Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури чернігів 2010

Вид материала

Содержание

Чернігівські громадівці в боротьбі за українську мову
Художньо-образний аналіз кіноповісті о.довженка «земля»

Подобный материал:

1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 ... 29

Література

Антологія української поезії: в 6-ти т. / [упоряд. В. Шевчук]. – Т. 1. – К.: Дніпро, 1984. – 454 с.
Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка. Випуск 66. Серія: Філософські науки. Кулішеві читання з філософії етнокультури / за ред. В. А. Личковаха. Збірник. – Чернігів: ЧДПУ, 2009. – № 66. – 208 с.
Загорулько М. А. Емблематичність та символізм у поетиці «Чернігівських Афін» / М. А. Загорулько // Вісник ЧДПУ. Вип. 66. Серія: Філос. науки. Кулішеві читання з філософії етнокультури – Чернігів, 2009. – С. 148-151.
Макаров А. Світло українського бароко / Анатолій Макаров. – К: Мистецтво, 2002. – 288 с.
Максимович И. Иліотропіонъ, сообразованіе человеческой воли с Божественною изобразующій / И. Максимович // Черниговские епархиальные известия. – Часть неофициальная. – 1884. – № 16. – С. 699-726.
Максимович И. Иліотропіонъ, сообразованіе человеческой воли с Божественною изобразующій / И. Максимович // Там само. – 1885. – № 20. – С. 658-675.
Маслюк В. П. Латиномовні поетики та риторики XVII-XVIII ст. та їх роль в розвитку літератури на Україні / Віталій Петрович Маслюк.– К.: Наук. думка, 1983. – 234 с.
Морозов А. А., Софронова Л. А. Эмблематика и ее место в искусстве барокко / А. А. Морозов, Л. А. Софронова // Славянское барокко. Историко-культурные проблемы эпохи. – М., 1979. – С. 13-38.
Сазонова Л. И. Поэзия русского барокко / Лидия Ивановна Сазонова. – М.: Наука, 1991. – 263 с.
Сковорода Григорій. – Твори: у 2 т. / Г. Сковорода. – К.: ТОВ «Видавництво “Обереги”», 2005. – 2-е вид., виправ. – Т. 1. – 528 с.
Степовик Д. В. Іван Щирський: Поетичний образ в українській бароковій гравюрі / Д. В. Степовик. – К.: Мистецтво, 1988. – 159 с.
Чернігівські Афіни / [упор. А. Макаров]. – К.: Мистецтво, 2002. – 288 с.
Чижевський Д. І. Філософія Г. Сковороди / Д. І. Чижевський. – Х.: Прапор, 2004. – 272 с.

В статье исследуется эмблематическое искусство деятелей Черниговского литературно-философского круга. Определяются ментально-эстетические истоки эмблематического искусства, раскрывается его барочная природа.

Ключевые слова: эмблема, символ, иероглиф, эмблематическое искусство, метафорическое искусство, изобразительная поэзия, барокко, кончеттизм.

The article investigates emblematic art of the representatives of the Chernihiv literary-philosophical circle. It also determines mental-aesthetic source of the emblematic art and reveals its baroque nature.

Key words: emblem, symbol, hieroglyph, emblematic art, metaphoric art, pictorial poetry baroque, conceptism.

УДК 061 (477)

Зіневич Л.В.

ЧЕРНІГІВСЬКІ ГРОМАДІВЦІ В БОРОТЬБІ ЗА УКРАЇНСЬКУ МОВУ
ТА РОЗШИРЕННЯ СФЕР УКРАЇНСЬКОГО МОВОВЖИТКУ

У статті розглядається діяльність Чернігівської громади у 50-60-х роках ХІХ ст. щодо відстоювання прав на існування та функціонування української мови, впровадження її у навчальні заклади, видання україномовної періодики, навчальної та художньої літератури.

Ключові слова: громада, українська мова, мовний вжиток.

В історії української літературної мови – в період її становлення – для вироблення єдиного спільного літературного варіанту на основі народної мови в її діалектному різмаїтті, для утвердження української мови в освіті, врешті для виборювання права на її існування вагомого значення набувала діяльність регіональних культурницьких осередків, громад, серед яких одним із найбільш дієвих і впливових був чернігівський. «Чернігівщина, – як писав О. Кониський у своїх нотатках «З літньої подорожі по Чернігівщині», – з давніх-давен була і є колискою наших письменників. Вона дала нам Кулішів, Бєлозерських, Шишацького, Тулуба, Кузьменка, Огієвського, Носа, Лазаревського, Чалого, Вовчка, Волкова, Забілу і т.д.». Можемо додати, і самого автора цих слів – О.Кониського, також Л. Глібова, П. Морачевського, О. Марковича, В. Самійленка, М.В ербицького. З Черніговом тісно пов’язана творчість М. Коцюбинського, наукова діяльність Б. Грінченка та ін., хто прислужився ідеї служіння рідному народові, чий вплив на розвиток національної культури, української літературної мови незаперечний. „Не можна приписати формування літературної мови одній людині. Літературна мова виростає з співпраці визначних і менш визначних сучасників і з переємности досвіду й змагань поколінь. Проте не можна заперечувати й того, що окремі індивідуальності – письменники, журналісти, мовознавці – можуть надати літературній мові виразнішого характеру в певному напрямі” [1:16]. Саме в цьому сенсі і розглянемо значення творчої та громадської діяльності найвизначніших чернігівців для постання української мови в середині ХІХ ст., коли спроба відстояти права мови ототожнювалася із сепаратизмом і націоналізмом, коли в умовах імперської Росії генерувалася ідея національного самозречення, а відмова від рідної мови, що визнавалася лише як діалект російської, зіпсований польською, всіляко заохочувалася.

У кінці 50-х рр. ХІХ ст у Чернігові, як і в інших губернських містах – Києві, Полтаві, починає відроджуватися національний рух, натхненний спадщиною Т.Шевченка та уможливлений новими соціально-політичними умовами так званої «відлиги». Якраз у цей час повертаються із заслань діячі розгромленого раніше Кирило-Мефодіївського товариства і поновлюють свою діяльність. Завдяки Костомарову, Білозерському, Шевченку, Кулішеві та ін. створено першу українську Громаду у Петербурзі, дозволений вихід друком «Кобзаря», клопотанням Білозерського відкритий журнал «Основа», який мав величезний вплив на громадську свідомість. Діяльність цього петербурзького неформального угрупування стала першим сильним поштовхом українського культурно-національного руху в усій імперії і мала значний вплив на консолідацію та активізацію чернігівської пронаціональної інтелігенції. Тісний зв’язок петербурзької Громади із чернігівським осередком національно-патріотичних сил забезпечували як особисті контакти громадівців, так і спільність ідей та завдань.

Чернігівська громада, до якої входили Л. Глібов, О.В. Шишацький-Ілліч, О.В. Маркович, О. Кониський, С.Д. Ніс та ін.), ставила на меті відкриття недільних шкіл для простого люду, впровадження української мови у початковій школі, збирання етноматеріалів, поширення художнього українського слова через видання окремих книжок та завдяки публікаціям у газетах, які й стали своєрідним рупором і засобом втілення цих ідей.

П
© Зіневич Л.В., 2010
опуляризація національної культури та обговорення проблем освіти, впровадження української мови велися на шпальтах двох газет – «Черниговские губернские ведомости» і «Черниговский листок». Перша почала виходити друком ще із 1838 р. Вона складалася з двох частин: офіційної, де друкувалися розпорядження, постанови та повідомлення центрального і місцевого керівництва та неофіційної, в якій вміщувалися повідомлення про місцеві новини, статті з фольклору, етнографії, археології, історії, культури тощо. Але виразного національного характеру неофіційна частина набула якраз у кінці 50-х, коли її редактором працював поет, фольклорист О.В. Шишацький-Ілліч. Ще будучи семінаристом, Шишацький-Ілліч почав цікавитися історією рідного краю, народною творчістю та записувати фольклорні матеріали. У 1854 р. в газеті була надрукована його наукова розвідка «Местечко Олишевка Козелецкого уезда Черниговской губернии в историческом и этнографическом отношении», вона становила цінність як історичне дослідження (базувалася на архівних матеріалах), так і філологічне: у ній вміщені історичні пісні та перекази про добу Козаччини, казки, легенди, замовляння тощо. Пізніше зібраний фольклорний матеріал автор видав окремими збірниками «О памятниках местной народности» (1855) та «Сборник малорусских пословиц и поговорок» (1857). Його перу належить і власне лінгвістична праця «О народном языке и говорах Козелецкого уезда» (1853) та «Сборник малороссийских пословиц и поговорок» (1857), який на той час, за оцінкою Лазаревського, був найповнішим збірником малих жанрів українського фольклору. На шпальтах газети письменник видрукував і власні художні твори, які відповідали тогочасним романтично-сентиментальним традиціям української літератури («Моя туга», «Тяжко в світі сиротині», «Доля», оповідання «Лубок», приказку «Шкідливий цап». Як редактор Шишацький-Ілліч підтримував зв’язки з П.Кулішем, В.Білозерським, А.Лазаревським, Номисом та ін., залучав їх до співпраці, що сприяло синхронізації літератрних процесів на Чернігівщині і в усій Україні. Дописувачем газети бів і один із фундаторів місцевої «Громади», чи так званого «Куреня», С.Ніс, який здобув популярність народного лікаря. Він разом з іншими став фундатором Чернігівської громадської бібліотеки, поширював українську книжку, став активним учасником театрального аматорського гуртка.

У цій же газеті працював коректором О.В. Маркович. Марковичі – Опанас Васильович та його дружина – майбутня письменниця Марко Вовчок переїхали до Чернігова у грудні 1851р. Робота у газеті сприяла тому, що Марковичі швидко увійшли в коло чернігівських літераторів і прилучилися до наукової та просвітницької роботи. Вони багато мандрувли по Чернігівщині, збирали народні висловлювання, приказки, пісні, зокрема думу про полковника Івана Нечая, історичні пісні про Івана Бондаренка, «Ой Морозе, Морозенку, праведний козаче», «Не так тая Україна, ой, як молода дівчина» тощо. Ознайомлення з народним побутом, мовою, фольклором сприяло пробудженню письменницького таланту Марії Вілінської і знайшло відображення у її повістях та оповіданнях. «Її мова завжди барвиста й жива. З багатою фразеологією, чистою складнею, довго була в нас зразковою для вивчення й ніхто її не перевищав…» [2, 162]

Не менш важливу консолідуючу роль для національно свідомих сил Чернігова, а почасти і всієї України відігравав тижневик «"Черниговский листок". Його ініціатором та редактором став відомий український громадський і культурний діяч, поет-байкар Леонід Глібов. Хоча газета проіснувала лише трохи більше двох років (1861-1863), проте її значення в тогочасних жорстоких умовах переслідувань важко переоцінити: після припинення виходу журналу "Основа" газета "Черниговский листок" з листопада 1862 р. до серпня 1863 р. була фактично єдиним органом української преси на Наддніпрянщині. Популярність газети була настільки високою, що її добре знали далеко за межами Чернігова і передплачували навіть на Кавказі, у Казані, Херсоні, Петербурзі, Криму та інших містах імперії.

«Черниговский листок» став своєрідним рупором чернігівських громадівців. Як зазначалося у першому номері тижневика, він мав на меті "надати можливість місцевим жителям мати свій друкований орган громадського життя і діяльності", здійснити "всебічне й неупереджене дослідження українського краю і українського народу та усвідомлення його потреб", насамперед Чернігівщини [3]. На сторінках тижневика висвітлювалися, окрім світських новин з Чернігова та регіонів, наболілі проблеми народної освіти, велися гострі дискусії щодо необхідності навчання в школах рідною мовою, щодо існування української літературної мови як такої. Також у ній друкувалися матеріали з історії України, української етнографії, мовознавства, мистецтва та художні твори. Активно співпрацювали з газетою П. Куліш, О. Кониський, О. Лазаревський, М. Вербицький, О. Маркович, М. Номис, О. Тищинський, П. Єфименко, І. Лашнюков, Г. Кузьменко та ін.

Ідея впровадження української народної мови у писемність і поширення її серед широкого загалу реалізовувалася, перш за все, через друкування в газеті красного письменства. Це були різножанрові твори як уже авторитетних письменників – Куліша («Дівоче серце», «Дума про Саву Кононенка», «Кобзо, моя непорочна утіхо! та ін.»), Глібова («Пан на всю губу» «Мишача рада»), Кониського («Безталанна») тощо, так і місцевих початківців, наприклад, селян Ф. Кир’якова, І. Сірика, Х. Бовкуна, у мові яких особливо відчутний діалектний струмінь («далеко блищало багаттє, а улицію учувалась дівоча пісня», «її так жах і спостигнув тутечка ж», «не в одного паробка ворошилось серденько»).

Газета щиро вітала і підтримала відкриття зініційованої М.І. Пироговим недільної школи при Гімназії та меценатів, на пожертви яких вона існувала. Принагідно зазначимо, що серед найактивніших був Т.Шевченко. Недільні школи, на переконання Глібова, могли б стати «засобом зближення станів, взаємної любові і довіри, що слугує головною засадою благоденства суспільства» [3,1]. Крім того, в газеті досить сміливо прозвучала думка про необхідність навчати дітей рідною мовою. «Хвалити Бога, настав той час, що люди зрозуміли, що українських дітей не можна з першого початку учити грамоті на другій мові – крім української, коли ми справді, а не з хвастовства, бажаємо, щоб грамота принесла користь нашому народу», – писав один із найактивніших дописувачів газети і поборників української мови А.Кониський (Переходовець) [4,2]. Співпрацюючи і з Полтавською та Київською громадою, він був активним організатором недільних і вечірніх шкіл для народу. У газеті поряд з іншими пропонувалися також і його підручники: «Українські прописі», «Арихметика, або щотниця», «Перша граматика, або читання». О.Кониському належить ідея єднання та співпрці із західноукраїнськими культурно-освітніми організаціями та виданнями, що теж сприяло зближенню діалектів і виробленню спільної літературної мови. В одному із останніх номерів вміщене звертання Н.Костомарова «сприяти важливій справі освіти народу на своїй рідній мові» [5].

На шпальтах газети активно обговорювалися і власне наукові проблеми, зокрема лексикографічні. Так у 9 номері за 1862 р. була вміщена стаття К. Шейковського «По поводу южнорусского словаря», в якій автор пояснював відсутність повного словника української мови історичною долею нашого народу, що завжди знаходився між Сцилою і Харибдою і зазначав, що словник може бути тільки у того народу, у якого сильно розвинене усвідомлення самостійності» [6,70]. Лексикограф звернувся з проханням залучити до словникової праці усіх бажаючих.

Отже, і змістом, і мовою «Черниговский листок» сприяв формуванню національно свідомої інтелігенції, нового читача, який би не був байдужим до своєї історії, мови, літератури, стимулював до творчості, явленої в українському слові.

Розвою національної ідеї та рідного слова прислуживя Степан Данилович Ніс. До його «куреня» сходилося чимало люду. Разом з іншими громадівцями він поклав початок Чернігівській громадській бібліотеці, опікувався виданням книг для народу, займався збиранням етнографічних, фольклорних матеріалів, в тому числі із народної медицини. Зібраний ним матеріал друкувався в «Черниговских губернских ведомостях», у фольклорних збірках А. Метлинського, П. Чубинського тощо, а його наукові праці із медецини сприяли формуванню наукового стилю та україномовної медичної термінології.

Однією з найяскравіших подій національного життя в Чернігові стала діяльність аматорського театрального колективу під назвою "Товариство кохаючих рідну мову" або "шановців своєї народності", що діяв у 1862-1863 рр. У ньому брали участь як члени громади, так і ті, хто їм співчував (С. Д.Ніс, О.В. Маркович, Г.І. Паливода, П.Г. Борсук, І.П. Вовк, П.Ф. Глібова, О.М. Шрамченко, М.О. Загорська та ін.). За сприяння і підтримки Григорія Павловича та Катерини Василівни Галаганів з благодійною метою – «на підмогу убогим студентам нашої губернії», як було зазаначено в афіші, товариство організовувало любительські вистави «Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка». Акція, попри побоювання організаторів через те, що «украинский язык cчитается многими и до сих пор языком мужицким» пройшла з аншлагом. Після закінчення вистави піднесення було настільки високим, що в залі прозвучало кілька українських пісень – «Ой Морозе, Морозенку», «Ой не пугай пугаченьку», «Ой на горі, на горі вівчар вівці зганяє». Вистави здобули чимало схвальних відгуків: "Характерні риси української музики, українського живопису і поезії виявилися тут більш-менш повно. Різноманітні звуки української пісні, найчудовіші сцени із народного життя і могутні вірші нашого Кобзаря Шевченка привертали почергово увагу слухачів, діючи на них магічною силою рідного слова, рідної природи і рідної мелодії. В хорах і живих картинах поєдналися найпоетичніші мотиви українського життя", – зазначалося в одному з номерів «Черниговского листка». Один із майбутніх відомих громадських діячів і правозахисників української мови – І. Шраг в автобіографії згадував, що п’єса справила на нього надзвичайне враження (він був учнем третього класу) і мала неабиякий вплив на утвердження в його душі українського духу [7,15]. Тож діяльність «Товариства кохаючого рідну мову» дійсно відіграла величезну роль у справі національного пробудження й популяризації рідної мови.

Отже, чернігівська інтелігенція своєю пропагандистською, організаційною, видавничою, науковою та творчою діяльністю зробила вагомий внесок у розвиток української мови: виборювала право на її утвердження, сприяла розширенню сфер функціонування, зокрема виробленню публіцистичного та наукового стилю, впровадженню мови у початковій школі, становленню української філології як науки, особливо фольклористики та лексикографії, а своєю художньою творчістю розвивала внутрішні потенції рідного слова.

Проте нищівний «Валуєвський указ» 1863 р. не дозволив зреалізувати задумане: разом із іншими розгромлено і Чернігівську громаду, припинено видання "Черниговского листка", закрито усі недільні школи, проведено арешти громадівців, мова оголошується неіснуючою. На ціле десятиліття у Чернігові запанує тиша, поки потугами М. Коцюбинського, Б. Грінченка не відродиться друга хвиля громадівського руху.

Література

1. Шевельов Ю. Портрети українських мовознавців. – К: Видавничий дім „КМ Академія”. – 2002.

2. Огієнко І. Історія української літературної мови. – К., 2001.

3. Черниговский листок. – 1861, №1.

4. Черниговский листок. –1862, №2.

5. Черниговский листок. – 1963, 33.

6. Черниговский листок. – 1862. – №9.

7. Шраг І.Л. Документи і матеріали. – Чернігів. – 1997.

В статье рассматривается деятельность Черниговской громады в 50-60-х годах ХIХ ст., по отстаиванию прав на существование и функционирование украинского языка, внедрения его в учебные заведения, издания украиноязычной периодики, учебной и художественной литературы.

Ключевые слова: громада, украинский язык, речевое употребление.

The article deals with the activity of the Chernihiv local community in the 50-60-ies of the 19 th century, defending rights on the Ukrainian language existence and functioning, its introducing in the children educational institution, publishing Ukrainian periodicals, educational and fiction literature.

Key words:”Hromada”, Ukrainian language, speech usage.

УДК 821.161.2

Гирич М.М.

ХУДОЖНЬО-ОБРАЗНИЙ АНАЛІЗ КІНОПОВІСТІ О.ДОВЖЕНКА «ЗЕМЛЯ»
В КОНТЕКСТІ ЕСТЕТИКИ ЕКСПРЕСІОНІЗМУ

Стаття присвячена дослідженню особливостей кіноповісті «Земля» в контексті специфіки експресіонізму, а також стильових ознак, властивих індивідуальній авторській манері О. Довженка, мовностилістичних рис вияву експресіонізму у творі.

Ключові слова: кіноповість, експресіонізм, контраст, протиставлення, етно-національні риси, художній образ.

Шедевром не тільки українського, але й світового кіномистецтва заслужено визнаний фільм Олександра Довженка «Земля» (1930) [8, с. 81]. На спеціальному конкурсі, проведеному під час Всесвітньої Брюссельської виставки в 1958 році, «Земля» названа серед дванадцяти найвидатніших фільмів усіх часів і народів. Цей твір настільки масштабний, що до нього складно застосувати якесь єдине визначення жанру. Мистецтвознавці називають його і ліро-епічною романтичною поемою, і оптимістичною трагедією, і героїчним народним епосом. У ній з особливою силою виразилось світосприйняття українців.

Крізь призму гострих подій, пов'язаних із перетвореннями в українському селі, Довженко піднімає актуальні загальнолюдські теми: життя і смерть, людина і земля, нове і старе, кохання; звеличує природу, оспівує людину, землю й оновлений труд на ній; утверджує думку про безсмертя тих, хто віддав життя за ідеали; талановито поєднує глибоко соціальний зміст і високопоетичну форму [8, с. 82].

Дослідивши композиційні особливості творів митця, можна стверджувати, що заради посилення виразності, цілісності, лаконічного, ємного вислову письменник вивільнює колір, лінію, емоцію, слово від вузьких рамок жанрової композиції. Йому властивий близький до кіномонтажу принцип компонування. Довженка не задовольняв сюжет як певна послідовність подій, він об'єднував величезний матеріал своїх фільмів і кіноповістей багатоємною поетичною думкою, неподільністю душевного стану, творчою волею, підпорядкованістю потребі виразити складну неосяжну цілість.

Саме своєрідністю авторського «я» і зумовлені особливості побудови кіноповісті «Земля». Ми не бачимо чіткої послідовності розвитку подій. Кожен епізод існує, на перший погляд, начебто сам по собі, вливаючись у структуру твору лише волею та задумом автора. Митець обирає лише те, що сприяє реалізації авторського задуму, яскравій виражальності викладу. Звідси й своєрідна кінематографічна побудова повісті. Довженко бачить і показує те, що мусив би побачити глядач на екрані. Його погляд збігається з об'єктивом камери. Здається, зображене навіть розпадається на перший, другий і наступні плани. Кіноповість – ніби строкатий колаж баченого та вигаданого на основі баченого.

Знехтувавши формальними зв'язками між окремими фрагментами сюжету, письменник досягнув внутрішньої єдності у створенні картини українського села періоду колективізації. І своєрідним каталізатором цього є інструменти та засоби експресіонізму. Він виявив себе у виразно емоційній манері, що тяжіє до часових зміщень викладу подій, емоційних контрастів, сміливих поєднань метафористики, гротеску, гіперболи.

Такими перебільшено грандіозними показує нам митець дідів Григорія та Семена. Дідові Семену «років сто чи, може, трохи й менше, але приємно чомусь думати, що саме сто» [1, с. 108]; у діда Григорія «грізні прокурені вуса» [там само] і він схожий на стародавнього воїна. А ще в молодості він був найдужчим парубком не тільки в губернії, а «до самої навіть Москви» [там само]. Митця приваблюють прості характери, звичайні люди, величні у своїй безпосередності та єдності з природою. Саме в образах селян, дітей землі, Довженко реалізує одну з головних концепцій експресіонізму – виразити незриме через зриме, внутрішнє через зовнішнє.

Письменник уміє в малому побачити величне, у простому – незвичайне. Відверто приземлені картини селянського побуту гармонійно поєднуються з глибокими філософськими узагальненнями героїв, які мудро переосмислюють життя і промовляють, здається, до всього світу. Тому й неприємний факт смерті діда Семена Довженко показує не потворним, а прекрасним. І прості селяни раптом підносяться до осмислення глибокої таємниці буття і смерті, безмежності часу та його законів, до розуміння чогось величного і таємничого [2, с.121]

З
© Гирич. М.М., 2010
робивши текстуальний аналіз твору, нами виявилено, що в кіноповісті «Земля» зустрічається чимало епізодів, навмисне емоційно загострених (аж до неймовірного) до контрастів, антитез. Твір, можна сказати, побудований на різкому протиставленні прекрасного і потворного, світлого і темного в людській душі.

Світла й природна смерть діда на початку повісті протиставляється неприродній, страшній загибелі його онука в кінці твору. Опис літньої картини в дідовому саду, де зійшовся рід, щоб у тихому і аж ніби радісному смутку провести на вічний покій старійшину, різко контрастує з лихими й темними прокльонами в хаті Архипа Білоконя. Василь помирає, злітаючи до неба в натхненному танці, а Хома Білоконь продовжує жити, угвинчуючись у землю. Дитина в першому епізоді щосили намагається вкусити яблуко, демонструючи життєлюбність, а старий дід уже не може доїсти останню у своєму житті грушку. Глибоко контрастують й символічні образи «симпатичного, напористого трактора-революціонера» [1, с. 120], що втілює поступ нового життя, та сумного коня.

У такий спосіб Довженко яскраво втілює свою ідею високої поетичної правди, відрази до низького, брудного, сірого. Поряд сусідять і контрастують у Довженка драматичне і комічне. Ось дід Григорій, намастивши голову оливою з лампадки, урочисто вирушає на кладовище відвідати свого побратима. Тут же, зовсім не боячись потойбічного сусідства, граються дітлахи та піджартовують з діда. Та й саме кладовище зовсім не похмуре, а навіть веселе: «на хрестах часом сушилась білизна, або якась макітра чи глечик» [1, с. 117], у неділю сюди сходились на посиденьки баби, ніби на одвідини до померлої рідні. Смерть і життя перебувають у Довженка в органічному поєднанні.

Дослідивши багату колористику кіноповісті, дійшли висновку, що експресія твору виявляє себе на рівні специфічної пластики, ритму, чорно-білої контрастності кольорів, підкресленої виразності очей, що присутні в ньому. Особливо світлі, чисті тони він обирає для опису діда Семена, який лежить серед яблунь і груш «на білому стародавньому рядні, в білій сорочці, сам весь білий і прозорий від старості й доброти... він якось трохи ніби сяяв» [1, с. 108].

Винятковою прозорістю і виразністю відзначаються пейзажі в кіноповісті Довженка: білі хати, залиті дивним місячним сяйвом, легкий пил, роса на траві, вилискують під місяцем спини темних коней, слід на росяній траві. Така виразна колористична гама ще різкіше підкреслює трагізм події, що має ось-ось статись, різко контрастує з нею. Використання в кіноповісті світла як засобу художнього малюнка і створило підкреслено експресіоністичну атмосферу цього твору. Очевидно, що деякі епізоди «Землі» були написані під прямим впливом кіноекспресіонізму, адже невипадково саме експресіоністи вперше почали використовувати чарівну світлову гру, що згодом увійшла в класику світового мистецтва.

Експресіоністи по-своєму висвітлювали проблему «потворне –прекрасне». Без темряви не побачиш світла, без осмислення потворного не усвідомиш прекрасне. Ці два начала нерозривні і не можуть існувати одне без одного. Ми виявили, що в кіноповісті це протистояння знайшло цікаве розв'язання. Світлий життєлюбний образ Василя неможливий без протиставлення його темному Хомі, утвердження життя неможливе без зображення смерті й похорону, торжество нового не буде справжнім, якщо воно не спиратиметься на моральні здобутки старого. Справжня краса людини – не лише в її зовнішній досконалості, а й у гармонії найпотаємніших процесів, навіть фізіологічних. Красномовним з цього погляду є епізод наповнення радіатора, коли автор милується кожним порухом тіла своїх героїв. Отже, зображення потворного допомагає митцеві повніше відобразити колорит реального життя, де переплелися прекрасне й бридке, глибше розкривається краса людини й життя.

Довженковому експресіонізму властива тенденція до синтезу видів мистецтва (живопис – танець – музика – література – кінематограф), яка збагачує мистецьку палітру. Пригадаймо неперевершений танець Василя в кіноповісті. У цьому епізоді кінорежисер втілив ідею хореографа В.Авраменка, яка свого часу вплинула на молодого О.Довженка, а пізніше вилилась у танці Василя: «Не по танцкласах, не на паркетах виникли їх святкові рухи, а в тайних наказах жаги оволодіння, де вже не з волі скрипок чи труб, а за непорушним законом життя душа рветься у височінь, коли, підкоряючись внутрішній музиці поза всіма законами тяжіння, торжествуюче тіло відривається від землі навстріч кращому, що несе в окремі людині безсмертна душа його народу» [1, с. 129].

Експресіоністи з великою увагою ставились до проблеми сенсу страждання і смерті людини. На їхню думку, смерть не є кінцем людського існування, а лише моментом у процесі переходу в іншу форму. Так, у О. Довженка смерть Василя Трубенка є необхідною передумовою для подальшого оновлення, поліпшення життя села. Для митця характерна віталізація смерті. Трагічна загибель комсомольця у момент найбільшого його духовного піднесення – це початок нового становлення: буйний та теплий дощ змиває з лиця землі рештки смутку й скорботи, утихає смуток за хлопцем, поступившись місцем вдячності, Наталка знаходить щастя з іншим, утіху в праці й дітях. Елементи символізації віталістичних образів знаходимо також в описі улюблених Довженкових яблук.

Порівнявши характери героїв «Землі», можна дійти висновку, що О.Довженко, трактуючи образи кіноповісті, не відходить від мистецької концепції експресіоністів, за якою зло не є сталою, вічною категорією, а лише тимчасовою відсутністю добра. Незважаючи на лихий характер та підступність, куркуленко Хома Білоконь усвідомлює ницість свого вчинку і вкручується головою в землю, ніби прагнучи добровільного самознищення і кари. Покинутий односельцями, полишений на самоті, через докори сумління й пережиті муки він пізнає в собі існуюче зло і прагне очистити душу. Селяни ігнорують розпачливі зізнання Хоми. Таким чином автор наголошує: за зло не можна платити помстою. Адже зло, заподіяне іншому, неодмінно повернеться до того, хто його вчинив.

Письменник схильний до висловлення контрастних, крайніх оцінок, перебільшення в художніх деталях, героїзації простих людей. Персонажі кіноповісті зображені у різкому протиставленні. На противагу Василеві у Хоми Білоконя очі затягнуті «каламутним туманом» [1, с. 133], він тікає, мов «загнаний звірюка» [там само], «на мокрій губі звисає лузга від насіння» [там само], боїться – «раптом заваляться стіни» [1, с. 130], щулиться посеред двору – «чи не падає з неба каміння» [1, с. 130]. Різко негативно зображені й інші куркулі: в очах Устима Реви – «тваринний страх» [1, с. 124], з багатих хат «пахло самогоном» [1, с. 125], «десь щось скреготало зубами» [1, с. 124].

У надзвичайному поєднанні різких контрастів з'являється перед читачем Наталка. Тиха, сором'язлива та несмілива в епізоді побачення з Василем, вона, біліша за сорочку, прибігає до хати коханого, довідавшись про його загибель. Мовчки, без жодного крику, хоч: «жах і пекуча туга затамували подих. Губи пересохли й застигли в такому неповторному зломі, немов опалила їх блискавка, вдаривши з неба... Прокляття й ненависть до вбивць запалає в її незлобивій душі» [1, с. 133]. Цей мовчазний порив горя змінюється на пристрасне ридання у дівочій кімнаті героїні. «Металась вона в малій своїй літній хаті, б'ючись грудьми об стіни, розриваючи на собі одяг. Все протестувало в ній, все потопало в стражданні. А коли проносили милого зблизька і стіни застугоніли від співу, вона впала на постіль у сутенному кутку майже непритомна» [там само].

У контрасті поєдналися й образи мовчазного Григорія та його балакучої дружини баби Харитини. Підкреслено неквапливий, по-селянськи розважливий Опанас Трубенко. Він ніколи на своєму віку нікуди не поспішав. Не квапиться й писатися до колгоспу. І тим трагічніше звучить сплеск його розпачу, коли він утратив сина: «Гей, Івани, Степани, Грицьки! Ви мого Василя вбили???» [1, с. 129]. Його мовлення раптом стає величним, урочистим і патетичним, наче він промовляє до цілого світу: «Я відчуваю і можу вже посвідчити, що відтепер життя моє і нашого села безповоротно розчахнулось надвоє... На те, що було до загибелі, і що почалось з тої миті, коли впав він мертвий на дорозі. І щоб не мав і думки вбивця порадіти зі свого ганебного злочину, ні сподіватись на мізерну одноосібну користь, прошу вас: коли вже загинув мій Василь за нове життя, поховайте його теж по-новому» [1, с. 132].

Позитивні персонажі О.Довженка, незважаючи на їхні експресивно забарвлені характеристики, пройняті філософією добра. Цікавий і промовистий у Олександра Довженка підбір прізвищ та прізвиськ. Народний гумор виразно відчувається у прізвиськах «Архиєрей» та «Губернатор». Яскраве й звучне прізвище в головного героя кіноповісті Василя Трубенка. Улюбленим «Кравчиною чи Чуприною» наділив автор симпатичного комсорга.

Отже, проаналізувавши особливості авторського стилю, доходимо висновку: чи не найголовнішою ознакою Довженкової експресії є гуманістичний, життєстверджуючий і, що важливо, етнокультурний характер.

Разом з тим, живучи в епоху засилля і пригніченості особистості соціальним молохом, Довженко не міг не висловити протест проти ідеологічної машини хоча б методом звільнення думки, композиції, способу викладу від рекомендованих соцреалізмівською критикою меж, які калічили й без того вихолощений переслідуваннями український літературний процес.

Бунт Довженка в «Землі» виявився ще й у тому, що він, удаючись до глибокої індивідуалізації переосмислення дійсності, не копіює західні моделі, а надзвичайно потужно відображає етнонаціональні традиції, витоки яких сягають часів поетизованого міфологічного світосприйняття.

Митець залишився вірний собі до самого кінця. Виплекані на давніх національних традиціях, звернені до загальнолюдських цінностей, герої його безсмертної «Землі» з кожним десятиліттям усе більше наближаються до нас, відповідають духові й потребі епохи, повертаючи нації втрачене, загублене, пробуджуючи від летаргічного сну, реставруючи душу сучасника, розп’ятого на хресті духовних та економічних криз.

Blog

Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури чернігів 2010

Содержание