Навчальний-методичний посібник з питань мовної політики й міжнаціональних відносин для студентів, розрахований на поглиблене вивчення курсу "Політологія"

Вид материала

Содержание

Проект закону "Про державну мову держави Ізраїль"
Союзні території

Подобный материал:

1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Додаток

Проект закону "Про державну мову держави Ізраїль"

Подано на розгляд Кнесету 21 березня 2007року.

Цей проект закону визначає основи державного регулювання у сфері мовної політики, регламентує права та обов’язки громадян Ізраїлю у цій сфері.

Державною мовою Ізраїлю є іврит. Арабській, англійській, російській та амхарській мовам надається статус робочих мов.

Державна мова має використовуватися в органах державної влади, при офіційному опублікуванні міжнародних договорів держави Ізраїль, а також законів й інших нормативних і правових актів; при підготовці та проведенні виборів і референдумів; у всіх державних органах юстиції; під час офіційних виступів керівників держави Ізраїль і його представників у ході міждержавних зустрічей і у міжнародних організаціях, як на території своєї країни, так і за кордоном.

На робочі мови мають бути переведені нормативні документи (за винятком документів для службового користування), анкети, бланки форм договорів і розрахункових відомостей, що використовуються службами Інституту національного страхування ("Битуах Леуми"), податкового відомства, муніципалітетами, державними й комерційними банками, лікарняними касами, всіма органами юстиції, а також страховими компаніями. Вони повинні видаватися для ознайомлення з їхнім змістом за першою вимогою громадянина Ізраїлю. Інтернет-сайти всіх міністерств і державних відомств, муніципалітетів, банків, лікарняних кас, компаній телефонного й стільникового зв'язку, транспортних і страхових компаній мають містити розділи з перекладом на робочі мови всієї надаваної інформації.

Викладання у всіх державних навчальних закладах має вестися тільки державною мовою. Разом з тим, представники тих або інших етнічних і репа-тріантських общин країни можуть вільно вивчати рідну мову, як другу іноземну мову. Крім цього органи державної влади зобов'язані вживати заходів із вдосконалювання системи освітии й системи підготовки фахівців в області івриту й викладачів івриту як другої іноземної мови, а також здійснювати державну підтримку видання словників і навчальної літератури з вивчення івриту.

Обов'язковому перекладу на робочі мови підлягають інструкції з ліками, як виробленими в Ізраїлі, так і ввезені із-за кордону.

Права громадян Ізраїлю гарантуватимуться незалежно від знання державної мови. Громадяни держави Ізраїль і громадяни іноземних держав, які не володіють державною мовою Ізраїлю, при реалізації захисту своїх прав і законних інтересів на території Ізраїлю, матимуть право на користування послугами перекладачів.

Додаток 2.

Сьогодні іврит є офіційною державною мовою й більшість населення володіє ним, за винятком літніх арабів і нових репатріантів. Нові репатріанти, як правило, вдома говорять мовою рідної країни, особливо, якщо не цілком вільно володіють івритом, а ті, хто приїхав давно, переходять на іврит, тому що часто їхні діти й онуки не володіють уже мовою країни виходу.

Виключення становлять релігійні євреї ультра-ортодоксального сектора ашкеназського походження: вони продовжують використовувати ідиш у шкільному навчанні й у побуті, а іврит для молитов (священна мова) і для спілкування з івритомовним оточенням. В ізраїльському арабському секторі в освіті, культурі й у побуті домінує арабська, однак більшість населення володіє також івритом. Мовна палітра Ізраїлю нараховує 32 мови.

Протягом сторіч іврит вважався мертвою мовою, хоча євреї в діаспорі використовували його для молитов, вивчення релігійних текстів і для спілкування з одновірцями з інших країн, якщо в них не було іншої спільної мови. Хоча релігійні тексти, написані на івриті, існують більше трьох тисяч років, а світські літературні твори з'явилися вже в сімнадцятому столітті, відродження івриту як розмовної мови повсякденного спілкування почалося тільки на початку двадцятого століття.

На різних етапах історії Ізраїлю мовна ідеологія впливала на мовну практику суспільства. Мабуть, найбільш сильний вплив ідеології сіонізму був у період активного відродження івриту. Формальна ж мовна політика ніколи не була істотною складовою державної політики. У цьому розумінні єдиним реально діючим носієм мовної політики є Міністерство Освіти, оскільки сформована ним політика переводиться на мову цифр, що мають прямий вплив на мовну практику, що визначає кому які мови вивчати, коли и скільки годин на тиждень, на яких мовах здавати іспити й т.д. Сам факт, що тільки в 1995-1996 році Міністерство Освіти вперше сформулювало свою політику в області вивчення мов і опублікувало відповідний циркуляр, свідчить про те, що ця проблема не була в числі пріоритетних. Скоріше, істотні зміни в мовній ситуації зажадали від-керівників системи освіти визначити й сформулювати свою позицію.

5.2.ІНДІЯ

Зараз населення Індії становить 1 027 015 247 людей. Більше 42 % населення – діти до 18 років, 6 % – похилого віку за 60 років. Багатонаціональна держава. Більше 500 етносів. 20 % населення – це хіндустанці. Біхарці, бенгальці, телугу, маратхи, таміли (від 50 до 90 млн. кожний). Ще є 30 етносів, що налічують більше 1 млн. Державними мовами проголошені хінді та англійська. Офіційними мовами є санскрит та мова урду. Мрідула Гош (Індія) про мовіну ситуавну своєї країни пише: "Індійський народ унікальний тим, що не можна і водночас говорити про один індійський народ. З одного боку, в Азії немає більш багатомовної, більш багатонаціональної країни, ніж Індія. Жодна мова не домінує – всі знають як мінімум дві або три морви. Причому державну мову поважають усі, мова не є предметом конфлікту і приводом для ускладнення життя в країні.Кожен штат має свою мову і літературу [Мрідула Гош. Про рецепти націєтворення // День.2010.- № 242.- 30-31 грудня].

Релігійна структура – 4/5 сповідують індуїзм. 10 % населення –мусульмани, 3-4% – християни, буддизм, сікхізм, джайнізм. Освіта: рівень писемності – 52 %, за 30 років рівень писемності зріс з 1/3 до 1/2. [12]

Що стосується безпосередньо мовної ситуації Індії, то до моменту підкорення Індії англійцями тут існувало, окрім давньописемної нормалізованої літературної мови – санскриту, кілька місцевих літературних мов. За період довготривалого англійського володарювання мовою державного апарату і діловодства, торгівлі та економічних відносин, школи та університетів, і, відповідно, науки, стає англійська. У функції єдиної загальнодержавної мови виступає чужа мова, тоді як сфера місцевих живих літературних мов виявляється дуже обмеженою. Переважна маса населення Індії не знає англійської мови. Вільно на ній говорять лише 2% населення. Тому необхідність заміни англійської мови ще на початку XX сторіччя стає одним із лозунгів національно-визвольного руху. Після подолання іноземного володарювання питання щодо «прав» різних літературних мов, тобто про їх суспільних функцій, зберігає минулу гостроту. Хоча, згідно з Конституцією в Індії 14 найважливіших літературних мов, у тому числі бенгальська, урду, панджабі, тамільська, хінді, кашмірі, телуру, санскрит, визнаються рівноправними, але функції загальнодержавної мови замість англійської передають хінді (з 1965 р.). У такій багатомовній державі, як Індія, необхідно мати якусь загальну і єдину мову, але противники хінді знову звертаються до англійської: англійська зберігає у цьому зв'язку положення другої офіційної мови, а у деяких Штатах на ній спілкується переважна кількість населення. За такої ситуації навіть «повноправна» національна літературна мова – хінді - не володіє якістю єдиної літературної мови, оскільки її конкурентами, з одного боку, є інші місцеві літературні мови, а з іншої – чужа літературна мова – англійська.

Особливості мовної політики в Індії.

Мовну ситуацію в Індії зумовлюють наступні фактори:

1) Наявність великої кількості мов і діалектів, відмінних як типологічно, так і генетично. Перепис населення 1961 року зафіксував 1652 мови та діалектів, які мешканці Індії назвали своїми рідними. Мов, якими розмовляє більше ніж 5 000 чоловік, налічується 281 [2, с. 17-18]. А Конституція Індії визнає офіційними 22 індійські мови плюс англійська, яка має статус асоційованої, або допоміжної державної [20,21; 8, с.323].

Така різноманітність мов майже унеможливлює формування національної ідентичності на основі єдиної, спільної мови. З одного боку, така мова потрібна для посилення індійської держави, для того, щоб всі громадяни Індії відчували спільність і рівність у межах своєї країни. Але жорстке нав'язування або навіть необережне визначення правового статусу якоїсь однієї мови може призвести до знищення інших індійських мов і до вицвітання яскравої мовної та культурної палітри індійського суспільства.

2) Значна кількість неписемного населення. За даними перепису населення 2001 року, загальна кількість населення Індії складає 1 027 015 247 чол. З них писемних лише 566 714 995. Тобто майже 35% населення не вміє читати і писати [3].

Такий стан народної освіти поглиблює мовний розкол у суспільстві. Якщо б усі діти в Індії навчалися у школі, то можна було ввести в шкільну програму, наприклад, вивчення хінді як обов'язкової дисципліни і, таким чином, лінгвістично поєднати населення усіх штатів та союзних територій Союзу.

3) Лінгвістичні штати. Кордони більшості штатів проведено за лінгвістичним принципом, хоча є і «штати без мови» і «мови без штату». Деякі політичні діячі Індії, науковці, спеціалісти з питань адміністрації та управління вважають, що «концепція лінгвістичних штатів перешкоджає реалізації фундаментальної єдності нації та національної солідарності» і в ній вбачають причину загострення національних відносин у 60-х роках. В індійській науковій і політичній літературі саме з лінгвістичними штатами асоціюється виникнення чисельних сен (армій), які виступали під шовіністичними лозунгами. Активно обговорюється можливість зміни адміністративного устрою Індії.

Проте створення лінгвістичних штатів – це один з найважливіших етапів демократизації незалежної Індії. Об'єднання у межах штату населення, що розмовляє певною мовою, відіграє важливу роль у розвитку цієї мови, у розширенні сфери її соціального функціонування. Концепція лінгвістичних штатів дає реальну можливість на практиці втілити принципи Конституції Індії, що стосуються мовних прав [8, стаття 29, 30], та принципи Європейської хартії про національні мови та мови меншини [4, стаття 7]. Щодо відцентрових тенденцій, то «Закон про противоправні дії» (1967р.), яким було заборонено усі прояви сепаратизму, практично вирішив цю проблему [7, с.135].

4) Нехарактерність для культури Індії поняття національності, велике значення племен та каст. Спільність мови та спільність території – це дві одвічні ознаки нації. Але у демографічних описах Індії і в переписах населення такі поняття, як раса, расова група чи нація просто не фігурують.

Такі слова, як «дравідійський» чи «індоарійський» здебільшого розглядаються як лінгвістичні, а не етнічні терміни. Доколоніальна література і традиції не проводять класифікацій за расовими ознаками.

Після здобуття незалежності, відповідно до політики уряду, спрямованої на перешкоджання розколу суспільства по расовим ознакам, у переписі населення 1951 року було покладено кінець расовим класифікаціям, які намагалися запровадити представники Британії (Франсуа Берн'єр, Каролус Ліннауес та ін.).

Розподіл суспільства іде за двома іншими ознаками: кастами та племенами. Існує два окремих списки – список каст та список племен. У Конституції вони так і називаються: «племена та касти, що входять до списку». Усього перелічено 772 плем'я, на кожний штат припадає від 5 до 63 племен.

Звичайно не всі громадяни Індії входять до одного з цих племен. До списку потрапили тільки ті племена, що вважаються корінними, аборигенними. Представники цих племен за Конституцією мають право на підтримку з боку держави як такі, що належать до «слабких верств населення» [8, стаття 15 пункт 4; стаття 19 пункт 5; стаття 46; стаття 342].

Як правило представники плем'я розмовляють дещо відмінно від інших. Це може бути діалект чи говірка однієї з розповсюджених на даній місцевості мов або навіть власна мова. Сукупність племен, що проживають у межах одного штату, можна якось порівняти з нашим поняттям про етнос чи національність. Але, як і всяка аналогія, таке порівняння можливе лише до певного ступеню.

5) Проблема англійської мови. Англійська мова прийшла до Індії з початком британської колонізації. І протягом майже 350 років насаджувалась і поширювалася як територіально, так і в плані соціальних функцій.

Після здобуття незалежності і навіть ще у ті часи, коли за неї тільки починали боротися, було проголошено принцип всебічного сприяння розвитку своїх, індійських мов і поступове усунення англійської мови з ужитку. Ці принципи затверджені основним законом держави та іншими нормативними актами. Проте на практиці все не так просто. Англійська мова в Індії дуже поширена. Вона домінує у засобах масової інформації, рекламі. За Конституцією [8, стаття 348] виключно англійська є мовою Верховного Суду, Високих Судів Правосуддя, всіх нормативних актів. Постійно ведеться боротьба між політичними силами, які прагнуть до посилення позицій англійської мови, і прихильниками хінді та інших індійських мов.

Огляд лінгвістичної карти сучасної Індії. Лінгвістична карта Індії являє собою досить строкату картину: мови, що розповсюджені на території країни, відрізняються як з типологічної і генетичної точок зору, тобто належать до різних мовних родин (індоарійської, дравідійської, аустроазійської, китайсько-тибетської та ін.), так із точки зору чисельності населення, яке розмовляє тією чи іншою мовою.

У світі налічується від трьох до чотирьох тисяч мов. В Індії розмовляють 1600 мовами. Згідно з переписом 1971 р., в країні існує 281 мова та діалект, на кожному з яких розмовляє більш ніж 5000 чоловік [2, с.7].

Називають декілька причин такої надзвичайно великої навіть для Індії кількості мов та діалектів. Однією з них є те, що багато хто дав назву своїй рідній мові за місцем народження чи проживання, професії, касті чи племінній приналежності. Вагому роль у появі багатьох раніше не відмічених назв зіграло прагнення певної частини опитуваних отримати пільги, які передбачені Конституцією Індії для лінгвістичних меншин (8, частина III, ст. 29, 30; частина XVIII, глава IV, ст. 347, 350А, 350В).

До того ж слід враховувати, що велика частина жителів Індії є неосвіченими, неписемними і тому можуть вважають той діалект, яким вони розмовляють, окремою мовою [16,с.6-7].

Спостерігається таке співвідношення кількості мов, розповсюджених на території Індії, та чисельності населення, що ними розмовляє (табл. 1):

Таблиця 1

Розмовляє даними мовами, чол.	Кількість мов
від 5 000 до 10 000	60
від 10 000 до 100 000	139
від 100 000	82

Типологічно мови Індії відносяться переважно до чотирьох мовних родин: індоарійської, дравідійської, аустроазійської та китайсько-тибетської.

З точки зору лінгвогеографії Індія представляє собою два величезних лінгвістичних ареали: 1) північну Індію, населення якої розмовляє індоєвропейськими мовами (бенгальська, маратхі, панджабі, хінді ті ін.); 2) південну Індію, де живуть народи, що розмовляють мовами дравідійської родини (тамільський, телугу, малаялам та ін.) [16, с.7-8].

Таблиця 2

ШТАТИ
№	Штат	Офіційна мова
1.	Андхра-Прадеш	телугу, урду
2.	Аруначал-Прадеш	англійська, хінді
3.	Ассам	ассамі, бодо, бенталі, карбі
4.	Біхар	хінді, урду, бхойпурі, магахі, майтхілі
5.	Чхаттісгарх	хінді, чхаттісгархі
6.	Гоа	конкані, маратхі, португальська, англійська
7.	Гуджарат	гуджараті, хінді, урду
8.	Хар'яна	хінді, панджабі
9.	Хімачал-Прадеш	хінід, пахарі
10	Джамму та Кашмір	кашмірі, догрі, урду
11.	Джхарнчал	хінді
12.	Карнатака	каннада
13.	Керала	малаялам
14.	Мадх'я-Прадеш	хінді
15.	Махараштра	маратхі, конкані
16.	Маніпур	маніпурі
17.	Мегхалая	хасі, гаро, англійська
18.	Мізорам	мізо, англійська
19.	Нагаленд	англійська
20.	Орісса	орія
21.	Панджаб	панджабі
22.	Раджхастан	хінді, раджхастані
23.	Сіккім	непалі
24.	Таміланд	тамілі
25.	Тріпура	бенгалі, кокборок
26.	Уттаранчал	хінді
27.	Уттар-Прадеш	хінді, урду
28.	Західний Бенгал	бенгалі
29.	Делі	хінді, англійська, урду, панджабі

СОЮЗНІ ТЕРИТОРІЇ
1	Острови Андман та Нікобар	нікобарська, бенгалі, англійська, хінді, малаялам, панджабі, тамілі, телугу тамілі, телугу
2	Чандігарх	панджабі, хінді
3	Дадра та Нагархавелі	гуджараті
4	Даман та Діу	гуджараті, англійська
5	Лакшадвіп	малаялам
6	Пондічеррі	тамілі, французька

Взагалі мови Індії за географічним розподілом можна умовно поділити на три групи:

1) мови, носії яких у переважній більшості проживають на компактній території у межах однієї адміністративної одиниці – штату;

2) «мови без штату» (термін уведено у 1989 р. на семінарі Літературної академії Індії в Делі);

3) хінді та урду, які посідають в Індії особливе місце [7, с. 18-21].

За ступенем етнічної консолідації деякі науковці пропонують поділити всі народи Індії на:

1) ті, що говорять діалектами найчисленніших мов (таких, як хінді та урду);

2) великі консолідовані народи за межами розповсюдження великих мов першої групи;

3) племінні народи.

Перша група складається з незліченної кількості націй, народів та етносів, які поєднує лише використання однієї мови; їхня етномовна ідентичність є порівняно слабкою. До другої групи можна віднести бенгальців, асамців, панджабців, гуджаратців, тамілів. Для них характерний високий рівень національної свідомості та консолідації. Майже всі вони компактно проживають у межах певної місцевості, де, як правило, становлять більшість. (Так, бенгальці в Західній Бенгалії, телугу в Андгра Прадеш, гуджаратці в Гуджараті та таміли в Тамілнаді становлять більше 80% населення [5]).

У Конституції Індії немає чіткого визначення офіційної, національної та регіональної мов. Згідно зі статтями 343–351 Конституції, хінді, англійська та регіональні мови мають застосовуватися для офіційних потреб, причому декларується мета загальнонаціонального використання хінді та гарантії використання мов меншин [6]. Англійська мова визначається як "допоміжна офіційна" (associate official) або друга офіційна мова.

Окрім того, 18 мов (хінді, телугу, бенгальська, маратгі, тамільська, урду, гуджараті, каннада, малаялам, орія, пенджабська, кашмірська, сіндгі, ассамезе, канкані, маніпурі, непальська та санскрит) подаються у 8-му додатку до Конституції і в індійській літературі часто визначаються як "scheduled languages". Ці 18 мов дехто визначає як регіональні мови або офіційні мови штатів, вказуючи на те, що майже кожна з цих мов визнана офіційною в одному зі штатів Індії. Хоча не мають своїх штатів урду та санскрит, а офіційною мовою штату Наґаленд є англійська, що не входить до переліку офіційних мов.

Інші називають ці мови національними, оскільки штати вільні вибирати мову адміністрації та освіти лише з офіційно визнаних мов, перелік яких міститься у 8-му додатку до Конституції. Незважаючи на різні підходи щодо їх визначення, ці 18 мов є виокремленими з-поміж усіх інших, а їхні носії мають привілейований, порівняно з іншими, статус.

При складанні списку національних мов за головний критерій було взято кількість носіїв (мінімум 10 млн.) Так, на хінді розмовляє приблизно 40% (за різними даними від 38% до 43%) усього населення [2]; телугу, бенгальська, маратгі та тамільська є рідними мовами для 4-5% кожна; носії кожної з решти мов складають 1-2% усього населення. Винятками є санскрит – стародавня мова сакральних текстів, що є практично мертвою, а також маніпурі, кашмірська мова та сіндгі, кожною з яких розмовляє менше 10 млн. індійців.

Отже, географічний розподіл мов Індії є досить складним навіть на рівні офіційних мов, не кажучи вже про племенні мови та мови лінгвістичних меншин. Він носить ієрархічний характер і має тенденцію швидко змінюватись.

Blog

Навчальний-методичний посібник з питань мовної політики й міжнаціональних відносин для студентів, розрахований на поглиблене вивчення курсу "Політологія"

Содержание