План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание 4. Спадкування за законом Bonoram possessio Persona certa Hereditas (bonorum possessio) est successio in universam jus Testamentum fac Bona vacantia Actore non probante reus absolvitur Animus injurandi Contra legem facit qui id facit quod lex prohibet; in fraudem vero qui salvis verbis legis sententiam eius circumvenit Cui prodest Error facti, error iuris Fiat iustitia, pereat mundus! Ignorantia juris neminem excusat Inter arma leges silent Lex loci delicti Legalitas regnorum fundamentum Periculum rei venditae. nondum tradite, est emptoris Quod principi placuit legis habet vigori Veto — забороняю Volo Amanti (um) ka amoris eq integratio est ... Полное содержание

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• Робоча навчальна програма з дисципліни Порівняльне кримінальне право Загальна та особлива, 1940.23kb.
• Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
• Основи цивільного права загальна характеристика цивільного права України, 443.74kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• План: Вступ Поняття та ознаки твору. Види об’єктів авторського права та їх загальна, 1729.04kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• Практикум з цивільного права (частина, 1819.31kb.

1. Основні поняття спадкового права

2. Основні етапи розвитку римського спадкового права

3. Спадкування за заповітом

4. Спадкування за законом

5. Прийняття спадщини

6. Сингулярне наступництво


Найуживаніші поняття і вислови з правових питань


Nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не можна одночасно спадкувати одну й ту ж саму спад­щину і по заповіту, і по закону

Bonoram possessio — ввід у фактичне володіння спадщи­ною

Hereditas— спадкування за застарілим цивільним правом

Testamentum — заповіт

Nomen heredis — ім'я спадкоємця

Persona certa — конкретна особа

Semel heres semper heres — раз спадкоємець — завжди спад­коємець

Heredes sui — безпосередні підвладні спадкоємці

Ab intestato — спадкування проти заповіту, тобто по закону

Hereditas (bonorum possessio) est successio in universam jus, quod defunctus habuit — спадкування є наступництво в усіх правах, якими володів померлий

heres ab intestato — спадкоємець по закону (в силу відсут­ності заповіту)

Testamentum fac — склади заповіт

Testamentum posterior derogat testamenti priori — пізніше складений заповіт відміняє попередній

Hereditas iacens — лежача спадщина, тобто без руху, ще не прийнята спадкоємцями після смерті спадкодавця

Bona vacantia — виморочна спадщина

Heredis fletus sub persona risus est — плач спадкоємця — замаскований сміх

Hereditas aditio— вступ і прийняття спадщини

Heredis institutio — caput et fundamentum intellegitur totius testamenti — встановлення спадкоємця — суть і основа за­повіту

Hereditas — nihil est aliud quam successio in universum jus quod defunctus habuit — спадкування є наступництво в усіх правах спадкодавця

Actore non probante reus absolvitur — обвинувачений буде виправданий, якщо звинувачення не довело своїх доказів

Ad hue sub judice lis est — справа ще в суді, справа ще не розглянута, спір ще не вирішений

Animus injurandi — злочинний намір Argumenta ponderantur, non numerantur — сила аргументів не в їх кількості, а у вагомості Bis dat, qui cito dat — двічі дає той, хто дає швидко Bona fides — добра совість Caveat emptor — хай покупець буде обачним

Contra legem facit qui id facit quod lex prohibet; in fraudem vero qui salvis verbis legis sententiam eius circumvenit — той, хто вчиняє дії, заборонені законом, порушує закон; той, хто обходить закон, не порушуючи його букви, порушує силу закону

Cui prodest? — кому це вигідно?

Cui bono? — кому це на користь?

De facto — фактично

De jure — юридично, по праву

Dura necessitas — жорстока необхідність

Еі incumbit probatio, qui dicit, non qui negat — тягар дове­дення лежить на тому, хто стверджує, а не на тому, хто запе­речує

Error facti, error iuris — помилка у факті; помилка в праві

Ex dolo malo — з метою обману, для обману

Ex officio — в силу службового обов'язку; за обов'язком

Fiat iustitia, pereat mundus! — хай звершиться правосуддя, якщо навіть загине світ!

Facta concludentia — факти, з яких можна зробити право­вий висновок

Facsimile — точна копія чого-небудь

Fide, sed cui vide — довіряй, але дивись кому

Ignorantia juris neminem excusat — незнання закону не ви­бачає

Ignorantia non est argumentum — незнання — не доказ

Ignorantia juris nocet (non excusat), ignorantia facti non nocet (excusat) — незнання закону не є виправданням, але незнання факту є виправданням

Inter arma leges silent — коли гримлять гармати, закони мовчать

Ipso jure — в силу закону Ipso facto — в силу самого факту

Lex fori — закон місця судового розгляду справи

Lex loci contractus — закон місця договору, тобто місця, де він був укладений

Lex loci delicti — закон місця злочину, правопорушення

Legis virtus haec est imperare, vetare, permittere, punire — призначення закону полягає в тому, щоб наказувати, забо­роняти, дозволяти, карати

Legalitas regnorum fundamentum — законність — основа держави

Legem brevem esse oportet — закон має бути коротким

Nasciturus pro jam nato habentur, quotiens de commodis eius agitur — зачата дитина приймається за таку, що народилася, оскільки мова йде про її вигоду

Periculum rei venditae. nondum tradite, est emptoris — ризик випадкової загибелі речі, проданої, але не переданої (по­купцеві), лежить на покупцеві

Pro et contra — за і проти

Punitur non solum quia peccatur, sed ne peccetur — покаран­ня накладається не тільки тому, що вчинено правопорушен­ня, але й для того, щоб більше не вчинялось

Quod principi placuit legis habet vigori — що угодно прнн-цепсу, то має силу закону

Quaestio facti — питання факту

Quaestio juris — питання права

Quis, quid, ubi, quibus, auxiliis, cur, quommondo, quando — хто, що, за чиєю допомогою, чому, яким чином, коли — питання, які ставить перед собою особа, що взялася за розслі­дування злочину

Veto — забороняю

Volo — я бажаю, я хочу

Vi — з насильством, із застосуванням сили, насильно

Amicitia vitam ornat — дружба прикрашає життя

Alter ego — друге я

Amanti (um) ka amoris eq integratio est — сварки закоханих - відновлення кохання

Amicus Plato, sed magic arnica Veritas — Платон мій друг, але істина дорожче

Alma mater — мати, що вигодувала

Ad meliora tempora — до кращих часів

Amantes — amentes — закохані — безумні

Cum in domum alienum veneris et mutus et surdus esto — увійшовши до чужої хати, будь глухим і німим

Cum hie versare, qui te meliorem facturi sunt — водись з тим, хто хоче зробити тебе кращим

Cogito, ergo sum — я мислю, отже — існую

Dum spiro, spero — пока живу, надіюсь

Dens insahabUis extrahendus — хворий зуб має бути видалений

Docendo discimur — навчаючи, вчимося

De gustibus et coloribus non est disputantum — про смаки і кольори не сперечаються

Facile Veritas se ipse defendet — істина легко сама себе за­хистить

Gutta cavat lapidem — капля камінь довбає

Homo sum; humani nihil a me alienum puto — я людина і ніщо людське мені не чуже

Ira furor brevis est — гнів — коротке безумство

Mala herba cito crescit — погана трава швидко росте

Miserium est arbitro aeterius vivere — ганебно жити чужим розумом

Mutatis mutandis — при відповідних поправках (змінах, доповненнях)

Mens sana in corpore sano — в здоровому тілі здоровий дух

Nemo solus satis sapit — ніхто сам достатньо не розумів

Nomina sunt odiosa — не будемо називати імен

Non multa, sed multum — небагато, але багато

Nulla dies sine linea — жодного дня без рядка

Omnia mea mecum porto — все моє ношу з собою

Potius sero, quam nunquam — краще пізно, ніж ніколи

Qui timide vocat, docet negare — хто боязко просить, той привчає відмовляти

Sero venientibus ossa — хто пізно приходить, тому кістка

Si quaeritis, invenitis — якщо шукаєте, знайдете

Salus populi — suprema lex — благо народу — вищий закон

Satur venter non studet libenter — живіт ситий, до науки

глухий

Si vis pacem, para bellum — якщо хочеш миру, готуйся до

війни

Sub rosa — під розою (тобто тайно)

Soblata causa, tollitur morbus (effectus) — з усуненням при­чини усувається хвороба (наслідок)

Turpis fuga mortis est omni morte perior — ганебна втеча від смерті, гірше самої смерті

Terra incognita— невідома земля

Tertium non datur — третього не дано

Veni, vidi, vici — прийшов, побачив, переміг

Veritas magis amicitia — істина дорожче дружби


Словник маловідомих термінів та визначень


Спадкодавець - фізична особа, після смерті якої за­лишалося майно для успадкування.

Спадкоємець - фізична чи юридична особа, до якої переходить майно померлого.

Апробація - випробування чого-небудь життєвою практикою.

Виморочне майно - майно спадкодавця, яке не знайшло свого спадкоємця.

«Лежача спадщина» - майно, яке перебувало в ні­чийній власності в період від відкриття спадщини до її прийняття.


1. Основні поняття спадкового права


Інститут спадкового права в системі римського приватного пра­ва є незалежним, окремим, не пов'язаним з іншими видами майно­вих прав, не є яким-небудь видом зобов'язальних прав, але тісно з ними пов'язаний. З одного боку, після смерті певної особи найчас­тіше залишається майно, основу якого становлять право власності та інші речові права. Вони і є об'єктом переходу за спадщиною піс­ля смерті їхнього власника. З другого боку, спадкування — один із способів набуття майнових прав, що зближує його з зобов'язаль­ним правом.

Тому інститут спадкового права і в системі римського приватно­го права, і в сучасних правових системах — один з найважли­віших. Його значення зумовлено також тим, що об'єктом спадку­вання померлого є право власності. Що залишається після смерті померлого власника, кому воно має перейти, в якому порядку і об­сязі — все це проблеми спадкового права, які з найдавніших часів і дотепер залишаються в центрі уваги суспільства і держави, зако­нодавців і дослідників, кожної людини, оскільки тією чи іншою мірою стосуються їхніх інтересів.

Для того, щоб глибше зрозуміти сутність спадкування, джерела його виникнення і розвитку, насамперед, звернімося до основних понять спадкового права.

Спадкування — це перехід майна після смерті власника до ін­ших осіб. Під майном прийнято розуміти сукупність прав і обов'яз­ків померлого. Отже, до складу спадщини входять як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг виплатити за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не буває.

Сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб, називається спадковим правом. Як правовий інститут спадкування нерозривно пов'язано з правом власності. За родовим ладом, тобто до поділу суспільства на класи і виникнення держави і права, існували родові звичаї, за якими речі померлого члена роду переходили до інших членів того ж ро­ду, однак ще не було спадкового права. Воно, як і право власності, виникає після поділу суспільства на класи. Інститут спадкування припускає вже приватну власність, а остання виникає тільки з по­явою обміну.

Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спад­кодавцем. Ним може бути лише фізична особа. Юридична особа не може вмерти, її діяльність припиняється, але в цьому випадку право спадкування в неї не настає.

Особи, до яких переходить в установленому порядку майно по­мерлого, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізи­чні, так і юридичні особи.

Спадкове майно, спадкова маса або спадщина — це майно (пра­ва і обов'язки), що залишилося після смерті власника. Це сукуп­ність прав і обов'язків померлого, яка визначається на момент смерті спадкодавця.

Перехід майна померлого (наступництво) до інших осіб можли­вий за однією із двох правових підстав — за заповітом чи за зако­ном.

Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не може бути спадкування в одній час­тині майна померлого за заповітом, а в другій — за законом. Цей принцип римського спадкового права був закладений ще в Зако­нах XII таблиць і зберігся в праві Юстиніана.

Разом з тим, наступництво у правах і обов'язках померлого мог­ло бути подвійним за характером — універсальним або сингуляр­ним.

За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов'язки як єдине ціле, все повністю. Не можна було пого­дитися на наступництво тільки в правах, відмовившись від обо­в'язків (боргів), або покласти на одного спадкоємця борги спадко­давця, а другому передати тільки права. Тому на спадкоємців по­кладалася відповідальність за борги спадкодавця. Римські юристи, вирішуючи в такий спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжує свою юридичну особистість спадкодавець.

Разом з універсальним наступництвом у римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, відповідно до якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не об-тяжені обов'язками.

Проте наступництво в правах і обов'язках могло мати місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власника става­ла ніби не захищеною, відкритою, яке нікому не належало. Тому смерть спадкодавця прийнято називати відкриттям спадщини. Відкриттям спадщини римське право вважало день смерті спадко­давця. При цьому в спадкоємців виникало право на її набуття, але не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її при­йняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визна­чивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на її на­буття і закликати їх до прийняття — закликання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прийняття спадщини або на відмову від неї.

Римське спадкове право в процесі тривалого шляху свого розвит­ку набуло рис, які відповідали характеру римської власності і сім'ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумо­влений посиленням індивідуальної приватної власності у міру ви­вільнення її від пережитків сімейної. Те саме варто сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було обумовлене витис­ненням агнатського споріднення когнатським. Посилення кровного споріднення стало основою для зміцнення спадкування за законом. У той же час римські юристи знайшли вдалі прийоми для поєднан­ня спадкоємців за законом із свободою заповіту.

Римському спадковому праву завжди був властивий надмірний формалізм, від якого поступово вивільнялися. І все ж деякі фор­мальні вимоги зберігалися і в праві Юстиніана, особливо це стосу­валося форми заповідальних розпоряджень, порядку відкриття і прийняття спадщини тощо. Багато принципів римського спадково­го права сприйняті сучасним спадковим правом.

Як право рабовласницької держави римське спадкове право відображало і забезпечувало інтереси, насамперед, рабовласника, було спрямоване на зміцнення і розвиток рабовласницької приват­ної власності. Воно залишає за спадкоємцем те право, яким покій­ний володів за життя, а саме право засобами власності присвоюва­ти продукти чужої праці. Проте, як і все приватне право взагалі, закони про спадкування є не причиною, а наслідком, юридичним висновком із існуючого економічного ладу суспільства. Так само право передавати рабів у спадщину не є причиною рабства, а, нав­паки, рабство є причиною переходу рабів у спадщину.

Становий характер римського спадкового права виявлявся в ба­гатьох приписах закону. Так, деякі вільновідпущеники, звільнені римськими громадянами на певних умовах (латини Юніані), не вправі були залишати заповіти. Після смерті все їхнє майно пере­ходило до власника, який надав їм волю. При цьому зазначене майно не обтяжувалося ніякими боргами померлого.


2. Основні етапи розвитку римського спадкового права


У багатовіковій історії римського спадкового права можна по­мітити чотири етапи: а) спадкування за давнім цивільним правом; б) спадкування за преторським едиктом; в) спадкування за пре­торськими законами; г) спадкування в праві Юстиніана.

Спадкування за давнім цивільним правом (hereditas) регламен­тувалося Законами XII таблиць, які вже передбачали спадкування за заповітом і спадкування за законом. В результаті сімейного ха­рактеру власності стародавнього періоду основним видом спадку­вання було все ж спадкування за законом. Вважалося абсолютно нормальним після смерті глави сім'ї залишати його майно тій са­мій сім'ї, оскільки воно створювалося працею всіх її членів. Проте Закони XII таблиць спадкування за заповітом визнають уже в ос­новному переважною формою спадкування. Принцип свободи за­повіту майже утвердився. Однак кровне споріднення ще не стало пануючим і тому спадкування за законом не обмежувало свободи заповіту, яка тільки усталювалася.

У цей же період отримує визнання принцип єдиної підстави спадкування, що зберігся в усі часи: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не можна одночасно спадкувати за заповітом і за законом одну і ту саму спадщину (Д. 50.17.7). Цей принцип бере початок також із Законів XII таблиць. Відповідно до них спадкоємець, призначений наступником тільки в частині спад­щини, одержує всю спадщину. Наприклад, заповідач призначив своїм спадкоємцем сина на четверту частину спадщини, решта за­лишилася незаповіданою. В такому разі призначений на четверту частину спадкоємець одержував всю спадщину, оскільки спадко­ємці за законом не закликалися.

Особливістю спадкування за стародавнім цивільним правом бу­ло й те, що воно визнавало так званих необхідних спадкоємців, які не тільки мали право на спадщину, а й були зобов'язані її прийня­ти. Гай писав, що спадкоємці називаються або необхідними, або своїми і необхідними, або сторонніми (Гай, 2.152).

Необхідним спадкоємцем міг бути призначений раб, відпущений на волю.

Особливість необхідних спадкоємців у тому, що вони не могли ухилитися від прийняття спадщини і, отже, зобов'язані були від­повідати за боргами спадкодавця.

Якщо особа, на користь якої відкрилася спадщина, помирала до її прийняття, вона вважалася відкритою. Коли були інші спадко­ємці, то частка померлого спадкоємця приростала до часток інших. Лише післякласичне право почало поступово визнавати транс­місію у спадкуванні. Коли помирала дитина, яка не досягла одно­річного віку, то її право прийняти спадщину переходило до батька (трансмісія спадщини). Трансмісія ще не раз піддавалася певним змінам, поки Юстиніан не встановив правило, за яким спадкоємці особи, яка не встигла прийняти спадщину через смерть, мали пра­во прийняти її протягом року з моменту, коли їм стало відомо про відкриття спадщини.

Право власності на спадщину виникало у спадкоємців лише в результаті її прийняття. Прийняти спадщину можна було або у формі урочистої заяви про її прийняття, або своєю поведінкою за­свідчити факт прийняття спадщини. Спадкоємець мав право утри­матися від прийняття невигідної спадщини, але тільки за дозво­лом претора. Йому також надавалося право подумати протягом певного строку (100 днів від дня відкриття спадщини). Протягом цього строку спадкоємець вважався таким, що не відмовився від спадщини, але й не прийняв її. В класичну епоху спадкоємець, який протягом даного строку не висловив своєї волі на прийняття спадщини, вважався таким, що відмовився від неї. В праві Юстиніана, навпаки, якщо спадкоємець протягом встановленого стро­ку — 9 місяців, а в деяких випадках до року відкрито не відмовив­ся від спадщини, вважався таким, що прийняв її.

Так поступово, подібно до того, як існувала квіритська і бонітарна власність, паралельно з цивільним спадкуванням виникає і роз­вивається преторське спадкування (bonorum possessio).

Преторська система спадкування розширила коло спадкоємців за законом, все більше утверджуючи його одночасно з підставою — когнатським спорідненням. У той період спостерігається обмежен­ня свободи заповіту на користь кровних родичів. Важливим ново­введенням преторів була практика визнання спадкового наступни­цтва за особами, які за цивільним правом до спадкування не за­кликалися. Претор закликає до спадкування наступних родичів, визнаючи в такий спосіб наступництво черг. Справа в тому, що за цивільним правом до спадкування закликалися тільки найближчі родичі померлого на момент його смерті. Якщо їх не було або вони відмовилися від спадщини, то наступні за ними родичі до спадку­вання не закликалися, а спадщина вважалася виморочною.

У період принципату ці дві системи спадкування — hereditas і bonorum possessio — існували паралельно, взаємозбагачуючись і проникаючи одна в одну. Проте в цьому процесі взаємного злиття утверджувалися прогресивніші ідеї преторського спадкового пра­ва, що більше відповідали новим соціально-економічним умовам, характеру виробничих відносин. Крім преторів, великий вплив на удосконалення римського спадкового права зробила практика так званих центумвіральних судів, яким підлягали спори про спадку­вання. Вона визначила правила про необхідне спадкування, вста­новила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку. При цьому були вироблені чіткі визначення понять обов'язкової і законної ча­стки, розмір і способи визначення обов'язкової частки. Практика центумвірального суду сформувала підстави позбавлення обов'яз­кової частки та інші правила необхідного спадкування.

Спадкування за імператорськими законами. У період принци­пату і абсолютної монархії було прийнято чимало сенатус-консультів й імператорських конституцій, спрямованих на подальше удосконалення римського спадкового права. Під впливом переду­сім виробничих відносин, що змінювалися, обороту, що розвивав­ся, посилення індивідуальної приватної власності, римське спад­кове право далеко відійшло від давнього цивільного спадкування. Проте все ще не було чіткої, закінченої системи. На час Юстиніана римське спадкове право, особливо спадкування за законом, зали­шалося досить складним, обтяженим численними уточненнями і додатками, заплутаним інститутом. У такому вигляді воно і подано в кодифікації Юстиніана.

Спадкування в праві Юстиніана. Трохи пізніше, в 542 p., нове­ла 115 кодифікації Юстиніана приводить у чітку систему спадку­вання за заповітом і, зокрема, так зване необхідне спадкування. У 543 р. новелою 118, а в 548 р. новелою 127 реформується спадку­вання за законом. Таким чином, реформа Юстиніана завершила становлення римського спадкування, створивши чіткий правовий інститут, в якому були враховані нові соціально-економічні умови римської імперії, закінчено утвердження когнатського споріднен­ня, що знайшло відбиток у зміцненні спадкування за законом.

Юстиніан розподілив усіх родичів померлого на п'ять класів (черг) залежно від ступеня споріднення. При цьому до спадкуван­ня могли закликатися всі родичі без обмеження ступеня спорід­нення. Важливим нововведенням Юстиніана було встановлення черговості закликання спадкоємців за класами. Раніше у разі від­сутності у спадкодавця близьких родичів спадщина визнавалася виморочною і переходила до держави. В праві Юстиніана у разі відсутності спадкоємців першої черги до спадкування закликали­ся спадкоємці другої черги і т. д.

Римське спадкове право, реформоване Юстиніаном, увібрало в себе багатовіковий досвід народних традицій і звичаїв, законодав­чої діяльності, що стосувалася спадкування, і особливо плідної преторської практики. В результаті був створений чіткий порядок спадкового наступництва, який покладено в основу сучасного спадкового права.

Не слід, однак, забувати, що воно було продуктом експлуата­торського суспільства, де панувала приватна власність, і це не мог­ло не позначитися на самому спадкуванні. Носієм приватної влас­ності був домовладика, і внаслідок цього дружина після його смер­ті могла бути закликана до спадкування в найостаннішу чергу. Практично вона досить рідко могла стати спадкоємцем.