План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание 1. Поняття і види володіння 2. Виникнення і припинення володіння

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• Робоча навчальна програма з дисципліни Порівняльне кримінальне право Загальна та особлива, 1940.23kb.
• Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
• Основи цивільного права загальна характеристика цивільного права України, 443.74kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• План: Вступ Поняття та ознаки твору. Види об’єктів авторського права та їх загальна, 1729.04kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• Практикум з цивільного права (частина, 1819.31kb.

2.2. Володіння


1. Поняття і види володіння

2. Виникнення і припинення володіння

3. Захист володіння


1. Поняття і види володіння


Римське право (як і сучасне багатьох країн) в поняття «володін­ня» (possessio) вкладало подвійне значення: а) самостійний право­вий інститут, незалежний від права власності; б) одна з правомоч-ностей власника. У першому випадку йдеться просто про володін­ня, а в другому — про право володіння. Інколи, навіть сьогодні, ці поняття ототожнюються: володільця не відрізняють від власника, а власника не відмежовують від володільця. Однак такі різні правові категорії юристу змішувати не можна. Слід завжди пам'ятати: во­лоділець фактично володіє річчю, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі і має право власності на неї.

Закони XII таблиць уже згадують поняття володіння як самос­тійний правовий інститут. В період існування ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння, засноване на праві.

Припускають, що володіння як фактичне обладання річчю по­ходить від освоєння земель родами. В стародавні часи земля була в общинній власності і окремим родам передавалась лише у воло­діння, тимчасове користування. Саме тому римське приватне пра­во для позначення володіння користувалось терміном usus. Таке володіння общинною землею переходило з покоління в покоління і поступово перетворилося на приватне володіння, з якого виникло право приватної власності на землю.

Римська держава була верховним власником землі. Суверенітет її визначався земельною власністю, сконцентрованою в національ­ному масштабі. Проте в ті часи ще не знали приватної власності на землю, хоча й було як приватне, так і общинне володіння і корис­тування нею. При колективній власності приватним може бути тільки володіння. Історія Риму тих часів відображає боротьбу дрібного землеволодіння з великим. Право користування общин­ною землею шляхом володіння нею спочатку належало патриціям. Головний інтерес римлян спрямований на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності. Основа приватної власності — володіння — вбачається як непояснювальний факт, а не як право. Лише завдяки юридичним визна­ченням, які суспільство надає фактичному володінню, останнє на­буває властивості правового володіння, приватної власності.

Володіння, засноване на праві, — це вже не володіння, а право власності чи інше право. Фактичне володіння річчю може бути зас­новане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому (на­приклад, на договорі найму речі), проте воно не буде володінням, оскільки засноване на праві. Володіння як фактичне обладання річчю — просто факт.

Римські юристи слово «володіння» — possessio — виводили від sedere — сиджу як володар. «Володіння було названо, — як зазна­чав Лабеон, — від осідання (будучи) ніби поселенням, бо воно при­родно утримується тим, хто на ньому стоїть...» (Д. 41.2.1). Інший юрист Нерва-син писав, що «власність на речі походить від природ­ного володіння» (Д. 41.2.1).

Отже, володіння як фактичне обладання річчю є факт, який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких випадках, не будучи заснованим на праві, він не міг породжувати юридичні на­слідки. Проте претори надали цьому факту юридичного значення: почали надавати такому фактичному стану юридичний захист.

Склалася парадоксальна ситуація — правовий захист одержа­ло не право, а факт (детальніше про це йтиметься нижче). Проте, одержавши юридичний захист, і, отже, ставши юридичним, необ­хідно було надати йому чітке правове визначення. З багатої казуїс­тики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли володіння як фактичне обладання річчю, поєднане з наміром вважа­ти її своєю. При цьому вони розуміли під фактичним обладанням не короткочасні, а стабільні, тривалі, що склалися більш-менш дав­но, відносини. Таке визначення поняття володіння містить два іс­тотних елементи: а) об'єктивний — corpus possessionis — володін­ня, тобто фактична наявність речі; б) суб'єктивний — animus possessionis — вважати дану річ своєю, володіти від свого імені.

У ранній період римські юристи фактичне володіння (corpus possessionis) розуміли досить примітивно — тримати річ в руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Пізніше такий стан стали тлумачи­ти більш витончено — як ставлення володільця до речі, за яким він міг безперешкодно, безпосередньо і тривалий час здійснювати свій вплив на неї. Прийнято було вважати, що тварина знаходить­ся у володінні свого господаря до того часу, поки вона не втратила звички повертатися до свого двору. Будівельний ліс, складений на вулиці проти двору володільця, вважався у його володінні. Проте золота обручка, що лежить у дворі свого володільця, вважалась такою, що вибула з його володіння.

На думку пізніших юристів, для одержання фактичного обладання річчю не обов'язково брати її в руки. В деяких випадках до­статньо кинути на неї погляд і в думці. Так, при передачі землі її набувачу досить було з високого місця оглянути ділянку. Так саме і будинок — набувачу достатньо було оглянути його, щоб стати йо­го володільцем. Володіння не втрачалось і в тому разі, коли воло­ділець передавав річ в тимчасове користування іншій особі. З ве­ликої казуїстики, яку залишили римські юристи, можна зробити висновок, що під фактичним обладанням річчю вони розуміли та­ке нормальне ставлення до речі і речі до володільця, в якому зви­чайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності.

Інший елемент володіння (animus possessions) характеризує суб'єк­тивне ставлення володільця до речі. Він повинен вважати річ своєю. Практичного значення не мало, на чому була заснована його воля — на помилці чи обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, будучи переконаним в тому, що набув право на неї, — добросовісно помиляється. Якщо ж знає, що володіє чужою річчю, але своїм ставленням до неї намагається пе­реконати всіх оточуючих, що це його річ — це усвідомлений обман. І в першому, і в другому випадках володільці виявляють волю воло­діти від власного імені, показують, що річ належить їм.

Отже, не кожне фактичне обладання річчю є володінням, а ли­ше засноване на animus possessonis — володільницькій волі. Тому обладання річчю від імені іншої особи також не є володінням (на­приклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). Тут володар ре­чі здійснює володіння не від власного імені, а від імені іншої осо­би— власника. Він є лише держателем чужої речі (detentor — possessi naturalis). Для юридично значимого володіння вимагалась саме воля володіти від свого імені, ставитись до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника або особи, яка хоча і не є таким, але вважає себе таким внаслідок добросовіс­ної помилки. Володільницька воля, наприклад, незаконного загарб­ника землі, що усвідомлює неправомірність свого обладання, але приховує це від оточуючих своєю зовнішньою поведінкою і став­ленням до речі, заснована на неправомірному титулі, обмані.

Таким чином, володіння — це фактичне обладання річчю, поєд­нане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне обла­дання річчю без наміру вважати їі своєю (наприклад, володілець речі на підставі договору). Той, хто знайшов загублену ким-небудь річ, стає лише її держателем, оскільки в нього немає волі вважати останню своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ, побажає її привласнити (що вже є неправомірним), буде демонструвати ото­чуючим володільницьку волю, тобто показувати, що річ його.

Отже, володіння — реальне панування над будь-якою річчю, але з наміром вважати її своєю. Це виявляється в тому, що особа стоїть або сидить на землі, тримає річ, точніше сказати, здійснює реальне панування над нею. Останнє не повинне бути тимчасовим. Воно по­ширюється на річ в цілому, в сукупності її властивостей і відносин. Тому одночасне володіння однією і тією ж річчю кількох осіб немо­жливе, воно виключається. Проте допускалося володіння кількох осіб однією і тією ж річчю в ідеальних неподільних частинах.

Таке розуміння матеріального характеру володіння не допуска­ло одночасного володіння сукупністю речей, але визнавало воло­діння кожною річчю окремо з цієї сукупності.

У переважній більшості випадків володіння є виявом права влас­ності, так би мовити його підґрунтям, адже дане право завжди ґрунтується на фактичному володінні. В такому разі володіння вла­сника є однією з його правомочностей і має правову основу — ти­тул. Зазначена правомочність власника так і називається — пра­во володіння. Між правомочністю власника (правом володіння) і фактичним володінням відмінність в тому, що перше не має право­вої основи — титулу, а друге спирається на нього. Безперечно, фа­ктичний володілець міг здійснювати всі правомочності власника — володіти, користуватися і розпоряджатися. В такому разі воло­ділець виступав як звичайний суб'єкт цивільного обороту і підля­гав захисту з боку права.

Проте володіння може ґрунтуватися не тільки на праві власно­сті, а й виникати з інших підстав. Римське право охороняло воло­діння незалежно від підстав його виникнення. Відносини, які скла­далися у процесі здійснення володіння, визнавалися правовими з усіма наслідками, що з цього випливали. І все ж названі відносини на право не спиралися, оскільки його тут не було. Це було фактич­не панування на відміну від правового панування власника.

Види володіння. Римське право розрізняло кілька видів володін­ня. Цивільне володіння — possessio civilis, яке вже згадується в За­коні XII таблиць, де чітко визначені строки для набуття права влас­ності на річ за давнісним володінням (набуття за давністю). Цивільним володільцем міг бути громадянин Риму — особа свого права (persona sui juris), тобто самостійна особа. Основним видом такого володіння, безперечно, було володіння домовладики, тобто володін­ня на себе, на своє ім'я. Проте його особливістю було те, що для до­мовладики не обов'язковою була наявність у нього впевненості в праві власності. Уже тоді відомі випадки, коли вочевидь неуправомочена особа, наприклад, злодій і грабіжник, визнавалися такими, які володіють для себе, і їм надавався правовий захист володіння. Підвладні могли здійснювати володіння тільки для домовладики і від його імені.

Залежно від правової підстави фактичного обладання річчю во­лодіння поділяється на законне і незаконне: засноване на праві власності та інших правах — законне, а те, що не має правового титулу, — незаконне.

Законне володіння — це, насамперед, володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих ре­чей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактич­не обладання чужою річчю почали називати похідним володінням, хоча насправді це було не володіння, а держання, і лише через не­обхідність таких держателів наділили самостійним правовим захис­том і прирівняли держателів до володільців. Так, необхідність на­дання самостійного правового захисту заставодержця, що одержав річ як заставу для забезпечення виконання зобов'язання, прирівня­ло держання заставленої речі до володіння. Заставодержець, який продержав у заставу чужу річ, не міг здійснювати володільницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати заставу своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти посягання тре­тіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета за­стави, а його заставу почали називати володінням.

Такий же процес стався з прекарієм (надання власником з певною метою, часто політичною, свого майна іншим особам в тимчасове і бе­зоплатне користування). Тимчасові і безоплатні користувачі чужим майном були лише його держателями, а не володільцями, але необ­хідність надання прекаристам самостійного володільницького захис­ту призвела до визнання їх держання похідним володінням.

Третій випадок похідного володіння — так званий секвестр. Як­що між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення суду вони могли передати спірну річ на зберігання третій особі — секвестрарію, якому з тих же мотивів надавався самостійний во­лодільницький захист.

Таким чином, в усіх зазначених випадках маємо справу не з во­лодінням в точному значенні цього слова, а лише із звичайним держанням, прирівняним до володіння з метою надання більш ефективного захисту.

Законний володілець має право на володіння річчю — jus possidendi. Володілець, який фактично обладає річчю з наміром вважати її своєю і ставиться до неї як до своєї, але не має права володіти нею, вважається незаконним. Незаконне володіння не має правового титулу, засноване лише на факті та поділяється на доб­росовісне і недобросовісне.

Незаконне, але добросовісне володіння має місце у разі, коли володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і що у нього немає права нею володіти. Якщо ж він знав або повинен був знати, що не має права на володіння даною річчю, то таке володін­ня буде і незаконним, і недобросовісним. Добросовісне володіння — наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг знати про це. Володіння злодія завжди буде недобросовіс­ним, як і купівля краденого.

Поділ володіння на добросовісне і недобросовісне зумовив і різ­ний правовий режим для них. Так, придбати право власності за давністю можна було тільки через добросовісне володіння і, навпа­ки, крадену річ не можна було набути за давністю. Добросовісний володілець за віндикаційним позовом відповідав у меншому обсязі, ніж недобросовісний.

Преторське володіння почало називатися спочатку так, тому що претор розпочинав надавати захист фактичному володільцю ще до того, як закінчився строк набувальної давності. Згодом претор по­чав надавати захист фактичному володільцю у будь-якому разі, але за умови, що той мав для володіння обидва елементи: фактичне панування над річчю і намір вважати її своєю. Таким вважалося будь-яке володіння на себе, яке здійснювалося як особисто і безпо­середньо, так і через управителя, держателя та інших посередни­ків. Це породило приказку: «Блаженні володільці». Малося на увазі, що фактичний володілець в інтердиктному процесі не повинен був доводити свій правовий титул володіння, тобто своє право. З цього приводу відома цитата Дигест: «В цьому інтердикті ніякого значен­ня не мало, чи є володіння законним, чи незаконним стосовно третіх осіб; будь-який володілець через те, що він був володільцем, мав більше прав, ніж той, хто не володів» (Д. 43.17.2).

Відомий римський юрист Павло підтверджував неприпустимість постановки питання про правомірність чи неправомірність володін­ня щодо третіх осіб, крім самих сторін. Визнання за володільцем більше прав, ніж за неволодільцем свідчить про те, що преторське право надавало факту значення правової підстави на володіння.

Як вбачається з наведеної цитати, Павло виділяв також воло­діння правомірне (possessio iusta) і володіння неправомірне (pos-sessio iniusta). Цей поділ відповідав наведеному вище поділу воло­діння на законне і незаконне. Правомірним володінням визнавало­ся таке, яке спиралося на будь-який правовий титул. Неправомір­ним — яке не мало будь-якого правового титулу, наприклад, воло­діння злодія або грабіжника.

Об'єктом володіння могли бути тільки тілесні речі. Проте інтер­диктами захищалися й інші права на чужі речі. Таке володіння на­зивалося ніби володінням, квазволодінням (quasi possessio).


2. Виникнення і припинення володіння


Володіння набувалось засобом поєднання двох елементів — cor­pus і animus. Проте, як вже зазначалось вище, одного фактичного обладання або наміру вважати дану річ своєю для виникнення во­лодіння було недостатньо. Тільки в поєднанні ці елементи утворю­вали володіння. Такому встановленню юридично значимого воло­діння завжди передувало фактичне заволодіння річчю.

Волевиявлення володіти річчю для себе (від власного імені) встановлювалось зовнішнім, об'єктивним проявом цієї волі. Спе­ціального акта не вимагалось. Просто володілець повинен був вес­ти себе стосовно речі як власник. Вважалось, коли володілець фак­тично володіє річчю, то в нього є і намір володіти нею від свого вла­сного імені, вважати її своєю. Якщо наявність у володільця такої волі викликала сумнів у кого-небудь, то той, хто сумнівався, мав довести відсутність підстав для володіння.

Проте змінити свою володільницьку волю було не можна: Nemo sibi causam possessionis mutare potest (Д. 41.2.3.19) — ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю і стати володільцем речі, не змінивши підставу володіння. Це не означало, що він на підставі договору найму не може стати володільцем речі. Наприклад, купи­вши річ, якою він володів на підставі договору найму, і змінивши в такий спосіб підставу володіння, він набуває володільницьку волю і стає володільцем речі.

Спосіб набуття володіння залежав також і від його характеру — добросовісне володіння набувалось одним способом, недобросовісне — іншим (те саме у випадках законного і незаконного володіння).

Законне володіння, засноване на правовому титулі, набувалося тим же способом, що і право власності, або на підставі відповідного договору. Отже, володіння, засноване на праві власності, може набуватися тими ж способами, що і право власності: а) первісним (захоплення нічиїх речей, їх переробка, набуття за давністю, змішування і злиття, прирощення тощо); б) похідним — купівля-продаж, позика, дарування, перехід за спадкуванням тощо. В пер­шому випадку первісне володіння набувалось разом з правом вла­сності на дану річ і було його елементом, правомочністю власника, в другому (похідне) — засобом відповідного договору: володіння заставодержця — засобом договору застави, прекариста — засо­бом передачі власником свого майна в його тимчасове і безоплатне користування, нарешті, володіння секвестрарія за волею сторін, між якими виник спір, що передали йому на зберігання спірну річ. Незаконне володіння набувалось тими ж способами, що і право власності, але з одним істотним відхиленням: право власності до на­бувача не переходило. Мала місце ніби імітація — ставилась мета придбати право власності, яке через певні фактори до набувача не переходило, і володілець речі не ставав її власником. Він міг про це знати — тоді його володіння було незаконним і недобросовісним, а міг і не знати — тоді воно було незаконним, але добросовісним.

Незаконним, але добросовісним володіння ставало, наприклад, завдяки купівлі-продажу манципних речей, але без дотримання манципації. Куплений раб (манципна річ), проте, через які-небудь причини манципація не була виконана, і тому право власності на раба до покупця не переходило. Покупець, що став фактичним во­лодільцем раба, вважав його своєю власністю, однак права на цьо­го раба у нього не виникало. Такий покупець — добросовісний, але незаконний володілець.

Подібні наслідки наставали і у разі продажу речі невласником. В силу правила Nemo ad alterum plus juris transferre potest quam ipse habet (ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам) продавець, що не мав права власності на продану річ, не міг перенести цього права і на покупця. Останній, прийнявши у фак­тичне володіння передану йому річ, має на неї володільницьку во­лю, але власником цієї речі він не стане. У нього є фактичне обла­дання річчю, є володільницька воля на неї, але немає права влас­ності, оскільки його не мав і сам продавець.

Подібний юридичний результат буде мати місце в усіх випадках удаваного переходу права власності на річ, якщо відчужувач буде не власником речі, звичайно, крім тих випадків продажу, коли річ продавалась за довіреністю або з публічних торгів. Так, за догово­ром дарування особа, якій подарували майно, не стане його власни­ком, якщо дарувальник не був його власником. Те саме буде при міні, позиці та інших формах похідного набуття права власності.

Незаконне і недобросовісне набуття володіння можливе також засобом неправомірних дій: насильницьке захоплення чужої речі, крадіжка, привласнення знахідки тощо. В усіх цих випадках фак­тичне заволодіння річчю здійснювалося саме з метою набуття пра­ва власності на неї, але через юридичні правила воно в наведених випадках не виникало. Проте римські юристи вважали такого обладателя речі її володільцем, оскільки він має корпус володіння і володільницьку волю.

Найпоширенішим способом набуття володіння була передача володіння річчю іншій особі (traditio). Для набуття володіння за цим способом також вимагалася наявність у набувача двох еле­ментів: волі володіння і тіла володіння. Римські юристи з цього приводу висловлювалися: «...і набуваємо ми володіння за допомо­гою матеріального і вольового елементів, а не одним матеріальним або одним вольовим елементом. Якщо я накажу продавцю скласти куплений у нього товар в моєму будинку, безперечно, я вже воло­дію, проте до того часу, поки ніхто не захопить його» (Д. 41.2.3.1; Д. 41.2.18.2).

Передача володіння могла бути за договором, якщо володіння пе­реходить від однієї особи до іншої за їх згодою. Проте коли йшлося про передачу володіння нерухомістю, то його передача могла бути здійснена шляхом огляду, з не обов'язковим здійсненням фактичної матеріальної передачі. Дигести повідомляють: «Не варто думати, що той, хто бажає володіти маєтком, повинен обійти кожну ділянку поверхні: достатньо зійти на яку-небудь частину цього маєтку, аби тільки він мав намір оволодіти ним до самих меж» (Д. 41.2.3.1). При продажу нерухомості достатньо було її показати з якої-небудь ви­соти, і цим здійснювалася передача володіння. Знову ж таки Дигес­ти засвідчують: «Якщо при покупці продавець покаже мені сусідню ділянку з моєї башти і скаже, що передає вільно володіння, то почи­наю володіти так, ніби я обійшов його межі» (Д. 41.2.18.2).

Такий спосіб передачі почали називати «передача довгою ру­кою» (traditio longa manu).

У Дигестах наводиться така цитата: «Якщо гроші, які ти мені за­боргував, чи іншу річ, я звелю тобі покласти у мене на виду, то на­стає те, що і ти відразу звільняєшся, і річ стає моєю: адже тоді, оскільки ніхто не утримує тілесне володіння цією річчю, вважається, що вона набута мною і передана мені ніби довгою рукою» (Д. 46.3.79).

За даною формою передача володіння речі здійснюється ніби в уяві, тобто абстрактно. При цьому вимагається, щоб особа, яка ба­жає передати володіння іншій, втратила володіння і в своїй уяві дозволила набувачу заволодіти нею. Така форма подібна до вве­дення у володіння, але замість нього достатньо, щоб відчужувач відмовився від володіння річчю з метою уступити її конкретній особі. Матеріальний елемент ніби втрачає своє значення, але по­трібно дотриматися однієї необхідної умови — відчужувач мав за­лишити річ на очах у набувача. Цей спосіб найчастіше використо­вувався при передачі нерухомості.

Отже, це була абстрактна передача володіння річчю, яка полягала в допущенні вступу в володіння набувачем за згодою відчужувача. Ще однією формою передачі володіння річчю була символічна передача (traditio symbolica). Вона полягала у передачі ключів від складу, внаслідок чого особа, яка бажає придбати володіння, одер­жує можливість здійснювати панування над річчю (Д. 41.1.9.6). Проте ключі мають передаватися недалеко від складу. Папініан щодо цього писав: «Вважається, що володіння товарами, складе­ними в коморі, є переданим завдяки передачі ключів, якщо ключі передані біля складів. Внаслідок цього факту покупець негайно одержує власність і володіння, якщо він не відкрив комору; якщо ж товари не належать продавцеві, то негайно починає перебіг дав­ність (на користь покупця)».

Передача володіння короткою рукою (traditio brevi manu). Во­на полягала в тому, що держатель (detentor) міг перетворити своє держання (detentio, possessio naturalis) у володіння (possessio civi-lis), наприклад, річ за договором знаходилася у наймача. За згодою наймодавця наймач купив предмет договору. На підставі цього правового титулу колишній наймач став власником і володільцем. Може бути і навпаки, коли володілець передав володіння річчю ін­шій особі і продовжує останню утримувати в себе на іншій підста­ві, наприклад, того ж договору найму. В цьому разі продавець пе­ретворюється в держателя.

Володіння, що встановлюється захопленням речі, яка до цього нікому не належала, називалося заволодінням. Ним встановлюва­лося фактичне панування над річчю, яка не була ще об'єктом ні власності, ні володіння. За загальним правилом захоплення здійс­нювалося над рухомими речами — дикими звірами та іншими природними речами лісів, луків, полів тощо.

Дигести свідчать: «Інколи достатньо однієї волі власника, без пе­редачі володіння, щоб перенести володіння річчю. Наприклад, як­що я продам тобі річ, яку я тобі передав в позику, або здав в найм, або поклав в тебе на зберігання. Адже хоча б я і не передавав її то­бі за новою підставою (продажем), проте тим самим, що я допу­скаю знаходження її в тебе на підставі купівлі, я роблю її твоєю» (Д. 41.1.9.5).

Згодом практична діяльність преторів надала класичним юрис­там матеріал, який сприяв можливості сформулювати ще один спосіб набуття володіння. Він полягав у тому, що без зміни мате­ріального елемента, але шляхом зміни вольового вияву можна бу­ло перенести володіння на іншу особу. Якщо власник продавав яку-небудь річ і одночасно брав її в покупця у найм, при цьому не випускаючи її з рук. Середньовічні юристи цей спосіб набуття во­лодіння почали називати встановленням володіння (constitutum possessorium).

Відомий юрист Цельс писав: «Тим, що я володію від свого імені, я можу володіти і на чуже ім'я; адже я не змінюю підстави свого володіння, але перестаю володіти і роблю за мого сприяння воло­дільцем іншого» (Д. 41.2.18 рг.).

Спочатку наведений висновок не був сприйнятий римськими юристами. Проте правом Юстиніана спосіб набуття володіння ли­ше одним волевиявленням був визнаний.

Самовільне захоплення володіння. Таке захоплення, безпереч­но, мало місце без згоди попереднього володільця. Це могло бути за­хоплення володіння силою (vi). В такому разі володіння у захоплю­вача виникало лише за умови, що колишній володілець, дізнавшись про втрату володіння насильницьким способом, не оспорював його або якщо й оспорював, то без успіху. Проте не втрачалося володіння у тих випадках, коли володілець був силою витіснений із земельно­го наділу, але його підвладним вдалося втриматися на ньому. Дигес-ти підтверджують цей висновок юриста: «Якщо хто-небудь силою вигнав мене, але не вигнав моїх (підвладних)..., я утримую володіння за допомогою тих, які не були вигнані» (Д. 43.16.1.45).

Тривалий час набуття володіння через третіх осіб взагалі не до­пускалося. Проте потреби цивільного обороту, а також характер сімейно-правових відносин зумовили необхідність названого на­буття. Класична юриспруденція також визнала такий спосіб на­буття володіння. Адже на той час в господарстві все більше зрос­тала роль вільновідпущеників. З цього приводу Павло писав: «Ми набуваємо володіння тільки тоді, якщо маємо самі волю володіти, фактична ж сторона володіння може здійснюватися або нами са­мими, або сторонніми» (Павло. Сентенції, 5.2.1).

Набуття володіння третьою особою могло здійснюватися в та­кий спосіб: набути володіння для себе з метою передати іншій осо­бі; або набути володіння безпосередньо для третьої особи.

Набуття володіння через третю особу передбачало, що дана особа, набувши володіння, мала намір набути його для іншої особи, і ця інша особа виявила бажання набути володіння саме в такий спосіб. Зазначене волевиявлення (стати володільцем) могло пере­дувати самому володінню, або в дорученні придбати володіння, або висловити свою волю на володіння уже після придбання його тре­тьою особою. Наявність таких умов класичне право визнавало за управителями, прокураторами у визначеному для них колі справ, за опікуном. Павло писав: «За міркуваннями корисності було вста­новлено, що ми можемо набути володіння через прокуратора» (Па­вло. Сентенції, 5.2.2.).

Набуття володіння через сторонніх осіб було визнано й іншими римськими юристами. Це було передбачено конституціями імпера­торів і правом Юстиніана.

Припинення володіння. Воно припинялось у випадках:

а) фізичної загибелі речі — не можна здійснювати володіння річчю, якої немає;

б) юридичної загибелі речі, тобто коли вона вилучалась з ци­вільного обороту — переставала бути об'єктом права приватної власності і, отже, об'єктом володіння;

в) якщо володілець втрачав один з правових елементів воло­діння (тіло володіння або володільницьку волю), тобто фактичне обладання річчю або бажання вважати її своєю. Іншими словами, володіння припинялось тими ж способами, що і набувалося. При продажу володілець, природно, втрачав володіння річчю, передаю­чи її покупцеві. Він втрачав володіння і при будь-якому іншому позбавленні фактичного обладання річчю, наприклад, при її загуб-ленні, крадіжці. Володіння припинялось також у зв'язку зі смертю володільця речі. Його спадкоємці повинні були знову здійснити і обгрунтувати весь склад володіння у своїй особі.

Щодо припинення володіння Павло висловлювався так: «Як ніяке володіння не може бути придбано інакше, ніж наміром і мате­ріально, так ніяке володіння не втрачається інакше, як з втратою наміру і припиненням матеріального зв'язку з річчю» (Д. 41.2.8).

Отже, відомий римський юрист Павло вважав, що володіння може буди припинене втратою одночасно обох необхідних для ньо­го елементів — матеріального і вольового. З таким висновком не погоджуються багато дослідників. Адже втрата володіння може статися через багато інших факторів, які часто не залежать від во­лі самого володільця. Відомі випадки, коли останнє припинялося через втрату лише одного з цих елементів, в інших — через втра­ту обох. Володіння може припинятися проти волі володільця або за його згодою.

Втрата володіння проти волі володільця, за загальним прави­лом, має місце тоді, коли він з тих чи інших причин втрачає фак­тичне панування над річчю, тобто матеріальний елемент (наприк­лад, річ вкрадена, загублена, віднята силою, через грабіж тощо).

Проте воно не втрачається у тих випадках, коли фактичне пану­вання над річчю переривається не надовго, тимчасово (наприклад, загублена річ в домі, домашня тварина заблудилася і не прийшла у свій двір тощо). У такому разі перерви припиняються і володіння поновлюється. Проте якщо володілець земельної ділянки переста­вав її обробляти, він втрачав володіння нею. З цього приводу Гай писав: «Також володіння чужою земельною ділянкою може будь-хто набути без насильства, коли маєток внаслідок безгосподарнос­ті залишається без володіння або тому, що господар був відсутній тривалий час. Добросовісний володілець, одержавши у володіння чужий маєток, може набути і власність шляхом давності, і хоча особа, яка придбала безгосподарне володіння, дізнається, що маєток чужий, то все-таки це ніскільки не заважає добросовісному воло­дільцю користуватися давністю, оскільки відхилено думку юрис­та, який припускав можливість крадіжки нерухомості».

Надійним способом збереження володіння над тими чи іншими речами завжди вважалася належна господарська організація охо­рони володіння. Нерва-син вважав, що рухомі речі, за винятком раба, поки вони перебувають під нашою охороною, до того часу знаходяться у володінні, тобто поки ми можемо за нашим бажан­ням здійснювати природне володіння (Д. 41.2.3.13).

Отже, неналежна організація охорони призводить до втрати во­лодіння і вважається ніби відмовою від нього.

Володіння припинялося також і через третіх осіб за таких об­ставин: а) володіння знаходилося у третіх осіб; б) воно знаходило­ся у третіх осіб за волею володільця; в) в разі смерті третьої особи; г) у випадку загибелі самої речі.

Якщо володіння зберігалося для володільця через третіх осіб, то і втрачалася можливість через них здійснювати володіння для во­лодільця.