Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі

Вид материала

Содержание

Інвестиції як визначальний фактор підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств
Бізнес-процеси як об’єкти
Соціальні трансформації українського суспільства

Подобный материал:

1 ... 9 10 11 12 13 14 15 16 ... 23

ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ВИЗНАЧАЛЬНИЙ ФАКТОР ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ

В сучасних умовах інтеграції економіки України у світовий економічний простір важливим завданням є досягнення тих вимог і того рівня економічного розвитку, який ставлять перед нами міжнародні економічні організації. Важливо розуміти, що співробітництво країн-членів ЄС, СОТ, НАТО будується на принципах рівності, взаємовигоди і взаємодопомоги, тому Україна, щоб стати повноправним членом повинна здійснити структурну перебудову всієї економіки. Актуальним є питання підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств на світовому ринку в умовах євроінтеграції України. Як свідчить світовий досвід, вирішення питань виходу країни з економічної кризи є неможливим без залучення і використання інвестицій. Актуальності набуває питання створення сприятливого інвестиційного клімату для приваблення інвесторів з врахуванням спеціалізації кожного регіону.

Дослідженням різноманітних аспектів інвестування в економіку України займались такі вчені як В. Любімов, Ю. Дехтярьова, В. Цехановіч, Е. Мірошниченко, С. Покропивний.

Вітчизняні підприємства характеризуються зношеністю основних виробничих фондів, їх моральним і технологічним старінням, значною енергоємністю виробництва і майже повною відсутністю наукоємних та енергозберігаючих технологій. Оскільки в структурі експорту переважає сировина, а готова продукція є неконкурентоспроможною на зовнішньому ринку, Україна втрачає значну частину доданої вартості, а отже і валового внутрішнього продукту. Залучення інвестицій, у тому числі й іноземних, сприятиме підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних підприємств і, як наслідок, зростання ВВП, економію матеріальних і трудових ресурсів, підвищення рівня життя населення.

В умовах розвитку загальноінтелектуалізованих продуктивних сил, коли науковий прогрес виступає одним з найважливіших факторів ефективності виробництва, зростає конкуренція на ринках товарів і послуг, зростають вимоги споживачів до якості продукції, яка є її головною характеристикою, зростає потреба залучення інвестицій у процеси інноваційного розвитку підприємства [1, с.7].

Інноваційна діяльність тісно пов’язана з інвестиційною, оскільки серйозні інновації немислимі без крупних інвестицій, а ефективні інвестиції без інновацій [5, с. 62]. Зараз спостерігається значне відставання у соціально-економічному та науково-технічному розвитку не лише від розвинених країн світу, але й від колишніх держав соціалістичного табору, тому перехід до інноваційного типу розвитку є першочерговим завданням держави в умовах економічної інтеграції.

Здійснення заходів по усуненню перепон для розвитку інвестиційного ринку на рівні держави, передбачає зміну пріоритетів управління на мікрорівні. Розвиток підприємств за рахунок екстенсивних факторів себе вичерпав, тому інтенсифікація сучасного виробництва має базуватись виключно на нових рішеннях у галузі технології, техніки, організації, управління та методах господарювання [2, с. 129].

Підвищення конкурентоспроможності не можливе без підвищення якості продукції, а це в свою чергу потребує докорінних інноваційних змін в техніці і технології виробництва. Такий інноваційний шлях розвитку можливий лише при здійсненні певних державних заходів для створення сприятливого інвестиційного клімату для стимулювання вкладення капіталу у промисловість. Для цього необхідно здійснити ряд заходів для залучення інвестицій в економіку:

− стимулювання підприємств до здійснення цілеспрямованої інвестиційної політики, спрямованої на активізацію нововведень, через механізми пільгового оподаткування, створення вільних економічних зон;

− інвестування державних коштів та коштів, які надаються міжнародними фінансово-кредитними організаціями в промисловість;

− контроль за кількістю і структурою інвестицій в пріоритетні галузі економіки;

− вибір галузі міжнародної виробничої спеціалізації України − сільського господарства;

− реформування застарілої правової бази, спрощення механізмів доступу іноземних інвесторів до потенційних об’єктів інвестування;

− розвиток виробничої і соціальної інфраструктури [6, с.4].

− проведення політики протекціонізму по відношення до національного виробника;

− стимулювання об’єднання підприємств, задля концентрації капіталу і відповідно здійснення масштабних інвестиційних проектів;

− забезпечення інтеграції науки, виробництва, фінансів та держави з метою випереджуючого розвитку науково-технологічної сфери; розробка винаходів вітчизняних науковців.

Отже, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробника не лише сприяє створенню позитивного іміджу держави на міжнародному ринку, а й виступає визначальним фактором розвитку економічної й соціальної сфер.

Література:

Вплив якості продукції на конкурентоспроможність підприємства / О. С. Пономарьова, Г. Ю. Кучерук // Економіка. Фінанси. Право. − 2009.− № 5.− с. 7−9.
Інвестиції як одна зі складових інноваційного розвитку підприємства / Е. А. Мірошниченко // Держава та регіони.− 2008.− № 4.− с.129−134.
Іноземні інвестиції як чинник перспективного розвитку регіонів / В. Б. Цехановіч // Інвестиції: практика та досвід.− 2009.− № 10.− с. 9 −12.
Механізм управління інноваційною політикою на промислових підприємствах / Т. О. Ледян // Економіка та держава. − 2008.− № 10.− с. 54−57.
Роль інвестицій у забезпеченні конкурентоспроможності підприємств / Ю. В. Дехтярьова // Формування ринкових відносин в Україні. − 2008.− № 12.− с. 61−64.
Шляхи удосконалення організаційно-економічного механізму залучення прямих іноземних інвестицій в економіку України / В. І. Любімов // Інвестиції: практика та досвід.− 2009.− № 15.− с. 2−5.

Малахов Валерій Андрійович

Харківський національний економічний університет, м. Харків

Взаємність у русі матеріальних та фінансових потоків підприємства як ознака його конкурентоспроможності

Основу прийнятних управлінських рішень у будь-якій сфері економічних відносин визначають методи та моделі формалізації складових таких відносин. Ґрунтовність такого визначення пов’язано з тим, що саме завдяки моделям та методам аналізу даних можна не лише передбачити розвиток подій, а й обґрунтувати напрямки їх подальшого розвитку. Так з погляду виробничого підприємства основу формалізації процесу створення та реалізації продукції визначають впливи матеріальних та фінансових потоків, безперервність та взаємність яких також підвищує конкурентоспроможність таких підприємств загалом. Тож окреслена тема дослідження є актуальною та має чітко спрямований прикладний характер.

При цьому важливо відмітити, що як матеріальні, так й фінансові потоки підприємства мають розгалужену структуру та наявну часову характеристику. Така структура визначається різновидами матеріальних та фінансових потоків з погляду окремих етапів виробництва, узагальненням напрямку потоків (вхідні та вихідні потоки), часом їх утворення та тривалістю існування.

Отже, загалом важливо врахувати не стільки взаємність у русі загального фінансового та матеріального потоку, скільки їх окремих складових частин. Відповідно до цього можна подати різні узагальнення змістовного наповнення конкурентоспроможності підприємства.

Так, якщо ми розглядаємо загальні матеріальні та фінансові потоки підприємства та спостерігається певна їх розбалансованість, то слід говорити й про відсутність факторних умов щодо конкурентоспроможності відповідного підприємства.

У разі ж наявної взаємності та збалансованості руху матеріальних та фінансових потоків підприємства варто визначити усі передумови щодо досягнення конкурентоспроможного виробництва.

Також доцільно виділити ситуацію коли конкурентоспроможність виробництва визначається, переважно, внутрішніми факторами розвитку підприємства. Така ситуація може бути узагальнена взаємністю у русі вхідних і вихідних матеріальних й фінансових потоків та розбалансованістю таких потоків на окремих етапах виробництва.

Тож, як бачимо, взаємність у русі фінансових та матеріальних потоків виробництва може бути покладена в основу визначення умов досягнення конкурентоспроможності підприємства.

Разом з цим для узагальнення збалансованості руху окремих потоків підприємства варто скористатися апаратом теорії логістичних функцій. Ґрунтовність та вірність такого трактування визначається тим, що найбільш з поширених логістичних кривих є обмеженими, що відповідає об’єктивній логіці функціонування підприємства та неможливості мати необмежене зростання як матеріального, так й фінансового потоків. Для розкриття збалансованості матеріальних та фінансових потоків підприємства або окремих складових частин таких потоків можна застосувати й інструментарій методів регресійного або кореляційного аналізу, тощо.

У підсумку ж слід зауважити, що збалансований рух матеріальних та фінансових потоків підприємства дозволяє говорити не лише про умови досягнення конкурентоспроможності виробництва, а й загалом про сталість функціонування суб’єкту господарювання, узагальненням чого є позитивні значення його фінансового результату.

Мілінчук Ольга Володимирівна

Національний університет харчових технологій, м. Київ

БІЗНЕС-ПРОЦЕСИ ЯК ОБ’ЄКТИ
ПРОЦЕСНО-ОРІЄНТОВАНОГО БЮДЖЕТУВАННЯ

Сучасний етап розвитку економічних відносин характеризується мінливістю зовнішнього середовища, стрімкою зміною ринкової кон’юнктури. Для збереження своїх ринкових позицій, підтримання набутих та отримання нових конкурентних переваг на підприємстві має бути створена проста, гнучка та ефективна система управління, завдяки чому забезпечується вчасне реагування на зміни ринку.

Проблеми формування ефективної системи управління підприємством протягом багатьох десятиріч досліджуються зарубіжними та вітчизняними ученими. Однією із найбільш розповсюджених систем управління у світовій практиці є система бюджетування. За ссылка скрыта про найбільш використовувані управлінські інструменти в роботі вітчизняних підприємств, проведеного інтернет-порталом Management.com.ua (MCUa), перше місце посіло бюджетування (12,73% отриманих голосів). Також в десятку локального опитування увійшло процесно-орієнтоване управління (Activity-Based Management, ABM), фундаментом якого є процесно-орієнтоване бюджетування [5].

В економічній літературі останнім часом з’явилася значна кількість праць, у яких обґрунтовується необхідність бюджетування на підприємствах, розкривається зміст використання системи бюджетування у ринкових умовах господарювання. Серед найбільш відомих слід виділити праці Т. К. Бень, М. Д. Білик, В. В. Бочарова, Н. Г. Данилочкіної, С. Б. Довбня, В. Б. Івашкевича, П. Д. Алексєєвої, А. М. Поддєрьогіна, В. П. Савчука, О. С. Стоянової, Т. П. Карпова, В. М. Федосова, Т. В. Шишкової, А. Д. Шеремета, К. В. Щиборща, В. Е. Хруцького й інших. В працях вчених-економістів досліджено питання впровадження та використання системи бюджетування на основі функціонального підходу (формування системи бюджетів або на основі існуючої оргструктури, або на основі виділення центрів фінансової відповідальності (ЦФВ). Теоретичні та прикладні основи розробки системи бюджетування на основі процесного підходу (формування системи бюджетів на основі бізнес-процесів) досі не висвітлены у вітчизняній літературі, а тому є актуальними.

Основний об’єкт системи бюджетування є бізнес в цілому, але кожне підприємство, виходячи із потреб управління, може виділити і інші об’єкти, такі як холдинг, підприємство, регіональний бізнес-напрямок, види діяльності, структурний підрозділ, центр фінансової відповідальності, проект тощо. Метою даного дослідження є розкриття економічної сутності бізнес-процесу як об’єкту процесно-орієнтованого бюджетування.

Моделі і технології управління бізнес-процесами, а також питання реінжинірингу бізнес-процесів представлені в роботах таких зарубіжних науковців як Бйорн А., Шеєр А.В., Харрінгтон Дж., Есселінг К.С., Нимвеген Х.В. та вітчизняних науковців Виноградової О.В., Верби В.А., Безгіна К.С., Дем’яненка В.В., Кононенка А.В., Мельника І.Є. та інші.

На основі узагальнення поглядів [1-4] сформулюємо визначення бізнес-процесу: бізнес-процес – це ланцюг логічно пов’язаних, повторних дій, в процесі реалізації якого використовуються ресурси підприємства для переробки об’єкта («вхід») з ціллю досягнення конкретних вимірюваних результатів («вихід») для задоволення зовнішніх чи внутрішніх споживачів. Поняття бізнес-процесу для вітчизняних підприємств відому із вимог міжнародних стандартів ISO 9000 : 2000, згідно з якими «процес – це сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих видів діяльності, що перетворюють входи у виходи, визначаючи цінність для клієнта» [2, c.11].

Існує багато способів класифікації бізнес-процесів, зокрема міжнародні компанії, такі як Xerox, IBM провели власний аналіз діяльності і визначили список основних бізнес-процесів. Універсальний список бізнес-процесів, яким може скористатись будь-яке підприємство, був розроблений Міжнародним центром збору та аналізу бенчмаркінгової інформації (IBC – International Benchmarking Clearinghouse) в Х’юстоні та Європейським фондом управління якістю (EFQM) [1, c.25].

Ключовими моментами при впровадженні процесного підходу до управління є:

1) визначення і опис існуючих бізнес-процесів та порядку їх взаємодії в загальному ланцюгу процесів організації;

2) чітке визначення відповідальності керівників за кожний сегмент всієї мережі бізнес-процесів підприємства;

3) визначення показників ефективності бізнес-процесів та методик їх виміру;

4) розробка і затвердження регламентів, що формалізують роботу;

5) управління ресурсами і регламентами при виявленні відхилень, невідповідностей в процесі або в продукті чи змінах в зовнішньому середовищі [2, c.39].

Слід підкреслити, що на відміну від функціонального, процесне управління базується на принципах реалізації стратегічної ідеї підприємства через побудову та оптимізацію бізнес-процесів, які відображають сутнісне наповнення бізнесу і сфокусовані на створені доданої цінності як для зовнішніх, так і для внутрішніх клієнтів. Впровадження процесного управління спрямоване на зростання споживчої цінності продукції для клієнтів, збільшення прибутковості компанії шляхом оптимізації її бізнес-процесів.

Впровадження процесно-орієнтованого управління варто починати з ідентифікації стратегічної ідеї підприємства, яка має бути уточнена у збалансованій системі показників. Передусім, при створенні BSC на основі вивченні запитів кінцевих споживачів визначаються стратегічні цілі, в яких закладається досягнення результатів, відбиваних в кількісних і якісних показниках (індикаторах ведення бізнесу). Другий етап передбачає формування управлінського обліку і управління витратами за бізнес-процесами (Activity-Based Costing, АВС) процесно-орієнтованого управління (Activity Based Management, АВМ), після чого здійснюється перехід до процесно-орієнтованого бюджетування (ABM, Activity Based Budgeting).

Таким чином, другий етап є впровадження процесно-орієнтованого обліку (ABC) і передбачає постановку на підприємстві управлінського обліку, спрямованого на визначення реальних затрат на виробництво, обслуговування клієнтів, оцінку прибутковості різних видів діяльності через формування управлінської інформації про величину та вартість ресурсів, необхідних для виконання бізнес-процесів підприємства [4, c. 133].

Отже, побудова ефективної системи процесно-орієнтованого бюджетування нерозривно пов’язана з реформуванням її системи управління та обліку (об’єктами яких повинні бути основні (додають цінність) та допоміжні (створюють вартість) бізнес-процеси), тільки в такому випадку підприємство отримає не традиційну, а процесно-орієнтовану систему бюджетування.

Специфічна відмінність бюджетування процесно-орієнтованого від традиційного полягає у плануванні ресурсів, виходячи з переліку виконуваних робіт і їхніх обсягів (табл. 1). Принципи планування повинні орієнтуватися на розвиток робіт, що створюють додану цінність для клієнтів, і скорочення тих робіт, що її не генерують.

Таблиця 1

Порівняльна характеристика традиційного та
процесно-орієнтовного бюджетування

Традиційне	Процесно-орієнтоване
Відсутність взаємозв’язку стратегії з бюджетами функціональних підрозділів	Чітке фокусування на реалізацію стратегії
Концентрація на необхідних ресурсах, а не результатах	Концентрація на досягнення поставлених цілей та результатів
Фокусування на діяльності функціональних підрозділів	Прогноз витрат за принципом оцінки вартості ресурсів, необхідної для досягнення доданої цінності клієнтам, встановлених індикаторів
Прогноз витрат за принципом екстраполяції минулих періодів	Можливість варіативного планування діяльності з метою досягнення завантаження потужностей та стратегічних цілей
Відсутність чітких причинно-наслідкові зв’язків між витратами ресурсів і результатами
Розглядається як фінансова функція, а не як управлінська технологія

Підсумовуючи підкреслимо, що процесно-орієнтоване управління, облік і бюджетування мають тісний взаємозв’язок, який полягає у домінуючій ролі бізнес-процесів як об’єкту управління.

Список використаних джерел:

1. Андерсен Бъерн Бизнес-процессы. Инструменты совершенствования /Пер. с англ. С.В. Ариничева /Науч. ред. Ю.П. Адлер. - М.: РИА «Стандарты и качество», 2003. – 272 с.

2. Репин В.В., Елиферов В.Г. Процессный подход к управлению. Моделирование бизнес-процессов. – М.: РИА «Стандарты и качество», 2004. – 408 с.

3. Ваганов А. Бюджетирование по процессам [Электрон. ресурс]. – Режим доступа: ссылка скрыта

4. Верба В.А. Принципи і методи планування в процесній компанії // Економічний простір. – 2008. – №17. – С.127-136

5. Інтернет портал для управлінців [Електрон. ресурс]. – Режим доступа: ссылка скрыта

Новікова Ольга Юріївна

Харківська державна академія культури, м. Харків

СОЦІАЛЬНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Основним напрямом реформ в країнах з перехідною економікою є підвищення рівня життя населення шляхом побудови демократичних, правових, соціально орієнтованих ринкових систем. Більшість держав, що переходять до ринкової економіки, відобразили це положення в своїх Конституціях, проголосивши себе соціальними країнами, провідна мета яких – забезпечення гідних умов життя і добробуту громадян. Соціальна спрямованість державної діяльності як суттєва характеристика соціальної держави знаходить своє практичне відображення у соціальній політиці.

Вивченням проблем соціальної політики в умовах переходу до ринкових відносин займаються такі науковці як Д. Богиня, О. Бойко, М. Гриценко. Е. Гонтмахер, М. Кім, К. Мікульський, Ю. Пахомов, П. Савченко, Г. Тарасенко, Н. Тихонова, С. Тютюнник та інші.

Здійснення В Україні ринкових реформ призвело до зростання нерівності, розширення масштабів бідності, в тому числі й за рахунок демографічних чинників бідності. Це, в свою чергу, позначилося на соціальній ефективності процесу – різко негативні соціальні втрати і наслідки, що зводяться до зниження життєвого рівня населення в 10-12 разів. Понад 80% населення залишилися за межею бідності, підвищився рівень безробіття. Населення України скоротилося більш ніж на 3 млн. осіб за рахунок смертності, що майже в два рази перевищує народжуваність; понад 2 млн. українців відправились на заробітки за кордон. Ці дані говорять про практично нульовий ефект діючої сьогодні соціальної політики щодо українського населення.

Викликає занепокоєння і сучасна демографічна ситуація в Україні. Її основні ознаки – це:

скорочення загальної чисельності населення;
зниження тривалості життя і народжуваності;
міграція населення.

Зазначені фактори у своїй сукупності визначають особливу складність демографічної ситуації в Україні, тому першочерговим завдання є подальше розроблення та реалізація державної стратегії подолання демографічної кризи, мінімізація її наслідків для розвитку людського потенціалу та безпеки України. Демографічна спрямованість має стати одним з головних пріоритетів дій українського керівництва. При цьому зміст реального виходу з демографічної кризи полягає не стільки в депопуляції населення, скільки у підвищенні якості життя населення, збереження та відтворення його життєвого та трудового потенціалу.

На цьому фоні ми спостерігаємо ще й значне збільшення чисельності людей похилого віку в загальній структурі населення України. З одного боку, соціальна політика в Україні зорієнтована на реалізацію конституційних прав щодо людей похилого віку на соціальний захист.

На сьогодні в нашій країні створено систему законодавства щодо соціального захисту літніх людей. Законодавчі акти спрямовані на підтримку громадян похилого віку, повернення їх до самостійного повноцінного життя. До них належить низка законів, зокрема:

- «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших

громадян похилого віку в Україні»;

- «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;

- «Про соціальний захист дітей війни»;

- «Про жертви нацистських переслідувань»;

- «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»;

- «Про соціальні послуги»;

- «Про реабілітацію інвалідів в Україні».

Уряд України приділяє увагу посиленню соціального захисту осіб похилого віку з числа ветеранів війни та дітей війни, життєзабезпечення яких підтримується системою пільг та компенсацій.

Для забезпечення умов щодо самостійного, незалежного проживання осіб похилого віку в Україні прийнято Закон України «Про житловий фонд соціального призначення». На його виконання розроблено та прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 31.01.07 № 76 «Про затвердження Порядку утворення спеціалізованого будинку для ветеранів війни та праці, громадян похилого віку та інвалідів і надання житлових приміщень у такому будинку та Типового положення про спеціалізований будинок для ветеранів війни та праці, громадян похилого віку та інвалідів». Зазначеним Урядовим актом місцеві адміністрації зобов’язані створювати будинки для проживання ветеранів та інвалідів з комплексом служб побутового та соціально-медичного обслуговування.

Відповідно до Закону України «Про соціальні послуги» особам похилого віку держава гарантує право на отримання соціальних послуг. Соціальну допомогу громадянам похилого віку, які частково або повністю втратили здатність до самообслуговування, за їх бажанням може бути надано або у відповідній соціальній установі (будинку-інтернаті, територіальному центрі соціального обслуговування, будинку для ветеранів, пансіонаті для громадян похилого віку), де вони перебувають тимчасово або постійно, або безпосередньо за місцем проживання вдома.

В системі праці та соціального захисту населення розвинена мережа територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, які надають соціальні послуги особам похилого віку за місцем проживання у громаді. Територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян є спеціальною державною або комунальною установою, що надає послуги пенсіонерам, інвалідам, одиноким непрацездатним громадянам та іншим соціально незахищеним громадянам вдома в умовах стаціонарного, тимчасового та денного перебування, які спрямовані на підтримання їхньої життєдіяльності та соціальної активності.

З метою посилення соціальної захищеності громадян, які перебувають у складних життєвих обставинах і відповідно до законодавства мають право на соціальне обслуговування, Урядом прийнято рішення щодо впровадження нового виду соціальних послуг. Зокрема затверджено Порядок призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги. Впровадження такого виду послуг дало змогу не обмежувати право людини похилого віку на отримання соціальних послуг тільки в стаціонарній установі або через територіальний центр. Людина, яка має потребу у послугах, за її вибором, може отримувати їх від фізичної особи, таким чином соціальні послуги було наближено безпосередньо до місця проживання літньої людини, яка потребує постійного стороннього догляду.

Однією із стратегічних цілей на найближчу перспективу є досягнення не тільки відчутного поліпшення матеріального становища та умов життя громадян похилого віку, але й надання їм можливості якомога довше жити повноцінно на користь суспільства.

З іншого боку, незначна увага приділяється участі людей похилого віку у розбудові країни, недостатньо досліджені можливості щодо використання значного потенціалу громадян старшої вікової групи. Така ситуація призвела до гострої диференціації за віком, розвитку синдрому залежності і взагалі повної маргіналізації осіб старшої вікової групи в українському соціумі.

Отже, питання залучення громадян похилого віку до активної участі у розбудові соціальної держави, а також формуванні інформаційного суспільства є актуальним і потребує ґрунтовного теоретико-методологічного дослідження із залученням економістів, соціологів, психологів, педагогів, в тому числі й соціальних педагогів, а також розробка та впровадження технологій соціально-педагогічної адаптації людей похилого віку до нових умов життя.

Ганна Олексіївна Новосад, магістр

Миколаївський державний аграрний університет

Blog

Содержание