Навчальний-методичний посібник з питань мовної політики й міжнаціональних відносин для студентів, розрахований на поглиблене вивчення курсу "Політологія"

Вид материала

Документы

Содержание Поняття Франкофонії Мови корінних народів Канади

Подобный материал:

• Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
• Навчально-методичний посібник львів 2008, 715.92kb.
• Навчально-методичний посібник львів 2011, 446.01kb.
• Программа сприяння гармонізації міжнаціональних відносин, 201.43kb.
• Програма навчального курсу «Політологія» розділ І. Теоретико-методологічні засади політології, 2712.63kb.
• Міністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства, 1693.26kb.
• Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
• Г. О. Фролова фінансовий аналіз навчально-методичний посібник, 5022.82kb.
• «Маркетинг», 1708.58kb.
• Левенець І. В. Судова психіатрія: Навчальний посібник, 4790.36kb.

Поняття Франкофонії

Слово «франкофонія» вперше було використане близько ста років тому французьким географом Онезімом Реклю (Onesime Reclus), щоб об’єднати населення і території, де говорять французькою мовою.

У сучасних наукових і університетських центрах Квебеку ведеться робота із закріплення сучасних територіальних особливостей квебекського варіанту французької мови.

Генеральний секретар міжнародної організації Франкофонії пан Абду Діуф так охарактеризував рух франкофонії у своєму виступі з нагоди відкриття конференції в Паризькому інституті політичних наук: «В цей період часу не існує єдиної французької мови, норми якої закріплені в якомусь словнику. Всі наші варіанти є, по суті, варіантами франкофонії, які збагатили французьку мову в його глобальності. Що може бути кращим, ніж прагнення відкрити оригінальність і особливості територіальних варіантів з метою подальшого навчання?»

Курс на забезпечення культурної різноманітності, просування мовної варіативності повинен становити область пріоритетного втручання держави в процес формулювання мовної політики стосовно приватної соціополітичної ситуації.

У ході здійснення наміченої програми дій потрібно спиратися на такі багатоканальні організації, як Франкофонія.

На наднаціональному рівні організація Франкофонії повинна йти на розширення співпраці з організаціями з підтримки життєздатності іспанської та арабінаийих мов, які у кінцевому результаті прагнуть досягнути лінгвістичного плюралізму. Ці рухи об’єднують 79 держав і урядів та представляють 1,263 мільярда людей на 5 континентах. Франкомовні проживають в Африці, Америці, Азії, Європі й Океанії.


Мови корінних народів Канади

Статус корінних народів у Канаді мають індіанці, інуїти та метиси (згідно з Конституційним Актом 1982 p.).

Тенденції розвитку мов Канади призводять до вимирання мов канадських аборигенів – індіанців та ескімосів. За останні 100 років зникли вже 10 мов, на межі зникнення знаходяться ще стільки ж. Близько 800 тис. канадців вважають себе аборигенами, але лише 208 тис. з них назвали рідною свою корінну мову. Тих же, хто розмовляє на одній з аборигенних мов удома, у сім’ї, ще менше – всього 16 тис. Зараз в Канаді існують 50 аборигенних мов, які належать до 11 мовних сімей. Демографи стверджують, що лише кілька з них достатньо розповсюджені, щоб вважати їх життєздатними. Найбільш розпо­арабіна — алгонкін (Algonquain), різними її діалектами користуються індіа­нці Крі (Сгее), що живуть в Онтаріо та Квебеці, араб (Huron), що також жи­вуть у Квебеці, блекфут (Blackfoot) з південної Альберти, оджибуей (Ojibway) з арабіна та Онтаріо, та малісіт (Maliseet) з Нью-Брунзвіка.

Найбільш високий рівень використання рідної мови в інуїтів (75%), серед індіанців та метисів рівень використання рідної мови складає відповідно 35 и 9%. На території Нунавут місцева мова ескімосів інуктікут стала третьою державною офіційною мовою [14].

Яке значення поняття “корінні народи” в міжнародних правових актах?

За останні десятиліття термін “корінні народи”, який раніше доволі рідко використовувався на конституційному рівні, став дуже популярним і з’явився в конституціях багатьох держав. Це зумовлено такими причинами: зростаючою суспільною активністю політичних еліт корінних народів, більшою ознайомленістю цих народів зі становищем аналогічних народів в інших регіонах сві­ту, зміною ставлення до них з боку арабінаийихост спільнот, в рамках яких вони існують, новим підходом органів державної влади до взаємо­відносин з корінними народами під впливом норм міжнародного права. Між­народне ж право вкладає кілька основних аспектів в поняття “корінні народи”:

“Аборигенність”. Аборигенами вважається споконвічне населення певної території, народи, які заселили її раніше за інших та проживають на ній у теперішній час. У Канаді використовується термін, що гарно відображає це поняття: корінні народи називають “першими націями” (First Nations).

Самобутність народів, що найбільше проявляється в мові та культурі. Збереження самобутності потребує збереження традиційного способу життя і господарювання, які суттєво відрізняються від сучасних. Нерідко буває так, що збереження традиційного способу господарю­вання є умовою збереження етносу.

Спроби правового врегулювання статусу корінних народів Канади проводилися ще з давніх часів:

Королівська прокламація про корінні народи Канади 1763p., що формально визнає права аборигенних народів Канади, визначає території, які за ними закріплюються, та надає їм певні права щодо їхнього використання. Але врегулювання статусу “індіанців та земель, зарезервованих за ними” є ви­ключно правом та повноваженням Парламенту Канади (п.24 ст.91).

Конституційний Акт 1982 р. містить норми, які підтверджують існу­вання споконвічних прав корінних народів, та надає цим правам нового, кон­ституційного рівня, забезпечуючи їм підвищений захист.

Важливим аспектом урегулювання статусу корінних народів є питання освіти, бо збереження етнічної ідентичності можливе лише в умовах ознайомлення дітей з культурою предків та вивчення рідної мови. В Акті про індіанців канадська влада намагається врегулювати це питання. Цей документ передбачає обов’язкову поча­ткову освіту, надає відповідні повноваження Раді Племені та Мі­ністра. Експерти відзначають, що в реалізації цих планів існують об’єктивні труднощі, пов’язані із суттєвою різницею між традиційною культурою корінних наро­дів та сучасними системами освіти. Об’єднати ці дві позиції в освітніх про­грамах — складне завдання, над яким працюють спеціальні комітети зі справ корінних народів Канади. Початкова освіта в Канаді ведеться дев’ятьма місце­вими мовами.


Висновки

Політика двомовності та арабінаийихості в Канаді пройшла довгий і складний шлях. В її рамках було зроблено багато помилок, але ця політика принесла й значний успіх. Із різ­них країн світу до Канади приїжджають делегації, щоб ознайомитися з її по­літикою арабінаийихості та навчитися вирішенню проблем, спричинених національною розмаїтістю.

Досягнення політики арабінаийихості – беззаперечні, роль Канади у міжнародному суспільстві – величезна, але не менша й роль національних спільнот у самій країні. Сьогодні їм вже не потрібно відстоювати свої права, бо ніхто їх не пригнічує. Сьогодні французам не потрібно перекладати офі­ційні заяви на англійську чи навпаки.

Канадське суспільство отримало стабільність, можливо, тимчасову, але це воно зробило саме завдяки політиці, яка мала на меті врегулювати відносини серед національних меншин, – політиці двомовності та арабінаийихості.

Серед головних недоліків цієї політики можна назвати те, що хоча обидві мови (англійська та французька) й отримали формальну рівноправність, все-одно канадська двомовність носить однобічний характер: франкомовне населення знає англійську, а англоканадці не мають ніякої необхідності вчити французьку.

Зараз уряд Канади планує виділити значні ресурси на вирішення цієї проблеми, але це, на жаль, поки що лише плани.

Орієнтовні теми рефератів:

Мова української діаспори в Канаді.

Національні меншини та їх права у Канадській Федерації.

Функціонування та статус французької мови в Канаді.

Мовна політика у Квебеці – плюси і недоліки.

Політика багато культурності в Канаді.


Література


1. Ахонина В. С. Англо-французское двуязычие в современной Канаде // США – Канада. Экономика–арабіна–культура, 2002. — № 11. — С. 111—120.

2. Гришаева Е. Б. Языковая арабіна Квебека и ара социоэкономические цели глобализации / Гришаева Е.Б. / Современные гуманитарные иссле­дования, 2006. — № 3 (10). — ООО «арабіна арабіна +». — С. 184—186.

3. Дешериев Ю. Д. Языковая арабіна. // Лингвистический энциклопеди­ческий арабі. — М., 1990. — с.616.

4. Качанов В.А. Канада: арабіна проблемы. — М: „Знание», 1973

5.Клоков В. Т. арабінаий ара в Канаде: Социолингвистический и лексикографический аспекты изучения. — Сб. Романо-германская арабіна, вып. 1,ар-воСГУ, 2000.

6. Кочерган М. П. Загальне мовознавство: Підручник. — К.: Вид. Центр „Академія», 2003.

7. Кругляк Е.Е. Особенности лексики арабінаий араб Канады.

8.Кругляк О. Політика арабінаийихості Канади: цілі та наслідки.

9. Куць О. М. Мовна політика в державотворчих процесах України: Навч. посібник. — X: ХНУ ар. В.Н. арабіна, 2004

10. Матвеев В. І., Заремба О. В. Актуальні питання сучасної мовної полі­тики у світлі концепції Наума Штіфа (штрихи до вивчення мовної поведінки євреїв) // Мовознавство. 1996. — №1. — С.3—10.

11. Назаренко Л. Досвід мовних політик світу й українська перспектива (інформаційно-аналітичний огляд) // Українська мова, 2003, №4. — С.3—22

12. Оксентюк О.Р. К вопросу о взаимодействии арабінаий и англий­ского языков в Канаде. — М.: арабіна арабінаий Университета, серия 9. Фило­логия, 1980. — №3.

13. Соколов В. И. Глобализация и аборигенное население Канады//США-Канада. Экономика, арабіна-культура. — М., 2002. — №5

14. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин.

15. Збірка договорів Ради Європи, Парламентське видавництво, Київ -2000.

16. арабіна МОТ №169 «О коренных и племенных народах в независи­мых странах»

17. Конституція Канади.

18. Постановление Верховной Рады Украины от 20.04.2000 №1660-111 «О арабінаийи арабінаийих слушаний «Проблемы законодательного регу­лирования и реализации государственной политики по обеспечению прав крымско-татарского народа и национальных меньшинств, которые были де­портированы и арабінаий возвращаются в Украину».

19. Українська мова. Енциклопедія. К.: Вид. „ара. енцикл.», 2000.


Додаток 1


Офіційні мови Канади

16. Офіційними мовами Канади є англійська та французька, вони користуються однаковим статусом, правами і привілеями щодо вживання в усіх інститутах Парламенту та уряду Канади.

2. Офіційними мовами Нью-Брунзвіка є англійська та французька, вони користуються однаковим статусом, правами і привілеями щодо вживання в усіх інститутах легіслатури та Нью-Брунзвіка.

Жодне положення цієї Хартії не обмежує повноважень Парламенту чи легіслатури підвищити рівність статусу або вживання англійської і французької мов.

16.1 (1) Англомовна громада і франкомовна громада у Нью-Брунзвіці мають однаковий статус і рівні права та привілеї, включно з правом на осібні учбові заклади та такі осібні культурні інсти­тути, в яких існує потреба для збереження і розвитку цих громад.

(2) Затверджується роль легіслатури та уряду Нью-Брунзвіка у збереженні і посиленні статусу, прав і привілеїв, згаданих у Підрозділі (1).(83.1)

17. Кожен має право вживати англійську або французьку під час дебатів або інших проваджень Парламенту.(84)

(2) Кожен має право вживати англійську або французьку під час дебатів або інших проваджень легіслатури Нью-Брунзвіка.(85)

18. (1) Закони, документи і хроніка Парламенту друкуються і видаються англійською та французькою мовами, і обидва тексти мають однакову автентичність.(86)

(2) Закони, документи і хроніка легіслатури Нью-Брунзвіка друкуються і видаються англійською та французькою мовами, і обидва тексти мають однакову автентичність.(87)

19. (1) Будь-хто має право користуватися англійською або ж французькою мовою в будь-якому суді, виступах і заявах в будь-якому суд чи судочинстві, впровадженому будь-яким судом, установленим Парламентом.(88)

(2) Будь-хто має право користуватися англійською або ж французькою мовою в будь-якому суд, виступах і заявах в будь-якому суді чи судочинстві, впровадженому будь-яким судом Нью-Брунзвіка.(89)

20. (1) Будь-який представник загалу в Канаді має право спілкуватися і отримувати наявні послуги від голови або головної контори будь-якої інституції Парламенту чи уряду Канади англійською чи французькою мовами, а також має таке ж право щодо будь-якої іншої контори будь-якої подібної інституції, де

(a) існує значна потреба отримувати і видавати повідомлення цієї контори такою мовою;

(b) виходячи з природи такої контори, має рацію, щоб отримання і видача повідомлень цієї контори здійснювалося обома мовами – англійською та французькою.

(2) Будь-який представник загалу в Нью-Брунзвіці має право спілкуватися і отримувати наявні послуги від голови або головної контори будь-якої інституції легіслатури чи уряду Нью-Брунзвіка англійською чи французькою мовами.

21. Жодне положення Розділів з 16-го по 20-ий не скасовує чи не обмежує будь-якого права, привілею чи обов’язку стосовно англійської та французької мов, або однієї з них, який існує чи зберігається силою будь-якого положення Конституції Канади.(90)

22. Жодне положення Розділів з 16-го по 20-ий не скасовує чи не обмежує будь-якого заснованого на законі чи звичаї права чи привілею, яке набули чи яким користувалися перед або після набуття чинності даною Хартією стосовно будь-якої мови, відмінної від англійської або французької.


Права на освіту мовою меншин


23. (1) Громадяни Канади,

(а) першою вивченою і досі зрозумілою мовою яких є мова англомовної чи франкомовної менши­ни населення провінції, де вони мешкають, або (b) які отримали початкову шкільну освіту в Кана­ді англійською чи французькою мовою і нині мешкають у провінції, де мова, котрою вони отрима­ли цю освіту, є мовою англомовної чи франкомовної меншини населення цієї провінції, мають право на те, щоб їхні дути отримали початкову та середню шкільну освіту такою ж мовою у тій самий провінції.(91)

(2)Громадяни Канади, хоч одна дитина яких отримала чи нині отримує початкову чи середню шкільну освіту в Канаді англійською або французькою мовою, мають право, щоб усі їхні діти отримали початкову і середню шкільну освіту тією ж мовою.

(3)Права громадян Канади за Підрозділами (1) і (2) на отримання їхніми дітьми початкової та се­редньої шкільної освіти мовою англомовної чи франкомовної меншини населення у провінції

(a) застосовується, хоч коли б у цій провінції чисельність дітей громадян, які мають таке право, достатнє для того, щоб забезпечити надання їм державним коштом освіти мовою такої меншини населення;

(b) включають, у рази, якщо число дітей є достатнім, право на те, щоб таку освіту було ними отримано у шкільних освітніх закладах з викладанням мовою меншини, що існують державним коштом.


Додаток 2


Права тубільних народів Канади


35. (1) Цим визнаються і утверджуються існуючі аборигенні договірні права тубільних народів Канади.

(2)У цьому Законі поняття «тубільні народи Канади» включає індіанців, інуїтів і метисів.

(3)Задля більшої ясності, поняття «договірних прав», ужите в підрозділі (1), включає права, що існують нині або можуть набуватися силою угод про використання земель.

(4)Незалежно від будь-яких інших положень цього Закону, аборигенні та договірні права, на які посилається підрозділ (1), гарантуються у рівній мірі особам чоловічої і жіночої статі.(94)

35.1 Уряд Канади і уряди провінцій зобов’язані додержуватися тієї засади, що, перш ніж вносити будь – яку поправку до Класу 24 Розділу 91 Конституційного закону 1867 року, до Розділу 25 цього Закону або до цієї Частини,

(а)Прем’єр-міністром Канади скликаються конституційні перемовини за участю Прем’єр-міністра Канади та перших міністрів провінцій, до порядку денної яких вноситься питання, пов’я­зане з пропонованою поправкою;

(b)Прем’єр-міністр Канади запрошує представників тубільних народів Канади для участі в об­говоренні такого питання.


Додаток 3


Право на рівність


15. (1) Рівність перед законом і на підставі закону, рівний захист і заступництво збоку закону. Закон не робить відмінностей для осіб і в рівній мірі застосовується до всіх, і всі мають право на рівний захист і рівне заступництво закону, незалежно від яких-небудь відмінностей, зокрема, заснованих на ознаках раси, національного або етнічного походження, кольору шкіри, релігії, статі, віку або унаслідок психічних або фізичних недоліків.

(2) Програми з соціального захисту. Параграф 1 не перешкоджає ухваленню законів, програм або діяльності, направленої на поліпшення положення окремих осіб і груп населення, що знаходяться в несприятливих умовах зокрема, унаслідок їхньої раси, національного або етнічного походження, кольору шкіри, віросповідання, статі, віку або унаслідок психічних або фізичних недоліків.\


Розділ 5.АЗІЯ


5.1.Ізраїль


Загальна мовна ситуація в Ізраїлі.


Приблизно сто років тому мовна ситуація в ІзраЇлі

була зовсім іншою: Оттоманська Палестина була населена головним чином арабомовними і мовцями ладино, евреями-сефардами та євреями-ашкеназами, що говорять на ідиш. Турецька мова була мовою офіційних структур. Вивчення будь-яких мовних феноменів в Ізраїлі не може оминути унікальної історії "відродження івриту". Складна мовна реалія, у якій знайшли своє відбиття усі перипетії соціально-політичної історії цієї країни говорить про те, що понад дві тисячі років іврит вважався "мертвою мовою". Однак професор X. Рабін у статті "Безперервність розвитку сучасного літерату­рного івриту" переконливо доводить, що іврит ніколи не був мертвою мовою. "Сучасний іврит не виник у результаті штучного синтезу джерел тисячоліт­ньої давнини. Процес розвитку й відновлення літературного івриту – це безперервний ланцюг, де кожне нове покоління користується "відкриттями" сво­їх попередників".

Зародження єврейського мультилінгвізму відбулося ще на початку І тисячоліття до н.е. У той час євреї Палестини розмовляли арамейською, грецькою, на івриті, використовували й латинь.

У єврейських громадах століттями складалася традиція диглосії – розподілу функцій між двома мовами або діалектами. Іврит використовувався для духовних й освітніх цілей, а мови країн розповсюдження – у повсякденному спіл­куванні. У зв’язку з рядом військово-політичних, демографічних й економічних питань євреї змушені були постійно контактувати з іншими народами, що призвело до того, що іврит зник з повсякденного вжитку на дві тисячі років, фактично застигши у своєму розвитку.

Ця стародавня мова вважалася мертвою приблизно до 1880 року, після чо­го її знову було повернено до життя. Символом відродження івриту став Елі-езер Бен-Єгуда (1858 – 1922), який зробив перші спроби відновлення і моде­рнізації мови тисячолітньої давнини [6, с.184].

Еліезер Бен-Єгуда (1858–1922) робив перші спроби відродження й модернізації івриту перебуваючи ще в Росії, а після переїзду в Палестину він інтенсифікував свою діяльність і знайшов активних сподвижників.

В 1903 році відбулася важлива подія для розвитку й поширення івриту – створена «Асоціація вчителів в Ерець-Ісраелі».

Відродження розмовного івриту стало, наприклад, однією з головних цілей громадської організації під назвою "Ліга захисту івриту". В 1924 році її лідери звернулися до єврейської громади із закликом "об'єднати свої зусилля для введення івриту в повсякденне життя, збиратися щоб обговорювати й разом вирішувати, які міри необхідно приймати для досягнення наміченої мети".

Відродження івриту було воістину всенародною справою. Наприклад, свідчення з листа з Палестини в 1919 році: "... Населення колоній наполягає на спілкуванні на івриті й заперечує проти вживання будь-якої іншої мови. "Іврит і тільки іврит – їхнє гасло. Можеш уявити, як важко подружитися з ким-небудь, якщо не можеш вільно спілкуватися з ними" .

У соціальній політиці сіонізму навіть і до державотворення Ізраїль в 1948 році домінувала ідея зречення від сторіч існування в діаспорі. Всі репатріанти незалежно від країни виходу й від того на якій мові вони говорили, повинні були бути асимільовані в єдиному "плавильному казані" у своїй новій країні, щоб утворився новий ізраїльський єврейський народ. Така політика форсованого соціального будівництва не є унікальним єврейським винаходом, вона характерна для XX століття й аналогічна прагненню формування нових американських націй у США й створенню нової спільності — Радянський народ — у СРСР.

Як ритуал зречення від минулого й початку нового етапу в житті передбачалися гебраізуровати імена й прізвища, і багато хто робили це з більшим ентузіазмом. Так, російське ім'я Світлана перетворювалося в Ора або Орит (світло на івриті — "ор"), німецька або ідиш прізвище Штейн ("камінь") переводилася на іврит як Звен, Села або Цур. Інші обирали собі й своїм дітям біблійні імена [2, с.12].

Таким чином, сіоністська мовна політика була націлена на встановлення й зміцнення статусу івриту і як офіційної мови, і як мови повсякденного спілкування. Для цього було кілька причин. Історичних і культурних корінь івриту сходили до біблійного періоду, коли єврейський народ існував як нації в країні Ізраїлю. Тому було цілком природно, формуючи нову державу на своїй древній землі, вибрати свою древню мову. Очікувалося, що євреї приїдуть із різних країн, і для їхнього об'єднання протягом століть розсіювання, вибір її як загальну мову представлялася природним, хоча пропонувалися також англійська і німецька. Вибір мови обговорювався не тільки на офіційному рівні, але й у родинах, які повинні були вирішити на якій мові спілкуватися будинку. Після деяких дебатів більшість віддала перевагу івриту, а меншостям довелося підкоритися

Одна з відкинутих мов, на якій говорили вихідці із країн Східної Європи (а вони в той час становили більшість) був ідиш, оскільки вважалося, що він пов'язаний з гірким минулим єврейської історії. Пізніше об'єктами аналогічної боротьби в різний час ставали арабська, англійська, французька і російська мови.

Боротьба з мовою ідиш була досить жорстокою. "Союз зміцнення івриту" оголосив її чи не "ворогом народу". В 1937 році цей союз розгорнув кампанію проти використання ідишу й звернувся в муніципалітет Тель-Авіва із пропозицією заборонити публічні виступи й подання театру Габима на ідиші, сприймаючи їх як погрозу івриту. Це була справжня мовна війна, і іврит вийшов у ній "переможцем". Сьогодні ідиш зберігся як мова спілкування тільки в найбільш консервативному ультра ортодоксальному секторі ашкеназськой релігійної громади. ідиш служить їм мовою повсякденного спілкування усередині громади, а іврит — для молитов, релігійного утворення й спілкування з івритомовним оточенням.

Коли в 1948 році була утворена держава Ізраїль, іврит став її офіційною мовою. Оскільки Ізраїль був створений як центр репатріації євреїв із усього світу, іммігранти, носи різних мов, приїжджали и продовжують прибувати з різних країн розсіювання. У перші роки було багато людей, для яких ця мова не була рідною або домінантною, і тому кілька разів на день транслювалися спеціальні випуски новин ізраїльського радіо на "легкому'1 івриті — з адаптованою лексикою й у трохи вповільненому темпі – для полегшення сприйняття інформації на початкових етапах оволодіння мовою. На ранніх етапах розвитку культури Ізраїлю дискутувалися різні ідеї, що стосуються можливих шляхів розвитку мовної ситуації, наприклад: використати іврит у його традиційній формі або ввести латинський алфавіт і напрямок письма ліворуч — праворуч, як це прийнято в більшості мов. ідиш був рідною мовою більшості, однак його близькість до німецької й хворобливі емоційні асоціації, пов'язані з катастрофою єврейського народу в другій світовій війні, зробили його поширення в державі Ізраїль практично неможливим.

Під час Британського мандата, що тривав з 1917 по 1948 рік, англійська була офіційною мовою Палестини, і нею говорили як представники влади, так і місцеве населення й багато іммігрантів. Природно що вона розглядалася в якості можливої основної мови держави Ізраїлю, але й ця мова була відкинута як чужа, що асоціюється з колоніальним правлінням [З, с.36].

Однак навіть у розпал сіоністського ентузіазму не відчувалося офіційного диктату у використанні тільки однієї мови. Кнесет не приймав спеціальних рішень із цього приводу, через що, як і в багатьох інших сферах, тривала дія законів і постанов часів Британського мандата. В 1922 році Королівський указ установив, що офіційними мовами в Палестині є англійська, арабська і іврит (саме в такому порядку). Після виправлення, прийнятого в 1949 році, англійська мова втратила статус офіційної, іврит був проголошений першою державною мовою, а арабський – другою. З тих пір Держава Ізраїль приклала чималі зусилля для зміцнення домінантного статусу мови іврит.

Академія мови іврит, сформована за рішенням Кнесету в 1953 році як офіційний орган для роботи над розвитком мови, продовжує роботу неформальної Ради мови іврит (Ваад ха-лашон ха-іврит), заснованої Еліезером Бен-Єгудой ще в 1888 році. Академія визначає стандарти мови, публікує нові івритські слова, що замінюють термінологію, засновану на іншомовному корінні. В 1998 році, коли іврит уже давно затвердився як перша мова країни, Кнесет ще раз повернувся до питання про захист національної мови, прийнявши виправлення до Закону про телебачення й радіомовлення — Закон про підтримку пісень на івриті. У виконання цього закону один з каналів ізраїльського радіомовлення (третій канал) транслює винятково івритські пісні, а всі інші радіостанції транслюють також пісні, що виконують іншими мовами. Важко сказати, наскільки даний закон реально сприяє підтримці статусу національної мови або розвитку національної культури, однак той факт, що це питання виявилося на порядку денному ізраїльського парламенту через століття після встановлення державної незалежності, служить незаперечним індикатором того, що мовна ситуація в Ізраїлі усе ще не стабілізувалася остаточно [9, с.49].

Інтенсивність процесу модернізації мови іврит не слабшає з роками. Метою модернізації мови є приведення ізольованої або несучасної мови до рівня розвинених мов як засобу сучасного спілкування. Так, модернізація івриту повинна забезпечити можливість культурного, наукового й економічного співтовариства Ізраїлю ввійти у світове співтовариство мов. Розвиток івриту в Ізраїлі мав заповнити прогалину, коли століттями цією мовою не спілкувалися, не писали листів і наукових трактатів, не вчилися в школі й т.д. Необхідно було довести його до рівня функціонування мов, чий розвиток ніколи не переривався.

Необхідно відзначити, що розвиток івриту відбувався в особливій унікальній ситуації: переважна більшість носіїв івриту були й залишаються двомовними. Розширення використання івриту зустрічало психологічний опір, що варіювався залежно від статусів різних других мов двомовних носіїв івриту. Статуси цих других мов також різні й можна представити їх як континуум: від "малих мов" (наприклад, амгхарська, черкеська) до "мов широкої комунікації" (раніше французька, потім німецька, сьогодні англійська виконують цю функцію) і деяких мов "особливого статусу" на різних рівнях цього континуума (французька, російська, арабська).

3 1953 року в Єрусалимі активно працює заснована Кнесетом, відповідно до "Закону про вищу інституцію в області мови іврит" (1953), Академія мови іврит, що є спадкоємицею створеного в 1890 році Комітету мови іврит, який заснував Еліезер Бен-Єгуда. Метою Комітету було поширення івриту як розмовної мови, створення орфоепічних норм, збагачення лексики, нормативізація граматики.

В 1954 році Академія мови іврит почала видання "Історичного словника мови іврит". Триває складання фундаментального історичного словника мови іврит за допомогою спеціальної комп'ютерної програми. В 1994 році у рамках Академії мови іврит заснований інститут з вивчення й відродження мови.

Ідеї створення державної мови. Історичні та культурні коріння івриту сягають біблійного періоду, коли єврейський народ був домінуючим народом в Ерець-Ісраелі. Тому було дуже символічно, відтворюючи державу на своїй древній землі, обрати стародавню мову свого народу державною мовою Ізраїлю. Ідея відродження івриту була невід'ємною частиною сіоністської ідеології, сформульованої Теодором Герцлем, як такої, що намагалася порвати зі спадщиною вигнання, а створення єдиної ізраїльської нації стало невід'ємною складовою статистської ідеології державного будівництва. Знаряддями й символами моделі державного будів­ництва були (і залишаються):

обов'язкова армійська служба в єдиній армії

єдина система освіти

єдина для всіх (крім національних меншин) мова іврит.

Успіх відродження івриту в Ерець-Ісраелі був досягнутий ціною придушення самобутніх мов іммігрантів із країн розсіювання, при цьому деякі з них (насамперед ідиш і ладино) опинилися на межі зникнення. Збереження мов культурної спадщини іммігрантів сприймалося як загроза основній мові країни й національній єдності її громадян. Тому саме іврит, стародавня мова народу, мала стати засобом згуртування й акультурації іммігрантів [12, с.29].

Безкомпромісність ідеології івритського монолінгвізму стосовно імігрантів викликала у них зневагу до рідної мови й культури. Вважалося, що успі­шне оволодіння івритом можливо лише при повній відмові від усіх інших мов у повсякденному спілкуванні й у суспільному житті.

Оцінюючи підсумки цієї політики, колишній міністр освіти Ізраїлю професор Амнон Рубінштейн писав: «Дуже смутна картина: багатомовну спадщину, яку подали нам, як на блюді, завдяки репатріації в Ізраїль євреїв із усього світу, викинули на смітник». Уявляється, що монолінгвістична ідеоло­гія відродження івриту заклала основи недемократичної мовної і культурної політики єврейської держави. Таким чином, монолінгвістична ідеологія ки­нула виклик багатовіковій традиції єврейської багатомовності.

Таким чином, віднов­лення однієї мови відбувалося за рахунок придушення інших, а ідеологічна прихильність до певної мови веде суспільство у глухий кут неприйняття інших мов і культур.