План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание Позика Позичка Договір схову Різновиди договору схову 4. Консенсуальні контракти Договір купівлі-продажу. Договір купівлі-продажу Предметом купівлі-продажу Продавець був зобов'язаний

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• Робоча навчальна програма з дисципліни Порівняльне кримінальне право Загальна та особлива, 1940.23kb.
• Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
• Основи цивільного права загальна характеристика цивільного права України, 443.74kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• План: Вступ Поняття та ознаки твору. Види об’єктів авторського права та їх загальна, 1729.04kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• Практикум з цивільного права (частина, 1819.31kb.

Позика Позичка


Предмет договору — речі родові Предмет — речі індивідуально

Речі передаються у власність позичальника визначені

Ризик випадкової загибелі речі Речі передаються в

несе позичальник тимчасове користування

Позичальник зобов'язаний повернути Ризик випадкової загибелі

таку ж кількість подібних речей, речі несе позичкодавець

але не тих самих Позичальник зобов'язаний повернути

ту ж саму річ і в такому ж стані

Позика — договір суто Позичка може бути

Односторонній односторонньою і двосторонньою

Позика може бути оплатним Позичка — завжди

і безоплатним договором безоплатний договір


Договір схову (поклажі, зберігання, схоронення — depositum) — поширений реальний контракт, ретельно розроблений римськими юристами, відшліфований преторською і судовою практикою.

Договір схову або поклажі (depositum) — реальний контракт, за яким одна сторона — поклажодавець (депонент) передає іншій стороні — хранителю (депозитарію) індивідуально визначену річ на схов, зберігання.

Якихось особливих вимог до суб'єктів договору схову не пред'яв­лялось. Сторонами в ньому могли бути звичайні право- і дієздатні особи. Проте стародавній договір схову характеризувався тим, що предмет поклажі переходив у власність хранителя. Тому останній добирався особливо уважно, як правило, серед друзів. Високі ви­моги пред'являлися до хранителя і в розвиненому римському пра­ві, наприклад, при ненормальній поклажі. Поклажодавцем могла бути будь-яка особа, в тому числі і невласник, тобто на схов можна було передавати як власні, так і чужі речі.

За загальним правилом предметом договору були індивідуально визначені речі. Проте допускалися договори, за якими на зберіган­ня передавалися речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, гроші тощо).

Права і обов'язки сторін. Договір схову був безоплатним, що накладало певний відбиток на права і обов'язки сторін. Основне право поклажодавця полягало у вимозі повернути за закінченням строку річ у повному збереженні з усіма прирощеннями. Йому ж належить право вимагати відшкодування збитків, заподіяних речі. Проте, оскільки схов завжди укладався в інтересах поклажодав­ця, хранитель відповідав тільки за умисел і грубу необережність. За шкоду, заподіяну речі з його вини у формі легкої необережнос­ті, хранитель відповідальності не ніс.

Так само як і в договорі позички, обов'язок у поклажодавця мо­же виникнути, але його може і не бути. Він виникає і покладається на поклажодавця у випадку, коли було передано на схов річ, що заподіяла шкоду майну хранителя (наприклад, хворий кінь зара­зив коня хранителя). Тоді поклажодавець зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки. Крім того, якщо схов вимагав від хранителя певних витрат, поклажодавець зобов'язаний також їх відшкоду­вати. Проте обов'язки поклажодавця мають випадковий характер.

Права хранителя не еквівалентні його обов'язкам. Вони значно вужчі і при цьому можуть бути, але їх може і не бути (право вима­гати вішкодування заподіяної хранителю шкоди і витрат, яких мог­ло і не бути). Основний обов'язок хранителя — дбайливо і надійно зберігати передану йому річ. Користуватися нею він не має права, бо є тільки держателем, але не володільцем і зобов'язаний по за­кінченні строку схову повернути ту ж річ і в такому ж стані.

Хранитель повинен здійснювати зберігання особисто. Тільки у виняткових випадках він може передати схов іншим особам, але під особисту відповідальність.

Договір схову може бути укладений на визначений і на невизначений строки.

Різновиди договору схову. Договір схову застосовувався широко і це викликало множинність його форми стосовно різних обставин. У деяких випадках обмеження відповідальності хранителя не від­повідало інтересам поклажодавця (наприклад, на зберігання пере­давалася дуже цінна річ). Поклажодавець хотів надійнішого схову, більшої впевненості у поверненні речі назад із закінченням строку зберігання. В такому разі сторони могли укласти договір на платне зберігання, яке встановлювало суворішу відповідальність (в тому числі і за легковажність), але це вже був інший договір.

У деяких випадках договір схову доводилось укладати за яки­хось незвичайних обставин (наприклад, при пожежі, землетрусі, повені тощо). Укладаючи договір у нормальних умовах, поклажода­вець мав можливість обрати надійного хранителя, як правило, дру­га або родича, договір був безоплатним. Брати на себе зберігання чужої речі погоджувалися лише особи, які знаходилися в близьких стосунках з поклажодавцем, друзі, що користувалися його довірою. Якщо ж за таких обставин хранитель все ж допускав необачність у зберіганні, що призводило до пошкодження або загибелі речі, в цьо­му був винен і сам поклажодавець, який припустився помилки, необачності у доборі хранителя і вже тому поділяв його вину. В екс­тремальних умовах поклажодавець позбавлений можливості сво­боди вибору. Укладений у таких умовах договір почали називати нещасною поклажею або тужливою поклажею — depositum mise-rabile. Преторська практика виділила такі договори в окрему групу і встановила підвищену відповідальність хранителя за цілісність речі (в подвійному розмірі). До цієї групи належали договори, укла­дені при бунтах, пожежах, землетрусах тощо.

Ще одну різновидність поклажі становила незвичайна, ненор­мальна поклажа — depositum irregulare. Предметом звичайного договору схову, як відомо, були індивідуально визначені речі. Але інколи виникала необхідність передати на схов речі, які визнача­лися родовими ознаками (наприклад, гроші, зерно). Якщо родові речі при цьому були яким-небудь чином індивідуалізовані (наприк­лад, гроші передані в шкатулці, зерно — в мішках), то це був зви­чайний договір схову, якщо ні — depositum irregulare. В такому разі речі поклажодавця переходили у власність хранителя, який за закінченням строку договору був зобов'язаний повернути не ті самі речі, а таку ж кількість таких же родових речей. Названий договір подібний до договору позики, але відрізнявся каузою. У до­говорі позики мета — задовольнити потреби позичальника, у дого­ворі схову — поклажодавця.

Секвестр, або секвестрація, — особливий вид поклажі. Своєрід­ною його формою була секвестрація, яка полягала в тому, що кіль­ка осіб передають річ на зберігання з умовою, щоб вона була пове­рнута тому чи іншому з них в залежності від обставин, що можуть виникнути в майбутньому. Необхідність укладання такої угоди зу­мовлювалася обставинами, що могли виникнути (наприклад, між співвласниками з приводу речі (майна), на яке вони мали право спільної власності). До вирішення спору в суді вони могли переда­ти річ (майно) на зберігання третій особі на умовах секвестру. На користь кого з них буде вирішено спір, тому і буде передана річ (майно) секвестрарієм. Відомий юрист Павло так визначав сек­вестр: «... як секвестр передається на схов (зберігання) річ кілько­ма особами солідарно для зберігання і повернення на певних умо­вах» (Д. 16.3.6).

Найпоширенішим видом секвестру була передача на зберігання речі, про яку відбувався спір (наприклад, процес про право влас­ності). Для забезпечення виконання судового рішення спірна річ передавалася на схов третій особі з умовою, що вона буде видана тій особі, яка судом визнана власником речі. Визначний юрист Флорентин писав: «Хоча передача на схов здійснюється як кілько­ма, так і однією особою, проте при секвестрі можуть передати на схов тільки кілька осіб, оскільки секвестр має місце тоді, коли яка-небудь річ виявляється спірною; тому в такому разі кожний окремо розглядається як такий, що здав річ в цілому; інша справа, якщо на схов передають кілька осіб спільну річ» (Д. 16.3.17 рг).

Секвестру може бути надано право не тільки зберігати річ (май­но), а й управляти ним. У такому разі секвестр виступає і як хра-нитель, і як повірений. Поки річ (майно) знаходиться на зберіганні у секвестра, він виступає як фактичний її володілець, тобто має право на захист зазначеної речі (майна) від посягань будь-яких третіх осіб.

Секвестр виникає на підставі договору або рішення суду. До реальних договорів належав також фідуційний договір (fidu-сіа). Його особливістю було те, що укладався з метою перенесення певного права від однієї особи до іншої, але договірні відносини між ними спиралися на особливу довіру один до одного, на совіс­ність, тобто bona fide, вищого рівня.

Римське право знало два види фідуційних угод: перший — з другом, довіреною особою; інший — з кредитором. Першим офор­млялися договори схову (поклажі), позички, доручення та подібні. Другий — давня форма застави. Сам договір укладався у формі манципації або цесії.

Фідуційний договір полягав у тому, що боржник за договором позики на вимогу кредитора передавав йому певну річ (майно) як спосіб забезпечення виконання договору. Річ, що передавалася як застава, переходила у власність кредитора, але з умовою, що при виконанні договору позики боржником кредитор зобов'язаний по­вернути предмет застави. Проте обов'язок кредитора не мав пра­вового значення, юридичної сили, а тільки моральну. Цей обов'я­зок грунтувався лише на довірі боржника до кредитора, був роз­рахований на його порядність, чесність і добру совість (bona fides).

Таким чином, виникало два види договірних відносин: один ос­новний (наприклад, позика) і другий — фідуційний договір. В пер­шому позикодавець був кредитором за основним зобов'язанням, а позичальник — боржником. За фідуційним — кредитор (за пози­кою) ставав боржником (він зобов'язаний був за умови виконання основного договору повернути предмет застави), а боржник за ос­новним договором ставав кредитором за фідуційним — в нього ви­никало право вимоги. З давніх часів фідуційні відносини захища­лися спеціальним позовом з фідуції.

Фідуційний договір — один з варіантів угоди, якою встановлю­валася відповідальність у формі переходу до кредитора певної ре­чі боржника. Після відміни нексум став самостійним договором. Завершує перелік реальних контрактів договір ручної застави (pignus datum), який ще називається закладом. Він полягав у тому, що боржник за основним зобов'язанням передавав кредитору пев­ну річ (майно) у володіння. Істотна відмінність між фідуційним договором і договором закладу виявлялася в тому, що за першим договором річ (майно) передавалася кредитору у власність, а за другим — лише у володіння. Це означало, що при виконанні боржником свого основного зобов'язання він мав право вимагати від кредитора тієї речі (майна), яку він передав йому як заставу (пред­мет застави).

Договір закладу як фідуційний договір також виконував допо­міжну роль шляхом забезпечення виконання якогось основного до­говору. Предметом закладу були рухомі і неспоживні речі. Але ха­рактерною рисою даного договору було те, що предмет застави обов'язково передавався кредитору за основним зобов'язанням у володіння. За цим договором також складалися відносини, коли кредитор за основним зобов'язанням при закладі ставав боржни­ком, а боржник за основним зобов'язанням — кредитором за дого­вором закладу.

Заставодержець не мав права користуватися предметом заста­ви. Якщо ж боржник за основним зобов'язанням (заставодавець) з тих чи інших причин не зміг виконати основне зобов'язання, то по­чинав діяти договір закладу. Заставодержець мав право задоволь­нити свої вимоги за основним зобов'язанням за рахунок предмета закладу шляхом продажу його третій особі. Римське право деталь­но регулювало відносини кредитор — боржник в зобов'язанні, за­безпеченому закладом. Вимога заставодавця настає лише за умови виконання ним ос­новного зобов'язання, забезпеченого закладом. Якщо ж заклад ре­алізовано кредитором основного зобов'язання, то договірні відно­сини заставодавець — заставодержець не припиняються. Заставо­давець може мати вимоги витребування лишків від реалізації закладу, що перевищували суму боргу. Заставодержець мав право вимагати від заставодавця відшкодування витрат, які він поніс на утримання і зберігання закладу.

4. Консенсуальні контракти


Ця група договорів сформувалася пізніше інших, і формалізм при їхньому укладенні був істотно пом'якшений. Укладення дого­вору досягалося тут простою угодою сторін. До групи входили до­говори купівлі-продажу, найму (речей, послуг, роботи), доручен­ня, товариства. Консенсуальні контракти також становили замк­нуту групу. Ніякі інші угоди, що навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути сюди віднесені.

Основна ознака, що об'єднувала консенсуальні договори, поля­гала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додаткових формальностей. Отже, на відміну від реальних договорів досягнення угоди набува­ло тут юридичного значення, ставало юридичним фактом, який встановлював обов'язки сторін виконувати певні дії. Практичне значення цього моменту полягало в тому, що кредитор мав право вимагати від боржника виконання договору.

Як уже відзначалося, консенсуальні контракти породжували зо­бов'язання досягненням угоди сторін (consensus). Виконання будь-яких інших формальностей не вимагалося, отже, договір може бути укладений навіть між відсутніми особами шляхом листування чи через повіреного. Інституції Юстиніана так визначають можливість укладення консенсуального контракту: «Кажуть, що зобов'язання укладається у таких випадках шляхом досягнення згоди тому, що не вимагається ні листа, ні наявності контрагентів; не вимагається передавання речі для того, щоб зобов'язання вважалося дійсним, але достатньо однієї згоди тих осіб, які здійснили правочин.

Саме тому таке зобов'язання можливе і між відсутніми контра­гентами: вони можуть списатися або домовитись через посланця» (І. 3.22.1-2).

Доказом укладення консенсуального контракту може бути за­вдаток, надання матеріалу для виконання робіт тощо. Модестин писав, що товариство можна створити шляхом об'єднання речей (майна), або словами, або через посланця (Д. 17.2.4).

Характерною рисою консенсуальних контрактів є те, що з них виникають взаємні зобов'язання, тобто такі, в яких кожна із сторін несе певні обов'язки. Тому виконання однією із сторін свого обо­в'язку надає їй право вимагати і від контрагента виконання обо­в'язку. Тільки в такому випадку виникає право на позов. Іншими словами, консенсуальні контракти характеризуються також фун­кціональною двосторонністю зобов'язання. З цього приводу Гай писав: «Таким же чином в цих договорах кожна сторона зобов'язу­ється стосовно другої до того, що, за природною справедливістю, вони повинні доставляти одна одній, тоді як при зобов'язаннях словами один здійснює стипуляцію, інший обіцяє, а при письмових договорах один (кредитор) відзначав грошову суму, ніби видану в позику, а другий (боржник) відзначав її, ніби одержану в позику» (Гай, 3.137).

Договір купівлі-продажу. Оборот речей, що мав місце в су­спільстві, здійснювався в основному в формі купівлі-продажу. В епоху натурального господарства він провадився у вигляді мі­ни— товар на товар, з виникненням грошей проста міна перетво­рюється на обмін товару на гроші. Юрист Павло так пояснює похо­дження договору купівлі-продажу: «Походження купівлі-прода­жу коріниться в міні. Бо колись не було таких монет, колись не називали одне товаром, інше ціною, а кожен, залежно, від потреб даного часу і від характеру речей, обмінював непотрібне на потріб­не» (Д. 18.1.1).

Договір купівлі-продажу (emptio—venditio) є контрактом, за яким одна сторона — продавець бере на себе обов'язок передати іншій стороні — покупцеві у власність яку-небудь річ. Покупець зобов'язується прийняти куплену річ і заплатити за неї обумов­лену ціну.

Істотними елементами договору були товар і ціна. Як консенсуальний контракт договір купівлі-продажу виникав з моменту до­сягнення угоди продавця і покупця і за цими істотним елементами. У самій назві договору міститься його подвійна господарська мета: продавець прагне збутися, продати зайвий товар, а покупець, нав­паки, придбати у власність певну необхідну йому річ (товар). У дав­ні часи укладення договору купівлі-продажу і його виконання здійснювалися одночасно засобом манципації, яка була і формою купівлі-продажу, і способом набуття права власності. Але вже у класичному римському праві ці два акти (укладення договору і йо­го виконання) роздвоїлися в часі. Укладення договору далеко не завжди тягло за собою одночасне виконання. В момент укладення його сторони брали на себе зобов'язання — один передати річ, другий — прийняти і заплатити ціну.

Предметом купівлі-продажу, тобто товаром, могли бути будь-які речі, не вилучені з обороту. Допускалася продажа безтілесних ре­чей (res incorporates), споживних, неспоживних, рухомих, нерухо­мих тощо. Могли бути предметом продажу і речі, яких на момент укладення договору або взагалі не існувало в природі, або вони ще не були у власності продавця. Розвиток обороту зумовлював розви­ток купівлі-продажу, розширював можливості застосування дого­вору до різноманітних потреб. Так, почали допускати укладення до­говору купівлі-продажу на товар, якого ще не було в природі (ще невирощений врожай, молодняк худоби тощо). За умов обороту, що все більше ускладнювася, виробник зазначених товарів хотів бути впевненим в їхньому надійному збуті. Тому перш ніж виробляти, він укладав договір купівлі-продажу на зазначену продукцію.

У такий спосіб була визначена можливість купівлі-продажу то­варів, яких продавець ще не мав у своїй власності. Наприклад, він купував у Африці зерно і продавав його в Римі. Однак для забез­печення збуту зерна продавець міг укласти попередньо договори на його продаж, а потім вже набувати його у власність. В інших ви­падках продавцем міг бути і невласник, наприклад, у разі продажу за довіреністю (договір доручення) і продажу з публічних торгів.

Речі, вилучені з обороту, не могли бути предметом купівлі-про­дажу.

Іншою істотною умовою договору купівлі-продажу була ціна. За загальним правилом вона встановлювалася угодою сторін і виражалася в конкретній грошовій сумі. В цьому полягала істотна від­мінність договору купівлі-продажу від міни, коли ціна виражалася через речі. Ціна мала бути чітко визначеною. Вона залежить від наявності товару і попиту. В імператорський період були зроблені спроби регулювання цін на ринку, які успіху не мали.

Щодо ціни серед римських юристів не було однозначного її ро­зуміння. Представники сабініанської школи вважали, що ціною можуть бути не тільки гроші, а й будь-яка інша річ. Прокуліанці переконливо заперечували проти такого тлумачення тим, що в та­кому разі важко було визначити, де товар, а де ціна. Павло ствер­джував: «Як одна справа продати, друга справа — купити, один — покупець, другий — продавець, так і одна справа — ціна, друга — товар, а при міні не можна розрізнити, хто покупець, а хто прода­вець і уявлення дуже розрізняються. Покупець, якщо продавець не одержить грошей, відповідає за позовом із продажу, а продавцю достатньо з приводу евікції зобов'язатися передати володіння і ви­правдатися в злому умислі, і, таким чином, якщо річ не відсудже­на, то він нічого не винен. А при міні, якщо кожну передану річ розглядати як ціну, то необхідно, щоб річ стала власністю кожного із них, а якщо розглядати як товар, то ні тому, ні другому. Але, оскільки при купівлі-продажу повинна бути і ціна, і річ, то міна не може бути купівлею-продажем, оскільки не можна розібрати, яка з цих двох речей товар, яка — ціна, а здоровий глузд не дозволяє, щоб одна і та ж річ і продавалася, і була купівельною ціною» (Д. 19.4 рг).

Права і обов'язки сторін в договорі купівлі-продажу. Прода­вець має право вимагати від покупця:

а) прийняти продану річ, тобто виконання договору; якщо чо­мусь покупець відмовляється від прийняття речі, він зобов'язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки;

б) сплати обумовленої договором ціни. Час її сплати встанов­люють сторони (наперед, частинами або після передачі товару); момент сплати на час виникнення договору не впливає і є лише елементом його виконання.

Продавець був зобов'язаний:

1. Передати проданий товар у власність покупця. Отже, продав­цем може бути тільки власник товару, за винятком продажу за договором доручення і з публічних торгів, але і в цих випадках про­даж провадиться від імені продавця-власника. Якщо ж продавець продав чужу річ, не будучи її власником, покупець також не може стати її власником — не можна передати іншому право, якого сам не маєш. У такому разі продавець несе відповідальність за евікцію, тобто відсудження купленої речі третьою особою від покупця на підставі права, що виникло раніше. Наприклад, продавець продав крадену річ. У покупця її відсудили на користь справжнього влас­ника. В цьому випадку продавець може бути притягнутий до відпо­відальності за евікцію, проте лише за неодмінної умови. Закладаючи позов про відсудження купленої речі від покупця, останній зобов'я­заний залучити до справи продавця. Якщо продавець не візьме учас­ті в справі з вини покупця, він звільняється від відповідальності за евікцію. Якщо ж річ буде відсуджена, незважаючи на активні зу­силля продавця довести своє право на її продаж, він несе відпо­відальність у подвійному розмірі ціни.

Основним обов'язком продавця є забезпечення перенесення права власності на покупця. Якщо цього не буде, договір не буде виконаним, що тягне за собою відповідальність. Помпоній писав: «Передача володіння, здійснити яку зобов'язаний продавець, така, що якщо хто-небудь за правом відсудить це володіння, то воно не вважається переданим» (Д. 19.1.3 рг).

Проте відповідальність за евікцію настає не за всякого програ­шу процесу, а лише тоді, коли його наслідком є втрата володіння покупцем. Отже, якщо позивач, що виграв процес, помер і в нього не залишилося нікого, хто міг би претендувати на спірну річ, то во­на так і залишиться у володінні покупця.

У разі відсудження манципної речі продавець ніс відповідаль­ність у розмірі подвійної купівельної ціни. В інших випадках — в розмірі фактичної ціни. Яволен — один із відомих римських юрис­тів — висловлював таку думку: «Якщо під час продажу не зазна­чено, скільки повинен заплатити продавець у разі відсудження, то при відсудженні продавець не заплатить нічого, крім ціни в одно­кратному розмірі (і збитків, відповідно до природи позову із купів­лі)...» (Д. 19.2.60).

Вимагати від продавця відшкодування відсудження покупець міг лише за однієї неодмінної умови — сплати ціни за куплену річ, яку в нього відсудили. Якщо ціна ще не була сплачена, відпо­відальність за евікцію не наставала.

Таким чином, відповідальність за евікцію зумовлюється сплатою купівельної ціни самим покупцем або наданням забезпечення. Якщо за згодою покупець вніс частину ціни, а куплений товар був відсу­джений, то продавець відповідав у подвійному розмірі одержаної ціни. Проте в класичному праві момент набуття чинності договору купівлі-продажу і момент перенесення права власності не залежа­ли від моменту сплати ціни. Гай вважав: «Купівля і продаж уклада­ються як тільки зійшлися в ціні, хоча б ціна не була сплачена, і, навіть, завдаток не був даний, оскільки те, що дається як завдаток, є свідченням укладення договору купівлі-продажу» (Гай, 3.139).