План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание 5. Безіменні контракти 1. Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти мені пе­редав право власності на іншу річ — do, ut des. 2 3. Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти мені передав право власності на певну річ — facio, ut des. 4 Договір міни 6. Пакти та їх види 1. Позбавлені позовного захисту Рис. 1. Пакти Приєднані пакти Пакт про клятву

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• Робоча навчальна програма з дисципліни Порівняльне кримінальне право Загальна та особлива, 1940.23kb.
• Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
• Основи цивільного права загальна характеристика цивільного права України, 443.74kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• План: Вступ Поняття та ознаки твору. Види об’єктів авторського права та їх загальна, 1729.04kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• Практикум з цивільного права (частина, 1819.31kb.

5. Безіменні контракти


На початку імператорського періоду господарське життя Ста­родавнього Риму одержало такий бурхливий розвиток, що зам­кнута система контрактів вже не могла задовольняти потреби ци­вільного обороту. Ділові відносини не вкладалися в прокрустове ложе вже відомих контрактів. Господарський оборот вимагав но­вих договірних відносин. Спочатку практика змушена була піти шляхом надання позовного захисту відносинам, які раніше не за­хищалися. Наприклад, дві особи уклали між собою угоду про вза­ємні майнові надання, які ніяким відомим контрактом не охоплю­валися і тому позовом не захищалися. Одна сторона свій обов'язок виконала і передала певне майно другій, друга сторона відмовила­ся виконувати прийняте на себе зобов'язання. В такому разі сторо­ні, що виконала договір, надавався кондикційний позов (condictio) для повернення виконаного.

Проте при такому вирішенні конфлікту господарська мета, з якою укладався договір, не досягалася. Інтерес сторони, що викона­ла своє зобов'язання, залишався незадоволеним. Тому було визнано необхідним застосувати примус до сторони, яка не побажала вико­нувати взяте на себе зобов'язання в цьому договорі: при ухиленні сторони від його виконання сторона, що виконала своє зобов'язання, отримувала спеціальний позов. Іншими словами, межі позовного за­хисту в цих випадках були набагато розширені — сторона, що вико­нала договір, мала право вимагати від іншої не тільки повернення виконаного, а й виконання самого договору. Так були визнані й одержали юридичну чинність і позовний захист договори, що не вписувалися в систему контрактів. Це була нова група договорів, що не увійшла до жодної із розглянутих вище груп, і пізніше діста­ла в науці римського права назву безіменних контрактів — contractus innominati. Мається на увазі назва групи договорів у цілому, оскільки кожний із них окремо мав свою власну назву.

З цього приводу цікаві міркування залишив Ульпіан: «Угоди, засновані на праві народів, інколи породжують позови, інколи — ексцепції. § 1. Ті, які породжують позови, не залишаються при сво­їй (загальній) назві (пакті), але позначаються назвою, присвоєною даному виду контрактів, наприклад: купівля-продаж, найм, това­риство, позичка, поклажа та інші подібні контракти. § 2. Однак якщо дана справа не вміщується в який-небудь контракт, але зали­шається сутність договору, то згідно з правильною відповіддю Ариста Цельса зобов'язання є. Наприклад, я дав тобі річ, щоб ти дав мені іншу річ, дав (тобі річ), щоб ти що-небудь зробив; це є си-налагмою, і звідси виникає цивільне зобов'язання. І тому я вва­жаю, що Юліан правильно був осуджений Мавриціаном у такій справі: я дав тобі (раба) Стиха, щоб ти відпустив на волю (раба) Памфіла; ти відпустив, а Стих був (від тебе) відсуджений. Юліан пише, що претор повинен дати позов із факту, а той (Мавриціан) писав, що достатньо позову пильного, бо є контракт, який Арист називає синалагмою, із якої виникає цей позов» (Д. 2.14.7).

В результаті дискусій юристів та преторської практики утвори­лася нова група договорів, із яких зобов'язання виникало не з мо­менту досягнення угоди, а лише з факту виконання однією із сто­рін обіцяного майнового надання. Саме це певною мірою зближує названі договори з реальними. Проте це єдине, що робить їх схо­жими. Всі чотири реальні контракти виникають з моменту переда­чі однією із сторін речі іншій. В цій новій групі договори виникають або з передачі речі, або із здійснення певної дії. Отже, між ними іс­нує істотна відмінність. Саме тому, що ці нові контракти не впису­валися в жодну із відомих груп цивільних контрактів, тому їх і на­звали безіменними.

Виникнення безіменних контрактів пов'язано з майновим на­данням, яке може бути в передачі речі або в здійсненні якоїсь дії.

Різноманітність безіменних контрактів у кодифікації Юстиніана зводиться до чотирьох основних типів (Д. 19.5.5 рг).

1. Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти мені пе­редав право власності на іншу річ — do, ut des.

2. Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти виконав певну дію на мою користь, надав мені певну послугу тощо — do, ut facias.

3. Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти мені передав право власності на певну річ — facio, ut des.

4. Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти здій­снив на мою користь також певну дію — facio, ut facias.

З часом вони сформувалися в самостійний вид і утворили нові контракти в системі римських контрактів. У джерелах є відомості щодо протиставлення нових договорів, що виходили за межі уста­леної договірної системи, контрактам, які мали свою назву. Нова група договорів зберегла відмінну ознаку: сторона, яка виконала своє зобов'язання і не одержала задоволення від іншої сторони, мала право замість позову про примус до виконання закладати до контрагента кондикційний позов про повернення виконаного.

Найпоширенішим серед цих договорів були договори міни (рег-mutatio) і оціночний договір (contractus aestimatorius).

Договір міни — це такий контракт, за яким одна сторона пе­редавала іншій стороні у власність яку-небудь річ (речі) з тим, що друга сторона натомість передасть у власність іншу річ, ек­вівалентну за вартістю. Він виник раніше договору купівлі-продажу, коли оборот товарів провадився у формі обміну речі на річ. Проте з появою грошей договір міни втрачав своє значення, бо об­мін речей на гроші набагато спростив цивільний оборот. Договір ку-півлі-продажу повністю оволодів ринком і майже витіснив міну. Са­ме тому він посів належне місце в системі контрактів. Проте і міна, незважаючи на значне обмеження, все ж зберегла свою життєздат­ність. Тому юридичну регламентацію цей договір одержав досить пізно.

Якщо перша сторона передавала контрагенту річ, що не належа­ла їй, і потім ця річ у контрагента була відсуджена, договір вважав­ся таким, що не мав чинності. В іншому договір міни був подібний до купівлі-продажу і до нього застосовувалися правила останнього.

Права і обов'язки сторін. Не важко помітити, що в договорі міни кожна із сторін є одночасно і продавцем, і покупцем. Ця особ­ливість міни накладає певний відбиток на її зміст. У відносинах між сторонами можуть виникати ті ж проблеми, що й у відносинах між продавцем і покупцем. У класичному праві міна уже була сформованим договором-контрактом, на який поширювалися ті ж правила, що і на договір купівлі-продажу. Це видно із таких фраг­ментів: «...Якщо хто здійснить міну, то варто визнати, що обидві сторони опиняються в становищі покупця і продавця, і тому кожна сторона може заявляти позови на підставі едильського едикту» (Д. 21.1.19.5); «(при договорі міни)..., якщо та річ, яку я одержав або дав, згодом відсуджується (евінціюється), робиться висновок, що варто дати позов із факту» (Д. 19.4.1.1).

Оціночний договір — контракт, за яким одна сторона переда­вала іншій певну річ для продажу за обумовлену ціну, а друга сторона повинна була передати першій обумовлену суму або по­вернути саму річ.

Предметом договору могла бути будь-яка річ, не вилучена з обороту. Він вважався укладеним з моменту фактичної передачі речі власником другій особі для продажу. Цей договір наближався до договору доручення — за його змістом власник доручав другій особі продати свою річ за обумовлену ціну. Проте відмінність між ними в тому, що договір доручення — завжди безоплатний. За змістом оціночного договору особа, якій власник доручав продати свою річ, — посередник (точніше, перекупник) в своїх діях був більш вільним, ніж повірений. Він міг продати річ за будь-яку ціну (залишивши різницю між обумовленою в договорі і фактичною ціною собі), міг взагалі залишити собі у власність. Своєму контра­генту він зобов'язаний передати обумовлену договором суму або повернути річ, якщо чомусь він її не зміг продати.

Так само, як і в договорі доручення, продавець не був власником переданої для продажу речі і відповідно до загального принципу здавалося б не міг перенести право власності на річ на її набувача. Проте римське право в цих випадках допускало перенесення пра­ва власності на набувача, оскільки продаж провадився за волею власника речі, за його дорученням і від його імені.

Особливістю оціночного договору було те, що тут ризик випад­кової загибелі речі брав на себе перекупник, хоча й не був її влас­ником. Мабуть, це правило збереглося з давніх часів — разом з пе­редачею речі переходив і ризик випадкової загибелі. Юрист Ульпіан писав: «В силу оцінки ризик покладається на того, хто прийняв (річ): він повинен повернути саму річ цілою або сплатити за оцінкою, про яку досягнуто угоду» (Д. 19.3.1). Проте джерела містять й інші відомості (Д. 10.5.17.1), за якими інколи ризик покла­дався на власника речі. Мабуть, така непослідовність пояснюється незавершеністю вирішення цього питання.

З даного приводу Ульпіан зазначав: «Якщо я дам тобі перлину, зробивши її оцінку, щоб ти повернув мені перлину або її ціну, а згодом перлина загинула раніше, ніж була продана, то хто несе ризик? І Лабеон говорить, як писав Помпоній: якщо я як прода­вець просив тебе, то ризик лежить на мені; якщо ти (просив) мене, то ризик лежить на тобі; якщо ніхто із нас (про це не просив) і ми лише уклали угоду, то твоя відповідальність виникає лише за на­явності з твого боку умислу і вини» (Д. 19.5.17.1).

Юридична природа цього оціночного договору свідчить про те, що він є договором комісії. Адже за останнім одна сторона передає іншій свою річ (майно) у власність з тим, щоб та продала цю річ (майно) за обумовлену ціну і передала виручку колишньому влас­нику речі (майна). Цей контракт будувався за схемою: я даю тобі, щоб ти зробив мені. Зазначений договір містив у собі елементи кон­трактів купівлі-продажу, найму роботи (підряду) і доручення. Про­те незалежно від цього оціночний договір є договором комісії.

Інспекція (datio ad inspiciendum). За цим договором власник пе­вної речі передає її фахівцю (inspector) для визначення ціни. Після оцінки річ має бути повернута власнику. Цей договір укладається у тих випадках, коли власник речі не знає її дійсної ціни, оскільки це може зробити лише спеціаліст. Це може бути, наприклад, ваза високого художнього рівня чи живопис тощо. Мета визначення ціни певної речі для даного договору значення не мала. Власник бажає визначити дійсну ціну, щоб вигідно продати дану річ чи просто знати її справжню вартість.

Оцінювач не стає власником речі, ціну якої він має визначити. Через специфічність цих відносин у практиці римських юристів часто поставало питання про юридичну природу даного договору. Одні вважали, що це договір поклажі, інші відносили його до дого­вору позички. Більшість сходилися на тому, що це своєрідний до­говір, і саме тому він потрапив до групи безіменних.

Річ для оцінки могла бути передана оцінювачу в його інтересах, наприклад, заради утвердження своєї кваліфікації й авторитету. Інспектор (оцінювач) міг передати річ третій особі як за наказом власника, так і в своїх інтересах. У таких випадках договір інспек­ції трансформується в договір комісії. Залежно від того, який зміст вкладається в цей договір, встановлюється і відповідальність ін­спектора, ступінь якої визначається за принципом заінтересова­ності сторін. Ульпіан проголошував: «Якщо я дав річ оцінювачу, питається: чи подібне його становище позичальнику? І якщо я дав (річ) в моєму інтересі, поки я хочу з'ясувати ціну, він буде відпо­відати переді мною тільки за намір; якщо ж в його інтересі, то і за збереженість речі, і тому йому буде належати позов із крадіжки» (Д. 13.6.10.1)

При Юстиніані цей договір зазнав істотних змін.


6. Пакти та їх види


Спочатку пакти були неформальними угодами, на які не поши­рювався позовний захист саме тому, що вони були неформальни­ми (рис. 1). Юридична чинність їх в тому, що виконання взятого на себе в силу неформальної угоди зобов'язання було виконанням належного. Той, хто виконував таке зобов'язання, не мав права по­тім вимагати повернення виконаного через те, що виконання грун­тується на неформальній угоді. Ці угоди не вкладалися в жоден із розглянутих раніше контрактів і тому вважалися неформальними, внаслідок чого їм позовний захист не надавався. Такі пакти стали називати «голими» — pacta nuda. Проста, неформальна угода не породжувала зобов'язання: pacta nuda obligationem non pariunt — такий давній принцип римського права. І все ж в одному із едиктів претор оголосив, що він буде визнавати, підтримувати укладені пакти — pacta conventa verbaro. Так народився крилатий афо­ризм: «Pacta sunt servanda» — «Угоди треба дотримуватися, не порушувати» (Д. 2.14.7.7).


ПАКТИ


1. Позбавлені позовного захисту

2. Забезпечені позовним захистом:

1. Приєднані: * Додаткові угоди, які здійснювалися в момент укладення договору

* Додаткові угоди, які здійснювалися після укладення договору


2. Преторські: * Підтвердження боргу

* Угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник

між певними особами

* Угода з капітаном корабля, господарями заїжджого двору і готелю про цілісність переданих їм речей пасажирів і жильців

* Угода з банкіром про сплату обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі

3. Імператорські: * Угода про передачу спору на розгляд третейському судді

* Угода про надання приданого

* Угода про дарування

Рис. 1. Пакти


Проте з розвитком цивільного обороту завдяки своїй простоті й доступності неформальні угоди укладалися все частіше. Між тим, позбавлення їх позовного захисту не сприяло усталеності обороту, навпаки, підривало ділові відносини. Саме під тиском обороту спо­чатку як виняток деякі пакти одержали позовний захист і стали називатися «одягнені пакти» — pacta vestita.

Незважаючи на це, принцип «неформальні угоди не користують­ся позовним захистом» залишався в римському праві довго. Але претори змушені були включати до своїх едиктів такі застережен­ня: «Я буду охороняти договори, які укладені не внаслідок злого умислу і не всупереч закону, плебісцитам, сенатус- консультам, декретам, едиктам принцепсів і не в обхід якого-небудь з цих пра­вил» (Д. 2.14.7.7).

Юридичне визнання такі пакти отримали в різний час і ця об­ставина була критерієм їх розмежування на три групи: a) pacta adjecta — приєднані пакти; б) pacta praetoria — преторські пакти; в) pacta legitima — імператорські пакти. Перші одержали позов­ний захист раніше за інших, другі — в період республіки з боку претора, треті були визнані імператорами.

Приєднані пакти (pacta adjecta) — додаткові до головного догово­ру угоди, які передбачали внесення змін у його юридичні наслідки. Як правило, це було покладення в договорі на ту чи іншу сторону якихось додаткових обов'язків, уточнення умов договору, строків пла­тежів тощо. Спочатку це здійснювалося в момент укладення основ­ного договору, а пізніше через певний час після його укладення. Але в останньому випадку такий приєднаний пакт одержував юридичне визнання лише за умови, що становище боржника не буде погіршено. Так, угода, за якою на боржника покладалися додаткові обов'язки або інші обтяження, не визнавалася такою, що відповідає закону.

Дигести свідчать: «...Ми звикли говорити, що додаткові угоди входять у зміст fonae fidei iudicia. Це слід розуміти так, що такі до­даткові угоди укладені одразу (після укладення головного догово­ру), хоча б вони були приєднані з боку позивача. Але якщо додат­кова угода буде приєднана через деякий проміжок часу, то вона не входить в основний договір і не одержує сили: із простого пакту не повинен випливати позов» (Д. 2.14.7.5).

Отже, позовний захист одержували лише ті приєднані пакти, які приєднувалися до головного договору одразу після його укла­дення. Таким чином, пакти, приєднані до головного договору через деякий час, позовного захисту не мали.

Проте розвиток позовного захисту сприяв тому, що згодом при­єднані пакти, які за своїм змістом полегшували становище борж­ника в основному договорі, стали одержувати позовний захист не­залежно від їх приєднання. Той же фрагмент Дигест проголошу­вав: «Додаткові угоди, укладені після основного договору, якщо чим-небудь полегшували зобов'язання із купівлі, вважаються та­кими, що містяться в основному договорі (і, отже, мають силу); на­впаки, пакти, які збільшували обов'язок, не вважалися включени­ми в договір (тобто, вважалися такими, що не мають сили)» (Д. 2.14.7.5). Отже, приєднані пакти набували юридичної чинності незалежно від часу їх приєднання до основного договору лише за однієї неодмінної умови: вони були спрямовані на зменшення обо­в'язку боржника.

Пакти, спрямовані на посилення відповідальності боржника, на збільшення його обов'язку, одержували позовний захист, якщо во­ни були приєднані до основного договору в момент його укладення. Якщо ж зазначені пакти приєднувалися до основного договору че­рез деякий час після його укладення, то такий пакт не мав сили і позовного захисту не одержував.

Преторські — це пакти, які одержали позовний захист з рук преторів і, отже, юридичне визнання. Їх було всього два: consti-tutum debiti — підтвердження боргу і receptum, який об'єднував три види пактів: a) receptum arbitri — угода з третейським суд­дею; б) receptum nautarum, cauponum, stabulariorum — угода з капітаном корабля, господарем постоялого двору чи готелю про цілісність речей пасажирів і постояльців; receptum argentarii — угода з лихварем про сплату обумовленої суми третій особі.

Підтвердження боргу — constitutum debiti. У деяких випадках виникала необхідність підтвердити уже існуючий борг або борг третьої особи, для чого і укладався зазначений пакт. Наприклад, боржник урочисто брав на себе зобов'язання сплатити борг креди­тору, за яким вже закінчився строк позовної давності, або сплати­ти борг за третю особу. Обіцянка сплатити уже існуючий борг і є його визнанням, підтвердженням — звідси й назва пакту. Підтвер­дження чужого боргу — однима із різновидів поруки.

Термін рецептум (receptum) в латинській мові мав багато зна­чень: прийняте зобов'язання, обов'язок, гарант, відповідальність. У даному разі рецептум означає прийняття на себе певного зобо­в'язання: розглянути спір, зберігати речі своїх постояльців чи па­сажирів або сплатити борг.

Угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник між певними особами, — receptum arbitri. Особи, між якими виник майновий спір, могли домовитися, що не будуть передавати цей спір на розгляд суду, а передадуть його на розгляд третейського судді — арбітру. Для того, щоб арбітр розглянув зазначений спір, необхідно було укласти з ним про це пакт, який і одержав назву receptum arbitri.

На підставі цього пакту суддя зобов'язаний розглянути спір і винести по ньому своє рішення. Юрист Ульпіан зазначав, що пре­тор нікого не змушує брати на себе обов'язки третейського судді, бо це добровільна справа, але якщо хто-небудь уже взяв на себе обов'язки третейського судді, то зобов'язаний довести їх до кінця (Д. 4.8.3.1). За ухилення від виконання взятого обов'язку третейсь­кий суддя піддавався штрафу. Тільки поважні причини звільняли його від відповідальності, наприклад, хвороба, виниклі після укладання пакту неприязні стосунки між арбітром і однією із сторін в спорі, покладення на нього публічних обов'язків, що перешкоджа­ли розгляду спору, тощо.

Угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору і го­телю про збереження переданих їм речей пасажирів і жильців — receptum nautarum, cauponum, stabulariorum. Мандрівники, купці та інші пасажири і жильці, зупиняючись на ночівлю в готелі чи за­їжджому дворі, а пасажири — на кораблі, змушені доручати свої речі господарям (наприклад, коней, вантаж, багаж). Про акти при­йняття таких речей на збереження укладався зазначений пакт, за яким господар ніс відповідальність не тільки за винне, а й за ви­падкове заподіяння шкоди або загибель речей. Речі приймалися на схов господарем готелю, заїжджого двору чи корабля в силу само­го факту здійснення ними підприємницької діяльності. Господар не міг відмовитися від обов'язку прийняти речі на схов. Це була одна з його підприємницьких функцій.

Підвищена відповідальність зазначених осіб пояснюється тим, що в ті часи господарі готелів і заїжджих дворів, капітани кораблів часто вступали в зговір з грабіжниками. При прибутті на постій багатого мандрівника вони подавали умовний сигнал грабіжникам чи піратам, які вчиняли розбій, а здобуте ділили між собою. Імпе­ратори змушені були ввести таку сувору відповідальність, аби хоч певною мірою обмежити розмах грабіжництва і розбоїв. Для захи­сту жильців і мандрівників, які потерпіли від розбою, їм надавався спеціальний позов.

Угода з банкіром про сплату за рахунок клієнта певної суми третій особі — receptum argentarii. Це неформальна угода, за якою лихвар, банкір, міняла брали на себе зобов'язання сплатити третій особі борг свого клієнта за його рахунок. Своєрідна форма поруки, за якою боржник третьої особи при відсутності грошей звертався до свого банкіра і просив за рахунок його грошей, що знаходилися на зберіганні у банкіра, сплатити борг. Банкір, висту­паючи в такому випадку як поручитель, був гарантований гроши­ма боржника, які знаходилися у нього на зберіганні. Хоча ця об­ставина не була необхідною умовою укладання пакту, банкір міг взяти на себе такий обов'язок і у випадку, коли грошей боржника у нього не було.

Укладання пакту не ставило банкіра в становище боржника третьої особи, яка й надалі залишалася кредитором тільки клієнта банкіра. Правові відносини виникали лише між клієнтом банкіра і його кредитором — третьою особою. Однак, якщо банкір чомусь відмовлявся платити, клієнту надавався спеціальний позов, що випливав із укладеного пакту.

Пакт про клятву (pactus iurisiurandi). Він нагадує собою мирову угоду, яку складають сторони, пов'язані будь-яким договором. За цією угодою позивач обіцяє не стягувати з боржника за зобов'я­занням, якщо боржник присягне, що він нічого не заборгував, нічо­го не винен. Може бути й навпаки: боржник обіцяє виконати вимо­гу кредитора, якщо той присягне, що його вимога обґрунтована і має силу. Якщо будь-яка із зазначених сторін не додержиться своєї клятви-присяги, претор, залежно від обставин, дає або ексцепцію з клятви, або позов з неї.

Боржник, який заприсягся, що він нічого не винен кредитору, одержує проти його позову ексцепцію, адже позов був заявлений всупереч пакту про присягу.

Імператорські пакти (pacta legitima) — це пакти, які одержали юридичне визнання в законодавстві пізньої імперії. Вони захища­лися кондикційними позовами, що випливали із закону, яким було визнано цю угоду. До них належали: a) compromissum — угода між особами, між якими виник майновий спір, про передачу цього спору на розгляд третейського судді; б) pactus dotis — угода про придане; в) pactum donationis — угода про дарування.

Компроміс — пакт про передачу спору на розгляд третейського судді. Майновий спір, що виник між громадянами, в усіх випадках підлягав розгляду в суді. Проте сперечальники не завжди бажали розголошення своїх взаємовідносин, і тому такий порядок інколи су­перечив їхнім інтересам. У зв'язку з цим стали практикувати пере­дачу подібних спорів на розгляд особі, яка викликала довіру спере­чальників і рішення якої вони погоджувалися визнати. Така практи­ка була узаконена в період імперії визнанням зазначеного пакту.

Для забезпечення виконання рішення третейського судді спірна річ або сума грошей попередньо передавалася йому на зберігання (секвестр) до прийняття рішення у справі. Сторони обумовлювали в угоді, що третейський суддя передасть річ або суму грошей тому із сперечальників, на чию користь буде винесено рішення арбітра. Спочатку пакт одержував захист за умови, що сторони присягну­ли виконувати рішення арбітра. Пізніше рішення третейського суд­ді набувало обов'язкової чинності і в тому випадку, коли сторони висловлювали свою згоду з ним і підписували його чи не оспорю­вали в 10-денний строк.

Угода про надання приданого (pactum dotis) — неформальна угода, в результаті якої батько нареченої брав на себе зобов'я­зання передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно як придане для полегшення сімейного життя. На підставі цього пакту чоловік одержував спеціальний кондикційний позов, за допомогою якого міг вимагати від батька своєї дружини обіцяного приданого. Правовий режим останнього визначався нормами при­ватного права.

Угода про дарування (pactum donationis) — неформальна угода, за якою одна сторона — дарувальник здійснює безоплатне май­нове надання другій стороні з метою виявлення до неї певної ще­дрості.

Майнове надання може складатися: з передачі особі, якій дару­ють, права власності на обумовлену річ (майно), виплати певної грошової суми, встановлення сервітутів, відмови від певного права вимоги і т. ін. Дарування здійснюється саме з метою проявити до особи, яку обдаровують, щедрість, надати допомогу і відбувається воно за рахунок майна дарувальника. Засобом дарування здійсню­ється безоплатний перехід майна від дарувальника до того, кому дарують. Це не завжди відповідало інтересам панівного класу. То­му в класичний період з метою недопущення подрібнення майна аристократичних родів було встановлено досить істотне обмежен­ня розміру дарування, що не торкалося дарування між близькими родичами. В імператорську епоху ці обмеження втратили своє значення, проте було встановлено правило, відповідно до якого да­рування здійснювалося у формі так званої судової інсинуації, тобто дарувальний акт вимагалося здійснювати перед судом із за­несенням до реєстру. Однак в праві Юстиніана здійснення інсину­ації вимагалося лише при даруванні на суму понад 500 золотих. Дарування на меншу суму можна було здійснити в будь-якій фор­мі. Таким чином, пакт про дарування одержав позовний захист.

Однією із форм дарування була дарча обіцянка здійснити певне майнове надання. Вона мала обов'язкову силу тільки за умови здійснення її в формі стипуляції. Неформальна дарча обіцянка зо­бов'язання не породжувала.

Незважаючи на безоплатний характер відносин, дарувальник ніс відповідальність перед тим, кому дарували, за можливі негатив­ні наслідки дарування, які спричинилися умислом або грубою нео­бережністю дарувальника (наприклад, виявлені недоліки подаро­ваної речі, які заподіяли певну шкоду тому, кому дарували, відчу­ження речі).

Особливістю пакту про дарування було й те, що в певних випад­ках дарування могло бути відмінено. У класичний період патрон мав право відмінити дарування, зроблене на користь вільновідпу­щеника. Ця правова норма свідчила про велику залежність вільно­відпущеника від свого патрона. Зазначений окремий випадок від­міни дарування Юстиніан поширив на всі випадки дарування. Були також вироблені правові підстави для відміни дарування: зокрема, вияв невдячності того, кому дарували, до дарувальника, нанесення йому грубої образи, створення небезпеки для життя да­рувальника, заподіяння майну останнього істотної шкоди. Крім то­го, якщо в бездітного патрона, який здійснив дарування на користь вільновідпущеника, пізніше народилася дитина, він мав право від­мінити дарування і зажадати назад дане майнове надання.