Основи цивільного права загальна характеристика цивільного права України

Вид материала

Документы

Содержание 10. Право інтелектуальної власності 12. Поняття й види цивільно-правових договорів. Укладення, зміна і розірвання договору 1. Загальна характеристика цивільного права України 2. Цивільно-правові відносини та підстави їх виникнення Суб'єкти цивільних правовідносин – Об'єкти цивільних правовідносин Зміст цивільних правовідносин 3. Фізична особа як суб'єкт цивільного права 4. Юридична особа як суб'єкт цивільного права. Види юридичних осіб 5. Об'єкти цивільних прав 6. Особисті немайнові права фізичної особи До 1 групи 7. Поняття, види та форми правочину. Недійсність правочину Односторонній правочин Невиконання цих умов тягне 8. Види майнових прав. Право власності, його зміст та форми 9. Підстави набуття та припинення права власності. Захист права власності 10. Право інтелектуальної власності 11. Поняття та види зобов'язань, підстави їхнього виникнення і припинення. Забезпечення виконання зобов’язань. 12. Поняття й види цивільно-правових договорів. Укладення, зміна і розірвання договору ... Полное содержание

Подобный материал:

• Кафедра цивільного та господарського права, 56.77kb.
• Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте, 785kb.
• Практикум з цивільного права (частина, 1819.31kb.
• Реферат на тему: " Основи цивільного права України, 150.83kb.
• Цивільне право України, 319.57kb.
• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• «Про правові заходи цивільного захисту України», 53.83kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права, 5787.48kb.
• Київський національний університет, 1326.13kb.

ТЕМА 5. ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


1. Загальна характеристика цивільного права України

2. Цивільно-правові відносини та підстави їх виникнення

3. Фізична особа як суб'єкт цивільного права

4. Юридична особа як суб'єкт цивільного права. Види юридичних осіб

5. Об'єкти цивільних прав

6. Особисті немайнові права фізичної особи

7. Поняття, види та форми правочину. Недійсність правочину

8. Види майнових прав. Право власності, його зміст та форми

9. Підстави набуття та припинення права власності. Захист права власності

10. Право інтелектуальної власності

11. Поняття та види зобов'язань, підстави їхнього виникнення і припинення. Забезпечення виконання зобов’язань.

12. Поняття й види цивільно-правових договорів. Укладення, зміна і розірвання договору

13. Поняття цивільно-правової відповідальності

14. Поняття спадкування. Спадкування за заповітом та за законом.


нормативні джерела до теми:

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003. – К.: Атіка, 2008. – 336с.


1. Загальна характеристика цивільного права України

Цивільне право – це галузь права, яка регулює майнові й особисті немайнові відносини фізичних і юридичних осіб. З нормами цивільного права ми стикаємося практично щодня (поїздка в транспорті, купівля продуктів тощо).

Основи цивільно-правового регулювання закріплені у ст.41 Конституції України, норми якої передбачають право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної чи творчої діяльності та встановлює непорушність права приватної власності.

Найважливішим і основним джерелом цивільного права є Цивільний кодекс України, який було прийнято 16 січня 2003 р. та введено в дію з 1 січня 2004 р.

Загальні засади цивільного права закріплені у ст. 3 ЦК і до них належать:

1. неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
   
2. неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених конституцією та законом;
   
3. свобода договору;
   
4. свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
   
5. судовий захист цивільного права та інтересу;
   
6. справедливість, добросовісність та розумність.
   

Цивільне право як окрема галузь права має свій предмет правового регулювання та методи.

Предметом цивільного права є майнові та немайнові суспільні відносини фізичних та юридичних особами.

Основними методами цивільно-правового регулювання є методи диспозитивності та автономності волі сторін.


2. Цивільно-правові відносини та підстави їх виникнення

Цивільно-правові відносини – це суспільні відносини, урегульовані нормами цивільного права, учасники яких є носіями цивільних прав і обов'язків. Як і всі правові відносини, цивільні правовідносини мають свій склад (структуру):

1) Суб'єкти цивільних правовідносин – це їх учасники. Ст.2 ЦК визначає, що учасниками цивільних відносин є фізичні (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства) та юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права;

2) Об'єкти цивільних правовідносин — це матеріальні нематеріальні блага, із приводу яких виникли правовідносини, а саме: речі, в тому числі гроші та цінні папери, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага;

3) Зміст цивільних правовідносин включає суб'єктивні права і відповідні їм юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків (ст.11 ЦК) є:

1. договори та інші правочини;
   
2. створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
   
3. завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
   
4. інші юридичні факти.
   

Цивільні права та обов'язки можуть також виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства, з актів органів державної влади, органів влади АРК або органів місцевого самоврядування, а також з рішення суду. Наприклад рішення суду про визнання права власності на спірну річ, про обов'язкове відшкодування завданих збитків тощо.


3. Фізична особа як суб'єкт цивільного права

Людина як учасник цивільних правовідносин вважається фізичною особою. Фізичні особи – суб’єкти цивільних правовідносин повинні мати цивільну правосуб’єктність – цивільну правоздатність і дієздатність.

Цивільна правоздатність – це здатність особи мати суб'єктивні цивільні права і цивільні обов'язки. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження та припиняється в момент смерті(ст. 25 ЦК).

Цивільна дієздатність — здатність особи своїми діями набувати цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у випадку їх невиконання (ст. 30 ЦК).

Цивільна дієздатність залежить від віку і психічного стану фізичної особи. В залежності від віку розрізняють часткову, неповну та повну дієздатність.

1. особи, які не досягли 14 років (малолітні), є частково дієздатними. Вони мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Усі інші цивільні правочини від їхнього імені та на їх користь здійснюють батьки (усиновителі) або опікуни (ст. 31 ЦК);
   
2. особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні) мають неповну цивільну дієздатність. Ряд дій вони можуть здійснювати самостійно: розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності; бути учасником (засновником) юридичних осіб; укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом. Інші правочини неповнолітня особа вчиняє за згодою батьків (усиновителів) або піклувальників (ст. 32 ЦК);
   
3. особи, які досягли 18 років (повнолітні), або вступили до шлюбу до досягнення повноліття, мають повну цивільну дієздатність (ст.34 ЦК).
   

Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і: 1) працює за трудовим договором; 2) записана матір'ю або батьком дитини; 3) бажає займатися підприємницькою діяльністю.

За наявністю згоди батьків(усиновлювачів) або піклувальника надання повної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування, а в разі відсутності такої згоди може бути надана за рішенням суду.

За рішенням суду фізична особа може бути визнана обмежено дієздатною, якщо вона (ст. 36 К):

1) страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

2) зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами і тим самим ставить себе чи свою сім'ю у скрутне матеріальне становище.

Особі, дієздатність якої обмежена призначається піклувальник, який дає згоду на вчинення нею цивільно-правових дій. Сама особа може самостійно здійснювати тільки дрібні правочини (купити продукти, квиток у кінотеатр і т.ін.).

Фізична особа, що страждає на хронічний, стійкий психічний розлад і не здатна усвідомлювати своїх дій та (або) керувати ними, за рішенням суду може бути визнана недієздатною. Такій особі призначається опікун, який здійснює правочини від імені та в інтересах опікуваного, оскільки останній не має права вчиняти будь-якого право чину (ст .41 ЦК)

Отже обмеження цивільної правосуб'єктності можливе виключно за рішенням суду. Встановлені обмеження скасовуються судом в разі зміни психічного стану на краще (припинення зловживання спиртними напоями, наркотиками, токсичними речовинами, видужання) і дієздатність особи поновлюється в повному обсязі. В такому разі встановлене піклування припиняється.


4. Юридична особа як суб'єкт цивільного права. Види юридичних осіб

Юридична особа – це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді (ст.80 ЦК).

Ознаками юридичної особи є:

1) організаційна єдність. Юридична особа має певну структуру (відділи, цехи, інші підрозділи), керівництво, певну мету і завдання (закріплені установчим документом);

2) наявність відокремленого майна. Організація повинна мати своє майно, відокремлене від майна засновників або інших юридичних осіб. Юридична особа володіє ним за правом власності, повного господарського відання (державні підприємства) чи оперативного управління (казенні підприємства – такі, що не можуть бути приватизовані). Крім того, юридична особа повинна мати самостійні фінансові документи (баланс чи кошторис, рахунок у банку);

3. самостійна майнова відповідальність. Юридична особа сама відповідає за правочинами, що укладаються нею, за борги та інші зобов'язання. Наприклад, держава не відповідає за борги державних підприємств;
   
4. участь у цивільному обігу від свого імені. Юридична особа має власне найменування, закріплене державною реєстрацією. Вона має право набувати цивільні права та обов'язки, визначені її статутом чи іншим установчим документом;
   
5. здатність бути позивачем і відповідачем у суді. Від свого імені юридична особа має право бути учасником судового процесу.
   

Правоздатність і дієздатність юридичної особи виникають одночасно – у момент державної реєстрації і внесення її до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

Види юридичних осіб:

1) залежно від порядку створення розрізняють юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права. Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів (статутів, договорів). Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування;

2. залежно від форм власності розрізняють приватні, комунальні та державні юридичні особи;
   
3. залежно від організаційно-правової форми розрізняють товариства та установи.
   

Товариство створюється шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право брати участь в цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, бути підприємницьким та непідприємницьким. Підприємницьким є товариство, мета якого – отримання прибутку та його наступний розподіл між учасниками. Такими юридичними особами є господарські товариства та виробничі кооперативи. Непідприємницьким є товариство, яке не має мети отримання прибутку.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.


5. Об'єкти цивільних прав

Об'єктами цивільних прав є речі, в тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Всі об'єкти цивільних прав перш за все поділяють на матеріальні та нематеріальні .

До матеріальних об'єктів цивільного права відносять:

1) речі. Річ – це предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Розрізняють наступні види речей: рухомі і нерухомі; подільні та неподільн; речі, визначені індивідуальними (незамінні) або родовими ознаками (замінні); споживні і неспоживні; головна річ і приналежність; прості та складні речі; продукція, плоди та доходи;

2) майно — це окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки;

3) підприємство – єдиний нерухомий майновий комплекс, який використовується для здійснення підприємницької діяльності і до складу якого входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировина, продукція;

4) гроші та валютні цінності. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання на всій території України є гривня. У встановлених законом випадках, може використовуватися іноземна валюта. До числа валютних цінностей належать дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння;

5) цінні папери. Цінним папером є документ встановленої форми, що посвідчує грошове або інше майнове право власника.

До нематеріальних об'єктів (нематеріальних благ) цивільного права належать:

1) результати інтелектуальної, творчої діяльності: літературні та художні твори, комп'ютерні програми, бази даних, фонограми, відеограми, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, сорти рослин, породи тварин, комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки, комерційні таємниці тощо;

2) інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі;

3) особисті немайнові блага – здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості.


6. Особисті немайнові права фізичної особи

Особисті немайнові права не мають, на відміну від майнових прав, економічного змісту і належать кожній фізичній особі від народження або за законом. Людина (фізична особа) не може відмовитися від своїх особистих прав і не може бути позбавлена особистих прав. Обмеження особистих немайнових прав можливе тільки у випадках, передбачених законом (наприклад, за скоєний злочин може бути обмежена особиста свобода).

Особисті немайнові права поділяють на 2 групи:

1. особисті немайнові права, які забезпечують природне існування фізичної особи;
   
2. особисті немайнові права, які забезпечують соціальне буття фізичної особи.
   

До 1 групи належать:

– право на життя, а також право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю. Фізична особа не може бути позбавлена життя, навіть за її проханням припинити її життя. Фізична особа вправі захищати своє життя будь-якими законними засобами;

– право на охорону здоров'я та медичну допомогу;

– право на інформацію про стан свого здоров'я, а також право на збереження таємниці про стан свого здоров'я;

- право фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні, на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката, священнослужителя',

– право на свободу та особисту недоторканність;

– право на донорство. Повнолітня дієздатна особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин;

– право на сім'ю;

– право на опіку та піклування. Це право має дитина, а також доросла недієздатна або обмежена дієздатна особа;

– право на безпечне для життя та здоров'я довкілля.

До 2 групи особистих немайнових прав фізичної особи належать:

– право на ім'я, на зміну та використання імені. Фізична особа, яка досягла 16 років, має право змінити своє прізвище та ім'я, а особа, яка досягла 14 років, вправі здійснити цю дію за згодою батьків або піклувальника. Прізвище може бути змінене у разі реєстрації шлюбу або його розірвання;

– право на повагу до гідності та честі;

– право на недоторканність ділової репутації. Ділова репутація – це суспільна оцінка ділових якостей громадянина;

– право на індивідуальність, тобто на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності та на вільний вибір форм її прояву;

– право на особисте життя та його таємницю;

– право на інформацію. Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Обмеження стосуються конфіденційної інформації та інформації, яка містить державну таємницю;

– право на таємницю кореспонденції;

– право на захист своїх інтересів при проведенні зйомки. Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-,теле- чи відеоплівку тільки за її згодою;

– право на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості;

– право на місце проживання та вільний вибір місця проживання;

– право на недоторканність житла,

– право на вибір роду занять;

– право на свободу пересування по території України, виїзд за межі України та в'їзд в Україну;

– право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації;

– право на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо.


7. Поняття, види та форми правочину. Недійсність правочину

Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Розрізняють односторонні та двосторонні (багатосторонні) правочини. Односторонній правочин втілює волю одного суб'єкта правових відносин. Наприклад: заповіт, прийняття спадщини, обіцянка винагороди (за знахідку тварини, що загубилася, за повернення загублених документів). Двосторонні (багатосторонні) правочини втілюють погоджену волю кількох суб'єктів права, тому їх називають договорами.

Форми правочинів:

1) усна форма. Як правило, в усній формі укладаються правочини, що виконуються при здійсненні. Наприклад договір купівлі-продажу рухомої речі.

2) проста письмова форма. Закон вимагає, щоб у такій формі укладалися правочини юридичних осіб між собою і з громадянами, за винятком правочинів, що виконуються при здійсненні й правочинів, для яких потрібне нотаріальне посвідчення. Наприклад письмово повинні укладатися правочини між фізичними особами на суму, яка в 20 і більше разів перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, за винятком правочинів, що виконуються при здійсненні й правочинів, для яких потрібно нотаріальне посвідчення;

3. нотаріально засвідчена письмова форма. Цивільне законодавство містить перелік правочинів, які повинні відбуватися тільки в такій формі: договори про відчуження і заставу нерухомого майна, доручення, шлюбні контракти, заповіти й ін. Крім того, за бажанням учасників вони вправі нотаріально засвідчити будь-який правочин;
   
4. конклюдентна (мовчазна) форма (посадка в тролейбус і оплата проїзду).
   

Не кожна дія суб'єктів права є правочином. Для визнання таким вона повинна відповідати ряду вимог, що називаються умовами дійсності правочинів і до яких належать:

1. законність. Зміст правочину не повинен суперечити законодавству та моральним засадам суспільства;
   
2. дієздатність учасників. Не визнаються дійсними правочини, укладені недієздатними;
   
3. вільне волевиявлення сторін. Волевиявлення, зроблене внаслідок омани, насильства чи під погрозою його застосування, недійсне, а отже, недійсним є правочин;
   

4)дотримання необхідної законом форми правочину. Якщо закон містить указівку на форму правочину, укладати його потрібно тільки в такій формі;

5) реальність правочину. Правочин є дійсним, якщо його фізично і юридично можна виконати. Наприклад, фізично неможливо здійснити купівлю-продаж неіснуючої в природі речі, побудувати хмарочос за одну добу;

5. захист прав дитини. Правочин не повинен суперечити правам та інтересам їх дітей.
   

Невиконання цих умов тягне недійсність правочину.

Розрізняють нікчемні (абсолютно недійсні) правочини і заперечні (відносно недійсні) правочини.

Нікчемний правочин недійсний з моменту його здійснення, тому судового рішення про визнання його недійсним не потрібне. До нікчемних відносять: протиправні й аморальні правочини; позастатутні правочини юридичних осіб; правочини, не засвідчені нотаріально, якщо закон вимагає тільки такої форми правочину; правочини з особами у віці до 14 років; правочини з недієздатними; фіктивні й удавані правочини. Фіктивний правочин – це дія, що відбувається для виду, без наміру створити, змінити чи припинити цивільні права чи обов'язки. Удаваний правочин прикриває правочин, який у дійсності сторони уклали. Наприклад, видано довіреність на управління автотранспортним засобом, хоча в реальності він був проданий власнику довіреності.

Заперечний правочин може бути визнаний недійсним у судовому порядку за умови доведеності фактів, що свідчать про пороки правочину. До заперечних належать: правочини з особами у віці від 14 до 18 років; з обмежено дієздатними; з особами, що перебували в момент укладання правочину в стані тимчасового розладу психіки; правочини, здійснені внаслідок обману, насильства, збігу важких обставин, погрози.

У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість одержаного.


8. Види майнових прав. Право власності, його зміст та форми

Майнові права розподіляють на дві групи: речові права (право власності, майнові права на чужу річ) і права, що випливають із зобов'язань.

Речове право – це безпосередній юридичний зв'язок особи з річчю.

Речові права мають ряд ознак:

1. їхнім об'єктом завжди є річ (майно);
   
2. зміст речового права визначається законом. Наприклад, власник телевізора не повинен домовлятися з будь-ким про те, як він буде його використовувати, — його права (володіння, користування, розпорядження) випливають безпосередньо із закону;
   
3. речове право є тривалим, тобто строками не обмежується;
   
4. речове право є абсолютним: власнику протистоїть невизначене число зобов'язаних суб'єктів, які мають поважати його права і не порушувати їх;
   
5. речове право в разі його порушення підлягає абсолютному захисту. Це означає, що власник має право вимагати свою річ із володіння будь-якої особи, навіть особи, що отримала річ добросовісно і не є правопорушником.
   

Право власності – центральний інститут цивільного права. Конституція України (ст. 41) встановила принцип непорушності (недоторканності) приватної власності, сутність якого полягає в тому, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Цією ж статтею передбачені правові підстави для позбавлення права власності:

1) примусове відчуження об'єктів права приватної власності. Мотивом такого відчуження може бути лише суспільна необхідність. Примусове відчуження об'єкта приватної власності в мирний час здійснюється тільки за умови попереднього і повного відшкодування його вартості;

2) конфіскація майна. Може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Конституція встановлює також обмеження щодо реалізації права власності – використання власності має не завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні властивості землі.

Право власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності полягає в тому, що власникові належать права володіння, користування і розпорядження своїм майном (ст. 316 ЦК).

Володіння – фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати річ своєю. Фактично має річ і той, хто буквально тримає її в руках, фізично відчуває її, і той, хто має до речі доступ;

Користування – вилучення з речі корисних властивостей. Це головне повноваження власника, свого роду мета права власності. Річ купується задля того, щоб задовольнити особисті, побутові, господарські потреби власника. Користування річчю повинно не порушувати прав інших людей і не бути забороненим законом;

Розпорядження – можливість вирішити юридичну і фактичну долю речі: переробити річ, знищити (вирішення фактичної долі речі), викинути, передати іншій особі (вирішення юридичної долі речі).

Суб'єктами права власності можуть бути (ст. 2, 316, ЦК) – український народ, фізичні та юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави. Всі суб'єкти права власності рівні перед законом.

ЦК встановив такі форми права власності: право власності Українського народу, приватна, державна і комунальна.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Право власності українського народу реалізується уповноваженими органами держави та органами місцевого самоврядування у формі державної комунальної форм власності.

Суб'єктом права державної власності є держава Україна, від імені якої повноваження власника здійснюють державні органи. Об'єктом права державної власності може бути будь-яке майно.

Суб'єктом права комунальної власності є територіальні громади та органи місцевого самоврядування. В їх власності може перебувати рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів та інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи, житловий фонд, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки тощо.

Суб'єктами права приватної власності є фізичні (громадяни України, іноземці, особи без громадянства) та юридичні особи (підприємства, організації). Об'єктом права приватної власності можуть бути різноманітні речі: підприємства, будівлі, транспортні засоби, гроші, цінні папери і багато чого іншого.

Різновидом права власності є спільна власність – власність кількох осіб на одну і ту ж річ (майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової (коли частки кожного співвласника визначені) або на праві спільної сумісної (коли частки не визначені) власності. Суб'єктами права спільної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.


9. Підстави набуття та припинення права власності. Захист права власності

Згідно ст. 328 ЦК права власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Підставами набуття права власності є:

1. добросовісне набуття чужої речі;
   
2. створення нової речі;
   
3. переробка речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ;
   
4. привласнення загальнодоступних дарів природи (ягоди, лікарські рослини, риба, гриби тощо);
   
5. за договором (купівлі-продажу, дарування);
   
6. привласнення безхазяйної реч;
   
7. привласнення речі, від якої відмовився власник;
   
8. знахідка;
   
9. привласнення бездоглядної домашньої тварини;
   
10. скарб;
    
11. приватизація.
    

Закон (ст. 346 ЦК) передбачає також і підстави припинення права власності:

1) відчуження власником свого майна (наприклад, за договором купівлі-продажу, дарування);

2. відмова власника від права власності;
   
3. припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
   
4. знищення майна;
   
5. викуп пам'яток історії та культури;
   
6. викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю (здійснюється за згодою власника або за рішенням суду);
   
7. викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;
   
8. звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
   
9. реквізиція;
   
10. конфіскація і перехід майна до власності держави;
    
11. припинення юридичної особи чи смерть власника.
    

Захист права власності регламентується главою 29 ЦК (ст. 386-394). Основними засобами цивільно-правового захисту права власності є:

1. витребування майна з чужого незаконного володіння. Власник має право витребувати своє майно у особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Судовий позов, який містить таку вимогу, має назву віндикаційний;
   
2. усунення перешкод у здійсненні повноважень власника. Наприклад, власник не може повною мірою використовувати належну йому земельну ділянку, тому що проїзд до неї загороджений сусідньою будівлею. У цьому разі власник ділянки має право подати негаторний позов;
   
3. визнання права власності. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності;
   
4. визнання незаконним правового акта, що порушує право власності. Власник вправі пред'явити позов проти органа державної влади, органа влади АРК або органа місцевого самоврядування, якщо ними виданий правовий акт, що порушує його право власності. Власник має право вимагати відновлення стану, який існував до видання цього акта;
   
5. відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель у зв'язку зі зниженням їх цінності. Власник має право на компенсацію в разі погіршення екологічної обстановки (наприклад, поряд з його будинком прокладена лінія швидкісного трамваю).
   

10. Право інтелектуальної власності

Право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність – це ідеї та духовні цінності, авторська належність яких закріплена у законному порядку.

Об'єкти права інтелектуальної власності: літературні та художні твори; комп'ютерні програми; компіляції (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття (засвідчені дипломом); винаходи, корисні моделі, промислові зразки (засвідчені патентом); компонування (топографії) інтегральних мікросхем (засвідчені свідоцтвом); раціоналізаторські пропозиції (визнані юридичною особою, якій вони представлені); сорти рослин, породи тварин (засвідчені державною реєстрацією та патентом); комерційні (фірмові) найменування, торгові марки (знаки для товарів та послуг), географічні визначення, комерційні таємниці.

Суб'єктами права інтелектуальної власності є творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності (наприклад, особи, яким автор передав свої майнові права).

Особисті немайнові права суб'єкта інтелектуальної власності:

1. право на визнання людини творцем об'єкта права інтелектуальної власності;
   
2. право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності;
   
3. інші особисті немайнові права інтелектуальної власності.
   

Особисті немайнові права діють безстроково.

Майнові права суб'єкта інтелектуальної власності:

1. право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;
   
2. виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;
   
3. виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;
   
4. інші майнові права інтелектуальної власності.
   

Майнові права інтелектуальної власності діють протягом строків, встановлених законом або договором. Наприклад, майнові права автора літературного твору діють протягом його життя та протягом 70 років, починаючи з 1 січня року, наступного за роком смерті автора.


11. Поняття та види зобов'язань, підстави їхнього виникнення і припинення. Забезпечення виконання зобов’язань.

Зобов'язання — це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Таким чином, уповноваженою особою (носієм права, що випливає із зобов'язання) в зобов'язанні є кредитор.

Зобов'язальні відносини мають такі ознаки:

1. об'єктом зобов'язання є дія (передати річ, виконати роботу, надати послугу);
   
2. зміст суб'єктивного права, що випливає із зобов'язання зазвичай визначається договором. Наприклад, права орендаря складського приміщення визначаються договором оренди. За межі договору права орендаря не повинні виходити;
   
3. зобов'язальні відносини завжди обмежені певним строком, за своєю природою вони кінцеві. Тому і права, що випливають із зобов'язання, мають кінцеві строки;
   
4. права, що випливають із зобов'язання, захищаються законом відносно. Тобто у разі невиконання зобов'язання кредитор має право звернути свої претензії тільки до однієї конкретної особи – боржника.
   

Види зобов'язань:

1. за розподілом прав і обов'язків розрізняють односторонні і двосторонні (взаємні) зобов'язання. В односторонньому зобов'язанні одна сторона є носієм прав, а інша – носієм обов'язків. У двосторонньому зобов'язанні права та обов'язки покладені на обох сторін;
   
2. за підставами виникнення розрізняють договірні і позадоговірні зобов'язання (зобов'язання з заподіяння шкоди й інших юридичних фактів);
   

3) за спрямованістю розрізняють регулятивні й охоронні зобов'язання. Регулятивні зобов'язання ”обслуговують” цивільний обіг, тобто правомірний перехід прав і обов'язків від одних осіб до інших. Охоронні зобов'язання націлені на відновлення порушених прав.

Підстави виникнення і припинення зобов'язань – це юридичні факти, у силу яких виникають і припиняються зобов'язання.

Ч.2 ст. 509 ЦК зазначає, що зобов'язання виникають з підстав, передбачених ст. 11 ЦК (Підстави виникнення цивільних прав та обов’язків).

Такими підставами можуть бути як дії, так і події:

1. договори та інші правочини;
   
2. створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
   
3. завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
   
4. безпосередньо з актів цивільного законодавства;
   
5. безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади АРК або органів влади місцевого самоврядування;
   
6. рішення суду;
   

7) настання або ненастання події. Події, як правило, породжують зобов'язання в сукупності з діями. Наприклад, загибель майна в результаті наводка тягне зобов'язання виплатити страхову суму тільки тоді, коли майно було попередньо застраховане.

Підстави припинення зобов'язань ( глава 50 ЦК):

1. належне виконання зобов'язання. Це найбільш бажаний варіант припинення зобов'язання. При цьому права кредитора реалізовані, а обов'язки боржника — вичерпані;
   
2. передання боржником кредиторові відступного у вигляді грошей або іншого майна за згодою сторін;
   
3. зарахування, тобто погашення зустрічних, однорідних вимог, термін яких уже настав;
   
4. за домовленістю сторін. Різновидом такого припинення зобов'язання є новація, за якої старе зобов'язання замінюється новим;
   
5. прощення боргу;
   
6. поєднання в одній особі боржника і кредитора. Наприклад, боржник став спадкоємцем кредитора;
   
7. неможливість виконання з не залежних від боржника причин. Наприклад, індивідуально визначена (незамінна) річ, що була предметом зобов'язання, загинула без вини боржника;
   

8) смерть фізичної особи чи ліквідація юридичної особи. Якщо зобов'язання могло бути виконане тільки при особистій участі боржника, то його смерть припиняє зобов'язання.

Видами забезпечення виконання зобов’язань відповідно до ст. 546 ЦК є: неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення ним зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (ст. .549-551 ЦК).

За договором поруки (ст. 553-559 ЦК) поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником і несе відповідальність як солідарний боржник, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку і у разі порушення зобов’язання боржником зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Гарант має право на оплату послуг, наданих боржникові.

Завдатком є грошова суму або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього платежів на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання. Якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якщо ж порушення сталося з вини кредитора, він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості (ст.570-571 ЦК) .


12. Поняття й види цивільно-правових договорів. Укладення, зміна і розірвання договору

Договір – це угода двох або кількох осіб про встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків. Приклади договорів: купівля-продаж, дарування, позика, доручення.

У сучасному цивільному праві розрізняють такі види договорів:

1. за моментом початку дії розрізняють консенсуальні та реальні договори. Дія консенсуального починається з моменту укладення угоди учасниками договору (купівля-продаж). Дія реального договору починається з моменту передачі речі, що становить предмет договору (позика – не в момент укладення, а лише тоді, коли позикодавець передасть позичальнику гроші);
   
2. за наявністю вигоди у контрагентів розрізняють оплатні та безоплатні договори. Якщо виконання договору приносить майнову вигоду обом контрагентам, договір є оплатним (купівля-продаж, оренда). Якщо договір приносить майнову вигоду тільки одному з контрагентів, він є безоплатним (дарування). Певні договори за розсудом сторін можуть бути як оплатними, так і безоплатними;
   
3. залежно від розподілу прав і обов'язків між сторонами розрізняють односторонні та двосторонні договори. У першому з них один контрагент має тільки права, а інший – тільки обов'язки. Такий, наприклад, договір позики: позикодавець має право вимагати повернення наданої в борг суми, а позичальник зобов'язаний її повернути. У двосторонньому договорі права та обов'язки мають обидва контрагенти (договір купівлі-продажу);
   

4. за змістом регульованої діяльності розрізняють майнові й організаційні договори. Майновий договір спрямований на безпосереднє одержання майна чи блага. Такими є більшість цивільно-правових договорів. Організаційний договір призначений для створення передумов одержання майнової вигоди, наприклад, договір про спільну діяльність (будівництво й експлуатація якої-небудь споруди).
   

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Такими вважаються умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферта) і прийняття пропозиції (акцепта) другою. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Виняток складають договори, які потребують нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації. Вони вважаються укладеними з моменту такого посвідчення або реєстрації.

Договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Так договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї з сторін у разі істотного порушення умов договору іншою стороною. Право на односторонню зміну або розірвання договору може бути передбачено і самими договором.


13. Поняття цивільно-правової відповідальності

Цивільно-правова відповідальність – один із видів юридичної відповідальності, сутність якої полягає в покладенні на правопорушника невигідних майнових наслідків. Цивільно-правова відповідальність має компенсаційний характер: її мета – відновити порушені майнові права кредитора або відшкодувати заподіяну йому моральну чи майнову шкоду.

Підставами цивільно-правової відповідальності є невиконання або неналежне виконання зобов'язань; заподіяння шкоди.

У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржник зобов'язаний відшкодувати кредитору завдані йому збитки. У збитки кредитора включаються: витрати, здійснені кредитором, втрата чи пошкодження його майна (прямі збитки), а також не отримані кредитором доходи, які він одержав би при виконанні зобов'язання боржником (упущена вигода). Якщо за порушення зобов’язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків.

Шкода, заподіяна особі чи майну громадянина, а також шкода, заподіяна юридичній особі, підлягає відшкодуванню винною особою у повному обсязі. Відшкодування як моральної, так і майнової шкоди здійснюється у майновій, зазвичай грошовій формі.

За загальним правилом, однією з умов цивільно-правової відповідальності є вина правопорушника. Її наявність презюмується (тобто особа вважається винною, якщо не доведе зворотне). Відсутність вини, тобто підстав для цивільно-правової відповідальності, доводиться особою, що не виконала зобов'язання або завдала шкоди. Зокрема, особа звільняється від цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану у стані необхідної оборони чи крайньої необхідності.

Винятком із загального правила про необхідність вини як умови юридичної відповідальності є цивільно-правова відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки. Юридичні та фізичні особи, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення (транспортні організації, промислові підприємства, власники автомобілів), зобов'язані компенсувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок нездоланної сили або умислу потерпілого.

За шкоду, заподіяну малолітнім, який не досяг 14 років відповідають його батьки (усиновителі) або опікун, якщо вони не доведуть, що шкода завдана не з їхньої вини. Якщо малолітній, що не досяг 14 років, завдав шкоду, коли він перебував під наглядом навчальної, виховної чи лікувальної установи, вони несуть майнову відповідальність, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їхньої вини.

Неповнолітній у віці від 14 до 18 років несе відповідальність за заподіяну ним шкоду на загальних підставах. У випадках, коли у неповнолітнього у віці від 14 до 18 років немає майна чи заробітку, достатнього для компенсації заподіяної ним шкоди, збиток у відповідній частині компенсується його батьками (усиновителями) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкода виникла не з їх вини. Такий різновид цивільно-правової відповідальності зветься субсидіарним (додатковим).


14. Поняття спадкування. Спадкування за заповітом та за законом.

Спадкування – це перехід майнових прав і обов'язків померлої особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Питання спадкування регламентуються книгою шостою ЦК, яка носить назву ”Спадкове право”.

Спадкодавцем може бути тільки фізична особа. Спадкоємцями можуть бути фізичні особи, що були в живих на час смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за його життя і народжені після його смерті. Крім фізичних осіб, спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи, держава Україна, інші суб'єкти цивільних прав і обов'язків. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права спадкування, неприйняття ними спадщини спадщина визнається судом відумерлою і переходить у власність територіальної громади.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме – місцезнаходження нерухомого майна або його основної частини (за його відсутності – місцезнаходження основної частини рухомого майна).

Для прийняття спадщини встановлюється строк у 6 місяців починаючи з часу відкриття спадщини, на протязі якого спадкоємцем повинна бути подана заява до нотаріальної контори про прийняття спадщини.

Законом визначена категорія осіб, яких називають негідними спадкоємцями і які не мають права на спадкування (ст. 1224 ЦК):

1. особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на життя цих осіб;
   
2. особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт;
   
3. батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав;
   
4. особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця;
   
5. одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.
   

Ст. 1217 ЦК передбачає два види спадкування: 1) за заповітом; 2)за законом.

Спадкуванню за заповітом віддається перевага, тому що він втілює волю спадкодавця. Заповіт – це особисте розпорядження своїм майном на випадок своєї смерті. Право на заповіт має тільки фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Заповіт належить до числа юридичних актів, що носять виключно особистий характер – складання заповіту можливе тільки від свого імені, а вчинення заповіту через представника не допускається

Цивільне право України виходить із принципу свободи заповіту. Це означає, що заповідач може:

1. залишити своє майно одному або кільком особам незалежно від наявності родинних відносин з ними, а також юридичним особам, державі;
   
2. позбавити права спадкування одного, кількох або всіх спадкоємців за законом. Виняток складають особи, які мають право на обов'язкову частку у спадщині і їх не можна позбавити спадщини (ст. 1241 ЦК) – малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують незалежно від змісту заповіту 50% частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом. ;
   
3. покласти на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого зобов'язання (наприклад надати право довічного користування частиною житлового будинку особі, що не належить до кола спадкоємців);
   
4. охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складання заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому;
   
5. скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини;
   
6. в будь-який час змінити або скасувати заповіт.
   

Заповіт складається в письмовій формі, із зазначенням місця та часу складання, власноручно підписується заповідачем і засвідчується нотаріусом або іншими особами, коло яких визначено законодавством. Зокрема, якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт (крім секретного) може бути посвідчений уповноваженою на те посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (не менше двох) (абз.3 ч.2 ст.1248 ЦК).

Ст. 1252 ЦК передбачає, що у певних випадках заповіт може бути посвідчений також головним (або черговим) лікарем, капітаном судна, начальником пошукової експедиції, командиром військової частини, начальником виправної колонії, начальником СІЗО. Такі заповіти посвідчуються лише у присутності свідків.

Заповідач може скласти і секретний заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом (подається у запечатаному конверті з підписом заповідача): ставиться посвідчувальний напис нотаріуса на конверті, печатка і в присутності заповідача поміщається в інший конверт та опечатується.

Спадкування за законом має місце в таких випадках, якщо відсутній заповіт або відсутні спадкоємці за заповітом. Спадкоємцями за законом є той з подружжя, хто пережив спадкодавця, родичі спадкодавця і деякі інші особи. Вони закликаються до спадщини в порядку черговості. Усі спадкоємці за законом одержують рівні частки спадкового майна.

Перша черга спадкоємців за законом – діти, у тому числі зачаті за життя спадкодавця; той з подружжя, що пережив спадкодавця; батьки (усиновителі). Внуки та правнуки спадкодавця закликаються до спадку у порядку представлення (стають спадкоємцями тільки тоді, коли до моменту смерті спадкодавця немає в живих того з-поміж їхніх батьків, хто був би спадкоємцем).

Друга черга – брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. Племінники, прабаба та прадід спадкують за правом представлення.

Третя черга – рідні дядько та тітка спадкодавця. Двоюрідні брати та сестри спадкують за правом представлення.

Четверта черга – особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

П'ята черга – інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, Крім того, до п'ятої черги належать утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї, але протягом не менш ніж п'ять років отримували від нього матеріальну допомогу, яка була для них основним джерелом засобів до існування.