Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури чернігів 2010

Вид материала

Содержание

Ключевые слова
Key words
Етнокультурна ідентичність іінформаційного споживача

Подобный материал:

1 ... 10 11 12 13 14 15 16 17 ... 29

Література

Агеєва Віра. Інтелектуальний портрет // Павличко С. Фемінізм / Передм. Віри Агеєвої. – К.: Вид-во Соломії Павличко « Основи», 2002. – 322 с.
Гундорова Тамара. Кітч і Література. Травестії. – Л.: Факт, 2008. –284 с.
Кісь Роман. Глобальне – національне – локальне (соціальна антропологія культурного простору). – Львів: Літопис, 2005 – 300с.
Кривенко М. Ностальгія. – Львів: ЛА «Піраміда», 2006. – 204 с.
Кучерява З.О. Зваба протиріч: повість, оповідання, образки, новели. – К.: КП «Редакція журналу «Дніпро», 2008. – 238 с.
Лисяк-Рудницький І. Зауваги до проблеми «історичних» та «неісторичних» націй // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К.: Основи, 1994. – Т.1. – С. 33.
Мовчан Р. «Кобзар на мотоциклі», або урбанізм української модерністської прози 1920-х років // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2009. – №1 (76) – С.84-102 с.
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. – 2-ге вид., перероб. і доп. / Соломія Павличко. – К.: Либідь, 1999. – 448 с.
Пономаренко Любов. Помри зі мною: Вибрані новели. – Львів: ЛА «Піраміда», 2006. – 152 с.
Тарасюк Г.Т. Новели: Проза. – Бровари: вид-во ПП «МН ТРК «Відродження», 2006. – 416 с.
Тарнашинська Людмила. Парасоля на кожен дощ. – К.: Неопалима купина, 2008. – 260 с.
Фоменко В.Г. Українська урбаністична проза ХХ століття: еволюція, проблематика, поетика. Автореферат на здобуття ступеня канд. філол. наук. – К., 2008. – 40 с.

В статье рассмотрено смещение акцентов, реорганизация определённых традиций в женской прозе кон. ХХ – нач. ХХІ вв. Проанализировано особенности художественной реализации феномена трансмиссии нациокультурной информации, этнокультурных факторов, которые создают новые смыслы, новые поведенческие сценарии в новелистике. В статье сделана попытка выделения как новых культурных артефактов, так и интерпретация (реинтерпретация) старых, ментальных, генетических, существующих в женской прозаической интенции. Доказывается, что только отсутствие украинской урбанистической традиции приводит к духовному кризису, утрате идентичности. Исследование позволяет прийти к выводу о том, что обновление новоурбанистической традиции должно базироваться на национальных факторах.

Ключевые слова: дегуманизация, духовный кризис, этнокультурные факторы, культурные артефакты, катарсис, ментальность, идентичность, природный человек, нациокультурная информация, национальный дух, женская проза.

The replacement of the accents and reorganization of some traditions in the women’s prose of the end of XX and the beginning of the XXI century are observed in the article. The peculiarities of how to realize artistically the phenomenon of transmission of neo-cultural information, realization of the ethno-cultural traits which produce the new senses, new scenarios of behavior in prose – all these factors are analyzed. There is an attempt to separate either some new cultural artifacts, or interpretation (reinterpretation) of those old, mental and genetic which are existed in the women’s prose intention. It is being proved that only the lack of Ukrainian tradition of urbanity results to the mental crisis and loosing of the equality. Due to the experiment it can be made a conclusion that the national factors should be basically used in renovating of the neo-urbanizing tradition.

Key words:Dehumanization, mental crisis, ethno-cultural traits, cultural artifacts, catharsis, mentality, equality, natural human, nationally-cultural information, national spirit, women’s prose.

УДК 130.3:39

Грабська А.В.

ЕТНОКУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ІІНФОРМАЦІЙНОГО СПОЖИВАЧА:
ЗАГРОЗИ І ПЕРСПЕКТИВИ

У статті висвітлюються фактори, що суперечливо впливають на формування етнокультурної ідентичності сучасного українця: кітч, субкультура гламуру, можливість поширення космополітизму як ідеології, а також активізація етнокультури в умовах глобалізації.

Ключові слова: вестернізація, глобалізація, кітч, космополітизм, етнокультура.

Термін „ідентичність” можна ввести майже в будь-який контекст, бо це поняття є абстрактним і водночас універсальним. Ідентичність – це „тотожність, рівнозначність предметів або понять” [1, 237]. Етнокультурний аспект теми є затребуваним у часи глобалізації. Його ключові слова вживаються дуже часто: наприклад, пошуковик GOOGLE на запит „етнокультурна ідентичність” видає більш ніж 31 000 посилань, а на запит „ідентичність” – більше ніж 190 000.

Що об’єднує українців сьогодні – етнокультура чи етнос й культура нарізно? Мета цього дослідження – виявити, що впливає на формування сучасної української культури. Завдання – показати це на конкретних прикладах, «споживання» артефактів, інформаційного простору.

Об’єктом дослідження є етнокультурна ідентичність українця, предметом – її риси в часи глобалізації, масового універсального інформаційного споживання

Термін „глобалізація” був запроваджений на початку 1990-х років фірмою „SONY” для продажу плеєрів, потім підхоплений транснаціональними компаніями та американським урядом. Він почав використовуватися в економічній науці, а згодом був занесений до інших сфер суспільного життя.

У цей термін вкладається ідея, згідно з якою світовий ринок розглядають як цілісність. „З одного боку, глобалізація – це, певною мірою, віртуальний феномен (економічний, політичний, лінгвістичний), з іншого – буденна реальність, об’єктивний історичний процес” [11, 23]. Це зумовлюють різні причини. Насамперед, будь-яка людина, що вміє користуватися комп’ютером, може „глобалізуватися” за допомогою Інтернету. Всесвітня мережа – масовий, простий у вжитку інструмент, що дозволяє користувачеві долучатися до безміру доступних культурних продуктів. За даними газети „Дело”, у квітні 2008 року 8,4 мільйони українців регулярно послуговувалися мережею. У жовтні 2008 року було оприлюднено офіційну статистику Держдепартаменту України з питань зв’язку. За цими даними, українська Інтернет-аудиторія збільшилася до 9,6 млн користувачів.

За даними Держкомстату, найбільше „юзерів” налічується у великих містах та областях: Києві (60% загальної Інтернет-аудиторії в Україні), Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Львові, Запоріжжі, а також у Криму (сумарна частка 29,91%). Найменшу мережеву активність було зафіксовано в Житомирській (0,18%), Волинській (0,15%) і Чернівецькій (0,20%) областях. У інших регіонах України зареєстровано 9,53% загальної кількості користувачів [7].

Зростає кількість персональних комп’ютерів, обладнаних швидкісним доступом до мережі: так, у 2008 році в Україні їх нарахували 1 млн 50 тис. [3]. Технології та устаткування оновлюються й дешевшають, тому ринок Інтернет-послуг в Україні швидко розвивається.

М
© Грабська А.В., 2010
асове підключення до Інтернету, закупівля закордонних медіаформатів для телебачення, переклади книжок, гастролі закордонних артистів тощо сприяють тому, що ми засвоюємо найрізноманітніші культурні продукти. Точніше, маємо для цього можливості. Однак часто чуються нарікання (зокрема – у ЗМІ), що українські культурні продукти губляться серед численних конкурентних, які можуть бути гіршої якості, ніж вітчизняні. „Ми потрапили під абсолютний прес світового кітчу в його двох фундаментальних виконаннях: російського і євро-американського. Якщо говорити про російський кітч, то він за межами східнослов’янського світу не спрацьовує. На нас же він посипався у тисячах розмаїтих жанрів...” [13, 54]. „Система БГРП: Барбізація, Гламуризація, Русифікація, Порнографізація її величності Поп-культури. Система БГРП – це не партія, а певне угруповання людей, об’єднаних за інтересами та естетичною платформою, адже йдеться про систему спільних цінностей, точніше, головні тренди популярної сцени” [6, 66]. Кітч у культурі супроводжують численні критичні констатації. Це явище ґрунтовно досліджене в праці Т. Гундорової „Кітч і література. Травестії”: „Кітч – мікромодель масової культури, семіотична програма якої – імітування, копіювання та перетворення мистецтва на товар” [5, 5]. Тобто кітч не продукує нових ідей, а експлуатує давніші й визнані, підробляючи їх і суттєво спрощуючи для масового споживання. Кітч часто продукує поп-культура – музичний („попса”), літературний („легке” чтиво, до якого зазвичай зараховують іронічні детективи, любовні романи), кінокітч (мелодрами, серіали та ін.), мистецький („інтер’єрні” картини та скульптури – імітації класичних тощо).

У контексті кітчу натрапляємо на понятійний феномен, що вже узвичаївся і є сталим висловом: культура споживання. У ЗМІ це асоціюється з масами, масовою культурою, суспільством споживання. Яке слово вважати ключовим – культуру чи споживання? Наведемо визначення: „Споживати. 1. Уживати як їжу, як питво; їсти або пити. 2. Використовувати, витрачати для задоволення яких-небудь потреб” [2, 1372]. Від цього виникає споживацтво: „надмірне захоплення матеріальною стороною споживання на шкоду духовній” [там само]. Культурні цінності можна вважати як матеріальними (предмети), так і духовними (у більш абстрактному сенсі, наголошуючи на реакціях, які вони викликають). Культурні „продукти” сьогодні слугують для задоволення потреб споживачів, які прагнуть швидкого оновлення емоцій, вражень, почуттів. Відбувається споживання культури. Перше слово все-таки видається ключовим.

Споживання і споживацтво як прикмети сучасного постіндустріального суспільства потребують великої кількості нових продуктів (тут: культурних, зокрема інформаційних). Тому відбувається розвій усілякого кітчу: вітчизняного, імпортного і скопійованого з імпортного. На цьому зростає масова субкультура гламуру, яку підтримують відповідні ЗМІ (жіночі й чоловічі глянсові журнали, спеціалізовані телепередачі й веб-сайти). ЗМІ стимулюють попит, рекламуючи і вводячи в моду різноманітні продукти: одяг, взуття, аксесуари, місця відпочинку тощо поряд із кінофільмами, музикою, літературою. Кожен журнал надає перелік рекомендованих до споживання продуктів, при цьому книга чи фільм фактично прирівнюються до будь-якого іншого предмета і „просуваються” так само (хіба що з короткими анотаціями). Хоч пісні, книжки та інші „продукти” називають гламурними (іноді на книжкових палітурках ставлять „штампи”: „GLAMOUR”, „Ne glamour” або стилізують під журнальні обкладинки), це означення має значно вужчий смисл: „Гламур. 1. Мистецтво одягатися та правильно і природньо носити одяг. 2. Мистецтво шикарно виглядати” [2, 244]. Таким чином, культурні продукти прирівнюються до аксесуарів.

Гламур інтерпретується як стиль (життя, поведінки та ін.). Водночас це поняття, що вже стало багатозначним (присутнє в найрізноманітніших контекстах), можна інтерпретувати як субкультуру: це „підпорядкована, неосновна культура; часткова... підсистема всередині системи базової культури суспільства” [12, 506]. Це надзвичайно затребуване поняття. Характерно, що на запит „гламур” пошуковик GOOGLE пропонує більше ніж 3 160 000 посилань, а на „glamour” – 53 600 000 (!).

Субкультура гламуру глобалізована. Глянсовий журнал („ELLE”, „Offficiel”, „Harper’s Bazaar” та ін.) чи телешоу випускається під однією назвою в кількох десятках країн світу (або, у випадку з телепрограмами, пропонується глядачам у перекладі), так само рекламуються модні бренди й відкриваються магазини під однаковими назвами цих брендів. Місця, звідки розповсюджується ця субкультура, теж стали брендами – так, Париж, Лондон, Мілан, Нью-Йорк вважаються „модними столицями”, глянсові журнали – авторитетами, а тенденції, що продукують всесвітньо відомі дизайнери, – безперечними. Першими новинки переймають національні еліти (політичні, телевізійні, „зіркові” тощо) та/або „лідери думок”, а згодом це набуває масового поширення. Гламур і його артефакти стимулюють споживання, можливість самоутвердитися зводиться до конкретних речей. Це дещо розмиває етнокультурну ідентичність, оскільки спрямовує споживача до універсальності, схожості на інших, постійного наслідування без традицій.

Окрім субкультури гламуру, з-за кордону в Україну імпортується (імплантується) чимало інших інформаційних „продуктів”, включно з готовими моделями поведінки й життя в сучасному глобалізованому світі. Серед української молоді набувають поширення неформальні західні субкультури – емо, готика, рок тощо. Так утворюються нові соціальні групи, що ідентифікують одне одного за конкретними, притаманними кожній групі ознаками (одяг, музичні вподобання та ін.). „Цільова аудиторія” цих субкультур – переважно підлітки, яким належність до референтної групи допомагає соціалізуватися. Що ж до інших груп населення, особливо старшої молоді та дорослих (20-30 років), наведемо приклад американської моделі існування. Ось як її описують французькі дослідники Мартен, Мецжер та П'єр: вона спирається на величезну традицію видовища, має героїв (вищих керівників підприємств, нафтовиків, науковців, зірок шоу-бізнесу, спортсменів тощо), декорації (міжконтинентальні готелі, майданчики для гри в гольф, тропічні острови для проведення семінарів і т. ін), запроваджує схему реалізації людини (знання англійської мови, володіння ПК, загальним і аналітичним бухгалтерським обліком, принципи досконалості у сфері управління, першість певної грошової одиниці – долара) [11, 53].

Ця глобалізована модель робить життя людини вкрай матеріалізованим: успішність вимірюється предметами і можливостями, які має людина. Суспільство гомогенізується, прагне до максимальної організації: розвивати виробництво, вдосконалювати його ефективність завдяки технологіям, дотримуватися закону і порядку. Фактично люди отримують готову й максимально спрощену схему дій: як жити, чого прагнути, як цього досягти. Нагадує систему швидкого харчування „Макдональдс”. У кінці 80-х років процес американізації життя отримав таку ж назву – „макдональдизація”, що призводить до «кокаколонізації» культури.

Таким чином, сучасні національні культури (в тому числі – й українська) також вестернізуються: „ВЕСТЕРНІЗАЦІЯ. Процес зростання впливу культури і політики країн Заходу, особливо США, на життя сучасного людства” [1, 104]. Процес вестернізації підсилюється тим, що вітчизняна культурна продукція не може конкурувати з імпортованою за обсягом. Завдяки Інтернету ми споживаємо вироблені за кордоном фільми, музику, книги тощо, адже для цього їх треба просто знайти і скачати. Інформаційні можливості підсилює існування торрентів – систем обміну файлами в мережі, які роблять можливими обмін даними безпосередньо між користувачами (тобто обмін безкоштовний) [10, 9]. Звісно, тут не йдеться про авторські права: подібні сайти культивують піратство. Вітчизняне телемовлення базується на закордонному кінопродукті, перш за все – російському, а в кінотеатрах домінують стрічки американського виробництва. Схожі тенденції – на книжковому ринку. Обсяг російського книжкового ринку – $2-2,5 млрд на рік. Із них біля $400 млн щорічно заробляється в Україні. Видавництва сусідів випускають близько 120 тисяч назв на рік, вітчизняні – 20-25 тисяч. Тобто без потоку іноземної літератури (легально й контрабандою) українські видавництва не забезпечать читачів. При цьому український ринок – периферійний: нам постачають книжки, що впевнено продадуться: бестселери, масову літературу й уцінені. Виходить, насправді українські читачі обмежені у виборі (за даними Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів України).

Змінюються форми комунікації між людьми, спілкування віртуалізується за допомогою ICQ, флешмобів, „живих журналів” (блогів), реєстрації в соціальних мережах. За даними тижневика „Профиль”, українські користувачі надають перевагу мережам „vkontakte.ru” (створена за аналогією з Facebook у 2006 році, більше 44 млн анкет) і „Одноклассники” (популярна серед дорослого населення, створена у 2006 році, більше 40 млн анкет). Усі ці форми комунікації є перейнятими, успішно апробованими в Україні. Вони породжують імітації (наприклад, українська соціальна мережа „Connect.ua”) і є засобами, що доповнюють і видозмінюють нашу ідентичність, глобалізують і вестернізують її. Належність до певної соціальної мережі (загальної, як vkontakte.ru, чи спеціалізованої, як Linkedin) теж соціалізує особистість, іноді полегшує і спрощує спілкування з іншими. Такі простори віртуального спілкування також упливають на етнокультурну ідентичність: там утворюються спеціалізовані дискусійні групи, доступні гігабайти культурних продуктів – музика, фільми, фото, графіка тощо.

Про вестернізацію існують найрізноманітніші думки: „З кожним роком сприйняття українцями життя „вестернізується”: стосунки між людьми дедалі частіше будуються на „європейському” прагматизмі, збільшився особистісний простір у квартирах, замість книжок на полицях вишикувалися DVD з голлівудськими бойовиками. В характері українця помітно ослабли такі риси, як безкорисливість, щирість, сентиментальність” [14, 346], „Що ж таке вестернізація? Це нав’язування західного способу життя всім народам на тій підставі, що західна цивілізація накопичила досвід науково-технічної революції як досвід виживання” [9] тощо. Що ж чекає на вітчизняну культуру – відхід від традицій, заміна їх на універсальні форми комунікації, універсальні культурні продукти, відмова від національного колориту і зростаюче переймання закордонних зразків, глобалізація як киплячий „казан національних культур”, де все змішується й уніфікується?

На думку французьких соціологів, „планета не може бути зведена до... глобального суспільства, яке збирає всіх людей або всі народи без різниці навколо одних і тих самих глобальних подій (загибель принцеси, фінал чемпіонату світу з футболу тощо)... І хоча стратегія мультинаціональних фірм полює на „культурних універсалів” і вирізняє у глобальному ринку окремі соціально-культурні „цілі”, які поділяють однакові споживацькі звички, вона не веде до космополітизму, який завжди залишається великою пригодою і проявом певної волі” [11, 122–123]. Іншими словами, незважаючи на глобалізацію, одна й та сама подія не зможе бути однаково значущою для всіх націй, бо всюди набуватиме національної специфіки (наприклад, глобальна економічна криза). Інформаційне споживання і споживацтво пов’язані зі споживацькими звичками кожного народу, традиціями, національними потребами тощо. Споживання може бути пов’язане з космополітизмом, але у прямому значенні воно не зумовлює його: „КОСМОПОЛІТИЗМ. Ідеологія т. зв. світового громадянства – відмова від нації в ім’я єдності людського роду; різновид ідейних та політичних орієнтацій – від взаємодії і зближення народів і держав до нігілістичного сприймання національних культур і традицій” [1, 321]. Активно сповідувати цю ідеологію можуть люди, які багато подорожують, достатньо для цього заробляють, знають іноземні мови, спілкуються з іноземцями тощо й мають відповідні переконання, тобто це є особистісним, не масовим і певною мірою психологічним явищем. Далеко не всі люди, котрі мають вищеназвані можливості, є космополітами. До того ж, глобалізація (за трактуваннями французьких, німецьких, американських, українських соціологів) поки що не передбачає такої ідеології, як космополітизм.

На фоні ж глобалізації тим часом актуалізується українська культура з відтінком етно. Протягом останніх 4-5 років значно активізувався фестивальний рух. Найбільше подій відбувається влітку та восени: „Сезон сприяє організації наметових містечок, розрахованих на масштабну аудиторію. Але деякі організатори віддають перевагу осінньому періоду. Особливо це стосується фестивалів, що проводяться у курортних зонах, для яких характерна сезонність. Приміром, фестиваль „Джаз Коктебель” традиційно проводиться восени, незважаючи на те, що пік курортного сезону в Криму припадає на літо” [8]. Серед відомих етнофестивалів кілька років поспіль проводяться „Країна Мрій”, „Трипільське Коло”, „Арт-поле” (колишній „Шешори”), „Шипіт”, „Підкамінь”, „Сорочинський ярмарок”, „Ту стань!”, „Меджибіж”, „Великдень у Космачі” тощо. Існують спеціалізовані сайти з відомостями, афішами і класифікаціями подій – наприклад, ссылка скрыта. Зазвичай програми кількаденних подій містять майстер-класи з народних ремесел, танців, обрядові дійства, виступи гуртів, що грають традиційну музику, ярмарки народних сувенірів і товарів для вжитку, пропозиції національних страв тощо. Тобто етнофестивалі ефектно й ефективно упливають на формування культурної ідентичності: стимулюють носити традиційний одяг (часто він є дрес-кодом), розмовляти українською мовою, цікавитися традиційною та стилізованою культурою (обрядами, звичаями, святами), народними ремеслами та ін. Цільовою аудиторією перш за все є молодь, яка динамічно засвоює етнокультурні месиджі й може спеціально приїздити на подію. Утім, серед гостей подібних дійств можна зустріти людей усіх вікових груп.

Фестивальний рух сприяє зацікавленню народними традиціями. Виникають відповідні Інтернет-ресурси. Наприклад, із березня 2009 року діє веб-сайт rukotvory.com.ua – проект „Скарбниця майстрів”, на якому зареєстровано більше 80 народних майстрів. На сайті вміщується інформація про ремісників, контакти, фото їхніх робіт, інструкції з виготовлення різноманітних стилізованих сувенірів, анонси етноподій. У розділі „Друзі” користувачеві пропонуються інші портали подібної тематики.

З’являються регіональні осередки модернізованої і традиційної культури: в Києві влітку 2009 року відкрили скансен (музей просто неба) – козацьке селище „Мамаєва слобода”. Зростає попит на етноодяг, діють відповідні крамниці (онлайн- і звичайні), а на спеціалізованих форумах обговорюються особливості виготовлення вишиванок (ссылка скрыта; ссылка скрыта; ссылка скрыта; ссылка скрыта; ссылка скрыта; ссылка скрыта – сучасні інтерпретації трипільського одягу; майстерня автентичного костюму „Шляхетний одяг” (м. Київ) та багато інших). На всій цій базі, однак, побутує свій кітч, який часто називають шароварщиною: „Також стережіться шароварщини. Це підробки, імітації, кіч, котрий видають за ручну роботу. Це магазини, де продають „вишиті джемпери” дешевого виробництва і в’язані сережки. Певною мірою це й „прикольні” футболки з радикальними принтами. Надягаючи етноодіж, ми ідентифікуємо не тільки себе, а й свій рід... Головне, як кажуть майстри і погоджуються на форумах, з якими настроями ви її носитемете” [4].

У віртуальному просторі з’явилися специфічні національно марковані символи, наприклад, „смайлики” в українському стилі: ~:-), ~;-P, ~;-|, ~8-) (з козацьким оселедцем). Або *;-), *;-P, *;-D, *;-|, *'_'* (з квіточкою – для дівчат) [15]. Подібних витворів є чимало, деякі виконані у вигляді малюнків чи анімовані:

тощо [16].

Зазвичай подібні символи викладаються й обговорюються на форумах патріотичної тематики.

Органічно розвивається й видозмінюється мова. Тут доречно згадати проект „Словник. Український новотвір” українського музикознавця під псевдонімом Юрко Зелений. Суть онлайн-проекту в тому, що автор утворює різноманітні слова, використовуючи принципи традиційного правопису, для заміни запозичених. А також відшукує питомо українські відповідники. Наприклад, в інтерпретації Ю. Зеленого запозичене слово музикант можна замінити питомо українським гудець, продюсер – новотвором впровадник, фотограф – говірковим знимкар тощо. З різноманітних інтерв’ю новатора розуміємо, що, на його думку, „Найбільша проблема – не русизми, а англіцизми”. Віднайдені слова пропонуються для вжитку всім бажаючим на „іменці” – веб-сайті автора (ссылка скрыта).

Вищезгадані прикмети активізації української культури, однак, не завжди охоплюють маси (крім фестивалів). Вони конструюють етнокультурну ідентичність обмеженої аудиторії. А масову ідентичність конструюють (а іноді розмивають) кітч, гламур та інші продукти вестернізації. З іншого боку, продукти масового споживання певною мірою адаптуються до українських реалій: наприклад, закуплені за кордоном медіаформати телепрограм (талант-шоу „Україна має талант!” – аналог американского „America’s got talent”; „Фабрика зірок” – аналог „Amеrican Idol”; „Comedy Club”; „Танці з зірками” – послідовник британського „Strictly Come Dancing”; „Свобода слова” – версія однойменної російської передачі та ін.). Таким чином, етнокультурна ідентичність українця потужно „атакується” й формується вищеназваними факторами. Модернізована етнокультура „інтегрується” в мізки, користуючись тими ж засобами, що й масова: веб-сайти, флешмоби, музичні концерти, вечірки, фестивалі, інші акції. Поруч із процесами глобалізації цікавість до традиційної культури посилюється, збільшується кількість інструментів, які цю культуру розвивають (наприклад, мультикультурних фестивалів, де представлені характерні риси й колорит різних національностей [interkulturo.info]). Аудиторія ж отримує більший вибір. Тому, на нашу думку, глобалізація не веде до уніфікації та виродження національного, а швидше стимулює повернення інтересу до цього, тобто виникає і зворотний процес. Цей зворотний процес заснований на великих можливостях порівняння різних культурних продуктів і можливостях вибору. Інформаційний споживач стає досвідченішим і вибагливішим, а отже, і якість пропонованої культурної продукції (в тому числі – кітчу та гламуру, „глобалізованої” та етнокультурної продукції) має підвищуватися.

Blog

Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури чернігів 2010

Содержание