Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв

Вид материала

Документы

Содержание Культуро-антропологічний підхід до періодизації українського кримінального права Понятие и назначение информационной функции права

Подобный материал:

• Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
• Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
• Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
• Програма для вступних випробувань з основ держави І права, 143.86kb.
• Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
• Гнибіденко І. Ф., Жуков В.І., Лукашевич М. П., Маршавін Ю. М., Туленков, 1563.21kb.
• Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення, 8979.09kb.

Література:

1. Присяжнюк Т.І. Потерпілий від злочину: проблеми правового захисту / Т.І. Присяжнюк. – Київ: «Центр учбової літератури». – 2007. – 240 с.

2. Про судову практику у справах про хабарництво: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 26 квітня 2002 року // Юридичний вісник України. – № 28.


Козаченко Олександр Васильович

КУЛЬТУРО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД ДО ПЕРІОДИЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Виникнення значної кількості наукових підходів до комплексного визначення як права взагалі, так і окремих його галузей, продиктовано певною кризою сучасного стану розвитку ідей про визначення права, характеру і структури правопорядку, змісту і властивостей правосвідомості і правової культури. Пошук нових концепцій визначення права продиктоване тим, що «традиційні концепції праворозуміння сучасності не задовольняють вимогам правової дійсності» [1, 3].

Сучасний стан розвитку права дає можливість зробити висновок про існування певних кризових явищ в процесі наукового дослідження праворозуміння декількох рівнів. По-перше, сучасна українська юридична наука не може чітко визначитися відносно власного предмета, оскільки проглядається певна «експансія права» на ті сфери соціального буття, які зазвичай регулювалися іншими соціальними нормами корпоративного, релігійного, технічного характеру, а також звичаєм. По-друге, якщо певну кризу праворозуміння визнають науковці правових шкіл багатьох країн світу, то в Україні особлива увага до визначення права продиктована реформуванням останнього у зв’язку з необхідністю оптимізації механізму державної влади, виникненням нових орієнтирів соціально-культурного і державно-правового розвитку суспільства. Особливе місце серед галузей права, які найбільш страждають від використання морально застарілої концепції праворозуміння, займає кримінальне право. По-третє, криза проворозуміння детермінована проблемою прав людини, дослідження якої, на думку М. Віллє «обростає штампами, все більше беззмістовними мовними кліше і отримує тенденцію до перетворення в цитатно-лозунгову науку, подібну до тої, в яку виродився в останні десятиліття радянського режиму марксизм-ленінізм» [2, 278]. Сучасний рівень правничої науки вказує на певну тенденцію витіснення людини з юридичних характеристик права і заміну інформації про людину певними юридичними штампами і характеристиками, які відводять погляд дослідників від безпосередніх прав і інтересів людини як учасника суспільних відносин і акцентують увагу на юридичних конструкціях. По-четверте, втрата плацентарного зв’язку між правом і культурою, яка своїм розвитком забезпечила формування правових засад регулювання відносин у суспільстві, значно збіднила зміст самого права і дезорієнтувала його, позбавивши визначальної парадигми свого існування. Повернення до витоків формування права, якими виступає культура у різних формах свого існування, забезпечує формування праворозуміння нового, сучасного рівня, здатного задовольнити як теорію, так і практику застосування права.

Періодизація, як форма теоретичного осмислення основних етапів становлення та розвитку культури, характеризується визначеністю окремих часових рамок формування і розвитку певних відрізків культурологічного процесу, протяжність якого залежить від принципу періодизації. Приймаючи до уваги, що предметом дослідження виступає субкультура правового характеру, представляється можливим провести її аналіз на підставі відображення в правовій культурі елементів рефлексії людини, зануреної у культурне буття окремого історичного етапу існування суспільства. Для досягнення поставлених цілей представляється досить вдалою періодизація з виділенням етапів премомодерн, модерн, постмодерн. Для традиційної шкали періодизації вказані історичні етапи культурного розвитку умовно відповідають Стародавньому світу, Середньовіччю та Новому часу. Враховуючи умовність такої відповідності і розмитість розмежування різних етапів еволюційного розвитку суспільства, представляється необхідним звернутися до визначення загальних рис, які визначають сутність кожного з вказаних історичних етапів.

Культура періоду премомодерну характеризується відсутністю жорсткої диференціації людини від оточуючого її світу, оскільки людина тільки почала усвідомлювати себе в якості самостійного елементу об’єктивного буття. Характер взаємовідносин людини з природою може бути охарактеризований формулою «природа в людині і людина в природі». Світогляд людини премомодерну спрямований на перші спроби власної рефлексії і визначеності відносно місця людині в світі, причому цей світ обмежується виключно природними явищами і не поширюється на соціальну складову людського буття, частиною яких людина себе не ототожнює. Таким чином, все свідоме буття людини пронизане змістом її співвідношення з природними силами, за якими визнавався трансцендентний характер, визначаючий як внутрішнє буття людини, так і його зовнішні прояви. Суспільність людини премомодерну визначається її колективізмом, який не має характер усвідомленої реалії, а є результатом протиборства ворожим силам природи. Парадигма премомодерну може бути визначена в якості «колективної самотності людини», яка тільки починає усвідомлювати значимість власного суспільного буття.

Репрезентативною ознакою кримінального права епохи премомодерну слід вважати особливе ставлення до злочину як до «неправди», причому неправда у кримінальному сенсі не відрізняється від аналогічної категорії у цивільному значенні, а кримінальна відповідальність будується на принципах таліону, який виступив мірилом соціальної справедливості під час пошуку правових форм «відповідей» на вчинений злочин. Треба зазначити, що принцип таліону в період премомодерну набуває універсального характеру, оскільки, будучи породженим у соціальному середовищі, він отримав широкого поширення і універсалізму саме завдяки цивільному праву, однак швидко був адаптований до кримінально-правових відносин.

Період модерну ознаменований усвідомленням особи в якості самостійного та автономного елемента об’єктивної дійсності. Особа епохи модерну є «не тільки актором, але й автором своєї власної драми». Визначальний детермінант модерну – Просвітництво, створило уявлення про можливість розбудови людиною власного щасливого майбутнього і це щастя полягає в тому, що воно в повному обсязі залежить від самої людини. На відміну від премомодерну, людина модерну звертається не до минулого, в якому вона знаходила відповіді на власні запитання, а дивиться у майбутнє, формуючи власний Розум, який за світоглядом метафізиків модерну, є наймогутнішим засобом для вирішення тих проблем, які постануть перед людством. Парадигмою модерну є поодинока людина, яка кидає виклик природі й існує за принципом «життя не підконтрольне ані природі, ані Богу, а Людині». На підставі власної самооцінки людина модерну вбачала за необхідне змінювати як природу, так і суспільство, спираючись виключно на власні уподобання і за власним розсудом, не враховуючи об’єктивні закономірності людського буття. Освічений індивідуум «усвідомлює себе розумною, прагматичною і самостійною істотою, частиною певного суспільства, але в першу чергу окремою особистістю, наділеною волею, правами і обов’язками і керуючою власною долею – в той час як держава, в якій він живе, подавляє будь-яке посягання на свій авторитет і привласнює монополію на насильство в межах своїх кордонів». Саме в сукупності двох вказаних тенденцій, на думку ідеолога унікальності європейської цивілізації Роджера Осборна, і полягає виток європейського суспільства епох модерну.

Епоха модерну характеризується посиленням етатистського змісту права, який у кримінальному праві супроводжується не тільки визнанням за злочином порушення правових встановлень держави, але й відповідальності, яку тепер несе особа не перед іншим суб’єктом, а перед державою. Таким чином, держава починає приймати на себе обов’язок пошуку адекватної відповіді на вчинений злочин без можливості самостійного вирішення правового спору між суб’єктами кримінально-правових відносин.

Представляється, що премомодерн і модерн у кримінальному праві на українських землях характеризувалися формуванням засад відновлювальної юстиції, відповідно до якої інтереси потерпілої особи розглядаються на рівні з інтересами держави по відновленню соціальної справедливості, порушеної вчиненим злочином. Кримінальне право вказаних епох характеризується широким переліком можливостей по звільненню особи від покарання у разі відсутності в діяннях рецидиву чи вчиненні декількох злочинів, які не відзначаються значною небезпекою як для держави, так і потерпілих. А широке використання в якості базового покарання штрафу дає можливість говорити про гуманістичне спрямування розвитку кримінального права, наскільки можна вважати таким право в епоху середньовіччя. Подальший розвиток українського кримінального права за вказаним напрямком був пригальмований втратою українським правом власної самобутності та автентичності. До сих пір у наукових дослідженнях поширюється погляд, відповідно до якого справедливість у кримінальному праві зводиться виключно до пошуку судом покарання, яке за своєю суворістю буде відповідати суспільній небезпеці вчиненого злочину. Такий підхід треба визнати застарілим, оскільки недопустимо розглядати кримінальне покарання в якості єдиної відповіді на вчинений злочин, оскільки відмова в епоху постмодерну у виключному існуванні причинно-наслідкових зв’язків лінійного типу з визнанням наявності точок біфуркації, які з однаковою долею вірогідності можуть детермінувати не один, а відразу декілька наслідків однієї причини. При перенесенні вказаної світоглядної позиції у площину кримінального права стає зрозумілим, що кримінальне покарання не повинно розглядатися в якості єдиного наслідку вчинення злочину, який будучи розглянутим в якості точки біфуркації повинен породжувати декілька наслідків правового характеру, обрання яких здійснюється на засадах доцільності й альтернативності.

Епоха модерну закінчилась, як тільки людина усвідомила, що її відрив від природи був хвалькуватим і не завжди обґрунтованим. Наступна епоха, епоха постмодерну визначається парадигмою критицизму, яка спрямована на прискіпливе дослідження не тільки оточуючого буття, але й тих процесів, які відбуваються в самій людині, ставлячи навіть під сумнів «святу святих» модерну – Розум людини та підвалини розумової діяльності. Культура постмодерну орієнтує людину на здійснення порівняння і пошук відповіді на виникаючі питання, спираючись виключно на власний досвід з його коригуванням на підставі змін сьогодення. Розвиток наукомістких технологій (мультимедійних, біогенних) створює передумови для формування віртуального буття людини, яка замінює соціальні зв’язки на періодичне контактування з представниками «собі подібних». Постмодерн – епоха «безособистісних» відносин, принципові ознаки яких знаходять відображення в культурі людини постмодерну і визначається зневажливим ставленням до правових встановлень, поширенню правового нігілізму латентного рівня та іншими властивостями правової культури постмодерну. Представляється, що подальший розвиток права, який виключає негативні прояви, які несе в собі постмодерн, можливий виключно за умови домінування антроподицеї – особливої парадигми сучасного права, яка орієнтує на не тільки визнання, але й нормативне забезпечення правового положення людини як вищої соціальної цінності.

Література

1. Авдеева Н.В. Интегративные теории правопонимания в современной России / Н.В. Авдеева: Автореферат... кандидата юридических наук: 12.00.01. – Нижний Новгород. – 2005. – 20 с.

2. Кравцов Н.А. Философия права Мишеля Вилле / Н.А. Кравцов // Политическая концептология. – 2009. – № 4. – С. 266-338.


Алікова О.М.

РЕОРГАНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ УПРАВЛІННЯ фізичноЮ культурОЮ і спортОМ У СУЧАСНИХ УМОВАХ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Основна мета політики держави у сфері фізичної культури і спорту – оздоровлення нації, формування здорового способу життя населення, гармонічне виховання здорового, фізично міцного покоління, а також гідний виступ українських спортсменів на найбільших міжнародних спортивних змаганнях.

В останні роки визначилася потреба певних змін у системі управління фізичною культурою і спортом на всіх рівнях. Крім того, існуюча нормативно-правова база у сфері фізичної культури і спорту не дозволяла здійснити в повному обсязі конституційне право кожного громадянина держави на заняття фізичною культурою і спортом, забезпечити повноцінне становлення і розвиток професійного спорту тощо.

З метою створення умов для реалізації державної політики у сфері фізичної культури і спорту були опрацьовані заходи щодо подальшого її удосконалення, які знайшли своє відображення у Національній доктрині розвитку фізичної культури і спорту, на основі якої здійснена нова редакція Закону України «Про фізичну культуру і спорт» [1]. Ці заходи визначили організаційну побудову та функціонування сфери фізичної культури і спорту в Україні на довгостроковий період з урахуванням стратегії розвитку держави та світового досвіду, а їх основною метою стала орієнтація українського суспільства на поетапне формування у державі ефективної системи фізичної культури і спорту.

Національною доктриною, в розробці якої прийняли участь провідні фахівці, визначено мету розвитку фізичної культури і спорту, яка передбачає створення умов для забезпечення оптимальної рухової активності кожної людини впродовж усього життя, досягнення нею достатнього рівня фізичної та функціональної підготовленості, сприяння соціальному, біологічному та психічному благополуччю, поліпшенню стану здоров’я, профілактиці різних захворювань і фізичній реабілітації.

Надзвичайно актуальним є також залучення особливо обдарованих людей до спортивної діяльності, створення умов для максимальної реалізації їхніх здібностей у спорті вищих досягнень, піднесення авторитету нашої держави у світовому спортивному русі.

Реалізація цієї мети у найближчі роки повинна забезпечити:

– впровадження дієвої системи фізкультурної освіти населення з метою формування традицій і культури здорового способу життя;

– впровадження ефективних форм, методів і засобів фізкультурно-спортивної діяльності та видів спорту з урахуванням місцевих і регіональних особливостей, традицій, економічних факторів, умов праці і вільного часу населення;

– запровадження нових підходів, які забезпечили б ефективне фінансування потреб галузі;

– реформування організаційних основ фізкультурно-спортивного руху;

– підготовку нового покоління кадрів, підвищення їх професіоналізму;

– збереження наявної матеріально-технічної бази, поліпшення умов її функціонування, а також напрямів подальшого її розвитку;

– удосконалення системи спорту вищих досягнень, спортивного резерву, науково-методичного та медичного забезпечення;

– надання державної підтримки подальшому удосконаленню фізкультурно-оздоровчої, реабілітаційної та спортивної діяльності серед інвалідів.

Розроблена на основі Доктрини нова редакція Закону України «Про фізичну культуру і спорт» врегульовує відносини, пов’язані з визначенням ролі, організаційної побудови та функціонування сфери фізичної культури і спорту в Україні. Перші статті нової редакції Закону «Про фізичну культуру і спорт» присвячені державній політиці та державному регулюванню у сфері фізичної культури і спорту, основним завданням фізичної культури і спорту.

Вагомим внеском у реформування органів державного керівництва цієї галузі став Указ Президента України від 9 грудня 2010 року [2], згідно з яким Міністерство освіти та науки та Міністерство у справах сім’ї, молоді, та спорту реорганізували у Міністерство освіти та науки, молоді та спорту на чолі з Дмитром Табачником. Крім того державне управління фізичною культурою і спортом здійснюватиметься іншим центральним органом виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту за сприянням, відповідно, інших органів державної влади і місцевого самоврядування – Державна служба молоді та спорту України. У січні 2011 року Кабінет Міністрів України визначилася зі структурою Державної служби молоді та спорту України та проектом положення про Службу відповідно до Розпорядження Президента України [3]. Згідно з Розпорядженням, міністр юстиції України Олександр Лавринович очолив робочу групу з опрацювання питань, пов’язаних із оптимізацією системи центральних органів виконавчої влади.

Література:

1. Про внесення змін в Закон України «Про фізичну культуру і спорт»: Закон України від 17 листопада 2009 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 7. – Ст. 50

2. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 9 грудня 2010 р. № 1085 // Офіційний вісник Президента України. – 2010. – № 32(156).

3. Деякі питання організації роботи щодо реалізації заходів з оптимізації системи центральних органів виконавчої влади: Розпорядження Президента України від 23 грудня 2010 р. № 1203/2010-рп // Офіційний вісник Президента України. – 2010. – № 34(158).


Антошина И.В.

ПОНЯТИЕ И НАЗНАЧЕНИЕ ИНФОРМАЦИОННОЙ ФУНКЦИИ ПРАВА

Процессы глобализации, индивидуализации общества и его мифологизация, требует обеспечение эффективного механизма действия права, охрану и защиту прав человека, изменение устоявшейся роли права в современном обществе, что и обуславливает значительный научный интерес к изучению функций права.

В зарубежной и отечественной юриспруденции проблемам функций права уделено достаточное внимание в работах А.В. Малько, С.С Алексеева, О.Ф. Скакун, В.С. Ковальського, П.М. Рабиновича, Т.Н. Радько и др.

Между тем, не все проявления права в его национальных характеристиках нашли своих исследователей. Так, рассмотрение информационной функции права применительно к правовой жизни современной Украины отсутствует.

Состав и специфика функций права не может оставаться неизмененной. С изменениями в социальной жизни, индивидуализацией общества и процессами его глобализации происходят изменения в ролевом назначении права. В частности, правовое развитие современной Украины позволяет говорить о появлении такого стабильного направления влияния права на жизнь человека как информационное влияние.

Более того, тенденция к все большей информатизации общества усиливает роль информационной функции права во всех сферах жизнедеятельности современного человека. Однако, несмотря на всю актуальность проблемы информационной функции права, в отечественной науке до сих пор не придается должного значения изучению этой проблемы, хотя эта функция некоторыми учеными выделяется среди других функций права в качестве самостоятельной.

В целом же, показательно что, исследователи относят информационную функцию права к социальным функциям. При этом ученые юристы по-разному видят сущность, место и роль информационной функции права в системе правовых функций (Н.Л. Бачило, Т.Н. Радько, В.Н. Синюков, Ф.Н. Фаткуллин, И.Ф. Казьмин).

Среди множеств исследований функций права большое внимание информационной функции права, было уделено в диссертационных работах А.В. Червяковского «Информационная функция права и деятельность органов внутренних дел по ее реализации» (2002) и С.В. Бутузова «Информационная функция права» (2004). Этими научными разработками были заложены первые предпосылки по изучению места, роли и реализации информационной функции права в системе всех правовых функций.

В указанных работах выделяется как необходимый базовый элемент правовой культуры правовая информированность, то есть, доведение до сведения заинтересованных лиц необходимой правовой информации. Под правовой информацией, следует понимать тексты и другие материалы, включающие сведения о законодательстве, праве и правоприменительной практике, а также другие данные, которые необходимы для соблюдения, исполнения, использования и применения права. Таким образом, правовую информацию составляют сведения юридического характера.

Говоря более детально, к информационным средствам правового регулирования относятся юридические документы, как материальные носители правовой информации. К этой категории информационной среды относятся: нормативные правовые акты; интерпретационные правовые акты; акты применения права; документы; фиксирующие юридические факты и т.д. Также в качестве информационных средств необходимо рассматривать средства массовой информации, в которых публикуется правовая информация. Доведение необходимой правовой информации до сведений заинтересованных лиц является необходимой стадией и правотворческого, и правоприменительного процесса. В качестве носителей правовой информации могут рассматриваться научные источники (монографии, учебная литература, научные статьи и тезисы выступлений на научных конференциях), художественная и публицистическая литература, различные информационные системы и т.д. Наконец, носителем правовой информации является сам интерпретатор правовых текстов как субъект, обладающий специальными познаниями в правовой сфере.

Конституция Украины как основополагающий источник правовой информации не только провозглашает Украину суверенным, демократическим, социальным и правовым государством, но и определяет развитие правовой культуры во всех направлениях ее существования в Украине, осуществление правового воспитания населения, что должно послужить фактором эффективного действия украинского права.

Сегодня информационная функция права выступает в качестве важнейшей стороны реализации права, позволяет определить перспективы решения наиболее значимых проблем государственного управления, ведь именно информация является тем ориентиром, который указывает субъекту общественных отношений необходимый вариант поведения. При этом, целевая составляющая информационной функции права выражена в формирование в обществе такой правовой идеологии, которая соответствует правовому менталитету народа, что позволяет эффективно осуществлять правовое регулирование. Можно утверждать, что формирование образа права и правовой информированности человека составляет предназначение информационной функции права. Ведь информационная функция права обеспечивает правовое информирование субъектов права и формирования социально-полезной, положительной направленности их поведения; поддержание целостности и нормального функционирования правовой системы; регулирование отношений, связанных с перераспределением и сохранением информационных ресурсов.

В юридической литературе выделяют три направления использования информации в информационной функции права.

Первое направление связано с восприятием и переработкой правом социальной информации для реализации цели правового информирования (аккумулирующая сторона функции).

Второе направление предполагает достижение целей восприятия правовой информации, и в этом контексте право – это способ познания действительности (познавательная сторона функции).

Третье направление предполагает установление обратной информационно-правой связи, когда право выступает как средство общения на основе накопленной социальной информации (коммуникативная сторона функции).

Информационная функция права является самостоятельной функцией права и реализуется по всем трем направлениям, и ее можно охарактеризовать как общеправовую функцию права, конечной целью которой является правомерное поведение, основанное на сформированном образе права и определенной правовой информированности.

В этой связи заметна тесная связь между информационной функцией права и воспитательной функцией права. Если воспитательная функция права направлена на формирование правовых мотивов, интересов, навыков правомерного поведения, представлений о правовой действительности и правовой активности личности, то информационная функция права, направлена на формирование образа права на основе правовой информации, получение гражданами и должностными лицами сведений о субъективных правах и возложенных на них обязанностях, мерах юридической ответственности. Если информационная функция формирует знания индивида и направлена на формирование познавательной активности в правовой сфере, то воспитательная функция воздействует, прежде всего, на его убеждения, мировоззрение.

Информационная функция связана с регулятивной и охранительной функциями права, поскольку регулирование и охрана всегда предполагает наличие информационного воздействия. Доведение правовой информации адресату выступает предпосылкой для действия регулятивной и охранительной функций права.

Необходимо разграничивать информационную функцию права и информационную форму реализации функций права. Информационное воздействие как форма реализации функций права присуща всем функциям права, поскольку информация, содержащаяся в правовых актах, обладает информационным, оценочным и регулятивным воздействием.

Для определения действенности информационной функции права важно рассмотреть механизм ее реализации как совокупность элементов, при помощи которых обеспечивается эффективность информационной функции права. Среди элементов механизма реализации информационной функции права субъекты, способствующие осуществлению функции права; формы реализации функции права (прямая и опосредованная); юридическая основа реализации (закрепление путей реализации функции права в нормативных актах) и право индивида на доступ к правовой информации.

Таким образом, сегодня стоит задача глубоко проникнуть в правовую природу информационной функции права, определить ее роль и взаимосвязь с другими функциями, что позволит обеспечить эффективность механизма действия украинского права.