века христианской эры, когда начали вырабатываться церковные правила (каноны), римское право уже насчитывало несколько столетий интенсивного развития. В основу римского права под влиянием классической греческой философии была положена идея «естественного права» и принципы «справедливости» (aequitas) и «человечности» (humanitas). Мотивы и представления, выходящие за пределы повседневной (главным образом, экономической) деятельности, в светском праве отсутствовали. Каноническое право, наоборот, изначально было призвано регулировать преимущественно духовные вопросы, имеющие прямое отношение к спасению души и вечной жизни. Оно не могло опираться на принципы формальной логики, как классическое римское право, поскольку во многом основывалось на понятиях, не поддающихся рациональному определению. В каноническом праве центральное место занимало понятие Церкви. Определения канонического права опираются не столько на эллинистические идеи «справедливости» или «человечности», сколько на идею христианской любви [8, 183].

Церковное право занимает в системе права определенное место. Какое именно? В своих ответах на этот вопрос юристы значительно расходятся между собой. В Риме со времён Ульпиана признавалось деление права на частное и публичное. Опираясь на это классическое разделение, многие из правоведов и канонистов либо пытаются отнести церковное право к одной из этих правовых общностей, либо само церковное право разделяют на церковное публичное и церковное частное право. В Риме религия вполне отождествлялась с государственными интересами, поэтому и jus sacrum (священное право) в «Дигестах» совершенно последовательно рассматривается как часть публичного, государственного права: «Публичное право включает в себя святыни (sacra), служение жрецов, положение магистратов» [9, 23]. Подобную позицию поддержали и некоторые христианские канонисты, не только западные, но и русские. Профессор Н. С. Суворов писал: «В церковном праве нет надобности различать публичное и частное право, потому что все вообще церковное право носит публичный характер» [10, 6]. Однако его точку зрения не разделяют другие видные православные канонисты: епископ Никодим (Милаш), профессор А.С. Павлов.

Представляет интерес точка зрения, выраженная Т. Марецоллем в его «Институциях римского права», по которому церковное право относится частично к публичному, частично – к частному праву: «где нет … отождествления интересов государства с интересами религии, … отношения верующих к их религиозной общине, церкви, образуют особенное право – церковное. Церковное право, поскольку речь идет об отношении церкви к государству, входит, правда, в состав государственного права. Но так как оно затрагивает и интересы отдельных лиц и видоизменяет их, то оно относится и к частному праву. Все же остальное в церковном праве лежит на границе между частным и публичным правом» [5, 16]. А это «нечто», отмечает А.С. Павлов, не подходящее под рубрику публичного и частного права, существующего в государствах, и составляет в церковном праве существенный элемент, который пронизывает всю его систему и дает ему характер, отличный от всякого другого права. Отсюда, А.С. Павлов делает заключение о том, что «церковное право есть особенная, самостоятельная ветвь права, которую нельзя отнести ни к частному, ни к публичному».

Определив церковное (каноническое) право как особенное явление, не являющееся частью ни публичного, ни частного, ни какого-либо другого права, канонисты рассматривают его как единое целое и видят в нем свои части. В зависимости от источников церковное право канонисты делят на божественное право (иначе – естественное право), данное через Божественное Откровение, и положительное право, или церковное право в узком смысле слова, основанное на точно установленных законодательных актах самой Церкви.

В зависимости от того, идет речь о праве, регулирующем внутреннюю жизнь Церкви или ее отношения с иными общественными и политическими образованиями, государством, различают внутреннее и внешнее церковное право. Церковное право разделяют также на писанное и обычное (неписаное) если оно хранилось в Церкви путем предания и обычая. Наконец, существует общее и частное церковное право. Первое подразумевает основные законы, обязательные для Вселенской Церкви, второе же составляют законодательные акты, действующие в отдельных поместных Церквах [7, 13].

Как юридическая дисциплина, отмечает В.А. Цыпин, церковное право входит в систему юридических наук, особенно тесно соприкасаясь с римским правом, с обычным правом славян, германцев и других христианских народов, с историей публичного и частного права, а также с ныне действующим правом тех государств, в которых есть поместные Православные Церкви, и, наконец, с теорией права.

Православные канонисты (А.С. Павлов, еп. Никодим (Милаш), прот. Владислав Цыпин) выделяют следующие задачи церковного права: 1) выявление истории формирования действующего права и церковно-правовых институтов; 2) изложение нормы церковного права (догмы права), берущей свое основание в церковных канонах и позднейшем законодательстве; как частный аспект этой задачи  изложение нормы права отдельных Поместных Православных Церквей; 3) критический анализ существующего церковного устройства.

Что касается метода науки, то, как справедливо отмечал А.С. Павлов, «наилучшим методом научного изложения церковного права должен быть признан метод историко-догматический. …Мы должны восходить к истокам каждого церковно-юридического института и потом следить за всеми фазисами его исторического развития, постоянно и точно отмечая те местные, национальные, политические влияния, под действием которых он достиг настоящего своего вида. В этом генетическом процессе право церкви предстанет перед нами как живое, в своем жизненном росте, со своим собственным характером» [5, 27].

Рассматривая проблему церковно-государственных отношений, преподаватель МДАиС, свящ. Александр Задорнов сделал вывод о том, что до сих пор не найдена оптимальная модель церковно-государственных отношений, что в свою очередь, порождает общетеоретическую проблему применимости канонических норм относительно отношений с государственной властью, выработанных в иных исторических условиях, к современным реалиям [11].

Таким образом, последние научные достижения в сфере права позволяют сегодня говорить о тех областях правовой жизни, которые еще совсем недавно, в силу различных обстоятельств, были закрыты для юридической науки. Многие правовые области, в том числе и каноническое (церковное) право, получают в настоящее время импульс к своему развитию. Как система социальной регуляции поведения, являясь эффективным фактором в сфере правовых отношений, каноническое (церковное) право представляет особый интерес для теории права и государства.

Литература:

1. Боровой Д.Д. Каноническое (церковное) право как нормативная система социально-правового регулирования: Автореф. дис. … к.ю.н: 12.00.01. – Ставрополь, 2004.

2. Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства: Вопросы и ответы.  М.: Новый Юрист, 1999.

3. Оборотов І.Г. Церковне право як навчальна дисципліна: проблеми запровадження // Правове життя сучасної України: Тези доповідей Міжнародної науково-практичної конференції професорсько-викладацького складу (м. Одеса, 21-23 травня 2010 р.). – О.: Фенікс.

4. Муравьев А.В. Церковное право // Отечественные записки. – 2003. – № 2.

5. Павлов А.С. Курс церковного права.  СПб.: Лань, 2002.

6. Цыпин В.А., прот. Курс церковного права.  Клин, 2002.

7. Цыпин В.А. Церковное право. Курс лекций. – М.: МФТИ, 1994.

8. Максимович К.А. Право и церковь // Православная энциклопедия. – Т. VIII. – М., 2004.

9. Дигесты Юстиниана. – М.: Юрид. лит., 1984.

10. Суворов Н.С. Учебник церковного права. – 5-е изд. – М., 1913.

11. Задорнов А., прот. Современные проблемы русского церковного права: Лекция от 23 января 2008 г. // lov.ru/text/220951.phpl


Вахненко В.В.

Організація та діяльність карантинної служби в Російській імперії на початку ХІХ ст.

У зв’язку з поширенням небезпечних хвороб сьогодні, особливо актуальною постає проблема їх попередження, законодавчого регулювання діяльності карантинної служби. Так виникає потреба у зверненні до минулого, у перейнятті досвіду боротьби та попередження особливо-небезпечних хвороб.

Особливо актуальною проблема проникнення хвороб та поширення епідемій на початку ХІХ ст. в Російській імперії, була для припортових міст, наприклад, м. Одеса.

По торгівельному призначенню Одеського порту, в першу чергу потрібно було збудувати Митне та Карантинне управління, заснування якого затвердив наказ від 17 липня 1794 року. Таким чином, вже 12 квітня 1795 року відбулося урочисте відкриття цих закладів. Як повідомляє відомий історик О. Скальковський, з затвердженням порто-франко, в місті відбулося різке пожвавлення торгівлі з іноземними державами. Через портовий карантин проходила величезна кількість хлібу, зерна та інших товарів. Через це виникала реальна загроза поширення небезпечних хвороб і існуючий карантин, який будували поспіхом, як тимчасовий, не міг забезпечити захист від них. І взявши до уваги те, що не було спеціального законодавства, яке б регулювало діяльність та склад карантинної служби по країні в цілому, і по місту Одесі зокрема, 7 червня 1800 року було затверджено перший докладний статут та штат карантинів «Устав пограничных и портовых карантинов», в якому були систематизовані всі попередні положення щодо запобігання від чуми.

Цей статут перевидавався та доповнювався, 1832 року його було розміщено у розділі третьому «Устава медицинской полиции», тому ХІІІ Зводу законів Російської імперії. Статут закріплював організаційно-правові основи діяльності карантинних закладів, фінансування карантинних заходів, правила внутрішнього розпорядку карантинного дому.

У 1812 році всі прийняті заходи не зупинили проникнення чуми у місто, розпочалася епідемія. Для попередження поширення хвороби за кордони міста, градоначальником були прийняті додаткові заходи. Все місто було оточено лінією Карантинної варти, за межі якої жодної людини випущено не було, без суворого карантинного очищення.

Слід зазначити, що Карантинна варта впроваджувалася для охорони Європейських кордонів держави від занесення особливо-небезпечних хвороб з боку Чорного моря. Згідно з главою другою Карантинного статуту «О карантинной страже», карантинна варта підрозділялась на: саме карантинну варту, в середині карантинів та на судах, зовнішні воєнні караули, морський нагляд, прикордонну варту. Статут чітко та детально регламентував склад та діяльність як внутрішніх карантинів, так і зовнішніх караулів.

Особлива внутрішня Карантинна варта була організована в Російській імперії у 1832 році та комплектувалася чинами корпуса внутрішньої варти, а з 1845 року – унтер-офіцерами та рядовими армійської піхоти. У 1876 році передбачалось комплектувати її новобранцями, за винятком новобранців з числа євреїв. Отже, наприкінці ХІХ ст. внутрішня варта складалася з одеської роти та феодосійської і керченської напіврот.

Карантинна варта підпорядковувалася Міністру Внутрішніх справ. Найбільш надійні нижні чини призначалися гвардіонами, тобто наглядачами за судами та особами, які підлягали під карантинний нагляд.

Морський нагляд чи воєнні брандвахти, при портових карантинах, відряджались у ХІХ ст. на час навігації з воєнних суден чорноморського флоту.

Проблеми попередження та недопущення проникнення епідемії в імперію законодавчо було покладено і на прикордонну варту. Згідно з відділенням п’ятим «Устава Врачебного» Зводу законів Російської імперії «О пограничной страже», вона підрозділялася на: варту в звичайний благополучний час та варту при надзвичайних обставинах.

В таких надзвичайних обставинах офіцери Корпусу Прикордонної варти зобов’язані були приймати та виконувати усі приписи карантинного начальства, доповідати йому про всі обставини, що стосувалися справи. Всі обставини та дії прикордонної варти визначалися в докладній інструкції Міністра Внутрішніх справ. Під час існування хвороби, коли нагляд однієї постійної прикордонної варти здавався недостатнім щодо запобігання занесення хвороби в межі держави, для посилення карантинної смуги призначалися армійські війська в повне розпорядження Міністру Внутрішніх справ.

Для попередження проникнення небезпечних хвороб держава запровадила також процедуру допиту та дізнання з подальшою видачею карантинного патенту. Отже карантинний патент – це документ, який видавався судну, офіційно засвідчував благополучний чи неблагополучний стан здоров’я, як в порту так і в його межах, звідки судно відправляється, так і на самому судні. Патент видавався на спеціальному бланці Міністерства Внутрішніх справ, карантинним управлінням. А якщо такого не було – Консульською Радою, або спеціально призначеним нею Консулом тієї держави, до якої належить судно. Якщо ж не було і такого Консула, то будь-ким з консулів держав, які приймали участь у міжнародній карантинній конвенції.

Карантинний патент існував лише у двох формах: чистий та нечистий. Чистий означав, що хвороби немає, а нечистий – навпаки.

Від обов’язку придбання карантинного патенту звільнялися в благополучний час парусні судна та пароплави, які ходили між внутрішніми портами, риболовецькі, лоцманські, митні та взагалі берегові і каботажні судна.

Отже, завдяки існуванню таких попереджувальних заходів та детальній регламентації протиепідемічних заходів в законодавстві Російської імперії, було своєчасно локалізовано та попереджено проникнення особливо-небезпечних хвороб в середину держави.


Вовк М.З.

ВІК ЯК ОЗНАКА СУБ’ЄКТА ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ НЕСЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ (ВІЙСЬКОВИХ ЗЛОЧИНІВ)

Загальна вказівка на суб’єкта військових злочинів міститься у ч. 1 ст. 401 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Таким суб’єктом названо військовослужбовців, а також військовозобов’язаних під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів.

У кримінально-правовій літературі загальновизнано те, що суб’єкт військових злочинів є одним із різновидів спеціального суб’єкта злочинів [1, 208; 2, 132; 3, 1049]. Останнім, відповідно до ч. 2 ст. 18 КК України, є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. «Окрім спеціальних ознак, наявність яких дає підставу визнати особу розглядуваним суб’єктом злочину, вона наділена і загальними. Однією із загальних ознак є досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність» [4, 287].

У КК України нічого не сказано про вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність за вчинення злочину спеціальним суб’єктом, в т.ч. суб’єктом військових злочинів. У кримінально-правовій літературі не існує єдиної думки з приводу віку, з досягненням якого особа може бути суб’єктом військових злочинів.

В.О. Навроцький стверджує, що «кримінальна відповідальність за військові злочини настає по досягненні 16-річного віку». Вчений, на користь того, наводить такі аргументами: 1) положення ст. 10 КК України 1960 року (ст. 22 чинного КК України) про вік кримінальної відповідальності жодних винятків стосовно аналізованої категорії злочинів не передбачають. Загальне ж правило полягає в тому, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло шістнадцять років; 2) чинне законодавство передбачає, що на військову службу курсантів військово-навчальних закладів можуть прийматися особи, котрі досягли 17-річного віку в рік зарахування на навчання. З моменту зарахування до навчального закладу вони є такими, що перебувають на військовій службі, користуються всіма пільгами й перевагами військовослужбовців, а отже й підлягають відповідальності на рівних підставах з іншими військовослужбовцями; 3) військовополонені ворожих армій, котрі визнаються суб’єктом військових злочинів, можуть і не досягти 18-річного віку, наприклад, якщо вони призвані на службу у молодшому віці відповідно до національного законодавства [5, 691]. На нашу думку, не цілком можна погодитись із першим аргументом, оскільки положення ст. 22 КК України не можна тлумачити буквально. Встановлення загального віку, з досягненням якого особа підлягає кримінальній відповідальності з 16 років, не означає, що саме з цього віку настає кримінальна відповідальність за будь-який злочин. Вік суб’єкта злочину може бути обумовлений ознаками спеціального суб’єкта, характером діяльності особи, займаною посадою або особливостями об’єктивної сторони [6, 121].

М. Карпенко [7, 40-41], В. Клименко [8, 874] вважають, що відповідальність за військові злочини настає, як правило, з 18 років, тобто з віку призову на військову службу, а також може наставати до виповнення 17 років для курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів або вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи.

Ця позиція зазнала обґрунтованої критики з боку В.К. Грищука та М.М. Сенька. Вчені звертають увагу на те, що до кримінальної відповідальності за вчинення військових злочинів не можуть притягуватися особи, які не досягли мінімального, встановленого для відповідних категорій військовослужбовців віку. Погоджуємося із В.К. Грищуком та М.М. Сеньком, що «вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність за військові злочини для кожної категорії військовослужбовців різний і відповідає віку, з досягненням якого особа може бути призваною чи зарахованою на той чи інший вид військової служби» [9, 110-111].

Однак суб’єктом військових злочинів, крім військовослужбовців, є також військовозобов’язані. Погоджуємось із Р.Л. Максимовичем, який на підставі аналізу норм Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» дійшов висновку, що мінімальний вік військовозобов’язаних становить 18 років [4, 290].

Деякі вчені, у зв’язку із тим, що мінімальний вік суб’єкта військових злочинів має певні особливості, відносять його до ознак спеціального суб’єкта злочину. Так, В.І. Терентьєв вважає, що фізичне досягнення особою визначеного віку (як правило, повноліття), є умовою визнання особи суб’єктом визначених видів злочинів (військових злочинів) і, відповідно, ознакою спеціального суб’єкта [2, 96-97]. З такою позицією важко погодитись. Включення такого віку до числа ознак спеціального суб’єкта суперечить вченню про спеціальний суб’єкт злочину.

В ряді випадків, як зазначає В. С. Орлов, законодавець безпосередньо встановлює не лише мінімальний вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, але й максимальний, до якого особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, може бути визнана суб’єктом злочину [10, 98]. Зокрема, максимальний вік, до якого особа може бути визнана суб’єктом військових злочинів не повинен бути вищим встановленого законом граничного віку перебування на військовій службі. Відповідно до ст. 22 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» граничний вік перебування на військовій службі становить: 1) до 45 років – для військовослужбовців рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом та для військовослужбовців молодшого офіцерського складу; 2) до 50 років – для військовослужбовців старшого офіцерського складу: майорів (капітанів 3 рангу), підполковників (капітанів 2 рангу); 3) до 55 років – військовослужбовців старшого офіцерського складу: полковників (капітанів 1 рангу); 4) до 60 років – для військовослужбовців вищого офіцерського складу. Крім цього, військовослужбовці Збройних Сил України та інших військових формувань, які мають високу професійну підготовку, досвід практичної роботи на займаній ними посаді, визнані військово-лікарською комісією придатними за станом здоров’я для проходження військової служби, на їх прохання можуть бути залишені на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі на строк до 5 років у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України [11].

При встановленні віку особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, потрібно пам’ятати, що мінімальний чи максимальний вік обчислюється до моменту вчинення злочину, а не до моменту порушення кримінальної справи [10, 104], тому звільнення особи з військової служби не виключає можливості притягнення її до кримінальної відповідальності за раніше вчинений військовий злочин.

Література:

1. Павлов В.Г. Субъект преступления / В.Г. Павлов. – Спб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. – 318 с.

2. Терентьев В.И. Уголовная ответственность специального субъекта преступления по уголовному праву Украины / В.И. Тереньев. – Николаев, 2004. – 189 с.

3. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 5-те вид., перероб. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Юридична думка, 2008. – 1216 с.

4. Максимович Р.Л. Досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, як загальна ознака спеціального суб’єкта злочину / Р.Л. Максимович // Вісник Львівського університету. – Серія юридична. – 2010. – Вип. 50. – С. 287-293.

5. Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс лекцій / В.О. Навроцький. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – 771 с.

6. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю.В. Александров, В.І. Антипов, О.О. Дудоров та ін.). – Вид. 4-те, переробл. та допов. / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К.: Атіка, 2008. – 376 с.

7. Карпенко Микола. Хто він, суб’єкт злочину, передбаченого ст. 406 КК Уераїни? / Микола Карпенко // Вісник прокуратури. – 2007. – № 9. – С. 32-42.

8. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 2-ге вид., перероб. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002. – 968 с.

9. Грищук В.К., Сенько М.М. Кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби: Монографія / В.К. Грищук, М.М. Сенько. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2007. – 308 с.

10. Орлов В.С. Субъект преступления по советскому уголовному праву / В.С. Орлов. – Москва, Государственное издательство юридической литературы, 1958. – 260 с.

11. Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу» в редакції Закону від 4 квітня 2006 року // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 38. – Ст. 324.




Галицький Ігор Володимирович

Умови реалізації ідеї толерантності в політико-правовому полі України

Дефіцит толерантності в посткомуністичних країнах спричиняє негаразди, пов’язані з проявами ксенофобії, екстремізму. Тому невипадково проблема толерантності є ключовою в політичному дискурсі країн молодої демократії, і це сприяло концентрації уваги науковців саме на політичній толерантності, яку трактують як готовність гарантувати права і свободи противникам [1, 13-24]. Різні соціуми по-різному рухалися в напрямку до толерантності. Як соціокультурна реальність вона спочатку виникла в Західній Європі, де власне розроблялися і перші концепції толерантності. Можна погодитися з

Н.В. Кругловою, яка порівнює шлях до толерантності пострадянських країн (зокрема, Росії) і західних [2, 125-133]. Вона визначає таку специфіку освоєння толерантності на пострадянському просторі: від толерантності як законодавчо сформованої настанови держави до визнання толерантності як суспільної цінності і важливої якості особистості, тобто від декларативної толерантності до освоєння культури толерантних відносин на різних рівнях через різні механізми. Толерантність, щоб уникнути декларативності і стати реальністю, має виборюватися, про що свідчить досвід західноєвропейських країн, в яких поступово під тиском «знизу» долалися дискримінаційні практики і на зміну їм приходило визнання прав тих, хто має відмінності (мовні, гендерні, етнічні, сімейні, релігійні, майнові, регіональні тощо).

Не дивлячись на всі ці загальні положення про права і свободи, прийняті у світі, в Україні неможливо повне копіювання не тільки англо-американської (англо-саксонської), але й континентальної (романогерманської) європейської правової системи. Мова може йти про творче освоєння закордонного досвіду і запозиченні його необхідних елементів з урахуванням національної специфіки.

Певний час Україна була в складі держави з потужною тоталітарною владою. Серед численних культів, породжуваних тоталітарною культурою, важливе місце займає культ боротьби із усіляким інакомисленням. Його наслідками виступають орієнтація на силові методи вирішення всіх виникаючих проблем, виховання нетерпимості і непримиренності до будь-яких відхилень від «генеральної лінії». Спроби знаходження компромісу, врахування інтересів різних сторін розглядаються в тоталітарній культурі як прояв неприпустимої слабкості. Таким чином, ідея толерантності зовсім не сумісна з тоталітарною парадигмою. Важливою відмітною ознакою плюралістичної культури є визнання неминучості й необхідності плюралізму поглядів, а отже, вимога толерантності до інакомислення. Соціальні й політичні конфлікти визнаються неминучими супутниками суспільного розвитку, а акцент робиться на процедурах їх демократичного дозволу шляхом обліку й узгодження інтересів усіх сторін-учасників. Таким чином, при правильному відношенні до виникнення й розв’язання конфліктів вони стають прогресивним фактором суспільного життя.

Дотепер Україна перебуває в стані переходу від тоталітаризму до демократії – це історично тривалий етап, протягом якого домінуючу роль відіграє так звана фрагментарна політико-правова культура, яка визначається відсутністю суспільного консенсусу щодо базових цінностей і ідеалів, його розколотістю на ворогуючі групи. За словами американського дослідника У. Розенбаума, фрагментарна політична культура збільшує почуття ізольованості й розбіжності між соціальними групами, підриває консенсус відносно політичних основ і перешкоджає створенню умов, необхідних для справжнього національного співтовариства [3].

Важливою характеристикою фрагментарної культури є домінування локальної лояльності над загальнонаціональною. Інакше кажучи, більша частина населення належить до груп, що відстоюють місцеві інтереси, які визнаються пріоритетними стосовно загальнонаціональних. Тим самим і толерантність стає як би «відносною»: крайня терпимість стосовно членів своєї групи може сполучатися з настільки ж крайньою нетерпимістю до всіх інших. Це, зрозуміло, властиво більш тоталітарній, ніж демократичній культурі, оскільки фактично означає відсутність терпимості в її традиційному сенсі.

Чи можуть лібералізм, права і свободи індивіда, толерантність стати українською національною ідеєю? Останнім часом ця проблема є предметом найгостріших політичних дискусій, і її детальне обговорення виходить за рамки справжньої роботи. І все-таки, на наш погляд, Україна повинна стати державою-творцем цивілізації нового типу, що відповідає вимогам постіндустріальної епохи, а часом, можливо, навіть випереджає її у своїх відкриттях і досягненнях. Однак зазначене аж ніяк не суперечить ліберальній ідеології. Для ліберального суспільства не тільки не важливо, але й не потрібно, щоб окремі частини суспільства збігалися у своїх думках і прагненнях. Потрібно і важливо, щоб окрема група не забувала про інших й у певній мірі розділяла їхньої турботи [4, 53]. Ця «певна міра» і виражає ліберальне трактування терпимості. Принцип терпимості виявляється пов’язаним із загальнонаціональною ідеєю.

По-перше, відсутність національної ідеї веде до тенденцій ізоляціонізму, соціального й політичного розшарування, ворожості й нетерпимості; і навпаки, загальні устремління спонукують більш терпимо ставитися до незначних розбіжностей між групами, що роблять спільну справу. По-друге, національна ідея припускає різноманітність, але не конфліктну, а «синергетичну», що веде до досягнення загальної мети. По-третє, реалізація української національної ідеї вимагає повернення до консервативних об’єднуючих цінностей у масштабі всього суспільства, а консерватизму властиві помірність і терпимість.

Відсутність терпимості, у свою чергу, веде до вкрай небажаних соціально-політичних наслідків. Розшарування суспільства на ворогуючі групи, які категорично не приймають цінностей і ідеалів «супротивника», є не що іншим, як соціокультурним розколом. Саме цей розкол протягом от уже декількох сторіч заважає нормальному розвитку України, раз у раз кидаючи її в нищівні соціальні катастрофи. Толерантність є саме одним з найважливіших соціокультурних інтеграторів. Вона вимагає варіативного, гнучкого мислення, що миттєво реагує на зміни зовнішньої обстановки. Лінійна ж парадигма мислення слугує теоретичним виправданням нетерпимості. Якщо існує єдино вірне стійке рішення, то навіщо визнавати інші, явно гірші? Зрозуміло, власники знання про вірне рішення завжди праві, а їх опоненти – злісні шкідники, що підлягають викриттю й знищенню, аж до фізичного. Сучасна синергетична парадигма повністю узгоджується із принципом терпимості. У політиці не існує «єдино вірних» рішень; майже всі точки зору заслуговують на увагу й обговорення, а стійкість ухваленого рішення залежить від рівня його підтримки всіма зацікавленими сторонами.

На нашу думку, толерантність може бути ефективно забезпечена (приведена в життя) демократичною державою з елементами етатизму. Після закінчення певного відрізка історичного часу в результаті конституційного механізму вона повинна бути перетворена в державу з посиленням ролі місцевого самоврядування.

Заради створення сприятливих умов для розвитку і становлення толерантності, ми вважаємо за доцільним державний устрій, що містить у собі як елементи лібералізму й демократії (ідея дотримання основоположних прав і свобод залишається непорушною), так і авторитарні адміністративні методи. Зокрема, даний авторитаризм виражається у вимозі неухильного дотримання законів і у жорсткому покаранні за їхнє порушення, у державному втручанні в процеси ринкової економіки і соціальної сфери, концентрації публічної влади в державних інститутах, у сильних позиціях національної ідеології та пріоритеті інтересів держави.

Література:

1. Гуторов В.А. Интолерантность как фактор политического процесса в посткоммунистических странах / Гуторов В.А. // Вестник Санкт-Петербургского университета. – Сер. 6. – 2008. – Вып. 1. – С. 13-24. (С. 13).

2. Круглова Н.В. Толерантность и идентичность: ситуация в современной России / Круглова Н.В. // Вестник Санкт-Петербургского университета. – Сер. 6. – 2008. – Вып. 2. – С. 125-133. (С. 123).

3. Rosenbaum W. Political Culture. N.Y., 1975. P. 37.

4. Шаповалов В.Ф. Либерализм и российская идея // Социологические исследования. 1996. № 2. – С. 53.


Достдар Руслана Миколаївна

Значення спільної діяльності в приватних правовідносинах

Актуальність теми зумовлюється тим, що на сьогодні немає системних теоретичних праць з проблем цивільно-правового регулювання та використання у практичній діяльності договорів про спільну діяльність. Так, науково-теоретична розробка окремих питань даної проблематики здійснювалася такими науковцями, як: О.В. Дзера, А.С. Довгерт, В.В. Луць, А.І. Масляєв, І.А. Масляєв, С.Ю. Погуляєв та ін. Однак, їх дослідження ґрунтувалися на нормах, що були закріплені у цивільному законодавстві до кодифікації 2003 р., та відображали умови спільної діяльності за часів існування адміністративно-планової економіки. Зі зміною соціально-економічних умов та набранням чинності ЦК України 2003 р. теоретичні розробки вказаних вчених певною мірою втратили актуальність. На сьогоднішній день рівень дисертаційних та монографічних досліджень в Україні є недостатнім, серед останніх досліджень спільної діяльності необхідно виділити дослідження О.Е. Блажівської, Н.Є. Косач.

Договір про спільну діяльність (простого товариства), закріплений у главі 77 діючого ЦК України, – є одним з якнайдавніших правових інститутів. Ідея з’єднання зусиль декількох осіб там, де сил одного не достатньо для вирішення якого-небудь життєво важливого завдання, настільки проста і природна, що усюди, де ми зустрічаємо людину в співжитті, ми зустрічаємо товариські угоди або договори товариства. У самому далекому минулому немає такого законодавства, яке не знало б подібних договорів [1]. Результатом укладання угоди про спільну діяльність є створення товариств. В даному випадку, під товариством розуміється організація, об’єднання людей зі спільними завданнями, метою, програмою дій, тощо.

Ще в Інституціях Гая, що датуються II ст. н.е., досить детально були викладені основні положення договору товариства (societas) [2].

У класичному римському праві розрізнялися два види товариств:

1) товариства по спільному проживанні і спільній діяльності, учасники якого домовлялися про спільність всього наявного і майбутнього майна і розподілу між собою всього, чим вони володіли. Наприклад, такий договір виникав між членами однієї сім’ї (співвласниками, співспадкоємцями). Такі договори пізніше трансформувалися у так звані договори цивільних товариств або договори про спільну діяльність, які не мають підприємницького характеру;

2) виробничі товариства, учасники яких об’єднували частини власного майна для виконання певної роботи або ведення спільної господарської діяльності і отримання загальних доходів. Так утворювалися різні промислові і торгові товариства (societas) [3].

В даний час товариські угоди передбачені законодавством більшості держав континентальної Європи і країн «загального права». У країнах романо-германської системи права його розглядають як товариський договір і відповідно застосовують: у французькому праві – договір цивільного товариства (societe civile), врегульований ст. 1832-1873 ЦК Франції; у німецькому праві – договір товариства (burgerliche Gesell-schaft), врегульований § 705-740 Німецького ЦК [4].

Так, відповідно до ст. 1832 ЦК Франції, під товариством розуміється договір, в силу якого два або більше осіб погоджуються виконати що-небудь спільним майном, маючи на увазі розподіл прибутку та отримання певної економії, яка може з цього вийти.

Починаючи з XIII ст. на землях сучасної України дана форма спільної діяльності була відома як складчина – певна форма об’єднання людей на основі угоди, мета якої була ведення спільного сільського господарства, торгівлі або промислу шляхом внесення грошей, продуктів і т. ін. на яку-небудь спільну справу, а також усе, зібране таким чином. («У (в) складчину» – разом, спільно; на спільні кошти).Учасники договору виступали як єдине торгове підприємство, яке суб’єктом права не було.

З часом договір товариства набув широкого поширення. Якщо в римському праві основна увага приділялася майновим аспектам внутрішніх взаємин між самими товаришами, то на рубежі XIX-XX ст. почало активно розвиватися регулювання зовнішньої сторони буття товариства – стосунків його учасників з третіми особами.

У дореволюційному російському законодавстві досить часто використовувалося поняття товариства як договірного об’єднання осіб, які переслідували спільну мету. Проте, питання про правосуб’єктність таких об’єднань (наявності або відсутності властивостей юридичної особи) викликало серйозні спори в цивілістиці і неоднозначно вирішувалося судовою практикою. З деякою долею умовності лише артільне товариство в дореволюційній Росії можна вважати за попередника сучасних простих товариств [5].

У Основах цивільного законодавства 1961 р. договір простого товариства фактично трансформувався в договір про спільну діяльність. Спільна діяльність тривалий час регулювалася нормами ЦК УРСР 1964 р. (глава 38 «Сумісна діяльність»). Відповідно до даних норм договір укладався між соціалістичними організаціями для досягнення загальної спільної господарської мети (будівництво і експлуатація різних споруд і ін.), а також між громадянами для задоволення особистих побутових потреб (ст. 430 ЦК УРСР 1964 р.). Угоди про спільну діяльність між громадянами і організаціями не допускалися.

У цивільному праві зобов’язання традиційно розуміється як відношення, в якому протиставляються інтереси двох сторін: кредитора і боржника. І лише в договорі про спільну діяльність інтереси його учасників не протилежно направлені, а спрямовані до досягнення загальної для всіх мети, тобто однонаправлені. Зрозуміло, це не означає, що в зобов’язанні з договору взагалі відсутні фігури кредитора і боржника. Кожен з учасників виступає одночасно і як кредитор, і як боржник по відношенню до всіх і до кожного з учасників договору.

Отже, на сьогодні договори про спільну діяльність все ще не втратили своєї актуальності. Спільними зусиллями (майновими, трудовими і т.п.) набагато легше досягти певного результату, а інколи така форма участі для досягнення визначеної мети є єдиною можливою для учасників. У всіх випадках, коли досягнення того або іншого результату неможливе поодинці або надмірно обтяжливо для однієї особи, договір про спільну діяльність незамінний як інструмент координування спільної діяльності декількох сторін. Тому спільна діяльність не є самоціллю для учасників договору, вона – лише спосіб досягнення певного результату, спільної для всіх учасників мети.

Література:

1. Шретер В.Н. Советское хозяйственное право. – М.: Госиздат, 1928. – С. 149.

2. Римское частное право / Под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерского. – М.: Юрист, 1994. – С. 463-474.

3. Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право (базовый учебник) / Под ред. В.А. Томсинова. – М.: Зерцало, 1999. – С. 266-267, 304.

4. Ст. 1832-1873 ЦК Франції // Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран/ Под ред. В.К. Пучинского, М.И. Кулагина. – М.: Изд-во Университета дружбы народов, 1986. – С. 82-88; § 105-237 Німецьке торгове уложення // Германское право. Ч. ІІ. Торговое Уложение и другие законы. – М.: МЦФЭР, 1996. – С. 45-63; ст. 2186-2197 ЦК Квебека // Гражданский кодекс Квебека. – М.: Статут, 1999. – С. 328-329; англійські законодавчі акти «Про товариства» 1890 р., «Про командитні товариства» 1907 р.

5. Гражданское право: учеб.: в 3 т. Т. 2. – 6-е изд., перераб. и доп. / Н.Д. Егоров, И.В. Елисеев [и др.]; отв. ред. А.П. Сергеев, Ю.К. Толстой. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. – С. 762.