Навчальний-методичний посібник з питань мовної політики й міжнаціональних відносин для студентів, розрахований на поглиблене вивчення курсу "Політологія"

Вид материала

Документы

Содержание Розділ ІУ. ПІВНІЧНА АМЕРИКА Мовна політика урядів Канади 1982 – 2007

Подобный материал:

• Навчально-методичний посібник львів 2010, 600.36kb.
• Навчально-методичний посібник львів 2008, 715.92kb.
• Навчально-методичний посібник львів 2011, 446.01kb.
• Программа сприяння гармонізації міжнаціональних відносин, 201.43kb.
• Програма навчального курсу «Політологія» розділ І. Теоретико-методологічні засади політології, 2712.63kb.
• Міністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства, 1693.26kb.
• Навчально-методичний комплекс львів 2010 передмова, 2263.7kb.
• Г. О. Фролова фінансовий аналіз навчально-методичний посібник, 5022.82kb.
• «Маркетинг», 1708.58kb.
• Левенець І. В. Судова психіатрія: Навчальний посібник, 4790.36kb.

Розділ ІУ. ПІВНІЧНА АМЕРИКА

.

4.1. КАНАДА


Населення Канади ділиться на три лінгвістичні групи: арабіна – канадці, рідною мовою яких є англійська; арабінаий – канадці, рідною мовою яких є французька; аллофони – канадці, рідною мовою яких є яка-небудь інша мова.

Чисельність арабінаий зараз складає більше 7 мільйонів чоловік – це майже четверта частина населення країни. Їхня мова, закони, релігія і звичаї – відмінна риса канадської культури.

Домінуючі групи концентруються в конкретних районах: арабінаий розташовуються головним чином у провінції Квебек і в прилеглих частинах Онтаріо, в Нью-Брунзвіку, а також Манітобе. Проте існують незначні концентрації їх і на інших територіях Канади, тоді як арабіна проживають по всій країні.

Етнічна строкатість населення Канади принесла цій країні не тільки неповторний колорит і своєрідність, але й гострі, арабінаийихо національні проблеми, які призвели в 60—70-х роках XX ар. Канадську Конфедерацію до найбільшої кризи за всю її історію. Головне осереддя всього комплексу національних проблем — це питання про взаємини двох основних етнічних народностей країни: англо-канадської і франко-канадскої. Як відомо, у Канаді (за переписом 1971 р.) з 21,5 млн. канадців жителі англійського походження складали 9,6 млн., французького — 6,2 млн. В основі франко-канадского національного питання лежить соціально-економічне й політичне нерівноправ’я канадців французького походження, що склалося історично, й основної території їхнього мешкання — провінції Квебек – у системі Канадської держави взагалі. Протягом 200 років франко-канадці сформувалися в компактну етнічну спільність з національною самосвідомістю, вели боротьбу за збереження власного етносу, попри зусилля англо-канадської частини правлячих кругів країни асимілювати цей етнос. Сьогодні сам факт виживання й існування франко-канадців у Канаді вже не береться під сумнів, але це не означає, що вони, довівши й затвердивши своє право на існування, отримали в той же час справедливе й рівне становище в країні. Однією зі сфер вияву невирішеності національного питання в сучасній Канаді є область етнолінгвістичних відносин і мовної політики. Мова завжди була одним з найважливіших і невід’ємних чинників існування тієї або іншої нації, а політика в області мови — могутнім засобом етнічної консолідації або ж асиміляції. Не дивно, що за останні роки в Канаді навколо цього питання розгорілися суспільна полеміка, яка заслуговує найпильнішої уваги.

Мовна політика Канади – результат історичних взаємовідносин між англійцями та французами, а також відображення важливої історичної, політичної та культурної ролі франкомовного Квебеку. Прем’єр-міністр Канади за тра­дицією виступає з промовами в Парламенті та на важливих заходах частково французькою, частково – англійською. Керівники всіх чотирьох федеральних партій вільно володіють обома мовами, усі канадські державні службовці та­кож мають володіти ними. Уся федеральна література – від податкових де­кларацій до звітів – видається англійською та французькою мовами.

На відміну від федеральної мовної політики, провінції самостійно встановлюють офіційну мову на своїй території. Офіційною мовою в усіх провінціях та те­риторіях, за виключенням Квебеку (офіційна мова – французька) та Нью-Брунзвіку (єдина провінція, де обидві мови визнано державними), є англійська. Відомо, що в англомовних провінціях Канади великою популярністю користуються ті навчальні заклади, де викладання предметів ведеться фран­цузькою, бо в сучасній Канаді двомовність – це величезна перевага для людини, що бажає отримати гарну посаду. На території Нунавут офіційною мовою є інуктікут (ескімоська мова) – рідна мова більшості населення (інуітів).

Історичні передумови закріплення двомовності в Канаді. Чим же зумовлена така мовна ситуація в сучасному канадському суспільстві?

Перше французьке поселення було засновано у 1605 році, а пе­рше англійське – в 1622 р. Освоєння Канади французами (тоді країна назива­лася la Nouvelle France – Нова Франція) велося протягом XVI – значної час­тини XVIII століття. Офіційно ця територія була названа володінням францу­арабін королівства в 1663 році, але вже через 50 років, у 1713 році, Франція була змушена віддати англійцям згідно з Утрехтським миром східну частину Нової Франції – Акадію, яку англійці перейменували у Нову Шотландію. Жителям Акадії довелося залишити цю територію й розселитися по всій країні, але жителі інших поселень залишилися жити на своїх місцях. Після Семирічної війни (1756-1763 роки) англійці ще більше розширили свої воло­діння за рахунок придбання Нової Франції.

Втрату Францією своєї канадської колонії було закріплено Паризьким договором 1763 року. На той час у Канаді налічувалося приблизно 60 тисяч французів, що, головним чином, жили в районі між Квебеком та Монреалем. Війна за незалежність у Сполучених Штатах Америки призвела до змін у політичній ситуації й у Канаді. Велика кількість переселенців англійського походження приїхала до країни, що значно змінило співвідношення між франкомовним та англомовним населенням.

Рання мовна політика Канади виходила зі звичайних практичних та комерційних суджень: при встановленні нових контактів колоністам зручніше бу­ло користуватися звичними для них європейськими мовами, а інтереси місцевого населення ніколи не приймалися до уваги. Але протиріччя між коло­арабінаи силами в Північній Америці поклало початок конфлікту та ство­ренню характерної мовної політики щодо використання англійської та фран­цузької мов як державних.

Акт про Британську Північну Америку від 1867 року надавав французькій мові офіційного статусу, поряд з англійською, у федеральному парламенті та федеральних судах, а також у судах та легіслатурі провінції Квебек [6: 64]. Але державною мовою тоді визнавалася лише англійська, що домінувала в усіх сферах канадського суспільства. Англомовне населення було фактично розповсюджено по всій країні, а франкомовне – лише у провінціях Квебек, Нью-Брунзвік, Онтаріо та Манітоба.

Історія показала, що це були лише ілюзії національної рівності. За сто років існування Канадської Конфедерації склалася система явної нерівності двох основних мов у всіх сферах суспільного життя країни. Мовою ділового світу затвердилася англійська мова, оскільки англо-канадському і американському капіталу належить в Канаді, у тому числі в самому Квебеці, левова частка підприємств і банків. Усі найпрестижніші й найвисокооплачуваніші посади в канадському діловому суспільстві посідають англомовні жителі.

Довгий час мовна поведінка жителів Канади була соціально зумовлена: англо-канадці, яких була більшість у країні, вважали, що французька мова жителів Канади (French Canadian Patois) – неповноцінна й не має нічого спільного з мовою метрополії (Parisian French), а тим паче – з анг­лійською мовою. Боротьба за сфери впливу між двома головними мовами Канади велася протягом усього співіснування франко-канадців та їх англомовних співвітчизників, приймаючи у різний час різні форми. На ранніх етапах розвитку канадського суспільства це була боротьба французької мови за виживання, яка знаходила свої прояви в намаганні зберегти свою мову в родині, богослужіннях та освіті. Але починаючи з 20-х років XX сторіччя, боро­тьба квебекців за розширення використання французької мови в житті дер­жави та суспільства значно посилилася, частково змінивши свою мету – не лише зберегти позиції французької мови у суспільстві, а й позбавити англійську її привілейованого статусу, надати можливість квебекцям жити та працювати в їх рідному франкомовному середовищі, а також змусити англомовних канадців вивчити другу мову. Діяльність щодо вирішення цього питання ви­різнялася й досі вирізняється винятковою послідовністю та цілеспрямова­ністю. Необхідно також додати, що навіть заходи уряду Квебеку щодо сфер, навіть на перший погляд, не пов’язаних з мовною політикою, також сприяли зміцненню мовної самосвідомості жителів цієї провінції.Квебек – найбільша провінція Канади, у якій проживають 6 млн. франко-канадців, усього в Канаді проживає більш ніж 7 млн. франко-канадців. Довгий час багатства Квебеку належали англо-канад­цям та американцям. Це спровокувало у квебецькому суспільстві розвиток, так би мовити, комплексу «меншовартісності».

Принижений статус французької мови і франко-канадської нації в цілому призвів до мовної асиміляції франкомовних жителів країни. Багато канадців французького походження, що проживають за межами Квебека, втратили свою мову й інтегрувалися в англомовне середовище. На думку професора демографії з Монреальського університету Ж. Анріпіна, який входив до комісії з вивчення імміграційної політики в Канаді, демографічна тенденція така, що до 2000 р. канадців, говорять на французькій мові, лишилося всього 23% і вони проживають виключно в Квебеці (93% в порівнянні з 83% в 1971p.). Основна причина цього явища в тому, що 95% тих, хто прибуває до Канади іммігруючи, асимілюються в англомовному середовищі.

Мовна ситуація стала одним з важливих чинників, що обумовили загострення національного питання й підйом франко-канадського національного руху в 60-х — на початку 70-х років. Популярним гаслом цього руху стала вимога рівноправності двох мов, збереження національної спільності франко-канадців. Кризова ситуація у відносинах між двома основними націями країни змусила уряд зайнятися проблемою національних відносин і шукати якийсь вихід із кризової ситуації.

З приходом у 1960 р. до влади активної групи молодих лібералів, гасла яких „Будьте господарями власного дому» („Maitres chez nous») і „Ми чекаємо на зміни» (“Jlfaut que ca change”) захопили душі та серця квебекців, почався час змін, що зазвичай називається “тихою революцією”.

Комплекс дій нової влади було розпочато з реформування освіти, зі спрямування її на практичні потреби суспільства, для створення нової генерації висококваліфікованих працівників, що будуть вести справи рідною, фран­цузькою мовою. Розвиваючи промисловість країни (спочатку – завдяки креди­там США, які доволі швидко були повернені), Квебек не забував і про розви­ток самосвідомості своїх жителів – левова частина прибутків спрямовувалась на захист та підтримку власної національної мови та культури. У 1974 році єди­ар офіційною мовою провінції Квебек було проголошено французьку.

Зараз більшість дослідників вважають, що “тиха революція” у провінції Квебек була одним з основних чинників прийняття урядом П’єра араб комплексу законів щодо мови та культури Канади, метою яких була зміна концепції щодо титульного етносу Канади.

З метою нейтралізувати франко-канадський національний рух і знайти таку форму національного союзу, яка б задовольняла обидві основні етнічні групи, федеральний парламент ще в 1963 р. утворив спеціальну королівську комісію з двомовності і двох культур. Перед комісією було поставлено завдання виробити рекомендації з подолання національних суперечностей і зміцнення єдності Канади, заснованої «на рівному партнерстві двох націй-засновниць з урахуванням внеску інших етнічних груп у культурне багатство Канади».

Торкаючись проблеми офіційних мов Канади, комісія дійшла висновку, що в країні немає не тільки справжньої, але й формальної рівності двох мов. У зв’язку з цим були вироблені рекомендації й запропонована програма реформ у сфері мовної політики. Рекомендувалося перетворити всі федеральні інститути так, щоб вони дійсно відображали лінгвістичний дуалізм Канади. Рекомендації були направлені на забезпечення «рівних можливостей» для двох мовних общин, на визнання права батьків навчати своїх дітей одною з мов на вибір, орієнтацію всієї системи освіти на заохочення «лінгвістичного дуалізму Канади» і «співробітництва між двома общинами».

Таким чином, прийшовши в 1968 р. до влади в Канаді ліберальна адміністрація Е. араб отримала базу для проведення нової політики в національному питанні — обіцянка, яка багато в чому допомогла лібералам отримати перемогу на виборах.

З моменту винесення на обговорення після доповіді Королівської комісії з двомовності та двокультурності (1968 рік) політика арабінаийихості зустріла жорсткий опір прихильників ідеї “плавильного казана”, які були впевнені, що національні громади можуть досягти справедливості та рівних можливостей лише шляхом асиміляції.

Чому ж ця ідея отримала жорсткий опір значної частини суспільства?

У 60-70-ті роки минулого століття суспільні цінності й політична культура мали чітко виражену британську орієнтацію. Більшість населення Канади від покоління до покоління сприймала це як щось цілком природне. Тому можна зробити висновок, що політика двомовності й арабінаийихості загрожувала в першу чергу суспільно-політичній еліті та канадцям британського походження. Офіційна Оттава висловлювала серйозне занепокоєння тим, що в системі державного управління країни буде дві офіційні мови. Сама думка про те, що англомовні урядовці повинні будуть вивчати французьку мову, викликала незадоволення, бо во­ни не бачили в цьому жодного сенсу. Бюрократи розуміли, що реалізація цієї політики призведе до перерозподілу влади, і як тільки французькі канадці почали вимагати рівних мовних прав, правляча еліта повинна була б по­ступитися своєю владою. Багато дослідників сходяться у думці, що саме пи­тання влади відіграє центральну роль в опорі цій політиці.

Закон про офіційні мови (Official Languages Act) все-таки було прийнято в 1969 році. Цей закон юридично закріплював рівність англійської та французької мов у федеральних закладах, тим самим забезпечивши повагу до мов­них прав найбільших національних меншин. Вперше за всю історію країни встановлювалася рівноправність цих мов у всіх сферах, що підпадають під федеральну юрисдикцію. Згідно з цим законом усі федеральні міністерства, відомства та служби переводились на двомовну основу. Для тих державних службовців, які не знали французької мови, було встановлено термін для її вивчення.

Закон свідчить, що «англійська і французька мови є офіційними мовами Канади й у плані користування ними володіють рівними статусами і правами». Проте уряд пояснив, що встановлення в країні двох офіційних мов є лише визнання того факту, що переважна більшість канадців говорить саме на цих двох мовах і термін «офіційна» має значення тільки в плані визнання цієї мови як засобу комунікації, а не як вираз якого-небудь національного або культурного початку.

Закон передбачає видання всіх документів на двох мовах і відправлення державної служби на мові, яку вважають за краще громадяни, що користуються цією службою.

Закон визначив основні райони, де перш за все повинна забезпечуватися двомовна служба — це так звані «двомовні райони», де меншість, яка говорить на одній з офіційних мов, складає не менше 10 %. Таким двомовним районом оголошена й федеральна столиця м. Оттава — осереддя урядових установ. Як контрольно-наглядову службу закон встановив посаду комісара або спеціального вповноваженого з офіційних мов, у завдання якого входило стежити за здійсненням закону на практиці.

Для втілення закону в життя були потрібним серйозні й цілеспрямовані заходи із забезпечення двомовності. З цією метою була ухвалена «програма з розвитку двомовності», а при відомстві державного секретаря створений спеціальний відділ з її здійснення. Відділ розробив ряд заходів, що стосуються сфери освіти, державної служби, приватного сектора, мовної педагогіки і міжнародної співпраці. Важливою формою здійснення програми стала підтримка постановки навчання другій мові: французькій — в англійській частині країни, англійській мові — у французькій.

У 1971 році у своєму повідомленні в Палаті громад П’єр араб висловив думку Комісії з двомовності та двокультурності, спеціально створеної урядом: „Не може бути однієї культурної політики для канадців британського і французького походження, а іншої – для аборигенів та осіб, що скла­дають третину населення країни, тобто алофонів. Хоча існують дві офіційні мови, але немає офіційної культури, і ніяка етнічна група не має переваг пе­ара іншою». [1: 111–120]

Політика уряду П’єра араб кінця 60-х – початку 70-х років кардинально змінила природу владних відносин у країні. араб трактував вислів «справедливе суспільство» зовсім не як пустопорожнє гасло. Він вважав соціальний устрій Канади несправедливим. На власному досвіді він переконався в тому, що до франкомовних громадян ставляться як до нижчого класу. Їх терпіли через їхню чисельність, але не приймали. Для араб такий стан справ був неприйнятний. Він не міг дозволити, щоб французькі канадці або інші націо­нальні спільноти залишались осторонь від політичного та суспільного життя держави. Ще до легалізації Акту про офіційні мови в 1971 році араб неод­норазово заявляв про свої наміри не відступатися від цієї ініціативи.

Якщо колись і була політика, якій вищі посадові особи Канади чинили опір, то це була політика арабінаийихості. Вони не вірили в поліетнічність Канади, вважаючи етнічне розмаїття тимчасовим явищем, й ототожню­вали країну зі Сполученими Штатами, з “плавильним казаном”. Як не прикро це було для них, та все ж посадовці були змушені визнати, що франкомовні канадці не зникнуть, не асимілюються.

Концепція арабінаийихості суперечила уявленням правлячої еліти та посадовців про роль і сутність Канади, і вони розглядали ідеї араб як додаткове ускладнення у своєму житті. Адже вони не тільки повинні були прийн­яти політику двомовності, а й включити національні меншини до політичного та економічного життя.

Але трапилося так, що політика П’єра араб спричинила опір не лише серед канадців британського походження, а й серед франко-канадців, на підтримку яких вона, здавалося б, і була спрямована. Що ж не влаштовувало цю групу жителів Канади?

Квебецький рух проти закону від 1971 року очолював Роберт Бурасса, який усвідомлював, що ідея багатокультурної Канади створює сприятливі умови для реалізації концепції двох націй. Для Бурасса та інших націоналіс­тів відмова від радикального націоналізму була неприйнятною. Вони розгля­дали себе, франко-канадців, як єдиний народ, як єдину націю, тому ставлення до етнічних меншин як до рівних виглядало в їхніх очах щонайменше зрадою канадської історії. А вислів араб, що в тому разі, якщо чисельність італійців у Канаді буде дорівнювати чисельності французьких канадців, італійській мові буде надано статус офіційної, лише посилив націоналістичні настрої в країні. І хоча прем’єр-міністр насправді вірив у свої слова, вони лише загост­рили націоналістичні почуття та розпалили міжетнічну ворожнечу.

Для націоналістичних сил Квебеку політика арабінаийихості араб по суті означала відмову від Квебека як від окремого суспільства. Відмову, ко­тра була і є неприйнятною. Політика арабінаийихості, яка проголошувала, що в Канаді не існує офіційної культури, була неприйнятною. На їхній по­гляд, повинна існувати офіційна культура, зокрема культура народу Квебека.

В червні 1973 р. парламент Канади прийняв спеціальну резолюцію «Офіційні мови на державній службі», яка була покликана не тільки закріпити проведення цієї політики, але й заспокоїти англомовну частину державного апарату. Зрештою, посади вищої ланки державного апарату будуть займатися тільки двомовними особами. На всі двомовні пости можуть бути найняті як і ті, хто знають обидві мови, так і ті, хто висловить бажання вивчати другу мову і протягом року пройде відповідне навчання.

По закінченні 7 років з моменту вступу в дію закону про офіційні мови, політика двомовності не досягла помітних результатів, рівний статус двох мов не досягнутий.

Незадовільний хід мовної реформи викликає цілком зрозумілу незадоволеність багатьох канадців і, перш за все, представників франко-канадської нації. На адресу служби з контролю за двомовністю збільшується потік скарг. Більш за все нарікань з боку населення з приводу відсутності або поганої постановки двомовної служби лунають на адресу таких служб, як пошта, авіація, служби найму й імміграції, залізничного транспорту, радіомовлення й телебачення, збройні сили, міський транспорт, податкова служба. Закон про офіційні мови й політика двомовності не принесли бажаних змін у становищі Квебека і франко-канадців, у тому числі й у сфери мови й культури. Ясно, що оплотом французької мови і арабінаийихос культури й у майбутньому залишається тільки Квебек.

Ця незадоволеність франко-канадців заходами федерального уряду в мовній політиці примусила 30 липня 1974 р. парламент Квебека прийняти закон про французьку мову. Прем’єр-міністр Квебека Бурасса, прихильник культурної автономії Квебека, оголосив, що закон має за мету забезпечення «культурного суверенітету» і являє собою перший важливий крок на шляху його досягнення.

Новий закон оголошує французьку мову офіційною мовою провінції Квебек разом з тим, що англійська і французька мови оголошені офіційними мовами Канади. Проте це не означає, що в провінції повинне бути введене одномов’я. Швидше за все, закон ставить за мету перетворити Квебек на двомовну провінцію з пануючим положенням французької мови. Закон визначає умови використання французької мови в основних сферах квебекського суспільства. Він наказує ведення діловодства в адміністративних установах на французькій мові, при публікації всіх офіційних документів саме французький текст має основну силу. За рідкісним виключенням, ніхто не буде призначатися на державну службу без належного знання французької мови. Всі організації і представники професій, пов’язані з обслуговуванням населення, зобов’язані надавати свої послуги і здійснювати контакти на французькій мові.

У сфері освіти встановлюється, що мовою навчання у Квебеці є французька мова, але школи, які ведуть викладання англійською мовою, можуть продовжувати це навчання. Хоча закон не зобов’язує дітей неангломовних іммігрантів відвідувати тільки французькі школи, він вимагає від вступаючих до школи учнів достатнього попереднього знання англійської мови, щоб діставати на ній освіту. Закон у сфері освіти вступив в дію з 1975/76 навчального року.

Федеральна влада негативно сприйняла законодавчий захід уряду арабіна як своєрідний виклик і негативну відповідь на закон про офіційні мови й політику двомовності. Закон був вороже сприйнятий в англійській частині країни й перш за все «верхніми» верствами населення.

Оцінка багато в чому суперечливого закону про французьку мову є непростою справою. З одного боку, закон є необхідним і назрілим заходом, що відповідає інтересам збереження франко-канадської культури. Він відображає зростання франко-канадської національної самосвідомості, але водночас невирішеність франко-канадського питання. З іншого боку, закон не позбавлений націоналістичних рис.

Позиція Квебека стосовно найважливіших заходів федерального уряду в області мовної політики, а також перші підсумки цієї політики з повною визначеністю свідчать про те, наскільки гострими залишаються національні суперечності в Канаді в 70-ті роки XX ар.

У той же час деяких результатів ця політика досягла. Поза сумнівом, що останніми роками лінгвістичне середовище стало в країні менш «зараженим»: все більша кількість канадців, а також і правлячі круги визнають право на рівне існування французької мови і франко-канадської культури й навіть схильні вважати їх однією зі специфічних арабінаийихості характеристик, що відрізняють країну від її могутнього сусіда — Сполучених Штатів Америки.

Критики політики прем’єр-міністра П’єра араб виділяли кілька основ­них моментів, у яких ця політика могла виявити свою неспроможність, але з часом усі ці побоювання не виправдались:

2. процес набуття громадянства. Можна було б очікувати, що після 1971 року його темпи уповільняться, адже якщо арабінаийихості ототожнюється з відокремленістю, то навіщо ж людям канадське громадянство? Але фактично темпи набуття громадянства після 1971 року зросли, не зважаючи на усунення економічних стимулів (до 1971 року отримати посаду в ор­ганах федеральної державної служби могли лише громадяни Канади). Серед усіх національних груп, за винятком вихідців зі Сполученого Королівства та США, величе­зна кількість іммігрантів з різних країн подавала заяви на отримання грома­дянства. Якби ставлення уряду до національної відокремленості було позити­вним, хіба б скоротив він у 1977 році строк отримання громадянства з п’яти до трьох років?
   

2. участь у політичному житті. На думку критиків, після 1971 року рівень участі також мав би знизитися, адже якщо арабінаийихості ототожнюється з відокремленістю, то навіщо людям брати участь у політичному процесі? Але якщо ми подивимось на сьогоднішній парламент Канади, то побачимо, що до його складу входить набагато більше представників канад­ського суспільства, ніж будь-коли. У Кабінеті міністрів є й негри, й сикхи, й аборигени, й італійські канадці. А в Палаті громад представників різних етні­чних груп навіть більше.
   
3. темпи оволодіння офіційними мовами – ключова мета політики арабінаийихості. Після 1971 року 98,6% канадців розмовляли однією з двох офі­ційних мов або ж розуміли одну з них. Рівень відвідування англійських і французьких мовних курсів ніколи не був таким високим: попит значно перевищував пропозицію в багатьох регіонах Канади. І якщо політика арабінаийихості арабінаийих мовний апартеїд, як це стверджують критики полі­тики уряду, то чому темпи опанування офіційними мовами не знизилися пі­сля 1971 року? Критики не можуть навести жодного протилежного прикладу, бо це неправда.
   
4. кількість мішаних шлюбів. Після 1971 року цей показник зріс. Якщо в 1968 році лише 52% канадців позитивно ставилися до мішаних шлюбів, то в 1995 році їх кількість становила 81%). Чи свідчить це про національну відокремленість? Навпаки, деякі національні спільноти скаржаться, що вони втрачають свою самобутність саме через велику кількість мішаних шлюбів. Але з цим нічого не можна вдіяти. Громадяни Канади мають право одружуватися з ким завгодно, й уряд ніколи не втручався в цю сферу. Однак критики однаково продовжують наполягати на тому, нібито арабінаийихості поро­джує етнічну відокремленість.
   

2. активність представників етнічних спільнот. Учені та політичні діячі підтверджують, що вона дедалі знижується. Але це й на краще – організації не повинні бути занадто чисельними й зовсім не обов’язково, щоб усі представники етнічних громад мали в них членство. Скорочення кількості членів спеціальних організацій національних меншин можна частково пояснити ак­арабінаи участі представників етнічних спільнот у політичних, економіч­них, суспільних та інших асоціаціях основного суспільства після 1971 року. Коли в людей є можливість, вони прагнуть до інтеграції, а не до відокрем­лення.
   

Час показав, що політика двомовності та арабінаийихості не сприяла й не сприяє етнічному сепаратизму. Канада досягла набагато більших успіхів у справі інтеграції нацменшин у єдине ціле в порівнянні з іншими країнами, які відмовилися від політики двомовності та арабінаийихості. Уряд ніколи не намагався створювати національні гетто, ніколи не проводив політики мовного чи культурного апартеїду.

„Для араб, основною метою арабінаийихості було створення символічної національності, зберігаючи при цьому національні, культурні та релігійні особливості. Коли він говорив, що в Канаді не існує офіційної культури, він хотів підкреслити, що жодна національна меншина не має переваги над іншою» – вважає дослідник цього питання Орест Кругляк [19].

Мовна політика урядів Канади 1982 – 2007. Офіційно двомовність отримала конституційне закріплення в 1982 році Канадською Хартією прав та свобод, що є частиною головного закону країни. В Конституції зафіксовано, що англійська та французька мови мають рівні права як офіційні мови; парламентські дебати можна проводити будь-якою з них; закони друкуються обома мовами; кожен громадянин країни має право на розгляд його справи в суді однією з двох мов (за його вибором), мовні меншини (наприклад, арабінаий в англомовних провінціях та навпаки) мають повне право на освіту дітей у державних середніх закладах рідною мо­вою, якщо чисельність цієї групи населення це дозволяє.

Контроль над забезпеченням мовної рівноправності здійснює Комісар з питань офіційних мов, підзвітний Парламенту. Його головний обов’язок – стежити за виконанням Закону про офіційні мови (від 1969 року), розслідуючи відповідні скарги громадян країни та здійснюючи нагляд за роботою державних органів.

Переписи 1991 і 2001 років показали, що процентне співвідношення арабінаи і арабінаий у останні роки залишається відносно стабільним. Хоча за останні 50 років чисельність арабінаий у країні в цілому збільшилася, їхня частка в населенні зменшилася з 29% (1951 рік) до майже 24% (1991 рік) і залишалася на цьому рівні в 2001 році. Частково це пояснюється великим притоком іммігрантів, рідною мовою яких не є французька. Інша причина – пониження рівня народжуваності у квебекських жінок з початку 1960-х років. До 1951 року арабінаий складали приблизно 30% загального населення Канади. Чисельність арабінаи в країні за ці роки також збільшилася, хоча їхня частка в населенні Канади залишається стабільною – 59-60%.

У 1996 році 17% населення, або 4,8 мільйона чоловік, могли говорити обома офіційними мовами, у порівнянні з 16% (4,4 мільйона) у 1991 році, або з 13% (2,9 мільйона) в 1971 році. 45 років назад, у 1956 році, двомовними були тільки 1,7 мільйона чоловік [8; 207 – 224].

Згідно з прийнятим у Канаді в 2003 році 5-річним планом дій з розвитку офіційних мов, на виконання якого було виділено більше 650 млн. доларів США, уряд збирається прискорити процес розповсюдження двомовності. У галузі освіти цей план за 10 років передбачає збільшення франкомовних дітей, що навчаються у французьких школах поза межами провінції Квебек, з 68% до 80%, та подвоєння кількості канадців, що вільно володіють другою мовою. У соціальній сфері планується розширення практики двомовності в системах дошкільної освіти, а також асиміляції іммігрантів; у сфері державного управління – при прийомі на роботу перевага буде надаватися особам, що вільно володіють обома офіційними мовами, а молодих співробітників будуть стимулювати до вивчення другої мови.

Сучасна ситуація щодо політики арабінаийихості. Чи залишилася арабінаийихості — політикою рівних прав?

В рамках програми арабінаийихості кінця 80-х років минулого століття було зроблено ряд помилок через надмірний наголос на расових відносинах. У 1981 році було запроваджено програму, в якій уперше була підкреслена важливість урегулювання расових відносин. У той час це було надзвичайно важливим досягненням, яке розширювало політичний вимір соціальної справедливості. Але не планувалося, що расові питання переважатимуть над усіма іншими складовими програмами, що й сталося. Експерти дійшли висновку, що це трапилося через те, що політикам і урядовцям було значно легше мати справу саме з расо­вими відносинами, а не з більш суперечливими питаннями мов та культур національних меншин: врешті-решт хто і в якій державі буде чинити спро­тив розвитку позитивних расових відносин?

Але надмірний наголос на цьому питанні відвернув увагу від інших важ­ливих проблем:

зникнення мов деяких національних меншин та етнічних груп. У Канаді сприяння збереженню мов національних меншин та етнічних спільнот було дійсно величезною проблемою. В той час, як офіційна мовна політика домінувала, мови національних меншин поступово припиняли своє існування, а програми з їх збереження не розроблялися;

недостатній доступ національних меншин до державних програм. Ор­ара влади різного рівня ігнорували вимоги представників етнічних спільнот;

однобічність політики двомовності: значна кількість канадців знає англійську мову (для одних вона є рідною, для інших — вивченою). А французьку мову знають лише ті канадці, для яких вона рідна.

Офіційна Оттава не мала ніякого бажання вирішувати ці проблеми і з радістю маскувалася програмою арабінаийихості. Урядовці часто послуговувалися зручним для них визначенням інших складових цієї програми, що дозволяло їм залишати поза увагою деякі національні спільноти. Тож, наприклад, коли мо­ва йшла про віддання переваги новим етнічним групам, влада повідом­ляла: “Традиційні групи мають справедливу частку ресурсів”, маючи на увазі, що “їх можна ігнорувати”, не звертаючи уваги на те, що насправді ситуація виглядала зовсім інакше [19]. Відтак спільноти та організації національних меншин, котрі не мали расових проблем, злочинності або не були “новими”, просто виключалися з програми. Це, на думку багатьох авторів, була найбільша помилка, яка призвела до скорочення кількості прихильників політики арабінаийихості. Етнічні українці, німці, італійці та скандинави цілком справедливо не вірили, що програма розповсюджується й на них. Вони почали відмовчуватися, не висували вимог – і уряд почав їх ігнорувати. Це дійсно була трагедія, адже ці групи належали до найпалкіших прихильників політики арабінаийихості й часто давали міністрам цінні рекомендації що­до програм. Їхні голоси були втрачені. Можна сказати, що ніхто не виграв від скорочення пріоритетів програми, але ресурси та бю­арабі кошти були марно витраченими.

Така точка зору ні в якому разі не применшує значення проблем расових відносин, а звертає увагу на те, що для їх вирішення мають докладатися всі можливі зусилля, але не ціною ігнорування інших не менш важливих проблем.

Політика арабінаийихості планувалася як політика рівної участі, націлена на створення відповідальних інститутів громадянського суспільства. Тому необхідно зазначити, що відповідальність за ситуацію, яка склалася, несуть не тільки політики, а й національно-культурні спільноти, адже вони погоджувалися з тим напрямком, у якому реалізувалася про­грама, і нічого не робили для того, щоб змінити це становище.

Розвиток політики двомовності та арабінаийихості пройшов довгий і складний шлях. Це була подорож, яка принесла значний успіх, хоч багато недоліків і досі не виправлено. Восени 2002 року в Едмонтоні відбулася міжнародна конференція на тему “Канада: глобальна модель багатокультурної держави” (“Canada: A Global Model for a Multicultural State”), учасники якої дійшли спільної думки, що Канада дійсно стала такою державою. В усьому світі канадське суспільство вважається надзвичайно успішним, країна висту­пає основним ініціатором прийняття міжнародного механізму культурної розмаїтості — механізму, який у разі ухвалення дозволить країнам захищати та розвивати багатогранність етнічних меншин. З різних країн світу до Ка­нади приїжджають делегації, щоб ознайомитися з її політикою багатокульту­рності та навчитися вирішенню проблем, спричинених етнічною розмаїтістю.

арабінаийихості Канади не є досконалою, але все ж таки вона відіграла важливу роль у формуванні сучасного мирного суспільства: було створено не суспільство національних гетто, а суспільство рівної участі [19].


Мовна політика Квебеку. Мовні вимоги — надання рівного з іншими мовами статусу, розширення сфери використання — входять у мовну політику Квебеку і відносяться до нових соціоекономічних цілей глобалізації.

Основоположні принципи мовної політики в Квебеці записані в канадській конституції, в якій визначено статус французької мови на території Квебеку, її взаємовідношення з англійською мовою, автохтонними й іммігрантськими мовами.

Згідно з проголошеною політикою, французька є офіційною мовою Квебеку і спільною мовою публічного життя. Основним постулатом мовної політики Квебеку є положення про те, що французька мова повинна функціонувати на північноамериканському континенті. Цієї мети можна досягти, надаючи їй захист і максимум шансів на збереження у Квебеці — єдиній території, де французька є мовою більшості населення.

Отже, французька мова — це інструмент публічної комунікації, необхідний усім, а також засіб спілкування всіх квебекців незалежно від національної приналежності.

Вказана мета є об’єктом широкого політичного і соціального консенсусу. Основним законом виступає Хартія французької мови, положення якої складають суть мовної політики у Квебеці. Документ упроваджує в мовне облаштування соціальні аспекти й відносини та зачіпає такі сфери, які можуть вплинути на соціоекономічний статус французької мови, а саме: законодавча сфера, публічне адміністрування, арабінаийи діяльність, сфера юстиції, трудові відносини, сфера товарообміну й освіта.

Квебекська мовна політика направлена на просування французької мови, однак, слід зауважити, що вона не носить суто монополістичного одномовного характеру. Існує довгий перелік помилок відносно квебекськой мовної політики:

у Квебеку арабінаи заборонено використовувати англійську мову;

у шкільній освіті використовується виключно французька мова, арабінаи не допускають у приватні та двомовні школи;

в судовій системі осуджений має право на адвоката, який говорить англійською;

англійська мова заборонена у вуличних текстах.

Мовна політика у Квебеці прагне зберігати баланс між затвердженням французького характеру квебекського суспільства, мажоритарне населення якого представлене арабінаийи (81,4 % від загального складу населення), співтовариствами арабінаи (8,3 % населення), аллофонів (10,3 %) і автохтонів (1,1 %), які проживають на спільній території.

Іншими словами, подібні установки «переводяться» в поле мовної політики за допомогою ухвалення ряду заходів, що сприяють уживанню французької мови, але, в той же час, дозволяють використовувати й інші мови:

дозволяється використання французької або англійської мов в судових інстанціях;

білінгвізм закріплений законом;

арабінаийих населенню арабінаи гарантовано право отримувати освіту англійською мовою;

за арабінаий визнається право отримувати послуги в системах соціального страхування й охорони здоров’я;

поважається право інституційних структур використовувати англійську мову;

визнаються права корінних народів підтримувати і розвивати свої культури та мови;

у публічному адмініструванні допускаються й інші мови, а не лише французька;

дозволено використовувати мови, відмінні від французької, на етикетках товарів споживання. Французька мова зберігає при цьому рівне положення;

разом із французькою дозволяється використовувати й інші мови в надписах на афішах та в комерційних публікаціях. Проте французька мова посідає домінуюче місце [3; 184].

Незважаючи на це, досягнутий мовний баланс у Квебеці залишається дуже крихким.

Через геополітичну ситуацію, що склалася, Квебек виражає заклопотаність тим, яку роль відіграє французька мова в контексті економічної інтеграції на американському континенті. Нові вимоги до мовного облаштування можуть порушити існуючий баланс мов між чотирма мовними групами. Статистика свідчить, що 40 % здійснюють комунікацію іспанською мовою, 38 % — англійською, 20 % населення говорить португальською і менше 2 % —французькою мовою.

Можна передбачити, чому Квебек прагне надавати всесторонню підтримку подальшому закріпленню офіційного статусу французької мови. У разі позитивного результату французька мова змогла б зайняти разом з іспанською і португальською рівноправне положення і бути засобом комунікації між панамериканськими організаціями.

Квебек прагне також закріпити принцип мультилінгвізму у сфері торгових відносин і виражає готовність поважати й захищати споживачів, що імпортують продукцію з різних країн, а також виробників, з якими ведеться торгівля. У зв’язку з цим доцільно торкнутися питання про технічні норми і стандарти, яке теж знаходиться в полі зору різних мов і культур.

Принцип мультилінгвізму підтримується Квебеком і за допомогою розширення освітніх програм на американському континенті, які дають можливість зміцнити зв’язки між народами. Особливий наголос робиться на підтримці індивідуального мультилінгвізму. Відомо, що міністр освіти Квебеку виступив з ініціативою ввести в середній школі обов’язкове вивчення двох іноземних мов (іспанської і португальської), поширених як засоби комунікації в Північній та Південній Америці.

Крім того, Інституту французької мови Квебеку надали право стратегічного розвитку терміносистем французької та інших романських мов, пріоритетних для процесу арабінаийихо інтеграції. Проект носить назву «Великий термінологічний словник». Банк словника вже налічує понад 3 мільйони французьких і англійських термінів.