План Вступ Загальна частина Поняття, предмет та система римського цивільного права

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание 2. Деліктні зобов'язання Особиста образа Неправомірне знищення або пошкодження чужих речей 3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів) 4. Спадкове право

Подобный материал:

• Цивільне процесуальне право України, 797.43kb.
• Робоча навчальна програма з дисципліни Порівняльне кримінальне право Загальна та особлива, 1940.23kb.
• Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
• Основи цивільного права загальна характеристика цивільного права України, 443.74kb.
• Окремі галузі законодавства України, 2520.66kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.
• 7. система права та система законодавства поняття та класифікація системи права. Поняття, 84.21kb.
• План: Вступ Поняття та ознаки твору. Види об’єктів авторського права та їх загальна, 1729.04kb.
• Тема 1: Цивільне право в системі галузей права України, 1126.62kb.
• Практикум з цивільного права (частина, 1819.31kb.

2. Деліктні зобов'язання


До позадоговірних зобов'язань належить група деліктних, тобто зобов'язань, що виникали з цивільних правопорушень. На відміну від квазіконтрактних зобов'язань, в основі яких переважно лежа­ли дозволені дії, основу деліктних, навпаки, складали тільки не­правомірні дії.

Цей вид зобов'язань почав розвиток ще із Законів XII таблиць і пройшов складну трансформацію. Вже на той час було визнано, що приватне правопорушення породжує обов'язок порушника сплатити потерпілому штраф. Приватним правопорушенням delic­tum privatum, на відміну від кримінального злочину, вважалась неправомірна дія, яка порушує інтереси окремих приватних осіб. Вона містила також протиправні дії, які сучасне право відносить до тяжких кримінальних злочинів (наприклад, крадіжка, дія, що призвела до каліцтва).

Деліктні зобов'язання в стародавні часи тягли відповідальність у вигляді кровної помсти «зуб за зуб», «око за око».

Потім ця санкція трансформувалася в систему штрафів. У таб­лиці VIII Законів XII таблиць знаходимо відголоски давніх часів: «Якщо вчинить каліцтво членів і не помириться з (потерпілим), то хай і йому самому буде заподіяно те саме». Проте тут же встанов­лені й інші правила: «Якщо рукою або палицею переломить кістку вільній людині, хай заплатить штраф в 300 асів, якщо рабу — 150 асів. Якщо вчинить образу, хай штраф буде 25». Але вже в ті часи започатковується і майнова відповідальність за заподіяну власни­ку шкоду. Ця ж таблиця проголошує: «Якщо хто поскаржиться, що домашня тварина вчинила збитки, то Закон XII таблиць пове­лівав або видати (потерпілому) тварину, що вчинила шкоду, або відшкодувати вартість нанесених збитків».

Пізніше застосування помсти заборонено, а штрафи все частіше замінювалися майновим відшкодуванням заподіяних збитків, і все ж певні особливості деліктних зобов'язань пояснюються їхнім дав­нім походженням. Так, на відміну від договірних зобов'язань де­ліктні не переходили в спадщину. Спадкоємець боржника взагалі не відповідав за таким зобов'язанням. До них міг бути закладений позов тільки в тому разі, коли останні одержували певну вигоду внаслідок делікту.

Деліктна відповідальність на відміну від договірної будувалася за іншим принципом, а саме — за кумуляцією. Договірна відповідаль­ність могла бути частковою або солідарною, тобто при кількох борж­никах кожний з них відповідав або за своєю часткою, або повною мірою, звільняючи інших співборжників від відповідальності. Делік­тна відповідальність при вчиненні делікту кількома особами ніби множилася на їх число. Кожний з тих, хто заподіяв шкоду, відпо­відав певною мірою (наприклад, за позовом з крадіжки штраф зобо­в'язані сплатити в повному обсязі всі злодії, які її вчинили).

Не збігалася дієздатність осіб у договірному праві і деліктному зобов'язанні. Неповнолітні не могли вступати в договірні відносини і, отже, нести договірну відповідальність. Деліктна відповідаль­ність наставала і для них.

З часу Законів XII таблиць зберігалась і так звана ноксальна відповідальність домовладики за шкоду, заподіяну його підвлад­ними дітьми і рабами. Якщо делікт вчинявся підвладним або ра­бом, домовласнику надавалося право вибору — відшкодувати за­подіяні підвладним рабом збитки або видати винного для розпра­ви, а пізніше — для їх відробітку. Проте в усі часи римське право розглядало делікт як позадоговірне правопорушення. З цієї точки зору приватне право знало два види правопорушень —договірні (що були порушенням умов договору) і позадоговірні, коли поруш­ник і потерпілий у договірних відносинах не перебували. Римляни так і не прийшли до загального правила, за яким деліктна відпо­відальність наставала за будь-яке неправомірне порушення запо­діяння шкоди. Як і система контрактів, так і система деліктів мала замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопору­шень. Деліктом визнавалося і тягло відповідальність тільки правопорушення, яке в законі визначалося як: a) injuria — особиста об­раза; б) furtum — крадіжка; в) damnum injuria datum — неправо­мірне знищення або пошкодження чужого майна.

Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність певного юридичного складу: а) фактична шкода, заподіяна проти­правними діями однієї особи іншій; б) винна протиправність дій особи, що вчинила шкоду; в) зазначена протиправна дія визнана законом як приватно-правовий делікт.

Особиста образа (injuria). Цим терміном визначалася будь-яка неправомірна дія, все, що вчинялося не за правом — omne quod non jure fit. Поняття мало і спеціальне значення, більш вузьке — особиста образа. Уже в Законах XII таблиць згадуються основні види образи (кривди): каліцтво членів (ушкодження кінцівок люд­ського тіла, внутрішніх кісток тощо), а також інші особисті кривди дією (нанесення побоїв без поранень, образливих ударів).

Таким чином, особиста образа припускала посягання на тілесну недоторканність вільної людини і тягла відповідальність у вигляді штрафів у конкретно встановлених розмірах. Посягання на честь і гідність та інші особисті нематеріальні блага вільної людини не охоплювалися поняттям особистої образи (кривди).

Преторська практика істотно розширила поняття особистої об­рази, включивши до нього згадані честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага. Крім того, претори почали практикувати роз­міри штрафів на свій розсуд залежно від характеру такої образи. Поняттям особистої образи почала охоплюватися не тільки будь-яка образа дією, але і будь-яке образливе ставлення до іншої осо­би, що принижувало її гідність.

Пізніше багато із зазначених протиправних дій переходять до категорії публічних деліктів, тобто кримінальних злочинів, й імпе­раторське законодавство встановило за їх вчинення кримінальну відповідальність. Потім взагалі встановлюється правило, відповід­но до якого потерпілий міг вимагати визначення і стягнення вина­городи за заподіяння образи або кримінального переслідування.

Крадіжка (furtum). Своєрідність римських деліктів полягала у віднесенні до них ще одного протиправного діяння, яке визнається зараз кримінальним злочином, — крадіжки. Проте термін furtum не зовсім збігається з теперішнім поняттям останньої. Це поняття охоплювало собою як крадіжку в точному значенні даного слова, так й інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес — при­власнення, розтрату, не тільки крадіжку речі, але також і корис­тування або володіння нею. Іншими словами, поняття furtum є ши­ршим порівняно з сучасним розумінням крадіжки, охоплювало ряд посягань на чуже майно. І все ж найближче до нього знаходи­ться поняття сучасної крадіжки.

До крадіжки римське право відносило також наступні діяння:

а) крадіжка користування (furtum usus), коли позичальник за договором позички або хранитель користувалися наданими їм речами понад свої повноваження за договором;

б) крадіжка володіння (furtum possessionis), коли заставода­вець свавільно заволодівав даною ним у заставу річчю: власник при цьому здійснює крадіжку власної речі (Гай, 3.204);

в) крадіжка власності furtum, коли узуфруктуарій змінював господарське призначення речі.

Крадіжка — вилучення речі, здійснене обманно з метою збага­титися шляхом (вилучення) самої речі, або користування, або володіння нею (Д. 47.2.1.3).

Для крадіжки характерним є те, що вилучення як самої речі, так й її корисних властивостей здійснювалося всупереч волі її власника. Гай писав: «Крадіжка буває не тільки тоді, коли хто-не-будь вилучає чужу річ, а й взагалі, коли хтось привласнює собі чу­жу річ всупереч волі її господаря» (Гай, 3.195). Крім цього, необхід­ними елементами крадіжки були мета одержати вигоду і умисел.

Підстави для позову з крадіжки Гай визначав так: «Позов з крадіжки належав тому, хто зацікавлений, щоб річ була в цілості, навіть якщо він не є її власником. Отже, він належить і самому власнику тільки у тому випадку, коли той зацікавлений, щоб річ не пропала.

Звідси зрозуміло, що довіритель може вдатися до позову з кра­діжки в разі крадіжки заставленої речі, і хоча б сам її господар, тобто боржник, украв ту річ, довірителю все ж надається позов з крадіжки.

Таким же чином, якщо сукновал прийме одяг для чищення або кравець для ремонту за певну плату і втратить їх внаслідок кра­діжки, то позов з крадіжки він має сам, а не власник, оскільки останньому немає інтересу в тому, щоб річ не загинула, тому що він може вимагати свою річ від сукновала і кравця засобом позову з найму, якщо тільки спроможний сплатити її вартість. Оскільки, якщо вони неспроможні, то самому господарю належить позов з крадіжки, бо він не може одержати від них свого, а для нього важ­ливо, щоб річ збереглася» (Гай, 3.203-205).

На відміну від особистої образи, об'єктом посягання крадіжки були чужі речі, майно, власність, майновий інтерес. Відомий юрист Павло так визначав: «Крадіжка є привласнення собі або самої ре­чі, або, навіть, користування нею, або володіння, що має намір створити для себе певні вигоди» (Д. 47.2.1.3). Отже, необхідним еле­ментом крадіжки була майнова вигода через протиправний вплив на чужу річ, тобто animus furandi — умисел вилучити вигоду про­типравним способом і проти волі власника.

Тому римські юристи до furtum відносили не тільки таємне ви­крадання речей, а й привласнення чужої знайденої речі, набуття її шляхом шахрайства тощо. Навіть втеча раба розглядалася як furtum, оскільки, здійснюючи втечу, він ніби сам себе викрадав у власника.

Таким чином, furtum — це будь-яке протиправне і корисливе посягання на чужий майновий інтерес.

Відповідальність за крадіжку встановлювалась різними право­вими засобами. Можна було закласти віндикаційний позов про ви­требування викраденого. Але цей речово-правовий засіб був не­зручний тому, що покладав на позивача тягар доведення (onus probandi). Більш простим і доступним захистом власника від пося­гань злодіїв був зобов'язально-правовий засіб — condictio ex causa furtiva, який мав на меті повернути викрадене. Ще одним зобов'я­зально-правовим засобом захисту, передусім права власності від злодіїв, був позов про крадіжку (actio furti). Він — підстава виник­нення позадоговірного зобов'язання, за яким злодій зобов'язував­ся до сплати штрафу. Відповідальність за ним визначалась залеж­но від характеру крадіжки: furtum manifestum і furtum пес manifestum. Якщо злодія спіймали на місці крадіжки або викраде­на річ в нього знайдена в результаті спеціального урочистого об­шуку — це furtum manifestum, якщо ж його затримано через пев­ний час після крадіжки, — furtum пес manifestum.

Злодій, спійманий на місці злочину, за Законами XII таблиць піддавався негайній екзекуції і міг бути навіть вбитий, якщо кра­діжка вчинювалася зі зброєю або вночі. В інших випадках його від­давали на розправу потерпілого. Він утримував його протягом 60 днів як боржника. Якщо злодія ніхто не викупляв, потерпілий мав право за своїм вибором або вбити, або продати його в рабство.

Преторська практика змінила встановлену за різних часів сис­тему штрафів за крадіжку, злодій якої був спійманий на місці зло­чину, і в праві Юстиніана визначається єдиний штрафний інфаміруючий позов (actio furti) проти злодіїв, пособників, співучасни­ків і переховувачів.

При furtum пес manifestum, тобто, якщо злодій не спійманий на місці злочину, за Законами XII таблиць він за позовом зобов'язу­вався до сплати подвійної вартості викрадених речей. Ця санкція зберігалась аж до Юстиніана.

Крадіжка, злодій якої спійманий на місці злочину, тягла суво­рішу відповідальність — він присуджувався до штрафу в чотири­кратному розмірі вартості викраденої речі. Всі співучасники і пе­реховувачі відповідали в такому ж розмірі, тобто мала місце куму­лятивна відповідальність.

Таким чином, з факту крадіжки виникало два зобов'язання. Перше — на підставі кондикції з крадіжки, за якою злодій прису­джувався до повернення речі з усіма її прирощеннями. Друге — на підставі позову про крадіжку (actio furti), за яким злодій, спійма­ний на місці злочину, присуджувався до сплати штрафу в розмірі чотирикратної вартості викраденої речі, а злодій, не спійманий на місці злочину, — до її подвійної вартості.

Неправомірне знищення або пошкодження чужих речей (damnum injuria datum). У ранньореспублікан-ський період римське право ще не знало загального правила про відповідальність за не­правомірне заподіяння шкоди чужому майну. В Законах XII таб­лиць встановлювалась відповідальність лише за окремі випадки пошкодження або знищення чужих речей, зумовлені головним чи­ном землеробним характером господарства. Так, піддавався страті той, хто зі злим умислом підпалював чужий будинок або скирди хліба, складені біля будинку, або вдавався до іншого таємного зни­щення врожаю. За злісну вирубку дерев накладався штраф тощо.

Більш загальні норми про відповідальність за неправомірно запо­діяну шкоду чужому майну сформульовані пізніше в законі Аквілія приблизно в III ст. до н. е. Проте і вони мали обмежений характер.

Ульпіан писав, що закон Аквілія відмінив усі закони, видані ра­ніше, у яких йшлося про протиправно заподіяні збитки, — як За­кони XII таблиць, так й інші (Д. 9.2.1). Цей закон — плебісцит, бо був прийнятий плебсом за пропозицією плебейського трибуна Ак­вілія. Він складався з трьох глав, дві з яких (перша і третя) встанов­лювали деліктну відповідальність за заподіяння шкоди чужому майну. Гай відтворює зміст першої глави: «Якщо хто-небудь про­типравно вб'є чужого раба, або чужу рабиню, або тварину, то хай буде він присуджений дати власнику стільки міді, скільки було найвищою вартістю цього в даному році» (Д. 9.2.2). Третя глава встановлювала відповідальність за поранення чужого раба або тварини і за знищення або пошкодження чужої речі.

Для настання відповідальності за вбивство або поранення раба чи тварини, а також за знищення або пошкодження чужих речей необхідні були такі умови:

1. Смерть, поранення раба чи тварини, а також інше пошко­дження або знищення чужого майна повинні бути вчинені согроге, тобто безпосередньо діями правопорушника. Раб або тварина, наприклад, мають бути вбитими останнім, а не загинути, стрибну­вши в прірву, злякавшись правопорушника. Не буде відповідаль­ності й тоді, коли він заморив голодом раба чи тварину, зачинивши їх у хліві.

2. Відповідальність у цих випадках наставала також за умови, що шкода заподіяна согрогі, тобто матеріальним впливом на об'єкт посягання. Раб має бути вбитий або поранений, наприклад, лома­кою. Проте, якщо тварина загнана в річку й там втопилася, відпо­відальність не наставала — тут немає безпосередньої матеріальної дії. Не буде відповідальності, якщо правопорушник відчинив двері приміщення і тварини загинули від холоду, повтікали або розкрив покрівлю і вони загинули від дощу.

3. Деліктна відповідальність за законом Аквілїя наставала тіль­ки за наявності вини правопорушника, нехай найлегшої. За випа­док відповідальність не наставала.

4. Заподіяна вбивством раба або його пораненням чи тварини, знищенням або пошкодженням чужих речей шкода відшкодовува­лася тільки власнику. Інші особи, зацікавлені в збереженні зазна­чених речей (володільці, заставодержці, узуфруктуарії тощо), користуватися захистом закону Аквілія не могли — на них він не поширювався.

Заподіювач збитків зобов'язаний сплатити власнику вбитого чи пораненого раба або тварини, пошкодженої чи знищеної речі вищу ціну, що мала місце останнім часом. Якщо заподіювач шкоди вда­вався до спроби ухилятися від відповідальності, сума стягнення подвоювалася.

Таким чином, закон Аквілія мав обмежене застосування і не встановлював відповідальності за будь-яке неправомірне вчинен­ня шкоди чужому майну. Крім того, відповідальність правопоруш­ника мала штрафний характер, а не визначалася дійсним роз­міром збитку. В разі оспорювання вона могла бути подвоєна. Якщо шкода вчинялася кількома особами, то позов закладався до кожної з них (кумулятивна відповідальність). Після настання смерті пра­вопорушника зобов'язання відшкодувати збитки на його спадко­ємців у період існування республіки не переходили, але в період імперії відповідали за ним в межах збагачення.

Наведене свідчить, що позов, який випливав з факту вбивства чи поранення чужого раба або тварини, пошкодження чи знищен­ня іншого майна, був за своїм характером штрафним. Між тим, способи заподіяння збитків чужому майну не обмежувалися пере­рахованими, проте деліктами вони не визнавалися. Іншими словами, велика група позадоговірних правопорушень деліктами не ви­знавалася і не тягла за собою відповідальності. Преторське право і практика почали застосовувати зазначений закон в усіх випадках неправомірного заподіяння шкоди чужому майну, а це лише согроге согрогі. З часом даний позов почали надавати не тільки власнику вбитого чи пораненого раба або тварини, пошкодженого чи знищеного майна, а й іншим зацікавленим особам (володільцям, детенторам, заставодержцям тощо) і, навіть, кредиторам власника вбитого або пораненого раба та іншого пошкодження чи знищення майна.

Так поступово напрацювалася практика, що забезпечувала від­шкодування будь-якої шкоди, заподіяної неправомірними діями. Найголовніші її засади лягли в основу деліктної відповідальності в сучасних правових системах.

Пограбування (гаріпа). Римські юристи класичного періоду роз­глядали пограбування як протиправне вилучення чужого майна, здійснене силоміць як грабіж (гаріпа) і кваліфікована крадіжка. На думку Папініана, пограбування є крадіжкою із затриманням злодія на місці злочину. Проти грабіжників потерпілому надавався спе­ціальний позов — про майно, вилучене із застосуванням насильства (actio vi bonorum raptorum). Відповідальність за цим позовом дорів­нювала чотирикратній вартості вилученого майна. Його можна було закласти лише протягом одного року після вчинення пограбування. Після закінчення року потерпілий міг стягнути тільки вартість ви­лученого.

Пограбування розглядалося класичними юристами, а потім і Юстиніаном як делікт, тобто одне з цивільних позадоговірних пра­вопорушень. Гай писав: «Той, хто грабує чужі речі, відповідає за позовом про крадіжку; дійсно, хто більше захоплює чужу річ про­ти волі власника, якщо не той, хто силоміць віднімає її? І тому правильно сказано, що така людина — безчесний злодій. Але пре­тор запровадив особливий позов на випадок такого злочину, який називався позовом про майно, відняте силою, і тягне за собою про­тягом року чотирикратний штраф, за спливом року — простий. Цим позовом можна користуватися, хоча б хто відняв одну річ, на­віть незначної вартості» (Гай, 3.209).

Пограбування відрізнялося від крадіжки тим, що вчинялося відкрито, не таємно. Інколи правочини вчинялися під впливом по­грози (metus) або дій фізичного характеру. Останні почали визна­ватися деліктами. Для захисту потерпілих одним з преторів введе­ний спеціальний позов. Згодом деліктом був визнаний також обман (dolus).

З метою уникнення стягнення на майно боржник вчиняв право-чини, спрямовані на зменшення свого майна (fraudem creditorum). Позов проти боржника, навмисні дії якого призвели до зменшення майна, на яке могло бути звернене стягнення, називався позовом Пауліана. Він був спрямований на поворот правочину, здійсненого боржником на шкоду кредитору, і повернення відчуженого майна чи прав до складу майна боржника.

Зазначений позов міг бути заявлений за певних умов:

1) зменшення майна боржника повинно статися внаслідок від­повідної дії;

2) боржник свідомо вчиняв зазначені дії, маючи на меті саме че­рез зменшення майна уникнути стягнення на нього;

3) для пред'явлення цього позову до третьої особи, до якої пе­рейшло майно, вимагалося, щоб остання також знала, що зазначе­ні дії вчиняються на шкоду кредиторові.


3. Зобов'язання ніби з приватних деліктів (квазіделіктів)


Позадоговірні цивільні правопорушення, що заподіювали шко­ду кому-небудь і не підпадали під ознаки делікту, почали назива­ти ніби делікти (квазіделікти). Вони стали четвертою групою підстав виникнення позадоговірних зобов'язань. Загального визна­чення квазіделікту римські юристи не залишили, а перелік непра­вомірних дій, що охоплювалися цим поняттям, широкий. Найпо­ширенішими серед них були декілька недозволених дій:

1. Відповідальність судді за постановлення несправедливого вироку.

Умисне неправильне або недбале розв'язання судової справи, а також порушення інших суддівських обов'язків визнавалося не­правомірною дією — ніби деліктом і тягло майнову відповідаль­ність. Суддя, який виніс завідомо несправедливий вирок або не з'явився в призначений день для розгляду справи, зобов'язаний відшкодувати заподіяну його неправомірними діями шкоду потер­пілій стороні. В разі умисних дій судді (dolus) він зобов'язаний від­шкодувати всю суму закладеного позову, а за наявності вини — штраф, що призначався судом.

2. Відповідальність господарів жилих будинків за викинуте або вилите. Господар чи інший мешканець жилого приміщення, з якого було щось викинуто або вилито на дорогу, площу або тротуар, де ходять чи їздять люди, відповідають за заподіяну шкоду. Немає значення, ким є особа, що викинула або вилила,—власником будинку чи наймачем, володільцем чи утримувачем. Проте той, хто тимчасово знаходився в будинку, відповідальнос­ті не ніс. Мешканці, що проживали разом, несли солідарну від­повідальність.

Позов, що випливав з такого недозволеного вчинку, не був де­ліктним, бо відповідальність за ним наставала без вини, а деліктна відповідальність мала місце лише за наявності вини, проте він на­ближався до деліктного. Даний позов введений преторським едик­том для забезпечення безпеки руху вулицями та іншими громад­ськими місцями міста. Він застосовувався і у випадках, коли що-небудь викидалося або виливалося також з інших приміщень чи споруд, наприклад, з воза, корабля, хліва (Д. 9.3.6.3), якщо в місці, куди воно потрапило, знаходилися люди. Відповідальність наста­вала в розмірі подвійної суми запо-діяної шкоди. Заподіювач звіль­нявся від відповідальності тільки у разі непереборної сили.

3. Ніби деліктом визнавалося також небезпечне для пішоходів виставлене, підвішене або вивішене що-небудь, що може впасти на людей: недбало прикріплена вивіска, небезпечно виставлені на вікна вазони, підвішені на стіні будинку предмети, виставлені або підвішені на балконах речі тощо. Все це, знесене вітром або за яких-небудь інших причин зірване зі свого місця, може упасти на перехожих і завдати їм певної шкоди. Хто-небудь, хто помітив по­дібне, міг закласти позов до господаря будинку, в якого що-небудь підвішене або виставлене, позов про сплату штрафу в розмірі 10 тисяч сестерцій і усунення небезпеки. Відповідальність наставала незалежно від вини і наявності шкоди.

4. Неправомірні дії слуг готелів, заїжджих дворів і кораблів, які завдавали шкоди майну жильців і пасажирів, визнавалися квазіделіктами і тягли відповідальність господарів, які зобов'язані бу­ли відшкодовувати заподіяні слугами збитки в подвійному розмірі.

Таким чином, жильці і пасажири мали досить дійовий правовий захист своїх інтересів проти господарів заїжджих дворів, готелів і кораблів в результаті заподіяння їм будь-яких збитків. У разі зни­кнення зданих на схов речей жильців, вони могли заявити кондикційний позов до господарів заїжджих дворів, готелів і кораблів. За шкоду, заподіяну слугами господарів заїжджих дворів, готелів і кораблів, жильцям і пасажирам, потерпілі могли закласти квазіделіктний позов безпосередньо до заподіювачів шкоди, а в разі їх неплатоспроможності — до їх господарів.

5. Шкода, заподіяна рабом або твариною чужому майну або осо­бі, тягла квазіделіктну відповідальність їхнього господаря. При цьому виною власника раба чи тварини, що заподіяли шкоду, вважається відсутність належного нагляду за ними. Власник раба чи тварини, що заподіяли шкоду, зобов'язаний відшкодувати збитки або за ноксальним позовом видати тварину чи раба.

4. Спадкове право