Навчальний-методичний посібник з питань мовної політики й міжнаціональних відносин для студентів, розрахований на поглиблене вивчення курсу "Політологія"

Вид материала

Документы

Содержание Сербська мова Боснії та Герцеговини Конституції болгарії.

Подобный материал:

• Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
• Навчально-методичний посібник львів 2008, 715.92kb.
• Навчально-методичний посібник львів 2011, 446.01kb.
• Программа сприяння гармонізації міжнаціональних відносин, 201.43kb.
• Програма навчального курсу «Політологія» розділ І. Теоретико-методологічні засади політології, 2712.63kb.
• Міністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства, 1693.26kb.
• Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
• Г. О. Фролова фінансовий аналіз навчально-методичний посібник, 5022.82kb.
• «Маркетинг», 1708.58kb.
• Левенець І. В. Судова психіатрія: Навчальний посібник, 4790.36kb.

Сербія

Стаття 8 Конституції Республіки Сербія говорить: У Республіці Сербії сербсько-хорватської мови і кирилиці офіційно вживається, в той час як латинські алфавіт офіційно вживається у порядку, встановленому законом. У регіонах Республіки Сербії, населених національними меншинами, їх власнімови і алфавіти офіційно вживається, а також, в порядку, встановленому законом.

Сербська мова, незважаючи на всі політичні, економічні та соціальні обставини, що склалися навколо СР Югославії, й надалі посідає одне з провідних місць на славістичних кафедрах університетів світу. Викладання ведеться паралельно з іншими славістичними дисциплінами. У деяких країнах колишня сербсько-хорватська мова поділена на сербську та хорватську (наприклад, кафедра слов'янської філології КНУ), де зараз сербістика існує паралельно із кроатистикою (хорватистикою), в деяких країнах кроатистика повністю замінила собою колишню сербо-хорватську мову, а в деяких країнах мова продовжує вивчатися як сербо-хорватська або хорватсько-сербська у двох варіантах. Можна припустити, що політичні умови, які склалися на територіях, де колись говорили єдиною мовою, спроможні вивести на лінгвістичну арену низку нових мов – босанську, чорногорську тощо.

За даними "Завода за стране jезике" (СРЮ, м.Белград), сербську мову та літературу, у рамках славістичних кафедр, сьогодні вивчають в університетах багатьох країнах світу. У 16 з них на 43 академічних кафедрах працюють лектори сербської мови, незважаючи на те, що майже зі всіма цими країнами Сербія не має підписаних двосторонніх угод про культурно-просвітницьку співпрацю.

Для популяризації сербської мови у світі і допомоги сербістам Міжнародний славістичний центр та Інститут міжнародного наукового просвітницького, культурного і технічного співробітництва щороку організовують традиційний Семінар сербської мови і літератури для іноземних студентів та Наукову конференцію славістів.

Найповніше та найширше слов'янські мови традиційно вивчаються у слов'янських країнах.. Але найґрунтовнішим вивчення сербської мови та літератури й надалі залишається у Московському державному університеті, Університеті Санкт-Петербурга, Київському національному університеті та у Мінському університеті. В Україні, окрім кафедри слов'янської філології КНУ, сербську мову вивчають в інституті "Слов'янський університет", на кафедрах славістики Львівського, Одеського університетів, у низці приватних та напівприватних вищих учбових закладів.

У сучасній хорватській науковій літературі з'явився новий лінгвістичний термін – "хорватсько-сербська діасистема"; тепер зв'язок між сучасною хорватською та сербською мовами розглядається тільки в межах цієї діасистеми.

Сучасна хорватсько-сербська діасистема складається з 4 діалектів, або наріч: кайкавського, чакавського, штокавського та торлацького [5].

Основою для сучасної хорватської літературної, тобто для стандартизованої мови, є новоштокавські говори (західні та східногерцеговинські), але у розвитку мови також брали участь і інші хорватські наріччя (кайкавське та чакавське, а також староштокавський славонський та східнобоснійський діалекти).

Відповідно до нових політичних умов, що склалися після 1990 року, коли Хорватія здобула незалежність та міжнародне визнання, у країні нового спрямування та розмірів розпочалася наукова робота, зокрема і на рівні філології. Хорватія

Стаття12 Конституції Хорватії наголошує: Хорватською мовою та латиниці повинні бути офіційно використовується в Республіці Хорватія.
В окремих місцевих одиниць іншої мови і кирилиці або інший сценарій може, поряд з хорватським мовою і латиницею, бути введений в офіційне використання в умовах, передбачених законом.

У 1990 році світ побачило друге видання граматики хорватської літературної мови, виходить фототипне видання "Хорватського правопису" 1971 року, у 1991 – "Словник хорватської мови" за редакцією Владимира Анича, "Словник відмінностей хорватської та сербської мов" за редакцією Владимира Бродняка, "Проекти граматики" авторів Степана Бабича, Далібора Брозовича, Мілана Могуша та інших, у 1992 році виходить сьоме видання "Граматики хорватської мови" під редакцією Стєпка Тежака та Стєпана Бабича.

Від часу здобуття незалежності Хорватія відразу ж почала проводити наступальну політику у справі пропагування своєї мови за кордоном. Студенти з різних країн світу приїздять до літніх мовних та культурологічних шкіл, активно працює хорватська "Матиця іселеника" (емігрантів), яка надає можливість всім хорватам, які мешкають у світі, зберегти свою мову, культуру та національну свідомість, кожний хорватський лектор, що працює за кордоном, надає своїм студентам-хорватистам дві стипендії на один семестр для навчання на філологічному факультеті Загребського університету, славістичні кафедри отримують від хорватської сторони подарунки у вигляді книг, підручників, посібників та словників. Нині Хорватія у різних країнах світу має понад 40 своїх лекторів, займається видавництвом підручників хорватської мови для іноземців (серія підручників для початківців "Dobro dosli!'', 1 та 2 рівень, Загреб, 1993 рік), виданням літератури культурологічного напрямку типу "Етнографія хорватів" (Загреб, 1998 рік), "Дві тисячі років писемності у Хорватії" англійською мовою (Загреб, 1989 рік), "Хорватська мова у хорватському парламенті" (Загреб, 1997 рік), "Хорватія – Україна: культурні зв'язки від Адріатики до Дніпра" (Загреб, 1996 рік) тощо.

В результаті війни, що тривала на території Боснії та Герцеговини після розпаду СФРЮ, в мультиетнічному суспільстві державотворчу функцію отримують мусульмани – специфічне національне утворення, вперше законодавчо оформлене у Конституції СФРЮ 1974 року. Для потреб нової держави розбудовується своя літературна мова – боснійська, яка повинна відігравати роль об'єднуючого фактора.

Стаття 6 Конституції федерації Боснія і Герцоговина:

1. 
   Офіційними мовами федерації Боснія і Герцеговина є: боснійська, хорватська, сербська. Офіційним шрифтом є кирилиця і латиниця.
   

Інші мови можуть використовуватись для спілкування та пояснення.

Владою республіки проводяться заходи з пропаганди власної державної мови. Нині маємо інформацію про заснування "Матиці боснійської" (відповідно до відомих осередків культурної, просвітницької та наукової діяльності у СРЮ – ''Матиця сербська" та в Хорватії – "Матиця хорватська"). Побачив світ підручник "Боснійська мова" автора Сенахіда Халіловича, виданий у місті Сараєво у 1991 році видавництвом "Боснійське коло". В анотації зазначено, що у цій книзі "...говориться про мову, яку давні боснійці, босанці або бошняці називали боснійською або бошнячкою мовою, давши їй своє імення та ім'я своєї країни". Книга містить п'ятнадцять вибраних творів, написаних боснійською мовою, автори яких не тільки фахівці-мовознавці, але й відомі письменники, публіцисти, історики та інші.

Останнім часом також вийшли такі видання як "Граматика боснійської мови" (репринтне видання підручника 1890 року, Сараєво, 1996 рік), книги "Боснія, боснійство та боснійська мова", "Боснійська мова у 100 запитаннях та 100 відповідях" (автор Джевад Яхич, в-во "Матиця боснійська", 1999 рік), "Боснійський народ та його мова" (автор Джевад Яхич, в-во "Лілян", 1999 рік), "Інтерпункція у теорії та практиці боснійської, хорватської та сербської мови" (автор Мустафа Аянович, в-во "Боснійська книга", 1997 рік) тощо.

Анотація до підручника "Граматика боснійської мови" містить відомості про те, що це видання є репринтним виданням підручника боснійської мови для середніх шкіл 1890 року. "Сьогодні, коли у широких політичних та наукових колах на території колишньої Югославії ведуться гучні розмови та суперечки щодо (не)існування боснійської мови, ця книга, як живий доказ імені та традиції боснійської мови, може допомогти у справі спростування багатьох проблем, пов'язаних з цим делікатним питанням" [6].

У останні часи тенденція до оформлення своєї окремої мови спостерігається і в Чорногорії. Незадоволення Чорногорії своїм становищем у СФРЮ (як в політиці, економіці так і в сфері культури) все частіше спричиняє постановку питання рівноправності двох варіантів сербської літературної мови, аж до виділення самостійної чорногорської літературної мови на основі ієкавського діалекту, на противагу сербській "екавиці". Цю проблему чорногорська сторона тільки починає розробляти. Нещодавно на кафедру слов'янської філології КНУ надійшло запрошення до участі у міжнародній конференції, присвяченій проблемам існування "штокавських мов", а саме – сербської, хорватської, боснійської та чорногорської. Конференція ця організовується альтернативним просвітницьким центром з м.Цетинє (Чорногорія).

У зв'язку із нещодавнім поділом, викладання колишньої сербо-хорватської мови на славістичних кафедрах світу іноді опиняється у складних ситуаціях. На деяких славістичних кафедрах Німеччини, наприклад, вивчається сербська, хорватська та боснійська мови, і в кожній з цих літератур вивчається творчість Іво Андрича як "їхнього" письменника. Завдяки своєму мультиетнічному походженню єдиний югославський Нобелівський лауреат міг би бути одночасно і сербом, і хорватом, і боснійцем (народився у Боснії, мати за походженням хорватка, сам вважав себе сербом). Численні славісти звертають увагу на те, що відокремлення чорногорської мови та можливе заснування кафедр чорногорської мови може призвести до постановки нових запитань – яким літературам належатиме творчість П.Нєгоша, М.Лалича, М.Бечковича та інших видатних письменників.


Теими доповідей і рефератів

1. Мовне питання в конституціяхї Балканських держав .
   
2. Мовна політика Сербії.
   
3. Мова - чинник державотворення (на матеріалі мовної ситуації країн Балканського півострову).
   

4. Виокремлення штокавських літературних мов на основі сербохорватської.

1. Обґрунтування ідеї єдиної національної спільноти Ю. Крижаничем та П.Р. Вітазовичем.
   
2. Етнополітична думки з мовних питань на Балканах.
   
3. Причини мовного розмаїття в Балканському регіоні?
   
4. Сербська мова на сучасному етапі.
   
5. Загальнодержавні проблеми мови у Чорногорії.
   

Питання для обговорення

1. Які діалекти сучасної сербохорватської мови ви знаєте і коли вони остаточно сформувалися?
   
2. Фактори становлення мов слов’янських націй на Балканах.
   
3. Назвіть шляхи зміцнення державності у новостворених югославських країнах.
   
4. Що таке „хорватсько-сербська діасистема” ?
   

Які заходи здійснює Хорватія для пропагування власної мови за кордоном?

1. Розкрити на прикладі Балканських країн зв'язок між мовою і державотворенням.
   
2. Зіставити мовну політику Сербії та Хорватії.
   
3. Як мультиетнічність Балканського півострова впливає на стан мовної політики в новостворених незалежних державах цього регіону?
   
4. Чим зумовлене утворення і занепад сербо-хорватської мови Література
   

1. Энциклопедический философский словарь. - М., 1982.
   
2. Зване Чрня. История хорватской культуры. - Загреб, 1965.
   
3. V. Corovic. Istorija Jugoslavije, knj.2_? Banja Luka - Beograd, 1997.-614 с
   

4. Ivic Pavle. Iz istorije srpskohrvatskog jezika, Beograd, 1987.
   
5. Конституція Югославії.
   
6. Конституція Боснії і Герцеговини,
   

4. Конституція Македонії.
   
5. Конституція Сербії.
   
6. Конституція Словенії.
   

10. Конституція Хорватії.
    
11. Конституція Черногорії.
    
12. Hrvatska gramatika, Zagreb, 1995.
    
13. Gramatika bosanskog jezika, Sarajevo, 1996.
    
14. Peter Burke. Languages and Communities in Early Modern Europe, Cambridge, 2004. - 224 с
    

1 5. Формирование наций в Центральной и Юго-Восточной Европе. Исторические и историко-культурные аспекты. - М., 1981.

16. Романенко С. А. Югославия: История возникновения, кризис, распад, образование независимых государств: Национальное самоопределение народов Центральной и Юго-Восточной Европы в XIX-XX вв.) / Московский общественный научный фонд / Т.М. Исламов (отв.ред.). - М. : ООО "Издательский центр научных и учебных программ", 2000.

1 7. Пантеліч Степан. Прабатьківщина хорватів та шляхи їх міграції на Балкани: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича. - Л., 1996.

18. Нагірний Микола Зіновійович. Республіка Хорватія: державно-політичний розвиток у 1990-х роках: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка - Л., 2004.
    
19. Лисов Олексій Олександрович. Сербія в системі міжнародних відносин в Європі (кінець XVIII - 70-ті роки XIX століття): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Донецький національний ун-т. - Донецьк, 2001.- 22 с.
    
20. Крамар Ю. В.. Навчально-методичні матеріали з курсу "Історія культури Європи": Для студ. іст. ф-ту / Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки — Луцьк : РВВ "Вежа" Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2003.- 122 с.
    

2 1. Дворнік Френсіс. Слов'яни в Європейській історії та цивілізації / Костянтин Гломозда (наук.ред.), Зінаїда Косицька (підгот.), Валентин... Верлока (пер.з англ.), Валентина Мільчевська (підгот.). - К. : Дух і Літера, 2000. 243 с.

22. Резолюция по программе государственной языковой политике республики Словения на 2007-2011 гг. - апрель 2007

2 3 . Tomic, Olga Miseska The Balkan Sprachbund properties: An introduction to Topics in Balkan Syntax and Semantics, 2003.

24. Du Nay, Andre The Origins of the Rumanians: Balkan Linguistic Union, 1977.
    
25. Багдасаров А. Р. История развития хорватско-сербских этноязыковых отношений (1940-1990-е гг. XX в.У/Славянский вестник. Вып. 2.. - М.: МАКС пресс, 2004. -608 с.
    
26. Багдасаров А.Р. Хорватский литературный язык второй половины XX века. -ВТИ,2004.-164 с.
    
27. Куць О.М., Заблоцький В.В. Мовна політика в Україні: аналіз та впровадження (етнополітологічний аспект) : . - X. : Видавництво ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2007. - 300 с
    

2 8. Мартынова М. Ю. Балканский кризис: народы и политика. - М.: «Старый сад»,1998.-466 с.

29. Русаков А.Ю., Соболев А.К Субстанциально-функциональная теория балканского языкового союза и славянские языки. - Санкт-Петербург, 2008. – 302 с.

3 0. Соболев А. К Сербохорватский язык // Основы балканского языкознания. -СПб., 1992. С.28-36.

3 1. Schaller Я W. Die Balkansprachen. Heidelberg, 1975

З 2. Усикова Р. П. Грамматика македонского языка. М., 2003.

2.2.Болгарія


ВИТЯГ ІЗ КОНСТИТУЦІЇ БОЛГАРІЇ.

Ст. 3.

Офіційна мова Республіки Болгарія - болгарська.

Ст. 36.

(1) Вивчення і використання болгарської мови є правом і обов'язком кожного болгарського громадянина.

(2) Громадяни, для яких болгарська мова не є рідною, мають право поряд з обов'язковим вивченням болгарської мови вивчати та користуватися рідною мовою.


Болгарія (болг. България), Республіка Болгарія – держава у Півд.-Сх. Європі. Розташована в східній частині Балканського півострова. Межує на півночі вздовж Дунаю з Румунією, на півдні – з Грецією і Туреччиною, на заході – з Югославією і Македонією. Офіційна мова – болгарська [5].

Цікаво, що значна кількість громадян Болгарії (близько 68 тис. чол.) під час останнього перепису населення не змогла визначитися зі своєю національною приналежністю. Проте статистично у зв’язку із еміграційними процесами, що відбувалися після Другої світової війни Болгарія стала моноетнічною країною. На сьогодні 85,67% населення країни становлять болгари (до них належать і македонці, яких офіційно визнано етнічними болгарами). Внаслідок тривалого перебування у складі Туреччини найчисельнішою національною меншиною у цій країні є турки (9,4%), які проживають переважно у сільській місцевості на північному сході та півдні країни. Окрім того, у Болгарії мешкає значна кількість циган (близько 3,7% населення), вірменів (0,16%), а також румунів, євреїв та греків [7].

Болгарія є також досить однорідною за релігійним складом. 83,5 % її мешканців сповідують православ’я, 8,5% є мусульманами, а 1,5% – прибічники католицизму [4].

Кожна мова розвивається за власними законами. Але оскільки мова – це явище суспільне, то її існування та розвиток неможливі без участі людей, суспільства, яке користується цією мовою. Вплив на мовні явища історичних умов та державного устрою беззаперечний. Але який це вплив – позитивний, конструктивний чи негативний – може показати лише час.

В історії болгарської мови період другої половини XIX ст. – першої половини XX ст. має особливе значення. Саме в цей час болгарська мова набуває статусу літературної, формуються її основні риси і, що важливо, вона стає державною мовою. Розглянемо основні етапи становлення болгарської мови кінця XIX – початку XX ст., її утвердження як літературної та державної мови і вплив держави на мовні процеси цього періоду.

Друга половина XIX ст. – період після Кримської війни 1853-1856 pp., коли гостро постає так зване «східне питання», що безпосередньо стосується болгарського народу, який входить до складу Османської імперії. Кримська війна мала широкий резонанс у Болгарії. Болгари плекали надії на визволення з османського ярма. Ще під час війни в країні починають виникати нові політичні організації, метою яких було визволення народу (1853 р. – «Тайно общество», 1854 р. – «Букурещкия комитет»). Після Кримської війни піднялась велика хвиля національного відродження, що охопила весь народ. Загальне політичне, духовне, національне відродження поставило на перше місце питання автономності та незалежності у всіх сферах: церковній, політичній, мовній та освітній. Багато болгар, що навчались та працювали за кордоном, повертаються до Болгарії і створюють авангард активістів, поширюючи нові прогресивні думки та погляди. Це Л. Каравелов, Хр. Ботев, М. Дринов, М. Балабанов, Р. Жинзифов, К. Миладинов. Вони долучаються до реформування освіти, відкривають нові школи, займаються книгодрукуванням та видавничою справою, оновлюють літературний процес. Прогресивні діячі того часу несуть подвійний тягар – за відсутності держави вони вирішують проблеми державного рівня у галузі освіти.

В такій складній та бурхливій ситуації питання літературної болгарської мови виступає на перший план. До цього процесу підключаються майже всі верстви суспільства. Два основних питання, які потрібно було вирішити протягом цього періоду, стосувалися ролі та місця старослов'янської мови у новоболгарській та пошуки діалектної основи, на якій вибудується новоболгарська мова.

Питання ролі та місця старослов'янської мови вирішилося до другої половини XIX ст. Її використання вже в той час стало обмеженим. Деякі провідні вчені пропагують ідею створення літературної мови на основі старослов'янської, але жива, розмовна мова все активніше використовується у публіцистиці, літературній творчості. Старослов'янська мова у другій половині XIX ст. починає виконувати роль джерела для поповнення народних зображальних засобів та стилістичних особливостей. Таку мовну концепцію, зокрема, підтримує П. Берон у своєму творі «Буквар с различни поучения» [3].

Другим важливим питанням творення літературної мови було питання діалектної основи, на якій повинна була сформуватися болгарська літературна мова. Мовна літературна практика середини XIX ст. має достатньо доказів яскравих протиріч у житті народу: з одного боку – розуміння потреб у реформуванні мови та консолідації, єдності у вирішенні цієї потреби, з іншого боку – функціонування такої літературної мови, яка нікого не задовольняє.

В процесі руху болгарської мови від діатопії до синтопії протягом третьої чверті XIX ст. особливо важливим є екстралінгвістична обставина – відсутність держави, а точніше, авторитетного адміністративного та культурного центру, який міг би організовувати процес формування єдиної національної літературної мови. Відсутність подібного центру спричинила до надто широкого демократизму в дискусіях та боротьбі при виборі діалектної основи. Фактично, цей процес охопив усі прошарки болгарського суспільства. Демократизм поглядів, на думку болгарських просвітніх діячів, мав би спричинити до появи єдиних загальноприйнятих мовних норм. Але цього не сталося через декілька причин:

– на той час у Болгарії існувало безліч діалектів і, як пише «Цариградски весник» (1857), «в кожному болгарському місті чи селі розмовляють по-іншому»;

– в жодному з діалектів не існувало всіх основних рис болгарської мови, тому його не можна було використовувати без певних змін;

– ніхто з тогочасних вчених не зміг довести перевагу якогось одного діалекту над іншими через те, що більшість мовознавців підходило до цієї справи суб'єктивно: вони не звертали увагу на частотність вживання діалекту, на його загальнонародну основу, а пропагували той діалект, яким вони розмовляли. Так автори відомих граматик болгарської мови другої половини XIX ст. – Й. Груев, І. Момчилов, Г. Миркович, Н. Пирванов та ін. – створюють правила та норми літературної мови на основі рідних та близьких їм діалектів. Стає очевидним, що всі спроби встановити монодіалектну основу літературної мови не призвели до бажаного результату.

У 70-х pp. XIX ст. розпочинається нова хвиля у трактуванні питання основи болгарської літературної мови. Найхарактернішим процесом, що відбувався у цей період, були пошуки шляху для включення в нормативну систему та словник літературної мови слів та особливостей усіх болгарських говорів. Шукаючи шлях для розвитку болгарської літературної мови на загальнонародній основі, вчені сфокусували свої пошуки на тому об'єднуючому діалекті, в якому, мов у дзеркалі, відбилися всі загальноболгарські мовні риси. Інтеграційний принцип застосовувався під впливом не лише лінгвістичних пошуків, а й політичних умов після Кримської війни. Особливі історичні умови на болгарських землях (відсутність самостійної болгарської держави), політична зрілість болгарського народу як єдиної нації, висока національна свідомість призвели до тієї консолідації та інтеграції, результатом якої було створення єдиної унормованої літературної мови за відсутності держави. Принцип інтеграції дозволив об'єднати у нормативну систему болгарської мови фонетичні, лексичні, структурні, морфологічні особливості всього різноманіття народних діалектів, як південно-західних, так і північно-східних мовних та історичних областей.

Після 1878 р., коли було створено незалежну країну, процеси, що призвели до появи літературної мови, отримали подальший розвиток і завершення. Після російсько-турецької визвольної війни болгарські землі опинились у особливому становищі. Утворилися дві болгарських країни – Князівство Болгарія та автономна область – Східна Румелія. Вперше за довгу історію болгарський народ отримав можливість будувати свою незалежну державу та користуватися болгарською мовою як державною. Після об'єднання цих двох областей у 1885 р. процеси унормування мови набувають прискореного характеру. У Князівстві мовні процеси централізуються і перетворюються на проблему державної політики. Офіційна мовна практика, державний та політичний апарати починають активну працю, стимулюючи мовні процеси та поповнення мови новими елементами, які до створення держави не мали активного застосування. Фактично в останнє десятиліття ХІХ ст. у болгарській літературній мові постає не питання її існування, а питання побудови її термінологічної системи та остаточне оформлення стилів літературної мови [1].

Побудова термінологічних систем болгарської мови пов'язана, безперечно, із заснуванням Софійського університету у 1888 р. та створенням мовознавчих шкіл у болгарській науці. Діячі культури та науки звертають свої погляди на вже давно сформовані мови, намагаючись знайти ті елементи, яких не вистачає болгарській мові.

Першим мовним процесом, що розпочався після звільнення від османської навали, було таке ж звільнення мови від засилля грецизмів та турцизмів. Причини цього явища потрібно шукати у пробудженні національної свідомості, у намаганні зберегти національну самобутність та слов'янський характер новоствореної мови. Зрозуміло, що виключені з мови слова повинні були замінитися іншими, тому науковці починають пошуки інших слів з різноманітних джерел, у мову поступово вводяться церковнослов'янські, діалектні, авторські слова.

Другий етап поповнення літературної мови – це запозичення слів на позначення нових процесів та явищ з російської мови. Головним чином через російську мову у болгарській з'являється шар т. зв. міжнародної лексики, значна частина наукової термінології. Під час засвоєння іншомовних слів відбувається їх «оболгарення» за допомогою зміни або додавання афіксів та закінчень. Твори провідних письменників, вчених, публіцистика кінця XIX ст. перенасичена російськими словами. Вплив російської мови був частиною загальнокультурного впливу російської суспільно-політичної, літературної, історичної думки.

Уже на державному рівні піднімається питання єдиної науково розробленої граматики літературної мови. Найголовнішими документами кінця XIX ст., що утверджували єдині правила правопису були проект 1893 р. першої правописної комісії, до складу якої входили відомі вчені, мовознавці та письменники та «Норми загального правопису» 1899 p., видані міністром Т. Іванчевим, які утверджували на державному рівні всі ті норми, яких набула літературна мова того часу [6].

Звичайно, процес збагачення мовних засобів та їх стилістична диференціація відбувались на тлі бурхливого розвитку культурного, політичного, економічного, державного та наукового життя молодої держави. З'являються нові твори літератури, в яких письменники створюють нові засоби удосконалення болгарської мови, з'являються й перші переклади творів світової літератури, виконані на достатньо високому рівні. Все це показує, що на той час болгарська мова є достатньо розвиненою та функціонує на всіх рівнях діяльності болгарського суспільства.

Після створення граматик та правописних норм літературної болгарської мови відбувається процес активної праці над лексичним складом болгарської мови. Та обставина, що у попередні роки у мову проникла величезна кількість іншомовних слів, не могла не привернути на це увагу мовознавців. Тому протягом перших десятиліть XX ст. поступово посилюється рух за очищення мови від іншомовних, зокрема російських, слів. На чолі цього руху стають деякі мовознавці, найактивнішими з яких є І. Богоров, О. Теодоров-Балан та С. Младенов. Боротьба проти іншомовних слів для збереження стійкості та самобутності мови має підкреслено суспільний характер та нерозривно пов'язана з історією народу та національної мови. Боротьба проти іншомовних слів почалася з виникненням нації та створенням і утвердженням літературної мови. Лише наявність національної свідомості дає можливість сприймати іншомовні елементи та слова як чужі та зайві у власній мові. В історії болгарської літературної мови пуризм (а саме так називається це явище) початку XX ст. пов'язаний з патріотизмом, націоналізмом та в деяких моментах свого існування має політичне та ідеологічне забарвлення. [2] Мета пуризму у болгарській мові мала подвійний характер – одні діячі хотіли очистити мову від усіх іншомовних слів взагалі, інші – лише від зайвих, тобто тих, які лише дублюють болгарські слова. Методи, якими користувалися пуристи, були дуже різноманітні – це і «оболгарення» слів іншомовного походження, і створення власних неологізмів, і повна заміна іншомовних слів діалектизмами та інше. У публіцистичних виступах, циклах статей та творів пуристи закликали діячів суспільства та науки до збереження чистої літературної мови та викидання будь-яких іншомовних елементів, якщо це можливо. Хоча пуризм і мав свої негативні риси, але він спричинив гостру полеміку між вченими, письменниками та діячами культури щодо чистоти болгарської мови, і це мало позитивний вплив на подальший розвиток літературної мови.

Отже, з виникненням болгарської держави на перший план виходять питання створення правопису болгарської мови, термінологічної системи, поповнення образних засобів літературної болгарської мови. Основними проблемами, якими займаються вчені-мовознавці, були культура мови та боротьба за її чистоту.

Процеси очищення мови, збереження її самобутності хвилюють болгарське суспільство і сьогодні. Питання культури мови та проблем сучасної літературної болгарської мови часто обговорюються у пресі та на телебаченні, що ще раз підтверджує загальнонародний внесок у розвиток та удосконалення рідної мови.

Як будь-яка інша, болгарська мова не могла існувати та розвиватися лише за власними лінгвістичними законами. Усі процеси, що хвилюють націю, як у дзеркалі, відображаються у мові на лексичному, фонетичному, синтаксичному та стилістичному рівнях. За відсутності держави мовні процеси відбуваються стихійно, мають нестійкий та не загальнонаціональний характер, а унормування мовних законів та особливостей займає великі періоди історії нації. Держава, як централізований орган управління та регулювання національних процесів, сприяє систематизації та активізації формування та становлення літературної мови. Питання мовної політики постає на державному рівні, що спричиняє бурхливий та позитивний розвиток усіх мовних рівнів та утворення єдиної літературної мовної системи.


Контрольні питання:

1. Коли болгарська мова набуває статусу літературної?

2. Основні етапи становлення болгарської мови.

3. Як вплинула на стан болгарської мови Кримська війна?

4. Хто з болгарських мовознавців долучиася до розвитку болгарської мови?

5. Які кроки були зроблені для забезпечення розвитку болгарської мови?


Завдання:

1. Що таке пуризм? Знайти зразки пуризму в українській мові. Порівняти з болгарською.

2. Порівняти мовну політику в Україні та Болгарії.


Теми для рефератів

1. Громадська та наукова діяльність И. Дринова.

2. Сучасна мовна політика в Болгарії.

Література


Ivanov L. Essential History of Bulgaria. – Sofia: Bulgarian Academy of Sciences, 2007 p. – С. 7

Бурдяк В.І. Республіка Болгарія на зламі епох: політична трансформація. — Чернівці: Рута, 2004. — 520с.

Гюзелев В., Саздов Д., Спасов Л., Павлов П., Тютюнджиев И., Лазаров И., Палангурски М. История на България. – София, 2000.

Дончев Д., Каракашев Х. Физическа и социално-икономическа география на България. – Велико-Тырново, 1999.

Країни світу: Довідник. – К.: Либідь. – 364 с.

Лалков М. История на България в живота и делата на владетели и държавници. – София, 2000.

Низовский А.Ю. Болгария и семь ее чудес. – М., 2001.


.