Geum.ru

Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв

Вид материалаДокументы

Содержание


Мотивація у службовій діяльності працівників овс україни
Загальні засади правової охорони інтелектуальної власності у європейському союзі
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Дубина Наталя Анатоліївна

МОТИВАЦІЯ У СЛУЖБОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ОВС УКРАЇНИ

Важливим аспектом для підвищення професіоналізму працівників органів внутрішніх справ є мотивація. Мотивація фіксує такий стан професійної діяльності, який бажаний для людини, але якого ще немає в наявності. Вона визначається постійно змінними співвідношеннями різних спонукальних факторів, які входять до мотиваційної сфери. Такими спонукальними факторами можуть бути професійне покликання, професійний намір, потреба в професійній праці, ціннісні орієнтації в професійній діяльності, мотиви професійної діяльності.

Мотив, будучи формою прояву потреби, спонукає людину до діяльності. Розрізняють наступні види мотивів:

а) чітку та аргументовану мотивацію;

б) нечітку, недостатньо аргументовану мотивацію;

в) неаргументовану мотивацію.

Чітка та аргументована мотивація свідчить про наявність у працівника потрібного набору цінностей, що відповідає соціально обумовленим потребам людини.

Слабо аргументована мотивація може свідчити про недостатню серйозність людини, її нерішучість, бажання приховати справжні спонукальні фактори і вимагає більш глибокого вивчення особистості.

Неаргументована мотивація сама по собі повинна бути перешкодою для здійснення особою службових обов’язків в органах внутрішніх справ, оскільки може приховувати за собою хворобливі прояви особистості.

Мотивацію необхідно пов’язувати з кінцевими результатами роботи, включаючи наступні елементи:

а) встановлення достойної заробітної плати (доходу) від кінцевих результатів діяльності на всіх рівнях управління системою;

б) надання відповідного технічного забезпечення трудової діяльності; введення стійких форм стимулювання всіх членів колективу за досягнення поставленої мети;

в) створення економічних та моральних умов для використання колективного інтелекту та колективної діяльності.

Сьогодні у формуванні механізму мотивації праці істотну роль відіграє матеріальна зацікавленість в продуктивності праці. Ці умови властиві людям будь-якої професії, хоча й існують деякі відмінності в їх прояві. Внутрішня мотиваційна система оплати праці полягає у тому, що, виходячи із поставлених завдань, потрібно об’єктивно підкріпити розміри індивідуальної праці специфічною, швидкою і орієнтованою на успіх оплатою. За досягнуті успіхи, як правило, поряд із заробітною платою, надаються премії, а також застосовуються різні надбавки. У сучасних мотиваційних системах для створення гармонійних відносин, що сприяють гуманізації праці, зростанню її ефективності, все частіше використовують наступні підходи:

а) гарантоване забезпечення заробітної плати, зайнятості та робочого місця;

б) здійснення значних додаткових виплат (у тому числі на пенсійне забезпечення);

в) використання гнучких систем організації роботи; застосування програм збагачення праці.

Як правило, у мотиваційному процесі переслідуються три основні цілі:

1) посилення контролю за витратами фонду заробітної плати;

2) підвищення гнучкості системи стимулювання праці;

3) підтримка зацікавленості працівників у результатах своєї діяльності;

З мотиваційної теорії та практики видно, що люди добре працюють тільки при дотриманні наступних умов:

а) виконавець упевнений, що, доклавши певних зусиль, він справиться з роботою;

б) виконавець упевнений, що оцінка його діяльності безпосередньо залежить від того, як він працює;

в) виконавець упевнений, що результати його роботи будуть оцінені позитивно.

Якщо ці умови не дотримані, робота не буде конструктивно виконана, яка б не була мотивація.

Отже, мотивація служби працівників органів внутрішніх справ – важливий фактор підвищення якості їх праці. Реалізація цього завдання можлива при організації гнучкої системи мотивації, введені до неї нових принципів наукових методів та нових підходів, що забезпечить постійне зростання кількісних і якісних параметрів функціонування системи, якою управляють.

Тільки при виконанні таких умов суспільство та держава можуть розраховувати на якісне покращення діяльності органів внутрішніх справ та ефективність управлінських рішень, які ними приймаються.


Еннан Р.Є.

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ

Визначальною тенденцією останніх десятиліть є процеси світової та регіональної інтеграції, що призвели до зміни традиційної ролі національних держав та усвідомлення потреби в заснуванні більш крупних (наднаціональних, наддержавних) форм політичних союзів, здатних управляти суспільством у масштабах вже не однієї країни, а цілого регіону чи континенту, особливе місце серед яких займає Європейський Союз (ЄС). Відокремившись від міжнародного права, право ЄС не злилося повністю й з внутрішньодержавним (національним) правом, а виступає як самостійна правова система зі своїми джерелами, формами правотворчості та правозастосування, специфічними механізмами захисту правових норм від порушень.

Останнім часом спостерігається активізація розвитку правової системи ЄС у галузі приватного права, зокрема, у сфері правової охорони інтелектуальної власності. Наразі відбувається формування європейського приватного права («європеїзація» приватного права країн-членів ЄС), що обумовлено метою створення та функціонування спільного ринку. В національних правових системах країн Європи регулюванню суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності приділяється значна увага. Водночас нині ані універсальні міжнародні договори, ані виключно національно-правове регулювання у сфері інтелектуальної власності не можуть забезпечити ефективність правової охорони результатів інтелектуальної творчої діяльності. У зв’язку з цим дедалі більшого значення набуває новий регіональний інтеграційний правовий механізм регулювання зазначених відносин. Право інтелектуальної власності ЄС є новою галуззю права ЄС, що останнім часом досить інтенсивно розвивається та втілює правовий досвід країн-членів ЄС у сфері правової охорони інтелектуальної власності, для яких стандарти права ЄС були важливим чинником розвитку національного законодавства та оцінки ефективності реалізації відповідних прав.

З огляду на те, що Україна проголосила одним із стратегічних напрямів зовнішньоекономічної політики інтеграцію до ЄС, сучасне прискорення адаптації законодавства України до законодавства ЄС у сфері інтелектуальної власності набуває особливого значення у зв’язку з виконанням міжнародних зобов’язань України та завдань Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) між Україною та ЄС, Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства ЄС», Угоди між Україною та ЄС про наукове і технологічне співробітництво. На перспективах розвитку відносин між Україною та ЄС у цій сфері помітно позначились вироблені ЄС Європейська політика сусідства, Східне партнерство, План дій «Україна – ЄС», переговори щодо укладення Угоди про асоціацію та Угоди про зону вільної торгівлі, а також ініційований Європейською Комісією постійний діалог між Україною та ЄС щодо захисту прав інтелектуальної власності. Дослідження особливостей правової охорони інтелектуальної власності у ЄС надає можливість визначити та окреслити найближчі перспективи подальшого розвитку вітчизняного законодавства у цій сфері. При цьому важливим є те, щоб у якості зразків та можливих моделей подальшого реформування вітчизняного права інтелектуальної власності, були сприйняті кращі досягнення європейської правової науки, вдалі та універсальні юридичні категорії та конструкції у сфері правової охорони інтелектуальної власності, які враховували б як специфіку вітчизняної правової традиції, так й інтереси головного суб’єкта творчої діяльності – людського індивіда, який є джерелом всіх досягнень цивілізації.

Визначаючи права на об’єкти інтелектуальної власності, кожна національна правова система ставила перед собою завдання щодо створення відповідних нормативно-правових актів, що змогли б регулювати правові відносини щодо цих нематеріальних об’єктів, які можуть бути використані в різних місцях і до того ж одночасно. Задля цього свого часу було введено ідею локалізації («прив’язки до місця»). Критерій «прив’язки до місця» в юриспруденції традиційно визначається у формі «місце, де права реалізуються». Щодо нематеріального об’єкта таким місцем є місце, де діє право на нього. Прийняття відповідного правила національними правовими системами низки держав призвело до появи твердження, що права інтелектуальної власності підлягають загальному принципу територіальності, відповідно до якого національне законодавство діє лише на території, де діють повноваження законодавця. З цього випливають такі наслідки: а) охорона, надана в одній державі, діє незалежно від охорони, що може існувати в іншій державі (принцип незалежності паралельних прав інтелектуальної власності; б) порушенням прав вважаються лише дії, вчинені на тій території, де охорона цих прав гарантована державою. Виходячи з вищезазначеного, практичним наслідком територіального принципу є те, що особа, яка бажає захистити результат своєї інтелектуальної творчої діяльності, повинна, враховуючи нематеріальну природу об’єкта, забезпечити визнання своїх прав в кожній країні, де треті особи можуть виявити зацікавленість у комерційному використані цього об’єкту на шкоду право володільцю. Такі права, що стосуються одного об’єкта і мають одного правоволодільця, проте набуті у рамках самостійних правових систем, іменуються паралельними правами. Згодом незручності, що випливають з вимог набуття прав на об’єкти інтелектуальної власності, і повторюються в кожній окремій країні, де необхідно отримати правову охорону, призвели до активного розвитку міжнародного, а пізніше також і регіонального співробітництва у сфері охорони інтелектуальної власності.

Територіальне за своєю сутністю право інтелектуальної власності виявилось перепоною на шляху ЄС щодо створення спільного (єдиного) ринку. Протягом певного часу регулювання суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності залишалось у виключній компетенції країн-членів ЄС, проте у подальшому ситуація дещо змінилась. Однією з головним причин того, що право ЄС звернуло увагу на норми права інтелектуальної власності, виявилось те, що будь-яка система норм, що регулює питання, пов’язані з інтелектуальною власністю, спрямована на охорону та захист надзвичайно важливої групи особистих немайнових та майнових прав. Враховуючи те, що формування права інтелектуальної власності починалось на національній основі, вважається, що захист, який надавався цим правам, значною мірою мав національний характер. Внаслідок цього виникає побічний ефект у вигляді поділу ринку вздовж національних кордонів, що в свою чергу становить потенційну загрозу досягненню мети вільного внутрішнього ринку.

Важливим етапом розвитку правового регулювання відносин інтелектуальної власності у ЄС стала поступова гармонізація та уніфікація норм законодавства країн-членів ЄС з окремих питань інтелектуальної власності. Законотворча робота інституцій ЄС щодо результатів інтелектуальної діяльності проводиться з урахуванням розвитку та вдосконалення міжнародно-правової охорони інтелектуальної власності. Необхідно враховувати те, що розвиток правового регулювання відносин інтелектуальної власності на наднаціональному рівні має також і зовнішній ефект – ЄС отримує повноваження представляти країн-членів у нормотворчому процесі на міжнародному рівні. Крім постійної участі в діяльності Світової організації торгівлі (СОТ) та її підсистеми Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС), ЄС спеціальними деклараціями надане право участі в договорах Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) та переговорах про їх подальший прогресивний розвиток. Керуючись принципом вільного руху товарів та послуг, країни-члени ЄС спрямовують свої зусилля перш за все на уніфікацію та гармонізацію законодавства у сфері інтелектуальної власності та попередження використання прав на інтелектуальну власність у недобросовісній конкуренції. Для досягнення цієї мети керуючими органами (інституціями) ЄС приймається ряд заходів, таких як, наприклад, участь у роботі основних міжнародних організацій, підготовка договорів приєднання для країн-членів ЄС та прийняття регламентів та директив, які мають загальнообов’язкову силу. Досить велику роль у питаннях уніфікації та гармонізації правового регулювання відносин у сфері охорони та використання інтелектуальної власності відіграє Суд ЄС. За відсутності відповідної гармонізації національних законодавчих актів в сфері інтелектуальної власності з принципами вільного руху товарів та послуг та свободи конкуренції, які були проголошені ЄС, значення практики Суду ЄС важко переоцінити. ЄС покладає на себе завдання з усунення розбіжностей у національному законодавстві у сфері інтелектуальної власності, які стають перепонами на шляху вільного руху товарів та послуг, а також призводять до порушення конкуренції на внутрішньому ринку ЄС. У європейському праві охорона інтелектуальної власності підпорядкована головному завданню – забезпечення постійного функціонування внутрішнього ринку ЄС. Починаючи з 90-х років ХХ ст. застосування нормативно-правових актів про гармонізацію та уніфікацію законодавства країн-членів ЄС суттєво змінилось співвідношення між європейським та національним правом у сфері інтелектуальної власності.

Тривалий час національно-орієнтоване право інтелектуальної власності являло собою в певній мірі протекціоністську систему для національної промисловості та індустрії, що в свою чергу протидіяло економічному розвитку інших країн-членів ЄС та самого ЄС в цілому як єдиного суб’єкта європейського політико-правового процесу. Право інтелектуальної власності має значний вплив на економічний ринок. Так, зокрема, правоволоділець у сфері інтелектуальної власності наділений низкою прав економічного характеру: дозволяти або забороняти певні дії, пов’язані з відтворенням, розповсюдженням, імпортом чи експортом його об’єкта інтелектуальної власності, брати участь у договірних правовідносинах, отримувати винагороду та розпоряджатися нею. Сьогодні в системі права ЄС формування права інтелектуальної власності як спеціальної галузі права тільки відбувається. До середини 90-х років ХХ ст. акти ЄС з охорони інтелектуальної власності та судові рішення переважно складали собою розділ права конкуренції та вільного обігу товарів. При цьому гармонізація або врегулювання судовими рішеннями мали місце лише для окремих об’єктів права інтелектуальної власності та (або) певних матеріальних норм, необхідних для відміни бар’єрів у торгівлі або протидії антиконкурентній практиці.

Наразі сформувались лише такі інститути права інтелектуальної власності, як: охорона промислових зразків, торговельних марок та сортів рослин. Вищезазначені інститути охоплюють суспільні відносини, пов’язані з набуттям та реалізацією прав на відповідні об’єкти на рівні ЄС та основні уніфіковані норми з охорони прав на ці об’єкти країн-членів ЄС. Проте сьогодні активного становлення у ЄС набувають також й інші інститути права ЄС, зокрема: географічні зазначення, топографії інтегральних мікросхем, комп’ютерні програми, авторське право, суміжні права, проблеми реалізації прав інтелектуальної власності та ін. Щодо вищезазначених об’єктів права інтелектуальної власності застосовуються окремі акти ЄС, як або комплексно розглядають важливі для зближення законодавства матеріальні норми щодо певного об’єкта, або які присвячені гармонізації окремих положень законодавчих актів країн-членів ЄС щодо певних майнових прав чи об’єктів, або регламентують інші важливі питання. Крім того, комплексний характер права інтелектуальної власності ЄС обумовлює актуалізацію питання включення до нього також й питань конкурентного права ЄС, договорів франчайзингу, договорів з трансферу технологій, проведення досліджень і розробок тощо.

Таким чином, можна констатувати, що хоча наразі право інтелектуальної власності у ЄС все ще перебуває на стадії свого формування, все ж таки може йтися про наявність сформованої, у своїх загальних рисах, особливої системи права інтелектуальної власності ЄС, побудованої на принципах, що відрізняються від традиційних національних, з особливим предметом регулювання. При цьому, ця система являє собою нове правове явище, що досить динамічно та швидко розвивається нарівні з національними та міжнародною правовими системами. Правове регулювання відносин інтелектуальної власності у ЄС має на меті забезпечити високий рівень охорони цих прав, оскільки вони є правовою основою для захисту результатів творчої діяльності. Право інтелектуальної власності ЄС – це система норм права наднаціонального рівня, що регулюють відносини щодо виникнення, набуття, здійснення, охорони та захисту прав на результати інтелектуальної творчої діяльності, і які є результатом уніфікації та гармонізації законодавства країн-членів ЄС у цій сфері.

Право інтелектуальної власності ЄС складається переважно з директив та регламентів, що належать до вторинних джерел права ЄС. Вторинні джерела є нормативно-правовими актами, що видаються органами ЄС на підставі установчих договорів (первинних джерел) і в порядку, ними визначеному. Іншим напрямом політики ЄС щодо усунення перешкод при здійсненні прав інтелектуальної власності було прийняття актів про охоронні документи ЄС, які є чинними одночасно на території всіх країн-членів ЄС: промислові зразки, торговельні марки та сорти рослин. Зовнішній вплив на уніфікацію законодавства та засобів його реалізації обумовлює участь більшості країн-членів ЄС та ЄС в цілому в міжнародних договорах ВОІВ, інших багатосторонніх та регіональних угодах, зокрема, Угоді СОТ ТРІПС. Окрім матеріальних норм права інтелектуальної власності інтеграційні процеси охоплюють нині також й процесуальні аспекти правової охорони об’єктів інтелектуальної власності, способи забезпечення та захисту прав на результати інтелектуальної творчої діяльності. У 2004 р. була затверджена Директива 2004/48/ЄС про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності, що стало важливим кроком з ініціювання горизонтальних інструментів боротьби із піратством. Зазначена Директива стосується заходів, процедур та засобів, необхідних для того, щоб гарантувати дотримання прав інтелектуальної власності. Особливістю права ЄС є посилення охорони прав інтелектуальної власності за допомогою двох основних механізмів: гармонізації законодавства країн-членів ЄС та введення охоронних документів ЄС для різних об’єктів інтелектуальної власності. Таким чином, інші держави-партнери ЄС крім заходів з наближення законодавства, можуть вирішувати питання з підписання договорів щодо входження до регіональної європейської системи охорони певних об’єктів інтелектуальної власності. На відміну від методів роботи ВОІВ, у рамках ЄС склалася система директивного регулювання процесів уніфікації та гармонізації законодавства у сфері інтелектуальної власності, що особливо характерно для сфери авторського права та суміжних прав.


Ерболат Карлыгаш Ерболаткызы

Совершенствование правового регулирования в сфере управления автомобильным транспортом в Республике Казахстан

Автотранспорт следует рассматривать как один из важных элементов транспортной системы государства, способный влиять на эффективное развитие национальной экономики.

В рамках развития национальной экономики пассажирский транспорт призван обеспечивать реализацию целого ряда стратегических задач:

– качественное удовлетворение потребностей населения и экономики в пассажирских перевозках;

– удовлетворение потребностей населения в пространственном перемещении, что создает условия для производственного процесса;

– решение жизненно важных социально-экономических проблем, возникающих в процессе развития регионов;

– повышение уровня жизни людей (социальные функции);

– развитие отраслей материального производства (экономические функции).

Особая роль в транспортной системе принадлежит автомобильному транспорту, который выполняет не только непосредственные перевозки пассажиров, но также является связующим звеном между производственными предприятиями и другими видами транспорта. Он оказывает существенное влияние на эффективность работы всей транспортной системы и всего общественного производства. Автомобильный транспорт позволяет организовать высокую регулярность перевозок и сохранность грузов, сокращает время доставки пассажиров, снижает себестоимость перевозок, обладает большой провозной возможностью, эффективно сочетается со всеми другими видами транспорта при перевозках грузов и пассажиров по единому технологическому процессу [1, 5].

В настоящее время отрасль автомобильного транспорта регулируется Законом Республики Казахстан от 4 июля 2003 года «Об автомобильном транспорте» который был разработан в соответствии с разделом 5 Стратегического плана развития Республики Казахстан до 2010 года, утвержденного Указом Президента Республики Казахстан от 4 декабря 2001 года № 735, и определяет правовые, организационные и экономические основы функционирования автомобильного транспорта, регламентирующие принципы государственного управления его деятельностью, а также регулирует правоотношения, возникающие в процессе предоставления и пользования услугами автомобильного транспорта на территории Республики Казахстан [2].

До принятия вышеназванного закона отрасль автомобильного транспорта регулировалась Законом Республики Казахстан от 21 сентября 1994 года «О транспорте в Республике Казахстан» [3]. Ввиду того, что данный Закон являлся «рамочным», он не в полной мере регулировал правоотношения субъектов рынка автотранспортных услуг. Принятие нового законодательного акта были обусловлены тем, что реалии того времени были таковы, что границы правового поля должны были быть расширены и не могли ограничиваться теми нормативными правовыми актами, которые были приняты для нужд плановой экономики и переполнены техническими и административными нормами, большинство из которых носили отсылочный характер. При этом отсутствие закона об автомобильном транспорте и, принимаемых в целях его реализации нормативных правовых актов, не позволяло в должной мере решать вопросы организации автомобильных перевозок и обеспечения безопасности перевозок пассажиров и грузов. Не было полной правовой защиты отечественного перевозчика, вследствие чего он вытеснялся иностранными перевозчиками с казахстанского рынка международных автомобильных перевозок.

Введение в действие Закона Республики Казахстан «Об автомобильном транспорте» позволило разработать и принять ряд подзаконных по отношению к нему нормативных правовых актов, определяющих порядок организации и осуществления отдельных видов деятельности на автомобильном транспорте, что позволило упорядочить рынок автотранспортных услуг, повысить безопасность перевозок пассажиров и грузов.

Закон направлен на регулирование отношений, возникающих между перевозчиками, пассажирами, грузоотправителями, грузополучателями, другими физическими и юридическими лицами в сфере автомобильного транспорта.

С 2003 года в данный закон были внесены ряд поправок, среди них хотелось бы отметить изменения и дополнения внесенные Парламентом в прошлом году Законом «О внесении изменений и дополнений в некоторые акты Республики Казахстан по вопросам транспорта», который был направлен на реализацию положений Транспортной стратегии Республики Казахстан до 2015 года, утвержденной Указом Президента Республики Казахстан от 11 апреля 2006 года, и был разработан с целью дальнейшего совершенствования законодательной базы в железнодорожной, автодорожной и автотранспортной отраслях, а также в сферах внутреннего водного транспорта и торгового мореплавания [4].

Целью принятия закона являлась устранение правовых пробелов, усовершенствование перевозочного процесса и системы государственного регулирования деятельности транспорта, приведение национального транспортного законодательства в соответствие с международным правом.

В сфере автомобильного транспорта данным Законом введено лицензирование перевозок пассажиров автомобильным транспортом. Данное положение на сегодняшний день позволит оказывать воздействие на отбор квалифицированных участников рынка, обеспечить безопасность жизни и здоровья граждан, защиту интересов потребителей услуг, контроль за соблюдением перевозчиками требований законодательства.

Также в прошлом году Парламентом страны был принят Закон «О внесении изменений и дополнений в некоторые законодательные акты Республики Казахстан по вопросам проведения обязательного технического осмотра механических транспортных средств и прицепов к ним».

Закон был разработан в целях реализации Указа Президента Республики Казахстан «О мерах по повышению эффективности правоохранительной деятельности и судебной системы в Республике Казахстан» от 17 августа 2010 года, предусматривающего передачу функций по проведению государственного технического осмотра транспортных средств в конкурентную среду.

Согласно закону техническим осмотром теперь будут заниматься центры технического осмотра, включенные уполномоченным органом в области транспорта и коммуникаций в реестр центров технического осмотра.

При рассмотрении данного закона в Мажилисе депутатами конкретизирована редакция статьи 473-1 Кодекса Республики Казахстан об административных правонарушениях касательно ответственности за нарушение законодательства в сфере осуществления обязательного технического осмотра механических транспортных средств и прицепов к ним. Уточнен перечень документов, предъявляемых индивидуальными предпринимателями и юридическими лицами, для включения в реестр центров технического осмотра и конкретизированы основания для исключения из реестра.

В статью 19-3 Закона Республики Казахстан «О безопасности дорожного движения» внесены дополнительные обязанности центров для усиления их ответственности при проведении обязательного технического осмотра.

Хотелось бы отметить, что при разработке закона был широко использован опыт разных стран для выработки единой модели, с учетом пути развития транспортной отрасли Казахстана.