Geum.ru

Миколаївський комплекс Новітні наукові дослідження держави І права 2011 Том 1 Збірник наукових праць Миколаїв

Вид материалаДокументы

Содержание


Угорського об’єднання громадських свобод проти Угорщини
Подобный материал:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19
Література:

1. Акты, относящиеся к истории Юго-западной России. – СПб., 1879. – 784 с.

2. Левицький О. По судах Гетьманщини / О. Левицький // Записки Укр. наукового т-ва. – Харків, 1929. – Т. 3. – 444 с.

3. Модзалевский В. Отрывки из Стародубовской миской книги (1664 – 1673) / Модзалевский В. – Чернигов, 1911. – 467 с.

4. Падох Я. Ґрунтове судочинство на Лівобережній Україні у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. / Падох Я. – Л. : Наукове товариство ім. Т. Шевченка. – 1994. – 378 с.

5. Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII – XVIII ст.ст. (1648-1782) / Пашук А.Й. – Львів, 1969. – 587 с.

6. «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. / Національна Академія наук України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. – К. : Глобус, 1997. – 547 с.

7. Хрестоматія з історії держави і права України: у 2 т. / За ред. В.Д. Гончаренка. – К., 1997. – Т. 1. – 756 с.


Паліюк В.П.

Органи судової влади – суб’єкти владних повноважень у сфері доступу до публічної інформації

Положення ст. 34 Конституції України закріплюють право кожного на доступ до інформації, зокрема, до публічної інформації, яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень та інформації, що становить суспільний інтерес.

Закон України від 13 січня 20011 р. «Про доступ до публічної інформації» № 2939-VI (далі – Закон № 2939-VI), який відповідно до його розділу VІ «Прикінцевих положень» набирає чинності через три місяці з дня його опублікування, визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до публічної інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації та інформації, що становить суспільний інтерес.

Тому Закон № 2939-VI, як вбачається із пояснювальної записки до тексту його проекту [5], повинен вирішити існуючі до цього часу проблеми забезпечення прозорості в діяльності органів державної влади, які стоять на шляху демократичного розвитку нашої держави. Однак, ще до набрання ним чинності, почали виникати спірні питання щодо застосування окремих його положень. Наприклад, ставиться під сумнів, що власне органи судової влади відносяться до числа тих суб’єктів владних повноважень, на які розповсюджуються положення Закону № 2939-VI. За основу таких суджень беруть певні положення Рекомендації Rec (2002)2 «Про доступ до публічної інформації», ухваленої Комітетом міністрів Ради Європи 21 лютого 2002 р. Так, в розділі ІІ вказаної Рекомендації наголошується, що: «держави-члени Ради Європи мають розглядати в світлі національного законодавства та практики те, наскільки викладені в цій Рекомендації принципи можуть бути застосовані до інформації, що є в розпорядженні органів законодавчої та судової влади» (вид. авт.) [3, 56]. До того ж, автори наведених вище думок продовжують, що в нормах ст. 13 Закону № 2939-VI, в якій наводиться перелік суб’єктів владних повноважень, безпосередньо органи судової влади не зазначаються. Тому запитувачі публічної інформації, як наголошують зазначені вище опоненти, не вправі звертатися до органів судової влади, а якщо ж вони вирішили звернутися, то їм необхідно в цьому відмовляти.

Між тим, вказані вище сумніви про те, що органи судової влади не відносяться до суб’єктів владних повноважень у сфері доступу до публічної інформації, не мають підстав для існування, оскільки спростовуються наступним. По-перше, вони не враховують відповідні норми Конституції та інших законів України, які надають таке право. Так, із тексту п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону № 2939-VI, яка розкриває поняття «суб’єкт владних повноважень» для цілей цього ж Закону, вбачається, що до такої категорії суб’єктів права в першу чергу відносяться «органи державної влади». Важливим в контексті цього ж міркування є те, що оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників публічної інформації здійснюється до адміністративного суду (ч. 3 ст. 23 Закону № 2939-VI). Тому цілком логічним є звернення до аналізу термінів, які вживаються в нормах адміністративного судочинства. Так, згідно з п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України, суб’єкт владних повноважень – це «органи державної влади». Отже, у наведених випадках законодавчого розкриття змісту поняття суб’єкта владних повноважень, воно здійснюється через його основну складову – «органи державної влади».

По-друге, для з’ясування змісту вживаного вище поняття «органи державної влади», в першу чергу необхідно звернутися до відповідних конституційних засад. Так, норми ст. 6 Основного Закону проголошують один із важливих принципів організації державної влади, який є одночасно характерною ознакою та атрибутом правової держави, а саме те, що державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідно до Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України (ст. 75). До органів виконавчої влади належать Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади та місцеві органи виконавчої влади (ст.ст. 113, 117, 119). Носієм судової влади в Україні є система загальних судів та Конституційний Суд України (ст. 124). Таким чином, судова влада – це «вид державної влади» [2, 283], яка здійснюється лише судами при «відправленні ними правосуддя» [1, 134]. При цьому, судова влада виражає державну волю і в тому, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Викладене дає підстави вважати, що система загальних судів та Конституційний Суд України, як органи державної влади, в цілому відносяться до суб’єктів владних повноважень. Похідним із цього загального висновку є те, що власне вказана система судів є складовою органів державної влади, а останні – суб’єктами тих владних повноважень, про які йде мова в п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону № 2939-VI. Отже, запитувачі публічної інформації на основі його ж положень можуть звернутись із відповідним запитом до будь-якого суду із системи загальних судів та до Конституційного Суду України, які є органами державної влади в Україні.

По-третє, право на доступ до публічної інформації, яка знаходиться у розпорядженні органів державної влади, є однією зі складових загального права на інформацію, яке закріплене у ст. 34 Конституції України та у ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). В свою чергу, Європейський суд з прав людини (далі – Євросуд) створив значну кількість прецедентів щодо застосування ст. 10 Конвенції (свобода вираження поглядів). В своїх рішеннях, які є джерелом права для України, він неодноразово наголошував, що «громадськість має право отримувати інформацію суспільного інтересу» [6, 415]. Тому з огляду на суспільні інтереси, які захищені положеннями ст. 10 Конвенції, національним законодавством не дозволено вводити умовні обмеження. В разі створення владними структурами перешкод в реалізації права на доступ до інформації, то це вважається формою непрямої цензури. Тоді як, такий збір інформації є важливим підготовчим кроком у журналістиці і відноситься до невід’ємної частини свободної преси.

Для підтвердження викладеного заслуговує на увагу рішення Євросуду у справі « Угорського об’єднання громадських свобод проти Угорщини» (2009). Так, відповідно до обставин цієї справи, вказана неурядова організація – Угорське об’єднання громадських свобод, – мета якої покращувати основні права та зміцнювати громадське суспільство, а також, яка є активною в сфері політики у боротьбі з наркотиками, подала запит до Конституційного Суду Угорщини для отримання інформації із справи, яку він розглядав. В цій справі, яка була порушена за конституційним зверненням члена Угорського парламенту, вирішувалося питання щодо деяких додатків до Кримінального кодексу Угорщини, які стосувалися певних питань щодо наркотиків. Однак, Конституційний Суд Угорщини відмовив надати інформацію по такому запиту, оскільки на це не було згоди члена Угорського парламенту.

Національні суди, які розглядали скаргу Угорського об’єднання громадських свобод щодо необґрунтованої відмови про надання інформації стосовно конституційного звернення члена Угорського парламенту, відмовили в її задоволенні з посиланням на те, що «конституційне звернення» не відноситься до тих «даних», які зазначені в положеннях Акту про доступ до інформації 1992 р., а також на те, що «конституційне звернення» містило інформацію особистого характеру.

Євросуд, на відміну від національних судів, визнав порушення Угорщиною положень ст. 10 Конвенції і наголосив, що:

а) «головною проблемою вищезгаданого обговорення була конституційність кримінального законодавства, конкретніше – правопорушення, які пов’язані із наркотиками. Тому подача конституційного звернення на розгляд даного законодавства на підставі досвіду, а особливо членом Угорського парламенту, без сумніву становила суспільний інтерес. Тоді як, органи державної влади втрутились у підготовчий етап цього процесу, створивши адміністративну перешкоду. Зокрема, виняткове (монопольне) право Конституційного Суду Угорщини на інформацію набрало вигляду цензури» (п. 27-28);

б) «інформація, яку шукало Угорське об’єднання громадських свобод у даній судовій справі була вже готова та доступна і не вимагала збирання ніяких даних органами державної влади. Отже, держава не мала права заважати потоку інформації, яку шукала вказана неурядова організація» (п. 36) [4, 53-54].

Підсумовуючи наведене, можна з певністю наголосити, що будь-який суд системи загальних судів та Конституційний Суд України, як органи державної влади, є суб’єктами владних повноважень у сфері доступу до публічної інформації. Тому на них розповсюджуються всі положення Закону № 2939-VI, які забезпечуюють право кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Література:

1. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М.В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф. акад. АПрН України О.В. Петришина. – Харків: Право, 2009.

2. Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999.

3. Рекомендація Rec (2002)2 «Про доступ до офіційних документів». В кн.: Свобода інформації та право на приватність в Україні. Том. 1. Доступ до інформації: hic et nunc! / Харківська правозахисна група; худож.-оформлювач О. Герчук. – Х.: Фоліо, 2004.

4. Рішення Євросуду у справі «Угорського об’єднання громадських свобод проти Угорщини» (2009). В кн.: Матеріали тренінгу для юристів ЗМІ АР Крим «Ефективний юридичний захист права на інформацію та прав журналістів». 15-18 квітня 2011 р., Севастополь. – К., 2011.

5. Шевченко А.В. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про доступ до публічної інформації» // Інформаційний сайт Верховної Ради України.

6. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. – К.: Реферат, 2006.


Пилипенко Катерина Миколаївна

Проблеми співвідношення системи права та законодавства

За умов розпочатої в Україні правової реформи постало надзвичайно важливе питання про підвищення ефективності дії законів, без чого здійснення економічних та інших реформ, формування правової держави і громадянського суспільства, посилення боротьби зі злочинністю, є досить проблематичним. Йдеться, зрозуміло, не про прийняття виключно нових законів, оскільки їх кількість ще не свідчить про достатню урегульованість законодавством суспільних відносин, і на цій основі зміцнення законності. Необхідною є нова, більш висока якість їх реалізації, дійові механізми забезпечення і охорони.

У конкретному суспільстві правова система, що відображає його соціально-економічну, політичну і культурну своєрідність, є національною правовою системою, одним із проявів державного суверенітету.

Основна причина не співвідношення галузі права й галузі законодавства – це об’єктивна неможливість виразити зміст кожної окремої галузі права в одному нормативно-правовому акті, який міг би стати єдиним для нього. Можна назвати й інші причини. По-перше, враховуючи накопичення значної кількості нормативно-правових актів у кожній галузі права періодично виникає потреба в їх систематизації. Звідси неминуче існування актів поточних та кодифікованих, більш або менш повно відзеркалюючих структуру галузі права. По-друге, система законодавства зорієнтована не тільки на систему права, але й на форму державного устрою. Для забезпечення логічно злагодженої побудови норм права за інститутам та їх ефективного й правильного застосування потрібне спеціальне формулювання цілей та принципів галузі законодавства, загальних норм, нормативних визначень, які складають загальну частину кожної галузі законодавств. Зазначимо, що ці компоненти не входять в структуру галузі права.

Категорія «система права» дає можливість відобразити в теорії дійсні закони взаємодії частин й цілого в праві. Об’єктивно існуюча система права є базою для упорядочення законодавства. Об’єднувати норми права в інститути й галузі права можна тільки за науково обґрунтованими критеріями предмета й методу правового регулювання.

Розуміння системи права є важливо умовою правильного застосування норм права. Вони повинні регулювати тільки ті відносини, на яких розраховані. Зневажання системою права в процесі правозастосування може дезорганізувати суспільні відносини.

Розробляючи доктрину сучасного національного права та його системи, співвідношення з системою законодавства, необхідно враховувати, що ми живемо в умовах зміни як внутрішнього суспільно-політичного і економічного ладу України, так і світових транснаціональних інтеграційних процесів, коли нового звучання набувають проблеми індивідуалізму та колективності.

Якщо ж вітчизняну систему права в процесі свого дослідження і практичного створення та функціонування і далі розглядатимуть у відриві від законодавчої системи, без врахування її розмаїтості, лише як самостійну сферу юридичної практики, це призведе в національній теорії і практиці законотворення до неефективної витрати суспільної енергії та часу, до можливості нульового ефекту правового регулювання життєдіяльності українського суспільства.

Особливості української системи права можуть успішно вивчатися і враховуватись в процесі її демократичного перетворення лише в контексті системи законодавства, в яких суспільно-політичні, економічні та правові умови та відносини зберігають своє базисне значення при одночасному зростанні ролі духовного виробництва, зокрема теоретичної діяльності у сфері права, правового забезпечення суспільного розвитку.

Правова система сучасної України формується як звільнена від псевдосоціалістичної сутності. Вона знаходиться на стадії перехідного періоду і до деякої міри зберігає окремі риси минулої системи. Щоб запобігти цьому негативному процесу, важливо проаналізувати негативні, побічні наслідки реалізації закону, визначити рівень впливу законності на стан господарської, соціальної, управлінської діяльності, а також на поведінку громадян.

Для цього, насамперед, необхідно зіставити закони з фактичними результатами їх реалізації, з’ясовувати негативний вплив не правових факторів, оцінити правові результати тощо.

Щодо заходів, спрямованих на удосконалення дії законів, то вони в цілому можуть бути зведені до таких основних дій: запобігання відхиленням від закону і удосконалення правозастосовчої діяльності (наприклад, поліпшення в цьому напрямі діяльності конкретних державних органів); забезпечення здійснення закону відповідно до його змісту, а також необхідними фінансовими та іншими ресурсами; вдосконалення існуючого закону.

Однією з причин недостатньої ефективності чинного законодавства, що приймаються в Україні, є, зокрема, відсутність досконалої методики її визначення. Тому доцільно ще раз теоретично осмислити це дуже актуальне питання. Пануюча у суспільстві правосвідомість без будь-яких застережень має визнавати принцип верховенства закону, послідовно реалізувати його в існуючій правовій системі, а також у практичних діях усіх ланок державного апарату. Закони мають бути спрямовані на реалізацію головних положень Конституції України, вирішення найважливіших проблем, які ставить суспільству життя. При цьому слід враховувати, що не тільки норми Конституції України, а й більшість чинних законів є нормами прямої дії, тому слід звести до мінімуму нормативні акти, які приймаються «на розвиток закону», що досить часто змінює зміст вимог та правил ним встановлених. З огляду на це доцільно відмовитися від широкого тлумачення категорії «законодавство», під яким дехто розуміє не тільки систему чинних законів, а й інші нормативні акти. Вищою юридичною силою повинен наділятися тільки закон, на підставі і для виконання якого приймаються інші нормативні акти.

Таким чином, національна теорія законодавства, не буде науково значимою і цінною, якщо не матиме безпосереднім об’єктом дослідження практику створення юридичних норм та їх застосування. Так само і процес подальшого удосконалення цієї практики не може розраховувати на ефективність, якщо він внутрішньо не буде пройнятий відповідною науковою методологією та теорією.


Погорілецька Ангеліна Володимирівна

Організаційно-правовий аспект права громадян на офіційну інформацію

Право на доступ до інформації є одним з фундаментальних прав демократичного суспільства, в свою чергу, доступність інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого і регіонального самоврядування в Україні забезпечує особам реалізацію особистих інтересів і здійснює контроль за діяльністю органів влади.

Проблемами доступу до інформації займались такі науковці, як Т.А. Костецька, розглядаючи проблеми права на інформацію. Конституційно-правові аспекти права на доступ до інформації досліджувала у своїх працях О.В. Нестеренко, проблеми правомірного доступу до інформації висвітлював А.І. Марущак. Питання правового регулювання сфери інформаційних відносин розглядала О.В. Кохановська та ін. Але проблеми права громадян на офіційну інформацію залишаються недостатньо означенні у науковій літературі, і потребують додаткового уточнення і дослідження.

Інформаційна діяльність органів державної влади та органів місцевого і регіонального самоврядування в українському суспільстві повинна бути спрямована на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Для задоволення цих потреб органи державної влади та органи місцевого і регіонального самоврядування створюють інформаційні служби, системи, мережі, бази даних, пункти доступу до інформації. Статтею 34 Конституції України гарантується право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Сучасний розвиток інформаційного суспільства потребує детального вивчення правового забезпечення прав громадян України на інформацію, способів та засобів доступу до неї, так як інформаційні права мають суттєве значення при побудові громадянського українського суспільства, без належного механізму реалізації яких не можлива реалізація інших прав і свобод людини і громадянина.

Костецька Т.А визначає, що «право на інформацію – конституційне право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір» [1, 58]. Марущак А.І. визначає право на інформацію як «гарантовану державою можливість фізичних, юридичних осіб і держави (державних органів) вільно одержувати, використовувати, поширювати та зберігати відомості, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб» [2, 42]. Cтаття 10 Закону України «Про інформацію» вказує, що право на інформацію забезпечується: обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації. При цьому обмеження цього доступу зумовлюється лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством; створенням механізму здійснення права на інформацію. Забезпечення і реалізацією права громадян на інформацію здійснює держава.

Політика держави надає можливість учасникам інформаційних відносин здійснювати своє право на інформацію. Марущак А.І. вказує, що «інформаційна діяльність органів державної влади можна умовно поділити на види: сукупність дій, пов’язаних із задоволенням інформаційних потреб громадян, юридичних осіб приватного права та інших суб’єктів, а також сукупність дій, пов’язаних із задоволенням власних інформаційних потреб» [3, 71]. В свою чергу, інформацію про діяльність органів державної влади та органів місцевого та регіонального управління означають як офіційну інформацію.

Отже, офіційна інформація – це офіційна документована інформація, створена в процесі діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, яка доводиться до відома населення в порядку, встановленому Конституцією України, Законом України «Про інформацію», Законом України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» та ін.

Складовим елементом права є можливість громадян одержувати офіційну документовану інформацію. Офіційна інформація – це особливий вид інформації, що складається із відомостей, що створюються у процесі поточної діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого самоврядування. При її створенні виникають відносини, пов’язані з необхідністю врегулювання функцій, обов’язків та відповідальності відповідних органів за її підготовку у формі офіційного документу, зберігання, надання, поширення. Така інформація у вигляді офіційних документів, за винятками, встановленими законом, є відкритою з необмеженим доступом. Надавати відповідну інформацію, інформувати про свою діяльність та прийняті рішення – це правовий обов’язок органів законодавчої, виконавчої та судової влади, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування і одна з основних гарантій права на інформацію. Вихідними для гарантій права доступу до офіційної інформації, зокрема, є положення статті 57 Основного Закону України про те, що закони та інші нормативно-правові акти, не доведені до відома населення, є не чинними. Офіційне оприлюднення законів пов’язане із забезпеченням закріпленого Основним Законом права кожного знати свої права і обов’язки, здійснювати доступ до офіційної інформації.

Забезпечення права громадян на офіційну інформацію на сьогодні є досить складною проблемою. Чинне законодавство встановлює форми доведення офіційної інформації до відома заінтересованих осіб (Закони України «Про інформацію», «По порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в України»). Проте, як свідчить практика, вони не використовується владними органами в достатній мірі, інформація про їх діяльність є обмеженою і переважно тенденційною. Слід зазначити, що на законодавчому рівні відсутні чіткі повноваження державних органів та органів місцевого самоврядування по забезпеченню громадян, їх об’єднань відповідною інформацією, обов’язок формувати інформаційні ресурси з питань діяльності, прийнятих рішень; відповідальність за порушення встановленого порядку доступу до інформаційних ресурсів та ін.

За останній час в Україні була прийнята значна кількість нормативно-правових актів, що регламентують доступ громадян до офіційної інформації, але на сьогоднішній день на законодавчому рівні належним чином не визначені правові засоби і механізми доступу зацікавлених осіб до офіційної інформації. Саме тому, необхідно розробити концепцію суспільного доступу громадян до офіційної інформації, при цьому необхідно створити рівні умови для доступу громадян до офіційної інформації, провести уточнення понятійного апарату, розробити механізми реалізації права громадян на офіційну інформацію.