Навчальний-методичний посібник з питань мовної політики й міжнаціональних відносин для студентів, розрахований на поглиблене вивчення курсу "Політологія"

Вид материала

Документы

Содержание Особливості українців Румунії. Уельський мовний акт (1993) Корнуольська мова Боротьба англійської з французькою. Поява національної мови. Англійська мова в Шотландії. Англійська мова Ірландії. Іспанська конституція Підписана й.в. королем перед генеральними кортесами 27 грудня 1978 року

Подобный материал:

• Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
• Навчально-методичний посібник львів 2008, 715.92kb.
• Навчально-методичний посібник львів 2011, 446.01kb.
• Программа сприяння гармонізації міжнаціональних відносин, 201.43kb.
• Програма навчального курсу «Політологія» розділ І. Теоретико-методологічні засади політології, 2712.63kb.
• Міністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства, 1693.26kb.
• Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
• Г. О. Фролова фінансовий аналіз навчально-методичний посібник, 5022.82kb.
• «Маркетинг», 1708.58kb.
• Левенець І. В. Судова психіатрія: Навчальний посібник, 4790.36kb.

2.3. Румунія

( Мовна політика щодо національних меншин)

Конституція Румунії, прийнята у грудні 1991 року, передбачає, що "Держава визнає і забезпечує права осіб, що належать до національних меншин, на збереження, розвиток та вираження їхньої етнічної, культурної, мовної та релігійної ідентичності" (стаття 6 частини 1). Важливою є стаття 20, що передбачає переваги міжнародних договорів і конвенцій перед румунським правом з цих питань, особливо якщо брати до уваги, що Румунія, яка після подій 1989 року прагне швидкої інтеграції до європейських структур, є поліетнічною державою. За даними перепису населення 1992 року на її території зареєстровано 23 етнічні групи, що складає 10,6% від загальної кількості населення. Серед них налічується 1 620 199 угорців, 409 723 представників народу рома (циган), 119 436 осіб німецького походження, 66 833 українця, 38 688 росіян-старовірців. Згідно з даними зазначеного перепису населення в Румунії проживає також 29 533 осіб турецької національності і 24 649 татарської, 29 080 сербів, 20 672 словаків, 9 935 болгар, 9 107 євреїв, 4 180 хорватів, 5 800 чехів, 4 247 поляків, 3 897 греків, 2 023 вірмени та інші. [3]

За таких умов та історичних перспектив має рацію професор Патрік Торнберрі, коли стверджує, що питання прав національних меншин тісно пов'язане з питанням їхнього права на навчання рідною мовою. Розуміючи, що навчання рідними мовами національних меншин є ключовою складовою частиною заходів по забезпеченню збереження їхньої етнічної ідентичності, румунська держава приділяє цій проблемі належну увагу. Стаття 32 Конституції Румунії гарантує особам, що належать до національних меншин, право вивчати рідну мову, а також право навчатися нею. Новий Закон Румунії "Про освіту" став важливим кроком у цьому напрямку. Він, наприклад, гарантує рівність шансів і доступу до всіх форм навчання, незалежно від етнічного походження, створення навчальних одиниць (груп, класів, відділень, шкіл) з викладанням мовами національних меншин, видання програм і підручників для початкової освіти цими мовами, обов'язкове висвітлення історії і традицій національних меншин їхніми рідним мовами, забезпечення пропорційного представництва у керівництві навчальних закладів, у яких функціонують групи, класи або відділення з викладанням мовами національних меншин, педагогічних кадрів нерумунського походження тощо із одночасним забезпеченням вивчення офіційної мови держави [1].

Інша проблема стосується заснування закладів вищої освіти мовами національних меншин. Уряди, як правило, ставляться до цієї проблеми з обережністю, побоюючись, що відкриття паралельних університетів може призвести до розділення суспільства. Румунська держава впевнена, що, серед інших чинників, університетське навчання рідною мовою є одним з найсуттєвіших у справі збереження та розвитку їхньої етнічної ідентичності, що відзначив, зокрема, Державний секретар Міхай Корка: ''У післягрудневий період в румунській системі вищої освіти виникли інституційні полікультурні структури. Відомі діячі університетського навчання підкреслювали тоді і підтверджують сьогодні, що багатокультурні навчальні структури та їх діяльність в межах державних університетів сприяють соціальному прогресові, міжетнічній гармонійності та злагоді" (Інформаційний бюлетень Міністерства національного виховання Румунії, No 21, 1998 р.) За повідомленням п. Корки, в Румунії поступово, паралельно з навчанням румунською мовою, розвинулось університетське навчання угорською та німецькою мовами. Має впровадитися навчання сербською, хорватською мовами, студенти заохочуються до навчання грецькою, турецькою і циганською мовами. Такий підхід доводить послідовне дотримання Румунією однієї надзвичайно важливої статті (123) Закону Румунії "Про освіту" щодо створення при вищих навчальних закладах багатокультурних структур та щодо підготовки фахівців мовами національних меншин. При цьому п. Корка зауважив, що в світі існує чимало країн, де певні етнічні громади є більш чисельними, аніж у Румунії, проте вони мають можливість отримувати вищу освіту тільки офіційною мовою. Представники Ради Європи, а також емісари Верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин підтримують реформу вищої освіти у Румунії у її багатокультурному спрямуванні, а не в напрямку розвитку окремого університетського навчання для національних меншин. [9]

Слід зазначити, що в Румунії полікультурна освіта на вищому рівні не обмежується гуманітарними науками. Зокрема, Рішенням Уряду No 442 від 13 липня 1998 року дозволено функціонування таких додаткових секцій: із спеціальності “загальна електротехніка ” (німецькою мовою, при Клужському технічному університеті), із спеціальності "технологія машинобудування" (цією ж мовою та при цьому ж університеті), із спеціальності ''індустріальні роботи" (німецькою мовою, при Політехнічному університеті в Тімішоарі) та інші.

Звичайно, законодавство Румунії потребує певного вдосконалення в галузі освіти мовами національних меншин. Наприклад, ним не передбачено мережі професійних шкіл цими мовами (вона обмежується тільки засвоєнням відповідної термінології мовами етнічних груп). Втім є очевидним, що Румунська держава приділяє відчутну увагу освітнім та іншим проблемам національних меншин. Насамперед, забезпечується внутрішнє правове поле, яке постійно доповнюється з урахуванням міжнародного досвіду. Потім утворюються спеціалізовані органи, що мають на меті спостереження за дотриманням чинного законодавства (так, за Рішенням Уряду No 459 від 7 серпня 1998 р. був створений Міжвідомчий Комітет з питань національних меншин з дорадчими функціями, який діє при Департаменті з питань національних меншин, забезпечуючи зазначений Департамент необхідною інформацією щодо мовно-освітніх та інших запитів етнічних громад Румунії). [10]

Водночас, сприяючи збереженню мовної ідентичності етнічних груп як основи їхньої етнічної самобутності, румунська держава наполягає на неприпустимості їхньої ізоляції, а повна інтеграція представників національних меншин до румунського суспільства можлива тільки за умови неодмінного засвоєння ними, поряд зі своєю національною мовою, також і офіційної мови країни.

Особливості українців Румунії. Протягом багатьох десятиліть наші земляки в Румунії були фактично залишені напризволяще — без власного проводу, без будь-якої духовної чи матеріальної допомоги з-за кордону. На відміну від інших етнічних громад Румунії — німців, словаків, болгар та ін., які майже завжди мали як фінансову, так і політичну підтримку своїх країн. СРСР же, як відомо, мало цікавився (у кращому випадку) життям своїх людей за кордоном. Також незалежній Україні до останнього часу було занадто ніколи (вся її державницька енергія поглинається політикою). Відсутність підтримки з боку історичної батьківщини не сприяла контактам між окремими групами українців на терені Румунії, а до того дозволяла минулим урядам Румунії повністю нехтувати незахищену меншину.

Найгірше було громаді в часи Чаушеску, коли всіх меншин підозрювали в нелояльності й навіть у шпигунстві. Ідеалом було тоді «розчинення» народів в «румунському котлі» (знайома для українців ситуація). Українські школи закривалися, а українці перетворювалися — згідно з переписом — на румун і дійсно втрачали власну ідентичність. Не дивно тому, що сьогодні в країні є чимало україномовних громадян, які називають і вважають себе румунами. Однак після 1989 року почалося відновлення українських шкіл або хоча б окремих предметів навчальних програм. [11]

Першою серйозною спробою внутрішнього самоврядування румунських українців став Союз українців Румунії (СУР), утворений 1946 року за підтримки значної частини українців заради захисту прав українців як етнічної меншини. Ця організація найбільш підтримується в тих повітах країни, де існує найвищий рівень української ідентичності, зокрема в Сучаві. Але українці не були б українцями, якби всі вони згуртувалися навколо одного тільки союзу. 1995 року група українців створила «свій» Демократичний союз українців Румунії (ДСУР). В країні існує також АГН — Асоціація гуцульського народу. І це за умов, коли українці мають у парламенті Румунії тільки одне місце.

Проте українській громаді бракує загальновизнаної солідної політичної програми, такої, скажімо, як вимоги повної національно-культурної автономії. Але сьогодні немає згоди навіть щодо самоназви — окрім терміна «українець», в країні й серед українців використовуються також «гуцул» та «русин». Це абсолютно не дивно, зважаючи на те, що більшість українців живе в селах і мало спілкується із земляками. [6]

Головне завдання СУР полягає в збереженні — в густому румунському оточенні — національної ідентичності українців, української культури, рідної мови, прабатьківських традицій. Зусиллями Союзу видаються українські засоби масової інформації (три україномовнi, одна румуномовна газети), публіцистичні та літературні твори — щороку видається близько 40 книжок. Це, головним чином, переклади української літератури румунською мовою, а також твори українських письменників Румунії.

Сьогодні СУР підтримується владою України — через цей орган iде певна фінансова допомога та встановлюються культурні контакти України з українською діаспорою Румунії. Варто відзначити, що діяльність СУР регулярно субсидує румунський уряд. Так, цього року Союз отримав майже один мільйон доларів. Ці кошти йдуть як на україномовні видання, так і на підтримку українських осередків на території країни — українських недільних шкіл, організацію фестивалів (насамперед Шевченківського), проведення релігійних та народних свят, олімпіад тощо.

Скільки українців живе в Румунії? Відповідь на це запитання досить складне й залежить, зокрема, від політичної ситуації в країні. Відомо, що під час «великого міжвоєнного переселення» сюди прибуло майже мільйон українців. 1948 року українцями вважали себе 800 тисяч громадян Румунії, а перепис 2002 року виявив тільки 64 тисячі (!) українців. Зменшення сталося насамперед за рахунок натуральної асиміляції; неабияким чинником стали й побоювання бути «вічним іноземцем» в країні, тобто не румуном. Значний вплив на чисельність українського населення виказує й сучасна міграція за кордон заради заробітків. Але в дійсності, як розповіли нам у Союзі українців Румунії в Бухаресті, у країні сьогодні мешкає як мінімум 300 тисяч українців, хоча більшість з них «пише себе» румунами. (Між тим відомий експерт Володимир Брутер вважає, що в країні живе всього 130 — 140 тисяч українців.) Живуть вони найчастіше в селах; діти вивчають українську в початкових та неповних середніх школах. У кожному повіті компактного проживання українців (таких повітів дев’ять) обов’язково діє консулат, заснований Союзом українців Румунії. [5]

Українська освіта. Після Другої світової війни в селах та містечках компактного проживання українців та змішаних родин всі предмети викладалися українською мовою. Школа була тоді дійсним осередком українського життя: тут відзначалися релігійні та національні свята (зокрема, пишно відсвяткували 100-річчя масових поселень українців у Румунії), пам’ятні дати великих українців тощо.

Сьогодні українська освіта переживає неабияку кризу, а саме драматичний брак кваліфікованих українських педагогічних кадрів. А роль учителя тим більш важлива, що зараз у Румунії майже відсутні школи, в яких всі предмети викладаються рідною мовою. Тому СУР звернувся до міністерства освіти Румунії з проханням організувати комісію, яка б атестувала вчителів української мови згідно із сучасними стандартами. Ситуація також вимагає, аби директорами українських шкіл були саме українці, а не румуни, як це практикується сьогодні, і щоб вони призначалися обов’язково на основі конкурсів. Ще однією важливою умовою успішного викладання української мови є студіювання учителів Румунії в школах України. Як сказав український депутат румунського парламенту Степан Ткачук, «все це може і повинно добре владнатися, треба тільки уміти та хотіти». Він також нагадав про суттєве досягнення українців: всі шкільні румунські підручники перекладаються сьогодні українською, а всі українські підручники розробляються виключно українцями — від книжок для першого класу початкової школи і до останнього класу ліцею.

Щодо вищої освіти, то сьогодні в трьох румунських університетах, у тому числі в Бухарестському, є відділення української мови, відкриті 50 років тому. На цих відділеннях щорічно навчається, як правило, 10 — 15 студентів. Там викладає знаний українець Іван Ребушапка — доктор філології, професор Бухарестського університету, завідуючий Українським відділенням університету, це особа, що згадується в багатьох румунських, українських та англомовних енциклопедіях і довідниках. Пан Іван є автором кількох десятків українських підручників для шкіл Румунії. (До речі, він вельми обізнаний з підручниками незалежної України.) [7]

Зв’язки з Україною. Провід СУР постійно контактує з посольством України в Румунії. Наприклад, відразу після призначення Надзвичайним і Повноважним Послом України в Румунії Юрія Малька, відбулася його зустріч проводом СУР, в якій брали участь голова Союзу і депутат румунського парламенту Степан Бучута, виконавчий голова Ілля Фрасинюк, секретар Ірина Мойсей, головні редактори часописів Союзу — «Українського вісника» та «Вільного слова» — Іван Ковач та Михайло Михайлюк та ін. Адже, як сказав Юрій Малько, українська громада Румунії – важлива ланка відносин між Україною та Румунією. 13-та стаття базового політичного договору між двома країнами говорить про забезпечення громадянських прав етнічних румунів в Україні та етнічних українців в Румунії. Йдеться про права, що стосуються збереження мови, культури, релігії, національних традицій, розвитку освіти. Конкретно йшлося, зокрема, про заснування ліцейських класів у кількох повітах, які Юрій Малько пообіцяв взяти під свою опіку. Він також оголосив, що при посольстві України в Бухаресті створюється Український інформаційний центр, що тісно співпрацюватиме з членами СУР. Однією з функцій Центру буде систематичне розповсюдження українських публікацій серед румунських українців — політичних, літературних, історичних та ін., у чому вельми зацікавлені наші земляки. Фінансуватися цей проект буде за рахунок щорічної грошової допомоги, яку виділяє Україна.

Навіть побіжне знайомство з румунським телебаченням дозволяє впевнитися, що там дуже серйозно й систематично піклуються тим, щоб регулярно представляти телеглядачам людей, фольклор, мистецтво, досягнення та проблеми численних національних меншин країни, для чого відведено спеціальний канал. [6]

Література

1. Hamelet М. Р. N. Ceausescu. Biografie si texte selectate. Bucuresti., 1971 - P. 144.
   
2. Ghidirmic О. Post-scriplum la N. Iorga//Ramuri, 1971. 15 XI. № 11.
   
3. Preda M. Spiritul primar agresiv si spiritul revolutionar//Romania lilerara - 1968. 10 X - №1
   
4. Ungheanu M. Cronica // Ramuri, 1967. 15 XI. № 11.
   
5. Аза Л. О., Попок А. А., Швачка О. В. Українці Румунії: сучасний стан та перспективи етнокультурного розвитку. – К.: Соціс, 1999. – 88 с.
   
6. Гринчишин Т. Особливості релігійного життя українців деяких постсоціалістичних держав Східної Європи: Румунія та Естонія // Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті. – Львів, 2006. – 367 с.
   
7. Євтух В. та ін. Українська діаспора. Соціологічні та історичні студії. – К.: Видавництво УАННП „Фенікс”, 2003. – 228 с.
   
8. Євтух В. Б., Трощинський В. П., Попок А. А. Закордонне українство. Навчальний посібник. – К.: ВІК, 2005. – 308 с.
   
9. Інформаційний бюлетень Міністерства національного виховання Румунії, No 21, 1998 р.
   
10. Краткая история Румынии с древнейших времен до наших дней. М., 1987- С. 463.
    
11. Куреляк В. І. Українська діаспора Мараморощини (етногеографічне дослідження). – Автореф. дис. канд. географ. наук. – Львів. – 2000. – 16 с.
    
12. Любимов И.М. Общая политическая, экономическая и социальная география: Учеб. пособие. – М.: Гелиос АРВ, 2001. – 335 с.
    
13. Потапов В.И. Социалистическая Республика Румыния: Справочник. – 2-е изд., доп. – М.: Политиздат, 1979. – 119 с.
    
14. Трощинський В., Шевченко А. Українці в світі. – К. : Видавничий дім „Альтернативи”, 1999. – 352 с.
    

Розділ ІІІ Західноєвропейські країни


3.1.ВЕЛИКОБРИТАНІЯ


Щоб з’ясувати, якою є ситуація з мовною політикою у Великій Британії на сьогодні, насамперед потрібно звернутися до основного закону країни, а саме – до Конституції. Британська Конституція складається зі збірок розрізнених правових актів, статутів та чинних законів, і в європейській правовій літературі називається «некодифікованою конституцією» [22].

Крім того, серед усіх джерел британської Конституції: парламентських актів, загального права, конвенцій і судових прецедентів, а також серед права Європейського союзу – немає жодного, який би встановлював державну мову [19:27]. У Великій Британії поняття державної мови немає так само, як і єдиної писаної Конституції.

Щоправда, в 1992 році Парламент країни затвердив комбінований варіант друкованої версії Конституції Об'єднаного Королівства, у якому були зібрані й класифіковані всі положення, присутні в головних джерелах Конституції. У цьому документі прописані основні конституційні норми країни. Питання мови там порушується лише один раз: «Всі громадяни рівні у своїх правах і обов'язках незалежно від расової, сексуальної, мовної, релігійної, національної, соціальної, політичної приналежності» (Частина 3, стаття 4) [20:8].

З одного боку, така мовна свобода свідчить про те, що Велика Британія – по-справжньому демократична країна, де кожний громадянин вільний обирати будь-яку з існуючих на даній території мову спілкування. Так, за даними статистичного відділу уряду країни, у Великій Британії існують кілька основних мов спілкування, які закріпилися на її території історично. До них належать насамперед англійська мова, а також корнуольська (південний захід Великобританії), еолійська (Уельс), ірландська (Північна Ірландія) і гаельська (Шотландія) мови [21].

За даними останнього перепису населення Великої Британії, що проходив у 2001 році, ситуація з етнічним і мовним складом країни виглядає наступним чином [21]:

Національності	Відсоток	Відсоток	Відсоток
відповідно до	представників	мовців	мовців
територіальних	основних	національною	національною
суб'єктів Великої	національностей	мовою від	мовою від
Британії	від загальної	кількості	загальної
	кількості	представників	кількості
	населення	національностей	населення
англійці	83,8%	100%	99%
(англійська)
валійці	4,9%	20,5%	1,01%
(валійська)
шотландці	8,5%	1,2%	0,09%
(гаельська)
ірландці	2,9%	9,7%	0,27%
(ірландська)
ЗАГАЛЬНА	60 209 500 люд
КІЛЬКІСТЬ

Корнуольська мова до вищезгаданої таблиці включена не була, однак за результатами перепису населення на цій, ще відроджуваній, мові Великої Британії говорить 3 500 людей [21].

Як видно з таблиці, фактично офіційною мовою, тобто головною мовою всіх рівнів спілкування, є англійська, хоча законами Великої Британії, а також місцевими законами кожного суб'єкта Великої Британії передбачено, що локальна мова повинна використовуватись в офіційній сфері поряд з англійською. Цьому твердженню на сучасному етапі деякою мірою відповідає валійська мова, що вважається рівною англійській – офіційно може використовуватись в процесуально-правовій сфері. Однак на практиці зазначений статус місцевої мови Уельсу підтверджується нечасто.

При формальному рівноправному існуванні й застосуванні всіх існуючих на території Великої Британії мов головною є все ж таки англійська. Як виявилося, чим більш демократичною є країна, тим більш ліберальна, неабсолютна і наврядчи правильна там мовна політика. Річ у тім, що ще нещодавно мовна політика Великої Британії була дуже жорсткою. Державна політика була спрямована на закріплення домінуючої ролі стандартизованої англійської мови й разом з тим – на скорочення функціональної сфери рідних мов етнічних меншин, і призвела до того, що переважна більшість населення почала говорити тільки англійською, а мови національних меншин не відігравали вже практично ніякої ролі [16:4]. Громадяни, що не володіють стандартним різновидом англійської мови, неминуче стикаються з деякими незручностями й труднощами в процесі спілкування на різних рівнях.

Так, наприклад, шотландська мова, як і інші кельтські мови, довго не мала ніякого офіційного статусу й навіть переслідувалася – Акт про освіту 1872 року забороняв викладати шотландською і навіть просто спілкуватися нею [15:5-6]. Корнуольська мова вмерла ще в середині XIX століття в результаті агресивної мовної політики Британської Імперії, ірландська мова у Великій Британії – теж велика рідкість.

Однак в останні роки мовна ситуація у Великій Британії почала змінюватися. Територіальні суб'єкти держави одержали більше прав і свобод, що позначилося й на мовному рівні.

Наприклад, незважаючи на те, що валійська мова є мовою меншин і донині, як і будь-яка інша подібна мова, вона перебуває під тиском англійської мови. У другій половині XX століття зросла її підтримка паралельно із підйомом націоналістичних політичних організацій, таких як Партія Уельсу (PlaidCymru) і Суспільство валійської мови (Cymdeithas yr Itaith Gymraeg). Тепер, як перша мова, валійська розповсюджена практично у всьому Уельсі, хоча навіть зараз вона майже не використовується у великих містах на півдні.

Уельський мовний акт (1993) і Уельський урядовий акт (1998) припускають рівність валійської й англійської мов. Суспільні органи повинні розробити й реалізувати Програму валійської мови. Тому місцеві ради й Національна Асамблея Уельса використовують валійську мову як офіційну, видають офіційні друковані матеріали й повідомлення з валійськими версіями, а всі дорожні покажчики в Уельсі мають бути написані англійською й валійською мовами, включно з валійськими варіантами географічних назв [18:180-187].

Змінюється ситуація і з шотландською мовою. З утворенням шотландського парламенту її було проголошено офіційною мовою Шотландії. В 2005 році відкрилась перша середня школа, де викладають тільки шотландською мовою. Проте дані перепису 2001 року показали 11-відсоткове скорочення чисельності носіїв цієї мови в порівнянні з 1991 роком. Тому шотландська мова перебуває в серйозній небезпеці. Однак нею проводяться теле- і радіопередачі, видаються газети й книги, а також існує рух Bord na Gaidhlig за більш широке її використання в суспільному житті [15:7].

Почала відновлення втрачених позицій й ірландська мова. Це пов'язують з тим, що потужна національна і мовна політика країни-сусіда Ірландії відродила й розширила традицію використання рідної мови.

Корнуольська мова почала повноцінно відроджуватися в середині 90-х років минулого сторіччя. Як наслідок, вже 3 500 людей вважають її рідною і 300 – 400 людей вільно нею спілкуються. Але більшість із цих людей все ж таки частіше користується англійською, незважаючи на те, що корнуольська мова має значну підтримку місцевої влади: широкого поширення набувають двомовні знаки й покажчики, корнуольською регулярно оголошують новини на радіо, проводять інші радіопередачі. Існує також декілька корнуольських періодичних видань, а статті цією мовою друкуються навіть в англомовних газетах [17:163].

Із прийняттям Великою Британією у 2001 році Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин ситуація продовжила повільно змінюватися. Хартія визначає «розвиток європейської мовної співдружності в напрямку до полілінгвізму для того, щоб викорінити національну нетерпимість у всіх країнах-членах Ради Європи» [14:85]. Згідно з цією Хартією, у Великій Британії активно триває процес відновлення корнуольської мови, прискорився процес легалізації ірландської, валійської й гаельської мов і введення їх у спілкування в різних сферах життя на їхніх історичних територіях. У зв'язку з цим було змінено навчальні плани освітніх установ всіх рівнів. Але кардинально змінити курс мовної політики країни урядові не вдалося.

Щороку неминуче порушується питання про статус мови в Об'єднаному Королівстві. Проблема місцевих мов Великої Британії не зникла й не втратила свою актуальність. Незважаючи на проведені програми по відновленню реально діючої рівноправності офіційних британських мов, більшість мешканців Великої Британії залишились монолінгвами й повсюдно використовують лише англійську мову. Багато хто з них вважає, що знання лише англійської мови буде цілком достатньо для безперешкодного спілкування не тільки всередині країни, але й за її межами, забуваючи при цьому, як і більшість ідеологів імперської мовної політики Великої Британії, що хоч англійська мова і є однією з найпоширеніших мов у світі, але лише 31% мешканців іншої частини Європи знають його. Однак мало хто розуміє, що така фактична мовна нерівноправність усередині країни не сприяє здійсненню основної європейської тенденції до миру й порозуміння в межах співтовариства, крім того, перешкоджає культурному розвитку держави, громадяни якого зневажають своє історичне коріння.

Очевидно, що причина ситуації, яка склалась, – у державній політиці Об'єднаного Королівства, адже дія Хартії регіональних мов на території Великої Британії обмежується. Британський тип мовної політики полягає в тому, що держава забезпечує виконання адміністративних функцій, запроваджує освіту, розвиває горизонтальну діяльність єдиною мовою. Вважається, що в цьому випадку всі іншомовні або діалектомовні люди вивчають усталену літературну англійську мову й долучаються до життя суспільства, користуючись саме цією мовою. Свою мову або діалект вони мають право розвивати в межах своїх громад як рідну культуру, але не в школі та не в діловій практиці, де загальноприйнятою є англійська [17:189].

Після чергової перевірки виконання положень Хартії, проведеної незалежними експертами, був виявлений ряд порушень, що спричинило різку заяву з боку комітету міністрів Ради Європи, у якій Великій Британії пропонується переглянути освітню політику в мовній сфері з метою надати більше прав і свобод регіональним мовам у сфері охорони здоров'я, мас-медіа, друкарства й соціальних послуг [18].

Різні порушення положень Хартії й рівноправності всіх існуючих у Великій Британії мов пов'язані насамперед з тим, що регіональні мови нестандартизовані й некодифіковані, що ускладнює їхнє впровадження в громадське життя [16:9]. Це результат, по-перше, поширеної думки про непрестижність і непотрібність мов національних меншин, що нав'язується населенню протягом багатьох років, а також відсутності продуманої й грамотно розробленої стратегії відновлення й розвитку місцевих мов, за кількістю яких Велика Британія перебуває серед перших країн Європи.

Звичайно, уряд країни намагається вирішувати накопичені мовні проблеми, що сягають своїм корінням до крупноімперського минулого країни-завойовника, він намагається кардинально змінити британську історичну мовну політику. Однак проблема виникає не тільки на урядовому рівні. Проблема мов Великої Британії не зникає так само й через жителів країни, тому що багато хто з них не вважають за потрібне вивчати мову тієї національності, до якої вони себе зараховують. З одного боку, це їхнє право, а з іншого, це результат несформованої національної самосвідомості, закріплення якої ускладнюється активною участю країни в процесі глобалізації, що в цьому випадку призводить до втрати індивідуальної етнічної ідентифікації населення Великої Британії [2:36-37].

Але слід зазначити, що Велика Британія, як країна із багатовіковими демократичними традиціями, намагається розв'язати існуючі проблеми мови цілком ліберально, і це не призводить до крайніх екстремістських виступів, законів або дій. За оцінкою комітету мовної політики Ради Європи тенденція зміцнення мов національних меншин у Великій Британії позитивна й буде продовжувати закріплювати свої позиції в країні. Причому це призведе тільки до зміцнення міжнаціональної терпимості й культурного співробітництва між всіма громадянами держави.

Боротьба англійської з французькою. В Англії співіснували три мови: англійська, французька і латина. Англійські діалекти, якими послуговувалось корінне населення, були рівноправні між собою; ними були написані різноманітні добутки, але як державна мова англійська не використовувалась. Мовою державного листування, законів, які видавалися, мовою спілкування вчителів і учнів у школі, мовою парламентських дебатів була французька. Латина була мовою церкви і науки.

Зі зростанням асиміляції нормандської частини населення англійська мова проникала до тих суспільних шарів, де раніше мовою повсякденного спілкування була французька. Починаючи із середини XII ст. можна простежити поступове розширення сфери вживання англійської мови.

Першим державним документом, написаним англійською мовою, була Прокламація Генріха III (1258 р.). Вона написана лондонським діалектом, що у цей час був ближче до південно-західного, хоча включав і елементи східно-центрального діалекту. У наступному сторіччі, у 1362 р., лондонські купці подали петицію про ведення судочинства англійською мовою. Петиція була задоволена. У цей же час викладання в школах починає проводитись англійською мовою; вперше англійська мова стала зрідка звучати в парламенті, але надалі вона займала більш сильні позиції в парламенті. До кінця XIV ст. англійська остаточно закріпилась як державна мова.

Коли англійська починає функціонувати як мова державних установ, особливе положення здобуває діалект адміністративного урядового центру – Лондона.

Лондонський діалект XIV ст. увібрав у себе риси різних діалектів. Однак основною його діалектною базою до цього часу був східно-центральний діалект. Якщо в ХII ст. у лондонському діалекті переважали піввденно-західні риси, то у XIV ст. чітко виявляється його східно-центральна орієнтація. Разом з тим він включає і значну частину південно-західних явищ, а також інших діалектів. Найменше на лондонський діалект вплинув західно-центральний діалект.

Жителі різних провінцій, що говорили на різних діалектах, під час спілкування з носіями інших діалектів втрачали діалектні риси. Діалекти виходили за межі своєї території і асимілювалися в тісному сусідстві з іншими. Ця концентрація діалектів, що знаменує ранній етап утворення національної мови, призвела до співіснування в лондонському діалекті різних діалектних форм: як тих, що вимовляються, так і граматичних.

На лондонському діалекті написана Прокламація Генріха III — перший державний документ на англійській мові. Досить важливою пам'яткою також є збірки лондонських грамот і інших документів («London Charters and Documents») з 1384 р. до середини XV ст..

Лондонський діалект початку XIV ст. представлений віршами Адама Деві; другої половини — добутками Джеффрі Чосера, Джона Гауера і Джона Уікліфа.

Не менш важливу роль відіграв Джон Уікліф (1320 — 1384) — автор перекладу біблії на англійську мову. Його переклад біблії набув поширення у всіх кінцях Англії серед різноманітних суспільних верств. Згодом перекладена біблія була заборонена, а послідовники Уікліфа піддалися переслідуванням. Але при житті Уінкліфа його переклад встиг обійти всю Англію.

Отже, лондонський діалект вбирав у себе різні форми, які співіснували, тому що на той час не було поняття мовної норми, — була традиція, що не могла позбутися багатоваріантності.

Починаючи з періоду піднесення лондонського діалекту інші територіальні діалекти поступово отримали статус безписемних діалектів. Справді, починаючи з XV ст. діалектні пам'ятки зустрічаються рідко. XV століття було періодом великих змін у державному устрої Англії. Після війни Червоної і Білої Рози (1455 — 1485) встановилася абсолютна монархія династії Тюдорів. Абсолютизм сприяв централізації як державних установ, так і інших галузей, у тому числі більш різкому відокремленню державної національної мови від діалектів, що стали усними говорами.

У мовному аспекті XV століття було часом найбільшої події в галузі культурного розвитку Європи і, зокрема, Англії: це було століття появи друкарства. Перша книга англійською мовою була надрукувана на материку у місті Брюгге у 1475 році.

Поява національної мови. Таким чином, до XVI ст. чітко визначилось особливе положення лондонського діалекту як головної національної мови, що формується у той час. Однак існували області життя, в яких англійська не функціонувала: це були церковне життя і наука. Що стосується мови церкви, то питання це було вирішене королем Генріхом VIII: посварившись з папою Климентієм VІІ, він почав насаджувати протестантизм. Усі церковні тексти були перекладені англійською, богослужіння почало проводитись англійською мовою. Більш складним шляхом проходило становлення англійської як мови наукової літератури.

У 1531 р. сер Томас Еліот (Thomas Elyot) написав книгу «The Governour» («Наставник») англійською мовою. Це була перша спроба створити наукову працю рідною мовою.

В англійська мові до цього часу було багато латинських запозичень. Поети XV ст. «прикрашали» свій текст англізованими латинськими словами без найменшої потреби. Непотрібні латинізми викликали протест поборників гарного стилю, що виступали з позицій пуризму проти засмічення мови іноземними словами. До пуристів належали Джон Чік і Томас Уілсон.

Незважаючи на удавану суперечливість цих двох напрямків – пуризму, з одного боку, і широкого використання латинських слів на позначення відсутніх термінів, з іншого, – у них було багато спільного. Найголовнішим, що стає новим і виникає тільки в XVI ст., був свідомий характер боротьби за ту або іншу мовну політику.

XVI століття – епоха Відродження в Англії й у всій Західній Європі (тільки в Італії Відродження припадає на XIV-XV ст.). Новий інтерес до питань мови існував не тільки в Англії, він був знаменням часу. У цю епоху – епоху формування націй – у Франції, в Італії й у інших країнах Західної Європи активно велися дискусії про можливість писати наукові праці рідною мовою. Боротьба за рідну мову стає одним із засобів прояву національної самосвідомості; одночасно передові кола в Європі ведуть запеклу боротьбу проти середньовічної схоластики, і в цьому питанні вимога писати рідною мовою також відбиває прогресивну точку зору. Захисники латини прагнули зберегти кастовість науки і релігії: використання рідної мови як для наукових праць, так і для ведення теологічних диспутів відкривало широкі можливості для ознайомлення з обговорюваними питаннями, що, з погляду представників схоластичного світогляду, було небажаним.

Можливо, найважливішою для вирішення питання про те, якою мовою писати наукові книги, була практична необхідність створення посібників, у яких загальнодоступним чином викладалися б основи точних наук. Кінець XV ст. був епохою великих географічних відкриттів; але розширення відомого європейцям світу спричинило деякі наслідки. Купці – у тому числі й англійські – прагнули вести торгівлю з Новим Світом, це означало необхідність перепливати океан. Звідси виникла потреба в елементарному знанні астрономії і математики, а також у знайомстві з описом тих країн, куди вони прямували. У той час, коли велися суперечки між прихильниками обережного використання латини і пуристами, невідомі перекладачі випускали переклади описів заморських країн і посібники з точних наук того часу рідною мовою.

Протягом XVI ст. латина була цілком витиснена з усіх сфер її функціонування. Прикметно, що у той час, як у 1545 р. Роджер Ешем, видатний англійський гуманіст, у своїй книзі «Стрілок з цибулі» («Тохорhilus») пише про недосконалість англійської мови, хоча і намагається довести, що все-таки нею можна добре писати, наприкінці XVI ст. інший учений Ричард Мюлкастер вихваляє англійську мову як найкращу з усіх існуючих. Проблема використання рідної мови у всіх видах письмової мови вирішена і надалі до неї не повертаються. Поряд з витисненням латини з мови науки і церкви настав час і секуляризація освіти. Схоластика також змінюється новими напрямами в науці і філософії.

Як було зазначено вище, в англійській мові не було термінології, і терміни створювалися на латинській основі, причому латинським словам надавалася англізована форма.

Однією з форм звільнення людської особистості від гніту схоластичного світогляду був інтерес, який виник в епоху Відродження до класичної грецької і римської літератури, що вважалися раніше гріховним читанням. Поряд з цим, починається і критичне порівняння старих романських запозичень з їх латинською класичною формою і з'ясування їхньої етимології.

До кінця XVI ст. формування англійської як національної мови можна вважати закінченим. Воно йшло одночасно з формуванням англійської нації. У той час як мова народності представлена тільки в діалектах, жоден з яких не функціонує за межами своєї території, національна мова обслуговує всю країну, вона надтериторіальна. Як вже зазначено вище, діалекти стають фактично безписемними, тому що національна мова охоплює всі сфери, позв'язані з писемністю: державну документацію, наукову і художню літературу. У сфері усного вживання національна мова функціонує у всіх державних установах і є мовою повсякденного спілкування існуючих класів, особливо людей, що живуть у столиці й на прилеглих територіях. У більш віддалених місцях національна мова зазнає впливу відомих місцевих діалектів – утворилась місцева усна норма (Region Standard), як назвав цей різновид Г. С. Уайльд. Поступово національна мова все більше розширюється, модифікуючи і поглинаючи діалекти. Однак діалекти продовжують існувати в усній формі й до нашого часу.


Англійська мова в Шотландії. Кельтське плем'я скотів, що прийшло сюди в епоху загального переселення кельтів з материка, зустрілося тут з піктами, що населяли сучасну Шотландію. Боротьба скотів з піктами закінчилася в IX ст. перемогою скотів. З цього часу почалося об'єднання Шотландії. Наприкінці XIII ст. англійський король Едуард І вперше зробив спробу підкорити собі Шотландію. Ця спроба мала тимчасовий успіх. Однак у 1314 р. шотландці під керівництвом Роберта Брюса розбили англійців у битві під Баннокберне. Шотландія з'єдналася з Англією в 1603 р., коли шотландський король Іаков VI з династії Стюартів став королем Англії під ім'ям Іакова І. До 1707 р. Шотландія зберігала свій особливий парламент і була незалежна, але починаючи з 1707 р. її автономія була знищена.

У південній рівнинній Шотландії (Lowlands) ще до нормандського завоювання населення складалося не тільки зі скотів, але і з англів, що принесли свою мову. Ця мова широко поширилася в Шотландії, яка в свою чергу стала двомовною.

Першою писемною пам'яткою шотландською мовою була поема Барбура «Брюс» (Barbour «Bruce») (XIV ст.).

Англійська мова Ірландії. Особливим варіантом англійської є також англійська мова в Ірландії, де вона існує як друга державна мова, поряд з гаельською. Англійська мова систематично насаджувалася англійським урядом починаючи з часу завоювання Ірландії в XII ст. Ірландська продовжувала бути рідною мовою ірландців, однак англійська запроваджувалась шляхом адміністративних розпоряджень до всіх галузей державного функціонування мови. Однак наприкінці ХIХ ст. боротьба за ірландську мову набула організованої форми: було засноване товариство, що мало за мету збереження ірландської мови, і в XX ст. була заснована «Гаельська ліга». У 1922 р. багатовікова боротьба ірландців за самостійність призвело до створення Ірландської Вільної Держави в межах домініону З'єднаного Королівства, яке включало всю Ірландію за винятком північної частини — Ольстера. У 1937 р. Ірландія, крім Ольстера, стала цілком незалежною і прийняла назву «Ейре».

Англійська мова, яка століттями функціонувала в Ірландії, виявилася досить широко врозповсюдженою. Більшість ірландців говорить англійською або обома мовами. Щоправда, кількість тих, хто говорить тільки ірландською збільшується; цьому сприяє те, що ірландська є однією з двох рівноправних державних мов.


3.2. ІРЛАНДІЯ


Конституція Ірландії. Стаття 8.

1. Ірландська мова є державною і першою мовою.

2. Англійська мова визнана другою державною мовою.

3. Законом, однак, може бути встановлено використання однієї з названих мов тільки з однією (або кількома) офіційною метою як для всієї держави, так і для окремої її частини.


У 1937 р. згідно з новою конституцією, Ірландія офіційно вийшла з-під влади британської корони, ірландська мова стала державною (national language), першою офіційною мовою, а англійська – другою офіційною. Проте формальна різниця в статусі – це тільки камуфляж. Насправді ж панування англійської мови донині залишається неподільним, а мова корінного населення близька до загибелі.

Ірландська мова має свою давню писемність, збереглися пам'ятки з VI ст., хоча окремі написи цією мовою на різних предметах відомі ще з IV ст. У період з VI до IX ст., що отримав назву "Золотий вік", Ірландія була єдиною в Європі країною, мова якої використовувалася в літературі й освітніх закладах. В інших державах ці галузі були латиномовними. У VIII ст. ірландська мова вже функціонувала в монастирях як мова релігії, витісняючи латину, панування якої на континенті залишалось непорушним протягом багатьох століть. Ще до норманського завоювання Британських островів у другій половині XI ст. колоністи, що жили серед ірландців, але належали до інших кельтських племен – піктів, англо-саксів, данців, скандинавів, – були здебільшого асимільовані, тобто перейшли на ірландську мову.

Процес занепаду мови почався з приходом нормандців (XII ст.) і відбувався поступово. Англійцям, що також потрапили у васальну залежність і були змушені миритися протягом трьох століть із офіційним статусом франко-нормандської мови, вдалося відстояти свій мовний суверенітет, і в 1362 р. засідання парламенту вперше було відкрито англійською мовою. Геополітична експансія Лондона незабаром позначилася на мовному житті сусідніх етносів: у Ірландії домінування нормандців успадкували англійці. Увага найвищої влади до мовної політики свідчила про те, що уже в середньовіччі мова визнавалася важливим компонентом національної ідентичності. Король Генріх VIII видав на початку XVI ст. низку наказів, спрямованих проти ірландської мови. Ключову роль у прискоренні лінгвоциду зіграло заснування англійських поселень на ірландській території, що почалося ще в XVI ст. і набуло найбільшого розмаху за часів Кромвеля [3].

Особливо відчутною була експансія англійської мови в період 1600-1800 pp. На кінець XVIII ст. нею вже говорило понад 50% населення Ірландії. До складу цієї мовної більшості увійшла й панівна верхівка. Ірландськомовними залишились переважно представники низів, проте їхній мові бракувало соціального престижу й офіційного визнання.

На початку XIX ст. ірландці зазнали ще одного важкого удару: на англійську мову перейшло католицьке духівництво, яке вирішило, що це сприятиме піднесенню престижу конфесії. Оскільки початкова освіта була переважно в руках ченців, то система так званих "національних шкіл", запроваджена у 1831р., стала своєрідною машиною мововбивства. Фатальну роль відіграли також голодомори першої половини XIX ст., які найбільше позначилися на соціальних низах, тобто ірландськомовному населенні: його пропорція стрімко зменшилася через вимирання та інтенсивну еміграцію.

У 1937 p., коли ірландську мову проголосили державною, всі офіційні документи стали видаватися двома (ірландською й англійською) мовами. Але на цей час кількість носіїв ірландської мови вже була надзвичайно малою. Перепис 1926 р. показав, що нею володіло тільки 18% населення, а тих, хто говорив виключно ірландською, було катастрофічне мало – 0,6% від загальної кількості населення. Попри такі деморалізуючі функціональні показники, ірландська мова зберігала свій символічно-психологічний вплив на засновників молодої держави. Відомий вислів Де Валери – одного з ідеологів ірландського руху за незалежність і першого президента країни –про те, що "краще Ірландія з її мовою, але без свободи, ніж вільна Ірландія без мови" [4]. Таким чином, і політична воля керівництва, і сама логіка розгортання національної ідеї диктували стратегічну необхідність підтримки ірландської мови, яка була видимою ознакою небританської перспективи у розвитку нації.

У незалежній державі ірландську мову було запроваджено як обов'язковий предмет у системі освіти. У початкових класах навчання мало вестися виключно ірландською, хоча цією мовою не володіла переважна більшість населення. Практично було встановлено сувору цензуру на твори літератури й кіномистецтва з погляду пуританської релігійної моралі.

На жаль, усі спроби відновлення ірландської мови не дали бажаного результату. Незважаючи на зусилля уряду щодо обв’язкового вивчення ірландської мови в школах, видання журналів і книжок, транслювання ірландських телевізійних програм, відновлення ірландських назв населених пунктів, вулиць та установ, дублювання державних документів та інші заходи, рівень вільного володіння ірландською мовою зараз коливається у окремих графствах від 1% до 8%. Менше 3% школярів вважають ірландську мову улюбленим предметом, посилаючись на те, що вона «мертва», а її синтаксис, структура речень і словниковий запас абсолютно відрізняються від мови англійської. Через одне-два покоління втрата ірландської мови стане культурною трагедією Європи монументального масштабу.

У 1975 р. уряд створив Комісію в справах ірландської (гельської) мови "Bord na Gaeilge", на яку покладалась відповідальність за стан ірландської мови та її розвиток. Комісія намагалася досягати зазначеної мети шляхом популяризації своєї ідеї переходу на рідну мову, створенням мовних курсів різного рівня, поширенням відповідної літератури. Проте наслідки такої діяльності виявилися незначними.

Заходи щодо підтримки ірландської мови було запроваджено в офіційній сфері. Вона стала обов'язковою для державних службовців, у юриспруденції, армії, поліції тощо. Проте дотримання цієї вимоги стало переважно номінальним, і переважання англійської мови в практичній діяльності відповідних структур не зазнало суттєвих змін. Хоча під час перепису 1971 р. 28,3% громадян вказали, що володіють ірландською мовою, але рівень цього володіння виявився насправді досить низьким, оскільки для абсолютної більшості вона залишається лише одним із шкільних предметів, а не живою стихією.

Р.Ґіндлі, автор книжки з промовистою назвою "Смерть ірландської мови", робить на матеріалі свого неоптимістичного дослідження такий узагальнений висновок: "Цілковита двомовність усуває будь-яку потребу в слабшій мові, яка належить після цього науковцям, духівництву чи якійсь іншій специфічній соціальній групі, але не всьому соціальному спектрові і ніколи не представляє більшості у відкритому товаристві пересічних людей. На запитання "Навіщо вона?" майже неможливо відповісти, коли не залишається людей, спілкування з якими можливе тільки "старою" мовою. Функціональний утилітаризм бере гору над "романтичним ідеалізмом" [5].

Наприкінці 1970-х років дослідження, проведене ірландським Комітетом мовних відносин, засвідчило, що національна мова й далі користується широкою підтримкою як символ національної ідентичності. Щодо особистого ставлення до мови, то приблизно третина населення висловлюється за те, щоб частіше користуватися ірландською, ніж англійською, ще третина за те, щоб англійською користуватися частіше, ніж ірландською, а решта вважає, що обидві мови мають бути рівними у вживанні. "Складається враження, що декому хотілося б зберегти нинішній рівень користування англійською мовою і водночас збільшити вживання ірландської мови, так, наче в добі є більш ніж 24 години для розмов", – з іронією зауважує відомий соціолінгвіст із Канади Вільям Макей [6]. Подібні реакції в ході опитувань досить типові, адже ставлення людей до мови емоційно забарвлене і годі сподіватись, що водночас воно буде ще й логічним. Як би там не було, дві третини населення складають прихильники рівноправного чи навіть переважного вживання ірландської мови, тобто ідеальною вважають ситуацію, що докорінно відрізняється від нинішньої дійсності.


Запитання і завдання:

1. У чому полягають особливості мовної політики Великобританії?
   
2. Охарактеризуйте основні етапи боротьби англійської мови з французькою у Великій Британії.
   
3. Проаналізуйте статус англійської мови у Північній Ірландії та Шотландії.
   

Теми рефератів:

1. Державна мова та мови автономій у Великобританії.
   
2. Становлення державної мови у Великобританії.
   
3. Законодавство Великої Британії та Ірландії про застосування мов.
   

Література:

1. Беликов В. И. Самосознание и этнические конфликты // Этническое и языковое самосознание. – М., 1995.
   
2. Дешериев Ю. Д. Языковая политика // Лингвистический энциклопедический словарь. – М. : Советская энциклопедия, 1990.
   
3. Європейська хартія регіональних мов або мов національних меншин // Збірка договорів Ради Європи. – К. : Парламентське видавництво, 2000.
   
4. Іванова І.П. Історія англійської мови. – Спб. : Видавництво "Лань", 1999.
   
5. Іванишин В., Радевич-Виннщький Я. Мова і нація. – Дрогобич: Відродження, 1994. – 218 с.
   
6. Качалова К.М., Ізраилевич Є.Є. Практична граматика англійської мови. У 2-х т.. – К. : Методика, 1995.
   

7. Куць О. М. Мовна політика в державотворчих процесах України: навч. посіб. для вузів. – X. : Видавництво ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004. – 274 с.
   
8. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н. Ярцева. – 2- изд., доп. – М. : Большая Советская Энциклопедия, 2002.
   
9. Масенко Л. Мовна поведінка особистості в ситуації білінгвізму. Поняття мовної стійкості // Незалежний культоролігчний часопис «Ї». – 2004. – № 35. – С. 82-96.
   
10. Погрібний А. Світовий мовний досвід та українські реалії: Інститут відкритої політики. – К. : Медобори, 2003. – 72 с.
    
11. Покровская З. А., Кацман Н. Л. Латинский язык. – М. : Высшая школа, 1987. – 368 с.
    
12. Русанівський В. М. Мова і процеси суспільного розвитку. – К. : Наукова думка, 1980. – 208 с.
    
13. Семенец О. Е., Панасьев А. Н. История перевода. – К. : Издательство Киевского университета им. Т.Г.Шевченко, 1989 . – 295 с.
    
14. Степанов Ю. С. Основы общего языкознания. – М. : Просвещение, 1975. – 271 с.
    
15. Теоретическая фонетика английского языка / English phonetics. A Theoretical course / На англ. яз. – М. : ВЛАДОС, 1996. – 286 с.
    
16. Туманян 3. Г. Законы о языках и возможность их реализации. // Язык в контексте общественного развития. – М. : Ин-т языкознания РАН, 1994. – С. 72-83.
    
17. Alpatov V. (Moscow). The Language Situation on the Territory of the Former USSR after 1991 // Социолингвистические проблемы в разных регионах мира. Материалы международной конференции. – М., 1996. – С. 38.
    
18. Hindley R. The death of the Irish language. A qualified obituary. – London - New York, 1990. – P. 253.
    
19. Knaue Daniel. Language Policy in Scotland and Northern Ireland. – Aberdeen: University of Aberdeen School of Language and Literature, 2004.
    
20. Lamb Terry. Language Policy in Multillingual UK // Language Learning Journal, №23. – Nottingham: Sunner, 2001.
    
21. Mackey W.F. Irish language promotion: potential and constraints. –Dublin, 1977. – P. 2.
    
22. Robert L. Cooper. Language planning and social change. Cambridge University Press (Cambridge – New York – Port Chester – Melbourne - Sidney), 1989. – P. 124.
    
23. ссылка скрыта
    
24. ссылка скрыта
    
25. ссылка скрыта
    

3.3. ІСПАНІЯ

ІСПАНСЬКА КОНСТИТУЦІЯ
СХВАЛЕНА ГЕНЕРАЛЬНИМИ КОРТЕСАМИ
НА ПЛЕНАРНИХ ЗАСІДАННЯХ КОНГРЕСУ ДЕПУТАТІВ І СЕНАТУ 31 ЖОВТНЯ 1978 РОКУ,
ЗАТВЕРДЖЕНА ІСПАНСЬКИМ НАРОДОМ НА РЕФЕРЕНДУМІ 6 ГРУДНЯ 1978 РОКУ,
ПІДПИСАНА Й.В. КОРОЛЕМ ПЕРЕД ГЕНЕРАЛЬНИМИ КОРТЕСАМИ 27 ГРУДНЯ 1978 РОКУ
("Boletin Oficial del Estado", № 311, ВІД 29 ГРУДНЯ 1978 РОКУ).

вступний розділ

Стаття 3

1. З-поміж мов Іспанії кастильский є офіційною державною мовою. Інші іспанці повинні його знати і мають право користуватися ним.

2. Інші мови Іспанії є також офіційними у відповідних автономних Співтовариствах у відповідності до їхніх Статутів.

3. Багата мовна і діалектна різноманітність Іспанії є частиною її культурної спадщини і користується особливою пошаною і захистом..