Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти, науки та інновацій стратегія розвитку україни у глобальному середовищі

Вид материала

Документы

Содержание Рис. 1 Розвиток обліку витрат на підприємствах вугільної промисловості України Вплив маркетингової стратегіії на підвищення конкурентоспроможності підприємства в ринкових умовах. Особливості застосування методів менеджменту в корпораціях Підвищення конкурентоспроможності підприємства за рахунок поліпшення його інвестиційної діяльності Метод переліку критеріїв. Бальний метод. Рівень ризику Рівень NPV Якість банківських послуг як конкурентна перевага банку Антимонопольна складова економічної безпеки південно-східного регіону україни в системі державного управління Податкове стимулювання інноваційної діяльності

Подобный материал:

• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3659.85kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління вища школа менеджменту центр розвитку освіти,, 48.35kb.
• Вища школа менеджменту кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр, 3379.13kb.
• Інформаційний лист Кримський інститут бізнесу та Університет економіки та управління, 33.12kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 3522.45kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 4388.83kb.
• Кримський інститут бізнесу центр розвитку освіти, науки та інновацій, 2767.5kb.

Рис. 1 Розвиток обліку витрат на підприємствах вугільної промисловості України


Савран В’ячеслав Валерійович

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м.Київ

Економічний факультет,

3 курс, спеціальність «Економіка підприємства»


ВПЛИВ МАРКЕТИНГОВОЇ СТРАТЕГІІЇ НА ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА В РИНКОВИХ УМОВАХ.


На сучасному етапі розвитку економіки ефективна діяльність будь-якого підприємства неможлива без пошуку та задоволення потреб споживачів. Оскільки на сьогоднішній день більшість ринків, як в світі так і в Україні є ринками покупців, тобто підприємець ще перед початком виробництва свого товару потрібен знати відповідь на питання хто, скільки та за якою ціною захоче придбати його товар.

Для цього розробляється маркетингова стратегія.

Маркетингова стратегія – це управлінський процес створення та підтримування відповідності між цілями підприємства, його потенційними можливостями та шансами у сфері маркетингу.

Різні вчені виділяли наступні елементи маркетингової стратегії[1]:


Таблиця 1 - Елементи маркетингової стратегії.

Ж.-Ж. Ламбен	Ф. Котлер
1. Визначення одного чи декількох цільових сегментів	1. Цільовий ринок
2. Обране позиціонування відносно пріоритетних конкурентів	2. Позиціонування
3. Вимоги до гами товарів	3. Виробництво
4. Канали збуту	4. Ціна
5. Ціни та умови продажу	5. Канали розподілу
6. Торговельний персонал, його завдання й організація	6. Збут
7. Реклама та стимулювання збуту	7. Обслуговування
8. Обслуговування після продажу	8. Реклама
9. Дослідження ринків	9. Стимулювання збуту

Принципи маркетингового стратегічного планування такі [3]:

• гнучкість – можливість активної адаптації стратегії згідно зі змінами маркетингового середовища;
  
• взаємоузгодженість із загальнофірмовим плануванням – оскільки маркетингове стратегічне планування є складовою загальнофірмового плану, воно не може йому суперечити;
  
• багатоваріантність – передбачає врахування можливих змін навколишнього середовища на етапі формування стратегії;
  
• повнота і комплексність – для прийняття рішення мають бути використані всі факти, події та ситуації в їх взаємозв’язку та відповідно до їх значущості;
  
• базування на дослідженні маркетингового середовища;
  
• економічність – витрати на планування та здійснення стратегії мають відповідати отриманому прибутку.
  

Ефективне управління неодмінно вимагає від керівників аналітичного, стратегічного мислення, вміння завчасно передбачити результати прийнятих стратегічних рішень. Існує тісний зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім станом ефективності діяльності підприємства - станом, що характеризує рівень отримуваного кінцевого результату діяльності підприємства і створення протягом певного періоду можливостей розвитку й можливостей занепаду. Сучасним менеджерам доводиться ретельно аналізувати зовнішнє середовище для своєчасного внесення змін у вибраний курс фірми. Вони повинні добре знати особливості діяльності своєї компанії, її сильні та слабкі сторони, щоб передбачити, які зміни принесуть успіх компанії.

Підсумовуючи, можна сказати, що розробка маркетингової стратегії позитивно вплине на діяльність підприємства та підвищить його конкурентноспрожність на внутрішньому так і на зовнішніх ринках, і як наслідок підприємство зможе отримати більше прибутку.

1. Котлер Ф., Армстронг Г. Основы маркетинга.  9-е изд., пер. с англ. - М.: Вильямс, 2003. — 1200 с.
   
2. Мороз Л.І., Адельшінова О.Р. Шляхи підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств в умовах глобалізації// Проблеми економіки та управління. – 2008 – № 8 – С. 147-155.
   
3. Портер М. Стратегія конкуренції. – К.: Основи, 2000. – 390с.
   

Садовець Ганна Леонідівна

Одеській національний політехнічний університет, м. Одеса

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДІВ МЕНЕДЖМЕНТУ В КОРПОРАЦІЯХ


Здатність сучасних керівників ефективно застосовувати методи менеджменту й таким чином впливати на діяльність як персоналу, так й підприємства чи організації у цілому є важливим теоретичним та практичним питанням менеджменту. Кваліфікований керівник будь-якого підприємства повинен володіти теоретичними знаннями щодо змісту методів менеджменту та їх впливу на удосконалення усієї системи управління.

Розрізняють методи управління та методи процесу управління. Методи процесу управління задають способи виконання окремих робіт та операцій, які виникають у процесі управління: методи розробки та оптимізації управлінських рішень, організаційна робота з їх реалізації. До цих методів відносяться також методи виконання окремих функцій: планування, організаціїї, мотивації, контролю тощо. Методи ж управління (чи менедждменту) – це сукупність засобів і прийомів цілеспрямованого впливу керуючого суб’єкта на об’єкт управління із метою виконання місії та досягнення цілей організації.

Таке визначення можна приймати як загальне із пристосуванням до особливостей організації чи підприємства, що розглядається. У випадку із корпоративними підприємствами, більшу частку яких в Україні складають акціонерні товариства, об’єктом управління є господарчий механізм та система узгодження взаємопов’язаних інтересів учасників таких підприємств, яка випливає із специфіки їх заснування. Що стосується корпоративних об’єднань, таких як концерни, холдингі, корпорації (згідно із класифікацією Господарчого кодексу України), то тут об’єкт управління можна розглядати на двох рівнях: на першому він співпадає із корпоративними підприємствами, на другому ж у якості такого об’єкту виступають господарчі взаємозв’язки та економічні відносини між підприємствами цього об’єднання.

На відміну від методів процесу управління, за допомогою яких виконуються лише окремі роботи, методи управління характеризують закінчений акт впливу суб’єкту управління, яким є менеджмент підприємства, на об’єкт управління.

Поділ методів менеджменту на групи досить умовний. Здебільшого їх поділяють на економічні, соціальні (чи соціально-психологічні) та організаційні (організаційно-розпорядчі). При чьому для реалізації одних функцій менеджменту використовують комплекси різних методів, інші потребують незначної їх кількості. Методи менеджменту є технологічним виявом дій керівників по виконанню функцій менеджменту.

Центральне місце у системі методів управління займають економічні методи. Їх визначення є непростою проблемою, оскільки за багатоукладної економіки їх застосування залежить від організаційно-правових форм підприємств. Один і той самий економічний метод управління може бути задіяний у прямій директивній формі й у формі непрямого, побічного впливу. Серед основних економічних засобів впливу на організацію виділяють: господарський (комерційний) розрахунок, фінансування, кредитування, оподаткування, регулювання цін, матеріальне стимулювання праці персоналу. Але для низки важливих напрямів корпоративного управління необхідні спеціальні методи, які окреме підприємство потребує рідко. До таких можна віднести: - методи оцінки ефективності інвестицій; - методи призначення дивідендів акціонерам; - методи раціонального збалансування об’ємів випуску різної продукції; - методи управління матеріально-технічним забезпеченням підприємств корпорації; - методи проведення платежів з лізінгових операцій; - методи управління активами корпорації; - методи управління корпоративною власністю; - методи управління розвитком видів техніки тощо.

Економічні методи тісно пов’язані із методами організаціно-розпорядчого впливу, які необхідні навіть у найзлагодженішій організації, де неможливо запрограмувати усю діяльність керуючої та керованої підсистем. Тим більш актуальним стає застосування цих методів в корпораціях, де керована підсистема є розгалуженою організаційною структурою. В умовах корпоративних підприємств ці методи повинні реалізовуватися із урахуванням Принципів корпоративного управління.

Важливе місце у системі управління займають й соціально-психологічні методи. Їх значення визначається суттєвою роллю соціальних факторів у функціонуванні таких систем, як підприємство, об’єднання підприємств, галузь, економіка в цілому. Зважаючи на деякі відмінності у побудові корпорацій, цими методами не можна нехтувати. Навпаки, грунтуючись на визначної ролі соціального фактору у функціонуванні великих систем, таки методи як виховання, соціальне регулювання, моральне стимулювання, активізація новаторської думки повинні застосовуватися у контексті створення та підтримання належного рівня корпоративної поведінки, культури та етики.

Таким чином, окрім комплексності застосування методів менеджменту для корпорацій доцільним є розробка методів управління для специфічних напрямів їх діяльності, урахування організаційно-правових форм та розгалуженості організаційних структур, а також необхідність дотримуватися рамок існуючої корпоративної культури.


Смаль Христина Юріївна

Одеський Національний Політехнічний Університет, м. Одеса


ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ЗА РАХУНОК ПОЛІПШЕННЯ ЙОГО ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ


Підвищення конкурентоспроможності підприємства напряму залежить від конкурентоспроможності продукції, що випускається. Оновлення продукції залежить від ефективності інноваційно-інвестиційної діяльності. Тому правильна оцінка ефективності інвестицій допомагає формувати економічно вигідний портфель інвестицій підприємства.

Отже, підвищення конкурентоспроможності продукції підприємства, необхідність технічного і технологічного переоснащення безпосередньо пов’язані з інвестуванням, а саме з тим, наскільки правильно було сформовано інвестиційний портфель. Це питання вирішується шляхом оцінки ефективності наявних інвестиційних проектів, а саме правильним вибором методологічного інструментарію. В останні роки в умовах загальної кризи економіки питання підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств за рахунок ефективних інвестиційних вкладень постає особливо гостро, тому я вважаю, що ця тема є дуже важливою для керівництва підприємств у сьогоденні. Але насамперед, щоб говорити про ефективність вкладень, перш за все треба дати визначення самому поняттю інвестицій.

Отже, інвестиції підприємства уявляють собою вкладення капіталу у всіх його формах у різноманітні об’єкти (інструменти) його господарчої діяльності з метою отримання прибутку, а також досягнення іншого економічного чи позаекономічного ефекту, здійснення якого базується на ринкових принципах та пов’язано з факторами часу, ризику та ліквідності [1].

У процесі розробки і реалізації інвестиційних проектів перед суб’єктами інвестиційної діяльності постають питання оцінювання ефективності інвестиційних проектів в умовах значної невизначеності і ризику.

Якою б не була ступінь відповідальності, зміст оцінки будь-якого інвестиційного проекту полягає у відповіді на дуже просте питання: чи виправдають майбутні прибутки сьогоднішні витрати? Однак при всій простоті це питання виявляє багато граней, що стає досить важко отримати однозначну відповідь.

Саме тому теорія інвестиційного аналізу передбачає використання системи аналітичних методів і показників, що у сукупності повинні призводити до досить надійного й об’єктивного висновку. У світовій і вітчизняній практиці існує декілька стандартизованих принципів оцінки інвестиційних проектів.

Перш за все, проводиться попереднє обстеження проекту, в ході якого визначається мета проекту і її відповідність поточною і прогнозованою діяльності підприємства. В ході попереднього обстеження також визначаються ризики, пов'язані з проектом, наявність у підприємства необхідного досвіду для реалізації можливостей, що створюються проектом. На цій же стадії визначаються критерії, які будуть використані для оцінки інвестиційного проекту. Потім здійснюється оцінка доцільності реалізації інвестиційного проекту. Зазвичай оцінка виконується в три етапи:

1. розрахунок початкових показників по роках (об'єм реалізації, поточні витрати, знос, величина чистого прибутку і чистих грошових надходжень від передбачуваних інвестицій);

2.розрахунок аналітичних коефіцієнтів (розрахунок чистої поточної вартості інвестицій, рентабельності інвестицій, терміну окупності і коефіцієнта ефективності інвестиційного проекту);

3. аналіз коефіцієнтів (залежно від вибраних за основу на даному підприємстві критеріїв проект або приймається, або відхиляється підприємець може орієнтуватися на один або декілька найбільш важливих на його думку, критеріїв або приймати до уваги додаткові чинники) [4].

Отже, на другому етапі нам потрібна система методів для визначення аналітичних коефіцієнтів. Найчастіше у світовій практиці застосовуються декілька основних методів, які, у свою чергу, можна розділити на дві основні групи [1, 5]:

1.Методи, основані на застосуванні концепції дисконтування:

• Метод визначення чистої дисконтованої вартості;
  
• Метод розрахунку рентабельності інвестицій;
  
• Метод розрахунку внутрішньої норми прибутковості.
  

2.Методи, що не передбачають застосування концепції дисконтування:

• Метод розрахунку періоду окупності інвестицій;
  
• Метод визначення бухгалтерської рентабельності інвестицій.
  

Названі методи є найбільш відомими у світовій практиці. Вони дають досить різнобічну характеристику наявних проектів, а комплексне їх використання призводить до прийняття єдиного вірного рішення. Але поряд з цими відомими методами існують ще інші (менш використовуванні), на які теж треба звернути увагу. До таких відносяться метод переліку критеріїв та бальний метод.

Метод переліку критеріїв.

Суть методу відбору інвестиційних проектів за допомогою переліку критеріїв полягає в наступному: розглядається відповідність проекту кожному зі встановлених критеріїв і по кожному критерію дається оцінка проекту. Метод дозволяє побачити всі переваги і недоліки проекту і гарантує, що жоден з критеріїв, які необхідно взяти до уваги не буде забутий, навіть якщо виникнуть труднощі з первинною оцінкою. Критерії, необхідні для оцінки інвестиційних проектів, можуть розрізнятися залежно від конкретних особливостей організації, її галузевої приналежності і стратегічної спрямованості. При складанні переліку критеріїв необхідно використовувати лише ті з них, які витікають безпосередньо з цілей, стратегії і завдань організації, її орієнтації довгострокових планів. Проекти, що одержують високу оцінку з позиції одних цілей, стратегій і завдань, можуть не отримати її з точки зору інших [2, 3].

Таким чином, можна зробити висновок, що метод переліку критеріїв дає різнобічну оцінку інвестиційних проектів з позиції, коли неможливо кількісно їх оцінити, а кількість проектів велика.

Бальний метод.

У випадку необхідності формалізації результатів аналізу проектів по переліках критеріїв (це необхідно при аналізі великої кількості альтернативних проектів) використовується бальна оцінка проектів. Метод бальної оцінки полягає в наступному. Визначаються найбільш важливі чинники, що роблять вплив на результати проекту (складається перелік критеріїв). Критеріям привласнюються ваги залежно від їх важливості. Якісні оцінки проекту по кожному з названих критеріїв ("дуже добре", "добре" і так далі) виражаються кількісно. Це можуть зробити експерти шляхом детального опису, а потім кількісного вираження складових критерію. При цьому зовсім необов'язковий рівномірний розподіл вагів. Якщо ввести в основну схему бальної оцінки проекту елемент стохастичності (випадковості), можна полегшити завдання експертів і одночасно добитися точніших результатів. Річ у тому, що вирішити, чи є той або інший параметр даного проекту в точності добрим або задовільним і тому подібне, частенько дуже важко, оскільки по багатьом критеріям проект з певною вірогідністю може привести як до добрих, так і до поганих результатів. Саме це враховується при використанні стохастичності системи бальної оцінки: по кожному з критеріїв для розгляду проекту експерти оцінюють вірогідність досягнення дуже добрим, добрим і так далі результатів, що дозволяє, крім усього іншого врахувати ризик, пов'язаний з проектом. Загальна оцінка по даній системі виходить шляхом перемножування вагів рангів на вірогідності досягнення цих рангів і здобуття таким чином імовірнісної ваги критерію, який потім множиться на вагу критерію; отримані дані по кожному критерію підсумовуються [2, 3].

Для наочності та простоти розрахунку розглянемо невеликий приклад. Припустімо у наявності є три альтернативні проекти, що оцінюються чотирма експертами. Ці експерти визначили декілька основних критеріїв (тривалість проекту, рівень ризику, період окупності, рентабельність тощо), за якими вони виставляють свою бальну оцінку від 1 до 5 («5» - відмінно, «4» - добре, і т.д.). Кожному з критеріїв надано відповідну вагомість. Всі розрахунки представимо у таблиці.

Таблиця − Розрахунок бальної оцінки проектів.

Критерій	Вагомість	Бальна оцінка (від 1 до 5)
		Проект 1		Проект 2		Проект 3
		В балах	Скоригована оцінка	В балах	Скоригована оцінка	В балах	Скоригована оцінка
1	2	3	4 = 2 * 3	5	6 = 2 * 5	7	8 = 2 * 7
Тривалість Експерт1 Експерт2 Експерт3 Експерт4	0,25	3 4 5 3	0,75 1,00 1,25 0,75	3 3 4 3	0,75 0,75 1,00 0,75	4 4 5 3	1,00 1,00 1,25 0,75
Рівень ризику Експерт1 Експерт2 Експерт3 Експерт4	0,20	2 3 3 1	0,40 0,60 0,60 0,20	3 4 3 4	0,60 0,80 0,60 0,80	2 2 3 2	0,40 0,40 0,60 0,40
Рівень NPV Експерт1 Експерт2 Експерт3 Експерт4	0,25	4 5 4 4	1,00 1,25 1,00 1,00	5 3 3 4	1,25 0,75 0,75 1,00	3 3 4 3	0,75 0,75 1,00 0,75
Рентабельність Експерт1 Експерт2 Експерт3 Експерт4	0,30	4 4 3 4	1,20 1,20 0,90 1,20	4 3 5 4	1,20 0,90 1,50 1,20	3 4 4 3	0,90 1,20 1,20 0,90
Усього	1,00	56	14,30	58	14,60	52	13,25

Як бачимо із результатів таблиці, проект 1 отримав 14,3 балів, проект 2 – 14,6 балів, проект 3 – 13,25 балів. Можна зробити висновок, що проект 3 є неприйнятним, а проекти 1 і 2 майже рівноцінні. Для полегшення задачі та розрахунків, а також для усунення можливості помилки, рекомендується обчислювати бальні показники за допомогою комп’ютерних програм, це також має сенс при наявності великої кількості альтернативних проектів та критеріїв.

Але отримані оцінки проектів не можна вважати абсолютно достовірними. Це пов'язано з суб'єктивністю вистав, використовуваних при призначенні вагів кожному чиннику, а також при привласненні числових значень кожному з рангів. Тому невелика відмінність в сумарній оцінці не може бути підставою для ухвалення рішення. Отже, необхідна дуже обережна інтерпретація значення бального показника.

Як бачимо, розглянуті вище два методи також можуть дати досить вагому і різнобічну характеристику наявним проектам. На мою думку, вони теж мають право на існування у теорії інвестиційного аналізу, особливо ці методи досить дієві, коли є велика кількість альтернативних проектів, а також немає можливості достовірно розрахувати грошові надходження, термін окупності тощо.

Отже, в процесі фінансового аналізу інвестиційних проектів для оцінки їх ефективності може бути використано значну кількість показників. Однак, роль окремих показників у процесі прийняття інвестиційних рішень щодо реалізації проектів нерівнозначна. Управління реалізацією інвестиційних проектів здійснюється в розрізі кожного проекту, який включено до інвестиційної програми підприємства і передбачає розробку календарного плану реалізації проекту, а також розробку капітального бюджету.

На мій погляд, визначення економічної ефективності інвестиційних проектів є найважливішим і найскладнішим етапом доінвестиційних досліджень а також розробки конкурентоспроможної стратегії. Від того наскільки об'єктивно і всесторонньо здійснена ця оцінка, а отже, й правильно визначені подальші дії щодо того чи іншого проекту, залежить, чи буде користуватися попитом продукція підприємства, чи буде конкурентоспроможним саме підприємство. В свою чергу об'єктивність і всебічність забезпечують сучасні методи здійснення оцінки ефективності інвестиційних проектів. Розглянуті методи є досить точними, базуючись на простих розрахунках, вони дозволяють достатньо швидко здійснити оцінку економічної ефективності інвестиційних проектів, їх можна використовувати при вирішенні таких питань, як прибутковість та конкурентоспроможність проекту; визначити переваги різних варіантів розглянутого проекту; з'ясувати наскільки один проект ефективніший за інший; оцінити перевагу окремих проектів перед іншими з позиції різних критеріїв привабливості.

У сучасних умовах інвестиції виступають важливим засобом підвищення конкурентоспроможності підприємства, а також забезпечують умови виходу із економічної кризи, тож слід з більшою прискіпливістю підходити до оцінки їх ефективності.

Використані джерела:

1.Бланк И.А. Инвестиционный менеджмент: Учебный курс. – К.: Эльга-Н, Ника-Центр, 2001.

2.Методические рекомендации по оценке эффективности инвестиционных проектов и их отбору для финансирования. Официальное издание. – М., 1994.

3.Методические указания по оценке эффективности инвестиционных проектов и их для финансирования. - М.: “Информэлектро, 1990.

4.Непомнящий Е.Г. «Инвестиционное проектирование». Уч. пособие. Таганрог: Изд.ТРТУ, 2003г.

5.Савицкая Г.В. «Анализ хозяйственной деятельности предприятия». 4-е изд., пераб. и доп. Минск: ООО «Новое издание», 2000г.


Созоник Марія

Львівський національний університет ім. Івана Франка, м. Львів


ЯКІСТЬ БАНКІВСЬКИХ ПОСЛУГ ЯК КОНКУРЕНТНА ПЕРЕВАГА БАНКУ


Сучасний банківський бізнес відзначається високим рівнем конкуренції, в якому банки конкурують не лише один з одним, але й з небанківськими фінансовими установами. У такій ситуації кожен банк створює власні конкурентні переваги, а саме: розширює сегменти ринку послуг за рахунок кращого задоволення потреб його клієнтів, пропонує банківські продукти у більшій кількості та кращої якості, ніж у конкурентів, надає можливість зміни цін на пропоновані послуги, запроваджує найновітніші банківські технології [1, с.167]. Ця проблематика стала ще більш актуальною в період економічної нестабільності і зниження довіри до банківської системи України.

Якість – це вся кількість особливостей і характеристик продукту або послуги, що поширюється на їх здатність задовольняти певні потреби. На нашу думку, доцільно розділяти поняття „якість банківських послуг” і „якість банківського продукту”, так само як поняття „банківський продукт” і „банківська послуга”.

Основними критеріями якості послуг банку є: гарантованість здійснення та повнота виконання, багатоваріантність форм, доступність, комплексність, дотримання банківської таємниці. Разом з тим, якість обслуговування повинна враховувати такі суттєві моменти як: чіткість визначеного часу обслуговування для кожного клієнта; доступність ціни за оплату послуги; можливість дистанційного обслуговування; інформаційно-технологічне забезпечення банку тощо.

Доцільно також назвати основні характеристики, за якими клієнти оцінюють якість обслуговування в банку: 1) надійність – точне виконання банківських операцій; 2) готовність і бажання допомогти клієнту; 3) вміння працівників викликати довіру до банку; 4) індивідуальний підхід до обслуговування кожного клієнта; 5) компетентність та професійність персоналу; 6) зовнішній вигляд банківського офісу, персоналу, обладнання [2, с.37].

Якість банківських послуг суттєво залежить від процесу порівняння клієнтом своїх очікувань якості банківської послуги до її споживання з безпосереднім сприйняттям якості банківської послуги під час, і після її споживання. Сприйняття якості банківських послуг споживачем під час її споживання відбувається за двома аспектами: що клієнт отримує від банківської послуги (технологічний аспект якості) і як клієнт отримує банківську послугу (функціональний аспект якості) [3, с.25].

Якщо очікування клієнта перевищують результат, то очікувана якість є менш ніж задовільною, отже простежується невідповідність якості необхідному рівню. Це не обов’язково означає, що послуга має низьку якість, а скоріше, те, що очікування клієнта не були виправдані, тобто існує незадоволення і з’являються можливості для кращого задоволення сподівань клієнтів.

До основних критеріїв якості банківського продукту доцільно віднести: відповідність законодавству; зрозумілість для клієнта; інформаційна прозорість; економічна вигідність для банку; обґрунтованість ціни; висвітлення ризикованості; інноваційність; конкурентоспроможність, відповідність потребам клієнтів тощо.

В умовах посилення конкуренції робота з клієнтами стає все більш актуальною не тільки для менеджерів, а й для працівників банку, які відповідають за розробку нових банківських продуктів. Орієнтація на потреби клієнтів є визначальною основою розробки банківських продуктів, а також при просуванні їх на ринок.

Більшість нових розробок банківських продуктів дублюються рештою банків, а коли банки надають майже однакові послуги, то єдине, чим вони можуть різнитися, це ціна та якість наданих послуг. Своєчасне і якісне надання банківських послуг є одним із визначальних чинників збереження клієнтської бази банку і залучення пріоритетних потенційних клієнтів.

Чинниками, які знижують привабливість послуг можуть виступати: некомпетентність та неввічливість персоналу; висока плата за надані послуги; незручний графік роботи банківських відділень; черги у відділенні банку; затримки через відсутність працівників на робочому місці; незручно облаштоване приміщення банку тощо.

Для підвищення рівня якості банківських послуг, необхідно: забезпечити високий рівень якості обслуговування; довести до клієнтів яку вигоду (матеріальну, емоційну, психологічну) вони отримують при користуванні певною послугою; покращити матеріально-технічне забезпечення філій, поліпшити показники комфортності; проводити регулярні моніторинги рівня якості обслуговування, лояльності клієнтів до банку, інформованості клієнтів про банківські продукти.

Якщо говорити про якість продуктів і бізнес-процесів банку в цілому, то слід звернути увагу на міжнародні та загальноприйняті стандарти, такі, наприклад, як серія стандартів ISO 9000:2000. Стандарти ISO 9000 вимагають створення системи менеджменту якості як інструменту для управління якістю банківських продуктів і процесів. Наявність у банку сертифікату відповідності ISO 9000 розширює можливості співпраці з іноземними інвесторами і великими фінансовими інститутами. ISO – міжнародна організація стандартизації, розділена на безліч комітетів, що займаються різними об'єктами стандартизації. Комплекс Стандартів серії ISO 9000 версії 2000 складається з п'яти базових стандартів, серед яких три є основними для банків: ISO 9000:2000 «Система менеджменту якості. Основні принципи і словник »; ISO 9001:2000 «Система менеджменту якості. Вимоги »; ISO 9004:2000 «Система менеджменту якості. Настанови щодо поліпшення якості» [4].

Побудова системи управління якістю згідно ISO 9000 – це стратегічне рішення, яке впливає на майбутнє банку в перспективі більше 5 років та вимагає фінансових і часових витрат. Таку систему недостатньо просто побудувати і «запустити в життя», її необхідно постійно підтримувати й удосконалювати, проводити сертифіковані аудити з певною періодичністю.

Цікавим є досвід зарубіжних країн, в яких банківський сектор вже пройшов етапи впровадження і становлення систем управління якістю. Так Французька група ANFOR – однин із старіших і авторитетніших європейських інститутів у сфері стандартизації, давно і успішно співпрацює з французькими банками. Ця робота ведеться в таких напрямках: сертифікація і оцінка менеджменту якості у фінансових інститутах; допомога банкам у розробці власних стандартів надання послуг; участь у роботі Асоціації якості фінансових інститутів; сертифікація системи менеджменту якості і безпеки Банку Франції [5, с.43].

Подальший розвиток банківської системи України пов’язується із лібералізацією ринку фінансових послуг, яка поглиблюється і є світовою тенденцією. За таких умов можливі сценарії розвитку передбачають присутність іноземного капіталу та іноземних стандартів надання банківських послуг і управління якістю як наслідок поширення інтеграційних процесів.

Література:

1. Реверчук С.К., Сива Т.В., Реверчук Л.С. Основи теорії економічної конкуренції: Навч. посіб. – К.: Знання, 2007. – 271 с.

2. Банковский маркетинг. Куршакова Н.Б. – СПб.: Питер, 2003.—192 с.

3. Оніщенко С. В. Особливості розробки нових банківських продуктів // Банківська справа. – 2006. – №3. – с. 24-27.

4. Исаев Р.А. Методика построения системы менеджмента качества и ее практическое применение // Управление в кредитной организации. – 2009. – №1. Режим доступу: ment.net/bank/mng/2009_1/get_article.php?id=488

5. Жарковский М.О. Управление качеством в банковском секторе: опыт Франции // Деньги и кредит. –2006. – №2. – с.43-44.


УДК 65.98 437

К.е.н.Ткач Вікторія Олександрівна

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара,

м. Дніпропетровськ


АНТИМОНОПОЛЬНА СКЛАДОВА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІВДЕННО-СХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ


Актуальність обраної теми.

Структурні зміни, які повинні привести до зменшення питомої ваги монопольного сектору, варто забезпечити, у першу чергу, за рахунок вступу на висококонцентровані ринки нових суб’єктів господарювання, що передбачає, у свою чергу, створення й підтримку сприятливого інвестиційного клімату, усунення й недопущення створення бар’єрів входу на товарні ринки. Щодо ринків природних монополій головним завданням є забезпечення функціонування ефективної системи державного регулювання тарифів на послуги суб’єктів природних монополій, якості цих послуг і доступу до них. Одночасно держава повинна всіляко сприяти технологічним змінам, що виводять відповідні ринки зі стану природної монополії, вживати організаційних заходів, які б створювали передумови для лібералізації цих ринків.

Наявні дані свідчать, що зараз в Україні державне регулювання суб’єктів природних монополій є недостатньо ефективним. Так, за даними кон’юнктурних опитувань Держкомстату України, серед факторів, що стримують виробництво, значна кількість промислових підприємств відзначає високі тарифи природних монополій. При цьому негативний вплив даного фактора постійно зростає: якщо в 2000 році його відчували 12 — 15 % опитаних, то в 2006 році — 24 — 27 % (рис. 2). При цьому, у ряді провідних галузей його відчувають 35 — 40 % підприємств. Ці дані наочно свідчать: негативний вплив природних монополій на економіку за останні роки істотно зріс, і не тільки внаслідок підвищення цін на газ. Це робить особливо актуальним удосконалювання системи регулювання даної сфери.

Антимонопольний комітет вніс низку пропозицій із цього питання. Так, нами розроблено й представлено на узгодження в Кабінет Міністрів України законопроект про внесення змін у Закон “Про природні монополії”. Цей законопроект у випадку його прийняття обмежить можливості суб’єктів природних монополій включати в тарифи витрати, безпосередньо не пов’язані з виробництвом, зобов’яже їх закуповувати товари й послуги на конкурсних засадах. Негативні тенденції, зазначені вище, частково обумовлюються й тим, що не цілком виконано вимоги Закону України “Про природні монополії” щодо створення підвідомчої системи регулювання суб’єктів природних монополій.

В Україні монопольні утворення виявлені на майже 900 ринках послуг, пов’язаних зі здійсненням функцій держави й місцевого самоврядування. Серед них послуги, пов’язані зі здійсненням державного контролю за якістю, стандартами, послуги СЕС, ДАІ, послуги екологічної експертизи, експертні послуги в сфері енергозбереження, експертизи проектів з погляду пожежної безпеки та інші. Оскільки надання адміністративних послуг внаслідок їхнього зв’язку з владними повноваженнями є монопольним, конкурентні механізми визначення суспільно необхідного розміру витрат у цих випадках не діють. Відповідно, ті, хто надають послуги, мають можливість необґрунтовано збільшувати розмір витрат і вимагати їхнього відшкодування.

Таким чином, конкурентна політика держави не повинна зводитися тільки до нагляду за дотриманням правил поведінки на ринку — вона покликана носити творчий характер. Зрозуміло, необхідно контролювати дотримання конкурентного законодавства, але набагато важливішим є розвиток вітчизняного виробництва, стимулювання економічних перетворень, заохочення добропорядних і чесних методів ведення бізнесу та в цілому розвиток добросовісної конкуренції на теренах України, що і послугувало історичній трансформації від монополії до антимонопольного законодавства, та від антимонопольного законодавства до конкурентного.

Як монополізацію Антимонопольний комітет розуміє можливість виникнення структурних ознак монопольного становища, описаних у ст. 12 Закону України “Про захист економічної конкуренції”. У першу чергу, це перевищення тридцятип’ятипроцентної ринкової частки для одного суб’єкта господарювання, п’ятдесятипроцентної - не менш, ніж для трьох, і семидесятипроцентної – не менше, ніж для п’яти.

Поняття “монополія”, “монополізм”, “монопольне (домінуюче) становище”, “природна монополія”, “монополізація” та інші сформульовані в різних джерелах юридичної й економічної літератури. Легальні визначення таких понять у різних державах визначені нормами відповідного законодавства.

Так, наприклад, словник термінів в галузі економіки виробничих організацій, конкурентного права й політики, спрямованої на заохочення конкуренції (далі – Словник), складений доцентом факультету комерції і господарської адміністрації Університету Ванкувера Р. С. Хейманном і директором школи суспільних і публічних справ Університету Конкордія (Монреаль) Д. М. Шапіро, і підготовлений для відділу конкуренції і споживчої політики керування фінансовими, фіскальними й підприємницькими справами Організації з економічного співробітництва і розвитку (Париж, Франція), апелює таким поняттям, як “монополія” – ситуація, коли на ринку присутній один продавець. При цьому, в Словнику вказується, що відповідно до традиційного економічного аналізу, монополія є полярною протилежністю ідеальної конкуренції [11].

Вищенаведене визначення цілком збігається з нормою, викладеною в абзаці 1 частини 1 статті 12 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, відповідно до якої, суб’єкт господарювання займає монопольне становище на ринку, якщо на цьому ринку в нього немає жодного конкурента [2].

Відповідно до даної норми “монополія” означає відсутність будьякої конкуренції (реальної чи потенційної) і ототожнюється із суб’єктом господарювання, що володіє 100 % часткою ринку.

Однак такі випадки, що є досить простими з погляду процесу дослідження встановлення монопольного (домінуючого) становища суб’єкта господарювання, не дуже поширені.

У даному контексті поняття “монопольне становище” поширюється на законні монополії, створені нормативно-правовими актами держави, на природні й фактичні монополії, що існують завдяки конкретним економічним обставинам. Подібним є визначення поняття “монополія” в Енциклопедичному словнику Габлера, відповідно до якого, “монополія” – це виключне право на здійснення будь-якого виду діяльності, надане конкретній особі, групі осіб чи державі [12].

Інше трактування поняття “природна монополія” наводиться в Словнику: природна монополія присутня на конкретному ринку, якщо одна фірма в змозі обслужити цей ринок краще й дешевше, ніж будь-яка сукупність двох і більше фірм. Природна монополія виникає внаслідок різниці в ефективності технології, часто в сукупності з ринковим попитом, а не через дії уряду чи конкурентів.

Природна монополія характеризується кривими середніх і граничних витрат, що різко йдуть униз, і тим, що на ринку є місце тільки одній фірмі, яка має економію на масштабі, що зможе забезпечувати ринок.

У принципі, природна монополія, вказується в Словнику, існує завдяки економії на масштабі й границях виробництва за умови її значимості в системі ринкового попиту. Природна монополія присутня в таких галузях, як електроенергетика, залізничний транспорт, видобуток природного газу й телезв’язок. Ефективність виробництва дозволяє існувати одній фірмі, тому природні монополії, як правило, стають об’єктом державного регулювання, що включає рівень цін, обсяг випуску продукції й умови виходу на ринок [11].

Режим регулювання діяльності подібних “монополістів” в Україні визначається декількома законами, крім Закону України “Про захист економічної конкуренції”, такими, як: “Про природні монополії”, “Про телекомунікації”, “Про електроенергетику”, “Про транспорт”, “Про залізничний транспорт”.

Пріоритетними напрямами реалізації повноважень Дніпропетровського відділення Комітету у цій сфері є два аспекти. По-перше, вживаються заходи з попередження і припинення проявів недобросовісної конкуренції, як то: неправомірне використання чужої ділової репутації (рекламної продукції), дискредитації суб'єктів господарювання (рекламні оголошення, які містять неправдиві, неточні або неповні відомості). По-друге, запобігання монополізації у рекламній діяльності, зокрема на ринку зовнішньої реклами.

За заявою ТОВ інноваційно-впроваджувальної фірми "Кварта" щодо незаконного виробництва та реклами установки для змішування та розчинення рідин у потоці типу УСЖ-01 (УСЖ-01М) та сатуратора марки КСІ з боку ТОВ "Завод "Укрбудмаш" було розглянуто справу про порушення законодавства про захист від недобросовісної конкуренції. Предметом діяльності обох цих суб'єктів господарювання є, зокрема, виробнича діяльність, пов'язана з розробкою та впровадженням нових технологій.

На підставі поданих заявником документів, а також матеріалів, зібраних у процесі розгляду справи, встановлено пріоритет фірми "Кварта" на виробництво і реалізацію установки УСЖ-01. Завод "Укрбудмаш", без дозволу фірми "Кварта", використав у своєму рекламному буклеті фотознімки діючої установки УСЖ-01(М), яка належить зазначеній фірмі та була передана на випробування ТОВ НВП "Октан", і тим самим вчинив дії, що суперечать чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Так, відповідно до статті 10bis Паризької конвенції про охорону промислової власності, актом недобросовісної конкуренції вважається будь-який акт, що суперечить чесним звичаям у промислових і торговельних справах. Зокрема, підлягають забороні всі дії, здатні яким би то не було способом викликати змішування відносно підприємства, продуктів чи промислової або торговельної діяльності конкурента. Згідно із загальним поняттям недобросовісної конкуренції, наведеним у статті 1 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції", недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Використання заводом "Укрбудмаш" в іншому своєму рекламному буклеті, де йдеться про сатуратори серії СІ, фотознімка сатуратора марки КСІ, розробленого та виготовленого фірмою "Кварта", до речі, фото якого було вміщено в рекламному проспекті фірми "Кварта", випущеному у 2001 році ще до створення ТОВ "Завод "Укрбудмаш", кваліфіковано як порушення статті 4 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" у вигляді неправомірного використання ділової репутації, зокрема рекламних матеріалів фірми "Кварта", яка має пріоритет на їх використання, що може призвести до змішування споживачами продукції чи промислової або торговельної діяльності цих суб'єктів господарювання.

Господарський суд Полтавської області залишив рішення територіального відділення в силі. ТОВ "Завод "Укрбудмаш" сплатило штраф та вжило заходів щодо попередження негативних наслідків у конкуренції, відкликавши спірні рекламні буклети.

За заявою спільного підприємства "Інститут економіки і нових технологій" (СП "ІЕНТ") територіальне відділення розглянуло справу про порушення законодавства про захист від недобросовісної конкуренції з боку колективного підприємства "Середній загальноосвітній навчально-виховний комплекс "Надія України" (КП "СЗНВК"). За результатами розгляду справи визнано факт вчинення з боку КП "СЗНВК" кількох порушень, в тому числі статей 8 та 10 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" у вигляді поширення неправдивих та неточних відомостей, наведених у рекламному оголошенні, вміщеному в газеті "Перемикаючи канали" за 28 липня - 3 серпня 2003 року. В оголошенні йшлося про анулювання ліцензії СП "ІЕНТ" про надання повної середньої освіти та пропонувалось батькам і учням НВК "Надія України" переоформити договори, укладені раніше з СП "ІЕНТ".

Крім цього, враховуючи рішення Кременчуцького відділу Полтавського облуправління в справах захисту прав споживачів, яким визнано факт вчинення з боку КП "СЗНВК" порушень вимог статті 7 та пункту 1 статті 10 Закону України "Про рекламу", територіальне відділення кваліфікувало дії, вчинені цим суб'єктом господарювання, і як порушення статті 15 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" - досягнення неправомірних переваг у конкуренції шляхом порушення чинного законодавства.

Територіальним відділенням вживались певні заходи щодо пожвавлення діяльності органів місцевого самоврядування з врегулювання питань розміщення зовнішньої реклами у містах та селищах міського типу.

Було проаналізовано роботу виконкомів Полтавської, Кременчуцької, Лубенської, Миргородської та Комсомольської міських рад з цих питань та досліджено діяльність суб'єктів господарювання, які діють на ринку розміщення зовнішньої реклами в м. Полтава. У вересні 2004 року територіальне відділення, відповідно до пункту 15 частини 1 статті 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", внесло пропозиції 26 міським та селищним радам області щодо вжиття заходів з усунення виявлених недоліків та визначення робочого органу для регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами, затвердження правил розміщення зовнішньої реклами, де це не було зроблено. Визначено місячний термін на їх виконання та запропоновано надати територіальному відділенню підтверджувальні документи.

Надана міськими та селищними радами інформація виявила нові "складнощі" з виконанням постанови Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067 "Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами". В ряді випадків роль робочого органу перебирали на себе самі селищні ради, мотивуючи це відсутністю коштів на їх створення, окремі ради продовжували користуватись типовими правилами з розміщення зовнішньої реклами тощо.

Наступним кроком територіального відділення було внесення рекомендацій в порядку статті 46 Закону України "Про захист економічної конкуренції" Комсомольській, Червонозаводській, Кобеляцькій міським радам та Диканській селищній раді щодо припинення дій, які містять ознаки порушень законодавства про захист економічної конкуренції. Враховуючи, що для прийняття регуляторних актів, якими є правила розміщення зовнішньої реклами, необхідний певний час, запропоновано в 15-денний термін повідомити територіальне відділення про вжиті заходи або про заходи, які планується вжити в найкоротші строки, з подальшим наданням підтверджувальних документів.

Станом на 1 березня 2005 року, за інформацією, наданою виконкомами міських та селищних рад, у 17 містах і селищах міського типу розроблені та затверджені правила розміщення зовнішньої реклами, а також створені (визначені) робочі органи з питань розміщення зовнішньої реклами.

У 7-ми селищах міського типу функції робочого органу з питань розміщення зовнішньої реклами делеговані радами виконавчим комітетам селищних рад. Десять територіальних громад продовжують керуватися у своїй діяльності Типовими правилами розміщення зовнішньої реклами, щоправда окремі з них затвердили положення про порядок нарахування сплати збору з реклами, які містять елементи регулювання розміщення зовнішньої реклами на їх територіях.

Здається, влада на місцях нарешті усвідомила, що ігнорування врегулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами може призвести до її монополізації, що погіршить не лише зовнішній вигляд населених пунктів, а й інвестиційну привабливість територій.


Ткаченко Сергій Володимирович

Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка


ПОДАТКОВЕ СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ


Актуальність теми: наша держава з моменту набуття незалежності постійно декларує необхідність побудови в країні інноваційної та постіндустріальної економіки, для цього створені спеціальні комісії при міністерствах, державні агентства, тощо, але фактично в даному напрямі не робиться жодних суттєвих кроків. Однією з причин цього є недолугість української податкової системи, яку експерти численних міжнародних організацій оцінюють як одну з найгірших в світі. Тому наша держава має реформувати свою податкову політику таким чином, щоб допомоги вітчизняній економіці стати інноваційною та сучасною

Одним із найпоширеніших у світовій практиці напрямів державного управ­ління інноваційною діяльністю є податкове стимулювання. За формою впливу на інноваційну діяльність воно належить до непрямих методів державного управління, його сутність полягає у відмові держави від частини податкових надходжень в обмін на зростання обсягу інноваційної продукції. У свою чергу, зростання обсягів такої продукції призводить до збільшення суми податкових надходжень. Коли сума податкових надходжень перевищує суму наданих податкових пільг, податкове стимулювання стає економічно вигідним як для держави так і для суб'єктів інноваційної діяльності.

Порівнюючи методи державного стимулювання інноваційної діяльності стає очевидним, те що податкове стимулювання має більш широкий горизонт дії та краще поєднується з умовами ринкових відносин, ніж заходи прямої фінансової підтримки суб'єктів інноваційної діяльності. Воно дозволяє приватному сектору вибирати пріоритети для інноваційної діяльності, є більш прозорим і прийнятним для бізнесу, істотно звужуючи можливості для корумпованих рішень, вимагає менших адміністративних витрат.

Розглядаючи сучасний фінансовий стан в Україні в контексті розбудови в країні інноваційної економіки, можна з впевненістю припустити, що фінансові ресурси державного бюджету і кредитних установ у найближчі роки будуть досить обмеженими. Тому головним напрямом державного фінансування, на наше переконання, має стати податкове стимулювання інноваційної діяльності.

Інноваційний процес можна подати у вигляді послідовного ланцюга подій, внаслідок яких ідеї перетворюються на конкретний новий продукт, технологію чи послугу і розповсюджуються під час практичного використання. З економічної точки зору його можна уявити як процес залучення у господарський оборот нового знання або використаного в інший спосіб вже відомого знання, яке саме по собі є новим знанням. Тому можна стверджувати, що ефективність інноваційного процесу прямо залежить від темпів і масштабів залучення нових знань у господарський оборот. І на даному етапі вчені виділяють поняття «трансферт технологій» та «дифузія інновацій».

Більшість науковців трактують трансфер технологій як передання науково-технічних знань і досвіду для виробництва продукції, застосування технологічних процесів, надання науково-технологічних послуг. Трансферт технологій поділяється на комерційний і некомерційний. За комерційного трансферту спо­живач купує технологію у її власника. Трансферт технологій здійсню­ється і контролюється суб'єктами інноваційної діяльності, які мають право на інтелектуальну власність, а також державою. Дифузія інновацій — це процес роз­повсюдження через комунікаційні канали у часі та просторі з-поміж учасників со­ціальної системи інновацій, а отже, і втілених у них нових знань. Цей процес за­лежить від багатьох факторів, на які окремі суб'єкти інноваційної діяльності чи держава вплинути не можуть. Він є неконтрольованим за своєю суттю. Проте обидва ці процеси являють собою необхідні умови виникнення та зростання сус­пільного ефекту від інновацій. Якщо інновації не розповсюджуються і, врешті-решт, не стають значно поширеними, то це призводить до скорочення ВВП по­рівняно з його потенційною величиною, якої країна спроможна досягти за певного рівня розвитку інноваційної діяльності .

Оскільки виробництво інноваційної продукції є доволі капіталомістким та ризикованим для її виробника, внаслідок дифузії інновацій, то щоб підтримати таке виробництво, враховуючи його важливість та позитивний вплив на господарство країни, держави розвинених країн підтримують таких виробників.

У світовій практиці державного стимулювання інноваційної діяльності вико­ристовуються дві форми підтримки інноваційної діяльності — пільгове оподаткування і пряме держав­не фінансування витрат на наукові й науково-технічні роботи (ННТР). Останнє використовують тоді, коли нові знання, здобуті в процесі інноваційної діяльності, мають багатогалузевий спектр застосування. Наприклад, уряд США неодноразово виділяв кошти корпораціям «Intel», «Boeing», «General Electric» у формі як держзамовлення, так і компенсації підвищених витрат на ННТР. Проте це досить обмежений перелік компаній — світових лідерів. Більш широко пільгове оподаткування реалізується методами підвищених норм списання витрат на проведення НТТР та інвестиційного податкового кредитування. Слід зауважити, що ці методи пільгового оподаткування не мають дискримінаційного характеру, оскільки будь-яких адресних обмежень щодо їх застосування не встановлюють.

Узагальнення світового досвіду податкового стимулювання інноваційної діяльності дає змогу виділити основні види податкових пільг:

• Списання витрат на проведення ННТР, що зменшує базу для розрахунку податку;
  
• Інвестиційний податковий кредит;
  
• Зниження податкових ставок для суб'єктів інноваційної діяльності;
  

Для кожної країни характерна специфічна система податкового стимулювання, яка встановлюється виходячи з економічних умов, особливостей національної інноваційної системи, стратегії інноваційного розвитку і політичних цілей. Практично в усіх розвинутих країнах інноваційні підприємства можуть зменшити свою податкову базу на суму кваліфіко­ваних витрат (тобто таких, що відповідають встановленим державою вимогам), а у переважній більшості розвинених країн - навіть на величину, що перевищує ці витрати.