План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание 3. Захист володіння Сутність володільницького захисту Захист володіння і речових прав Рис. 12. Захист володіння і речових прав 2.3. Право власності 5. Набуття і втрата права приватної власності Differentia inter dominium et possessionem haec est, quod dominium nihilo minus ejus manet, qui dominus esse non vult... Plerique putaverunt nullum de domo sua in jus vocari licere quia domus tutissimum cuique refugium atque receptaculum sit Nemo de domo sua extrahi debet Jus possidendi Jus vindicandi Pars pro indiviso Res nullius cedit primo occupanti Causa justa possessionis Actio Publiciana Minus est actionem habere quam rem Ager publicus Mancipatio imaginaria quaedam venditio, quod ad ipsum jus proprium civium Romanorum est In jure cessio fit per tres personas: in jure cedentis, vindicantis, addicentis In rem actio est, cum aut corporalem rem intendimus nostram esse, aut ius aliquod nobis competere... aut cum actio ex diverso ad ... Полное содержание

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• Робоча навчальна програма з дисципліни Порівняльне кримінальне право Загальна та особлива, 1940.23kb.
• Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
• Основи цивільного права загальна характеристика цивільного права України, 443.74kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• План: Вступ Поняття та ознаки твору. Види об’єктів авторського права та їх загальна, 1729.04kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• Практикум з цивільного права (частина, 1819.31kb.

3. Захист володіння


Феномен володіння як самостійного правового інституту поля­гав у тому, що фактичне обладання річчю, засноване на факті, а не на праві, все ж одержувало правовий захист з боку суспільства. У спеціальній літературі це пояснюється по-різному. Так, Р. Ієринг, С. А. Муромцев стверджують: надання фактичному володільцю річчю правового захисту пов'язане з тим, що в переважній більшості випадків володільцями були власники. Найчастіше зустрічається і тому вважається нормальним положення, коли володілець і влас­ник збігалися в одній особі: володілець речі має право на неї. Той, хто сумнівається, хай спростує це засобом доведення зворотного, тобто особа, яка сумнівається у правомірності володіння, нехай до­веде, що право на річ належить не володільцю, а йому. Виходячи із зазначеної презумпції (володілець завжди власник), держава для полегшення захисту власника від посягань третіх осіб надавала йому більш спрощений і полегшений захист.

Таке пояснення засноване на багатьох постулатах римського права. Відповідно до нього, інколи під володільницький захист під­падали й особи, яким, звичайно, правовий захист не повинен нада­ватися (злодії, захоплювачі тощо). Проте, виходячи з інтересів па­нуючого стану (в більшості випадків володільцями були саме його представники), держава визнала за потрібне надати захист кіль­ком неправомірним володільцям, аби невинно не постраждав один правомірний.

Представники іншої теорії (Ф. К. Савін'ї, І. А. Покровський) вва­жали, що полегшений і спрощений володільницький захист був введений з метою недопущення самоуправства. Навіть якщо фак­тичним володільцем речі виявлялась особа, яка не мала права на володіння, відновити справедливість повинен тільки суд, а не пра­вомірний власник. Боротьба з самоуправством була в центрі уваги римлян як одна із складових захисту громадського порядку. Тому навіть фактичний володілець, який був неправомірним, все ж одер­жував захист проти посягань третіх осіб, навіть якщо їх вимоги зас­новані на праві. Порядок захисту прав встановлений і ним нале­жить користуватися. Здійснювати захист своїх прав самостійно, тобто самоуправно, категорично заборонялось.

Виходячи з наведеного пояснення, залишається незрозумілим: чому володільницьким захистом не користувалися держателі? Во­ни проти посягань третіх осіб захисту не мали.

Можна припустити ще одне пояснення виникнення володільни­цького захисту, яке чомусь залишилось поза увагою дослідників. Як уже зазначалось, володіння спочатку виникло щодо общинних земель, які були власністю римського народу і передавалися окре­мим родам тільки у володіння, без права власності. З часом таке володіння, переходячи з покоління в покоління і концентруючись в руках небагатьох землеволодільців, поступово перетворювалось на величезні латифундії. В свою чергу, цей процес призводив до постійного і систематичного обезземелювання і зубожіння селян, що викликало з їхнього боку певний опір і виявлялось у спробі са­моуправно здійснити перерозподіл володіння землями. Згадаймо боротьбу братів Гракхів за переділ земель. Вважається, що саме в цьому приховується причина появи правового захисту фактичного володіння. Претори, гідні представники свого стану, перешкоджаючи переділу земель, за який наполегливо боролись малоземельні і безземельні селяни в III—II ст. до н. е., почали вводити володіль­ницькі інтердикти для захисту фактичного володіння землями, не допускаючи при цьому навіть посилання на право в посесорному процесі. Останнє пояснюється швидше всього тим, що фактичні володільці великих земельних наділів дійсно не мали права на них. Але якщо це так, то землю можна було відібрати і перерозподіли­ти. Аби цього не допустити, претори створили своєю практичною діяльністю засоби правового захисту фактичного стану, тобто фак­тичного обладання громадською землею без посилання на право, якого у них і не було. У такий спосіб фактичному становищу було дано юридичне обґрунтування.

Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів (рис. 12). Такий захист називався володільницьким, або інтердиктним. Його особливістю було те, що вимагалося довести лише факт воло­діння і факт його порушення. При цьому, як зазначалося вище, по­силання на право не допускалось. Отже, доводити правову підста­ву володіння не вимагалось. Якщо доведення права у даної особи не вимагалось, захист називався посесорним, а якщо вимагалось, то — петиторним (наприклад, захист права власності). Останній був, звичайно, складнішим. Доводити наявність права завжди було складно, а тут необхідно довести, звідки походить право певної особи. Обов'язок доведення (тягар доведення — onus probandi) при петиторному захисті був на стороні, яка стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ, повинен був це довести).

У посесорному процесі заявник повинен був довести лише факт володіння і його порушення, що було значно легше, ніж довести право на річ. Тому власники в разі порушення їхніх прав намага­лися вдатися саме до посесорного захисту як доступнішого. І все ж він був тільки попереднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння нею, заявляв інтердикт до фактичного воло­дільця і програвав при цьому процес, міг потім закласти позов про право власності (віндикацію) і виграти його на основі свого права власності. Отже, більш проста і легка форма захисту засобом ін­тердикту була менш стабільною і міцною в порівнянні з петитор­ним захистом.

Посесорним захистом користувалися як власники, так і фактичні володільці. Дана обставина породжувала ще одну особливість за­хисту володіння. Законне володіння (володіння власника) користу­валось ніби подвійним захистом — посесорним як володіння, а в разі необхідності петиторним як право власності. Це стосувалося і права власності. Як право воно могло користуватися петиторним захистом, а як фактичне володіння — посесорним. Незаконне во­лодіння і володіння прекариста, заставодержця і секвестрарія по­двійним захистом не користувалися.

Сутність володільницького захисту. Володіння захищалося не позовами, а інтердиктами — преторським винаходом. Захист во­лодіння здійснював не суд, і його характер не мав форми позовного провадження. Швидше це був адміністративно-правовий захист, який здійснював претор засобами своєї влади. Інтердикт — наказ претора припинити самоуправство, який віддавався порушнику. Якщо останній не бажав його припиняти, не виконував наказ, пре­тор мав можливість застосувати для примусу силу.

Отже, захист володіння характеризується такою особливістю як захист особливого речового права проти всіх, включаючи і влас­ника спірної речі. Це був абсолютний захист. Він здійснювався не у формі судового (позовного) судочинства, а за допомогою наказу претора — інтердикта (interdictum), який зумовлював спеціаль­ний інтердиктний захист, інтердиктне провадження. Слід мати на увазі, що цей захист мав кілька назв — інтердиктний, володільни­цький (від володіння) і посесорний (від «possessio»).

Римське право часів Гая уже знало три типи володільницьких ін­тердиктів — для набуття, збереження і відновлення володіння (interdicta adipiscendae, retinendae, reciperandae possessionis). Пер­ший з них не належить до захисту володіння. Його мета — реалізу­вати право власника на захоплення речей орендатора як заставу. Гай зазначав, що інтердикт, який називався сальвіанським, встано­влений також заради набуття володіння; ним користується по­міщик щодо інвентаря орендатора, який дав його в заставу господа­рю сільського майна для забезпечення договірної найманої плати.

Класичне право вже знало два інтердикти для утримання і по­новлення володіння: interdictum uti possidetis — нерухомістю і utrubi — рухомими речами. Interdictum uti possidetis — так наз­ваний за початковими словами преторського формулювання ін­тердикту, коли претор говорить: «Забороняю застосовувати на­сильство, і як ви володіли, так і володійте будівлями, з приводу яких виник спір, якщо це володіння не є насильним, прекарним або таємно одержаним одним від одного» (Д. 43.17.1).

Таким чином, для одержання захисту наявного володіння засо­бом інтердикту uti possidetis вимагалось, щоб фактичне володіння річчю не було знеславлене насильним або таємним заволодінням і не передане один одному прекарно. Преторський інтердикт спря­мований на додержання існуючого становища: «Як ви володієте,


ЗАХИСТ ВОЛОДІННЯ І РЕЧОВИХ ПРАВ


1. Посесорний (володільницький чи інтердиктний) захист, який застосо­вувався для захисту володіння і не потребував доведення права володіння):

А) Інтердикти для утримання наявного володіння (нерухомими речами і рухомими речами);

Б) Інтердикти для повернення втраченого володіння (надавалося володільцю, насильно позбавленому володіння і надавалося володільцю позбавленого володіння таємно і надавалося особі, яка передала річ (майно) іншій в тимчасове безоплатне користування).


2. Петиторний захист, що застосовував­ся для захисту речових прав і потре­бував доведення права володіння:

А) Захист права власності (публіціанський позов і негаторний позов);

Б) Захист сервітутних прав (конфесорний позов, протилежний негаторному).

В) Захист емфітевзиса і суперфіція (за аналогією: віндикаційний позов,негаторний позов, публіціанський позов);

Г) Захист заставного права (за аналогією: іпотечний позов, інтердикт Сальвіана, конфесорний позов, негаторний позов).


Рис. 12. Захист володіння і речових прав


так і володійте надалі». Він здавна застосовувався для полегшено­го захисту володіння громадськими землями. їх володільці до кін­ця існування республіки не мали позовів про право власності, як і самого названого права. Але й після одержання цих позовів (III ст. до н. е.) продовжували користуватися ним через його зручність і швидкість. Преторський інтердикт виник давно, десь у II ст. до н. е. Це ще раз підтверджує припущення, що метою посесорного захис­ту було, насамперед, збереження існуючого становища з володін­ням громадськими землями, аби не допустити їх переділу.

Інтердикт utrubi також одержав назву від початкового слова формули: де з двох, у кого з двох. Він застосовувався для захисту володіння рухомістю. Особливістю його було те, що захист надавав­ся тому з двох спірників, хто володів спірною річчю більшу части­ну останнього року, починаючи з дня проголошення інтердикту. Отже, в спорі про володіння перемагав той, хто володів спірною річчю більшу частину останнього року (за тих же умов чистоти во­лодіння, аби воно не було знеславлене таємним, насильним чи пре-карним заволодінням).

Формула цього інтердикту проголошувала: «Претор говорить: «Забороняю застосовувати насильство: проти того, у кого з двох даний раб, про якого йде спір, пробув більшу частину цього року, але не був сам насильно, таємно чи прекарно відібраний іншим, щоб той відвів його до себе» (Гай, 4.160).

З наведеного випливає, що зазначений інтердикт був спрямова­ний на захист не наявного володіння, а на захист того, хто володів спірною річчю більшу частину даного року, тобто року, який пере­дував виданню інтердикту, рахуючи від дати його прийняття. Отже, перемагав той, хто володів рабом більшу частину року. Але захист володіння надавався лише за умови, що останнє більшу час­тину року не було знеславлене насильним чи таємним захоплен­ням іншою стороною спірного раба (речі) і не було передано їй пре­карно. Якщо ж претор виявляв факт ганебного заволодіння і спір­ний раб знаходився у винної сторони, то він дозволяв іншій стороні відвести раба до свого дому.

Отже, інтердикт utrubi міг виконувати функцію повернення втраченого володіння, тобто рекуператорну функцію.

Розглянуті інтердикти мають заборонний характер. У їхніх фор­мулах містилась пряма вказівка претора не застосовувати насиль­ство — vim fieri veto — проти існуючого фактичного становища і особи, яка його здійснює. Обидва інтердикти носили так званий «подвійний» характер — в такому посесорному процесі захист во­лодіння міг одержати і той, хто звернувся до претора за допомогою, і той, проти кого інтердикт був спрямований. Якщо на незаконне володіння володільця посягав той, хто не мав права на спірну річ, фактичний володілець одержував захист свого володіння засобом одного із зазначених інтердиктів. Якщо ж незаконний володілець просив у претора інтердикт проти особи, у якої він таємно захопив річ, захист надавався не прохачу, а відповідачу, оскільки володіння прохача було знеславлене таємним захопленням спірної речі. Та­ким чином, при застосуванні зазначених інтердиктів немає відпо­відача і позивача, оскільки володіння могло бути визнано не за тим, хто закладав інтердикт, а за іншою стороною у процесі.

Другу групу складали інтердикти для повернення втраченого володіння — interdicta recuperandae possessionis — так звані реку­ператори. До них належали:

a) unde vi, що надавався юридичному володільцю нерухомістю, насильно позбавленому володіння. Цей наказ, звернений тільки до однієї сторони — правопорушника, активного насильника. Він ве­лів повернути потерпілому неправомірно захоплене (наприклад, землю). При цьому не допускалося посилання відповідача на своє право власності, а також на те, що володілець землі, який позбави­вся її внаслідок насильства, сам набув її vi clam або прекарно що­до відповідача. Позивачем за цим інтердиктом був кожен, хто втрачав внаслідок насильства юридичне володіння, а відповідачем — той, хто витіснив позивача незалежно від того, зберігав він за со­бою володіння чи вже перестав ним володіти. Інтердикт надавався в межах року після вигнання володільця із земельної ділянки.

Гай так визначав названий інтердикт: «Для поновлення пору­шеного володіння, звичайно, надається інтердикт у тому разі, коли хтось втрачав володіння насильно; такому надається інтердикт, початкові слова якого: «unde tu ilium vi dejecisti» — звідки ти його насильно вигнав. Цей інтердикт змушує насильника повернути во­лодіння вигнаному зі своєї ділянки, якщо тільки останній не воло­дів нерухомим майном вигнаного ні насильно, ні таємно, ні прекар-ним чином; проте того, хто володів моїм майном насильно, таємно чи прекарно, я безкарно можу позбавити володіння» (Гай, 4.154); б) de precario, що надавався особі, яка передала річ іншій в тимчасове і безоплатне користування до вимоги. Якщо той, хто одержав річ прекарно, відмовлявся її повернути за першою вимо­гою власника, йому надавався інтердикт.

Для захисту добросовісного володіння можна було скористатися спеціальним засобом — публіціанським позовом. Він надавався особі, володіння якої відповідало всім вимогам, що ставилися для набуття права власності за давністю, строк якої ще не змінився.

В такому разі допускалася фікція, що володілець проволодів дав-нісний строк і, отже, набув право власності.

Зазначений інтердикт мав таку формулу: «Претор говорить: «Що ти маєш від нього як прекарія, або чим за злим умислом пере­став володіти і про що йде спір, то ти йому повернеш» (Д. 43.26.2 рр).

Отже, відповідач за цим інтердиктом відповідав і в тому разі, коли умисно переставав володіти прекарним майном, тобто уже був не дійсним, а фіктивним володільцем.


2.3. Право власності


1. Виникнення і розвиток інституту права власності в Стародавньому Римі

2. Поняття і зміст права власності

3. Види права власності

4. Спільна власність

5. Набуття і втрата права приватної власності

6. Захист права власності


Найуживаніші поняття і вислови з правових питань


Dominium, proprietas — власність

Differentia inter dominium et possessionem haec est, quod dominium nihilo minus ejus manet, qui dominus esse non vult...— різниця між власністю і володінням: власність залишається за власником, навіть якщо він сам не хоче ним бути

duorum in solidum dominium vel possessionem esse non posse — ні власність, ні володіння не може належати двом особам в цілому

Plerique putaverunt nullum de domo sua in jus vocari licere quia domus tutissimum cuique refugium atque receptaculum sit— багато хто думає, що нікого не дозволяється викликати в суд із його дому, бо дім є найбезпечнішим пристановищем і приютом

Nemo de domo sua extrahi debet — нікого не можна силою витягти з його дому (на суд або в тюрму)

Domus — будинок, житло

Dominium ex jure Quiritum — власність по праву квірітів

Dominus — господар, хазяїн, власник

Jus possidendi— право володіти

Jus utendi — право користуватися

Jus abutendi — право розпоряджатися

Jus fruendi — право одержувати прибутки

Jus vindicandi — право захищати

In jure cessio — уступка права

In bonis habere — мати у своєму майні (бонітарна власність)

Dominium ex jure privatum — власність за приватним пра­вом

Pars pro indiviso — частка права на річ в цілому

Communio, condominium — спільна власність

Modus acquirendi — спосіб набуття права власності

Titulus acquirendi — титул набуття права власності

occupatio nullius — заволодіння нічиєю річчю

specificatio — переробка речей

usucapio — набуття права власності по давності

accessio — прирощення, приєднання речей

Res nullius cedit primo occupanti — безхазяйна річ слідує за тим, хто її першим захопив

Traditionibus dominia rerum, non pactis nudis transferrentur — власність переноситься передачею, а не голою угодою

Causa justa possessionis — правова підстава володіння

Rei vindicatio — віндикаційний позов

Actio negatoria — негаторний позов

Vim dicere — оголошення про застосування сили

Actio Publiciana — публіціанський позов

Ubi rem meam invenio, ibi earn vindico — де знаходжу свою річ, там її віндикую

Is qui actionem habet ad rem recuperandum, ipsam rem habere videtur — Хто має речовий позов, той вже ніби обладає са­мою річчю

Minus est actionem habere quam rem — вигідніше мати саму річ, ніж (один лише) позов

Totius corporis pro indiviso pro parte dominium habet — кожний із співвласників має часткове право власності на річ в цілому

Ager publicus — державна власність на землю в Стародав­ньому Римі

Dominium juris gentium — власність по праву перегрінів

Ager populi Romani — провінційна власність (на землю)

Mancipatio imaginaria quaedam venditio, quod ad ipsum jus proprium civium Romanorum est — манципація є формальна передача, продаж власності, яка відноситься до самого пра­ва римських громадян (квірітів)

In jure cessio fit per tres personas: in jure cedentis, vindicantis, addicentis — процесуальна уступка здійснювалася в присут­ності трьох осіб: продавця, покупця і претора

Usucapio est adjectio dominii per continuationem possessionis temporis lege definiti — набувальна давність є набуття права власності безперервним володінням протягом певного часу, встановленого законом

In rem actio est, cum aut corporalem rem intendimus nostram esse, aut ius aliquod nobis competere... aut cum actio ex diverso adversario est negativa — речовий позов має місце тоді, коли ми закладаємо позовну вимогу про те, що тілесна річ наша або що нам належить яке-небудь право... або якщо проти­лежна сторона має негаторний позов

Rem alienam distrahere quern posse nulla dubitatio est... sed res emptori aufferri potest — чужу річ без сумніву можна про­дати... проте вона може бути відібрана у покупця

Nemo invitus compellitur ad communionem — ніхто не при­мушується до спільної власності проти його волі

Quod evincitur in bonis non est — речі, що підлягають евікції (відсуджений) по суду) не можна відносити до майна

Non omne quod licet honestum est — не все, що дозволяєть­ся, гідне поваги

Sine materia nulla species effici potest — без матеріалу не­можливе ніяке творіння

Meum est, quod ex re mea superest, cuius vindicandi jus habeo — те, що залишилося від моєї (зіпсованої) речі, належить мені і я маю право це витребувати

Semel malus semper praesumitur esse semel — хто раз погано себе зарекомендував, завжди буде вважатися поганим


Словник маловідомих термінів та визначень


Поступка правом - уявний судовий процес в при­сутності претора, при якому набувач вимагав річ, а відчужувач визнавав пред'явлену вимогу.

Бонітарна власність - власність римських грома­дян, яка захищалася силою преторської влади.

Аксіома - правило, яке не вимагає доведення.

Скарб - це давно сховані речі, власника яких від­шукати і встановити неможливо.


1. Виникнення і розвиток інституту права власності в Стародавньому Римі


В усі часи інститут права власності займав головне місце в при­ватному праві. Його основні положення зумовлюють зміст всіх ін­ших розділів цивілістики — права на чужі речі, договірного, спад­кового права тощо. Саме цим пояснюється незгасний інтерес до пра­ва власності як з боку дослідників, так і практичних працівників, політичних і громадських діячів, представників багатьох галузей науки (економістів, філософів, соціологів, юристів, суспільствознав­ців, політологів тощо). Не менший інтерес до питань права власності виявляли і римські юристи. Вони ретельно і глибоко дослідили сус­пільні відносини власності, про що свідчать численні трактати і ви­словлювання. Природно, їхні дослідження мають відбиток свого ча­су, і все ж багато принципових положень права приватної власності не тільки не втратили свого значення в наші дні, а й лягли в основу сучасної науки цивільного права. Римське право є настільки класич­ним юридичним вираженням життєвих умов і конфліктів суспільс­тва, в якому панує чиста приватна власність, що всі пізніші законо­давства не могли внести до нього жодних істотних поліпшень.

Римських юристів більше цікавив практичний бік права власнос­ті, ніж теоретичні пошуки, і тому вони не залишили визначення даного поняття (що не завадило їм широко користуватися ним), як і багатьох інших (контракту, делікту, позову). Проте їм належить пріоритет в розробленні основ права приватної власності. Римля­ни, власне, першими розробили право приватної власності, абст­рактне право, приватне право, право абстрактної особистості.

Римське приватне право спочатку знало державну і общинну власність на землю і приватну власність на останнє майно. Закони XII таблиць уже згадують про право власності, яке в ті часи по­значалося терміном dominium, до якого додавали ex jure Quiri-tum— власність за правом квіритів (найдавнішого племені). Цим римляни хотіли підкреслити давність, а, отже, усталеність, непо­хитність, недоторканність відносин власності (dominium — від ла­тинського слова domus — будинок, дім, житло, сім'я, господарство, майно, звідси dominus — володар, господар, власник). Спочатку ним визначали всі права на річ, всю сукупність влади в домі. Проте вже з І ст. н. е. римляни відмежовують значення терміна dominium. З кінця класичного періоду (III ст. н. е.) власність стали визначати терміном proprietas. Але сутність поняття власності полягала не в самому терміні.

З найдавніших часів Римська держава безроздільно володіла землею. Племенам, родам, а потім і сім'ям вона передавалась тіль­ки в тимчасове користування і не більше як по 2 югера. Перша форма власності (племінна) мала форму державної власності, а право окремого індивіда на неї обмежувалося простим володінням (possessio), котре, як і племінна власність взагалі, поширювалось лише на земельну власність.

У результаті загарбницьких війн Рим накопичував землі і рабів, що також передавалися в тимчасове користування окремим ро­дам. Патриції, які одержували більше рабів та інших засобів для обробітку земель, зосереджували у своїх руках величезні лати­фундії. Даний процес супроводжувався обезземелюванням і розо­ренням плебейських родів. З їхнього середовища формувався стан вільних пролетарів, які не мали ні землі, ні хліба, ні інших засобів для існування. Це стимулювало безперервну боротьбу плебеїв з патриціями за переділ земель. Тому внутрішню історію Риму того часу (III—І ст. до н. е.) становлять саме конфлікти за землю. В умо­вах нескінченної боротьби за її переділ і складалися суспільні відносини щодо користування землею, що наклало відбиток на формування їх правового оформлення. Користування окремих ро­дів общинними землями, що тривало протягом багатьох віків, поступово стало їхнім безроздільним привілеєм. Звичним стає твердження: це земля моя, оскільки вона належить моєму роду з незапам'ятних часів. Однак дане становище вимагало правового забезпечення і закріплення проти посягань з боку безземельних і малоземельних селян. З цією метою претори спочатку конструю­ють такий правовий інститут як володіння, надавши володільцю правову основу на користування державною землею і юридичний захист проти будь-яких посягань. Однак при такому необмежено­му і безроздільному володарюванні все ж власником її залишалась держава. Треба було передати це володарювання фактичним володільцям земель, що й було здійснено преторською практикою. До терміна dominium додається ex jure Quiritium, покликане за­свідчити і підтвердити родову належність землі і, отже, давнє по­ходження безроздільного володарювання над нею саме даного ро­ду чи сім'ї. Так поступово безроздільність і необмеженість волода­рювання над земельними наділами переноситься від держави до їх фактичних володільців. Приватне володіння перетворюється на приватну власність на землю. Оскільки претендентами і посягателями на володіння землею могли бути не тільки безземельні і ма­лоземельні, а й безправні селяни, то проти них претори винайшли, окрім засобів володільницького захисту, ефективніший позовний захист, бо вже існував додаток ex jure Quiritium. Теоретичне обґрунтування такого володіння, визначення його змісту і правомочностей з'явилося пізніше. Спочатку утвердився принцип: «Я воло­дар даного земельного наділу, цього раба, і тому ніхто інший не може поділити зі мною названу владу». Основа приватної власнос­ті— володіння. Лише завдяки юридичним визначенням останнє набуває рис правового володіння, приватної власності.

Таким чином, неподільність і практична необмеженість корис­тування державною чи общинною землями перетворилися на пов­не правове володіння фактичного володільця спочатку над рабами та іншим рухомим майном, а потім і над землею й іншими нерухо­мими речами, які почали називати власністю. Володіння полягало в тому, що той, хто володів ним, одержував можливість безпосере­днього і повновладного впливу на річ, повністю усуваючи подібний вплив інших осіб. Наприкінці II ст. до н. е. оформилося право при­ватної власності на землю.

Цей термін позначав власність як особливі специфічні відносини щодо панування над річчю. Воно могло існувати і без фактичного здійснення як чисте право. Таке розуміння виключало можливість втручання усіх, хто оточував власника, в його право, оскільки ос­танній як носій даного права мав всебічну можливість користування і розпорядження майном (речами) на свій розсуд. Ще в епоху квіритського права власність набула здатності відтворюватися в усій повноті в разі усунення встановлених на неї правомірних обмежень.

Одночасно власність поширювалася на всі матеріальні приро­щення до неї, які сталися шляхом приплоду, припаю тощо. Саме цим пояснюється те, що класична юриспруденція розуміла влас­ність як необмежене і виключне правове панування особи над річ­чю, як право, вільне від будь-яких неправомірних обмежень за своєю сутністю, і абсолютне за своїм захистом.

Дигести містять таке свідчення щодо зазначеного: «Коли ж узуфрукт припиняється, він, зрозуміло, повертається до власності, і з цього часу власник чистої власності починає користуватися пов­ною владою над річчю».

Проте в ті часи поняття власності як сукупності окремих правомочностей визнавалося не всіма юристами. Повнота панування власника над річчю уже не допускалася класичними юристами. Вони намагалися зміст власності розікласти на його складові. В той же час Ульпіан визнавав тільки повноту панування як єдиного цілого і загальновизнаність змісту його права.

Римські юристи, проте, не поділяли думки, що власність і влад­ність як окремі поняття походять від одного кореня. Дані поняття зумовлюють їхній взаємний зміст. Той, хто має владу, той за за­гальним правилом має і власність, і, навпаки, хто мав власність, той набував і владу. Самі собою ці поняття окремо одне від одного важать не багато.