План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание Договори найму Договір найму речей Права і обов'язки сторін Права і обов'язки наймача Договір найму послуг Договір підряду Договір доручення Договір товариства

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• Робоча навчальна програма з дисципліни Порівняльне кримінальне право Загальна та особлива, 1940.23kb.
• Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
• Основи цивільного права загальна характеристика цивільного права України, 443.74kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• План: Вступ Поняття та ознаки твору. Види об’єктів авторського права та їх загальна, 1729.04kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• Практикум з цивільного права (частина, 1819.31kb.

2. Передати покупцеві річ належної якості, придатну для вико­ристання за призначенням. Покупець може відмовитися прийняти її або вимагати зменшення купівельної ціни, якщо вона не відпо­відає цим вимогам. Проте відповідальність продавця настає лише за так звані приховані недоліки, тобто, такі, які не можна було по­мітити навіть при уважному огляді речі (наприклад, внутрішня хвороба раба). За недоліки, які можна помітити при огляді речі, продавець відповідальності не ніс (наприклад, продається сліпий раб, то це легко помітити).

3. Передати речі в обумовлений строк і в обумовленому місці. Ухилення продавця від цих вимог договору могло заподіяти май­нову шкоду покупцеві, за яку продавець мав відповідати. У зв'яз­ку зі строком виконання договору купівлі-продажу постає інше, не менш важливе питання — з якого моменту покупець стає власни­ком купленої речі? В процесі виконання договору купівлі-продажу розрізняють три стадії: час укладення договору, час його виконан­ня і час перенесення на покупця ризику випадкової загибелі речі. В давнину моменти укладення і виконання договорів, як правило, збігалися. Покупець ставав власником і одночасно на нього пере­ходив ризик випадкової загибелі речі. З розвитком обороту момен­ти укладення договору і його виконання в часі розійшлися (між ними інколи виникав досить тривалий розрив). Саме в цей період річ могла випадково загинути, і тоді поставало питання, хто мав нести збитки від її загибелі. За загальним правилом — власник. Покупець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі. Якщо річ (товар) гинула випадково, тобто без вини і по­купця, і продавця, то відповідно до загального принципу) — periculum sentit dominus (ризик випадкової загибелі завжди несе власник) збитки мав би нести продавець. Проте римське право, відступаючи від цього загальновизнаного принципу, покладало збитки на покупця з моменту укладення договору periculum est emptoris (ризик випадкової загибелі проданої речі лежить на по­купцеві). Відповідно були вироблені такі правила:

— в момент укладення договору право власності до покупця не переходило. Факт укладення договору лише покладав на продавця обов'язок передати право власності на продану річ покупцеві;

— покупець ставав власником купленої речі в момент її фак­тичної передачі;

— ризик випадкової загибелі проданої речі переходив на покуп­ця в момент укладення договору, тобто ще до того, коли він ставав власником.

За цивільним правом продавець ніс відповідальність перед по­купцем лише за умови, що він прямо обіцяв певні якості товару, а насправді їх не виявилося. Проте від обіцяних якостей товару слід відрізняти просте його розхвалювання. Якщо продавець вигукує на базарі, що ці чобітки не мають зносу, то очевидно, що ці слова не характеризують якість товару.

Продавець несе відповідальність і у тих випадках, коли в його діях міститься злий умисел (dolus), коли він навмисне бажав при­ховати недоліки товару. Проте розвиток торговельного обороту ви­магав ефективнішого регулювання даних відносин, останні потре­бували більшої впевненості учасників цього обороту в тому, що правочини, які вони укладають, не містять в собі невигідних на­слідків для них. Адже, якщо виникнуть будь-які збитки, спитати не буде з кого — продавець на базарі не оголошує, хто він є. Між тим, кількість торговельних угод, що здійснювалися на ринку, не­впинно зростала. Зазначені угоди знаходилися під наглядом спе­ціальних чиновників — курульних едилів. Вони ж розглядали спо­ри, що виникали з цих угод. Ними ж були вироблені спеціальні правила відповідальності продавця за приховані недоліки товару.

До нас дійшли свідчення про це. Ульпіан повідомляє: «Едили кажуть: «Особи, що продають рабів, повинні повідомляти покуп­цеві, яка в них хвороба або недоліки, хто був втікачем чи бродягою (бурлакою) або не звільнений від видачі його головою; все таке по­винне бути ясно і правильно проголошено, коли продаватимуться раби. Якщо раб буде проданий всупереч цьому або всупереч тому, що було сказано чи обіцяно, коли здійснювався продаж, то ми дамо покупцеві і всім, кого стосується ця справа, позов про те, щоб раб був повернутий продавцю. І продавець буде зобов'язаний відшко­дувати збитки, якщо продане після продажу і передачі погіршило­ся внаслідок дій продавця, його домашніх чи прокуратора; якщо ж після продажу хтось народився (від проданої рабині), або шляхом купленого було щось придбане, або якісь плоди проданого дістали­ся покупцеві, то покупець зобов'язаний все це повернути. Також якщо покупець зробив які-небудь прирощення до речі, то він їх повинен одержати (отримати). Також якщо раб здійснив тяжкий злочин або зробив що-небудь для заподіяння собі смерті, або був випущений на арену для боротьби з дикими тваринами, — все це повинно бути заявлено при продажу; і за цими причинами ми дамо позов (про повернення раба продавцю). Тим більше ми дамо позов, якщо хто-небудь всупереч цьому (едикту) продав зі злим умис­лом» (Д. 21.1.1.1).

Для повноти варто навести ще один фрагмент із Дигест: «Едили говорять: «Ті, хто продає робочу худобу, повинні ясно і правильно сказати, які хвороби і недоліки має кожна тварина. Як тварини були найкраще прикрашені, так вони і повинні бути передані покупцям. Якщо цього не було зроблено, то ми дамо протягом 60 днів (позов) про видачу упряжі або про повернення тварин продавцю через від­сутність упряжі, протягом шести місяців — про розірвання купівлі внаслідок хвороби або недоліків, протягом року — про те, що вони були дешевші (ніж було заплачено) під час продажу. Якщо були продані разом парні тварини і одна з них підлягає поверненню на­зад, ми дамо позов про повернення обох» (Д. 21.1.1.38 рг).

Тексти наведених фрагментів свідчать, що нібито відповідаль­ність за виявлені недоліки проданого товару наставала за умови, що продавець знав про ці недоліки. Проте Ульпіан досить чітко проголосив, що ми маємо лише знати, що продавець повинен від­повідати, навіть, якщо він не знав про те, що едили наказали йому виконувати (Д. 21.1.1.2). Він доповнює сказане: покупцю від того не легше, продає йому продавець річ з недоліками через власне не­знання про них чи обманним шляхом. Наведені фрагменти стосу­валися лише манципних речей.

Таким чином, з моменту укладення договору покупець, ще не будучи власником купленої речі, піддавався ризику нести збитки від її випадкової загибелі. Це означало, якщо річ випадково гинула після укладення договору, але до фактичної її передачі покупцеві, останній зобов'язаний був заплатити ціну продавцеві, а якщо він її заплатив раніше, то не мав права вимагати назад.

Це правило суперечило загальновизнаним поглядам римських юристів. Тривалий час йому не могли знайти пояснення. Врешті-решт, зійшлися на тому, що в давні часи договір купівлі-продажу виконувався в момент його укладення, в цей же момент покупець ставав власником купленої речі і на нього переходив ризик випад­кової її загибелі. Проте після допущення можливості виконання договору через певний час після його укладення правило про ри­зик залишилося те саме — його ніс покупець. Сучасні правові сис­теми не сприйняли цього правила.

З переходом ризику випадкової загибелі речі на покупця до ньо­го переходили і будь-які можливі прирощення, поліпшення тощо.

Відомий юрист Павло пояснював, що необхідно точно знати, ко­ли купівля здійснена: якщо купівля уже здійснена, тоді ми може­мо точно визначити, на кому лежить ризик. Якщо купівля уже здійснена, то ризик падає на покупця. І якщо зрозумілі предмет, якість і кількість проданого, ясна ціна і продаж здійснено просто (без умови), то купівля вважається здійсненою. Якщо ж річ прода­на за умовою і умова не виконана, то купівля вважається нікчемною, як і стипуляція. Якщо ж умова здійснилася, то Прокул і Октавен кажуть, що ризик покладається на покупця. Це схвалює і Помпоній в 9-й книзі... (Д. 18.6.8 рг).

Права і обов'язки покупця. Як уже зазначалося, певним правам продавця кореспондували відповідні обов'язки покупця. Він мав право вимагати передачі йому проданої речі у власність. Якщо чо­мусь продавець не міг передати продану річ покупцеві, він зобо­в'язаний був відшкодувати заподіяні збитки. Покупець мав право вимагати передачі речі в установлений строк, в обумовленому міс­ці і належної якості. При цьому він повинен був оплатити продав­цю обумовлену ціну як необхідну умову переходу до нього права власності за продану річ. У договорі допускалася угода про відст­рочку або розстрочку сплати ціни (Д. 18.1.19).

Договір купівлі-продажу міг супроводжуватися в окремих ви­падках додатковими угодами, які мали своєю метою уточнення умов контракту тощо. Однією із таких додаткових угод була угода про припинення контракту, якщо протягом строку, визначеного угодою, продавцеві запропонують більш вигідні умови. Павло це за­стереження визначав так: «Цей маєток куплено тобою за сто; якщо хто-небудь до найближчих січневих календ не запропонує кращих умов, в силу яких річ буде взята від власника (покупця)» (Д. 18.2.1).

Проте покупець може застерегти такі наслідки через право пе­реважної покупки, що зберігається за ним. Сенс цього правила по­лягає в тому, що коли протягом зазначеного строку надійде пропо­зиція про більш вигідні умови купівлі, то продавець зобов'язаний одразу повідомити про це покупця. Якщо останній погодиться на нові умови купівлі, то він має переважне право купівлі цієї самої речі, тобто він має право залишити куплену ним річ за собою, до­плативши продавцеві додаткову ціну.

Якщо ж продавець передбачить у договорі застереження, що «коли до певного часу гроші не будуть сплачені, то маєток буде вважатися некупленим». Маєток вважається некупленим, якщо продавець захоче, щоб він не був куплений, оскільки це було перед­бачено в інтересах продавця. Якщо це розуміти інакше, то знищен­ня вогнем будинку залежало б від волі покупця: шляхом несплати грошей зробити некупленим маєток, який уже знаходився на його ризику (Д. 18.3.2).

Додатковою угодою до контракту купівлі-продажу може бути передбачено застереження. Якщо цією угодою буде передбачена умова, за якою в межах визначеного строку покупець висловив во­лю на збереження чинності договору, то куплена річ залишається за ним. Юстиніан у своїх Інституціях проголосив: «Купівля може бути здійснена за умовою і без умови. За умовою в такій формі: «Якщо раб Стих тобі сподобається протягом відомого строку, то він тобою куплений за стільки-то» (І. 3.23.4).

Контракт купівлі-продажу може супроводжуватися ще однією додатковою угодою про зворотну купівлю речі продавцем у покуп­ця або про зворотний продаж покупцем речі продавцю. Це застере­ження визначається тим, хто із сторін контракту запропонує зво­ротний продаж чи купівлю. Якщо додатковою угодою не передбача­лися нові умови такої зворотної купівлі-продажу, то остання здійс­нювалася на умовах попереднього контракту купівлі-продажу.

За юридичною природою зазначена додаткова угода про зворо­тну купівлю-продаж є зобов'язальною. Якщо одна із сторін конт­ракту запропонує іншій зворотну купівлю-продаж, то друга сто­рона не може ухилитися від укладення договору.

Договори найму (locatio-conductio). Класичне римське право знало три договори найму: найм речей (locatio-conductio rerum); найм послуг (locatio-conductio operarum); найм роботи (loca­tio-conductio operis). Між ними багато спільного, проте є й істотні відмінності. Спільне те, що в кожному з них одна сторона що-не-будь передає іншій в тимчасове користування за певну плату, а різниця в тому, що предметом договору є речі, послуги, робота. Ра­зом з тим існування трьох подібних договорів свідчить про різно­манітність найму, розвиток якого певною мірою стримувало рабст­во. Необхідні роботи виконувалися рабами і вдаватися до послуг вільних осіб доводилося досить рідко. Проте з розшаруванням вільних утворюється прошарок незаможного населення, що потре­бував певної допомоги: малоземельні й безземельні селяни, міська біднота.

Численна і дешева робоча сила, з одного боку, з другого — можновладні наймачі і наймодавці в особі заможних латифундис­тів і міських багатіїв як сторони в договорі знаходилися в нерівних умовах, що, природно, відбивалося і на характері правого регулю­вання відносин найму. Так, наймач речі (земельної ділянки) не ви­знавався її володільцем і не мав володільницьких засобів захисту проти посягання третіх осіб. Такий захист він міг одержати тільки через наймодавця (латифундиста), що ще більше поглиблювало економічну залежність наймача.

Договір найму речей (locatio-conductio rerum) — це контракт, за яким одна сторона — наймодавець (locator) бере на себе обов'я­зок надати другій стороні — наймачу (conductor) в тимчасове користування яку-небудь річ за обумовлену винагороду.

Предметом договору найму речей могли бути будь-які речі, крім споживних, оскільки наймач зобов'язаний повернути ту саму річ і в такому ж стані (таку саму споживну річ повернути немож­ливо). Предметом договору могли бути одна або декілька речей. При цьому не мало значення, чи був власником цих речей наймо­давець. В найм можна було здати і чужу річ. Вона передавалася в тимчасове користування. Наймач зобов'язаний був повернути ту саму річ і в такому ж стані. Крім речей у точному значенні цього слова, предметом договору найму речей (майнового найму) могли бути також і деякі права, наприклад, узуфрукт (так звані без­тілесні речі). Але в давні часи римської історії предметом цього до­говору найчастіше була робоча худоба і раби. Деякі дослідники з цим пов'язують походження термінології договорів найму. Як вид­но із наведених визначень, у договорі майнового найму чи найму послуг сторона, яка наймає майно, робочу худобу чи рабів, нази­вається кондуктор (conductor). Той, хто найняв буйвола чи раба для виконання певної роботи, — вів їх до своєї оселі. Отже, кондук­тор — той, хто веде. Звідси і пішла назва сторони — кондуктор.

Права і обов'язки сторін. Наимодавець повинен надати річ своєчасно і в придатному для користування стані. Він зобов'яза­ний постійно, на весь час дії договору, забезпечувати наймачу можливість нормального і безперешкодного користування річчю (провадити необхідний ремонт). Разом з річчю наймачу передава­лися і всі приналежності до неї. Якщо річ чомусь не можна було використати, наимодавець відповідав за будь-яку провину.

Основне право наймодавця полягало у вимозі виплати винаго­роди за користування річчю, обумовленої договором. Плата за найм, як правило, виплачувалась по закінченні певних проміжків часу, проте сторони могли домовитися й інакше. Якщо плата за найм виплачувалася наперед, а наймач не зміг скористатися річчю не зі своєї вини (наприклад, найнятий раб випадково загинув і не виконав роботу), наймодавець зобов'язаний повернути плату за найм. Наймачу надавався для цього спеціальний позов.

Плата за найм могла виражатися або в твердій сумі, або в нату­рі (наприклад, в обумовленій кількості врожаю). При цьому, якщо наймач терпів недорід, він не звільнявся від обов'язку внести обу­мовлену кількість врожаю. Тільки нездоланна сила звільняла його від цього обов'язку. Класичні римські юристи так обґрунтовували це положення: урожайність — справа випадку. Один рік може бу­ти недорід, другий — багатий врожай. У неврожайний рік варто зменшити плату за найм. Але в урожайні роки наймач зобов'яза­ний відшкодувати наймодавцю недоїмки за неврожайні.

Наймодавець має право вимагати повернення речі в обумовле­ний строк в цілості і збереженні. Якщо річ буде повернута не у строк або з пошкодженнями, наймодавець має право вимагати від­шкодування заподіяних збитків На наймача, винного в простро­ченні, переходив ризик випадкової загибелі предмета найму.

Права і обов'язки наймача. Наймач має право користуватися найнятою річчю в своєму інтересі. При цьому він міг (якщо в дого­ворі не було прямої заборони) передати її у користування третій особі (піднайм). Проте за збереженість речі перед наймодавцем відповідав наймач, а не піднаймач. Зрозуміло, піднаймач відпо­відав перед наймачем. Останній мав право вимагати відшкодуван­ня витрат, зроблених ним на найняту річ під час дії договору. Від­шкодуванню підлягали необхідні й корисні витрати, господарська доцільність яких обґрунтована.

Наймач зобов'язаний був обережно користуватися річчю, вияв­ляти турботу про її цілість і неушкодженість. Якщо ж пошкоджен­ня, погіршення або навіть загибель речі настали, наймач ніс відпо­відальність за будь-яку провину, в тому числі і за легку необереж­ність. Він зобов'язувався своєчасно вносити плату за найм.

Договір найму речей, як і більшість договорів, припинявся за взаємною згодою. Проте в деяких випадках він міг бути припине­ний і за одностороннім волевиявленням. Наймач міг відмовитися від договору, якщо надана річ виявлялася непридатною для корис­тування. В свою чергу, наймодавець, виявивши зловживання в ставленні до речі з боку наймача, мав право припинити договір. Смерть однієї із сторін не припиняла договір. Він припинявся із закінченням строку. Але якщо наймач продовжував користувати­ся річчю і після закінчення строку, а наймодавець не заперечував, договір вважався продовженим за взаємною згодою.

Особливістю римського договору найму речей було те, що рим­ське право суворо послідовно дотримувалося зобов'язально-пра­вової природи майнового найму. Це означало, якщо наймодавець до закінчення строку договору продавав (або яким іншим способом відчужував) здану в найм річ, то новий власник не був зв'язаний договором свого попередника. Гай писав: «Якщо хтось здав іншому в найм маєток для одержання прибутків або здав житло, а потім з якоїсь причини продає маєток або будинок, він повинен потурбу­ватися, щоб на підставі цього договору (продажу) покупець дозво­лив колону одержувати прибутки, а мешканцю — проживати в будинку; інакше той, кому це буде заборонено, закладе позов (до наймодавця) з договору найму» (Д. 19.2.25.1). В цьому виявлялася соціально-економічна залежність наймача від наймодавця.

Вище уже зазначалося, що із закінченням строку договору на­ймач зобов'язаний повернути наймодавцю річ. Але якщо наймач відмовлявся повернути річ і довів справу до суду, то він прису­джувався не тільки до повернення речі, а й до сплати її вартості. Це було своєрідним покаранням за порушення договірної дисцип­ліни.

У разі продажу предмета найму подальше збереження чинно­сті договору залежало від волі нового власника переданої в найм речі. Якщо ж договір припинявся, наймодавець відповідав перед наймачем.

Договір найму послуг (locatio-conductio operarum) — консенсуальний контракт, за яким одна сторона — наймит (найня­тий) — locator — бере на себе зобов'язання виконати за обумовле­ну винагороду певні послуги на користь іншої сторони — найма­ча (conductor).

Він не одержав поширення і розвитку в Стародавньому Римі через рабство. Всі необхідні послуги виконувалися рабами. Крім того, будь-яка фізична праця вважалася такою, що принижує гід­ність вільної людини і тому зневажалася. І все ж інколи виникала необхідність у наданні послуг саме вільними: потреба в засобах іс­нування, залежність від патрона, висока кваліфікація або майстер­ність вільної людини тощо. Все більшого поширення діставала творча праця, діяльність осіб вільної професії, які за свою працю одержували гонорар.

Предметом договору найму послуг були фізичні роботи, які ви­конувалися за вказівкою наймача (догляд за дитиною, за немічни­ми, роботи в саду тощо). Їхнім предметом не могли бути послуги юридичного характеру.

Договори найму послуг і договори підряду дуже близькі між со­бою — їхнім предметом є робота, але в договорі найму послуг — процес роботи, а в договорі підряду — готовий результат, який і належить передати замовнику. У першому випадку наймача ціка­вить саме процес роботи, виконання послуг протягом певного часу, в другому — замовника процес роботи не цікавить. Його інтерес полягає в одержанні в обумовлений строк готового результату ро­боти — спорудженого будинку, пошитого одягу, відремонтованої речі тощо.

Договір найму послуг — двосторонній, у ньому кожна із сторін несла певні обов'язки і мала права. Найнятий зобов'язаний був ви­конувати послуги за вказівкою наймача, в точній відповідності з договором, протягом договірного строку і при тому особисто. За­міна найнятого іншою особою не допускалася. Якщо ж він не міг виконати послуги з вини наймача, за ним зберігалося право на ви­нагороду.

Наймач зобов'язаний був оплачувати послуги в обумовленому розмірі й у встановлені строки. Якщо послуги не виконувалися че­рез хворобу найнятого або з якоїсь іншої причини, невиконані по­слуги наймач оплачувати не зобов'язаний.

Проте якщо наймит прийшов виконувати роботу, але йому її не надали, він мав право на оплату. Дигести свідчать: «Наймит пови­нен одержати плату за найм за весь час найму, якщо від нього не залежала та обставина, що йому не довелося надавати обумовлені послуги» (Д. 19.2.38 рг). Але є свідчення і протилежного характеру, за яким ця умова не завжди виконувалася. Якщо проведення робіт було призупинено через неможливість їх ведення не з вини найня­тих працівників, то плата відповідно зменшувалася.

Якщо послуги не могли бути виконані через смерть наймача, право наймита на винагороду зберігалося за ним. Переписувач здав у найм свою працю, а згодом наймач помер; на прохання пе­реписувача імператор Антонін з божественним Севером дали та­кий рескрипт: «Оскільки за твоєю заявою від тебе не залежало те, що ти не міг виконати свою роботу для Антонія Аквіла, то справед­ливо, щоб договір був виконаний, якщо в цей рік ти не одержував плати від іншої особи» (Д. 19.2.19.9).

Римляни виходили з того, що неможливість використати працю наймита без його вини не повинна бути безпідставним збагаченням наймита, якщо він за цей же час одержав винагороду в іншому місці.

Договір найму послуг, як правило, за своїм змістом мав вико­нання щоденних домашніх робіт. Його предметом були саме послу­ги — процес роботи, а не її результат. Це послуги няні, сторожа, садівника тощо. Він міг укладатися на певний строк або без його зазначення. Якщо договір був укладений на невизначений строк, то він міг бути розірваний в будь-який час кожною із сторін.

Договір підряду (договір найму роботи — locatio-conductio operis) — консенсуальний контракт, за яким одна сторона — підрядчик (conductor) бере на себе обов'язок виконати за обумов­лену винагороду певну роботу і готовий результат передати ін­шій стороні — замовнику (locatoras) в установлений строк.

Предметом договору є не просто роботи, не процес, не техноло­гія, а саме готовий результат, який підрядчик зобов'язаний пере­дати замовнику. Якщо результату не буде (хоча може бути, що підрядчик завзято трудився), договір не виконаний.

Це договір про найм роботи, тому в ньому відповідно називаються сторони: замовник, що дає роботу, — локатор, сторона, що виконує роботу, — кондуктор. За правилом підрядчик виконує роботу повністю або частково з матеріалами замовника. Робота, виконана пов­ністю із матеріалів підрядчика, наближає цей договір до договору купівлі-продажу. Критерієм розмежування цих двох договорів є те, хто надав більшу частину матеріалів чи більш істотну їх частину. Помпоній повідомляє, що на поставлене Сабіну запитання останній від­повів: «Якщо ми бажаємо, щоб для нас була зроблена яка-небудь річ, наприклад, статуя, або який-небудь кухоль, або одяг, і ми не даємо нічого, крім грошей, то це розглядається як купівля і не може бути якого-небудь найму в тих випадках, коли сам предмет не надається тією особою, для якої що-небудь робиться. Інакше, якщо я дам ділян­ку землі, на якій ти збудуєш будинок, то в цьому випадку мною на­дається сама основа (субстанція)» (Д. 18.1.20).

У даному разі земля дійсно є основним елементом будь-якої бу­дівлі, а тому в таких випадках це завжди буде договір найму.

Ця ж думка підтверджується Інституціями Юстиніана: «Якщо у Тиція є угода з майстром золотих справ про те, щоб останній зробив для нього, Тиція, із свого золота обручки певної ваги і форми, на­приклад, за десять золотих, то укладено договір найму чи купівлі-продажу? Касій стверджує, що стосовно матеріалу укладено дого­вір купівлі-продажу, стосовно роботи — договір найму. Проте було вирішено, що в цьому випадку укладено договір купівлі-продажу. Але, якщо Тицій дав майстру своє золото, визначив плату за робо­ту, то немає сумніву, що укладено договір найму» (І. 3.24.4).

Права і обов'язки підрядчика. Підрядчик має право вимагати від замовника прийняти виконану роботу та сплатити її відповідно до умов договору.

Основним обов'язком підрядчика є виконання роботи і передача її готового результату замовнику. Робота має бути виконана в суво­рій відповідності з умовами договору. Підрядчик не має права від­ступати від даних умов навіть у тому разі, коли б це пішло на ко­ристь справі. Робота має бути виконана у визначений договором строк, а якщо строк не визначений, то в нормально необхідний. Під­рядчик відповідає за будь-яку вину, в тому числі і за легку необе­режність. Підрядчик має право залучати до виконання роботи ін­ших осіб, але за їх вину відповідальність буде нести підрядчик.

Може статися так, що при виконанні робіт чи після їх завер­шення, але до передачі готового результату замовнику цей гото­вий (чи неготовий) результат роботи загинув. Постає питання, хто в такому разі буде нести ризик випадкової загибелі чи псування роботи? Основним правилом було таке — ризик випадкової заги­белі чи псування виконаної (чи невиконаної) роботи до її передачі замовнику несе підрядчик, після здавання роботи — замовник. Окремо ставилося питання про випадкову загибель чи псування ма­теріалів. Якщо матеріали були надані замовником, тобто він був їх власником, то в такому разі він і ніс ризик їхньої випадкової заги­белі чи псування, оскільки він був власником. Якщо ж матеріали належали підрядчику, то ризик ніс останній.

Права і обов'язки замовника. Замовник мав право, насамперед, вимагати виконання робіт якісно, у строк і відповідно до умов дого­вору. Будь-які відступи від них підрядчик зобов'язаний погодити із замовником. Тому, безперечно, замовник мав право контролю за дотриманням умов договору.

Основний обов'язок замовника — оплатити роботу. Оплата мо­же здійснюватися після передачі готового результату роботи за­мовнику, може провадитися частинами за виконання окремих ета­пів робіт, а також авансом ще до початку ведення робіт. Умови оплати роботи визначалися угодою сторін. Проте порядок сплати вартості робіт не впливав на сам процес роботи. З цього приводу маємо свідчення Яволена: «Якщо я здав замовлення на виконання роботи з тим, що повинен видавати виконавцю певну плату за ко­жний день, а робота була виконана з недоліками. Чи можу я за­явити позов із найму? Яволен відповів: якщо ти дав замовлення таким чином, що виконавець замовлення дає гарантію за добро­якісність роботи і хоча й була угода, що певні гроші виплачуються за окремі роботи, то виконавець, що прийняв замовлення, повинен нести відповідальність, якщо робота здана з недоліками. І не має значення те, чи здане замовлення за одну загальну ціну чи за ціну, яка визначалася за окремі частини роботи, якщо на підрядчика покладено виконання всієї роботи. Тому замовник може закласти позов із найму до того, хто допустив недоліки при виконанні ним роботи. Якщо ж плата встановлена за окремі роботи так, що робота виконується за вказівками власника, то цей випадок розглядаєть­ся таким чином, що виконавець роботи зовсім не відповідає перед власником за її доброякісність» (Д. 19.2.51.1).

Якщо замовник без достатніх для цього правових підстав відмо­вляється прийняти виконану відповідно до умов договору роботу, він все одно зобов'язаний її оплатити.

Договір морського перевезення. Одним із різновидів договору найму роботи (locatio-conductio operis) був договір морського пере­везення. Але в даному разі має йтися не про саме перевезення, а про долю вантажу, який перевозився морським шляхом. Римське право запозичило правила про морське перевезення у греків, тому ці правила називалися Родоський закон про викинуте.

При морських перевезеннях в ті давні часи часто складалася си­туація, коли перевізник для врятування свого корабля та його команди змушений був викинути вантаж за борт. Поставало питання, на кого падав ризик втрати вантажу при морському перевезенні? За Родоським законом збитки, заподіяні втратою вантажу шляхом його вимушеного викидання в море, розподілялися між тими, кому загрожувала небезпека. Цей розподіл здійснювався таким чином. Власники викинутого вантажу, які є локаторами стосовно власника корабля, що взявся перевезти їхній вантаж, заявляють до нього по­зов, а власник корабля у свою чергу заявляв позов до вантажовід­правників, вантаж яких був врятований, з тим, щоб шкода розпо­ділялася пропорційно. Павло з цього приводу висловився так: «Родоським законом встановлено, якщо з метою полегшення кораб­ля здійснено викидання товару, то це відшкодовується шляхом вне­ску того, що здійснено в інтересах всіх» (Д. 14.2.1).

Договір доручення (mandatum) — консенсуальний контракт, за яким одна сторона (повірений, мандатарій) брала на себе обо­в'язки виконати безоплатно на користь іншої сторони (довіри­теля, манданта) певні дії.

Предметом доручення могли бути дії як юридичного, так і фізич­ного характеру. Але договір доручення частіше укладався на предмет вчинення саме юридичних дій — правочинів, виконання процесуальних дій тощо. В той же час допускалося укладення до­говору доручення на здійснення послуг фізичного характеру — ремонт взуття, одягу тощо.

За предметом договір доручення наближається до договору найму послуг: в тому і другому предметом можуть бути фізичні послуги. Розрізняє їх істотна ознака — договір найму послуг — оплатний, а договір доручення завжди безоплатний. Якщо вико­нання яких-небудь дій здійснювалося за плату, то це перетворю­вало договір на найм послуг.

Договір доручення інколи вимагав значних витрат, часу, зусиль, енергії, роз'їздів і т. ін. Сама робота повіреного не підлягала оплаті. Проте довіритель зобов'язаний відшкодувати йому витрати, по­в'язані з виконанням доручення.

Римські юристи пояснювали це таким чином. Договір доручення веде своє походження із громадського обов'язку і дружби (ex officio atque amicitia). Брати плату за послуги, виконані в силу громадсь­кого обов'язку або дружби, в римському рабовласницькому суспіль­стві вважалося ганебним, таким, що принижує гідність вільної лю­дини. Мандатарій вважав за честь виконати певні послуги на ко­ристь іншої вільної людини і плату розглядав як образу своєї честі.

Громадський обов'язок чи дружба цінувалися вище грошової винагороди. В основі договору доручення лежить особлива довіра однієї сторони до іншої, і цю довіру не можна було зневажати пла­тою. У більшості випадків повірені були благородні, чесні, достойні громадяни, які користувалися повагою, авторитетом тощо, нареш­ті, були достатньо багаті і для них плата за послуги істотного зна­чення не мала. Тому римське право чітко відрізняло найм послуг і доручення.

З розвитком цивільного обороту збільшувалась потреба в на­данні юридичних послуг. На виконання доручень доводилося ви­трачати багато зусиль і часу. Добре виконане доручення почали певним чином винагороджувати — щось дарувати або іншим шля­хом матеріального заохочення, або в достойний спосіб, який не принижував честі повіреного, стимулювали його працю по вико­нанню доручення. Такі дарунки пізніше ввійшли в практику і ста­ли називатися «honor» (звідси сучасний термін «гонорар»). Підно­сити дарунок або якимось іншим способом матеріально винагоро­джувати повіреного довіритель спочатку був не зобов'язаний, але з часом така форма оплати доручення усталилася.

Права і обов'язки сторін. Хоча договір доручення був двосто­роннім контрактом, права і обов'язки в ньому розподілялися не­рівномірно. Більш суворі ставилися до повіреного, не зважаючи на безоплатність договору, його старанність, добросовісність, сумлін­ність. Юрист Павло говорив: «Справа волі — взяти на себе дору­чення, справа необхідності — виконати його» (Д. 17.6.17.3).

Основний обов'язок повіреного — ретельно і сумлінно виконати доручення. Він повинен був суворо дотримуватися одержаних вказівок, не відхиляючись від них навіть у тих випадках, коли це могло принести довірителю вигоду. Переконавшись у неможливо­сті виконати доручення відповідно до одержаних інструкцій, він зобов'язаний був повідомити про це довірителя. В разі наполяган­ня останнього на продовженні виконання доручення повірений міг в односторонньому порядку відмовитися від договору. Проте від­мова від нього не повинна завдати довірителю майнової шкоди.

У договорі чітко визначалося, чи виконує доручення повірений особисто, чи може залучати третіх осіб. Якщо йому дозволено спи­ратися на помічників, то за їхні дії він не відповідав (вони відпо­відали безпосередньо перед довірителем). Але повірений відпо­відав за вибір помічників. Вдавшись до допомоги третіх осіб без спеціального дозволу на це довірителя, повірений сам відповідав за їхні дії.

Повіреному не дозволялось перевищувати надані йому повнова­ження, інакше довіритель міг відмовитись від прийняття виконан­ня. Виконавши доручення, повірений звітує перед довірителем і передає йому все одержане в результаті виконання доручення з усіма прирощеннями.

Безоплатність договору доручення робила його невигідним для повіреного. І все ж римське право встановлювало підвищену відпо­відальність для нього попри загальний принцип — сторона, яка не мала вигоди в договорі, несла обмежену відповідальність. Особли­во довірчі відносини між сторонами в договорі доручення зумов­лювали відповідальність повіреного за будь-яку вину. Він зобов'я­заний був відшкодувати довірителю всі збитки, заподіяні неналеж­ним виконанням або невиконанням договору.

Права повіреного в цьому договорі були досить обмеженими. Він міг відмовитися від його виконання, якщо доходив висновку, що не зможе його виконати належним чином, а також вимагати відшко­дування витрат, пов'язаних із виконанням договору.

Обов'язки і права довірителя. Основний обов'язок довірите­ля — відшкодувати повіреному понесені при виконанні доручення витрати. Вони підлягали відшкодуванню навіть у тому випадку, якщо результат доручення не досягнутий без вини повіреного. Крім того, довіритель зобов'язаний відшкодувати повіреному збит­ки, заподіяні йому з вини довірителя. Права його відповідали обо­в'язкам повіреного.

Припинення договору. Через особливі довірчі відносини, на від­міну від інших договорів, передбачені й специфічні способи припи­нення договору доручення. Кожна із сторін мала право в будь-який час в односторонньому порядку відмовитися від договору. Він ґрунтувався на довірчих відносинах, і якщо довіра припинялась — при­пинявся й договір. Проте повірений міг відмовитися від подальшого виконання договору доручення так, аби не заподіяти шкоди довіри­телю. Він своєчасно повинен повідомляти останнього про відмову від доручення, аби той міг вжити необхідних заходів.

Договір доручення припинявся смертю однієї із сторін. Це та­кож зумовлювалося довірчим характером відносин, спадкоємці померлого могли викликати недовіру іншої сторони. Проте і в цих випадках повірений зобов'язаний довести до кінця розпочаті дії, аби запобігти можливій шкоді спадкоємцям довірителя.

Для захисту інтересів сторін кожна з них мала спеціальний по­зов, що випливав з договору доручення.

Договір товариства (societas) — консенсуальний контракт, за яким дві або кілька осіб об'єднувалися для досягнення якоїсь гос­подарської мети.

Договір товариства своєрідний в тому плані, що в ньому бере участь практично необмежене число осіб, тобто це багатосторонній договір. Він також, як і договір доручення, базувався на особливій довірі товаришів один до одного, на впевненості одного в поряднос­ті, чесності, сумлінності і добросовісності всіх інших і, навпаки, всіх — у кожному. Це логічно, оскільки, об'єднуючи гроші, майно, власні зусилля для досягнення певної (може, навіть, ризикованої) мети, товариші мають розраховувати на взаємну підтримку, допо­могу, виручку тощо. Без такої впевненості успіху в товариській діяльності досягти неможливо. Довічний характер договору това­риства вказує на його походження — він виник на основі сімейних або родинних зв'язків. Наприклад, спадкоємці аби не дробити одержану в спадщину ферму, домовляються між собою про спосіб подальшого її використання. Тому римські юристи визначали то­вариство як об'єднання, засноване ніби на братстві.

Характерною ознакою товариства була спільність майна. її сту­пінь визначався в договорі: на майно всіх, хто об'єднувався, чи тільки на те, яке було необхідне для досягнення спільної мети.

У першому випадку об'єднувалося все майно, відповідно виника­ло право спільної власності всіх, хто об'єднувався, на все їхнє майно як наявне, так і на те, яке могло бути одержане в майбутньому.

У другому випадку об'єднанню підлягала тільки частина майна, яка призначалася для досягнення визначеної мети. Розміри внес­ків визначалися договором — вони могли бути рівними для всіх і різними. Одному зараховувались як внесок його організаційні здібності, іншому — майстерність, треті брали участь своїм май­ном. Отже, внеском могли служити як майно, так і власні зусилля. Договір також визначав правовий режим об'єднаного майна. На­приклад, це могла бути спільна власність всіх товаришів, кожний із яких зберігав індивідуальне право власності на зроблений вне­сок, даючи його тільки в користування.

У договорі визначалася також участь товаришів у прибутках і збитках: пропорційно внеску або особистій участі в справах, в рів­них частках всім чи з урахуванням інших факторів. Допускалася умова, за якою визначалася більша частка прибутку одним, мен­ша — іншим, але не так, аби одні одержували тільки прибутки, а інші зазнали тільки збитків («левове товариство»). Ульпіан, на­тякаючи на відому байку Езопа, зазначав: «Не можна створити товариство, щоб одним діставалася тільки вигода, на другого по­кладалися тільки збитки; таке товариство називають «левовим» (Д. 17.2.29.2).

Отже, основними елементами товариства були: а) об'єднання осіб; б) мета, для якої воно створювалося. Зрозуміло, що метою то­вариства не могли бути неправомірні дії. Ульпіан категорично заявляв: «...Якщо товариство створене для зловмисних дій, то встанов­лено, що товариство є нікчемним (оскільки загальновизнано, що то­вариство, створене для ганебних справ, є нікчемним)» (Д. 17.2.57).

Договором товариства тією чи іншою мірою обумовлюється спільність майна, яка може виявлятися у найрізноманітніших формах і розмірах. Ця різноманітність дозволяла створювати то­вариства, в яких об'єднувалося будь-яке майно товаришів. Разом з тим, були товариства, які об'єднували майно товаришів лише з ме­тою досягнення певної конкретної цілі. Найпоширенішими були товариства, члени яких об'єднували своє майно з метою ведення пев­ної господарської діяльності. Досягнуті в силу цієї діяльності ре­зультати також ставали спільними незалежно від їх характеру — позитивні чи негативні.

Різні види і форми товариств розрізнялися й тим, на яких засадах об'єднувалося майно — воно могло стати спільною власністю всіх то­варишів. Спільна власність членів товариства виникала з моменту укладення договору. Павло вважав, що товариство може бути ство­рено як постійне, тобто поки живуть (учасники), або на певний час, або з визначеного часу (або під умовою). При товаристві, що об'єднує все майно, всі речі тих, хто вступає в товариство, стають (негайно) спільними, оскільки, — уточнює Гай, — хоча й передачі не було, вва­жається, що вона здійснилася мовчазно (Д. 17.2.1-2).

Разом з тим, на думку римських юристів, не було перешкод для створення товариств, в яких товариші обмежувалися зобов'язаль­ними взаємовідносинами. Вони передавали своє майно для досяг­нення певної господарської мети, але при цьому зберігали за со­бою право власності на нього.

Договір товариства міг укладатися на визначений строк або без його визначення. Кожному товаришу надавалося право вийти з то­вариства в будь-який час, але за умови, що вихід не заподіє збит­ків останнім. Бажаючий вийти з товариства мав заздалегідь попе­редити про це, щоб останні товариші могли завчасно вжити відпо­відних заходів проти можливих збитків.

Залежно від того, між ким складалися відносини за договором товариства, вони поділялися на внутрішні й зовнішні. Перші вини­кали між самими товаришами, другі — між товариством, з одного боку, і третіми особами, з другого. Зрозуміло, характер прав і обо­в'язків сторін у цих відносинах був неоднаковим.

Права і обов'язки сторін у договорі товариства між собою (внутрішні відносини). Кожна із сторін (кожний товариш) має право вимагати обумовленої участі в розподілі прибутків, одержа­них у результаті успішної діяльності товариства. Розмір часток обумовлюється при укладенні договору — він може бути рівним для всіх товаришів, але може бути й іншим. Кожен товариш має право виходу із нього у будь-який час, але за умови, що його вихід на даний момент не заподіє шкоди іншим товаришам. Кожному то­варишу належить право вимагати від останніх прийняття на себе частини збитків, заподіяних випадковою загибеллю або пошко­дженням майна товариша, внесеного до спільної справи.

Обов'язки товаришів досить різноманітні. Кожен із них зобов'я­заний вкласти обумовлене майно і в обумовленому розмірі як вне­сок до спільної справи. Це можуть бути речі, грошові кошти або послуги. Внесене майно стає спільною власністю товариства, а у випадках його випадкової загибелі або пошкодження збитки не­суть всі товариші. При цьому ризик випадкової загибелі речей, ви­значених родовими ознаками, лягає на товаришів з моменту їхньої передачі до спільної справи, а індивідуально визначених речей — з моменту укладення договору (Д. 17.2.58). «Бо повинні бути спіль­ними як вигода, так і збитки, що виникли не з вини учасника това­риства...», — говорив Юліан (Д. 17.2.52.4).

Важливим обов'язком кожного товариша є сумлінне ставлення до спільної справи. При цьому сумлінність визначається на відміну від інших договорів конкретно — до справ товариства кожний його учасник повинен ставитися так, як він ставиться до своїх власних. У даному випадку настає відповідальність за конкретну вину — culpa in concreto.

Все набуте в спільній справі кожний товариш зобов'язаний пе­редати товариству і відзвітувати за здійснені дії. В разі зловжи­вання одним із товаришів до нього може бути закладено позов, що виникав з договору, за яким він присуджувався до безчестя (infamia). Суворість відповідальності пояснюється довірчим харак­тером договору товариства.

Правові відносини товариства з третіми особами (зовнішні відносини). Товариство не було юридичною особою, тому в зовніш­ніх відносинах кожний товариш виступав і діяв від власного імені. У разі порушення договору, укладеного від імені товариства з тре­тіми особами, перед цим зовнішнім контрагентом відповідав той товариш, який уклав з ним договір, — він ставав і уповноваженим, і зобов'язаним перед ним. Тільки після передачі всього одержаного за цим договором до каси товариства зовнішній контрагент міг за­являти вимоги до останніх товаришів.

Договір товариства припинявся односторонньою відмовою будь-кого з товаришів від продовження спільної справи, у разі досягнен­ня спільної господарської мети або смерті одного із учасників товариства, а також внаслідок неспроможності одного із товаришів. Але після виходу або смерті одного із них останні за мовчазною згодою можуть продовжувати розпочату справу. Проте це вже буде новий договір товариства.