Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури чернігів 2010

Вид материала

Документы

Содержание Сіверянська культурологічна регіоніка Перше. Можна припустити, що літературним джерелом для Димитрія було католицьке страсне Отже, друге припущення щодо літературного джерела.

Подобный материал:

• Вісник львівського університету visnyk LVIV university філософські науки. 2004. Вип., 223.59kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Історичні типи філософії, 171.17kb.
• М. П. Драгоманова москалик геннадій федорович удк 373 048 01: 1(043. 3) Філософські, 292.67kb.
• Шпаргалки з філософії, 2093.8kb.
• Вісті Донецького гірничого інституту. 2010. №1 С. 224-234, 84.45kb.
• Питання до кандидатського іспиту з філософії, 23.15kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Тецтв чернігівська спілка перекладачів філософія етнокультури та наукові стратегії, 2978.21kb.
• 2010 р. Заступник Міністра освіти І науки Є. М. Суліма, 1748.67kb.

Література

1. Бибик С. П., Сюта Г. М. Словник іншомовних слів: тлумачення, словотворення та слововживання [Текст] / за ред. С. Я. Єрмоленко. – Харків : Фоліо, 2006. – 623 с. – (Б-ка держ. мови). – 1500 пр.
   
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., допов. та CD) [Текст] / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К. ; Ірпінь : ВТФ „Перун”, 2007. – 2736 с. : іл. – ISBN 966-569-013-2.
   
3. Газета по-киевски [Текст] // yua.com. – 2009. – Груд.
   
4. Грабська А. „Етноноша баз шароварщини” [Текст] // da.kiev.ua. – 2009. – Лип.
   
5. Гундорова Т. Кітч і Література. Травестії [Текст] – К. : Факт, 2008. – 284 с. – (Сер. „Висока полиця”).
   
6. Євтушенко О. Система БГРП [Текст] // Український тиждень. – 2009–2010. – № 52 (113). – 25 грудня –14 січня. – С. 66.
   
7. Інформаційне агенство „УНІАН” [Текст] // re.kiev.ua. – 2009. – Груд.
   
8. Ісакова Д. „Культурні цінності” [Текст] // nce.ua/ua/~/2/0/ua/2009/07/26/166710. – 2009. – Груд.
   
9. Кримський С. „У сучасному глобалізованому світі Україна має всі можливості для того, щоб зіграти роль цивілізаційного центру” [Текст] // iev.ua/166615. – 2009. – Груд.
   
10. Культура раздачи [Текст] // ШО: журнал культурного сопротивления. – 2009. – № 7–8. – Июль–Август. – С. 8–15.
    
11. Мартен Д. Метаморфози світу: Соціологія глобалізації [Текст] / Домінік Мартен, Жан-Люк Мецжер, Філіп П’єр; Пер. з фр. Є. Марічева. – К.: Вид. дім „КМ Академія”, 2005. – 302 с.
    
12. Матвєєва Л. Л. Культурологія : Курс лекцій : Навч. посібник [Текст] – К. : Либідь, 2005. – 512 с.
    
13. Скуратівський В. Культура в тіні кітчу [Текст] // Український тиждень. – 2009–2010. – № 52 (113). – 25 грудня–14 січня. – С. 54.
    
14. Стражний О. С. Український менталітет : Ілюзії. Міфи. Реальність [Текст] – К. : „Книга”, 2008. – 368 с.
    
15. Українські смайлики [Текст] // iv.ua/showthread.php?t=2480. – 2009. – Груд.
    
16. Форум „Гуртом” [Текст] // m.com/forum/index.php?showtopic=886. – 2009. – Груд.
    

В статье рассматриваются факторы, противоречиво влияющие на формирование этнокультурной идентичности современного украинца: китч, субкультура гламура, возможность распространения космополитизма как идеологии, а также активизация этнокультуры в условиях глобализации.

Ключевые слова: вестернизация, глобализация, китч, космополитизм, этнокультура.


The article is devoted to the factors of the contraversional influence of the ethnocultural identity of the modern Ukrainian people (citch, spreading of the cosmopolitism as the ideology, etc).

Key words: westernization, globalization, citch, cosmopolitism, ethnoculture.


Розділ ІV




СІВЕРЯНСЬКА КУЛЬТУРОЛОГІЧНА РЕГІОНІКА


УДК 27-36:27-312.8

Шуміло В.В., Шуміло С.М.


СТРАСТІ ХРИСТОВІ
У ТВОРЧОСТІ ДИМИТРІЯ ТУПТАЛА


У статті розглядається розвиток теми Страстей Христових в українській літературі епохи бароко та питання про вплив західної та східної традицій на розвиток цієї теми. Особлива увага приділяється циклу страсних творів Димитрія Туптала (1651-1709). Автори пропонують розглянути анонімний український твір 15 ст. «Страсті Христові» як літературне джерело страсних творів українського бароко, зокрема, творів Димитрія Туптала.

Ключові слова: бароко, Димитрій Туптало, «Страсті Христові», літературне джерело.

В історію української та російської літератури Димитрій Туптало, або інакше Димитрій Ростовський, увійшов як творець повної збірки житій святих. Цей великий твір, мабуть, трохи заслонив собою ще один цикл творів, який робить творчість Ростовського Святителя найпомітнішою на фоні церковної літератури.

Ми маємо на увазі цикл творів, присвячений стражданням Ісуса Христа. До «страждального» циклу належить проповідь «На страждання Господа нашого Ісуса Христа», декілька молитовних спогадів, написаних в різних літературних формах, молитовне правило для читання в п’ятницю, а також так звані «П’яточисленні молитви».

Н
© Шуміло В.В., Шуміло С.М., 2010
еобхідно відмітити, що для православної традиції, на відміну від католицької, в добароковий період взагалі не була характерна пильна увага до фізичних страждань Христа. Так, ми не знайдемо майже жодного повчання чи проповіді в давній та середньовічній літературі Православного Сходу, які були б присвячені саме тілесним стражданням Христовим та пов’язаним з ними Його душевним мукам. В літературі Православного Сходу скоріше можна зустрінути розмірковування про зміст хресної смерті Христа для існування світу (див., наприклад, проповіді Єфрема Сирина, Григорія Палами, Кирила Турівського та ін.), про жадібність Іуди, про смерть Христову як жертву та ін. Так, навіть богослужіння Страсної седмиці присвячені більш зраді Іуди та похвалі довготерпінню Божому, ніж співпереживанню тілесним ранам Христа. Єдине богослужіння, яке згадує почергово тілесні рани – це утреня Великого п’ятка, але відомо, що в православній Церкві є традиція на цій утрені не проголошувати проповіді, по-перше, тому що Його страждання більші за усі слова, а по-друге, щоб пошанувати цю біль тишею. Мабуть, ця традиція пояснює факт відсутності «страждальних» творів у давній та середньовічній літературі. Одного разу С. Булгаков відмітив цю особливість православного сприйняття Страстей Христових та написав: «Не образ Христа Распятого вошел в душу русского народа и овладел ею…»[1, 293].

Але саме до образу розп’ятого Христа кличе проповідь епохи бароко – варто згадати твори Йоаникія Ґалятовського, Антонія Радивиловського, Кирила Транквіліона-Ставровецького та Димитрія Туптала, який, на нашу думку, досягнув у висвітленні цієї теми певної досконалості.

Для творів Димитрія характерна напружена увага до Христових страждань, як душевних, так і тілесних. Співстраждання Ісусові є головною ідеєю вказаних творів святителя, який нібито сам переживає всю цю біль, уявляє собі криваві рани, посиніле обличчя, тремтяче від слабкості та холоду тіло, проколоті на Хресті руки та ноги Ісуса, а більш за все – страждання серця, яке не знаходить зрозуміння в людях. Зацікавленість темою хресних страждань підтверджується й деякими особливостями молитовної практики Димитрія, про яку ми дізнаємося з його щоденника, так званих «Діаріушів»: іноді святитель подовгу лежав у позі хреста, згадуючи страждання Ісуса та промовляючи в умі молитву. Як пише дослідник давньоруської святості ієромонах Іоанн Кологривов, «Страсті не були для Димитрія, між всього іншого, об’єктом звичайного поклоніння. Все його духовне життя протікало та зміцнювалось під покровом Хреста»[1, 293]. Згадаємо й слова самого Димитрія: «Кожна християнська благочестива людина є Церква Христа Бога нашого. В цій Церкві є й Хрест. Він є постійна пам’ять про страждання Христові» [1, 294]. До цієї постійної пам’яті й закликали християн його церковні літературні твори.

Отже, чому це сталося? В чому причина такої яскравої особливості творів Туптала?

Певний варіант відповіді на це питання зазначив сучасний вчений-медієвіст архієпископ Ігор Ісіченко: «Атмосфера православної Реформи, культура синтези східної патристики й томістичного богослов’я, візантійського ісихазму й іспанської містики позначилися на всій духовній спадщині Свт. Димитрія» [2, 3]. Отже, джерело особливої страждальної містики Димитрія полягає в характері епохи, в яку він жив та писав. Згадаймо й висловлювання Дмитра Чижевського про характерні риси епохи бароко: «Картини мук Христових або умученій святих ніколи ще не посідали такої досконалості, як у цей час» [3, 42].

Для припущення, що Димитрій міг перейняти щось із католицької практики, є свій ґрунт: він навчався в Києво-Могилянській академії, для якої була характерна певна толерантність до інших християнських конфесій. Її випускники володіли єврейською, грецькою та латинською мовою та могли вільно читати східних та західних богословів у першотворі. Читав їх і майбутній святитель. Варто, однак, пам’ятати, що Києво-Могилянська академія існувала в епоху гострого протистояння православного та католицького віросповідань, в період напруженої полеміки між західними та східними богословами, в зв’язку з чим логічно припустити, що читання католицьких авторів було необхідно й з полемічних цілей. Уявити собі якесь прагнення до католицького богослов’я з боку Київських професорів в ту епоху, коли саме це богослов’я намагалося витіснити православ’я з українських земель, було б складно. Ми в цьому випадку говоримо не про догматичне богослов’я, с точки зору якого київські проповідники завжди залишалися у руслі православної традиції, а про увагу до страсної теми, яка раптом сполохнула з великою силою в епоху українського бароко. Зацікавленість цією темою могла бути продиктована читанням західних отців, знанням католицького богослужіння, наслідком чого стало бажання дати православне тлумачення цієї теми, ввести її в коло православної проповіді та в православне молитовне правило.

Отже, епоха бароко, як й атмосфера Києво-Могилянської академії, могла бути джерелом певного настрою, який викликав у проповідників необхідність розкрити тему Христових страждань. Але, якщо ми досліджуємо конкретний текст Димитрія Туптала, або, в нашому випадку, цикл текстів, то було б цікаво знайти їхнє літературне джерело, тобто інший текст, якій вплинув на творчість Димитрія та задав їй певну спрямованість. Пошуки привели нас до двох наступних припущень.

Перше. Можна припустити, що літературним джерелом для Димитрія було католицьке страсне богослужіння, яке дещо відрізняється від православного. За часи Середньовіччя в католицькій Церкві набула розповсюдження традиція особливих страсних богослужінь, зосереджених на співпереживанні Христовим мукам, на окремому спогаді кожного епізоду страсних днів, зокрема, підрахунок того, скільки разів Ісус впав, коли ніс Хрест, та хто обтер хустиною Його обличчя… Є в католицькій традиції й особливе шанування Христових ран (можна згадати так звані стигмати) та Христового серця, є навіть окреме свято Христова серця. В католицькому страсному богослужінні, на відміну від православного, не тільки дозволяється проповідь про страждання, а навіть передбачена самим чином богослужіння проповідь про кожен із десяти епізодів Хресного шляху (так звана служба Via Crucis). Ця традиція не могла не породити циклу страждальних проповідей та повчань, тобто ввести тему Страстей в католицьку літературу. Можна припустити, що Димитрій читав католицькі твори на цю тему, тим більше, що він мав власну бібліотеку на латинській та польській мові. Навіть поверховий порівняльний аналіз Via Crucis та творів Димитрія дозволяє побачити певний переклик у змісті та уяснити, що Димитрій ще пильніше, ніж католицьке богослужіння, вдивляється в кожний епізод, намагаючись подумки побачити усі подробиці хресної смерті.

Мабуть, це говорить про приватну письменницьку особливість Димитрія, його авторський стиль. Але авторський стиль завжди є свідком особливості письменницького світосприйняття. Світосприйняття Димитрія було сформовано не тільки навчанням в академії та духом православної Реформи, а ще й духом народних православних українських традицій. Тут ми можемо знайти ще одне можливе літературне джерело страждальних творів Димитрія, яке має суто українське походження.

Отже, друге припущення щодо літературного джерела. Повна назва цього твору – «Сказание о вольном страдании и о тайной вечере Господа нашего Исуса Христа, како волею своею нашего ради спасения страсть претерпе», але популярність серед давніх читачів ця книга здобула зі скороченою назвою «Страсті Христові». Це найцікавіша пам’ятка української літератури XV ст., яка представляє собою переробку апокрифічної «Євангелії від Никодима», тобто дуже докладне історичне оповідання про останні дні Ісуса Христа, яке написано з повчальними та молитовними інтонаціями. «Страсті Христові» виникли на українських землях в епоху Ренесансу, коли православному читачеві конче потрібно було мати власну релігійну літературу на противагу розповсюдженню католицької культури. Імовірно, це обумовило швидке розповсюдження «Страстей», які вже наприкінці XVI ст. дійшли до Московії, а в XVII ст. витіснили собою «Євангелію від Никодима» (дуже популярну на Русі ще з XII ст. й дішедшу до нас в багатьох списках). Дійшли вони й до наших часів у багатьох примірниках у складі старообрядської літературної спадщини. Книга «Страсті Христові» традиційно читалась у дні Страсної седмиці, про що є вказівка в самому тексті. Читали її також після того самого страсного богослужіння у Великий П’яток, яке за традицією залишалось без проповіді. Тобто «Страсті» замінили собою проповідь в цей день, й ця тема більше не залишалась у повному мовчанні.

В зв’язку з цим популярність «Страстей» на Україні можна пов’язувати з виникненням в XVII-XVIII ст. чина Пасії, який став наступним кроком в розкритті «страждальної теми». Це чотири (за кількістю євангелістів) великопісних богослужіння, цілком присвячені стражданням Христа, які були введені в богослужбове коло митрополитом Петром Могилою і відправлялись в чотири пісні п’ятниці або неділі. Пасії, хоча й мають назву латинського походження, являють собою скорочення православного богослужіння на Великий П’яток. На відміну від п’ятничної служби, Пасії не мають довгих читань, складаються із двох найбільш скорбних та мелодичних страсних гімнів, а головне – обов’язково закінчуються проповіддю. Введення Пасій до богослужіння при Петрі Могилі, як і розповсюдження книги «Страсті Христові», дозволяє говорити про якийсь особливий дух епохи, особливу зацікавленість темою страждань та хресної смерті Христа. Якщо до Могили тема страждань Христових з’являлася в великопісному богослужінні тільки на останньому тижні посту, то тепер, завдяки Пасіям, – майже на кожному тижні. Чин Пасії не тільки здобув широке розповсюдження в епоху українського бароко, але й зберігся на Україні до сучасності.

На наш погляд, є сенс пов’язувати цю глибоку зацікавленість темою Христових страждань не тільки з певною толерантністю до католицької культури, але й з попередньою епохою другого південнослов’янського впливу, яка несла в собі заглиблення до теми обожнення, а отже й до співстраждання Богові, і взагалі була епохою розвитку православного богослов’я, що сприяло виникненню нових літературних творів, нових молитовних та богослужбових текстів.

Димитрій Туптало з дитинства виховувався в цьому дусі зацікавленості темою Страстей, щороку був присутній на Пасіях та ймовірно читав «Страсті Христові» за традицією на останньому тижні Посту. Формування його особистості проходило в атмосфері великої поваги до Христових страждань, і це відобразилось на його світосприйнятті та аскетичній практиці. Відобразилось це й на художньому стилі Димитрія.

Думку про те, що «Страсті Христові» є найбільш імовірним літературним джерелом «страждальних» творів Димитрія, доводить й порівняльний аналіз творів.




Такі подробиці Христових мук, як, наприклад, відпадіння тіла від костей або проходження тернового вінця до мозку не могли бути відомі Димитрію із Євангелії, тому що канонічні Єван­гелії нічого не говорять про це. Але ці епізоди, як ми бачимо, достатньо докладно описані в книзі «Страсті Христові». Приведена ж цитата з розмірковуванням про можливість смерті після жорстоких побоїв та неймовірне терпіння Христа як Бога показує, що не тільки зміст «Страстей» є джерелом для Димитрових творів, а частково й стилістика. Так, у другому із наведених фрагментів чітко простежується паралелізм синтаксичних конструкцій: дві синтагми, розділенні сполучником «но».

Ми демонструємо тільки маленьку частку порівняльного аналізу, але навіть з цих цитат можемо побачити, з одного боку, яскраво виражену спадкоємність, а з іншого – вже вказану особливість Димитрія Туптала як письменника: він не задовольняється подробицями «Страстей» та робить свої спогади ще більш зосередженими на стражданнях Христа. Наприклад, порівняємо описання зброї Христових мук: у «Страстях» це «жезлія суковаті», у Димитрія – «терновыя розги остистыя, остроузловатiи бічи и узди железнiи». В тому ж дусі витриманий весь «Страждальний» цикл, тобто Димитрій йде ще далі, ніж «Страсті Христові».

Можна припустити існування культурно-історичного процесу введення «страждальної» теми в українську церковну літературу:

Перший етап – Середньовіччя – вшанування страстей Христових тишею після служби Великого П’ятка.

Другий етап – пізнє Середньовіччя, Ренесанс – утворення переробки «Євангелії від Никодима» та виникнення самобутнього українського твору «Страсті Христові». Разом з тим – поява церков­ного читання після служби Великого П’ятка на відміну від попереднього мовчання після неї.

Третій етап – Ренесанс – знайомство з західною традицією напруженої уваги до стигматів та хресної дороги.

Четвертий етап – Бароко – введення Петром Могилою чина Пасій, а разом з цим – виникнення проповідей на тему страстей Христових в творчості різних авторів, зокрема Йоаникія Ґалятовського, Антонія Радивиловського та ін.

П’ятий етап – творчість Димитрія Туптала, в якій тема Страстей та співстраждання Христові досягла найвищого розвитку.

Ми вказуємо на знайомство с католицькою традицією, але не наголошуємо на цьому як на головній причині розвитку страсної теми. «Страсті Христові», як ми визначали, виникають в XV ст., в зв’язку з чим не можна казати, що до ренесансу, тобто до знайомства з західною традицією, цієї зацікавленості не було. Другий та третій етапи, вказані нами, розташовані в вільній черзі, який із них йшов попереду – ще треба дослідити. Можливо, якщо б не було знайомства з західною традицією, процес опанування страждальної теми в літературі тривав би ще достатньо довго. Не з’явилося б негайної необхідності розгорнути цю тему в православній проповіді якомога швидше. Однак, не можна залишити без уваги й те припущення, що виникнення «Страстей Христових» як самобутнього українського твору є наслідком епохи пізнього середньовіччя з її розквітом церковної літератури та заглибленістю в тему поєднання з Богом, обоження, яке неможливе без співстраждання.

Отже, розвиток страсної теми в літературі бароко продиктований не стільки якимись конкретними католицькими чи православними творами, скільки самою епохою, стилем світосприйняття цієї многостраждальної епохи. Це закономірний етап загального розвитку людського мислення, розвитку світової філософської, етичної та естетичної думки. Це тема, яка стала трохи вище за розділення католицької та православної традиції в літературі; вона набагато давніше цього розділення, але сполохнула саме в епоху найбільш гострої полеміки між католицтвом та православ’ям.

Важливо уяснити, що тема Христових страстей, напружена увага до тілесних мук Ісуса та молитовне зосередження на них, не є проникненням католицької культури в православну. Доказом цього слугує той простий факт, що книга «Страсті Христові», котра акцентує увагу саме на фізичних стражданнях Боголюдини, отримала найбільш широке розповсюдження в старообрядницькому середовищі, яке дуже чутливе до будь-яких впливів зі сторони, до будь-якої неправославної традиції. Більш того, саме завдяки старообрядцям та їхнім книжковим майстерням цей твір дійшов до нас. У збережених примірниках можна побачити велику кількість маргіналій саме на тих сторінках, де оповідується про несіння Хреста, чи побої Ісуса, чи плач Його Матері. Усі записі носять скорбний характер і дуже сумні за змістом. Також й залишені на позначених сторінках краплі воску свідчать про те, що саме ці сторінки читалися та перечитувалися з особливим благоговінням та співпереживанням. Про давність цієї традиції свідчить й широке розповсюдження на Русі «Євангелії від Никодима», котра була перекладена на слов’янську ще за часи запровадження християнства й мала широке ходіння в народі, поки її не витіснили подібні за змістом «Страсті Христові». Цю давню традицію й наслідував Димитрій, її й втілював в своїх творах, присвячених такій важливої темі.

Прослідкувавши ймовірні літературні джерела «страждальних» творів Димитрія, характер епохи та її вплив на формування письменницької особистості святителя, позначивши можливі закономірності розвитку страсної теми в українській літературі й релігійно-естетичної свідомості, ми навмисно наголошуємо на творчості Димитрія Туптала як на найвищому етапі розвитку страждальної теми. Саме його страждальні твори назавжди увійшли в золотий фонд церковної літератури. Сучасний читач рідко звертається до проповідей Йоаникія Ґалятовського, Лазаря Барановича та ін. Через особливості барокової стилістики – довгота проповіді, надмірна кількість складних літературних тропів, численність академічних алегорій, вітіювата стилістика – барокова проповідь відійшла в минуле. Цього не можна сказати про твори Димитрія, які й зараз видаються немалими тиражами та користуються попитом. Отже, саме завдяки Димитрію, його глибокому співстражданню Христові та легкої стилістиці його текстів, через яку він доносить це співстраж­дання читачеві, страсна тема не залишилась якоюсь особливою бароковою рисою, а стала одною із важливих тем церковної літератури й «естетосфери православної свідомості» (А. Царенок).