Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі

Вид материалаДокументы

Содержание


Розвиток персоналу як засіб забезпечення конкурентоспроможності підприємства
Форми прояву і реалізації економічних інтересів
Основи моделювання в механізмі управління оборотними коштами ВіТЧИЗНЯНИХ підприємств машинобудування в умовах інтеграції
Обґрунтування доцільності віднесення витрат на збут до маркетингових інтелектуальних активів підприємства
Список літератури
Подобный материал:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   23

Література

1. Бек У. Что такое глобализация? Ошибки глобализма – ответы на глобализацию / У. Бек. – М.: Прогресс-Традиция, 2001. – 304 с.

2. Обзор: Новые государственные финансы [Електронний ресурс] / [под ред. И. Кауль, П. Кунсисанью]. – Оксфорд Юниверсити Пресс", 2006. – 94 с. – Режим доступу до ресурсу:

www.thenewpublicfinance.org/overview/russian.pdf

3. Шнипко О.С. Конкурентоспроможність України в умовах глобалізації: Дис. … доктора екон. наук: 08.00.03 / Шнипко Олександр Сергійович. – К, 2008. – 526 с.


Петраченко Дар’я Олександрівна

Донецький національний технічний університет, м. Донецьк


РОЗВИТОК ПЕРСОНАЛУ ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА


Під час розвитку менеджменту в Україні ще актуальнішим стає розгляд персоналу як основного ресурсу фірми, який визначає ефективність діяльності організації, забезпечує її конкурентоспроможність в умовах сучасної економіки.

Савченко В.А. визначив, що ефективне функціонування будь-якої організації насамперед визначається ступенем розвитку її персоналу. В умовах сучасного швидкого старіння теоретичних знань, умінь та практичних навичок спроможність організації постійно підвищувати фаховий рівень своїх працівників є одним із найважливіших факторів забезпечення конкурентоспроможності її на ринку, оновлення і зростання обсягів виробництва товарів чи надання послуг.

Розвиток персоналу — багатогранне та складне поняття, що охоплює широке коло взаємозв’язаних психологічних, педагогічних, соціальних і економічних проблем. З’ясування його сутності передбачає визначення змісту таких ключових понять, як особистість, гармонійний розвиток особистості, професійний розвиток особистості [1].

В Україні на даному етапі однією з головних причин слабкої конкурентоспроможності підприємства є низький кваліфікаційний рівень персоналу. Проблема раціонального використання трудового потенціалу персоналу підприємств, його розвитку як фактору конкурентоспроможності підприємства ще не мають визначеного місця в системі загального управління підприємством.

На жаль, однією з основних, ще не вирішених нашим суспільством задач, є пошук форми організації та методи, що дозволяють найбільшою мірою розкрити та застосувати творчий потенціал народу, кожного громадянина. Ми дуже багато втратили та продовжуємо втрачати тому, що не змогли в повному обсязі реалізувати ініціативні, творчі здібності людей.

Системи мотивації ефективної трудової діяльності на виробництвах доцільно створити на таких засадах: забезпечення усім категоріям працівників оплати відповідно до кінцевих результатів праці, з урахуванням кількості та якості виробленої продукції; визнання внеску кожного працівника в успіх підприємства шляхом застосування різних форм матеріального та морального стимулювання; надання можливості підвищення кваліфікації та навчання; використання результатів праці як основного критерію для підвищення на службі та гарантії зайнятості; формування сприятливого соціально-психологічного клімату; створення безпечних умов праці, охорони здоров’я з використанням відповідних професійних послуг.

Розвиток персоналу є необхідною умовою функціонування будь-якого підприємства. Він повинен бути безперервним, включаючи в себе професійне навчання і підвищення кваліфікації.

Підвищення освітнього рівня персоналу приводить до росту продуктивності праці, поліпшення якості продукції, зростання показників ефективності діяльності підприємства, стабілізації його фінансового стану. Все це приводить до посилення конкурентних позицій підприємства[2].

На думку Савченко В.А. розвиток персоналу забезпечує підвищення загального інтелектуального рівня особистості, розширює її ерудицію та коло спіл­кування, оскільки освічена людина вільно орієнтується в сучасному складному світі, у стосунках із людьми. У результаті поліпшується морально-психологічний клімат у структурних підрозділах організації, підвищується мотивація працівників до праці, їх вірність цілям і стратегічним завданням компанії, забезпечується наступність в управлінні, а також знижується плинність кадрів[1].

Конкурентоспроможність підприємства на ринку визначається позицієй підприємства у порівнянні з іншими за такими показниками: здатність адаптування до змін; технологія, яка застосовується підприємством; властивості і якість обладнання, яке використовується; знання і практичний досвід персоналу; система управління і комунікацій.

Головним фактором переваги в конкурентній боротьбі підприємств є якість і конкурентоспроможність продукції, тобто система управління якістю і конкурентоспроможністю, функціонування якої залежить від найманих працівників, їх кваліфікації, здатності постійно навчатися і вдосконалювати свої знання і вміння. Що обумовлює необхідність приділення особливої уваги стратегії розвитку персоналу підприємства на ґрунті формування відповідної організаційної культури.

В умовах динамічного розвитку ринку, стрімкого зростання технологій, посилювання конкуренції, саме персонал забезпечує конкурентоспроможність і стійкість організації. Успіх будь-якого підприємства цілком залежить від співробітників, що здійснюють свою діяльність в його рамках.

У нових умовах господарювання необхідно прискорити процес створення моделі конкурентоспроможності, адаптованої до ринкових відносин і підсилити стратегічну орієнтацію, без чого не можлива структурна перебудова підприємств.

Проведення інноваційних перетворень і розвиток конкурентоздатного потенціалу підприємства повинні здійснюватися на основі впровадження новітніх технологій, підвищення рівня професійної підготовки персоналу, знання і навиків управління, маркетингу, економіки, розвитку організаційної культури. Все це викликає гостру необхідність розробки Програми стратегічного розвитку і формування нової концепції забезпечення конкурентоспроможності підприємств.

В майбутньому досягатимуть успіху підприємства, які на всіх рівнях управління навчаться використовувати здатність персоналу вчитися. Здатність вчитися швидше за своїх конкурентів стає єдиним надійним джерелом переваги над ними.


Список використаних джерел:

1. Савченко В. А. Управління розвитком персоналу: Навч.посібник. - К.: КНЕУ, 2002.- 351 с.

2. Крушельницька О.В. Мельничук Д.П. Управління персоналом: Навчальний посібник. — К., «Кондор». — 2003.-296 с.
3. Потапов Д. Тренируем корпоративную культуру журнал//Управление компанией.- 2006.-№1.- Доступний з < http//www.management.com.ua >


Петрова Інна Вікторівна

Донецький державний університет управління, м. Донецьк


ФОРМИ ПРОЯВУ І РЕАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ


Реалізація економічних законів в процесі практичної діяльності знаходить віддзеркалення в узгодженні економічних інтересів між суб'єктами  економічних відносин, тобто інтереси можуть виступати як індикатори прояву законів. Індикативний характер економічних інтересів по відношенню до законів не знижує їх цінності, а лише указує на необхідність пізнання і використання глибинних взаємозв'язків між ними.

Зв'язок між економічними законами і інтересами достатньо складний і вимагає детального розгляду. В сучасних економічних умовах та кризовому стані господарської системи в цілому, а також в аспекті окремих проблем і структурних складових ізольований розгляд законів та форм їх реалізації поза системою економічних інтересів не може бути ефективним.

Визнаним є положення про те, що економічні інтереси виявляються як безпосередні зовнішні форми економічних відносин, тоді як закони виступають як внутрішні форми таких проявів.

В економічній літературі немає однозначного підходу до питання про форми прояву і реалізації економічних інтересів. У деяких дослідженнях форми їх прояву і реалізації ототожнюються з будь-якою господарською практикою.  Згідно таким уявленням конкретними формами прояву економічних інтересів служать стимули, різні форми стимулювання, фінансові результати діяльності.  Тим часом характеристика категорій "стимул" і "стимулювання", як і самих інтересів, неоднозначна. Так, нерідко  відбувається ототожнення стимулів і інтересів,  а саме стимулювання трактується як об'єктивна основа економічних інтересів.

Існують погляди, згідно яким стимули - це усвідомлені інтереси, а стимулювання - система певних заходів і дій, за допомогою яких реалізуються економічні інтереси.

Такий підхід виявляє послідовність матеріалістичного аналізу суспільного процесу, глибокий внутрішній логічний зв'язок визначальних його категорій, здійснено послідовне  розділення об'єктивного і суб'єктивного в економічному житті.

Стимулювання - це завжди дія, механізм, що спонукає суб'єкт рухатися в певному напрямі, внаслідок чого може і повинен реалізуватися його інтерес, поза яким ця дія була б позбавлена сенсу. Стимулювання спонукає до певних дій і залежно від його форм може бути матеріальним і моральним. Воно здійснюється державою і її органами, господарюючими суб'єктами, причому в умовах ринкової економіки. Реалізація економічних інтересів (стимулювання) багато в чому є самоналагоджувальним процесом, що самореалізовується.

Таким чином, слід визнати той факт, що економічні інтереси виникнувши - реалізуються, а найважливішою формою їх реалізації  служить стимулювання.

Економічне стимулювання виступає чинником що визначає цілеспрямовані дії, засобом за допомогою якого, один з суб'єктів інтересу впливає на іншій, для чого використовуються різноманітні економічні форми, включаючи ціноутворення, заробітну плату, кредитування, управління, оподаткування та інші.

Економічні інтереси існують у вигляді певної системи, що обумовлене рядом чинників:
  • господарськими, які представлені інтересами суб'єктів, що характеризуються, при системі розподілу праці, що склалася;
  • державними, такими, що виражаються в загальній системі права, виявлення і узгодження інтересів;
  • етносоціальними, які виявляються в єдиних стереотипах поведінки, пріоритетах розвитку в суспільній свідомості;
  • регіональними і т. п.

В умовах перехідної економіки особливо актуальна потреба у виявленні і характеристиці системи економічних інтересів і її найважливіших ланок. В економічній літературі, присвяченій економічним інтересам, існує декілька методологічних підходів до обгрунтування системи інтересів.

В системі інтересів, існуючій в доринковій економіці, і що складалася із загальнонародних - колективних - особистих інтересів, виділялися інтереси галузеві, територіальні, відомчі.  Передбачалося, що інтереси відображають специфіку суспільного виробництва, в рамках якого існують інтереси промисловості, сільського господарства.  Різноманітність думок відображає складність даного питання, і в той же час ігнорування основного зв'язку інтересів з економічними відносинами і потребами, яке простежується в деяких дослідженнях.

В суспільстві існують різні типи, форми і різновиди інтересів, це  підкреслює їх зв'язок з відносинами  власності. Так типу загальних економічних інтересів відповідають інтереси суспільства, регіонів, певних трудових колективів, які виражають реально існуючі відносини загальної власності. Приватній власності на умови і результати виробництва відповідає широкий діапазон приватних інтересів, від інтересів приватного підприємця до працівника.

В рамках цих типів існують форми, і в їх межах - різновиді. Наприклад, в регіональному аспекті питання, не можна ототожнювати інтереси регіонів з різною часткою державної або недержавної власності, а в рамках цих форм  такі різновиди - як інтереси виробничих і рекреаційних регіонів.

Таке розчленовування інтересів представляється найбільш обґрунтованим, виходячи з таких обставин: об'єктивно обумовлена структура економічних відносин суспільства включає їх різнорівневі різноякісні відносини і підсистеми, що характеризуються безліччю економічних відносин і потреб суб'єктів-носіїв інтересів, які дозволяють оцінити їх положення у сфері виробництва, розподілу, обміну і споживання, обумовлює їх економічні інтереси і суперечності між ними. Цю структуру можна вважати "персоніфікованим взаємозв'язком суб'єктів, носіїв визначених соціально економічних інтересів."

На практиці це означає співвідношення структури економічних інтересів із структурою економічних відносин в суспільстві, загальний характер інтересів і їх трансформативність залежно від змін в самій економічній системі. Такий методологічний підхід особливо важливий для формування теорії економічних інтересів стосовно умов ринкової економіки, яка відрізняється многосуб'єктністю. 

Багатоукладна економіка означає наявність двох основних типів власності: приватної і загальної, і відповідних ним форм і різновидів. Це дає підставу тому, щоб всю систему багатообразних економічних інтересів диференціювати також на два типи, кожний з яких має свою підсистему, що складається з різноманітних форм і різновидів. 


Петченко Марина Валентинівна

Кременчуцький державний університет імені Михайла Остроградського,

м. Кременчук


Основи моделювання в механізмі управління оборотними коштами ВіТЧИЗНЯНИХ підприємств машинобудування в умовах інтеграції


Процес інтеграції економіки України зумовлює виникнення та проходження інтеграційних процесів на мікроекономічному рівні. У зв’язку з цим відбуваються перетворення, які, з одного боку, сприяють підвищенню здатності адаптації вітчизняних підприємств машинобудування до змін та наближенню основних показників у відповідності до світових, а з іншого - спричиняють появу додаткових дестабілізуючих факторів негативно впливаючих на діяльність підприємств. Перед машинобудівними підприємствами постають аналогічні задачі, але з новими правилами, дотримуючись яких вони повинні витримати закони ринку, розвиватися та залишатися конкурентноздатними у відкритому середовищі, оскільки при умовах низької конкурентноздатності підприємства з часом змушені скоротити рівень своєї присутності на ринку, а потім і зникнути, припинив свою діяльність. Фактором, обумовлюючим конкурентоспроможність, постає високоефективна фінансова діяльність підприємства, за рахунок якої останні можуть витримувати конкурентний тиск тривалий час.

Відтоді проблеми, пов’язані із застосуванням застарілих підходів до механізму управління оборотними коштами та неможливістю своєчасного реагування на коливання як зовнішнього так і внутрішнього характеру негативно впливають на всі етапи виробничого циклу підприємств машинобудування.

На протязі багатьох десятиріч вітчизняні дослідники намагалися на теоретичному рівні вирішувати проблеми щодо ефективного управління оборотними коштами, пропонуючи різноманітні підходи (дерево цілей, розроблення прогнозного балансового звіту, методи сценаріїв, систему показників та інші), які викликали багато дискусійних моментів та залишались не розв’язані і сьогодні [1, 2, 3].

На нашу думку, доцільно звернути увагу на використання підходів, які набули поширення в моделюванні оборотними коштами із використанням сучасного математичного апарату, оскільки його використання має прикладний характер та підтверджує теоретичні міркування детермінованими розрахунками.

В процесі вивчення вітчизняної та зарубіжної літератури нами були виділені наступні підходи, які мають властивості та можливості адаптації до фінансової сфери підприємства, зокрема, в процес управління оборотними коштами: метод екстраполяції, методи засновані на спектральному аналізі, методи звичайних нейронних мереж, методи нечітких нейронних мереж та інші [4,5]. Встановлено, що кожен із зазначених методів має як сильні так і слабкі сторони та відрізняються різним рівнем чутливості до похибок залежно від стадії введення даних, що впливає на отримання очікуваного результату.

Тому у сьогоденні є актуальним вихід на новий рівень управління оборотних коштів, в якому в основу механізму покладаються не тільки теоретичні, а й практичні надбання виражені у моделях із використанням відповідного пакету прикладних програм. Оскільки даний підхід дозволяє побудувати модель, яка враховуватиме специфіку діяльності підприємства, з відповідним підбором методів управління оборотними коштами що надасть підприємству можливість передбачити та оцінювати ступінь впливу кожного дієвого фактора.

В процесі проведеного дослідження, яке базувалось на опитуванні представників машинобудівних підприємств, встановлено, що основними причинами з яких не використовується новітні підходи в управлінні оборотними коштами є наступні:
  • скептичність та притаманність старої системи;
  • острах можливого ризику від нововведень;
  • обмеженість фінансових ресурсів;
  • недостатня кваліфікація та необізнаність працівників підприємства в новітніх технологіях сьогодення;
  • низький рівень налагодженості зв’язків серед дослідників – теоретиків, дослідників – практиків та підприємством в цілому.

Таким чином, застосування в процесі управління оборотними коштами інструментарію математичного моделювання та відповідного методу розрахунку залежно від поставленої задачі сприятиме стабілізації фінансового стану підприємства за рахунок наявності та прозорості фінансових та товарних потоків на усіх етапах виробничого циклу, а також упередженості від можливих перешкод. Дана методика також сприятиме збільшенню рівня додаткових іноземних фінансових ресурсів, оскільки інвестори зможуть отримати наочну картину стадій перетворення оборотних коштів в процесі всього виробничого циклу. Це позитивно вплине на підвищення довіри до підприємства, його стабільності та налагодженості в системі управління оборотними коштами, оскільки інвестор попередньо буде проінформований про перешкоди та напрями можливого впливу на основі проведеного прогнозування.


Література:
  1. Макаренко И.О. Моделирование денежных потоков в условиях антикризисного управления предприятием// Актуальні проблеми економіки. - №8.-2005.-С.40.
  2. Родионов А.Р., Родионова Р.А. Управление производственными запасами // Менеджмент в России и за рубежом. — 1999. — №1.— С. 23 – 25.
  3. Бібіченко В.В. Розроблення прогнозного балансового звіту підприємства// Фінанси України. - № 11.- 2005. – С. 110.
  4. Ежов А.А., Шумский С.А. Нейрокомпьютинг и его применение в экономике и бизнесе // Серия «Учебники экономико-аналитического института МИФИ»/ Под ред. проф. В.В. Харитонова. – М.: МИФИ, 1998. – 224с.
  5. Матвійчик А.В. Аналіз та прогнозування розвитку фінансово-економічних систем із використанням теорії нечіткої логіки. – К.: Центр навчальної літератури, 2005.- 183с.



Піняк Ірина Любомирівна

Тернопільський державний технічний університет імені Івана Пулюя


ОБҐРУНТУВАННЯ ДОЦІЛЬНОСТІ ВІДНЕСЕННЯ ВИТРАТ НА ЗБУТ ДО МАРКЕТИНГОВИХ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ АКТИВІВ ПІДПРИЄМСТВА


Еволюція конкуренції на основі факторів виробництва (ресурсної концепції) у конкуренцію на основі нематеріальних (інтелектуальних) цінностей актуалізує проблему доцільного й ефективного створення, мобілізації й використання інтелектуальних активів функціонування фірми в сучасних умовах як у рамках національної економіки, так і в глобальному масштабі. Розуміння механізму формування конкурентних переваг на основі використання інформаційно-інтелектуальних ресурсів вимагає узагальнення й уточнення дефініції «інтелектуальний капітал».

Синтез моделей складу інтелектуального капіталу організації дозволив виділити в його структурі маркетингові інтелектуальні активи, що є продуктом взаємодії продуктивних активів та інтелектуальної власності і включають репутацію компанії, її партнерський і клієнтський базис, канали розподілу, торгову марку та бренд.

Одним із базових показників маркетингових інтелектуальних активів підприємства є канали розподілу, що оцінюються на основі таких часткових показників: величина витрат на збут; розгалуженість дилерсько-дистриб’юторської мережі; рекламна підтримка розподілу. Таким чином, постає питання про аргументацію доцільності віднесення витрат на збут до даного елемента інтелектуального капіталу підприємства.

Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» витрати на збут (Рахунок 93), пов’язані зі збутом (реалізацією, продажем) продукції, товарів, робіт і послуг [1, с.356]. До витрат на збут, зокрема, належать:
  • витрати пакувальних матеріалів для затарювання готової продукції на складах готової продукції;
  • витрати на ремонт тари;
  • оплата праці та комісійні винагороди продавцям, торговим агентам та працівникам підрозділів, що забезпечують збут;
  • витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг);
  • витрати на передпродажну підготовку товарів;
  • витрати на відрядження працівників, зайнятих збутом;
  • витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів, пов'язаних зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг (операційна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона);
  • витрати на транспортування, перевалку і страхування готової продукції (товарів), транспортно-експедиційні та інші послуги, пов'язані з транспортуванням продукції (товарів) відповідно до умов договору (базису) поставки;
  • витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування;
  • інші витрати, пов'язані зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг.

Деякі витрати на збут (у частині прямих витрат) можуть бути враховані у складі витрат на виробництво продукції (у складі виробничої собівартості) якщо за технологічними умовами пакування готової продукції здійснюється разом з її виготовленням на одній із кінцевих виробничих операцій з відображенням таких витрат за дебетом рахунку 23 «Виробництво» у кореспонденції з рахунками обліку виробничих запасів, розрахунків тощо.

Незалежно від форми відшкодування підприємству витрат на збут (безпосередньо в ціні продажу готової продукції або понад (окремо) ціну продажу готової продукції) транспортні витрати та витрати на тару включаються до витрат на збут, а не відображаються як реалізація послуг і матеріальних цінностей. Суми, що відшкодовуються покупцями понад ціну продажу продукції, відображаються у складі доходів від реалізації продукції.

Транспортні витрати для доставки товарів від постачальника до складу, зі складу до магазину, зі складу до покупця розподіляються таким чином:
  • До собівартості товарів (П(С)БО 9 «Запаси») – витрати з доставки товарів до складу;
  • До складу витрат на збут (П(С)БО 16 «Витрати») – витрати з доставки товарів зі складу в магазин та покупцям.

Таким чином, ми бачимо, що дані витрати у повному обсязі присутні у кінцевій ціні продукції підприємства, вони є фактором підвищення споживчої вартості даної продукції і можуть, згідно визначення, бути віднесені до елементів маркетингових інтелектуальних активів.

Список літератури
  1. Бухгалтерський облік в Україні: [навч. посіб. / за ред. Р.Л. Хом’яка]. – [3-тє вид., доп. і перероб]. – Львів: Національний університет «Львівська політехніка», «Інтелект-Захід», 2004. – 912 с.



Плонська Юлія Олександрівна

Одеський національний політехнічний університет, м. Одеса