Навчальний-методичний посібник з питань мовної політики й міжнаціональних відносин для студентів, розрахований на поглиблене вивчення курсу "Політологія"

Вид материала

Содержание

Утвердження в правах фінської мови.
Проголошення фінської та шведської мов державними.
Мовна ситуація у столиці.
Темпи мовних змін.
Карта мовної ситуації сучасної Франції

Подобный материал:

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 ... 16

Література

1. К. Гелле, С. Дюрвік, Р. Даніельсон, Е. Говланд, Т. Грьонлі. Історія Норвегії. – “Літопис”, Львів: 2001.

2. История Норвегии./под ред. Туревич А. Я., Кан А.С. – “Наука”, Москва: 1980.

3. Межязыковые отношения и языковая политика. – К.: Наукова думка,1963.- 214 с.

P.Th.Andersen. Norsk litteraturhistorie. – Universitetsforlaget, Oslo: 2001.

4. T. Kuldova. Oversikt over den norske språkhistorie. – Huldra – časopis o norské literatuře. – www.huldra.cz

5. J. Nordmo. 'Sproget i fare' – Knut Hamsuns syn på språkbruk og språkpolitikk. – Hovedoppgave i nordisk språk., Institutt for nordisk språk og litteratur, Det humanistiske fakultet, Universitet i Tromsoe, 2003.

6. Ø.Rotem. Fundamentalistisk Jon Fosse.// Dagbladet, 9 april, 1999.

7.Конституции зарубежных государств: Учебное пособие. – 2-е узд., испр. и доп. – М.:- БЕК,1997. – 586 с.

5.6. ФІНЛЯНДІЯ

Протягом багатьох століть фіни перебували під владою Швеції і Росії. Шведська мова й нині переважає на західних і південних околицях Фінляндії та на Аландських островах. Нею розмовляє 6% населення Фінляндії. Частина носіїв шведської мови – нащадки шведських поселенців, що прибули сюди в ІХ – ХІІІ ст.ст., але є серед них і етнічні фіни, що зазнали асиміляції в той час, коли шведська мова була ознакою належності до панівної, освіченої верстви.

У середні віки, в період унії королівств Данії, Норвегії та Швеції (кінець XIV – початок XVI ст.ст.), фіни мали внутрішню автономію. Однак, із середини XVII ст. шведизація посилилася і країну було перетворено в сукупність звичайних губерній шведського королівства. До 1863 р. шведська мова неподільно панувала в офіційно-діловій сфері, освіті, культурі тощо. У 1742 р. під час російсько-шведської війни (1741-1743 pp.) було оприлюднено маніфест російської імператриці Єлизавети Петрівни із закликом до утворення за допомогою Росії незалежної Фінляндії. У дворянсько-офіцерських колах зростали анти шведські настрої. Після війни 1808–1809 pp. Фінляндія ввійшла до складу Росії як Велике князівство Фінляндське, головою якого вважався російський імператор, а керівництво на місцях здійснював призначений ним генерал-губернатор.

Протягом кількох століть шведського панування політичні й соціальні інституції Фінляндії розвивалися за шведським зразком. Представники шведськомовних еліт залишалися на верхівці соціальної драбини й після того, як країна опинилася під російським пануванням. Вони були керівниками великих підприємств, а мовою адміністрування та вищої освіти залишалася переважно чи виключно шведська [1].

Утвердження в правах фінської мови. Щоб зменшити шведський вплив на спірній прикордонній території, царський уряд лібералізував мовну політику, послабивши для фінів цензурні обмеження. Однак у 1850 р. росіяни спохопились: видавати книжки фінською мовою (крім сільськогосподарської та релігійної літератури) було заборонено. У 1863 p., під час вибуху польського повстання, царизм знову був змушений змінити тактику: було скликано фінський сейм (орган місцевої влади) і видано мовний едикт, що мав на меті протягом 20 років зрівняти в правах фінську й шведську мови в адміністративній сфері [1].

Національно-патріотичний рух, що виник у 1830-х роках, також спочатку був шведськомовним, однак його представники від перших кроків своєї діяльності визнавали провідну роль фінської культурної спадщини і при кожній нагоді намагалися утверджувати в правах фінську мову. Він став прикладом раптової кристалізації етнічної та мовної ідентичності. На початковому етапі руху до незалежності майже всі друковані матеріали на її підтримку і всі суперечки щодо способів її досягнення велися шведською. Насамперед, це відбувалося тому, що більшість авторів і диспутантів не володіла рідною мовою в належному обсязі. Юхан Снельман, філософ, публіцист, державний діяч, якому належить особлива роль у визнанні фінської мови офіційною, був у 1840-1860 pp. видавцем низки газет, що виходили фінською й шведською мовами. Як філософ він вважав основною передумовою розвитку свого народу становлення національної самосвідомості і надавав особливого значення мовній єдності країни.

Найзапекліша боротьба за мовну емансипацію точилася в освіті. Успіхи на цьому фронті забезпечили дивовижне перетворення фінської мови з соціально підпорядкованої в панівну. Як навчальний предмет фінську мову було запроваджено в школах із 1843 p., а першу школу з викладанням переважно фінською мовою було засновано у 1858 р. У 1880-х роках кількість учнів у фінськомовних школах зрівнялася, а згодом і перевищила кількість учнів у шведськомовних школах. На 1902 р. фінською мовою навчалася вже вдвічі більша кількість дітей, ніж шведською. На цей час серед людей з вищою освітою, що представляли соціальну верхівку, кількість фінськомовних перевищила кількість шведськомовних. Однак боротьба за освіту тривала, і запровадження фінської мови зустрічало спротив аж до кінця XIX ст. Це стимулювало заснування нових навчальних закладів і загальне піднесення рівня освіти. Зрештою, за питомою кількістю студентів і особливо студенток у вищих навчальних закладах фіни в середині XX ст. посіли провідне місце не тільки в скандинавському регіоні, а й загалом у Західній Європі.

«Університетське питання». Конкуренція між «старими» шведськомовними та «новими» фінськомовними вищими навчальними закладами сприяла піднесенню загального рівня освіти в країні. Зрештою, переважну кількість людей з вищою освітою становили тепер фіни [8].

Найпомітнішою частиною міжнаціонального протистояння в період між двома світовими війнами було так зване "університетське питання" – боротьба за фінську мову в Гельсинському університеті. У першій половині XIX ст. цей заклад був виключно шведськомовним. Однак, у другій половині століття кількість фінськомовних студентів стрімко зросла, тоді як основний контингент викладачів залишався шведськомовним. Студенти разом з молодшим викладацьким складом організували Академічне карельське товариство (Akateeminen Karjala-Seura), що вимагало цілковитої фінізації університету. Остаточного розв'язання університетського питання вдалося досягти аж після Другої світової війни: було гарантовано певну кількість вакансій для шведськомовних викладачів, а студентам надано право слухати лекції і складати екзамени своєю мовою. Згасанню мовного конфлікту сприяла так звана зимова війна 1939–1940 років з Радянським Союзом, що стала потужним консолідуючим фактором перед лицем зовнішнього агресора [4].

Отже, оскільки на початку XX ст. фінськомовне населення стало цілком виразною більшістю в різних соціальних прошарках і елітних групах, структурної бази для конфлікту на мовному ґрунті практично не існувало. Важливою рисою шведськомовної спільноти є те, що її представники, незалежно від етнічного походження, вважають Фінляндію своєю батьківщиною, тобто пов'язують свою ідентичність саме з цією країною, а не з сусідньою Швецією. У нинішньому фінському суспільстві переважаюча фінськомовна еліта здатна адекватно відгукуватися на потреби шведськомовної меншини.

Найпомітнішою зміною в системі освіти Фінляндії останніх десятиліть є те, що шведська мова вже не стає автоматично другою мовою, яку вивчають у школі. Точніше кажучи, в більшості шкіл основною іноземною мовою є англійська, тоді як у шведських школах, крім шведської мови, обов'язково викладається фінська. Хоча загальний рівень користування шведською мовою в Фінляндії пережив спад, але вона й надалі відіграє важливу роль у діловому житті, зокрема як регіональна мова міжскандинавського співробітництва.

Проголошення фінської та шведської мов державними. Після проголошення державної незалежності в грудні 1917 р. загострилися не тільки національні, але й соціальні антагонізми. Громадянська війна між червоними й білими, в якій останні зазнали поразки, стала пересторогою щодо можливості збройного втручання Радянської Росії у внутрішні справи Фінляндії. Загроза русифікації, що ставала дедалі реальнішою, сприяла солідаризації обох мовних груп (фінської й шведської), згуртованих загальнонаціональними інтересами. Конституцією 1919 р. (пункт 14) державними було проголошено обидві мови [4]. Особливістю цієї події було те, що фінська мова вже не потребувала державного захисту, нею користувалося понад 80% населення і понад половина населення столиці, яка свого часу зазнала найбільшої асиміляції з боку панівної шведської верхівки. Почуття захищеності й відносної безпеки щодо майбутнього своєї мови дало змогу фінській стороні виявити шляхетність з позиції сильнішого і надати рівний з власною мовою статус своїм колишнім сюзеренам. Історико-психологічним прологом до такого рішення було й те, що з 1863 р. ці мови вже перебували в номінально однаковому статусі офіційних.

Мовна ситуація у столиці. Особливу сторінку в історії мовного життя Фінляндії вписала її столиця. Наприкінці XVIII ст. Гельсинки було переважно шведськомовним містом. Це була мова не тільки соціальних верхів, а й робітництва. Більше того, довколишні сільські райони – основне джерело міграції до міста – також були шведськомовними. Перший перепис населення, проведений в Гель синки у 1870 p., показав, що шведською мовою користувалися 57% мешканців, фінською – 27%, російською – 12%, іншими мовами (переважно німецькою) – 5%. Починаючи з цього часу, кількість фінськомовних мешканців столиці стала швидко зростати і через 20 років (у 1890 р.) зрівнялася у процентному відношенні з кількістю шведськомовних – по 46%. Ще через тридцять років (у 1920 р.) фінською мовою користувалися майже дві третини населення столиці (64%), а шведською – тільки третина (33%), іншими мовами – 3% [2].

Темпи мовних змін. Найімовірніше, що стрімкі темпи зростання кількості фінськомовних в останні десятиліття XIX ст. пояснюються поверненням до своїх етнічних коренів тих фінів, які були більшою чи меншою мірою асимільовані панівною культурою, але ще зберігали елементи фінської етнокультурної спадщини чи відчуття подвійної ідентичності за відомою формулою gente Finni natione Suedi. Після повернення основної маси "блудних синів" до лона рідної фінської мови темпи мовних змін стали повільнішими. Шведська етнічна меншина позбулася своєї периферії – фінсько-шведських маргіналів, а "тверді шведи", умовно кажучи, ядро цієї меншини, отримали у правовій державі достатні умови для плекання своєї національної культури. У 1970 p., через сто років після першого перепису, кількість шведськомовних мешканців столиці становила 11%, а при наступному переписі в 1980 р. зменшилася тільки на 1%.

Цікаві дані щодо характеру фінсько-шведської двомовності фіксує перепис 1950 p.: загалом по країні 11% населення володіли обома мовами, 84% – тільки фінською і 5% – тільки шведською, тоді як у столиці кількість фінсько-шведських білінгвів становила 42% [10].

Зараз мовна ситуація у Фінляндії наступна: фінська 92% (офіційна), шведська 5.6% (офіційна), інші 2.4% (російськомовна меншість) – дані 2003 року.

Питання:

1. Чому боротьба за освіту у Фінляндії тривала до кінця ХІХ століття?

2. Розкрийте поняття «формула gente Finni natione Suedi».

3. Чи виникла у Фінляндії проблема русифікації після ІІ Світової війни?

4. Як регулювалось мовне питання у фінськомовного населення СРСР

Література:

Ажнюк Б. уроки двомовності: Фінляндія. К.: 2004.
Дроздов О. Мова – надто важлива річ, щоб довіряти її мовознавцям… // Міжнародний суспільно-політичний тижневик «Дзеркало тижня». – №36(615)23 – 29 вересня 2006.
Залізняк Г., Масенко Л. «Рідна Україна», К.: стаття «Державна мова» у контексті європейського державотворення, 2006.
Конституція Фінляндії.
Куць О.М. Мовна політика в державотворчих процесах України: навч. посіб. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2004. – 275с.
Сазонов Н.И. «Политология», – Х.: Фолио, 2001. – 831с.
Стріха М. Мовна політика і мовне законодавство України // Матеріали конференцій // Наукове видання. Мова і політика. Інститут відкритої політики. ссылка скрыта
Шемшученко Ю.С., Бабкін В.Д. Політологічний енциклопедичний словник, – К.: Генеза, 1997. – С. 207.
Шумлянський С. Мовна політика держави: місія неможлива? ссылка скрыта
Allardt E. Bilingualism in Finland: The position of Sweedish as a Minority Language // Language Policy and Nation Unity. – S.1., 1985. – 230p.
Penn D. Minority Languages in Europe // The Linguist. Vol. 29. – No 2. – 1990
ссылка скрыта
ссылка скрыта
ссылка скрыта

ДОДАТОК від редактора

Література:

1. ссылка скрыта

2. ссылка скрыта

3. ссылка скрыта

4. ссылка скрыта

5. Левкоев А.А. Национально-языковая политика финского руководства советской Карелии (1920 – 1935): Препринт/РАН Кар.науч.центр. Ин-т яз., лит. и истории. – Петрозаводск, 1992.

6. Такала И.Р. Финское население Советской Карелии в 1930-е годы// Карелы. Финны: Проблемы этнической истории. – М., 1992.

7. Вихавайнен Т. Национальная политика ВКП(б)/КПСС в 1920-е – 1950-е годы и судьбы карельской и финской национальностей//В семье единой: Национальная политика партии большевиков и её осуществление на Северо-Западе России в 1920 – 1950-е годы. – Петрозаводск, 1998.

8. Клементьев Е.И. Языковая ситуация в Карелии: Состояние, тенденции развития//Карелы. Финны: Проблемы этнической истории. – М., 1992.

ФРАНЦІЯ

Єдиною офіційною мовою Французької Ркспубліки відповідно до Розділу І «Про суверенітет» Статті 2 Конституції П’ятої Ресубліки (Конституційний закон № 92554 від 25 липня 1992 року), є французька мова. Подаємо мовою оригіналу: TITRE I «DE LA SOUVERAINETÉ» Article 2: «La langue de la République est le français».

Франція, офіційна назва Французька Республіка (фр. France, République Française) – держава на заході Європи, республіка, що межує на північному сході з Бельгією і Німеччиною, на сході з Німеччиною, Швейцарією й Італією, південному-заході з Іспанією й Андоррою, на півдні омивається Середземним морем, на заході – Атлантичним океаном. Площа (разом з Корсикою) 543 965 км². Столиця Париж. Заморські території – Гваделупа, Французька Гвіана, Мартиніка, Реюньйон, Сен-П'єр і Мікелон, Південні й Антарктичні території, Нова Каледонія, Французька Полінезія, Волліс і Футуна [5].

Населення – 61,1 млн. осіб (2002 р.). Близько 4,5 мільйона з них – іноземці: алжирці, португальці, італійці, іспанці, вірмени тощо. Щороку приблизно 10 тис. осіб отримують французьке громадянство.

Етнічний склад населення: французи – 83%, ельзасці – 2,7%, італійці – 2,3%, бретонці – 2%, португальці – 1,5%. Крім того, у країні проживає 700 тис. алжирців, 600 тис. іспанців, 550 тис. євреїв, 300 тис. мароканців, 300 тис. Поляків тощо [5].

Риунок 1. Етнічний склад Франції.

Французька мова утворена на території сучасної Франції з романського діалекту, який, своєю чергою, вийшов з латинської мови. Латинський діалект принесли римляни своїми мандрівками у 2-1 столітті до нашої ери. До цього мешканці сучасної Франції розмовляли галльською мовою, однією з різновидів кельтських мов. Найдавнішою пам'яткою французької (старофранцузької) мови вважають «Страсбурзькі клятви» (842 рік). Перша літературна пам'ятка — «Секвенція про святу Євлалію» (881 рік) [27].

Не зважаючи на те що сьогодні французька мова відтісняється все більше і більше з позицій основного, в міжнародному плані вона стабільно займає позицію другої мови «brillant second» [16].

Французька мова звучить на п’яти континентах. Сьогодні у світі нараховується більше 180 млн. людей, для яких французька мова є рідною, або другою мовою, і ще близько 82,5 млн. його вивчають. За числом мовців французька мова знаходиться на 9 місці у світі, вона присутня у системах освіти всього світу [16]. Політика поширення французької мови спирається на мережу, яка складається із 800 спеціалізованих агентів, які працюють на місцях і співпрацюють з багатьма місцевими та міжнародними організаціями.

Розрізняють франкофонів з рідною французькою мовою (locuteurs a titre maternel) та франко фонів з другою французькою (locuteurs a titre secondaire). Співвідношення між першим та другим числами є індексом розповсюдження цієї мови [14]. Це співвідношення свідчить про суспільну значимість і міжнародний престиж мови. У французької мови цей індекс дорівнює 4.0, і за цим показником займає перше місце у світі.

Загальна кількість людей, що використовують цю мову, складає не менше 500 мільйонів чоловік. Серед них розрізняють [16]:

Реальних франкофонів.
Оказіональних франковонів – люди, які знають цю мову, але не використовують постійно.
люди, що вивчають французьку мову за межами франкомовного світу.

Французька мова присутня на всіх континентах: в Європі, Північній та Південній Америці, Африці, Азії, Океанії.

Французька мова зберігає достатньо сильні позиції як мова міжнародного спілкування. Вона є однією з офіційних мов ООН, ЮНЕСКО, МОП, ВОЗ, різноманітних міжнародних, суспільних організацій.

Карта мовної ситуації сучасної Франції

Рисунок 4. Мовна специфіка Франції [30].

На карті розкрито мовну ситуацію сучасної Франції. Легенда у лівому кутку має такий переклад:

Поширення лангдойля (мови північних народів Франції).
Поширення окситанської мови.
Поширення франко-провансальських мов.
Поширення інших мов романської групи.
Поширення мов не романської групи.

Французька мова налічує досить велику кількість діалектів, що видно на карті, тому саме через це виникають суперечності у країні стосовно мовного питання.

Французька мова є державною в таких країнах:

Бельгія (поряд із нідерландською та німецькою);
Буркіна Фасо;
Бурунди (поряд з корунді та суахілі);
Вануату (поряд із бісламом та англійською);
Габон;
Гаїті (наряду с гаїтянським креольським);
Демократична Республіка Конго;
Джибуті;
частина Италії: Валле-д'Аоста (поряд з італійською);
Камерун (поряд із англійською);
Канада (на федеральному рівні — поряд із англійською): Квебек (провінція); Нью-Брансуїк (поряд із англійською); Нунавут (поряд із англійською); Північно-Західні Території (поряд із англійською та ескімоськими мовами — Chipewyan, Cree, Dogrib, Gwich’in, Inuktitut и Slavey); Юкон (поряд із англійською);

Коморські острови (поряд із англійською та коморською);
Конго-Браззавіль;
Кот д’Івуар;
Мадагаскар (наряду с малагасийским);
Мали;
Маврикій (поряд із англійською);
Монако;
Руанда (поряд із англійською та кіньяруанда);
Сенегал;
Сейшели (поряд із англійською);
Того;
Франція;
Центрально-Африканська Республіка;
Чад;
Швейцарія (поряд з німецькою, італійською та рето-романською): Женева, Во, Вале, Юра, Невшатель; Фрібург, Берн (поряд з німецькою).

10 найбільш франкомовних країн:

№	Країна	Кількість франкомовних мешканців
1.	Франція	63 млн.
2.	Демократична республіка Конго	24,3 млн.
3.	Алжир	16 млн.
4.	Кот д'Івуар	12,7 млн.
5.	Канада	11,5 млн.
6.	Марокко	10,1 млн.
7.	Камерун	7,3 млн.
8.	Туніс	6,3 млн.
9.	Бельгія	6,3 млн.
10.	Румунія	6 млн.

Таблиця 1. Рейтинг франкомовних країн [24].

Французька концепція щодо ствердження і збереження національної ідентичності, яка бере свій початок кілька сторіч тому, є актуальною зараз і заслуговує на особливу увагу. Поняття національної ідентичності в концепціях учених включає в себе кілька аспектів: це насамперед національна мова, національна культура, кулінарні традиції тощо. Збереження цих складових є справою національної гідності.

У кожній державі мовна політика є складовою національної політики, вона віддзеркалює її принципи, відповідає панівній ідеології. Спрямування і форми впровадження мовної політики детерміновані існуючим суспільно-політичним ладом, політичним режимом, міжетнічними відносинами.

Мовна політика Франції являє собою переважно центристську політику, спрямовану на єдину мову – французьку. Поняття «націоналізм» та невід'ємний від нього «патріотизм» у політичному дискурсі Франції сягає ще часів Великої Французької революції. У третьому параграфі Декларації прав людини від 1789 року (позиція розташування сама за себе свідчить про рівень важливості та пріоритетності) йдеться: «Принцип суверенності належить головним чином нації». Статус французької національної мови завжди був одним із центральних компонентів, що об'єднує республіканські сили [20].

Протягом усієї історії Франції влада і суспільство приділяли велику увагу стану і розвитку французької мови, тому, що на сучасному етапі французи називають терміном «мовне облаштування» (amenagement linguistique). Мовне облаштування має два пов’язаних між собою аспекти: зовнішній – визначення функцій мови в суспільстві та внутрішній – вдосконалення мови, його збагачення, розробка мовної норми, впорядкування орфографії.

Французьке мовне законодавство було і залишається одним із найпослідовніших та активних у світі.

Зупинимося на основних етапах мовного законодавства [18]. Перша у Європі лінгвістична постанова була прийнята на території Франції в 813 році. Церковний Собор у місті Тур постановив, щоб проповіді у церквах читалися не по-латині, а «народною романською мовою», яка зрозуміла простому народові. Це є свідченням народження французької мови. У 842 році французька мова стала офіційною письмовою після складання «Страсбургської клятви» – документ, який затверджував союз між онуками Карла Великого.

Другим важливим етапом стало правління Франціска І, під час якого спостерігається розвиток центральної монархічної влади і розширення територіальних володінь короля. Наказом Віллер-Коттре від 1539 року король оголосив, що всі офіційні документи в діловому листування будуть складатися французькою мовою. Вона стає офіційною державною мовою.

У ХVІІ столітті французька влада зайнялась внутрішніми проблемами мови, це передбачало формування стилів мови, граматики тощо. В 1631 році вийшла другом перша щоденна друкована газета «La Gazette», а в 1665 році – перший науковий журнал «Journal des savants». У 1635 році за ініціативи кардинала Рішельє була створена Французька академія, до задач якої входило створення словника, граматики, риторики та поетики.

Протягом всієї історії у Франції провадилась політика мовної централізації – розповсюдження по всій території країни єдиної мови та єдиної мовної норми. Провадили цю політику владні структури та правові заклади, церква і школа.

Що стосується «зовнішнього облаштування», то в ХVІІ-ХІХ столітті приєднання кожної нової іншомовної провінції супроводжувалось едиктом про обов’язкове вживання французької мови. Такі едикти з’явились після приєднання Фландрії (1684), Ельзацу (1685), Руссильона (1700), німецької Лотарингії (1748), Корсики (1768). Таким чином, Франція ставала поліетнічною державою, залишаючись при цьому монолінгвістичною.

Положення французької мови ще більше укріпилось в часи Великої французької революції. За наказом Установчих зборів у 1790 році абат Грегуар здійснив перший в історії Європи мовний перепис, розіславши по всім департаментам спеціальну анкету. Виявилось, що з 28 мільйонів населення 12 мільйонів не володіє французькою мовою і розмовляють діалектами (патуа) чи на регіональними мовами. У зв’язку з цим були прийняті заходи з викорінення місцевих діалектів. Декрет 1794 року узаконив використання лише французької мови під час оформлення будь-яких документів публічного характеру. Політика придушення мов і діалектів тривала півтора століття. Вона отримала назву «лінгвістичний якобізм».

Проведенню політики мовної централізації сприяло й те, що доступ до адміністративної посади у Франції вимагав високої обізнаності у французькій мові. Уведення обов’язкової шкільної освіти в 1882 році супроводжувалось забороною учням користуватися учням у школі їхньою рідною мовою та діалектами. Лише у 1955 році було прийнято закон Дексона, згідно з яким бретонська, баскська, окситанська, каталанська та корсиканська мови були допущені до шкільної освіти як факультативний предмет.

Мовна політика розвивається за трьома напрямками [20]:

у Франції;
у Європі;
у міжнародному плані.

У Франції уряд прагне закріпити французьку мову як засіб консолідації нації. Закон Ба-Лорьоля від 31 грудня 1975 року «Про використання французької мови» постановив, щоб реклама та технічний опис товарів складались французькою мовою або супроводжувались перекладом на французьку, трудові угоди, інформація для робітників мають даватися їх рідною мовою, але з обов’язковим перекладом на французьку мову. Але втілення закону не можна назвати успішним, оскільки не були встановлені штрафні санкції за його порушення.

25 липня 1992 року французька мова була офіційно оголошена мовою Франції («La langue de la Republique est le francaus). Міноритарні мови – мови етнічної меншості, мови великих груп емігрантів – всього 25 ідіом – розглядаються як національне багатство (patrimoine national). Францію проголошено полікультурною країною, але з однією національною мовою.

Генеральна Делегація з французької мови активно займається розвитком мови.

Що стосується Європи, то Франція прагне підтримати позиції своєї мови на континенті, в міжнародних організаціях. В Європейському суді, Європейському фінансовому суді та службах Європейської комісії саме французька частіше за все використовується саме французька мова як робоча, що частково пояснюється традицією юридичної та адміністративної компетентності у Франції.

Для збереження французької мови уряд організовує мовне стажування для чиновників нових членів ЄС, іноземних учених, журналістів, студентів і т.п.

В міжнародному плані роль французької мови укріплюється завдяки діяльності міжурядових та суспільних організацій. Перш за все мова йде про Франкофонію – асоціація п’ятдесяти франкомовних держав. Варто відзначити, що ця організація виникла не у Франції, а за кордоном. Докладніше про неї ми розповімо пізніше.

Найважливішою мовною інстанцією у Франції є Вища рада французької мови, яку очолює Голова Ради міністрів. Практична діяльність здійснюється Генеральною делегацією з французької мови.

Важливою задачею залишається посилення зацікавленості французькою мовою молодим поколінням. Для реалізації цієї задачі майже 100 000 французьких і сотні тисяч іноземних професорів здійснюють викладання, яке не має аналогів, у вищих навчальних закладах по всьому світу. Вивчення французької мови здійснюється в 33 країнах світу.

Велику роль відіграють організації Альянс Франсез, що має свої представництва в 133 країнах світу, де навчається 360 000 студентів. Задача цієї організації – розширювати використання французької мови у світі. Світська французька місія, створена 1902 руку, також виконує функцію розповсюдження французької мови та культури. Її навчальні заклади відкриті в 20 країнах, зокрема на Близькому Сході та в Африці. Свій внесок роблять більше 2000 лінгвістичних аташе, а також лектори у різноманітних навчальних закладах. Книги та культурна періодика залишаються головною формою французького впливу за кордоном.

Blog

Навчальний-методичний посібник з питань мовної політики й міжнаціональних відносин для студентів, розрахований на поглиблене вивчення курсу "Політологія"

Содержание