План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание 6. Захист права власності 1. Віндикаційний позов 1. Позов з договору Furtum manifestum furtum nec manifestum Рис. 1. Цивільно-правові засоби захисту права власності Плоди (прибуток) Відповідав лише за плоди, одержані після закладення позову Недобросовісний відповідач Необхідні витрати Мав право на відшкодування (крім злодія) Рис. 2. Обсяг відповідальності відповідача за віндикаційним позовом 2.4. Право на чужі речі 6. Емфітевзис і суперфіцій Praedium dominans Jus praediorum urbanorum Servitus stillicidii Servitus ne luminibus officiatur Usus — право користування чужою річчю без одержання прибутків від неї Habitatio Servitus in faciendo consistere nequit Aquaeductus est jus aquam ducendi per fundum alienum Superficies solo cedit — Re corporali extincta, pignus hypothecave pent Pignus manente proprietate debitoris solam possessionem tran-sfert ad creditorem ... Полное содержание

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• Робоча навчальна програма з дисципліни Порівняльне кримінальне право Загальна та особлива, 1940.23kb.
• Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
• Основи цивільного права загальна характеристика цивільного права України, 443.74kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• План: Вступ Поняття та ознаки твору. Види об’єктів авторського права та їх загальна, 1729.04kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• Практикум з цивільного права (частина, 1819.31kb.

6. Захист права власності


Практично вся могутність держави, у тому числі і правова, спрямована, насамперед, на захист, збереження економічної осно­ви свого існування — власності. Способи, методи, форми охорони права власності різноманітні (рис. 1). Розглянемо лише речово-правові засоби її захисту, які римське право ґрунтовно розробило. Власник мав виключне право на свою річ, майно. Це означало, що ніхто інший не мав права претендувати в будь-якій формі на цю ж річ, не міг посягати на неї будь-яким чином, не міг впливати на річ будь-яким способом. Право власності на ту чи іншу річ усу­вало від неї будь-кого. Це абсолютне право, яке означає, що влас­ник здійснює над річчю повне, необмежене і неподільне пануван­ня, тобто здійснює право власності, користуючись усіма правомочностями, якими його наділяє закон. Всі, хто його оточують, повинні дотримуватися прав власника, поважати їх і не порушувати. Вла­сник — суб'єкт права власності, а всі, хто його оточує, — зобов'я­зані, тобто суб'єкти обов'язку.

Порушення права власності надає право власнику вимагати від оточуючих відповідної поведінки. Це вимога не тільки власника, а й суспільства в цілому, втілена в законі.

Залежно від того, втратив власник володіння своєю річчю чи йо­му іншим чином заважають здійснювати право власності без позба­влення володіння, визначався позов. У першому випадку власнику надається віндикаційний позов, у другому — негаторний. Були й спеціальні позови для захисту права власності, наприклад, пуб-ліціанський.

Поняття віндикації. Віндикація (або віндикаційний позов) одержа­ла назву від латинських слів rei vindicatio (vim dicere — оголошувати про застосування сили). Віндикація — витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. У Римі застосову­валась так звана необмежена віндикація, за якою річ витребувалась від будь-якого фактичного володільця незалежно від правової під­стави володільця на володіння нею за принципом — ubi rem meam invenio, ibi earn vindico — де свою річ знаходжу, там її віндикую.

Віндикаційний позов у різні часи Римської держави мав неод­накові форми: законний позов про річ шляхом присяги, позов че­рез спонсію, позов шляхом петиторної формули.

Формула найдавнішого позову через присягу полягала в тому, що претендент на спірну річ повинен був внести суму присяги в до­стовірність своїх позовних вимог. У цьому позові сторони виступали одночасно як позивачі і відповідачі, оскільки обидва претендують на річ. Наявність одних і тих же претензій на одну і ту ж річ, безпе­речно, зумовлює той факт, що одна із сторін не є власником.

Згодом замість нього з'явився віндикаційний позов шляхом прею­диціальної спонсії, який є ще одним з етапів у розвитку приватної власності. В цій формі процесу ролі сторін чітко визначені — хто позивач, а хто відповідач. Неволодіючий претендент пропонував володільцю укласти з ним спонсію — вербальне зобов'язання. Гай розкриває його зміст: «Якщо раб, про який йде спір, є моїм за пра­вом квіритів, обіцяєш 25 сестерцій? Потім пропонуємо формулу з . інтенцією, що обіцяна сума нам повинна бути надана. За цією фор­мулою ми тільки тоді виграємо процес, коли доведемо, що річ на­ша» (Гай, 4.93).

Відмова від спонсії загрожувала відповідачу програшем проце­су. У класичний період утверджується позов про власність через петиторну формулу. Позивач мотивував вимогу своїм правом на річ. Залежно від цього присудження відповідач ставився в залеж­ність від здатності позивача довести своє право власності.

Таким чином, у класичний період остання форма віндикації утверджувалася як головний речовий позов захисту права власнос­ті, основні положення якого збереглися до наших днів. За період свого існування він настільки відшліфувався і абстрагувався від тих умов, за яких з'явився, що став придатним для застосування за будь-яких соціально-економічних відносин.

Отже, відповідачем за віндикаційним позовом завжди був фактич­ний володілець речі. Позивачем виступав тільки власник остан­ньої, володіння якою він втратив. Немало значення, за своєю во­лею чи проти неї втратив володіння власник, важливо, що факти­чний володілець річчю був хтось інший, але не власник. Таким чином, віндикаційний позов застосовувався для поновлення втра­ченого власником володіння річчю.

Цивільно-правові засоби захисту права власності


Речово-правові Зобов’язально-правові


1. Віндикаційний позов 1. Позов з договору

2. Негаторний позов 2. Позов про повернення викраде-

3. Публіціанський позов ного

3. Позов проти злодіїв, співучас

Власник мав змогу скористатися ників, пособників і приховувачів також володільницькими

інтердиктами: 4. Деліктний позов з неправомір-

ного знищення чи з ушкодження

1. Інтердикти для утримання володіння(власності) чужого майна

2. Інтердикти для повернення втраченого володіння

(власності).


FURTUM MANIFESTUM FURTUM NEC MANIFESTUM

Відповідальність у розмірі чотири Відповідальність у розмірі

­кратної вартості викраденого двократ­ної вартості викра­деного




У такому розмірі несе відповідальність

кожен із злодіїв, співучасників,

пособників і приховувачів — комулятивна

відповідальність


Рис. 1. Цивільно-правові засоби захисту права власності


При цьому власник, втративши в будь-який спосіб таке володіння, не втрачав права власності на річ, що і служить підставою для віндикаційного позову.

Якщо відповідач вступав у процес, то він повинен був оспорюва­ти докази, що наводилися позивачем. Якщо позивач придбав річ за договором, відповідач міг оспорювати підстави і способи придбання й не тільки позивачем. На вимогу відповідача позивач повинен був довести, що всі його попередники також придбали цю річ правомір­но на законних підставах. Позивач зобов'язаний був обґрунтувати правомірність набуття спірної речі усіма його попередниками — аж від первісного набуття, тобто він мав поновити всю історію переходу права власності від початку заволодіння — до виникнення спору про власність. Зазначений процес доведення права власності міг бу­ти обмежений строками набувальної давності.

За віндикаційним позовом відповідачами могли бути не тільки справжні володільці і держателі речі. В праві Юстиніана названий позов допускався і проти фіктивних володільців. Ними визнавали­ся фактичні володільці, які з метою уникнути відповідальності за віндикаційним позовом, навмисне самі позбавлялися володіння. До них же належали також й ті особи, які проголошували себе воло­дільцями, не будучи такими, з метою ввести в оману позивача-власника. Проте останні відповідали за особистим позовом.

Відповідальність за віндикаційним позовом полягала в обов'язку відповідача повернути річ з усіма її прирощеннями (рис. 2). Отже, зазначений позов мав суто речовий характер, тобто завжди був спрямований на повернення речі, а не її еквівалента. Щодо приро­щень, то їхнє повернення зумовлювалось характером володіння від­повідача. Добросовісний відповідач зобов'язаний був повернути при­рощення лише за період, коли він дізнався, що володіє чужою річчю. Перед тим, як заявити віндикаційний позов, позивач повинен встановити тотожність належної йому речі і речі, яку він збира­ється віндикувати. Цей засіб інколи міг бути достатнім для припи­нення процесу взагалі, якщо у відповідача не було шансів утрима­ти спірну річ. Тому, перш ніж заявити віндикацію, позивач міг зажадати від володільця речі її показати для огляду шляхом пред'явлення спеціального позову.

Відповідачем за віндикацією був всякий, хто володів спірною річ­чю. Ульпіан визнавав відповідачами всіх володільців і, навіть, дер­жателів: «(Обов'язок судді при розгляді цього позову полягає в то­му, щоб розглянути, чи є відповідач володільцем). Не належить до справи питання про те, за якою підставою він володіє; коли я довів, що річ моя, то володільцю необхідно віддати річ, якщо він не проти­ставить якої-небудь ексцепції. Однак деякі, як, наприклад, Пегас, вважали, що цим позовом охоплюється лише таке володіння, яке є при інтердиктах uti possidetis і utrubi. Нарешті, говорить він, не мож­на віндикувати від того, кому річ передана на схов або надана в пози­ку, або в найм, або хто вступив у володіння для виконання легатів, або внаслідок надання посагу, або для охорони (інтересів) дитини, ще ненародженої, або від того, кому не надано забезпечення внас­лідок шкоди, що йому загрожує, бо всі ці особи не володіють. «Я ж думаю, що можна вимагати від усіх, хто утримує річ, і має можли­вість її віддати» (Д. 6.1.9). (підкреслено автором — О. П.).

Відповідач міг відмовитися вступити в спір про власність. У та­кому разі він зобов'язаний був видати річ позивачеві.

Недобросовісний відповідач був зобов'язаний повернути річ і всі прирощення до неї за весь період володіння.

Володіння в багатьох випадках вимагало певних витрат (наприк­лад, їжа для рабів, корм для тварин тощо), без яких річ не могла існувати. В такому разі відповідач за позовом мав право вимагати від позивача відшкодування понесених витрат. Останні поділялись на три види: а) необхідні, без яких річ не могла існувати; б) корис­ні, які поліпшували річ, але без яких вона могла існувати (наприк­лад, при ремонті даху будинку (необхідні витрати) покрівля була замінена на більш цінну, якісну); в) витрати розкоші, які тільки прикрашали річ.

Добросовісний відповідач за позовом мав право на відшкодуван­ня необхідних і корисних витрат. Витрати розкоші він міг забрати собі, якщо їх можна було відділити від речі, не пошкодивши її.

Недобросовісний відповідач мав право тільки на необхідні ви­трати за весь час володіння. Тому при остаточному визначенні об­сягу відповідальності відповідача за віндикаційним позовом врахо­вувались і понесені ним витрати на утримання речі.

Петиторний характер формули при формулярному процесі в окремих випадках дозволяв присудити відповідача за названим позовом замість видачі спірної речі сплатити певну грошову суму. Тому намагалися з оцінки предмета спору зробити засіб примуси­ти відповідача до повернення речі. Позивач давав оцінку спірної речі під присягою.

Право власності на річ, яку не вимагають шляхом позову про річ і яка була оцінена на стільки, на скільки на суді присягнув по­зивач, відразу ж переходить до володільця: адже позивач визна­ється таким, що уклав з ним (відповідачем) мирову за тією ціною, яку встановив сам» (Д. 6.1.1.49).

Негаторний позов застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності.


Добросовісний відповідач


Загибель речі Відповідав тільки після закладення позову

Плоди (прибуток) Відповідав лише за плоди, одержані після закладення позову,

і за ті, що виявилися в момент закладення, хоча і одержані

до цього

Необхідні витрати Мав право на відшкодування


Корисні витрати Мав право на відшкодування

Витрати розкоші Мав право зняти прикраси без пошкодження речі


Недобросовісний відповідач


Загибель речі Відповідав в усіх випадках після закладення позову незалежно від вини

Плоди (прибуток) Відшкодовував вартість одержаних і тих, які міг одержати

сам чи власник

Необхідні витрати Мав право на відшкодування (крім злодія)

Корисні витрати Мав право лише зняти поліпшення без пошкодження речі

Витрати розкоші Не відшкодовувались


Рис. 2. Обсяг відповідальності відповідача за віндикаційним позовом


Позивачем виступав власник речі, якому хто-небудь перешкоджав у якийсь спосіб здійснювати право власності (наприклад ходіння або проїзд по земельній ділянці без правової на те підстави) Як правило, відповідачем за, негаторним позовом був той хто претендував на користування якимось чином чужою річчю. Звідси і назва позову - actio negatoria - позов про заперечення. В той же час відповідачем за негаторним позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здійснювати своє право (наприклад, забруднення води чи землі відходами виробництва). Відповідаль­ність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припини­ти неправомірні дії.

Публіціанський позов, запроваджений претором для захисту преторської (бонітарної) власності, за конструкцією був таким же, як і віндикаційний, який не міг застосовуватися для захисту влас­ності, що тільки виникла. Оскільки преторська власність за харак­тером була нічим іншим як добросовісним володінням, то пуб­ліціанський позов застосовувався також для захисту будь-якого добросовісного володіння. В зв'язку з цим інколи вважають, що да­ний позов був створений для захисту названого володіння.

Публіціанський позов (actio publiciano) створений у І ст. до н. е. За сутністю це був, безперечно, петиторний позов для захисту бо­нітарної власності і добросовісного володіння. Проте він істотно відрізнявся від преторських інтердиктів, призначених для захисту володіння. Класичне право ще розрізнювало бонітарного власника і добросовісного володільця. Перший прирівнювався до квіритської власності. Однак преторський едикт, яким вводився публіціан­ський позов, удосконалений пізніше юристами, проголошував: я дам позов, якщо хто-небудь стане вимагати в позовному порядку те, що передається в манципному порядку і що було (йому) пере­дано на законній підставі і ще не набулося за давністю.

З наведеного випливає, що зазначений позов однаково захищав і бонітарного власника, і добросовісного володільця, який одержав манципну річ лише за традицією. Класичні юристи збільшили сферу застосування даного позову, поширивши його і на випадки придбання неманципних речей.

Для пред'явлення публіціанського позову вимагалося дотри­мання умов, необхідних для набуття власності за давністю. Володілець-позивач мав бути добросовісним і обґрунтовувати своє во­лодіння законною підставою, яка могла виправдати перехід права власності, а також належністю речі до давнісного володіння.

Публіціанський позов створений не для того, щоб відняти річ у власника, і доказом цього є ексцепція: «якщо ця річ не належить володільцю», а для того, щоб добросовісний покупець, який одер­жав цю річ на даній підставі у володіння, краще зберігав за собою річ, свідчать Дигести (Д. 6.2.17).

Отже, публіціанський позов мав значення не тільки для добро­совісних володільців, а й для власників. Поряд з віндикацією він застосовувався для охорони тієї ж рабовласницької власності.

2.4. Право на чужі речі


1. Виникнення, поняття і види прав на чужі речі

2. Сервітути: поняття і види

3. Земельні сервітути

4. Особисті сервітути

5. Виникнення, втрата і захист сервітутів

6. Емфітевзис і суперфіцій

7. Заставне право


Найуживаніші поняття і вислови з правових питань


Servitus in faciendo consistere non potest — сервітут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій

Praedium dominans — пануюча земельна ділянка

Iter — право проходу пішки

Via — право проїзду возом з вантажем

Actus — право прогону худоби

Aquaeductus — право водопроводу

Aquaehaustus — право брати воду

Pecoris ad aquam appulsus — право прогону худоби на во­допій

Jus praediorum urbanorum — право користування чужою міською землею

Servitus protegendi — право робити собі дах або навіс

Servitus tigni immitendi — право спирати балку на чужу стіну

Servitus oneris ferendi — право прибудовувати будівлю до чужої стіни

Servitus stillicidii — право стоку дощової води на чужу землю

Servitus fluminis — право відводити воду

Servitus cloacae — право відводити нечистоти

Servitus ne prospecti officiatur — право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати вид

Servitus ne luminibus officiatur — право вимагати, аби не були забудовані вікна

servitus altius non tollendi — право зведення будівлі не вище встановленої висоти

Usufructus — право користування чужою річчю і одержан­ня прибутків від неї

Usus — право користування чужою річчю без одержання прибутків від неї

Habitatio — право користуватися чужим приміщенням

Орегае servorum vel animalium — право користуватися по­слугами рабів або тваринами для задоволення власних потреб

Servitus in faciendo consistere nequit — не допускається сер­вітут сервітута (тобто сервітут не можна зробити само­стійним), він завжди служить іншому

Iter est jus eundi per fundum alienum — земельний сервітут, що включає в себе право проходу по чужому полю

Aquaeductus est jus aquam ducendi per fundum alienum — акведук є право проводити воду через чужу земельну ділян­ку

Usufructus est jus alienis rebus utendi fruendi salva rerum sub­stantia — узуфрукт є право користування чужою річчю і ви­лучення з неї плодів без зміни самої речі

Superficies solo cedit — наземні будівлі і насадження нале­жать землі

Pignus proprie dicimus, quod ad creditorem transiti hypothecam, cum non transit nee possessio ad creditorem — застава — це якщо річ переходить до кредитора: іпотека — це якщо річ до кредитора не переходить навіть у володіння

Re corporali extincta, pignus hypothecave pent — при заги­белі матеріальної речі застава припиняється

Par in parem non habet iurisdictionem — рівний проти рівного не має юрисдикції (принцип судового імунітету іноземної держави)

Pignus manente proprietate debitoris solam possessionem tran-sfert ad creditorem — при заставі типу пігнус тільки воло­діння переноситься на кредитора

Servitus fundo utilis esse debet — сервітут має бути корис­ним для земельного володіння

Servitutes per partes adquiri nec imponi possunt — сервітут не можна ні набувати, ні покладати по частинах Nulli res sua servit — не може бути сервітуту на власну річ jus emphyteuticum— право користування чужою землею

Superficies — право користування чужою землею для забу­дови


Словник маловідомих термінів та визначень


Сервітут - узаконене і врегульоване правом обме­ження права власності однієї особи та користь іншої.

Суперфіцій - урегульоване правом право споруд­ження будівель на міській території, яка належала ін­шому власникові.

Емфітевзис - успадковане право користування землею сільськогосподарського призначення.

Узуфрукт - право користування чужою власністю з отриманням від неї доходів.

Узус - право користуванням чужою річчю без отри­мання доходів від неї.

1. Виникнення, поняття і види прав на чужі речі
   

Одним з істотних обмежень права приватної власності є права на чужі речі, сукупність яких складає ще одну групу речових прав. Сутність даних прав полягає у тому, що його суб'єкт має мож­ливість користуватися чужою річчю або, навіть, розпоряджатися нею. Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а) сервітути; б) емфітевзис і суперфіцій; в) заставне право (рис. 1). Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і супер­фіцій, а також заставне право — породження більш пізнього часу.

Сервітути виникли в ті часи, коли була общинна власність на землю. Наділи, що передавалися у володіння окремій сім'ї, природ­но, не могли бути рівноцінними. Один, наприклад, мав водоймище або пасовище, а інший — позбавлений їх, що істотно знижувало цінність та якість наділу. Недоліки такої ділянки виправлялися за рахунок сусідньої: земля була спільною, і володілець сусіднього наділу був зобов'язаний надавати воду чи пасовище володільцю земельної ділянки, позбавленому зазначених зручностей і переваг. Але зі встановленням приватної власності на землю задовольняти потреби однієї ділянки за рахунок сусідньої стало важче, а інколи неможливо. Можна було домовитися із сусідом про надання мож­ливості користуватися водою чи пасовищем або якими-небудь ін­шими вигодами, але договір у такому разі не був надійним право­вим засобом для задоволення потреб однієї ділянки за рахунок ін­шої, оскільки носив суто особистий характер і міг зобов'язати лише осіб, які його укладали. При зміні власника сусідньої ділянки він втрачав силу. Крім того, контрагент в договорі міг у будь-який час в односторонньому порядку відмовитися від зобов'язання, від укладення договору на наступний строк.


ПРАВО НА ЧУЖІ РЕЧІ


1. Суперфіцій

2. Емфітевзис

3. Заставне право (Фідуціарна угода, ручна застава, іпотека)

4. Сервітути:

а) Земельні:

1. Сільські:

*Право проходу по сусідній землі

*Право проїзду верхи по сусідній землі

* Право провозу вантажів по чужій землі

* Право прогону худоби по чужій землі

* Право випасу худоби на чужій землі

* Право користування водою на чужій землі

* Інші види користування чужою землею

2. Міські:

* Право спирати колоду на стіну будівлі сусіда

* Право стоку дощової води на двір сусіда

* Право прокладати каналізаційні труби через двір сусіда

*Інші види користування чужою міською землею

б) Особисті:

1. Право користування кімнатами в чужому домі

2. Право користування чужою річчю та її плодами – узуфрукт

3. Право користування чужою річчю без одержання плодів – узус

4. Право користування чужими рабами або тваринами