Навчальний-методичний посібник з питань мовної політики й міжнаціональних відносин для студентів, розрахований на поглиблене вивчення курсу "Політологія"

Вид материала

Документы

Содержание Основні мовні конфлікти. Конфлікт 2. Конкані-маратгі. Конфлікт 3. Хінді-англійська. Спроби "хіндізаціі" Індії Суперечки у мовній політиці Індії. Питання офіційної мови Питання писемності. Дебати щодо цифр. Дискусія щодо термінів переходу з англійської мови на хінді.. Висунення хінді в Індії та його санскритзація. Замість післямови «Будуємо нову країну», починаючи з мов?

Подобный материал:

• Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
• Навчально-методичний посібник львів 2008, 715.92kb.
• Навчально-методичний посібник львів 2011, 446.01kb.
• Программа сприяння гармонізації міжнаціональних відносин, 201.43kb.
• Програма навчального курсу «Політологія» розділ І. Теоретико-методологічні засади політології, 2712.63kb.
• Міністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства, 1693.26kb.
• Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
• Г. О. Фролова фінансовий аналіз навчально-методичний посібник, 5022.82kb.
• «Маркетинг», 1708.58kb.
• Левенець І. В. Судова психіатрія: Навчальний посібник, 4790.36kb.

Правовий аспект мовної ситуації в країні. За роки незалежності ті індійські закони, що стосуються мови, змінювалися багато разів. Наприклад, додаток VIII до Конституції Індії, в якому перераховуються офіційні мови держави, змінювався тричі: спочатку в ньому було перераховано 14 мов [8, с. 323]; у 1967 р. до нього включили мову сіндхі; у 1992 р. – конкані, маніпурі, непалі [20]; а в 2004 р. - бодо, догрі, майтілі та санталі [21]. На сьогодні конституційно визнаними офіційними мовами Індії є 22 мови (ассамі, бенгалі, бодо, догрі, гуджараті, каннада, кашмірі, конкані, майтілі, малаялам, маніпурі, мараті, Непалі, орія, панджабі, санскріт, санталі, сіндхі, тамілі, телугу, урду, хінді). Нижчий шабель займають мови, які хоча і не використовують для адміністративних потреб, але якими користується значна кількість населення у межах певної території. Урегулювання поточних проблем носіїв цих мов контролюється комісаром з питань мовних меншин, який має в урядах штатів дорадчий голос.

Ні Конституція Індії, ні будь-які інші індійські закони не надають жодній мові статусу «національної мови». Але державною мовою визнано хінді. Цією мовою суб'єкти федерації мають спілкуватися між собою і з Центральним Урядом. Але, як було зазначено вище, у кожного штату є, крім цього, своя або свої офіційні мови. Розвиток хінді всіляко підтримує керівництво країни. Цей курс означено в Конституції Індії [8, стаття 351]. На вищому рівні вирішуються питання поширення його вжитку, навчання цієї мови, стимуляція написання та видання літератури на хінді (Резолюція парламенту про офіційні мови 1967 р.; уведення у 1960 р. обов'язкового навчання друкування та стенографії на хінді; відкриття у 1985 р. Центрального інституту навчанні хінді, і т.н.).

Окремо стоїть проблема англійської мови в Індії.. Майже всі освічені індійці і, звісно, еліта індійського суспільства володіє англійською мовою [2, с.23]. Англійська залишається однією з найважливіших мов Індії, вона символізує освіченість, культурність, високий інтелектуальний рівень, адже більша частина друкованої продукції Індії видається англійською мовою. У цьому немає нічого дивного, адже під час британського панування, яке тривало майже 350 років, англійська мова активно насаджувалася [1, с.54-67].

Англійська мова 15 разів згадується в основному тексті Конституції Індії, проте проблему статусу цієї мови основний закон повністю не вирішує. Основний закон проголошує прагнення до усунення англійської з офіційного вжитку [8, стаття 344, п. 2(b)], але єдиною мовою судочинства залишає англійську [8, стаття 348], примушуючи, таким чином, кожного, хто хоче, наприклад, отримати юридичну освіту, вивчати мову колонізаторів. Питання про вживання англійської мови в інших офіційних сферах як на рівні штатів, так і на рівні Союзу автори Конституції відклали на 15 років [8, статті 120, 210, 343]. Але хоча минуло вже набагато більше 15 років, у протистоянні «хінді – англійська» ще досі не поставлено крапку. Різні уряди і склади Парламенту приймали рішення по цьому питанню всупереч одне одному: то перемагали прибічники хінді (40-ті - 50-ті роки), то прихильники англійської (60-ті -70-ті роки). У підсумку англійська набула статусу асоційованої мови або «допоміжної державної», проте сфера її реального вжитку та соціальний престиж майже не змінилися [2, с.57 – 70].

Прихильники англійської мови періодично піднімають питання про присвоєння цій мові статусу другої державної.

Найважливішими нормативними актами стосовно мовного питання в Індії, окрім Конституції, є наступні: рекомендації Комісії з питань офіційної мови (1956р.) та Об’єднаного парламентського комітету(1959р.), «Біль про офіційну мову» (1963р.), «Резолюція по офіційних мовах» (1967р.). За їх прийняттям стояли палкі політичні дебати, важкі компроміси та масові акції.

У загальному рахунку на правовому полі перемогла англійська мова. І справа не в тому, що англійській було надано більше переваг, а в тому, що їх у неї так і не відібрали. Якщо брати до уваги лише букву закону, то перемога буде на боці хінді. Але по суті цих законодавчих актів можна сказати, що вони не дали можливості хінді проникнути до тих сфер суспільного життя, в яких панує англійська.


Основні мовні конфлікти. Конфлікт 1. Урду-хінді

До мовної ідентичності в Індії дуже часто додається ще й релігійна, що іноді призводить до виникнення нових конфліктів. Яскравим прикладом є урду та хінді, які дехто навіть вважає двома варіантами однієї мови, що використовують дві правописні системи (персо-арабську та деванаґарі, які тісно пов'язані з ісламом та індуїзмом відповідно.) Урду, який був мовою мусульманських правителів Індії протягом декількох століть, має значну кількість запозичень з перської. Ця мова не має більшості мовців у жодному штаті і є розповсюдженою скоріше не за географічним, а за соціально-релігійним критерієм: переважна більшість тих, хто розмовляє урду, є нащадками привілейованих класів у імперії Моголів. Незважаючи на таку близькість двох мов, а також те, що урду визнано однією з національних мов, пропозиція запровадити на телебаченні в Бангалорі програму новин на урду викликала заворушення, що призвели до загибелі людей та мільйонних збитків [7].

Конфлікт 2. Конкані-маратгі. Так само політичним є в Індії питання про різницю між мовою та діалектом. Так, створення штату Ґоа та внесення мови цього штату, конкані, до переліку офіційних мов викликало протидію тих, хто вважав конкані лише діалектом маратгі, а, отже, відокремлення штату Ґоа від штату Магараштра вважав безпідставним. Деякі науковці взагалі називають усю північну Індію "суцільним масивом сільських діалектів" [10]. Багато хто вважає також, що й хінді є не однією мовою, а загальною назвою для декількох десятків споріднених мов Північної Індії, що використовують одну правописну систему – хінді. При чому деякими з цих мов (бгоджпурі, маітгілі, чаттісґарі) написано значну кількість літературних творів. Інші мови, такі як марварі та маґадгі, не мають розвинених літературних форм, і вважаються діалектами, хоча деякі з них відрізняються від хінді більше, ніж урду.

Конфлікт 3. Хінді-англійська. Спроби "хіндізаціі" Індії

Відразу після проголошення незалежності Індії 1947 року постала необхідність визначення державної мови (мов) нової держави. В запалі антиколоніальних настроїв вважалося, що хінді – мова, якою послуговується найбільша кількість індійців, яка не є ані виключно регіональною, ані класовою ознакою обмеженої групи населення, має стати єдиною національною мовою Республіки Індія. Таким чином, індійські націоналісти сподівалися, що хінді за державної підтримки з часом витіснить англійську і стане панівною мовою в усіх сферах суспільного життя. Прихильники хінді наголошували, що англійська є іноземною мовою та ознакою колоніального статусу, що вона використовується невеликою купкою людей, переважно колишньою колоніальною верхівкою, й, таким чином, перешкоджає демократизації країни та доступу до влади нижчим соціальним верствам індійського суспільства. Проте ця програма через ряд причин так і залишилася нездійсненою.

Прихильники збереження позицій англійської мови твердять, що "Індії пощастило, що колоніальний період залишив мову, яка зараз домінує у світі в галузях культури, науки, технології та комерції" [8].

Але головною причиною поразки політики "хіндізації" слід вважати позицію індійців з південних штатів, їхнім головним аргументом на підтримку англійської як спільної мови для всіх індійців ("link language") було те, що запровадження хінді як основної робочої мови надасть перевагу (у т.ч. при прийнятті на державну службу) мешканцям північних штатів. Якщо англійська й не є рідною, твердили вони, то необхідність її вчити ставить усіх у рівні умови [9]. Прикметною рисою тут є те, що головним аргументом як на користь англійської, так і на користь хінді, є рівність громадян як найважливіша підвалина демократії.

Найкраще про бачення ролі англійської мови та її призначення в сучасному індійському суспільстві сказав Д.П. Патанаяк: "Дуже часто забувають, що англійська є джерелом сили, коли вона підтримує та доповнює індійські мови, та слабкості, коли вона є їхнім суперником" [4].

Характерно, що й сама англійська мова, яку вживали індійці, поступово пристосовувалася ними до місцевих умов. Проте говорити про остаточну поразку політики "хіндізації" передчасно. Так, зовсім нещодавно прем'єр-міністр Індії А.Б. Ваджпаї відзначив виключну роль хінді як національної мови індійців (престиж якої у світі, до того ж, зростає) та закликав до посилення ролі цієї мови як єдиної противаги "надзвичайно прикрим почуттям мовного фундаменталізму та регіоналізму" в Республіці Індія.


Суперечки у мовній політиці Індії. Після отримання Індією незалежності 15 серпня 1947 року перед країною постала надважлива задача – написання Конституції нової, вільної держави. Серед найбільш конфліктних питань виявилось питання мовної політики. Спробуємо коротко окреслити коло основних проблемних питань стосовно мовної політики у Конституції Індії.

1. Питання офіційної мови

Однією із найскладніших проблем, що стояли перед авторами Конституції Індії, була проблема загальної мови країни, яка була б прийнятною для всього різномовного населення. Стосовно офіційної мови Індійського Союзу, на отримання цього статусу претендували англійська мова, хінді, хіндустані, санскрит і бенгалі. Статті, що мають відношення до офіційної мови (343 – 351), включені в частину XVII Конституції Індії. Вони розбиті на чотири глави, а саме: «Офіційна мова Союзу», «Місцеві мови», «Мова, що використовується у Верховному суді, у вищих судах та ін.» і «Спеціальні пропозиції».

2. Питання писемності. За питанням писемності, як і за питанням про офіційну мову, були висвітлені найрізноманітніші точки зору. Боротьба йшла між трьома групами: прихильниками деванагарі, прихильниками латиниці та прибічниками персидської писемності, або писемності урду.

3. Дебати щодо цифр. Розбіжності у поглядах за питанням про цифри, які мали використовуватись в офіційних документах, також викликали жорстокі суперечки. Частина захищала використання міжнародної форми цифр (арабських), інші стали на бік написання цифр, традиційно прийнятого у графіці деванагарі. Остаточне вирішення цього питання було відкладено на 15 років, а поки що було погоджено використання міжнародної форми цифр. По-перше, єдина міжнародна форма написання цифр знищує ще один бар'єр між Індією та іншими країнами, а по-друге, відкладення остаточного вирішення зняло напругу у відносинах між прибічниками різних поглядів, що дало змогу сконцентруватися на більш важливих питаннях.

4. Дискусія щодо термінів переходу з англійської мови на хінді.. Важливим питанням, яке викликало дискусію, було питання про те, який період часу мав бути встановлений для переходу з англійської мови на хінді у сфері офіційного діловодства. Думки членів Зібрання стосовно цього питання переважно зводились до трьох точок зору. Одні вважали, що не слід встановлювати ніяких чітких термінів для переходу з англійської мови на хінді; інші були схильні вважати, що 15-річний період - занадто довгий термін для такого переходу; треті ж вважали, що 15-річний період –достатній і мав бути прийнятим [13 :ст.26-40].

Вищезгадані питання, навколо яких точилися жорстокі дебати, були вирішені шляхом прийняття компромісного законопроекту. Цікавим є те, що компроміс було знайдено через внесення до законопроекту кількох спірних пунктів. Детально вивчивши глави Конституції про мовну політику, стає зрозумілим такий парадокс: статті 343(1) та 343(2) категорично стверджують про те, що через 15 років офіційною мовою Індії стане хінді, а в країні будуть використовуватись індійські цифри. Прихильники хінді задоволені. Крок другий – у статті 343(3) сказано про те, що парламент може в майбутньому передбачити використання англійської мови, а також деванагарської форми позначення цифр для особливих цілей. Прибічники англійської мови задоволені, але... Другий крок на шляху досягнення компромісу можливий за умови, окресленої у пункті 343(1), тобто за умови створення першої Комісії (через 5 років після прийняття Конституції) та другої Комісії (через 10 років). Жодна Комісія не була створена, бо, як стверджував через 13 років міністр юстиції А.К.Сен, фразу в Конституції про те, що Комісія «буде створена», можна розуміти як «може бути створена». Цікавим є також пункт 344(6), в якому говориться про те, що президент може видавати розпорядження стосовно офіційної мови, тобто може відхилити будь-яке рішення, прийняте у відповідності до положень Конституції. Так що це, компроміс чи вдало продумана хитрість, а чи просто банальна некомпетентність авторів Конституції?


Висунення хінді в Індії та його санскритзація. Процес мовної націоналізації, що має місце в Індії, представляє собою поповнення лексичного фонду хінді шляхом запозичення із давньої мови – санскриту – або створення лексичних одиниць в хінді з елементів і згідно з моделями санскриту для досягнення взаєморозуміння між багаточисельними іншомоними народами, перш за все у письмовій комунікації. В цей момент хінді піддається помірній санскритизації, і цю ступінь визначають:

• Зацікавленість літераторів у розширенні кіл читачів;
  
• Необхідність при підготовці радіопередач враховувати рівень грамотності населення;
  
• Соціальні зрушення, що трапились у період незалежності і ведуть до руйнації традиційних соціальних перегородок, що створює умови для перетворення хінді на засіб масової комунікації. [18: ст.35]
  

Висновок

Прислів'я "скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина" дуже точно характеризує мовну ситуацію в індійському суспільстві. Незважаючи на значне просування Індії на шляху демократії, економічного зростання, більшість індійців і досі перебуває у злиднях та неосвіченості. Перш за все це стосується селян та особливо племінних народів, що перебувають на найнижчих щаблях розвитку. Мови індійських племен належать до різних мовних родин. Деякі з них є численнішими за деякі офіційно визнані мови, проте перебувають у жалюгідному стані. Через низьке соціальне становище та бідність ті, для кого вони є рідними, залишаються ізольованими від центрів культури, освіти та інформації та не мають жодного шансу на покращення свого становища. Проте останнім часом у ряді індійських штатів (Наґаленд, Гар'яна, Дадра й Нагар Гавелі, Магараштра) запроваджено експеримент, який полягає у двомовній початковій шкільній освіті. Його метою є поєднання домашньої (племінної або слабко розвиненої) мови з мовою шкільної освіти, якою найчастіше є одна з офіційних мов країни [13:3]. Як би там не було, більшість племінних етносів є переважно одномовними.

В умовах розпаду колоніальних держав чи імперій вибір між автохтонною літературною мовою або іноземною, якими користувалися до визволення, обумовлюється перш за все рівнем розвитку літературної мови. Автохтонна мова природно стає державною у моноетнічній державі. Однак там, де мова не набула розвинутої літературної форми, хоча використовується, наприклад, у початковій освіті, продовжує функціонувати мова метрополії, що й сталося після визволення Індії від колоніальної залежності.

Поширеним явищем у країнах, які одержали незалежність, є потяг людей до знання мови метрополії. Звідси масовим явищем є навчання дітей у школах, де предмети викладаються мовою колишніх метрополій.

Індія має нагальну потребу у прийнятті Закону про мовну політику, який би утверджував хінді як мову не лише нації, але й держави, а також у нормалізації та модернізації автохтонних мов. У мовній політиці країн недостатньо врахований чинник середньої і вищої освіти в утвердженні мови у статусі державної. На думку А.А. Празаускаса, у Індії є етнонаціональні проблеми, але відсутня реальна небезпека дезінтеграції. Це є наслідком вдалого вирішення національних проблем поліетнічної країни, тобто:

• створення ефективного механізму регулювання міжетнічних конфліктів, який створює стабільну, саморегулюючу політичну систему;
  
• здатність політичної системи враховувати інтереси тих етнічних груп, які через свою малочисельність не можуть впливати на інститути, але можуть дестабілізувати становище в окремих районах країни;
  
• близькість (однотипність) політичних культур народів поліетнічної країни, вирішення проблеми міжрегіональних соціально-економічних розбіжностей і пов'язаною з нею проблеми внутрішніх міграцій. [16, ст.287]
  

Отже, індійським урядам та індійському суспільству вдалося зберегти цілісність країни та створити життєздатну модель врегулювання мовних конфліктів та відносно мирного співіснування різних мовних груп. Таких результатів було досягнуто завдяки публічному обговоренню гострих питань та знаходженню компромісу між різними, іноді протилежними, інтересами.

Також при прийнятті рішення на користь тієї чи іншої мови головним аргументом обох сторін була вимога рівності "початкових умов" та дотримання прав людини, а не посилання на іноземний досвід чи заклики якнайшвидше позбутися ознак колоніального минулого.

Таким чином, індійцям, попри усі складнощі та проблеми перших п'ятдесяти років своєї незалежності вдалося вразливі чинники суспільного життя зробити своїми перевагами.


Питання до розділу:

1. У чому полягають особливості мовної політики Індії?

2. Назвіть причини, які зумовили:

• статус хінді в Індії;
  
• становище англійської мови на території Індії;
  
• багатство мов, що використовуються мешканцями цієї країни.
  

3. Поясніть причини мовних конфліктів.

4. Назвіть основні документи, що регулюють використання тієї чи іншої мови в Індії.


Теми рефератів:

1. Характеристика мовної політики Індії.
   
2. Мовні опозиції Індії: причини, суть, наслідки.
   
3. Характеристика правової бази мовної політики Індії.
   
4. Спроба прогнозу мовної ситуації в Індії через 15 років.
   

Література:

1. Баранников, П. А. Языковая ситуация в ареале языка хинди. — Санкт-Петербург: «Наука», 1984 р. – 249с.
   
2. Ганди, Л.К. Языковая политика в современной Индии. – Москва: «Наука», 1982 р. – 183с.
   
3. Дані перепису населення Індії за 2001 рік. – ссылка скрыта of India 2001.
   
4. Европейская хартия о региональных языках и языках меньшинств. – ссылка скрыта 2004р.
   
5. Индия. Государственное устройство. – Електронна енциклопедія «Кругосвет». – ссылка скрыта.
   
6. Индия. Этнический состав и языки. – Електронна енциклопедія «Кругосвет». – ссылка скрыта.
   
7. Клюев, Б.И. Национально-языковые проблемы независимой Индии. – Москва: «Наука», 1978р. – 294с.
   
8. Конституция Индии (с изменениями на 1 мая 1955 года). – Москва: Издательство иностранной литературы, 1956 р. – 466с.
   
9. Куць, О.М. Мовна політика в державотворчих процесах України: Навчальний посібник для вузів. - Харків: видавництво ХНУ ім. В.Н.Каразіна, 2004р. – 274с.
   
10. Нагорна, Л.П. Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політичної лінгвістики. - Київ: Світогляд, 2005р. – 315с. 12.
    
11. Пироженко, В. Дуэль на языках-2. Зарубежный опыт этноязыковой политики.// Кіевській Телеграфь № (222). – 2004р. – березень.
    
12. Чернышев, В.А. Динамика языковой ситуации в Северной Индии. – Москва: «Наука», 1978р. – 175 с.
    
13. The Constitution (Seventy-first Amendment) Act, 1992. – Офіційний сайт індійського Департаменту офіційних мов. – ссылка скрыта.
    
14. Никольський Л.Б. Язык в политике и идеологии стран зарубежного Востока. – М.: Наука, 1986. – 196 с.
    

ДОДАТОК

Витяг Із Конституції Індії

Частина XVII. Офіційна мова

Глава І. Офіційна мову Союзу.

343. Офіційна мова Союзу.

1. Офіційною мовою союзу є хінді у написанні деванагарі. Для офіційних цілей Союзу використовується міжнародна форма позначення індійських цифр.
   
2. Незалежно від будь-якого положення пункту 1 протягом 15-річного періоду з дня введення в дію цієї Конституції, англійська мова продовжує використовуватися для усіх офіційних цілей Союзу, для яких вона використовувалася безпосередньо до впровадження Конституції:
   

За умови, що Президент може протягом вказаного періоду наказом дозволити використання мови хінді додатково до англійської мови і деванагарську форму позначення цифр додатково до міжнародної форми позначення індійських цифр для будь-яких офіційних цілей Союзу.

3. Незалежно від будь-яких положень цієї статті, Парламент може законом передбачити використання після закінчення вказаного 15-річного періоду:

а) англійської мови;

б) деванагарської форми позначення цифр для таких цілей, які можуть бути окреслені законом.

344. Комісія та комітет Парламенту з питань офіційної мови.

1. Президент по закінченню 5 років із дня впровадження даної Конституції, а потім по закінченню 10 років після її введення в дію, створить наказом комісію, яка буде складатися з Голови та інших членів, що представляють різні мови, вказані у восьмому Додатку, яких Президент може призначати. Наказ має визначати процедуру, якої комісія має дотримуватись.
   
2. До обов'язків комісії входить представлення Президенту рекомендацій щодо:
   

а) більш широкого використання мови хінді для офіційних цілей Союзу;

б) обмеження використання англійської мови для усіх і якої-небудь із офіційних цілей Союзу;

в) мови, яка повинна використовуватися для усіх або якої-небудь із цілей, згаданих у статті 348;

г) форми позначення цифр, яка має використовуватися для якоїсь однієї або кількох цілей союзу;

д) будь-якого іншого питання, переданого Президентом Комісії, що стосується офіційної мови Союзу і мови, на якій реалізовується зв'язок між Союзом та Штатами або між Штатами, використання цих мов.

3. Надаючи свої рекомендації щодо пункту 2, комісія вірно враховує інтереси промислового та культурного розвитку Індії і розвитку науки в Індії, а також справедливі претензії та інтереси осіб, що проживають у нехіндімовних районах стосовно державної служби.

4. Створюється комітет у складі тридцяти членів, 20 з яких мають бути членами Народної Палати, а десять – членами Ради Штатів, що обираються згідно з системою пропорційного представництва на основі єдиного голосу, що передається.
   
5. До обов'язків комітету входить розгляд рекомендацій комісії, створеної на основі пункту 1, і надання доповіді Президенту про свої висновки щодо них.
   

6. Незалежно від будь-яких положень статті 343 Президент може після розгляду доповіді, згаданої у пункті 5, видати розпорядження згідно з цією доповіддю в цілому або будь-якої її частиною.

Глава II. Місцеві мови

345. Офіційна мова або мови Штату. Із дотриманням положень статей 346 та 347 Легіслатура Штату може законом прийняти будь-які з мов, що використовуються у Штаті, або мову хінді як мови, які мають використовуватися для усіх або якої-небудь офіційних цілей Штату:

За умови, що до прийняття Легіслатурою Штату через закон іншого рішення англійська мова продовжує використовуватися для тих офіційних цілей у межах Штату, для яких він використовувався безпосередньо перед введенням в дію цієї Конституції.

346. Офіційна мова, що використовується у відносинах між Штатами або між Штатом і Союзом. Мова, використання якої в даний час дозволено для офіційних цілей Союзу, є офіційною мовою у відносинах між Штатами, а також між Штатами і Союзом:

За умови, якщо два і більше Штатів погодяться, що мова хінді є офіційною мовою у відносинах між цими Штатами, ця мова може використовуватися у таких відносинах.

347. Спеціальна постанова по відношенню до мови, на якій говорить яка-небудь частина населення Штату. За наявності відповідної вимоги Президента, якщо він дійшов до висновку, що значна частина населення якого-небудь Штату бажає, щоб використання мови, на якій вона говорить, було визнано цим Штатом, може видати розпорядження, щоб ця мова також була офіційно визнаною на усій території цього штату або на частині його території для таких цілей, які він може визначити.

Глава III. Мова, яка використовується у Верховному Суді, вищих судах і т.д.

348. Мова, яка має використовуватися у Верховному суді і у вищих судах, а
також для актів, законопроектів і т.д.

1. Незалежно від вищевикладених положень цієї частини у майбутньому до прийняття парламентом через закон іншого рішення

а) усе виробництво у Верховному суді та у всіх інших судах;

б) офіційні тексти

(1) усіх законопроектів або поправок до них, внесених або запропонованих у будь-якій з палат, або в палаті, або у будь-якій із палат легіслатури штату,

2. усіх актів, прийнятих парламентом або легіслатурою штату, і тих указів, обнародуваних президентом або губернатором штату, і
   
3. усіх наказів, правил, настанов і обов'язкових постанов, виданих на основі цієї Конституції або на основі будь-якого закону, виданого парламентом або легіслатурою штату, мають бути на ангійській мові.
   

2. Незалежно від підпункту (а) пункту 1 губернатор штату може за попередньої згоди президента дозволити вживання мови хінді або будь-якої іншої мови, яка використовується для будь-яких офіційних цілей штату, для діловодства у вищому суді, основне місцезнаходження якого знаходиться у даному штаті, за умови, що ніщо у даному пункті не відноситься до будь-яких рішень, розпоряджень чи наказів, прийнятих чи створених таким вищим судом.

3. Незалежно від пункту б) пункту 1 там, де легіслатура штату постановила вживання будь-якої мови, окрім англійської, по відношенню до законопроектів, що вносяться до легіслатури штатів, або прийнятих нею актів та наказів, обнародуваних губернатором штату, або будь-якого наказу, правила, настанови чи обов'язкової постанови, згаданих у параграфі (3) підпункту б), переклад цих документів на англійську мову, опублікований за наказом губернатора штату у Офіційному віснику цього штату, розглядається на основі даної статті як офіційний текст.

349. Спеціальний порядок прийняття деяких законів стосовно мови. Протягом 15-річного періоду з дня введення у дію даної Конституції жоден законопроект чи поправка, які містять положення про використання тієї чи іншої мови для будь-яких цілей, згаданих у пункті 1 статті 348, не можуть вноситись чи пропонуватись жодною з палат парламенту без попередньої санкції президента. Президент надає санкцію на внесення такого законопроекту чи пропозиції такої поправки тільки після розгляду рекомендації Комісії, створеної на основі пункту 1 статті 344, і докладу Комітету, створеного на основі пункту 4 тієї ж статті.

Глава IV Спеціальні директиви

350. Мова, якою необхідно користуватися при наданні скарг щодо порушення прав. Кожна особа може подати скаргу щодо порушення її прав будь-якій посадовій особі або владі Союзу або Штату на будь-якій мові, що використовується в союзі або Штаті відповідно.

(350 А. (219) Можливості для вивчення рідної мови у початковій школі. Кожен Штат і кожен місцевий орган влади на території Штату мають вживати заходи для забезпечення можливостей для вивчення рідної мови у початковій школі дітьми, що належать до лінгвістичних меншин; і Президент може видавати такі директиви для будь-якого Штату, які він вважатиме за необхідні або підходящі у цілях забезпечення надання таких можливостей.

350 В. Спеціальна посадова особа у справах лінгвістичних меншин.

1. Засновується пост спеціальної посадової особи у справах лінгвістичних меншин, яка призначається Президентом.
   
2. До обов'язків спеціальної посадової особи у справах лінгвістичних меншин належить розгляд усіх питань, що стосуються захисту, передбаченого даною Конституцією стосовно лінгвістичних меншин, і повідомлення Президенту за цими питаннями з такими інтервалами, які може встановити Президент; і Президент має направляти усі такі доповіді в кожну Палату Парламенту і посилати їх відповідним Керівництвам Штатів.
   

351. Директива щодо розвитку мови хінді. Союз має сприяти розповсюдженню мови хінді, розвивати її таким чином, щоб вона могла виступати засобом вираження для усіх складових елементів складної культури Індії, і забезпечити її збагачення шляхом засвоєння, не порушуючи при цьому духу мови, форм, стилю та виразів, що використовуються у мові Гіндустані, а також в інших мовах Індії, вказаних у восьмому Додатку, а також шляхом запозичення у всіх випадках, коли це необхідно або бажано, слів у першу чергу із санскриту, а потім з інших мов [6].


Замість післямови

Тривалий час мовно-культурна політика національних держав була спрямована передусім на захист прав титульної нації, забезпечуючи правову підтримку її мови як єдиної державної і створення на її основі гомогенного мовно-культурного простору, необхідного для забезпечення цілісності держави. Мовно-культурні права етнічних меншин при цьому ігнорувалися, що нерідко спричиняло міжетнічні конфлікти. В основі ухваленої наприкінці ХХ століття Європейської хартії, яка надає правову підтримку мовним меншинам, лежить переконання в тому, що такі заходи нарешті послаблять напругу, яка виникає в різних країнах між більшістю і меншістю.Вищезгадані держави вирішили проблеми утвердження політичних (громадянських) націй і тепер послідовно вибудовують правові норми меншин у національній державі. Україні з її недавнім виборенням незалежності приходиться вирішувати їх одночасно, що викликає багато суперечок.


Ознайомлення з мовною ситуацією й мовною політикою деяких країн світу дає можливість усвідомити складність проблем, пов'язаних із утвердженням державної мови в Україні, а також дискусією щодо надання російській мові другої державної.

Президент України Віктор Янукович, відповідаючи на запитання членів Атлантичної Ради США в Нью-Йорку, сказав: «В Україні розмовляють не тільки українською і російською мовами. Розмовляють угорською, румунською, болгарською, грецькою, єврейською (?!) тощо... Україна дуже інтернаціональна держава, і сьогодні мова йде про те, щоб створити рівні умови для проживання в цій країні всіх людей, хто тут живе і має українське громадянство... Ми усвідомлюємо це і врахуємо в державній політиці. Тобто імплементація Європейської мовної хартії в Україні — це питання порядку денного. Зараз ми цим і займаємося.

Лобісти підвищення статусу російської мови в Україні до дру­гої державної аргументують свою позицію наступним чином: «Ми робимо все за європейським зразком і виконуємо Європейську хартію регіональних мов і мов меншин". Текст Європейської хартії ре­гіональних мов або мов меншин мало хто читав. Що ж являє со­бою цей документ, який викли­кав багато дискусій як у політич­них колах, так і в колах україн­ської інтелігенції? "П'ятого листопада 1992 року у Страсбурзі Радою Європи було ухвалено дану Хартію. Рада Європи запропонувала підписати і ратифікувати її кожній державі, що входить до її складу. Україна взяла на себе зобов'я­зання приєднатися до Європей­ської хартії регіональних мов або мов меншин під час вступу до Ра­ди Європи, що було зафіксовано у Висновку її Парламентської асам­блеї № 190 від 26 вересня 1995 ро­ку, її підписання від імені Украї­ни відбулося вже 2 травня 1996 ро­ку. Незважаючи на це, процес її ратифікації тривав кілька років, супроводжуючись жорстким полі­тичним протистоянням і грубими порушеннями Конституції Украї­ни та українського законодавства( 6:158).

Згідно з офіційними даними, розміщеними на веб-сторінці Ради Європи, на сьогоднішній день не підписали та не ратифікували Хартію такі країни: Албанія, Ан­дорра, Бельгія, Болгарія, Естонія, Грузія, Греція, Ірландія, Латвія, Литва, Монако, Португалія, Сан-Марино, Туреччина. Підписали, але не ратифікували наступні дер­жави: Азербайджан, Франція, Іс­ландія, Італія, Мальта, Молдова, РОСІЯ (у якій не один десяток мов, які потребують захисту) та Македонія(1)..

Треба сказати, що, з погляду обстоювання національних інтересів Балтійських країн, така позиція цілком виправдана. Річ у тому, що Хартія належить до тих документів, у яких індивідуальні людські права на мовно-культурну самоідентифікацію входять у суперечність із колективним правом націй на самоствердження. Показовою є, наприклад, позиція Франції, яка підписала Хартію, але не ратифікувала її. Конституційна Рада Французької Республіки визнала, що «Європейська хартія регіональних або меншинних мов», надаючи особливі права «групам» мовців регіональних або меншинних мов у межах «територій», де послуговуються цими мовами, обмежує конституційні принципи неподільності Республіки, рівності перед законом і єдності французького народу».

Перш за все, аналіз автентич­них текстів Європейської хартії регіональних мов або мов меншин засвідчив, що базовий термін був неправильно перекладений українською мо­вою як «регіональні мови або мо­ви меншин», оскільки був зробле­ний не з мови оригіналу, як це ма­ло би бути (англійської чи фран­цузької), а з російської, що є гру­бим порушенням. Правильним українським відповідником є — «регіональні або міноритарні мо­ви», а назва хартії — Європейська хартія регіональних або міноритарних мов.

У головному терміні англій­ського тексту Хартії слово minority має значення не «меншини», а «меншості» і вживається для оз­начення меншої кількості людей, які розмовляють тією чи іншою мовою, а не для означення етніч­ної одиниці. Таким чином, слово minority заведено вживати в сенсі кількості, а не етнічної прина­лежності. Як зазначено в частині 11 по­яснювальної записки до Європей­ської хартії регіональних мов або мов меншин: «Хартія має на меті захищати регіональні мови або мо­ви меншин (за офіц. перек.— регі­ональні або міноритарні мови) та сприяти їхньому розвитку, але це не стосується мовних меншин» ( 5: 22-23).

Саме тому в статті 1 Хартії, де визначено термін «територія, на якій використовується регіональ­на мова або мова меншин», йдеть­ся не про мову певної національ­ної меншини, а про мову, яка є за­собом спілкування певної кіль­кості осіб: «...і традиційно використову­ються в межах певної території держави громадянами цієї держа­ви, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави».

Правильність такого тлума­чення випливає зі змісту Хартії, об'єктом якої є насамперед мови, які можуть зникнути з мовної кар­ти Європи, що потребують під­тримки та особливого захисту. Частина третя преамбули Хартії говорить: «Держави — члени Ради Євро­пи, які підписали цю Хартію, вва­жаючи, що охорона історичних ре­гіональних мов або мов меншин Європи, деякі з яких під загрозою відмирання, сприяє збереженню та розвитку культурного багатства і традицій Європи».

Отже, об'єктом Європейської хартії регіональних мов або мов меншин є збереження мов, які є під загрозою відмирання як етно­культурне явище, а не мовні пра­ва національних меншин, які проживають у певних регіонах України. Звичайно, регіональна або міноритарна мова є одночасно і мо­вою етнічної меншини, але ці тер­міни не тотожні. Захист мовних прав європейських меншин регла­ментується іншим документом, а саме Рамковою конвенцією про за­хист національних меншин(7 ).

Важливою ознакою Європей­ської хартії регіональних мов або мов меншин є те, що вона дає можливість державам-учасницям самостійно визначати мови та ре­жими захисту.

У статтях Хартії зафіксовано численні варіанти спеціального та особливого захисту в таких сферах, як освіта, судочинство, функціонування адміністратив­них органів на регіональному та місцевому рівнях, засоби масової інформації, культурна діяль­ність, користування культурни­ми закладами, економічне та со­ціальне життя. «Роль держав, — зазначено в пояснювальній записці до Хар­тії, — полягатиме не у свавільно­му виборі цих варіантів, а в пошуку для кожної регіональної мови або мови меншин формулювань, які найкраще відповідають стану розвитку цієї мови »(7).

Отже, які мови Україна вирі­шила захищати? Чи вони відпові­дають духові Європейської хартії регіональних мов або мов меншин? Як відбувалася ратифікація Хартії?

Спочатку Європейська хартія регіональних мов або мов меншин була ратифікована Законом України від 24 грудня 1999 року № 1350-ХІУ «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.». Даний закон втратив чинність у зв'язку з визнанням його таким, що не відповідає Конституції Ук­раїни згідно з рішенням Конститу­ційного суду України від 12 липня 2000 року № 9-рп/2000. Після цього 12 вересня 2001 року Президент України Леонід Кучма подав до Верховної Ради України ідентичний у концепту­альній хибності законопроект «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», але він не набирав дос­татньої кількості голосів.

Можна сказати, що процес ра­тифікації Європейської хартії регіональних мов або мов меншин став частиною плану Російської Федерації, головна ме­та якої — розширити вплив росій­ської мови в Україні. Саме тому російські ЗМІ, які були присутні в українському інформаційному просторі, одностайно стали агіту­вати за ратифікацію Хартії Вер­ховною Радою України. До цієї кампанії активно долучилися й офіційні особи. Перебуваючи в Ки­єві, голова Держдуми РФ Г. Селезньов 16 грудня 2002 року відкрито наполягав, щоб Україна ратифікувала Хартію.


28 жовтня 2002 року Леонід Кучма знову запропонував Парла­менту її ратифікувати. Під відвер­тим тиском пропрезидентської більшості 5 травня 2009 року Верховна Рада таки ухвалила За­кон України № 804-ІУ «Про рати­фікацію Європейської хартії регі­ональних мов або мов меншин». Пункт 2 Закону передбачає надання захисту саме мовам національних меншин: «2. Положення Хартії (994 014) застосовуються до мов таких націо­нальних меншин України...»(2).

Це прямо суперечить меті та об'єкту самої Хартії, про що йшлося в попередньому розділі. Також про це йде мова в доповіді комітету експертів Раді Європи про застосування Хартії Украї­ною : «62. Ратифікаційна грамота України вказує на те, що в основі підходу, обраного українськими органами влади, лежить кількіс­ний критерій, із використанням даних перепису населення 2001 року, отже, документ охоплює ли­ше найбільш численні національ­ні меншини. Комітет експертів нагадує, що метою Хартії є збере­ження мов як засобу відображення культурного багатства і що це не стосується меншин як таких». Закон України «Про ратифі­кацію Європейської хартії регіо­нальних мов або мов меншин» пе­редбачає захист мов: білоруської, болгарської, грецької (якої не іс­нує), єврейської (хоча такої мови не існує, а є ідиш або іврит), мол­давської, німецької, польської, російської, румунської, словаць­кої та угорської. Всі ці мови є офі­ційними, крім грецької та єврей­ської — яких не існує в природі, у відповідних державах і, з огляду на свій статус, мають необхідний державний захист і не перебувають під загрозою зникнення. Виняток можемо зробити хіба для білоруської, хоча вона є офіційно, але існує на межі відмирання. Та­кож на території України немає жодних перешкод для застосування цих мов представниками відповідних національних меншин у місцях їхнього компактного про­живання(6: 157-158).

Ґагаузька та кримськотатарська — лише ці дві мови з 13, які Україна вирішила захищати, відповідають духу Xартії. Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональ­них мов або мов меншин» (2003) не передбачає захисного режиму в Україні тим мовам, які насправді потребують його. Йдеться, зокрема, про мови: ідиш, караїмську, кримчацьку, ромську, урумську, асирійську та інші. Це спричинено тим, що ратифікації Хартії Україною не пере­дувало ретельне експертне вивчен­ня цього документа, відповідного перекладу, глибокого аналізу мовної ситуації в Україні та фахового І обґрунтування необхідності захис­ту тієї чи іншої мови.

Цілком очевидним є той факт, що російська мова, названа в законі, яку потрібно захищати, жодним чином не потрапляє під визначення регі­ональної або міноритарної мови, оскільки вона використовується і по всій території України в багатоманітних функціональних сфе­рах, а не в одному географічному просторі. Таким чином — не по­требує особливого захисного ре­жиму через загрозу свого зник­нення, а навпаки — у багатьох ре­гіонах України є домінантною та навіть такою, що через своє панів­не становище загрожує зникнен­ню інших мов, включно з україн­ською. Партія регіонів, маючи більшість в обласних радах сходу й півдня України, вдалася до антиконституційних дій. Ніби на виконання цього закону, прийняли ухвали про надання російській мові статусу регіональної, насправді офіційної (державної) на обласному й міському рівнях, що посилило зросійщення населення у цих регіонах і різкий занепад вживання української в сферах суспільного життя (6:158).

29 серпня 2006 року МЗС України з англійської мови на укра­їнську було здійснено офіційний переклад Європейської хартії регі­ональних мов або мов меншин, де і назва її звучить — Європейська хартія регіональних або міноритарних мов (7 ). 15 вересня 2008 року Прези­дент України Віктор Ющенко по­дав до Верховної Ради законопро­ект «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Євро­пейської хартії регіональних мов або мов меншин», де був офіцій­ний переклад Хартії. Проте в зако­нопроекті не згадується багато мов, які насправді потребують за­хисту, а ті мови, які помилково бу­ли туди внесені, знову повторю­ються. Протягом двох років цей законопроект не був включений до порядку денного Верховної Ради України, а в день своєї інавгурації Віктор Янукович відкликав його з парламенту, щоб продовжити спекуляції на мові.

30 квітня 2010 року тодішній віце-прем'єр-міністр України з гу­манітарних питань Володимир Семиноженко провів робочу нараду з проблем реалізації державної політики щодо регіональних мов або мов меншин. Учасники наради відзначили недостатню ефектив­ність законодавства в цій сфері, зокрема Закону України «Про ра­тифікацію Європейської хартії ре­гіональних мов або мов меншин». За підсумками наради вирішено до кінця травня запропонувати но­вий законопроект про ратифікацію Хартії з її офіційним перекладом. Через два місяці В. Семиноженко був звільнений постановою Верховної Ради України, за яку проголосувала і Партія регіонів. Рішення наради не було виконано.

Повертаючись до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин та російської мови, звер­німо увагу, що в преамбулі Хартії говориться: заходи захисту регіо­нальних мов або мов меншин не повинні здійснюватися на шкоду офіційним ( державним О.К.) мовам і необхідності вивчати їх. Яку ситуацію ми бачи­мо в Україні? За роки незалежнос­ті спостерігалося погіршення фактичного стану української мо­ви та звуження її застосування у всіх сферах суспільного життя. Внаслідок цього етнічні українці, які становлять 77,8% населення в Україні, згідно з даними Всеукра­їнського перепису населення 2001 р., стали дискримінованою національною меншиною у власній країні.

Президент України 2005-2010 років В. Ющенко у статті " Чия мова – того й влада (День.8.Х.2010) попереджає: "Двомовність в Україні – наслідок колоніальної залежності країни. Тому демагогічні посилання захисників панівних позицій для російської мови в Україні на принцип рівноправності мов безпідставні. Т.зв. культурна рівноправність в посткомуністичних країнах іде на користь лише для колишньої імперської культури і є згубною для культури України, яка щонайменше 300 років пригнічувалася" Існування української держави створює вичерпні інституційні, політичні та інші можливості для повноцінного розвитку української мови. "Питання лише в тому, щоб в українській державі була й українська влада".

«Будуємо нову країну», починаючи з мов?

«Проголошення ссылка скрыта — тільки перший крок. Наступний, складніший — перетворення глевкого населення на гордий народ. Я не знаю, коли це станеться. Якщо не збережемо мову, не відродимо почуття гордості за неї, не станеться ніколи. Самоповага неможлива без гідної поваги до голосу предків. Коли предки залишаються забутими, коли їхній попіл не стукає в серця нащадків, нащадки залишаються тінями». Автор цих слів, ссылка скрыта, помер раніше, ніж народився проект закону «Про мови в Україні» (2010), який чекає свого розгляду у Верховній Раді. Обранці народу, що так і не став гордим, мають намір прийняти його найближчим часом. У депутатській коаліції — надлишок голосів, у депутатських душах — брак самоповаги. На щастя, В’ячеслав Максимович до цього дня не дожив. А може, на жаль, чого доброго, зміг би достукатися до сердець деяких акторів політичного «театру тіней».


Література

1. Василенко В. Які мови в Україні потребують особливого захисту // Дзеркало тижня. – 2006. № 10. 18 березня.
   
2. Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" // Урядовий кур'єр. – 2003- 1о червня.
   
3. Захист прав національних меншин в Україні: Збірник нормативних правових актів. – К.: Держкомнацміграції, АНКАОУ, 2003. – 388 с
   
4. Європейська хартія регіональних мов і мов меншин \\Бюлетень центру інформації та документації Ради Європи в Україні. – К. 1997 2. – С. 11-32.
   
5. Концепція державної мовної політики в Україні Проект- К. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, 2006, - 46 с.
   
6. Куц О.М. , Заблоцький В. В. Мовна політика в Украні: аналіз та впровадження: Монографія. – Х: ХНУ ім.. В. Каразіна, 207. – 300 с.
   
7. Рамкова конвенція про захист національних меншин //. \\Бюлетень центу інформації та документації Ради Європи в Україні. – К. 1997 2. – С. 11-32.