План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание 5. Джерела пізнання римського приватного права 6. Кодифікація Юстиніана 1. 3. Вчення про позов 4. Особливі засоби преторського захисту Dicere — говорити, стверджувати в процесі Dolus Octavius judex esto Ex turpi causa actio non oritur Unus testis Magna vis est conscientiae judicis Judex damnatur, cum nocens absolvitur Nullum crimen, nulla poena sine lege Culpa — вина у формі необережності, необачності Definitio 1. Виникнення державного суду 2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• Робоча навчальна програма з дисципліни Порівняльне кримінальне право Загальна та особлива, 1940.23kb.
• Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
• Основи цивільного права загальна характеристика цивільного права України, 443.74kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• План: Вступ Поняття та ознаки твору. Види об’єктів авторського права та їх загальна, 1729.04kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• Практикум з цивільного права (частина, 1819.31kb.

5. Джерела пізнання римського приватного права


Джерелами пізнання римського приватного права є чис­ленні пам'ятки давньоримської та інших культур, археологічні розкопки, нумізматика, папірусологія, книги тощо.

На цей час зібрано і систематизовано багато написів (на могилах, будівлях, камінні, дереві, шкірі, посуді тощо), знай­дених в різних частинах Римської імперії, внаслідок архео­логічних розкопок, що істотно поповнило наші знання в галузі римського приватного права.

У визначенні хронології правових подій істотну допомогу надає нумізматика. На монетах зазначаються роки правлін­ня відповідного правителя, що допомагає визначити дату прийняття того чи іншого закону, едикту чи сенатускон-сульту.

Немало цікавих відомостей про зміст окремих інститутів римського приватного права, особливо земельної власності, містять папіруси. Велике значення їх полягає в тому, що вони дають змогу судити про реалізацію норм римського приватного права в дійсному житті.

Дуже важливою і цікавою пам'яткою права є юридичні та неюридичні твори. Це передусім твори римських істориків (Тіта Лівія, Авла Гелія), граматиків (Варрона, Феста, Вале­рія Проба та ін.). Велику цінність мають твори римських письменників III—II ст.ст. до н.е. Плавта і Теренція, які в своїх творах часто торкались правових питань. Багато цінних відомостей містять твори римських ораторів. Один з них (Ка-тон) писав про землекористування, інший (Цицерон) бага­то виступав у судових процесах, дуже яскраво передавав кар­тини римської судової практики. Великий інтерес станов­лять з цієї точки зору твори Сенеки (І ст. до н.е.).


6. Кодифікація Юстиніана


Для дослідників найціннішими є юридичні пам'ятки рим­ського права, серед яких на перше місце варто поставити Кодифікацію Юстініана.

Юстініан — східно-римський імператор (527—565 pp.) — вважав одним із засобів збереження рабовласницького ладу удосконалення законодавства. Тільки сильне і жорстоке за­конодавство здатне утримувати підвалини рабовласницької імперії, утримувати в покорі рабів, що часто повставали і розхитували її. Крім того, шляхом кодифікації Юстініан мріяв відродити колишню Римську імперію. Між тим законодавство) заходилось у хаотичному стані. Більш як за тисячо-літню історію Риму нагромадилась така кількість законів різного рангу і змісту, едиктів, конституцій, творів рим-ських юристів та інших правових документів, що корис- туватися ними було просто неможливо. Деякі з них явно застаріли і не відповідали вимогам часу, інші суперечили один одному, потребуючи упорядкування, поновлення, приведення у відповідність до нових соціально-економіч-них умов. При цьому відчувався вплив ще й інших право-вих систем. Було вирішено піддати кодифікації все нако­нічне право — цивільне, преторське, імператорське, тво­ри юристів тощо.

За своїм змістом кодифікація Юстініана безумовно пере­вершувала всі попередні. її відзначали широка творча осно­ва, величезна кількість джерел, серйозність намірів, по­слідовність обробки їх.

Для здійснення кодифікаційних робіт Юстініан 13 лютого 528 р. призначив комісію у складі 10 чоловік на чолі з ма­гістратом і константинопольським професором права Тео-філем. Комісії було доручено систематизувати імператорські конституції. Три попередні кодифікації імператорських кон­ституцій значно полегшили роботу і вже через рік було опуб­ліковано зібрання конституцій під назвою Кодекс Юстініа-на. Розв'язувалося також ряд спірних (близько 50) питань шляхом прийняття нових конституцій.

Кодифікаційні роботи вимагали прийняття нових консти­туцій, чим викликали активну законодавчу діяльність імпе­ратора. Протягом трьох років було прийнято близько 300 конституцій. У такий спосіб наприкінці роботи кодифіка­ційної комісії (533 р.) розроблений Кодекс фактично заста-рів і вимагав перегляду. Комісія знову його переглянула, по-новила, привели у відповідність до кодифікації. В новій ре-дакції він був прийнятий в 534 р.

Кодекс Юстініана є зібранням законів (імператорських конституцій) в точному значенні цього слова. Він складається і 12 книг, кожна з яких поділяється на титули зі своєю на­шою. Всередині титула розташовані окремі конституції із зазначенням імені імператора, що її прийняв, і дати прий-няття. Книга 1 містить конституції з церковного права, 2—8 — з приватного, 9 — з кримінального права, 10—12 — поло­ження про державне управління.

Для кодифікації юридичної літератури в 530 р. була ство­рена спеціальна комісія у складі 17 чоловік, яку очолив Трібо-ніан. Вона мала переглянути всі твори класиків, вибрати найцінніші, привести їх до певної системи, вилучити повто­рення і протиріччя. При цьому комісії була надана повна свобода дій — вона могла змінювати тексти уривків із творів, робити до них доповнення, вилучати окремі тези, тобто оп­рацьовувати (поліпшувати) на свій розсуд. Застарілі понят­тя, терміни, положення комісія замінювала новими.

Такі зміни та оновлення пізніше дістали назву інтерпо­ляцій.

Через три роки робота з кодифікації творів видатних римських юристів була завершена і опублікована як Дигес-ти, чи Пандекти Юстініана.

Дигести, чи Пандекти, — зібрання уривків із 2000 творів 39 найвидатніших римських юристів, в основному тих, які мали право офіційного тлумачення законів: 9200 уривків — фраг­ментів. Дигести поділяються на 50 книг, книги — на титули (окрім ЗО—32 книг, які не мають титулів). Всього в Дигестах зібрано 432 титули(якщо взяти цифри від 9 до 2, то перші дві цифри — 98 — число титулів інституцій; наступні три цифри 765 — число титулів Кодекса; останні три цифри — 432 — число титулів Дигестів).

Титули поділяються на фрагменти, довгі фрагменти — на параграфи. Кожний фрагмент містить ури­вок із творів одного юриста, на початку якого позначається його ім'я і назва джерела. Тому Дигести прийнято цитувати: Д.8.3.4 — Д — Дигести, 8 — книга, 3 — титул, 4 — фрагмент. Основним змістом Дигестів є фрагменти, що відносяться до приватного права. Найбільша кількість фрагментів належить Ульпіану — 2462, Павлу —2083, Папініану — 595, Помпонію — 585, Гаю — 535, Юліану — 457, Модестіну — 345.

Комісія здійснила переробку Інституцій Гая, які були опуб­ліковані одночасно з Дигестами 30 грудня 533 р. під назвою Інституції Юстініана. Вони підготовлені як навчальний по­сібник для юристів-початківців. Імператорська конституція, що затвердила Інституції, адресується молоді, «жадібної до вивчення законів». В ній підкреслюється, що Інституції є •першими елементами усієї юридичної науки». Інституції Юстініана складаються з 4 книг, 98 титулів; титули — відпо-відно з фрагментів, а великі фрагменти — з параграфів.

Імператорські конституції, прийняті після роботи комісії, становили четверту частину кодифікації Юстініана і дістали назву Новел. Відомо, що було 168 новел, але повністю до нас вони не дійшли.

Кодифікація Юстініана в XII ст. дістала назву Зводу ци­вільного права (Corpus juris civilis).


1. 3. Вчення про позов


1. Виникнення державного суду

2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси

3. Поняття і види позовів

4. Особливі засоби преторського захисту

5.Позовна давність


Найуживаніші поняття і вислови з правових питань


Actore non probante rebus absolvitur — при недоведенні позову від­повідач звільняється

Dicere — говорити, стверджувати в процесі

Dolus — обман

Error juris — юридична помилка

Extra ordinem — надзвичайний

in jure — судова стадія, яка проходила в претора

in judicio — судова стадія, яка проходила в суді

vim vi repellere licet — насильство дозволяється відбивати силою

judicium publicum — публічний суд judicium privatum — суд в приватних справах

per legis actiones — діяти законним чином litis contestatio — засвідчення спору

Octavius judex esto — хай Октавій буде суддею

Res judicata pro veritate est — постанова суду приймається за істину

extre ordinem — надзвичайний

Nihil aliud est actio, quam jus quod sibi debeatur iudicio per-sequendi — позов є не що інше як право (особи) в судовому порядку вимагати належне

actio in rem — речовий позов

actio in personam — особистий позов

restitutio in integrum — поновлення в початковий стан

vim fieri veto — забороняю чинити насильство (самоуправ­ство)

minor aetas — неповнолітній

dolus — обман

error — помилка

metus — погроза

Praetor jus inter cives dicebat — претор творив суд над гро­мадянами

Ex turpi causa actio non oritur — із незаконної підстави по­зов не виникає

Consortes litis — учасники судового засідання

Audiatur et altera pars! — хай буде вислухана і друга сторо­на!

Si in jus vocat, ito — якщо кличуть тебе на суд, йди

Unus testis — nullus testis — один свідок — не свідок

Confressus pro judicato .habetur — той, хто визнав позов, програв справу

Praesumptio juris — юридична презумпція

Alibi — відсутність в момент вчинення злочину

Magna vis est conscientiae judicis — велика сила совісті судді

Onus probandi — обов'язок доведення

Actore non probante re bus absolvitur — при недоведенні позову, відповідач звільняється

Judex damnatur, cum nocens absolvitur — суддя підлягає осуду, якщо злочинець виправданий

error juris— юридична помилка

Manifestum non eget probatione — очевидне не потребує доказу

Non bis eadem re — не можна вдруге порушувати одну й ту ж саму справу

Nullum crimen, nulla poena sine lege — немає злочину, немає покарання, якщо він не передбачений законом

Testis oculatus pluris est, quam audiatur decern — один оче­видець вартий десяти тих, що чули

Absentia — відсутність на місці і в часі

Accusatio — звинувачення

Culpa — вина у формі необережності, необачності

Definitio — роз'яснення юридичних понять

Delictum — правопорушення, заподіяння шкоди

Deportatio — найсуворіший вид вигнання

Dicere — говорити, стверджувати в процесі


1. Виникнення державного суду


У додержавний період в Римі не було спеціального органу для захисту порушених прав — державного суду. В ті далекі часи захист прав і майнових інтересів здійснювався власни­ми засобами потерпілого, який залучав на допомогу членів своєї сім'ї, близьких родичів, друзів та ін. Правим був той, хто перемагав у боротьбі, оскільки вважалось, що боги дали йому силу для досягнення перемоги в боротьбі за справед­ливість. Над порушником чинилась розправа.

Закони XII таблиць несуть на собі відбиток приватної само розправи: злодій, пійманий на крадіжці, карався шмаган­ням, а потім його віддавали на розсуд потерпілого; той, хто вчинив нічну або збройну крадіжку, підлягав жорстокому покаранню — міг бути страчений або проданий за Тибр (у рабство).

Форми і способи приватної само розправи з порушниками прав і майнових інтересів знайшли відбиток у формі легісакційного процесу державного суду. Адже віндикти (палич­ки), які сторони, між якими виник спір, накладали на спірну річ, — це не що інше, як символ спису, котрим в давні часи здійснювався захист права. Однак проходить час і держава проголошує: «Припиніть саморозправу. З цього часу я — держава — беру на себе захист прав, інтересів своїх грома­дян». Цей історичний етап відображений в легісакційному процесі — наприкінці першої стадії (in jure) претор коман­дує: «Припиніть спір» і вирішує питання про передачу спра­ви до суду.

Однак перехід від приватної саморозправи до державного суду був тривалим і проходив кілька стадій. Приватна само-розправа на певному етапі суспільного розвитку поступово обмежується, встановлюється відповідний порядок застосу­вання насильства до кривдника — діяли за принципом «зуб за зуб», «око за око». В Законах XII таблиць містилась нор­ма (VIII.2): «Якщо хто-небудь вчинив членоушкодження і не помириться (з потерпілим), то хай йому самому буде вчинено те саме». Інша норма проголошувала: «Якщо хтось поскаржиться, що домашня тварина заподіяла шкоду, то Закон XII таблиць повеліває видати (потерпілому) тварину, що заподіяла шкоду, або відшкодувати вартість заподіяних збитків».

Наступним етапом на шляху до державного суду було вста­новлення системи викупів як добровільних, так і обов'язко­вих. У Законах XII таблиць міститься чимало норм, що вста­новлювали викуп за образу: «Якщо хто-небудь рукою чи палицею переломить кістку вільній людині, хай заплатить штраф 300 асів, якщо рабу — 150 асів» (VIII.3); «якщо вчи­нить образу, хай буде штраф 25» (VIII.4).

Згодом приватна саморозправа повністю припиняється, а спори незалежно від їх характеру переходять на розгляд до державного суду. Захист прав та інтересів громадян набуває державної ваги. Проте деякі елементи приватної самороз­прави ще довго зберігаються навіть у розвиненому римсько­му праві. В епоху Юстініана в Дигестах було зафіксовано правило: Vim vi repellere licet — насильство дозволяється відбивати силою (Д.43.16.1.27), тобто спробу порушити чиє-небудь право або майнові інтереси дозволялось упереджува­ти застосуванням силових прийомів. Проте застосовувати силу для відновлення порушених прав уже не дозволялось і розглядалось як самоправство, що несло за собою негативні наслідки. Кредитор, самоправно захопивший майно борж­ника для задоволення своїх вимог, зобов'язаний був повер­нути його. При цьому він втрачав право вимоги (Д.4.2.13). Власник, що втратив володіння своєю річчю, а потім само­правно відібрав її у фактичного володільця, зобов'язаний був повернути річ фактичному володільцю, втрачаючи пра­во власності на цю річ (Д.8.4.7).

Крім зазначених вище випадків допущення самозахисту порушеного права, самоуправство при розв'язанні майно­вих спорів категорично заборонялось, несло за собою до­сить негативні наслідки. Отже, здійснення захисту прав і інтересів громадян повністю перейшло до державного суду. Точної дати виникнення державного суду джерела не містять. „Проте зрозуміло,що він виникає одночасно з утворенням держави, оскільки є одним із знарядь останньої для yтpимання в покорі стану-рабів. Завдяки розподілу праці охоро­на інтересів, що зіштовхувалися між собою, окремих індивідів перейшла до рук небагатьох. Функції державного суду на початку виникнення були зумовлені наявністю права пуб­лічного і права приватного. Справи, що стосувалися інте­ресів держави, розглядалися публічним судом (judicio pu­blico). Майнові спори належало розглядати в цивільних су­дах (judicia privata).

Діяльність суду щодо здійснення правосуддя називається судовим процесом, який залежно від характеру справи, що розглядається, поділявся на кримінальний і цивільний. Справи по звинуваченню кого-небудь у вчиненні кримінального зло­чину розглядалися в порядку кримінального процесу. Спори, що виникали між особами з приводу майна (майнові спори), підлягали розгляду в формі цивільного процесу.

Особа, що вважала своє майнове право порушеним і звер­талася до суду за його захистом, дістала назву позивача, а особа, до якої заявлялася претензія — позов, — відповідача у справі. Вимога позивача, звернена до суду, про надання захисту порушеному праву називається позовом.

Особливістю римського цивільного процесу в республі­канський період і період принципату є його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора (jus) та розгляд справи в суді (judicium). Перша стадія мала на меті підготовку справи до слухання, друга — в суді. Це були дві стадії одного і того самого судового процесу, що розглядав одну й ту ж справу в два етапи. Справа не розглядалася в суді без її розгляду у претора. Закінчення розгляду справи у претора мало місце лише у випадках, коли відповідач визнавав заявлені до ньо­го вимоги і погоджувався їх виконати. За таких умов спря­мування справи до суду не вимагалось Отже, якщо відпо­відач позов не визнавав, він підлягав обов'язковому розгля­ду як в стадії in jure (у претора), так і в стадії in judicio (в суді). На жаль, немає вірогідних даних щодо пояснення до­цільності поділу римського цивільного процесу на дві стадії, а також розкриття їх мети, що стояли перед кожною з них. Проте безсумнівним залишається факт — поділ цивільного процесу на дві стадії значною мірою сприяв вдосконаленню римського приватного права.


2. Загальне поняття про легісакційнкй, формулярний і екстраординарний процеси


Легісакційний процес. Це найдавніша форма республікан­ського судочинства, яка існувала за часів республіки близь­ко до 126 р. до н.е. В самій назві, за деякими відомостями, відбита історія його розвитку. За повідомленням Гая, цю форму процесу почали називати легісакційною тому, що вона була заснована на законі як противага застарілим формам приватної саморозправи. Legis actiones в перекладі на українську — законні дії. Приватна саморозправа формаль­но не грунтувалась на законі. Гай же запропонував й іншу версію походження назви: позивач повинен був починати виклад своєї вимоги словами закону, яким він обґрунтову­вав її. На нашу думку, переконливішою є перша версія: per legis actiones — діяти законним чином, на законній підставі, не вдаючись до насильства.

Легісакційний процес міг здійснюватися в одній з п'яти форм: засобом закладу; накладанням руки; взяттям застави; вимогою про призначення судді; запрошенням відповідача до суду. Повний опис цих форм процесу, виконаний Гаєм, до нас не дійшов, проте є деякі дані, що дають змогу уявити собі загальну картину легісакційного процесу.

Передусім легісакційний процес відзначався обтяжливим формалізмом, складною процедурою, носив яскраво вира­жений становий характер, був розрахований на досить об­межений господарський оборот.

Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами зако­ну, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Найменший відступ від форми звертання призводив до втрати права на позов — процес припинявся. Позовні форми (фор­ми звертання до претора) жерці (понтифіки), які на той час виконували функції юристів, зберігали в суворій таємниці і надавали простим людям за певну винагороду. Якщо ж фор­ма звертання не була відома позивачу, він не міг одержати позовний захист своєму праву. Не завжди позивачеві вдава­лося точно дотриматися форми звертання до претора ще й тому, що запам'ятати її було непросто. Проте тільки суворе дотримання форми звертання давало позивачеві пра­во продовжувати процес.

Водночас із звертанням до претора позивач зобов'язаний був доставити до нього спірну річ. Якщо це був спір про ру­хому річ, її належало принести чи привезти до суду. В разі спору про нерухому річ, доставка якої до претора була не­можливою, приносили (приводили) частину речі (шматок колони від спірного будинку, вівцю від спірної отари, коня від спірного табуна). Іноді в спорі про нерухому річ (наприк­лад, про земельний наділ) сторони з дотриманням особливих ритуалів відправлялись до наділу, брали шматок землі та при­носили претору як символ спірної речі. При цьому визнача­лась і сума закладу, яка в разі виграшу спору поверталась позивачеві, а в разі програшу — надходила до скарбниці.

Характерна риса легісакційного процесу — забезпечення явки відповідача до претора і в суд, що не було обов'язком цих та інших державних органів. Позивач, бажаючий роз­глянути свою судову справу, зобов'язаний був забезпечити явку відповідача до претора і до суду доступними йому засо­бами, навіть застосовуючи силу. Якщо позивач займав у суспільстві досить високе становище, перед ним не виника­ло труднощів доставити відповідача до суду. Коли ж відпо­відач займав високе становище в суспільстві, то важко уяви­ти, якими засобами позивачеві вдавалося доставляти його до претора чи до суду. Такий відповідач завжди мав змогу відбитися від примусу з боку позивача за допомогою рабів, використати свої інші можливості. В разі неявки відповіда­ча до претора розгляд спору не починався. Хоча римське право передбачало багато негативних наслідків для такого відповідача, проте всі вони носили формальний характер, легко нейтралізувалися могутністю відповідача.

Врешті-решт, звернутися до претора позивач міг зі своїм позовом тільки в спеціально відведені дні. В сезон сільсько­господарських робіт, під час війни, свят, трауру та інших громадських подій до претора звертатися заборонялось, ос­кільки він був зайнятий більш важливими державними спра­вами. Отже, днів для закладання позову в претора залиша­лося не так вже й багато.

Існує й інша особливість цієї форми легісакційного про­цесу (речового спору): для ведення процесу вимагалося внес­ти певний грошовий заклад своєї правоти — сакрамент. Якщо такої суми в позивача не виявлялося, процес не діставав подальшого руху. При цьому сума сакраменту могла бути досить великою.

Розглядання справи (судочинство) починалося в претора з того, що позивач брав в руки спеціальну паличку — віндик-ту (символ давнього спису) і, поклавши її на спірну річ, проголошував: «Я запевняю, що цей раб (або інша спірна річ) за квіритським правом належить мені. Як я сказав, так і накладаю перед тобою свою віндикту». Цей ритуал позива­ча дістав назву віндикація (vindicatio). Якщо відповідач мов­чав або погоджувався з твердженням позивача, позов вва­жався визнаним і процес закінчувався. Якщо ж відповідач не визнавав позову, то здійснював ті ж дії — накладав свою віндикту на спірну річ, проголошуючи такі самі слова, тобто здійснював контрвіндикацію. Претор, вислухавши доводи сторін, проголошував: «Обидва залиште річ». Все це відбу­валося в присутності 5—7 запрошених свідків. В цьому ри­туалі відбивалися історичні картини розв'язання спору у вигляді приватної саморозправи; претор ніби втручався в боротьбу, яку вчинили між собою позивач і відповідач за своє право. Після команди претора сторони знімали зі спірної речі свої віндикти. Потім позивач питав відповідача: «На якій підставі ти претендуєш на цю річ?» Відповідач заявляв: «Наклавши віндикту, я поступаю по праву» і приводив не­обхідні пояснення та обгрунтування своєї позовної вимоги.

Вислухавши заперечення відповідача, позивач вимагав: «Оскільки ти претендуєш на річ всупереч праву, то я викли­каю тебе встановити заклад в сумі 50» (чи 500 залежно від суми спору). Відповідач вимагав того самого від позивача.

Вислухавши сторони, претор повинен був вирішити пи­тання про те, у кого з них має залишитися спірна річ до закінчення розгляду спору. Сторона, у якої річ залишалася, забезпечувала її схоронність і гарантувала передачу стороні, що вигравала спір, шляхом забезпечення поручниками ви­конання цього обов'язку. Згодом сторони в урочистій формі зверталися до свідків, присутніх при цьому в претора,і просили їх засвідчити все, що вони бачили. Звернення до свідків — літісконтестаціо (litis contestatio — засвідчення спору) — мало важливе правове значення, оскільки погашало позов, тобто після розгляду спору в претора позивач уже не мав змоги повторно закласти той самий позов проти того само­го відповідача, якщо навіть з яких-небудь причин справа не розглядалась в суді і позивач не отримав присудження.

Моментом літісконтестації справа провадженням у прето­ра закінчувалась, далі в присутності сторін претор призна­чав суддю і справа переходила в другу стадію in judicium — до суду.

Отже, провадження справи в претора не було розглядом справи по суті. Тут не розглядались докази, не викликались свідки по справі, не заслуховувались їх показання. Претор не приймав ніякої постанови по суті справи.

На другій стадії справу розглядав присяжний суддя, а в деяких випадках (наприклад, спори про спадщину) — судо­ва колегія. Судді обиралися народними зборами. З їх списку претор призначав конкретного судцю для розгляду певної справи. Суддя збирав докази по справі, перевіряв їх вірогідність, заслуховував показання свідків тощо. При цьо­му він не був зв'язаний ніякими формальностями. Процес проходив в простій, доступній формі. Розібравшись у суті спору, визначивши правого і винного, суддя виносив вирок, який саме тут оголошував учасникам процесу в усній формі. Вирок був остаточний і не підлягав ні оскарженню, ні опро-тестуванню. Навіть при його явній незаконності, неспра­ведливості, неправосудності змінити або відмінити його вже ніхто не мав права.

Формулярний процес. У другій половині періоду республі­ки Рим перетворився в могутню державу, якій належала величезна територія. Інтенсивно розвиваються сільське гос­подарство (хліборобство, виноградарство, оливководство), нові галузі — тваринництво і птахівництво; одночасно роз­квітають ремесло, будівництво. Саме в цей період були збу­довані римські водопроводи, мости, терми, амфітеатри, вілли, багатоповерхові житлові будинки, портові споруди. Зростання суднобудування й мореплавства зумовлюють пожвавлення морської торгівлі, яка стала дуже вигідною. Збільшення товарного виробництва, торгівлі, міняльної справи сприяє роз­витку лихварства.

Великі зміни в економіці вимагали відповідних змін у пра­вовому регулюванні. Пожвавлення виробництва, торгівлі, лихварства привело до значного зростання майнових спорів, вимагаючих негайного та ефективного розгляду. Легісакцій-ний процес із своїм формалізмом уже не задовольняв по­треб економічної практики. Вимагалися радикальні зміни. За повідомленням Гая, законом Ебуція між 149 і 126 pp. і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивіль­ного судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводили­ся до того, що позивач звільнявся від неухильного обов'язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі. Обо­в'язок юридично грамотно, відповідно до закону формулю­вати позовні вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно, без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши по­яснення сторін, їхні докази й заперечення, претор самостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він ви­кладав в спеціальній записці судді, яку почали називати фор­мулою, звідси і назва нового порядку судочинства.

Формулярний процес, як і легісакційний, поділявся на дві стадії. Він не тільки реформував застаріле римське судочин­ство, а й закріпився у другій половині періоду республіки настільки, що внаслідок своїх безсумнівних переваг виявив­ся здатним обслуговувати рабовласницький стан весь на­ступний період — принципат — до встановлення абсолют­ної монархії. Саме формулярний процес дав змогу перетво­рити застаріле цивільне право з вузьконаціонального у все­світньо визнане, абстраговане від своєї основи приватне право. Позбавлений обтяжливого формалізму формулярний процес виявився дуже гнучким та ефективним щодо захисту інтересів рабовласницького стану. Сприйнятливість до но­вих соціально-економічних умов, що швидко змінювались, здатність перебудовуватися — найважливіші його позитивні якості. Саме формулярний процес і вдале його поєднання з преторською діяльністю сприяв досягненню римським при­ватним правом неперевершених висот досконалості.

Відмінною ознакою формулярного процесу є заміна риту­альних дій на першій стадії формулою, що була основою процесу — метою провадження на першій стадії і юридич­ною підставою для провадження на другій.

У формулі містилося формулювання юридичної сутності виниклого майнового спору. Вона складалась із певних ос­новних і додаткових частин, завжди починалася призначен­ням судді, якому доручалося розглянути справу: «Octavius judex esto» — «Хай Октавій буде суддею». Потім послідовно йшли: а) інтенція — викладення вимог позивача, сутності спору; б) кондемнація — доручення судді звинуватити чи ви­правдати відповідача залежно від підтвердження чи спрос­тування інтенції. Формула завжди мала вигляд повеління: «Октавій хай буде суддею. Якщо виявиться, що раб Стіх є квіритською власністю Авла Агерія, то ти, суддя, Нумерія Негідія на користь Авла Агерія звинувать, якщо не виявить­ся — виправдай».

У складніших випадках необхідно було стисло викласти в формулі факти й обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги; тоді на початку формули перед інтенцією встав­лялась демонстрація чи прескрипція, що конкретизували її зміст. Окрім звичайних складових частин формули до неї інколи вводилися додаткові: ексцепція — заперечення відпо­відача проти вимог позивача тощо. їх мета — специфікація окремих позовів.

Отже, формула — не тільки формулювання юридичної сут­ності майнового спору, а й інструкція, вказівка судді, як треба вирішувати справу за конкретних обставин, певні обо­в'язкові межі, в яких суддя має вирішити спір. Тому, якщо претор припускався помилки в формулі, її обов'язково по­вторював і суддя.

Найістотнішим у формулярному процесі була не формула (хоча це й дуже значне явище саме по собі), прогресивні зміни в судочинстві полягали в іншому. Претор перестав бути простим фіксатором ритуальних дій, не завжди відпо­відав за призначення судді в легісакційному процесі. Посту­пово він починає формулювати основи приватно-правової політики в країні, його значення і влада в судовій сфері фак­тично стають безмежними.

Перетворення застарілого цивільного права в нову систе­му правових норм здійснюється у двох напрямках.

1. Претор в силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий захист спірним майновим відносинам. Ви­ходячи з принципу еквітас (справедливості), він може відхи­лити позов у випадку, коли за цивільним правом такий по­зов має бути наданий, і, навпаки, надати захист відношен­ню, яке відповідно до норм цивільного права судовому за­хисту не підлягає. Право на позов претор виводить не з на­явності правової норми, а із свого еквітас.

Система норм цивільного права замінюється системою по­зовів — з факту надання позову виводилась наявність матері­ального права, а не навпаки. Вирішуючи питання про спря­мування чи не спрямування справи до суду, претор не був зв'язаний нормами цивільного права і керувався тільки од­ним — справедливістю, зрозуміло, задовольняючи інтереси пануючого стану. Якщо нове відношення, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов надавався, якщо ні — не було й позову. Такі широкі повноваження надавали претору фактичну можливість шляхом утворення системи позовів ви­водити нові правові приписи. Оскільки не було позову, то не було і права, надавався позов, отже, було й право. Це ще одне джерело правоутворення в період пізньої республіки.

2. Претор дуже чутливо і майстерно керує судовою практи­кою. Він не тільки надає чи не надає судовий захист, а й уваж­но слідкує, щоб судова практика розвивалася в потрібному напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов варто задовольнити, а за відсут­ності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя, залежний від формули претора, не мав змоги від неї відступити. Наприк­лад, претор писав у формулі судді: «Якщо ти, суддя, встано­виш, що Клеопатра дійсно є дочкою померлого Клавдія, то присуди їй спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка по­мерлого, спадщини не присуджуй». Хоча, як відомо, відповід­но до норм цивільного права дочка, що вийшла заміж, не була вже родичкою своїх батьків і право на спадщину втрачала.

Отже, судова практика визначалася не нормами цивільно­го права, а потребами цивільного обороту, які відбивалися в преторських едиктах та іншій його діяльності.

Судове рішення, як уже підкреслювалось, оскарженню не підлягало. Воно відразу набувало законної сили і приймало­ся за істину — розв'язаний судом спір не може бути предме­том повторного розгляду (Res judicata pro veritate habetur) (Д.50.17.207).

Екстраординарний процес. Зі встановленням абсолютної монархії інститут претури як демократичне утворення рес­публіканського Риму починає занепадати. Імператори не довіряли ні виборним преторам, ні виборним суддям. Дер­жавна перебудова вимагала перебудови судової системи. Ще за часів принципату в деяких випадках почали практикува­ти розгляд окремих майнових спорів особисто магістратами без передачі їх присяжному судді. Між тим, для римлян, що протягом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розгляд справ суддею одноособово був незвичайним яви­щем, тому і порядок розв'язання спорів вони почали нази­вати надзвичайним (extra ordinem) — екстраординарним. Якийсь час новий процес існував паралельно із звичайним цивільним процесом. Однак новий порядок розгляду спорів мав безсумнівні позитивні якості: він був одностадійним, отже, більш оперативним, швидким. За нових соціально-економічних умов це мало неабияке значення. Згодом екст­раординарний процес витісняє формулярний і в період аб­солютної монархії стає пануючим. Імператори ведуть бороть­бу з правопорушеннями самостійно чи за допомогою своїх чиновників.

Судові функції виконують адміністративні органи: в Римі і Константинополі — начальник міської поліції, в провінціях — правителі провінцій. Деякі майнові спори імператор роз­глядав особисто, а незначні — муніципальні магістрати.

Справи розглядалися на закритих засіданнях тільки за учас­тю сторін та особливо почесних гостей. У разі неявки пози­вача справа припинялася, при неявці відповідача вона роз­глядалася у його відсутності.

Принциповим нововведенням екстраординарного проце­су є встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення (начальнику поліції, правителю поліції і навіть імператору). Безумовно, це був крок уперед в розвитку судочинства.

У екстраординарному процесі принцип змагальності збері­гався і навіть одержав подальший розвиток, проте принцип публічності був обмежений. Вперше було введено судове мито на покриття судових витрат.