План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание 1. Поняття римського цивільного права. Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право. 3. Поділ римського цивільного права на публічне та приватне. 4. Роль римського права в історії права. 5. Значення вивчення римського приватного права для сучасних юристів.

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• Робоча навчальна програма з дисципліни Порівняльне кримінальне право Загальна та особлива, 1940.23kb.
• Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
• Основи цивільного права загальна характеристика цивільного права України, 443.74kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• План: Вступ Поняття та ознаки твору. Види об’єктів авторського права та їх загальна, 1729.04kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• Практикум з цивільного права (частина, 1819.31kb.

1. Поняття римського цивільного права.


Римське право в історії людства посідає виняткове місце. Воно пережило народ який його створив, вийшло далеко за межі Риму й епохи, в яку було створено. Зародитеся воно в далеких глибинах часу, коли Рим був ще невеличкою общиною, яка нічим не вирізнялася серед багатьох подібних їй общин в Італії.

Проте доля вела Рим до іншого майбутнього. Борючись за своє існування, маленька римська община поступово зростає, поглинаючи сусідні общини, щораз міцнішає у своїй внутрішній організації. Територія Римської держави дедалі збільшується, поширюючись на всю Італію, а згодом — Грецію, Іспанію та інші країни. Римська держава стала, за тодішніми уявленнями, світовою державою, яка об'єднала під своєю владою майже весь тогочасний культурний світ.

Разом з тим істотно змінюється внутрішня організація Римської держави і суспільства. Поступово руйнується старий патріархальний лад, примітивне натуральне господарство змінюється більш складними економічними відносинами.

Ще до появи Риму надбережжі Середземного моря відбувався жвавий міжнародний торговий обмін, Рим неминуче стає його учасником, перетворюючись на центр політичного життя світу, а також центр світового торгового обороту. На його території безперервно встановлюються численні ділові відносини, в яких беруть участь представники різних країн. Зрозуміло, що виникла потреба в правовому врегулюванні цих відносин. Проте старе римське цивільне право для цієї мети не було придатне, потрібно було нове право, вільне від будь-яких місцевих та національних особливостей, яке б могло однаково задовольняти римлянина й грека, єгиптянина й галла. Потрібно було не національне право, а право всесвітнє, універсальне.

І саме римське право проймається такими засадами універсальності. Воно вбирає в себе ті звичаї міжнародного обороту, які до нього віками вироблялися у міжнародних зносинах, надає їм юридичної ясності та міцності. Так виникло те римське право, яке згодом стало загальним правом усього стародавнього світу. Отже, по суті, творцем цього права був увесь світ. Рим же став лише тим лаборантом, який переробив розсіяні звичаї міжнародного обороту і звів їх у напрочуд струнке єдине ціле.

Поняття сучасного римського цивільного права можна визначити як сукупність правових норм що регулюють усі майнові і пов’язані з ними немайнові відносини між людьми методами юридичної рівності сторін.

2. Характеристика правових систем з яких складалось римське цивільне право.
   

Споконвічне і найдавніше право Риму було цивільне право (jus civile). Це система національно-римських правових норм, що їх застосовували лише до римських громадян (civis). Оскільки українська мова зберегла римську термінологію, то звідси й назва галузі — цивільне право.

Предметом регулювання цивільного права з самого початку його виникнення і в наступні епохи є майнові відносини, які складаються у сфері матеріального виробництва, подальшого обороту товарів, будівництва різних об'єктів, їх ремонту, у сфері побуту й обслуговування тощо. Саме в цих сферах виробництва і побуту зайнята значна частина людей. А коли взяти до уваги ще договір купівлі-продажу, який кожна людина здійснює щодня і не раз, то стане зрозуміло, яке велике значення у житті кожної особи, кожної організації і суспільства в цілому має цивільне право. Воно є юридичною основою матеріального забезпечення життєдіяльності людей. Саме цією обставиною пояснюється велика увага до цивільного права з найдавніших часів. Тому юрист, який не володіє досконало цивільним правом, де б він не працював, не може вважатися фахівцем.

Такому розумінню сучасного цивільного права в Римі відповідало три існуючі (чинні) системи:

цивільне npaво (jus civile);

право народів (jus gentium);

преторське npaвo (jus praetorium).

Терміном (jus civile), як уже зазначалося, позначали споконвічне національне давньоримське право, яке поширювало свою дію тільки на римських громадян — квіритів. Тому це право називають ще квіритським правом. Зрозуміло, що воно не могло протягом довгого часу задовольняти потреби тогочасного суспільства, яке бурхливо розвивалося. Jus civile неспроможне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами, з одного боку, та іноземцями (так званими перегинами), які приїжджали до Риму. — з іншого. А тим часом потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами.

Проте надання прав перегринам досягалося не шляхом поширення на них норм, що споконвічне регламентували приватні права римських громадян. Відбувалося це шляхом створення нової системи права, яка регулювала відносини римлян і неримлян, так званого права народів (jus gentium). Велика заслуга в його створенні належить перегринському преторові, який у своїй практичній діяльності спирався на місцеве право перегринів, тобто підкорених Римом сусідніх народів. Нерідко jus gentium перевершувало римське цивільне право, воно довело свою життєвість та придатність для регулювання обороту в нових умовах. Можна стверджувати, що jus gentium вміщувало все значне і прогресивне, що виробив стародавній світ у галузі правових інститутів, пов'язаних з торгівлею. І тому воно вигідно відрізнялося від ) jus сіvlе більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму та національної обмеженості, властивих римському цивільному праву. Сприймаючи все краще з правової культури сусідніх держав, право народів було прогресивнішим і доступнішим для простих людей, воно відповідало вимогам часу й чутливо реагувало на зміни в суспільстві.

Названі дві системи (jus civile та jus gentium) існували й розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Однак поступово вони почали зближатися, а згодом і відставати від швидкого розвитку цивільного обороту. Виникла потреба в ефективніших засобах правового регулювання.

Так, поступово, поряд з цивільним правом і правом народів, виникає ще одна система правових норм, яка регулювала майнові відносини, під назвою преторське право ( jus praetorium).

Преторське, право виникло в результаті практичної діяльності преторів та інших магістратів. Воно регулювало майнові відносини як між римськими громадянами, так і перегринами, але застосовувалося переважно в тих випадках, коли норми вищеназваних двох систем виявлялися неспроможними врегулювати нові відносини.

Оскільки преторське право виникло і розвивалося в процесі практичної діяльності преторів та інших магістратів, внаслідок специфіки свого виникнення воно мало багато переваг перед цивільним правом і правом народів. Преторське право повніше відображало нові соціальні зміни в римському суспільстві, було гнучким та надійним засобом захисту інтересів населення, передбачало спрощення багатьох процедур, його правові приписи були чіткими і ясними.

Не слід вважати, що преторське право виникло на порожньому місці. Воно постало, розвивалося і досягло вершин досконалості на основі цивільного права та права народів, було їх дітищем. увібрало в себе все позитивне, що вони мали. Разом з тим римське цивільне право стало всесвітньо відомим значною мірою завдяки діяльності преторів і створеному ними преторському праву.

Отже, в сучасному розумінні цивільному праву в Стародавньому Римі відповідала сукупність трьох названих систем. Найбільш вдалим єдиним терміном для всієї цієї сукупності систем є jus privatum— приватне право, яке є предметом нашого вивчення.

Римське приватне право було правом високоорганізованого рабовласницького суспільства, яке у своєму розвитку пройшло такі етапи: царський, період республіки, принципат і період абсолютної монархії.


Система римського права


Публічне право: Приватне право:

1. Державне право Стародавнього Риму

У Стародавньому Римі:

2. Адміністративне право 1. Цивільне право

2. Право народів

3. Кримінальне право 3. Преторське право


У сучасному праві:

1. Цивільне право

2. Сімейне право

3. Торгівельне право


3. Поділ римського цивільного права на публічне та приватне.


У період найбільшого розквіту Римської держави і розвитку права класичного періоду (І-ІІІ ст. н. є.) структуризується нова система римського права, яка поєднувала в собі дві частини: а) публічне право; б) приватне право.

Які критерії розмежунання існували між ними? Критерієм розмежування була сфера інтересів, яка регулювалася та захищалася правої. Якщо право за­хищало інтереси держави, воно було публічним пра­вом (державне, адміністративне, кримінальне право). Коли ж право захищало інтереси приватних осіб, то ноно було приватним (право власності, інститут воло­діння, договірне право, шлюбно-сімейне та спадкове право тощо). Коло питань, які регулювалися приват­ним правом у Римі, було набагато ширшим ніж сьогодні. Наприклад, крадіжка особистого майна роз­глядалася як приватне правопорушник (delictum pri­vatum).

Відмінності між публічним і приватним правом знайшли своє відображення у різних методах регулю­вання окремих суспільних відносин.

Для публічного права домінуючим є той принцип, що його норми не можуть бути змінені угодами сторін. Вони були об'єктивними, існували незалежно від волі і бажання конкретних осіб. У сучасному праві такі норми називають імперативними (наказовими, безу­мовно обов'язковими).

Отже, для визначення публічного права недостат­ньо вказувати на те, що воно стосується тільки інтере­сів чи становища держави в цілому. Невід'ємною його рисою є саме імперативний метод регулювання, якому властива низка ознак, що випливають з його природи та сутності.

По-перше, для публічного права характерним є (фор-мування та використання владних відносин, за яких норми приймаються і реалізуються за «командою», яку треба неодмінно виконати. При цьому суб'єкт прийнят­тя імперативних рішень не зв'язаний угодою (чи незго­дою) з іншою стороною, якій вони адресуються.

По-друге, всі складові публічного права, його суб'єкти жорстко зв'язані законами, а сфера їх діяль­ності суворо регламентується правовими межами. Суб'єкти публічного права володіють невеликим діа­пазоном свободи і мають право діяти на свій розсуд лише в межах їхніх повноважень, перелік яких ви­черпний. Тут діє принцип, протилежний принципу приватного права - «можна тільки те, що дозволено». По-третє, у публічній сфері правовідносин для правового регулювання характерним є покладення на суб'єкта публічного права обов'язку діяти саме у пев­ному напрямі для досягнення тієї чи іншої мети. Це зобов'язання може мати характер конкретних припи­сів закону чи бути як загальнонормативне.

По-четверте, імперативний метод регулювання у публічному праві нерідко виявляється у формі заборони певних дій. Такі норми-заборони застерігають суб'єктів від неправомірної поведінки, окреслюють її межі.

Нарешті, норми публічного права не тільки мають безумовно наказовий характер, а й передбачають за­стосування засобів державного примусу.

Підсумовуючи вказане вище, зазначимо, що публіч­не право - це така правова сфера, основу якої станов­лять державні інтереси. Мається на увазі сама побу­дова і діяльність держави як публічної влади, регла­ментація діяльності державного апарату, посадових осіб, державної служби. Це - переслідування силою держави правопорушників, кримінальна та адмініст­ративна відповідальність. Ось чому для публічного права характерним є специфічний юридичний поря­док, який полягає у «владі - підпорядкуванню» і відповідно до якого особи, які наділені владними пов­новаженнями, мають право і можуть визначати поведінку інших осіб.

Для приватного права характерними і переважаю-чими є норми, які надають заінтересованим сторонам самим визначити свої відносини (уповноважуючі нор­ми). Наприклад, у Законах XII Таблиць є норма, яка надає заінтересованим сторонам право при укладенні договору позики самим визначати свої нові відносини («как они договорятся, пусть так и будет, это соглаше-ние пусть будет как бы законом»).

З іншого боку, у приватному праві є норми, які за­стосовуються в окремому, конкретному випадку лише годі, коли заінтересована особа, якій було надане пра­во самій визначати свої відносини, не скористалась ним. У сучасному праві такі норми називаються дис­позитивними нормами.

Наприклад: римському громадянинові уповнова­жуючою нормою надавалося право скласти заповіт. Однак він ним не скористався, заповіт не було складе­но. Тоді диспозитивна норма вказує, хто стає спадко­ємцем за законом.

Найхарактернішою рисою приватного права була цілковита відсутність державного втручання у сферу приватних відносин («як сторони домовляться, так і повинно бути»). Однак це зовсім не означало, що при­ватна сфера суспільних відносин була віддана па са-моплив. Вона визначалась межами законодавства.

Головним об'єктом приватно-правових відносин був римський громадянин. Його інтереси домінували над державними, ставилися вище за них. І хоча право­вий статус римського громадянина визначався його майновим цензом, все ж інтереси громадянина стави­лися вище за державні. До характерних рис приватного права належать:

• норми приватного права регулюють відносини приватних осіб;

• норми приватного права забезпечують приватний інтерес особи акцентують увагу на економічній свобо­ді, рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави;

• приватне право забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації їхніх прав;

• норми приватного права характеризуються домі­нуванням договірної форми регулювання, зверненні до суб'єктивного права і забезпечують судовий захист прав та інтересів осіб.

Таким чином, приватне право можна визначити як су­купність правил і норм, які стосуються визначення ста­тусу і захисту інтересів окремих осіб, які рівноправно і вільно встановлюють собі права і беруть на себе обов'яз­ки у відносинах, що породжуються за їх ініціативою.

Найважливішими інститутами римського цивіль­ного (приватного) права були:

1) право власності;

2) інші, дещо обмежені права на речі;

3) договори та інші зобов'язання;

4) сімейні правовідносини;

5) спадкове право;

6) інститут захисту приватних прав (вчення про по­зови).

Серед них найретельніше і найглибше були розроб­лені два основних правових інститути, які мали вирі­шальне значення для зміцнення рабовласницького ла­ду:

а) інститут необмеженої індивідуальної приватної власності (сама рабовласницька приватна власність на рабів і землю як головні засоби виробництва стано­вила основу основ рабовласницького ладу);

б) інститут договору (договори були регулятором господарського обігу, гарантом права власності).

Римські юристи вперше розробили право приватної власності як приватне право абстрактної особи. Саме завдяки цьому цей правовий інститут був настільки удосконалений, що пережив на століття своїх авторів. Отже, розподіл права на публічне і приватне є не просто кваліфікаційним розмежуванням. Вони є якіс­но різними сферами правового регулювання. З виник­ненням права у стародавньосхідних державах і до йо­го розвитку у Стародавньому Римі право так і розви­валося як дві порівняно самостійні сфе|ри - публічне та приватне. При цьому ступінь розвитку права, його якісні характеристики визначалися розвитком кожної з них. Недооцінка якоїсь із сфер призводить до дефор­мації всієї правової системи держави.


4. Роль римського права в історії права.


Колись римське право називали «писаним розу­мом» (ratio scripta). Зрозуміло, сучасне цивільне пра­во пішло далеко вперед щодо регламентації складної сфери майнових відносин. Однак багато із сучасних найновіших юридичних конструкцій у своїй першоос­нові мають ті поняття і категорії, які отримали свою розробку і апробацію в римському праві. Виходячи ;і цих міркувань, римське приватне право продовжує залишились основою для вивчення цивільного і торгівель­ного законодавства, базою для підготовки кваліфікова­них юридичних кадрів.

Значення римського прана визначається його вели­чезним впливом не тільки на наступний розвиток пра­ва, а й на розвиток світової культуру в цілому. Римське. праве характеризується неперевершеною за чіткістю розробкою всіх найважливіших правових відносин простих товаровласників (покупець і продавець, креди­тор і боржник, зобов'язання і відповідальність і т. д.).

Римське право, за словами Ф. Енгельса, є настільки класичним юридичним вираженням життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому панівне становище за­ймає приватна власність, що всі пізніші законодавчі ак­ти не змогли внести до нього ніяких суттєвих доповнень.

Римське право справило свій вплив на всі галузі сучасного законодавства. Але найбільшою мірою це тор­кнулося теорії цивільного права. Всі інститути нового цивільного законодавства були пронизані духом рим­ською приватного права, а його принципи і поняття покладені в основу нового законодавства. Такі правові категорії, як «приватна власність», «договір», «делікт», «застава», «іпотека» та багато інших, започатковані з римського приватного права, трактуються майже в усіх країнах однозначно. Тому вивчити достатньо глибоко сучасне цивільне право, не знаючи права рим­ського, неможливо. Сутність багатьох традиційних інс­титутів сучасного цивільного права легше зрозуміти, простеживши витоки цих понять за римським правом.

Римська юриспруденція відзначається високою техні­кою правотворчості, вмінням аналізувати конкретні правовідносини, добре аргументувати свої висновки.. Формулювання правових ідей римськими юристами від­значаються чіткістю, лаконізмом, глибиною змісту, ви­тонченістю форми. Вони є взірцем для сучасних юристів.

Багато висловлювань римських юристів з часом не тільки не втратили свого правового значення, а й ста-ли крилатими, перетворилися на юридичні презумпції (аксіоми). Вони увійшли до скарбниці світової право­вої культури і стали надбанням сучасної юриспруден­ції. Вільне володіння загальновизнаними афоризма­ми, висловлюваннями, термінами не тільки свідчить про високу правову культуру особи, а й значно полег­шує спілкування юристів різних країн.

Оволодіння відшліфованою юридичною технікою римського права необхідне і для законотворчої робо­ти, і для правильного застосування закону. Закони по­винні викладатися не лише зрозумілою будь-кому мо­вою, а й так, щоб редакція закону, його текст цілком відповідали тому, що хотів висловити законодавець. Необхідно, щоб формулювання закону охоплювали всі ті відносини, які прагнув урегулювати законода­вець. І навпаки, редакція закону не повинна давати приводу для застосування його до таких відносин, до яких він не був призначений.


5. Значення вивчення римського приватного права для сучасних юристів.


1. Після проголошення незалежності Україна вступає у найрізноманітніші ділові відносини з іншими, зокрема західноєвропейськими, країнами. Для захисту інтересів Української держави, її громадян необхідно знати і розуміти іноземне законодавство, а це неможливо без знання римського приватного права.

2. Майже вся термінологія, зокрема такі поняття, як віндикція, негаторний позов, презумпція, контракти і пакти, консесуальні договори, цівілістика, декрет, вето, диктатор, куратор, консул, окупація, префект, сенат, республіка, імперія, магістратура, конституція, депозит, депонент, депозитарій, делікт, кодекс, іпотека, контракт, легат, цесія, секвестр та ін. отримали значення інтернаціональних і давно стали загальновизнаними як в національному, так і в міжнародному вжитку.

Окремі положення римського цивільно-ro права стали крилатими, це - юридичні презумпції, що не вимагають доказів. Як приклад, наведемо: Is fecit cuі prodest - Зробив той, кому вигідно; Audiatur et altera pars - Слід -вислухати й іншу сторону; Nemo debet bis puniri uno delicto - Ніхто не може бути двічі покараний за одне й те ж порушення та багато інших.

3. Важливо знати, що римське приватне право характеризується чіткістю визначень і високою юридичною технікою, оволодіння якими має велике значення для сучасного юриста. Це допомагає чітко формулювати і застосовувати сучасне законодавство.

4. Римське приватне право зберегло своє значення протягом століть і є класичним юридичним виразом життєвих умов та конфліктів суспільства, в якому панує приватна власність, і наступне законодавство не могло внести до нього істотних поліпшень. Римське право - найбільш досконала форма права, що базується на приватній власності.

5. Сучасна юриспруденція має керуватися висловом відомого німецького мислителя 19ст. Р. Ієрінга: «Через римське право _ далі, випереджаючи його». Засвоїти те, що було створено попередниками, висвітлювати зміни історичних умов у нових надбаннях.

6. Вільне володіння загальновизнаними афоризмами, висловлюваннями, термінами не тільки свідчить про високу правову культуру, а й значно полегшує спілкування юристів різних країн.

7. Вивчення римського приватного права з метою пізнавальною, для засвоєння загальної історії права, теорії права, історії політичних і правових вчень.

Римське приватне право сприяє подоланню обмеженості національного правопорядку й юридичного провінціалізму, вчить критично мислити, зіставляти рівень власної правової системи з іншими правовими системами, будить дух творчості, без чого неможливе справжнє праворозуміння і правозастосування.

Римське приватне право сьогодні - це невід'ємна методологічна база професійної юридичної освіти, основа розуміння основних галузей права і порівняльного правознавства, дидактичне поле для становлення юридичної мови і юридичного мислення. Вивчення римської юридичної термінології і тієї соціальної реальності, яку вона позначала в різні епохи, істотно розширює світогляд юриста і надає стереоскопічність погляду на правову форму, закладає базу для творчого ставлення до юридичних конструкцій в практичній роботі.

Отже, вивчення римського приватного права - це не данина моді сьогодення, це об'єктивна необхідність, яка зумовлюється потребою успішного соціально-економічного розвитку нашої держави. Хто не знає минулого, той не зможе будувати майбутнє.