Навчальний-методичний посібник з питань мовної політики й міжнаціональних відносин для студентів, розрахований на поглиблене вивчення курсу "Політологія"

Вид материала

Документы

Содержание 1.2. Прибалтиійські країни 1.2.а Латвія 1.2.б. Литва 2.3.в. Естонія

Подобный материал:

• Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
• Навчально-методичний посібник львів 2008, 715.92kb.
• Навчально-методичний посібник львів 2011, 446.01kb.
• Программа сприяння гармонізації міжнаціональних відносин, 201.43kb.
• Програма навчального курсу «Політологія» розділ І. Теоретико-методологічні засади політології, 2712.63kb.
• Міністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства, 1693.26kb.
• Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
• Г. О. Фролова фінансовий аналіз навчально-методичний посібник, 5022.82kb.
• «Маркетинг», 1708.58kb.
• Левенець І. В. Судова психіатрія: Навчальний посібник, 4790.36kb.

1.2. Прибалтиійські країни


Ще напередодні розпаду Радянського Союзу в усіх республіках СРСР надзвичайно зросла зацікавленість долею національних мов. У балтійських державах (Латвії, Естонії, Литві) мовна політика протекціонізму державних мов стала набагато жорсткішою.

Коли українські поводирі, ставши на шлях незалежності, твердили, що національна ідея не спрацювала (Л.Кучма), „маленькі, але горді" прибалтійські республіки творили саме національні держави. А там національні ідеї спрацювали. Достатньо поглянути на результати. Прибалтійські держави вже поповнили Європейський союз. І коли говорять, що готовність країни вступати в євроструктури оцінюється не деклараціями, а структурними змінами в економіці, і як результат - загальною трансформацією держави, характерними рисами якої є рівень життя, політична культура тощо - це саме про республіки Балтії. Але для України важливим є досвід прибалтійських держав у вирішенні мовних проблем.


1.2.а Латвія


Латвія є країною з найбільш численним некорінним населенням у Балтії. За радянських часів латвійці в рідній країні опинилися в ролі відокремленої частини суспільства, коли латиська мова фактично була усунута із суспільного життя, її носії вільно могли почувати себе тільки в селах та в середовищі творчої інтелігенції. Імперська політика русифікації та переселення народів призвела до того, що навіть у Ризі латвійці стали національною меншиною. Саме тоді була створена фактично система апартеїду, коли ті, хто хотів зберегти національну ідентичність і скеровував своїх дітей до школи із латиською мовою викладання, прирікав їх на те, що вони не могли отримати освіти у технічних вищих навчальних закладах, які були російськомовними. Одночасно радянська адміністрація звинувачувала місцеве населення в тому, що воно не хоче йти працювати у промисловість. І це в Латвії, яка завжди була розвиненою країною, де до 1940 року була роз-винена радіопромисловість. Таким чином коло замикалося. Латвійці, намагаючись зберегти національну ідентичність, переважно не йшли до вищих технічних навчальних закладів та до професійних технічних училищ, в яких викладання теж здійснювалося російською мовою, а колоніальна адміністрація масово завозила на заводи робітників та інженерів з Росії[4]. Тим самим становище латвійців з кожним поколінням ставало гіршим. Якби Радянський Союз проіснував ще років двадцять, то латвійці остаточно перетворилися б в суто етнографічне явище, позбавлене можливості зберегти свою національну ідентичність, як це сталося із десятками народів СРСР.

Влада Латвії робить все, що може, щоб ліквідувати цю, фактично створену за радянських часів, систему апартеїду та інтегрувати все населення в латвійське суспільство. За останнє десятиріччя етнічний склад населення трохи змінився у кращий для латишів бік: тепер вони становлять майже 57% населення Латвії, проте у 7 найбільших містах країни, включно зі столицею Ригою, латиськомовне населення перебуває у меншості. Зрозуміло, що у таких умовах без порушень мовного законодавства не обійтись. Що ж становить собою латвійське мовне законодавство?

Перший закон про мову був прийнятий ще 1989 року Верховною Радою Латвійської РСР. Він передбачав обов'язкове використання латиської мови у громадських місцях, встановлював трирівневу систему володіння мовою, обмежував використання іноземних мов (тобто російської) у громадському та приватному секторах. Закон також заборонив використання двомовних (російсько-латиських) вивісок, крім туристичної та культурної сфер. У принципі, закон встановив правило, що будь-хто, завітавши до приватної установи (наприклад, магазину чи перукарні) має право питати й одержувати відповідь латиською мовою [11]. Контролює виконання мовного законодавства Державний мовний центр - інституція, що призначена бути охоронцем державної мови. Центрові підпорядковуються 18 мовних інспекторів Латвії, 9 з яких працюють у Ризі. Центр було сформовано 1992 року, він має справу з усім - від друку підручників латиської мови до мовних інспекцій вулицями міст. Інспектори або реагують на скарги, або проводять вибіркові перевірки в установах чи магазинах. Так, інспектор може влаштувати перевірку знання мови тих працівників, для яких вона не є рідною, на робочому місці. Всі такі працівники зобов'язані мати мовний сертифікат одного з трьох рівнів: найвищий рівень володіння мовою має бути у депутатів парламенту, лікарів, власників приватних підприємств - у тих, хто займає високу позицію у суспільстві; середній - у робітників та працівників сфери послуг; нижчий - у представників професій, що не вимагають спілкування (водії автобусів тощо). Які порушення можуть бути виявлені і яке чекатиме на порушників покарання? Так, підроблений мовний сертифікат обійдеться його власнику у 50 латів (86 доларів США). Власнику приватного підприємства неволодіння латиською мовою обійдеться у 116 латів (200 доларів США). Ліки, що продаються без інструкції державною мовою, стануть причиною штрафу у 58 латів (100 доларів США), накладеного на аптеку [2].

Мовне законодавство постійно змінюється. 1997 року Сейм (парламент Латвії) спочатку відхилив пропозицію націоналістичної партії "Свобода та Батьківщина", за якою держслужбовці повинні були б ігнорувати будь-яку кореспонденцію, написану іноземною мовою, а потім, 26 жовтня 1998 року, проголосував ("за" 64,"проти" 4) за новий, значно суворіший Закон про мову. Вступивши у дію 1 червня 1999 року, закон проголосив латиську мову державною та єдиною мовою викладання у державних школах. 5 лютого 2004 року сейм Латвійської Республіки ухвалив поправки до закону про освіту, який передбачає переведення всіх шкіл Латвії на навчання переважно латиською мовою (60% предметів). На сьогодні у Латвії близько 200 державних шкіл з російською мовою викладання.

Латвія веде політику жорсткого супротиву російській мові. До прийнятого в 1989 році „Закону про мови", що вже тоді не був ліберальним, постійно вносились поправки, спрямовані на зменшення сфери використання російської мови. Наприклад, одним із кроків латишів було переведення державних шкіл із російською мовою викладання на латиську. Отже, мовна політика Латвії має чітку установку на розширення сфери функціонування латиської мови. Немало було конфліктних ситуацій стосовно законів щодо мови, які приймалися у Латвії. На початку 1998 року латвійські російськомовні газети протестували проти поправки до Закону про працю, за якою працівників дозволялося звільнювати за недостатній рівень володіння латиською мовою. А вже у листопаді того ж таки 1998 року під час перевірки Міністерства внутрішніх справ було виявлено, що 1629 його службовців не відповідають встановленим державою стандартам (тобто недостатньо володіють державною мовою та законодавством). До їх числа, до речі, потрапив і голова Імміграційної поліції Айварс Курпнієкс.

Наприкінці 1998 року Латвійська Національна Рада з питань радіо та телебачення прийняла рішення закрити приватну телекомпанію "Рига". Причиною цього кроку було регулярне порушення мовного законодавства, яке виявлялося у тому, що майже всі свої програми телекомпанія транслювала російською мовою. У січні 1999 року близько 90 шкільних вчителів провалили найвищий державний мовний іспит, а ще 53 повинні були перескласти його до 1 червня того ж року. Вчителі мали бути звільнені лише у тому разі, якщо буде знайдено їм заміну. Приблизно у той самий час Міністерство освіти оголосило, що ті вчителі, які викладають латиську мову не латишам, одержуватимуть надбавку до платні. Тут, до речі, ми можемо пригадати про аналогічний захід радянської влади у 1970-1980-х роках, а саме: 15-відсоткову надбавку до платні вчителям російської мови у республіках СРСР.


1.2.б. Литва

Стаття 2. Конституції Литви: Державною мовою Литовської Республіки є литовська мова” [11).

Литва серед Балтійських держав відокремлюється як єдина з трьох країн, чиє суспільство не є глибоко поділеним етнічною чи мовною межею, цей поділ є юридично незакріпленим. У Литві, де етнічні литовці становлять 81% населення, громадянство у 1989 році було надано всім постійним мешканцям республіки. Питання “громадян і негромадян”, мовні питання не стоять тут так гостро, як, скажімо, у Латвії та Естонії, де вони є складовими цілого комплексу етнічних проблем. Корінні нації цих двох країн постійно перебували у непростій ситуації. Так, у 1989 році етнічні естонці становили 61,5% населення Естонської РСР, а латиші – тільки 52,5% населення Латвійської РСР.

Для порівняння можна навести такі факти: в 1935 році естонці та латиші становили відповідно 87,7% та 15,5% населення. Парламенти обох країн провели обмежувальні закони про громадянство (в Естонії – листопад 1991 року, у Латвії – б липень 1994 року), надавши громадянство лише громадянам перших, міжвоєнних республік та їх нащадкам. На даний момент громадянами Латвії є 72% її населення, а Естонії – 63%). Набути ж громадянства можна шляхом натуралізації, обов'язковою умовою якої є успішне складання іспиту з державної мови. Враховуючи те, що більшість іммігрантів радянського періоду місцевими мовами не володіли, мовна проблема була і залишається джерелом етнічних конфліктів у Балтійських країнах [16, с. 298].

Повертаючись до Литви, відзначимо, що головним джерелом етнічних конфліктів там є не російськомовне населення, що складає приблизно 10 %, а етнічні поляки, чиї 7% (261 000 осіб) населення Литви зосереджені переважно на південному сході Литви навколо Вільнюса. Так, у 1996–1997 роках конфлікт виник навколо польськомовної освіти у Литві. Міністр освіти Зіґмас Зінкевічюс заявив, що потреби у польських школах навколо Вільнюса немає, у свою чергу, польські активісти намагались перешкодити відкриттю литовських шкіл у Східній Литві.

Стосовно впливу російської мови в Литві нині можна сміливо стверджувати, що жодної загрози литовській мові немає. Одразу після виходу з СРСР і відновлення незалежності влада в країні вдалася до досить жорсткої, проте конкретно визначеної мовної політики. Тоді повністю на литовську перевели весь інформаційний простір, включаючи субтитри до російського кіно на телебаченні, і освіту (а це чи не найвпливовіші сфери сучасного життя). У кінотеатрах литовські субтитри є теж обов’язковими, адже 95% фільмів у литовських кінотеатрах транслюють мовою оригіналу, у тому числі й російські. Правда, попит на останні не великий – лише серед старшого покоління, тих, хто знає російську. Молодь натомість іде на англомовні, німецькомовні чи франкомовні фільми. На думку чиновників, литовці паралельно вивчають іноземні мови. Але всі рекорди з відвідуваності зривають-таки фільми, повністю дубльовані литовською. Як правило, це кінострічки для сімейного перегляду й дитячі анімаційні фільми (дублювати всі іноземномовні фільми литовською мовою прокатники не можуть собі дозволити).

За словами відомого правого політика Литовської Республіки Валентінаса Стундіса, аби закріпити пріоритетність литовської мови, навіть у школах нацменшин литовська мова стала провідною. При цьому, звісно, багато предметів викладалися і мовами нацменшин: „Тому дуже швидко все суспільство зрозуміло й перейшло на литовську мову, прийнявши той факт, що литовська мова є головною” – заявив Стундіс [28]. На сьогодні жодна з нацменшин Литви офіційно не заявляє про якісь мовні утиски. Їхні діти встигли адаптуватися до литовської ще на початку 90-х. Можна навести приклад мовної політики Литви щодо мов національних меншин зі сфери телекомунікаційного простору: кожен представник нацменшин має можливість своєю рідною мовою дивитися одну 10-хвилинну програму раз на тиждень на державному телебаченні. А при бажанні можливо дивитися телеканали своїх рідних країн через супутник.  

Уряд Литовської Республіки спеціальним рішенням затвердив Програму вживання та розвитку державної мови й щороку виділяє кошти для її реалізації. Загалом, варто відзначити, що, в порівнянні з Латвією та Естонією, у Литві мовні проблеми не викликають бурхливого занепокоєння.

Наступні кілька статей є витягом із Закону Литовської Республіки "Про державну мову":

„Стаття 10. Офіційні заходи (сесії, з'їзди, збори, засідання, наради та ін.), які організовуються державними і віднесеними до самоврядування інституціями, державними установами, підприємствами, провадяться державною мовою. У випадку вживання промовцем іншої мови повинен здійснюватися переклад державною мовою.

Стаття. 21. Вимоги з володіння правильною державною мовою включаються в положення про атестацію державних службовців, педагогів, працівників за­собів масової інформації і видавничої справи і застосовуються з урахуванням кваліфікації, займаної посади.

Стаття. 22. Засоби масової інформації (друк, телебачення, радіо та ін.) Литви, всі видавці книг та інших видань зобов'язані дотримуватися норм правильно­сті литовської мови.

Стаття. 24. Будь-які дії, спрямовані проти статусу державної мови, визначеного Конституцією Литовської Республіки, є недопустимими.

Відповідальність за безпосереднє виконання положень цього Закону несуть керівники інституцій, установ, підприємств, служб та організацій. Особи, які порушують цей Закон, несуть відповідальність у встановленому законами порядку” [3].

Комісії з питань мови доручено, крім нормативної діяльності, також нагляд за виконанням законів з мовної політики. Фахівці мають змогу зважити не тільки на мовозгавчі предмети, а й екстралінгвістичний контекст державної мови - політичні, економічні та соціальні умови її існування. Рішення мовної комісії є обов'зковими для всіх організацій, установ, підприємств. Інший документ – Кодекс адміністративних порушень ЛР – передбачає засоби адміністративного впливу: попередження або грошове покарання ( від 100 до 2000 литів, тобто від 25 до 500 доларів США)

Штраф накладається за: невживання державної мови на печатках, бланках, вивісках, в опису товарів; при виконанні службових обов'язків, у діловодстві (внутрішньодержавному); за поданням документів недержавною мовою, непереклад державною мовою телевізійних та радіопередач, кіно та відеофільмів; невживання автентичних форм литовських топонімів: невиконання рішень Державної комісії литовської мови. Кошти від штрафів. попадають до державного бюджету. Ця комісія реалізує затверджену урядом і виконувану бюджетним кодексом Програму вживання та вдосконалення мови Литовської Республіки. Щороку для реалізації Програми виділяють близько 3 млн литів (700 ттис. дол.. США)[30]/

Таким чином, огляд проблем контролю та врегулювання мовних відносин в Литві засвідчив, що мовна політика в цій державі багато в чому збігається з політикою Латвії та Естонії.

Контрольні питання


1. Назвіть основні джерела етнічних конфліктів у Балтійських країнах.

2. Яким чином координуються питання мов національних меншин Литви?

3. Які дії литовської влади сприяли налагодженню конфліктів у мовній сфері?


Теми рефератів


1. Мовна політика в Конституції Литви.

2. Литовська мова в сфері освіти та культури.

3. Мовні конфлікти на території Литовської Республіки.

4. Державна мова в медіа-просторі Литовської Республіки.


2.3.в. Естонія


Стаття 6. Конституції Естонської Республіки зазначає: "Державною мовою Естонії є естонська мова"[18].

Дуже схожою на латвійську є ситуація в Естонії. А оскільки мовне законодавство Естонії є близьким до латвійського, то й проблеми перед естонським суспільством постають подібні. Так, Конгрес росіян Балтії, що відбувся у Таллінні 5-6 квітня 1997 року, гостро критикував Естонію та Латвію за недостатні можливості російськомовної освіти в цих країнах. Так само, як і у Латвії, з протилежного боку лунають заклики до жорсткішого захисту державних мов, які, щоправда, як у Латвії, не знаходять відгуку у державної влади. У лютому 1998 року Верховний Суд Естонії визнав, що закон, який змушує депутатів парламенту та місцевих рад говорити естонською мовою, є неконституційним. Президент Естонії Леннарт Мері тоді заявив, що цей закон порушує баланс влади, дозволяючи уряду визначати та перевіряти рівень володіння депутатами державною мовою. У листопаді 1998 року Рііґікоґу (парламент Естонії) відхилив поправку до Закону про парламентські вибори, що зобов'язувала депутатів парламенту та місцевих представників уряду володіти естонською мовою. Враховуючи те, що, скажімо, у Нарві - одному з найбільших міст Естонії - неестонське населення складає 94%, можна здогадуватись, наскільки негативними були б наслідки такого кроку. У той же час парламент вніс поправки до Закону про державну мову, згідно з якою державні службовці та всі інші, хто працює з громадськістю, повинні знати естонську мову у обсязі, достатньому для виконання своїх обов'язків. А 9 лютого 1999 року законодавці внесли ще одну поправку до цього ж закону, за якою знати державну мову зобов'язані й ті, хто працює у сфері послуг . Мовні питання зачіпають усі сфери життєдіяльності суспільства. У цьому плані показовим є такий випадок: на початку 1999 року виявилось, що 17% новобранців естонського війська не знають естонської мови. Командувач Збройних сил Естонії Йоганне Керт у зв'язку з цим планував розпочати курси естонської мови для новобранців.

Як можна побачили, мовне законодавство Латвії та Естонії є доволі суворим для осіб, які не володіють державними мовами цих держав, тим не менш, 1998 року до законодавства обох країн були внесені зміни, що дещо пом'якшили конфлікт з Росією, а також зачіпали й сферу мовної політики Естонії та Латвії. Мова йде про новий Закон про громадянство Латвії та поправки до Закону про громадянство Естонії. З жовтня 1998 року на референдумі виборці Латвії заблокували спробу відхилення нового ліберального Закону про громадянство, який скасовував так звані натуралізаційні вікна, за якими тільки певна частина негромадян могла пройти щороку натуралізацію, а також дозволяв дітям, що народилися у Латвії після відновлення незалежності, набути громадянство без мовного іспиту (на прохання батьків). 17 грудня 1998 року Президент Естонії Леннарт Мері обнародував поправки до Закону про громадянство, ухвалені раніше того ж місяця парламентом, за якими діти, народжені у Естонії після 26 лютого 1986 року, зможуть набути естонське громадянство також без іспиту з державної мови. Зміни, що вступили у дію 12 липня 1999 року, заторкнули приблизно 6500 дітей .

Етнонаціональна політика Естонії не є чимось винятковим у Балтійському регіоні. Вона, як і Латвія, вдалася до моделі етнонаціонального самозахисту, суть якої полягає у забезпеченні привілейованого становища титульного етносу через вибіркові умови набуття громадянства, мовну, кадрову політику. Мовна політика Естонії яскраво демонструє дію моделі етнонаціонального захисту як прикладу напрацювання чітких критеріїв належності до спільноти, що ототожнюється з титульним етносом - естонцями, і передбачає формування держави однієї нації. Але нації політичної - саме завдяки тому, що в основу формування естонської нації покладено не етнічний, а мовний критерій. Офіційне завдання мовної політики - відновити вживання естонської мови в усіх сферах життєдіяльності, особливо в освіті та новітніх технологіях. Однак політичні механізми коригування соціолінгвістичної ситуації завжди впливають на етнонаціональний баланс та злагоду в суспільстві.

Корені цієї моделі етнонаціональної політики в цілому і мовної зокрема бачимо в історії Естонії переважно другої половини XX століття. Естонія як незалежна держава постала 21 лютого 1918 року після Жовтневої революції і проіснувала до 16 червня 1940 року - початку радянської окупації. Її етніч-ний склад до радянської анексії був досить таки етногомогенним. Домінувала титульна нація - естонці; інші етнічні групи не перевищували 7,11 % від усього населення. Після відновлення естонської незалежності титульна нація становила 62 % населення. Більшість неестонського населення становили не етнічні та національні меншини, які проживали в Естонії до анексії, а росіяни та російськомовні громадяни СРСР, які мігрували до республіки. Естонці, як і латвійці, так і не стали частиною інтернаціональної радянської нації і увесь час плекали надію на відродження своєї держави і чинили пасивний опір політиці Радянського Союзу, що впроваджувалася на території Естонії. А етнонаціональна політика СРСР якраз і полягала в тому, щоб зруйнувати естонців як окремішню націю.

За радянських часів всі публічні сфери життя було русифіковано для того, щоб полегшити інтеграцію в естонське суспільство неестонських прибульців. Тому для того, щоб отримати роботу певного статусу, естонці мали вивчити російську мову. Російській мові було фактично надано статус другої державної мови (не як іноземної) в освіті, в деяких сферах державного життя вона стала першою. Знання ж місцевої мови російськомовні мігранти не вважали за потрібне, цим пояснюється низький рівень володіння нею (13 - 20 % серед неестонців). У прибульців не було жодних стимулів вивчати мову країни проживання, а тим більше шанувати її культуру. Зрозуміло, якщо естонцям відмовляли в етнічній належності, то іншим етносам Естонії, за винятком росіян, теж відмовлялося в етнічній належності та мовних правах. На додачу, після введення радянських збройних сил в Естонії почали масово з'являтися російські робітники і колгоспники, яких надсилав уряд СРСР через систему оргнабору. Таким чином, частка титульної нації постійно скорочувалася: якщо на початку радянської окупації вона становила 97,3 %, то у 1989 - лише 61,5 %. Одночасно з напливом прибульців розпочалися необоротні зміни мовної ієрархії. Естонська мова витіснялася російською не тільки тому, що неестонці не бажали обтяжувати себе її вивченням, а й тому, що Естонія була безпосередньо підпорядкована Москві в банківській, військовій, транспортній, енергетичній сфері, статистиці тощо. А Москва ніколи не обтяжувала себе знанням локальних мов чи перекладами з них. Соціальний статус естонців знижувався, занепадала естонська мова, тоді як російська процвітала. І не тільки тому, що російська була обов'язковою та єдиною мовою міжнаціонального спілкування. В Естонії утворилося ціле ро-сійськомовне середовище, яке складалося з мереж заводів, інституцій та установ, що функціонувало паралельно з естонським соціолінгвістичним середовищем і охоплювало усі сфери життя людини, включно з дозвіллям, спальними районами, та забезпечувало освіту повного циклу та сервіс російською мовою. В результаті штучно створене в Естонії російськомовне середовище дуже мало контактувало з естонцями, перешкоджаючи інтеграції соціуму. Представники інших національностей та етносів активно асимілювалися російськомовним середовищем. До цієї категорії належали українці, білоруси, поляки, татари, євреї. Згідно з переписом 1989 року, серед згаданих національностей лише 40 % використовували рідну мову як першу, 52 % було русифіковано, лише 8 % перейшли до естономовного середовища. Частка осіб, які назвали російську мову рідною, становила 78,4 % серед євреїв, 67,1 % серед білорусів, 63,4 % серед поляків, 56,5 % серед німців, 54,5 % серед українців. Ситуація стала катастрофічною.

Щоб протидіяти естономовному середовищу та інтеграції прибульців на базі естонської мови, використовувалися такі засоби:

• постійне розширення російської мови в сфері адміністрування та мас-медіа;

• масова русифікація всіх рівнів освіти.

Така мовна політика мала нищівні наслідки і для титульної нації. Вже наприкінці 1980-х років естонське суспільство почало трансформуватися й чинити опір політиці Москви. Домінують націоналістичні тенденції. Власне, місцевий націоналізм поклав край всій радянській імперії. Естонія не стала винятком. Законодавці розуміли, що саме мовна політика є наріжним каменем відтворення етнічної палітри Естонії початку 1940-х років, оскільки саме вона стала механізмом її розмивання. Естонія, як і інші балтійські держави, скористалася перевагами „перебудови" і пішла далі, ніж передбачала Москва, домігшись відновлення національного суверенітету і права на домінування в країні естонської мови і культури. Спочатку естонську мову було проголошено офіційною через внесення 1988 року поправки до Конституції Верховним Судом. Розпочалися заходи зі зміни мовної ієрархії та повернення естонській мові статусу єдиної державної. У серпні 1990 року естонський уряд скасовує акти усіх рівнів, які дискримінують використання естонської мови, і вирішує створити орган підготовки закону про мову. 23 листопада було створено Національну мовну колегію (National Language Board). Цей орган відповідав за планування мовної політики, слідкував за використанням естонської мови як рідної і як другої. Головним завдання Національної мовної колегії було вироблення мовної політики та стратегій мовного планування, аналіз передумов прийняття закону про мову, нагляд за розробкою термінології тощо. В Естонії спостерігалася конфронтація між двома мовними спільнотами, які ототожнювали себе з двома різними етносами. Титульна нація - естонці почувалася вповноваженою історією покласти край окупації та гнобленню, включаючи й мовне гноблення. Російськомовна громада не чекала такого повороту подій, отож виявилася неготовою зустріти жорсткі вимоги, пов'язані зі знанням мови, натуралізацією, працевлаштуванням, що з них випливали.

Перший закон про мову було прийнято 1989 року . Цей закон мав на меті розпочати трансформаційний процес зміни мовної ієрархії в Естонії. І хоча він надавав естонській мові статусу єдиної державної, але здебільш обслуговував перехідний період до встановлення домінування титульної нації та її мови в державі. З точки зору політичної доцільності застосування закону 1989 року базувалося на принципі естоно-російського білінгвізму, який вимагав від працівників певних професій знання як естонської, так і російської мови (у більшості випадків словникового запасу останньої обсягом 1000 слів вистачало). Закон про мову передбачав чотирирічний перехідний період для вивчення естонської мови і витіснення російської, він остаточно набрав сили 1993 року. Закон був покликаний вирішити не лише мовну проблему, а й етнонаціональну. А головною проблемою Естонії було катастрофічне зростання російськомовного монолінгвізму, низький статус естонської мови в багатьох сферах життя та в регіонах. Тому головними принципами закону про мову 1989 року були:

• принцип білінгвізму сфери послуг та державної сфери з правом клієнтів і споживачів обирати мову спілкування з одночасним впровадженням обмежень щодо одномовності працівників сфери послуг, що фактично стали обмеженнями для одномовних російськомовних жителів на той час, з точки зору кар'єри та вертикальної мобільності;

• мовний критерій замінив критерій етнічної належності у відтворенні титульного етносу. Законодавець поставив у центр національної ідентичності саме мову як запоруку національного відродження. Щоб стати представником титульної нації достатньо належним чином оволодіти державною мовою, базовими законами та історією. Ці вимоги відкриті для кожного негромадянина, тому вважаються в Естонії цілком демократичними;

• закон про мову мав більше декларативних положень, які ніколи не реалізовувалися у виписаному сценарії [13].

Водночас мовна політика мала на меті відновлення домінування титульного етносу через жорсткі мовні вимоги. Таким чином, мовна політика, що проводилася в Естонії на основі закону про мову 1989 року, задекларувала майбутню модель етнонаціонального розвитку країни. Жорсткі мовні вимоги при працевлаштуванні вказували російськомовній меншині на втрату домінантного статусу в країні та необхідність переходити не лише в іншу мовну ієрархію, а й ієрархію етнічних взаємовідносин за принципом меншина - більшість, а не більшість - меншина.

1995 року було ухвалено новий закон про мову . В першій його статті зазначено, що естонська мова - єдина державна. Будь-які інші мови, навіть мови історичних етнічних меншин, вважаються іноземними (ст. 2.) Це викликало бурю незадоволення російського етносу. Навіть попри те, що естонський закон про мову не такий жорсткий, як латвійський. Статті 8 і 10 закону про мову проголошують такі винятки: „В усному спілкуванні між працівниками органів державної влади та місцевого самоврядування, за недостатнього рівня володіння естонською мовою за взаємною згодою, припускається використання іноземної мови, якою володіють працівники" та „особа, що звертається до органів державної влади і місцевого самоврядування, має право отримати відповідь поряд з естонською мовою також мовою національної меншини, коли щонайменше половина постійних жителів адміністративної одиниці належать до цієї національної меншини"[23]. Однак можливості використання інших мов суттєво обмежені. Після прийняття досить жорсткого закону про громадянство більша частина представників нетитульної нації Естонії отримали статус негромадян, який позбавляє їх усіх політичних прав та суттєво обмежує економічні права. Лише особи, які були громадянами до анексії Естонії в 1940 році та їх нащадки визнавалася громадянами. Таких на момент здобуття незалежності було близько 62 %. Всі інші отримали право натуралізуватися. А головною передумовою натуралізації є володіння естонською мовою. Уряд Естонії під тиском демократичних інституцій ЄС спростив мовний тест для аплікантів на естонське громадянство, вилучивши 10 % найскладніших запитань. Успіхи охочих здобути громадянство країни проживання зросли. Але, згідно з опитуваннями, 50 % - 70 % негромадян неспроможні, за їх власною оцінкою, виконати вимоги щодо знання естонської мови. З іншого боку, 50 % - 60 % російськомовних негромадян хотіли б здобути естонське громадянство, якби мовні вимоги не були такими жорстким. Масових програм вивчення естонської мови протягом 1990-х років з належним фінансуванням не було, тому мовні вимоги гальмують процес натуралізації негромадян і досі. Мовне законодавство не просто підвищило статус естонської мови, воно вплинуло на процес формування естонської еліти через перерозподіл влади на користь титульного етносу, який володів мовою і замінив у владі представників російського етносу завдяки відповідності мовному критерію як головному при обійманні будь-якої посади.

Мовна політика мала чітке етнонаціональне завдання - відродження Естонії як держави естонців. Це не могло не викликати невдоволення в неестонців, які, тим більше, є негромадянами. В країні навіть виник спеціальний термін, який обслуговував зміну мовної ієрархії в суспільстві - „мовне планування". Це планування, точніше - послідовна мовна політика, впроваджувалося через понад 400 законодавчих актів, Конституцію та безліч інших нормативних документів. Найповніше завдання мовної політики Естонії відображені в Конституції. Національне будівництво Естонії як національної незалежної держави досить збалансоване в тексті Основного Закону. Воно здійснюється через впровадження естонської мови як офіційної (національної) мови, а також ієрархії та регулювання мов національних меншин. Конституція проголошує Естонію як національну державу (державу - націю), політично унітарну (ст. 2). Тобто, будь-які етнічні автономії, створення яких вимагала російськомовна меншина, є антиконституційними. На практиці дві головні характеристики національного будівництва, а саме - запровадження єдиної офіційної мови та ієрархізація мов меншин, призвели до запровадження Конституцією двох мовних режимів: естонський монолінгвізм на всій території Естонії, білінгвізм меншин зі знанням естонської мови поряд з рідною. Крім того, Конституція передбачає впровадження функціонального режиму іноземної мови при потребі. Саме монолінгвістичний режим створювався за допомогою вимогливого та безкомпромісного мовного законодавства.

У 2000 року вносилися зміни до мовного законодавства, завдяки чому воно стало ще більш жорстким стосовно тих жителів країни, які недостатньо мірою володіють естонською мовою. Представники всіх професій бізнес-середовища, сфери громадського обслуговування, органів влади мали підтвердити свій рівень володіння мовою. Естонські законодавці вважають, що вони в такий спосіб захищають більш фундаментальне право людини, витворюючи монолінгвістичне середовище - право спілкуватися на всій території Естонії рідною мовою, запроваджене ст. 4 закону про мову. Виконання мовних зобов'язань ст. 5 закону про мову (вимога знання та використання естонської мови) делегувалося до працівників державних інституцій та органів місцевого самоврядування у веденні справ з усіма іншими організаціями чи фізичними особами. Єдине, в чому мовне законодавство пішло на поступки вимогам Євросоюзу, це впровадження єдиної європейської системи оцінювання рівня володіння естонською мовою [23]. Згідно з нею рівень компетенції в естонській мові поділяється на три основні категорії:

• основний (базовий) рівень володіння (раніше поділявся на три рівні - А, В,С);

• середній рівень володіння (D);

• вищий рівень (раніше мав два рівні - Е, F).

Водночас на регіональному рівні для захисту мовних та етнічних меншин Естонії існують два двомовні режими. Територіальний двомовний режим прописаний в ст. 51(2) та ст. 52(2) Конституції, згідно з яким в адміністративних одиницях, де постійні жителі належать до етнічної меншини, всі мають право вимагати від органів державної влади та органів місцевого самоврядування та їх чиновників давати відповіді на запити і звернення мовою етнічної меншини. Місцеві органи влади можуть також використовувати мову більшості територіального утворення постійних жителів (а на національному рівні - етнічної або мовної меншини) у внутрішньому спілкуванні.

Другий різновид двомовного режиму базується на культурній автономії. Ст. 50 Конституції гарантує етнічним меншинам „право з метою збереження їх національної культури формувати органи місцевого самоврядування згідно з порядком, встановленим Законом про культурну автономію національних меншин". Цей закон було прийнято 1993 року як відповідник законові 1925 року. Тоді Ліга Націй визнала естонський закон взірцевим для впровадження культурної автономії для національних меншин. Нинішній закон дещо спрощений. Він визначає національними меншинами громадян Естонії, які живуть на території Естонії, мають довготривалі та міцні зв'язки з Естонією, віддалені від естонського етносу за етнічними, культурними, релігійними характеристиками, вмотивовані збереженням їх культурних, мовних традицій на базі спільної ідентичності.

2007 року в Естонії був прийнятий останній закон стосовно мови. Російськомовні парламентарії Естонії підтримали внесення в конституцію преамбули про особливий статус естонської мови. За рішення парламенту Естонії, що підтримав пропозицію конституційної комісії про внесення змін у текст основного закону Естонської Республіки у вигляді преамбули про додання естонській мові "особливого статусу" і необхідності її захисту, проголосували п'ять із семи російськомовних депутатів. Про це 20 лютого 2007 року повідомили в прес-службі парламенту Естонії. Впроваджуючи заходи у сфері освіти, естонська влада починає вводити уроки естонської мови і літератури у гімназіях російської меншини в Естонії. Російські діячі протестують, посилаючись на нібито зниження рівня освіти. Учні перших класів російськомовних ліцеїв в Естонії з вересня вже вивчають естонську літературу естонською мовою. У наступні роки державна мова поступово запроваджуватиметься у ліцеях при вивченні суспільствознавства, географії і музики. Метою міністерства освіти є викладання естонською 60% навчальних предметів у ліцеї, і цього рівня планують досягти у 2011 році. Досі російськомовні учні аж до отримання атестату зрілості вивчали естонську лише на уроках з державної мови і нерідко через незнання державної мови обирали для здобуття вищої освіти російські вузи.ДОО

Хоча Таллінн переконує, що поступове запровадження естонської мови має полегшити інтеграцію росіян, рішення уряду викликало гострі протести російської меншини. «Якщо вони хочуть поліпшити рівень знання естонської, нехай збільшать кількість уроків мови. Вивчення інших предметів естонською знизить рівень знань, бо діти не все розуміють», - переконує один із діячів російської меншини Андрій Красноглазов з талліннського центру російської мови. На початку року естонські росіяни бунтували проти «занадто складних» підручників з естонської літератури. Влада не хотіла політичного трактування цього інциденту Москвою для розпалювання естонсько-російських дискусій і протистояння, що тривали з часу квітневих заворушень через перенесення могил і пам'ятника радянським солдатам з центру Таллінна на кладовище, але й не збиралась відступати, тому діяла розважливо та наполегливо. «Спротив естонській мові в школах є черговою формою зневаги до нашої державності», — пояснює політолог Томас Аас. Таке рішення латвійського сейму, який у 2004 році наказав вивчати 60% предметів латиською, призвело три роки тому до демонстрацій у Ризі. Російськомовна меншина (головним чином росіяни, але є серед них і наші «малороси» та білоруси) становить 26% мешканців Естонії, а в російськомовних школах навчається приблизно 20% учнів (33 тисячі). Російські вчителі з етнічно змішаних територій твердять, що естонські куратори обмежують вивчення англійської у молодших класах, бо останніми роками учні (естонці й росіяни) почали спілкуватися між собою англійською, а не естонською.