План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание 3. Правове становище римських громадян 4. Правове становище латинів 5. Правове становище перегринів 6. Правове становище рабів

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• Робоча навчальна програма з дисципліни Порівняльне кримінальне право Загальна та особлива, 1940.23kb.
• Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
• Основи цивільного права загальна характеристика цивільного права України, 443.74kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• План: Вступ Поняття та ознаки твору. Види об’єктів авторського права та їх загальна, 1729.04kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• Практикум з цивільного права (частина, 1819.31kb.

3. Правове становище римських громадян


Серед вільних найбільшою правоздатністю наділялись, звичай­но, римські громадяни. Спочатку, в період ранньої республіки все вільне населення поділялось на римських громадян і негромадян. Останні правовою охороною з боку Римської держави взагалі не забезпечувались. Проте з розвитком цивільного обороту та внаслі­док інших соціально-економічних змін римляни були змушені ви­знати певний правовий статус за латинами і перегринами, а потім і за вільновідпущениками. В імператорський період з'явилась ще одна група, яка одержала особливий правовий статус, — колони. Римське громадянство набувалося, насамперед, народженням дитини в законному шлюбі римських громадян. Народжена в тако­му шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина, народжена поза шлюбом, за загальним правилом, поділя­ла статус матері на момент її народження. Отже, якщо матір'ю по­зашлюбної дитини була римська громадянка, то народжена нею дитина набувала статусу римського громадянина.

Крім того, римське громадянство набувалось пожалуванням цьо­го звання чужоземцю за особливі заслуги перед Римською держа­вою, звільненням римським громадянином свого раба і усиновлен­ням чужоземця. Римське громадянство припинялось зі смертю осо­би, його втратою шляхом продажу в рабство, внаслідок полону, за­судження до найбільш тяжких видів кримінального покарання або вигнання з Риму.

Проте, якщо римський громадянин повертався з полону, то його статус римського громадянина відновлювався. Втрата такого гро­мадянства могла статися шляхом продажу в рабство тільки за Тібр, тобто за кордон, оскільки римський громадянин не міг стати рабом у своїй державі. Магістрат мав право продати в рабство за кордон дезертира і особу, що ухилялася від цензу. Обкрадений мав право продати в рабство злодія, кредитор — неспроможного боржника.

Зазначені підстави втрати римського громадянства з часом від­пали. Проте з'явилися інші — засудження за тяжкі кримінальні злочини до каторжних робіт або вигнання з Риму.

У деяких випадках закон допускав можливість змінити грома­дянство. Так, римський громадянин міг сам відмовитися від свого статусу шляхом переходу до іншого статусу. Наприклад, з метою одержати земельний наділ в провінції римський громадянин міг перейти в латини.

Спори про статус фізичної особи виникали, очевидно, не так вже й рідко, оскільки наприкінці періоду республіки був створе­ний спеціальний суд для вирішення спорів про громадянство. Інко­ли результати розгляду таких спорів були досить суворими: в пе­ріод імперії особа, що видавала себе за римського громадянина, не будучи таким, присуджувалася до страти. Вільновідпущеник, що видавав себе за вільнонародженого, також притягався до суворої кримінальної відповідальності.

Безперечно, римське громадянство припинялося зі смертю рим­ського громадянина.

Римський громадянин мав повну правоздатність у політичній, майновій і сімейній сферах. При цьому варто уточнити поняття «римський громадянин» — ним визнавався тільки вільнонароджений. Звільнений з рабства —- вільновідпущеник — хоча й одержу­вав статус римського громадянина, ним фактично не був. Право­вий статус вільновідпущеника — лібертіна (libertini) — істотно відрізнявся від статусу римського громадянина.

Римський громадянин мав право нести службу в регулярних римських військах, брати участь і голосувати в народних зборах, бути обраним на посади магістратів. Це сфера політичних прав, які, до речі, не залежали від сімейного становища особи.

У сфері цивільно-правових відносин правоздатність римського громадянина складалася з двох основних груп прав: брати закон­ний шлюб і торгувати.

Зміст політичної правоздатності римського громадянина знахо­див відображення навіть у його імені. Повне ім'я римського гро­мадянина складалося з п'яти частин: а) імені у власному значенні; б)найменування сім'ї чи роду; в) імені батька в родовому відмінку; г) найменування тріби, в складі якої громадянин брав участь у го­лосуванні в народних зборах (належність до тріби зазначалась і в той період імперії, коли народні збори уже не скликали); д) прізви­ська, почесного імені, що присвоювалось громадянину за особливі заслуги перед державою. Наприклад, повне ім'я Цицерона виглядало так: Марк Тулій Марк Корнелій Цицерон (Марк — ім'я, Ту­лій — рід, Марк — ім'я батька в родовому відмінку, Корнелій — тріба, Цицерон — почесне ім'я).


4. Правове становище латинів


Латинами визнавалися стародавні жителі Лація та їх нащадки (Лаціум -область в нижній течії Тібра, центром якої був Рим).

Спочатку латинами називалися лише нащадки найдавнішого населення Лація. По суті вони були перегринами, але завдяки своєму спорідненню з римлянами знаходилися в порівняно кращо­му становищі. За своїм правовим статусом латини поділялися на три групи:

— Давні латини (latini prisci) — це громадяни міст Лація, які бу­ли об'єднані в Латинську лігу на чолі з Римом. Общини цих міст наділялися правами укладати з римськими громадянами будь-які правочини за цивільним правом, поселятися в будь-якому місті Лація, в тому числі в Римі, брати законний шлюб з римлянкою. Переїхавши до Риму на постійне місце проживання, латини става­ли римськими громадянами.

Давні латини відзначалися найбільшою близькістю до римських громадян. Фактично вони істотно не відрізнялися від римських громадян за своїм правовим статусом;

— колоніальні латини (latini coloniarii). З середини II ст. до н. е. Рим вже повністю підкорив Апеннінський півострів і почав ство­рювати свої колонії на завойованих землях поза межами Лація. Населення цих колоній наділялося статусом латинських громадян. Згодом вони склали особливу категорію населення — колоніальні латини чи латини колоній (latini coloniarii). Вони наділялися пра­вом комерції і правом переїзду до Риму. Але в середині III ст. до н. е. вони ще не мали права брати шлюб з римською громадянкою. Подекуди це право окремим латинам колоній надавалося як певна пільга спеціальною постановою. Латини колоній у разі обрання їх на вищі державні посади у своїх общинах одержували статус рим­ського громадянина. Вони мали право продовжувати свою політич­ну діяльність у Римі. Римське громадянство діставалося латинам колоній і в разі переїзду на постійне місце проживання до Риму. Отже, політична еліта фактично мала подвійне громадянство — своїх латинських міст та колоній і Риму. Проте цей привілей істот­ного значення не мав, оскільки латини колоній самі були, як пра­вило, вихідцями з Риму. Під час перебування в Римі латини коло­ній мали право голосу на народних зборах.

Наведений зміст правового статусу латинів колоній свідчить, що істотної різниці між їхнім статусом і статусом римських грома­дян фактично не було. Відмінність лише у місці постійного прожи­вання та належності до общини. Римський громадянин мав право у будь-який час переселитися на постійне місце проживання до ла­тинської колонії, завдяки чому ставав латинським громадянином. Проте він також легко міг повернутися назад до Риму і одержував статус римського громадянина;

— раби, відпущені на волю (latini juniani), які одержували ста­тус латина Юніана дістали свою назву за назвою закону, який визначив їхній статус. За Гаєм (1.17), раби могли бути відпущені на волю і дістати статус латина за таких умов: а) раб повинен бути старшим ЗО років; б) належати своєму володареві за правом квірй-тїв; в) відпущений на волю праведним і законним способом. За та­ких умов вільновідпущеник ставав римським громадянином, але якщо якась з наведених умов не була дотримана, то він ставав латином.

Латини Юніана за своїм правовим статусом помітно відрізняли­ся від інших латинів. Цю групу складали особи, які не належали до жодної з общин. їхній правовий статус ніби спеціально підкреслю­вав ущербність походження і становища. Латини Юніана не мали права брати шлюб з римською громадянкою, не мали права ні за­повідати, ні одержувати за заповітом. Не допускалося і спадкуван­ня за законом: після смерті латина Юніана майно переходило до його колишнього володаря, який відпустив цього латина на волю, тобто майно латина Юніана ніби завжди було майном його волода­ря. Проте обов'язки латина Юніана в такому разі на його володаря не переходили.

Правовий статус латина, таким чином, виникав в результаті:

а) народження в сім'ї латинів, при цьому діють ті ж самі пра­вила, що для римських громадян: статус шлюбної дитини визнача­ється за статусом батька, позашлюбної —. за статусом матері;

б) присвоєння статусу латина актом державної влади;

в) добровільного переходу римського громадянина до числа латинів з метою одержання земельного наділу;

г) звільнення від рабства володарем-латином або римським громадянином, але за умови надання правового статусу латина.

Правовий статус латинів певною мірою відрізнявся від правово­го статусу римських громадян. У сфері публічного права обмежен­ня полягали в тому, що латини не могли служити в римських ле­гіонах, обиратися на посади римських магістратів. Проте під час перебування в Римі вони мали право брати участь у роботі народ­них зборів і голосувати в них.

У цивільно-правовій сфері латини за правовим статусом набли­жалися до римських громадян, але далеко не всі. Основна частина латинів — жителі Лація, як і римські громадяни, мали право брати шлюб і торгувати. Друга, менша частина латинів — раби, відпуще­ні на волю, хоч і одержали статус латина, проте не мали права брати шлюб, заповідати своє майно, спадкувати за законом. Після смерті такого латина майно переходило до його колишнього воло­даря, що надав йому волю. Зобов'язання померлого до патрона не переходили, тобто латини «жили як вільні, помирали як раби».

За бажанням латини могли порівняно легко набути римське гро­мадянство. Воно надавалося на підставі постанов Римської держа­ви цілим категоріям латинів за певних обставин. Переїхавши на постійне місце проживання до Риму, вони також одержували ста­тус римського громадянина. Пізніше це призвело до різкого змен­шення чоловічого населення в містах Лація. Внаслідок цього було встановлено правило: латин, що мав намір переїхати до Риму на постійне місце проживання, зобов'язаний був залишити на місці попереднього проживання чоловіче потомство.

Права римського громадянина одержували також латини, обра­ні у своїх общинах на посаду магістратів або сенаторів. Латини Юніана могли одержати римське громадянство тільки за особливі заслуги перед Римською державою (охорона безпеки доріг, якісні та великі поставки тощо). Як зазначалося вище, в І ст. до н. е. все населення Італії дістало правовий статус римського громадянина.


5. Правове становище перегринів


Перегрини (peregrini) — це вільні громадяни іншої держави, праву якої вони підкорялися. За загальним правилом — це сусідні з Італією підкорені Римом народи. Вони не були рабами, проте й не отримували правового статусу римського громадянина. В дав­нину це були вороги (hostes), які не користувалися правовим захис­том з боку Римської держави. Однак із плином часу, змінами в со­ціально-економічному житті римського суспільства гостес посту­пово утворюють самостійну групу вільного населення і одержують правовий статус перегрина.

Статус перегрина набувала дитина, народжена в сім'ї перегри­нів чи перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин позбавлявся свого статусу і висилався в міс­ця проживання перегринів, де й одержував їхній статус.

Перегрини не користувалися політичними правами римських громадян, хоча й були підданими Риму. В сфері приватно-право­вих відносин вони керувалися власним національним правом згід­но з законом про провінції, який встановлював для неї особливий правовий статус. Таким чином, склалася різноманітна система правового регулювання майнових відносин у різних провінціях, при цьому не було спільної правової основи для контакту з Римом у цій сфері.

Зазначені фактори утруднювали нормальний розвиток цивіль­ного обороту між самими перегринами, а також між перегринами і римськими громадянами. В їх усуненні велику роль відіграв перегринський претор. Саме він у творчому союзі з міським претором ретельно вишукував найцінніший досвід правової культури інших народів, узагальнював його і впроваджував у практичну діяль­ність. Це був один з наймудріших витоків правової культури, відо­браженої в правотворчій діяльності преторів.

В окремих випадках перегринам надавалося римське громадян­ство. Так, за особливі заслуги перед Римською державою окремим з них або навіть групам жалувався цей статус. Часто Римська дер­жава надавала його групам перегринів спеціальним актом держав­ної влади за певних політичних, економічних та інших міркувань, наприклад, з метою поповнення воїнами римських легіонів, в яких, як відомо, могли нести службу тільки римські громадяни.

На початку III ст. всі відмінності в правовому становищі різних категорій вільного населення втратили своє значення. У 212 р. н. е. імператор Каракалла поширив статус римського громадянина на всіх підданих величезної імперії, що пояснювалось швидше фіс­кальними міркуваннями, ніж політичними. Як би то не було, але все населення Римської імперії стало її громадянами. Існували тільки деякі обмеження. Так, іноземці, що прибували на територію Римської держави і не були її підданими, залишалися на станови­щі перегринів (варвари, слов'яни, германці та ін.), як і піддані Ри­му, що вчинили певні злочини. Все ж надання статусу римського громадянина усьому населенню Риму формально прирівняло під­даних і виникла, принаймні для вільних, та рівність приватних осіб, на грунті якої розвинулось римське право — найдосконаліша, яку ми тільки знаємо, форма права, що має своєю основою приват­ну власність.


6. Правове становище рабів


З точки зору приватного права, раб вважався річчю і, природно, ніяких прав не мав ні в публічній, ні в приватній сфері. Раби не мог­ли служити в римських легіонах, не платили повинностей, оскільки не могли бути власниками майна. Вони взагалі не могли бути носія­ми яких-небудь прав, не могли мати сім'ю. Зв'язок раба з рабинею, як і з будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував ніяких правових наслідків. Діти, народжені рабинею, не підпадали під батьківську владу. Раб як річ міг стати об'єктом будь-якого пра­ва (права власності, права застави, особистих сервітутів тощо), предметом будь-якого приватно-правового правочину (купівлі-продажу, міни, майнового найму), цивільного спору. Якщо йому запо­діяно каліцтво або якесь інше ушкодження, позов до кривдника за­кладав не раб, а його володар, як за заподіяння шкоди будь-якій речі. Вигнання з дому або відмова володаря від раба не означали його свободи, а лише зміну господаря, оскільки раба, як і будь-яку іншу річ, викинуту на вулицю, міг підібрати будь-хто.

Основним джерелом рабства того часу, безперечно, були загарб­ницькі війни, які Рим постійно вів з сусідніми народами. У разі вій­ськової перемоги сенат призначав публічний розпродаж у рабство захоплених полонених. Рабом ставала і будь-яка інша людина — представник народу, не пов'язаного з Римом договором про друж­бу і гостинність, захоплена римлянином. Вона ставала власністю того, хто її захопив.

Рабство поповнювалося також і за рахунок народження дітей, матір'ю яких була рабиня (Гай, 1.89). Але якщо мати була віль­ною під час зачаття або хоча б деякий час протягом вагітності (Д. 1.5.5.3), дитина народжувалася вільною.

Римське право, безперечно, знало й інші способи обернення вільних у рабство. Засудження вільного на смерть або каторжні роботи робило його рабом. У такому разі все майно засудженого відходило до скарбниці.

Ще одним джерелом рабства було ухилення вільного від прохо­дження майнового цензу, а також дезертирство. Жінка, що всту­пила в інтимний зв'язок з рабом і не припинила його незважаючи на триразове попередження володаря раба, ставала рабинею цього володаря. Рабами народжувалися і її діти, за винятком тих, які бу­ли зачаті матір'ю в законному шлюбі.

Якщо вільновідпущеник не виявляв належної поваги до свого пат­рона чи був невдячним, то він міг бути повернений у рабство. Бать­ко міг продавати в рабство своїх дітей, але не більше трьох разів.

Якщо раб вчинив кримінальний злочин, він карався владою ма­гістра. Коли раб заподіював шкоду майну іншої особи, він підлягав видачі потерпілому. Якщо володар раба брав на себе відповідаль­ність за його шкоду, то він і відповідав ніби, за свою.

Завдання шкоди рабу розглядалося як завдання шкоди чужому майну.

Раби зобов'язані були піклуватися за безпеку свого володаря. У10 р. до н. е. була прийнята постанова сенату, за якою у разі вбивства володаря всі раби, що знаходилися з вбитим під одним дахом, піддавалися допиту і страчувалися, за винятком тих, які могли довести, що вони були неспроможні надати допомогу своєму володареві. Раб, що видавав вбивцю владі, діставав волю.

Наведені правові заходи мали на своїй меті не поліпшення ста­новища рабів, а зміцнення рабства як такого. У період принципату робилися спроби, спрямовані на певне обмеження свавілля рабовласників, яке могло спричинити бунт чи повстання рабів. Було за­боронено віддавати рабів на розтерзання диких звірів. Така кара рабу могла бути призначена тільки судом. Заборонялося також продавати рабів для таких цілей. Вбивство чужого раба розгляда­лося не тільки як заподіяння шкоди чужому майну, а й як кри­мінальне правопорушення. За едиктом імператора Клавдія пока­ранню підлягало безпідставне вбивство і власного раба. Хворий раб, вигнаний його володарем, діставав волю. Антоній Пій змуше­ний був прийняти рескрипт (Гай, 1.53; Д. 1.6.1.2), який наводиться Ульпіаном: «Якщо володар лютує стосовно рабів або примушує їх до безсоромності чи до безсоромних дій, то на підставі рескрипта божественного Пія проконсулу Бетіки Елію Марціану встановлю­ються обов'язки презеса провінції. Слова цього рескрипта такі: «Треба, щоб влада господарів над їх рабами була необмеженою, і ніхто не може бути позбавлений цього права; але для володарів важливо, щоб не відмовлялося в допомозі проти жорстокості або проти голодування, або проти нестерпних образ тим, хто справед­ливо молить (про допомогу). Отже, проведи розслідування скарг тих, хто з дому Юлія Сабіна прибіг до статуї (імператора), і якщо ти встановиш, що до них ставилися більш жорстоко, ніж варто по справедливості, або що їм завдали соромливі образи, то накажи, щоб вони не були повернуті під владу володаря. Якщо хто-небудь буде діяти в порушення моєї конституції, то хай знає, що я поступ­лю більш суворо». І божественний Андріан вислав якусь матрону із Умбрії на п'ять років з тієї причини, що вона жорстоко карала своїх рабинь за незначні провини.

Наведений уривок свідчить, що свавілля щодо рабів стало та­ким безмежним, що імператори змушені були вживати відповід­них заходів, оскільки рабські повстання та бунти вже розхитували Римську імперію. З іншого боку, це свідчення турботи не про рабів, а про збереження рабовласницького ладу.

Раби, як вже відзначалося, не могли укладати будь-які угоди від свого власного імені. Проте вони могли здійснювати манципацію та інші юридичні акти як за наказом свого володаря, так і з власної ініціативи. Але юридичні дії, вчинені рабом, у будь-якому випадку породжували правові наслідки тільки для його володаря. Вони не могли погіршувати становище володаря.

Не зважаючи на відсутність будь-якої правоздатності в раба, уже з давніх часів йому почали доручати управління деяким май­ном — так званий рабський пекулій. Така форма експлуатації ра­ба швидко розвивалася. Проте вона вимагала певної правової рег­ламентації, і римське право робить наступний крок — надання рабу пекулія.

Раб був не просто річчю, а об'єктом, який мав розум, сильну во­лю, спритність, здатність до творчості тощо. Використати раба як просту фізичну силу, зневажаючи його інтелектуальні й інші люд­ські якості, було просто нерозумно. Тому рабовласники поступово все частіше починають експлуатувати саме ці його якості. Вони надають йому певне майно для управління, спочатку просте, а по­тім — складніше. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку, ра­бовласники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєтки та інші об'єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпо­середньо займатися господарськими справами. Все частіше веден­ня їх вони доручають рабам. З іншого боку, раби в таких доручен­нях були дуже зацікавлені: а) це полегшувало їхню долю; б) при старанному веденні господарства вони могли розраховувати на пев­ну прихильність господаря; в) дбайливість і просто господарська спритність давали рабу можливість накопичити певні кошти для викупу свободи.

Експлуатація розумових здібностей раба — більш витончена, рафінована, ефективна і прибуткова форма. Проте вона породила певні наслідки. Для оперативнішого і ефективнішого управління наданим рабу майном треба було дати йому певні права. Римське право зробило це. Раб, наділений пекулієм, одержав можливість укладати приватно-правові правочини, за якими виникали певні права і обов'язки — не можна ж вести господарство, не маючи мож­ливості здійснювати необхідні для цього юридичні дії. Наприклад, вирощений врожай треба своєчасно і вигідно продати, потім купи­ти для господарства матеріали, інвентар тощо.

Спочатку раб мав право укладати лише правочини, спрямовані на придбання, які його володаря ні до чого не зобов'язували. Це не сприяло розвиткові господарського обороту. Хто міг відважитися укладати з рабом договір, за яким не передбачалося відповідаль­ності за невиконання або неналежне виконання? Тому римське право робить наступний крок — надання рабу пекулія тепер озна­чає згоду його володаря прийняти на себе обов'язки, що виплива­ють з договору, укладеного рабом. Отже, раб, наділений пекулієм, одержує можливість здійснювати юридичні дії, зумовлені його змістом, тобто укладати будь-які договори, що випливають із не­обхідності раціонально вести довірене йому господарство з усіма наслідками, що з цього випливають.

Юридична діяльність раба, зумовлена пекулієм, суворо регла­ментувалася. Звичайно, все набуте ним при управлінні пекулієм автоматично ставало власністю його володаря. Проте і зобов'язан­ня, що випливали з пекулія, також покладалися на володаря. Він відповідав за договорами, укладеними рабами в межах пекулія, і тими, що визначалися його змістом. Якщо раб укладав договір, що не випливав з пекулія, володар за таким договором відповідально­сті не ніс.

Надання рабу в зв'язку з пекулієм можливості здійснювати певні юридичні дії деякі романісти розглядають як наділення їх право- і дієздатністю, що не відповідає дійсності. Раби не одержували нія­кої, навіть незначної правосуб'єктності. Вони діяли від імені і на ко­ристь свого володаря, при цьому ніякої правової відповідальності перед контрагентами за укладеними договорами не несли, а вико­нували лише технічні функції. Не визнаємо ж ми правосуб'єктності, юридичної особистості за торговельними автоматами, такими по­ширеними в наш час. І раби були лише технічними виконавцями.

Вони могли одержати свободу від свого володаря, що обумовлю­валось рядом обмежень. Так, 20-річний володар не міг дарувати свободу рабу. Не можна було відпускати на волю і раба молодшого ЗО років чи таврованого. Визнавалося недійсним звільнення його на шкоду кредитору у випадку, коли володарю загрожувало стяг­нення на рабів, а він їх відпускав на волю. У період принципату бу­ли встановлені й кількісні обмеження щодо відпускання рабів на волю: володар, що мав трьох рабів, мав право відпустити на волю двох; володар, що мав до 10 — не більше половини; з ЗО допуска­лось звільнення не більше третини; з 100 — не більше четвертини, з 500 — однієї п'ятої і, взагалі, не більше 100 рабів. За Юстиніана ці обмеження були пом'якшені, але вони уже не могли врятувати рабовласницький лад. Повстання рабів значно розхитали колись могутню класичну рабовласницьку Римську імперію, підвалини якої здавалися непохитними. її кінець невблаганно наближався.