Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури чернігів 2010

Вид материала

Документы

Содержание В. брюсов та м. зеров Мета статті Класична пластика і контур строгий Пускай мой друг, разрезав том поэта Тут ще цвітуть дива Архіпелага Что чувствовала ты, Психея, в сонный день Ареса дерзкий взор, царицы злобный вздох Врубаясь в мир, ведя везде просеки Я помню этот мир. И сам я в этом мире В мире широком, в море шумящем Ностальгія за «селянською» прозою Ключові слова

Подобный материал:

• Вісник львівського університету visnyk LVIV university філософські науки. 2004. Вип., 223.59kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Історичні типи філософії, 171.17kb.
• М. П. Драгоманова москалик геннадій федорович удк 373 048 01: 1(043. 3) Філософські, 292.67kb.
• Шпаргалки з філософії, 2093.8kb.
• Вісті Донецького гірничого інституту. 2010. №1 С. 224-234, 84.45kb.
• Питання до кандидатського іспиту з філософії, 23.15kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Тецтв чернігівська спілка перекладачів філософія етнокультури та наукові стратегії, 2978.21kb.
• 2010 р. Заступник Міністра освіти І науки Є. М. Суліма, 1748.67kb.

Література

1. Загайкевич А. «Кіно дає змогу…» // Кіно-Коло. – № 15, 2002. – С. 27-32.
   
2. Куліш П. Чорна рада. – К.: Веселка, 1990. – 256 с.
   
3. Мифологический словарь / Гл. ред. Е.М. Мелетинский. – М.: Советская энциклопедия, 1991. – 736 с.
   
4. Пуліна В.І. Естетичні позиції в культуротворчості Пантелеймона Куліша: Автореферат дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата філософських наук. – К., 2007. – 19 с.
   
5. Слово о полку Ігоревім. Текст першодруку у ритмічному викладі // Яценко Борис. „Слово о полку Ігоревім” як історичне джерело. Таємниці давніх письмен. – Київ: Просвіта, 2006. – 508с.
   

На основе компаративного анализа выдающихся украинских исторических романов разных периодов (ХІХ, середина ХХ, начало ХХІ ст.) рассматривается художественное изображение феномена казацкого характерничества.

Ключевые слова: исторический роман, казачество, Мамай, характер­ничество.

The article deals with the artistic representation of the phenomenon of the Cossacks’ “kharakternitstvo” using the comparative analysis of the Ukrainian historical novels of different epochs (ХІХ ct., mid ХХ ct., early ХХІ ct. A.D.)

Key words: Cossacks, historical novel, Mamai, “kharakternitstvo”.

УДК 82.091

Кондратенко К.П.

В. БРЮСОВ ТА М. ЗЕРОВ:
КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ ЕСТНТИЧНИХ ДОМІНАНТ ТВОРЧОСТІ

У статті здійснено спробу порівняння естетичних засад творчості В. Брюсова та М. Зерова. Головну увагу зосереджено на зверненні обох авторів до світової культурної спадщини, активному використанні образів античної міфології як прагненні віднайти сучасний ідеал.

Ключові слова: «неокласики», символізм, компаративістика, естетичні засади творчості, класицизм.

Час змінює наші уявлення про творчу особистість. Малопомітні грані таланту дуже часто виходять на перший план читацького і дослідницького загалу. Це пов’язано з різними суперечностями історико-літературного процесу. Раніше замовчувані твори письменників починають заново переосмислюватися, відкриваючи нові горизонти для досліджень.

Так сталося і з творчим доробком Миколи Зерова, який на багато років був викреслений із української літератури з осудливим ярликом «неокласика».

Він жив у складний історичний період. Специфіка митця того часу полягала в тому, що йому доводилося підбудовуватися під існуючу реальність (сталінський період) або ж суперечити їй. Тому не дивним є виникнення багатьох різних напрямків та угруповань, яких об’єднувала спільна мета – розвиток національної культури.

Серед тогочасної еліти виділяються письменники: М. Зеров, М. Рильський, О. Бургардт, М. Драй-Хмара, П. Филипович. Вони становили неформальне об’єднання під назвою «неокласики». Метою їх діяльності також була ідея розвитку національної культури через звернення до античного мистецтва та творчості французьких парнасців.

Найяскравішим представником «об’єднання неокласиків» був Микола Зеров. Саме він заклав теоретико-естетичне підґрунтя свого угруповання.

До змін мотивів і тем поезії, розширення творчого світогляду також закликав своїх молодих сучасників російський поет-символіст Валерій Брюсов. У своїй творчості письменник, як і «неокласики», також дотримувався позицій взірцевості античної культури та французького символізму. Щоправда, В. Брюсов мав можливість для повного викладу своїх естетичних позицій, йому не була на заваді заангажована критика. Дискусії, у яких він брав активну участь, лише стимулювали творчий вияв автора.

Мета статті – порівняти провідні естетичні мотиви творчості В. Брюсова та М. Зерова.

Тож актуальність даної теми полягає в тому, що:

• по-перше, у наукових розвідках зазначена тема ще не розглядалася;
  
• по-друге, обидва письменники є представниками суміжних національних культур і жили приблизно в одну епоху;
  
• по-третє, кожен з них розробив провідні естетичні засади напрямів, представниками яких були;
  
• по-четверте, російський символізм був одним із джерел українського неокласицизму.
  

У наш час до вивчення будь-якого літературного явища прийнято підходити комплексно, розглядаючи його з усіма зв’язками та взаємовпливами. Тому широкого застосування набуває компаративний аналіз, або компаративістика.

Компаративний аналіз дозволить порівняти тексти різного періоду написання та виокремити наявні в них спільні та відмінні риси, дослідивши авторські естетичні позиції.

Постаті В. Брюсова та М. Зерова репрезентують собою потужний естетично-філософський та світоглядний пласт, характерний для поетів, які представляли добу початку ХХ століття, були лідерами літературних угруповань.

М.Зеров, як представник українського неокласицизму виступав за піднесення українського мистецтва до європейського рівня. У понятті «неокласика» він знайшов фундамент для всіх своїх літературних поглядів. Разом з іншими «неокласиками» прагнув створити сучасний «великий стиль», в основі якого мала б лежати орієнтація на класичні зразки поетів Давньої Греції, Риму, Франції, України.

Класична пластика і контур строгий,

І логіки залізна течія –

Оце твоя, поезіє, дорога [7, с.85].


В
© Кондратенко К.П., 2010
.Брюсов, засновник російського символізму, як і М. Зеров, прагнув створити «новий стиль». У його творчості відчутний вплив поезії французьких символістів:

Пускай мой друг, разрезав том поэта,

Упьется в нём и стройностью сонета,

И буквами спокойной красоты! [3, с.30].


Домінуючу роль у творчих студіях як М. Зерова, так і В. Брюсова відіграє античність. Вони обидва відстоювали поєднання античних культурних традицій із національними. Використовуючи античні образи, письменники доводили думку про нерозривність творчих пошуків минулого і сучасного

У циклі «Крим» (1926-1927) Миколи Зерова чітко простежуються ретроспективний та асоціативний плани:


Тут ще цвітуть дива Архіпелага-

Орестів жах, Піладова звитяга

І смертний Іфігенії привіт [7 с.23].


У цій поезії передано багатовікову історію еллінського народу, його культури. Поет розкриває різноплановість художніх образів:

• Іфігенія – дочка мікенського царя Агамемнона, яка була принесена в жертву богині Артеміді заради успішності походу на Трою, символізує невинність;
  
• Орест – син учасника троянського походу Агамемнона, вбитого власною дружиною Клітемнестрою. За наказом дельфійського оракула, Орест вбиває матір, таким чином помстившись за смерть батька. Помираючи, мати проклинає сина, і його починають переслідувати богині помсти Еринії, які мучать Ореста, не даючи ні хвилини спокою. Звідси й вислів – «Орестів жах»;
  
• Піллад – син Строфія і Анаксібіб, сестри Агамемнона, близький товариш Ореста, чоловік його сестри Електри. Співвідношення імен Пілад і Орест символізує велику і віддану дружбу.
  

Всі ці образи-символи так чи інакше відносяться до «Троянського циклу» грецької міфології. І не випадково М. Зеров їх використовує у циклі «Крим», вказуючи таким чином на те, що лише переосмислення минулого веде до розуміння сучасного.

Не чужою тема культурно-історичних взаємин була і для В. Брюсова. Показовим в цьому плані є його цикл поезії «Третя сторожа» (1898-1901), де вже самі заголовки («Психея», «Цирцея») вказують на потужний історичний пласт цих поезій:


Что чувствовала ты, Психея, в сонный день,

Когда Эрот тебя, под именем супруги,

Привел на пир богов под неземную сень? [3, с.69].


За міфологією, Психея – це уособлення душі. Душа мислилася як причина життя тієї істоти, яку вона «одушевляє», володіючи її свідомістю і волею.

Психея стала дружиною Амура (Ерота), бога кохання, сина Афродіти (Кіприди).

В. Брюсов захоплюється яскравими образами і сильними характерами давнини. Скоріш за все, це пояснюється тим, що він не міг знайти справжнього героя в сучасності, а негативи, які викликало в нього буржуазно-міщанське суспільство, він також зображує, вдаючись до метафоризації образів:


Ареса дерзкий взор, царицы злобный вздох,

Шушуканье богинь и злой привет Киприды! [3, с.69].


Боги і богині у В. Брюсова уособлюють сучасне йому суспільство з усіма його вадами (у даному випадку заздрощі верховних грецьких богів, викликані неземною красою земної дівчини Психеї).

Не другорядну роль у творчості М. Зерова та В. Брюсова відіграють патріотичні мотиви. І знову спостерігається звернення до античних образів-метафор, образів-символів. У М.Зерова – це Одіссея і лотофаги («Лотофаги»), у В. Брюсова – Одіссея і Каліпсо («Одіссей»).

Звертаючись до образу Одіссея, слід сказати, що здавна він уособлював мудрість, хитрість, розум. Але згадаймо десятирічні «блукання морем» цього героя аж до повернення на батьківщину (Ітаку). В такому випадку даний образ набуває дещо іншого характеру: це – образ мандрівника. Тобто в обох письменників патріотична тема тісно переплітається з мотивами мандрів. Показовими в цьому плані є образи лотофагів та німфи Каліпсо. Лотофаги – плем’я, яке проживало на території сучасної Північної Африки і їло лотос. За легендою, той, хто хоч раз куштував цю рослину, не хотів повертатися додому. Німфа Каліпсо – дочка титана Атланта і океаніди Плейони. Врятувавши Одіссея від загибелі, вона поселяє його на своєму острові Огігія і не хоче відпускати додому, маючи надію, що Одіссей все ж таки забуде про Батьківщину.

Таким чином, тема мандрів у М. Зерова і В. Брюсова співвідносна з темою мистецьких пошуків, пошуків чогось нового (наприклад, «нового», «високого стилю»). Але обидва письменники вказують на можливі перепони на шляху до цього.

Яскраво тема мандрів, як пошук чогось нового, спроба зробити якесь відкриття представлена завдяки екскурсу в минуле в сонеті В.Брюсова «Атлантида»:


Врубаясь в мир, ведя везде просеки,

Под свист пращи, под визги первых пил,

Охотник, пастырь, плужник, кто чем был, –

Вскрывали части тайны в каждом веке [3, с.470].


У багатьох поетичних творах М. Зерова та В. Брюсова центральною постає проблема гармонізації людини і Всесвіту, людини і природи:

І я, малий, з-під будки оглядаю

Небесну мапу, зоряну, безкраю,

І в золотих розсипинах тону [7, с.44].


У цих рядках М. Зерова дискурс «людина – Всесвіт» вирішується таким чином: людина – частина Всесвіту, людина і Всесвіт – це єдине ціле. Така позиція для М. Зерова є ключовою, що й спостерігаємо у його поезіях.

Про цілісність людини і Всесвіту наголошує і В. Брюсов:

Я помню этот мир. И сам я в этом мире

Когда-то был как свой, сливался с ним в одно [3, с.141].


Не оминає митець і тему гармонійної співвіднесеності людини і природи:

В мире широком, в море шумящем

Мы – гребень встающей волны [3, с.102].


А может, верен путь, и вскоре

Настанет невозможный час,

И минет лес и глянет море

В глаза мне миллионом глаз [3, с.122].


Поетична мова обох письменників багата на метафори, образи-символи (варто відзначити їх насиченість), епітети, подекуди народні (небесна мапа, зоряна, безкрая; золотих розсипинах; мире широком, море шумящем, невозможный час) . Слід звернути увагу на відсутність порівнянь. Наявні топоси (згадки про Ітаку, Крим – у М. Зерова Атлантиду, Елладу – у В. Брюсова). Найпоширеніша поетична форма – сонет та александрійський вірш. Наявні алітерації: у М. Зерова с, ш, р, що нагадує хід корабля (шум моря, свист вітру, рипіння мачт), у В. Брюсова л, яке співвідноситься на звуковому рівні зі словами Мысль, Эллада, Александр, Слово тощо. Усі ці слова, незалежно від правильного граматичного оформлення, пишуться у В. Брюсова з великої літери. Таким чином, автор використанням великої літери ідеалізує ці поняття, вбачаючи в них кінцеву мету своїх пошуків. Ідеалізація посилюється і використанням [л'], який передає відтінок ніжності, лагідного ставлення до означуваних понять.

Аналіз спільних та відмінних рис естетики творчості М. Зерова та В. Брюсова надає можливість до спільних рис віднести:

1. Орієнтацію на світове мистецтво, на використання світової культурної спадщини.
   
2. Використання у своїх творах образів і тем античної світової літератури.
   
3. Єдність форми і змісту.
   
4. Інтелектуалізацію та естетизацію поезії.
   
5. Прагнення до ідеалу.
   
6. Співвіднесеність минулого і сучасного.
   

Що ж до відмінностей, то вони набагато ґрунтовніші, поскільки все ж таки, як і було заявлено від початку нашої розвідки, автори є репрезентантами хоча і суміжних національних культур, які мали спільне генетичне джерело – «філософію життя», але в українському неокласичному зразкові, як зазначено Соломією Павличко, Тамарою Гундоровою, Юрієм Ковалівим, помітний потужний вплив «філософії серця». Український кордоцентризм, з одного боку, зрівноважив аполлонівське і діонісійське, з іншого, змусив письменників трансформувати світові сюжети не стільки на національний ґрунт, як на національний стан у суспільстві. В.Брюсов як яскравий представник символічної течії модернізму, навпаки, національний ґрунт переносив на світові простори.

Крім того, відмінність полягає у тематичному ракурсі: у М. Зерова однією з провідних тем якого є ідея гармонії людини і Всесвіту, у В. Брюсова ця ідея підкріплюється ще й темою гармонізації людини і природи.

Варто відмітити неоднорідність втілення запозичених образів з античності у поезію: у М. Зерова ці образи метафоризуються, у В .Брюсова це образи-символи.

Виявлено, що образно-генетичні корені творчості обох письменників сягають часів Давньої Греції та Риму, Франції періоду розвитку символізму.

Роки життя М. Зерова збігаються з епохою російського «срібного віку», представником якого був В. Брюсов. Тому не дивно, що у їх творчості є багато спільних мотивів. Та чи не найголовнішим зв’язним між ними була орієнтація на «золотий вік» культурного розвитку – на античність. Саме звідти витікало джерело неперевершених метафор Миколи Зерова, і саме звідти черпав свої символи Валерій Брюсов.

Спроба компаративного аналізу творчості В. Брюсова та М. Зерова сприятиме розширенню літературознавчого розуміння понять символізм та класицизм, їх стильової диференціації.


Література

1. Абрамович С. Брюсов і Україна. (до 100-річчя від дня народження поета) // Жовтень. – 1973. – №12. – С.125-129.
   
2. Башманівський В. Естетична програма духовного оновлення нації в інтерпретації М.К. Зерова // Українська література в загальноосвітній школі. – 2004. – №3. – С.34-35.
   
3. Брюсов В. Сочинения. В 2-х т. – М.: Худож. лит., 1987. – 575с. – Т.1. Стихотворения и поэмы.
   
4. Гальчук О. Космологічна концепція Миколи Зерова // Людина і мистецтво в гуманістичних вимірах: Матеріали людинознавчих філософських читань. Випуск І. – Львів: Край, 1997. – С.212-217.
   
5. Гальчук О. Поетичне осмислення Миколою Зеровим світової культурної спадщини // Дивослово. – 1997. – №8. – С.5-7.
   
6. Дунай П. Київські неокласики та їх лідер, поет Микола Зеров // Українська мова та література. – 1997. – Число 35. – С.1-3.
   
7. Зеров М. Вибране. – К.: Дніпро, 1986. – 540 с.
   
8. Зеров М.К. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – 601 с. – Т.2: Історико-літературні та літературознавчі праці.
   
9. Клен Ю. Спогади про неокласиків // Київські неокласики / Упор. Віра Агєєва. – К.: Факт, 2003. – С.7-64.
   
10. Кравець Л. Словесно-художні образи поезій М. Зерова // Дивослово. – 1996. – №7. – С.14-17.
    
11. Лосева И.Н., Капустин Н.С., Кирсапова О.Т., Тахтамышев В.Г. Мифологический словарь. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. – 576 с.
    
12. Рильський М. Микола Зеров – поет і перекладач // Зеров М. Вибране. – К.: Дніпро, 1986. – С. 5-17.
    

В статье сделана попытка сравнения эстетических принципов творчества В.Брюсова и Н.Зерова. Главное внимание сосредоточенно на обращении обоих авторов к мировому культурному наследию, активном использовании образов античной мифологии как стремлении найти современный идеал.

Ключевые слова: «неоклассики», символизм, компаративистика, эстетические принципы творчества, классицизм.


The attempt of comparison aesthetical basics of art of V. Bryusov and M. Zerova is expressed in the article. The main attention is considered in referring of both authors to the world cultural inheritance, active using of characters of antique mythology as aim to regain modern ideal.

Key words: «neoclassic», symbolism, comparetyvistyk, aesthetical basics, classicism.

УДК 821.161.2 – 32

Нікітіна Н.П.

НОСТАЛЬГІЯ ЗА «СЕЛЯНСЬКОЮ» ПРОЗОЮ,

АБО МОЖЛИВИЙ КАТАРСИС НАЦІЇ?

(на матеріалах жіночої прози кін. ХХ-поч.ХХІ ст.)

У статті розглянуто зміщення акцентів, реорганізацію певних традицій у жіночій прозі кін.ХХ – поч.ХХІ ст. Проаналізовано особливості художньої реалізації феномену трансмісії націокультурної інформації, етнокультурних чинників, що витворюють нові смисли, нові поведінкові сценарії у новелістиці. У статті зроблена спроба виокремлення як нових культурних артефактів, так і інтерпретація (реінтерпретація) старих, ментальних, генетичних, наявних у жіночій прозовій інтенції. Доводиться, що тільки брак української урбаністичної традиції призводить до духовної кризи, втрати ідентичності. Дослідження дозволяє дійти висновку, що оновлення новоурбаністичної традиції має базуватися на національних чинниках.

Ключові слова: дегуманізація, духовна криза, етнокультурні чинники, культурні артефакти, катарсис, ментальність, ідентичність, природна людина, націокультурна інформація, національний дух, жіноча проза.

Література має унікальну можливість відтворювати суспільні настрої, віддзеркалювати буття, видозміну свідомості, чинники духовного та інтелектуального росту або занепаду, але передовсім прагне пізнати людину. Розвиток українського суспільства на межі ХХ-поч.ХХІ ст. привносить нові змістові дефініції, які знаходять втілення і в літературному процесі зламової доби. У сучасному світовому літературному процесі розгляд дедалі складніших проблем людського буття, як зазначає В. Фоменко, «зміщується в площину міста, мегаполіса, де визрівають, ставляться і значною мірою вирішуються найбільш нагальні проблеми усеземного майбутнього» [2, 6].

Але процеси глобалізації мають як позитивний вплив на розвиток українського суспільства, так і виразно негативний, про що засвідчує сучасна література. По-перше, національна менталь­ність українців містить у собі насамперед ознаки селянської цивілізації, коли прив’язаність до одного місця, напердвизначеність, постійність плину, незмінний та узвичаєний зв’язок людини з природою і є самим буттям. По-друге, порушення цієї єдності, руйнація усталеності призводить до втрати ідентичності, опертя, розгубленості, дискомфорту, пошуку нового сенсу.

Отже, метою нашої розвідки є дослідити, чи позбулася українська культура свого селянського коріння остаточно, чи відбулося витіснення селянської прози, а саме, у нашому розгляді, природної людини, чи порушився ментальний зв’язок поколінь.

Доба модерну в українській літературі сприяла народженню цілої плеяди прозаїків, яка перестала виключно орієнтуватися на село або й повністю від нього відмежувалася, що було цілком закономірно. Цьому сприяли обєктивні чинники: пролетарізація суспільного життя, пореволюційний розвиток міст, які стають мрією про краще, нове, звабливе життя для певної частини селянської України. Хоча частина письменників, а саме «плужани», прагнуть модернізувати українське село. Письменник поч. ХХ ст., на думку Р. Мовчан, в умовах «індустріалізації», щоб «описати, зафіксувати, художньо осмислити урбанізаційні процеси, «новітній український кобзар» неминуче повинен був пересісти з воза на мотоцикл» [7, 86]. Місто на поч. ХХ ст. – це «земля обітована» для багатьох письменників, що пов’язують із ним створення нової філософії життя, обов’язково кращого, омріяного. Герой, як і сам його творець, не тільки переноситься фізично в нові умови й обставини міського простору, а й створює нову духовність – урбанізаційну.

Варто відзначити, що тенденцією зображення в літературному процесі 20-30 рр. ХХ ст. стає не тільки місто – як – мрія, а й місто – як – ворожий світ. Таким чином українська література не може стояти на старих формах зображення світу, тобто «селянського» світу, не може зображувати життя селянина, що було об’єктивною реальністю економічного, соціального розвитку України. Відомий український історик І. Лисяк-Рудницький зауважив, що немодерними або неісторичними стають нації, які «були зведені до безмовної народної маси, з невисокою національною свідомістю (чи взагалі без жодної) і культурою переважно народного характеру» [6, 33].

Оскільки відбувається модернізація українського суспільства, то й література прагне відтворювати нові умови існування людини, ставлячи перед собою нові завдання, як, наприклад, В.Винниченко у своєму «Щоденнику» звертає увагу на те, що «всякими путями, всякими способами, а ми мусимо стати нарівні з передовими націями». Відбувається цілком закономірне тяжіння до «іншої», европейської культури, тобто вже не селянської.

П
© Нікітіна Н.П., 2010
отужною в літературознавстві стає думка, що селянська література створила народні ідеали й соціальні уявлення про ідеалістичний, патріархальний світ, який на поч. ХХ ст. вже видається примітивним. І якщо в літературній критиці тривалий час було неприйнятним навіть говорити про еститизм і ніцшеанство, бо незмінною була традиція зображення уярмленого народу, від імені якого повинна була говорити література, то наприкінці ХХ ст. тенденційною стає боротьба з народницькою спадщиною, яка, на думку певних дослідників, заважає модернізації української літератури. В. Агеєва у передмові до книги С. Павличко «Фемінізм» констатує: «Можна говорити про часткові успіхи, припливи і відпливи, але все ж остаточна, незворотна модернізація так і не відбулася, від обтяжливої спадщини народників-українофілів так і не вдалося відмовитись майже до кінця століття ХХ» [1, 9-10].

Як початок ХХ, так і початок ХХІ ст. продовжує полеміку двох поглядів на розвиток літератури, що є цілком закономірним, оскільки підбиття столітнього розвитку, окреслення майбутніх перспектив, визначення взаємозв’язків, а найважливіше – переоцінка, перепрочитання є ознаками зламової доби.

У загальному колі розмислів вичитуються окремі дискурси, як-то: европеїзм або західництво, антинародництво й індивідуалізм, зняття культурних табу тощо, що є найактуальнішим для всього розвитку української літературної критики, яка часто представлена навіть не літературознавцями, а саме письменниками. І якщо на початку ХХ ст. ще існує боязнь порушити патріархальні заборони, які так потужно охороняла франківська ґенерація, то на початку ХХІ ст. стає правилом гарного тону вивільнитися від «зловорожого», що означає побороти явище народництва, що, у свою чергу, дорівнює стати естетом, аристократом, інтелектуалом, модерністом тощо. У полеміку включаються найавторитетніші представники української культури. «Посягання на «гуманізм» ревнителі українських святощів ще якось вибачили авторці «Дискурсу модернізму». Але вже ніяк не могли вони змовчати, коли йшлося про, скажемо так, одвічну народну мораль», – акцентує увагу В. Агеєва, відстоюючи право С. Павличко на новий погляд щодо розвитку української літератури [1, 12]. В. Шевчук, наприклад, не зміг вибачити М. Євшанові нелюбов до народу, натовпу. Отже, риторика, існуюча на сьогодні в літературознавстві, прямо й опосередковано продовжується на сторінках сучасної прози.

Беззаперечним є те,що саме великі урбаністичні осередки завжди були і є генераторами прийдешніх культурно-цивілізаційних форм і спрямувань. Але чи не загрозою навіть для Старої Європи стали так звані «invandrare», щось на кшталт «заброди» (мігранти, особливо з країн третього світу, що моделюють окремішні етнічні та етноконфесійні світи, світи зі своєю логікою, зі своїм світообразом), що змінюють цілковито і саме «обличчя» міста в Європі, і саму динаміку взаємодії, і сам спосіб зв’язку просторових, соціальних і етнокультурних чинників. На думку Р. Кіся, «етнокультурні чинники та інтерпретатори національної культури, отож, у цьому сенсі, також її спів-творці як аґенти живого процесу залучености в культуру та культурне смислоутворення не тільки завжди були і є рухливою – історично, структурно та аксіологічно лабільною частиною будь-якого соціокультурного становлення і розвитку, але дійовим каталізатором – і, водночас, стабілізатором людського суспільства загалом» [3, 54].

Таким чином глобалізація ще більше диверсифікує світ в етнокультурному плані. Історичне знекорінювання може набувати форм марґіналізації через втрату органічних історико-культурних зв’язків. Адже саме відрив від минулого і є водночас деаксіологізацією суспільства.

В. Фоменко, відома дослідниця української урбаністичної прози, доволі слушно, на нашу думку, робить висновки, що «прозаїки, у художньому письмі й мислення яких переважає тяжіння до тематично-стильової «всеїдності», ... свої присуди сучасному світові теж базують на цінностях, які до субкультури й цивілізаційних орієнтирів міста ставляться з чималою дозою недовіри [12,33]. Відповідно до цього проводить розподіл українських прозаїків на, умовно кажучи, «горожан» і «прибічників» або й оспівувачів села. Чи можна умовно розподілити таким чином сучасну жіночу прозу?

Зауважимо, що для жіночої прози кін.ХХ – поч.ХХІ ст. характерною є соціальна спрямованість дискурсу. Рефлексії письменниць цілком свідомо спрямовані на час, на дослідження художнього життя героя, заглиблення у його сутність, протиріччя й непорозуміння. І оскільки жінка є каталізатором всіх суспільних процесів, бо саме вона відчуває хвороби доби помежів’я: самотність, бездуховність, зневіру, безпритульність та незахищеність, – тому й прагне змінити світ, досліджуючи взаємовпливи, аксіологізуючи суспільство.

Герой твору З. Кучерявої «Щаслива – нещасна мить», учитель сільської школи, Микола Іванович, на наш погляд, доволі симптоматично окреслює стосунки села і міста крізь призму соціокультурного простору України, що вибудовувався протягом століття: «Десятки літ місто із села витягувало жили, забирало молодь, розорювало село в повному розуміні цього слова. Скільки сіл уже зникло зовсім! Це трагедія... Тим більше, що все це продовжується... Трагедія не тільки села, але й міста...» [5,28]. Простежуємо кілька ліній осягнення цієї думки, здається, притаманної всьому розвитку цивілізаційного простору України, який генерується субкультурами спільнот – селянської, що привносить у міський топос і свою етнокультуру, і своє світобачення, та міської, що наповнює українську селянскість і культурними здобутками, і новими соціальними ризиками. І це, варто зауважити, у своєму позитивному значенні. А в чому ж полягає трагедія міста? Місто сприймається героями новелістики, у першу чергу, як омріяний технологізований рай і на рівні побутовому, як-то цивілізаційні блага, а саме: побутові умови, можливість мати пристойну роботу, а то й просто роботу в умовах економічної кризи, дозвілля, сфера розмаїтих послуг; і на рівні культурному, а саме: можливість здобути знання, освіту, відвідувати музеї, театри, кіно, користуватися інтернетом тощо.

Своєрідним є ставлення української людини до Вічного Міста. Марія, героїня новели Л. Тарнашинської «У п’ятницю пополудні», « взяла за звичку щомісяця до міста їздити», « та не так ті горіхи хотіла спродати, як на містечкових людей подивитися, збагнути, чим же таким вони не схожі на її односельців» [11, 24]. Це можна окреслити як погляд «у щілочку крізь паркан у чужий сад» (Р. Мовчан). І що, безумовно, така людина майже ніколи не позбудеться свого селянського походження, бо воно генетично, ментально, хочемо того чи ні, буде озиватися в кожному життєвому кроці вулицями чужого Міста. Тому в Україні, за спостереженнями С. Павличко, «...перетворення сільської культури в міську ніколи остаточно не завершилося..., а дискурс міста позначений глибоким і болісним конфліктом» [8,206].

Усвідомлюючи неможливість розвитку, у пошуках того самого цивілізаційного раю приїздить герой новели Г. Тарасюк «Тікаймо, Адаме, тікаймо!» Кирило-Адам у Місто, хоча і відчуває в душі покликання бути «різьбярем, як дідо». Зраджуючи своє природнє, а можливо, навіть своє призначення на цій землі, а отже, дану від Бога можливість бути щасливою людиною (і тут промовисто звучить ідея сродної праці українського мислителя Г. Сковороди), герой у пошуках штучних замінників щастя: престижу, професорських покоїв, почестей – втрачає щось значно важливіше. Мімікруючи, Кирило-професор-гуцул насправді дуже самотня, навіть з комплексом неповноцінності людина, що починає любити свою роботу, кафедру тільки через те, що «тут ти був людиною шанованою, врешті просто людиною, з якою рахувались» [10, 10]. Відбувається несприйняття героєм чужого життєстилю, втрата ідентичності, а відрив від свого генетичного минулого призводить до духовної катастрофи, до ситуації духовного пограниччя.

Сучасні письменниці наголошують,що у гранично невротизованому та охлялому світі не тільки міського середовища, а й сільського людина втрачає передовсім духовність, відбувається втрата зв’язків поколінь на генетичному рівні, що призводить до колапсу.

Доволі символічно можна окреслити наші намагання всмоктати чужу культуру як second heand, і в прямому, і в переносному значенні, словами з новели Л. Тарнашинської «Попелюшка»: «У тій купі чужих речей було все – одяг, взуття, якийсь побутовий дріб`язок... Але найбільш було в ній чужого духу, чужого запаху, чужого людського єства, збереженого в оболонці цих нехитрих речей» [11, 109]. Така «гуманітарна» допомога, що дедалі більше у вигляді заокеанського непотрібу полонить наше суспільство і в сенсі «виховання» чужим, і в сенсі нав’язування непритаманного нашій одвічній ментальності байдужого ставлення до оточення, де кожен сам по собі, де культ матеріального, продажності всього і всіх, хворобливості і депресивності, вибиває ґрунт з-під ніг, знищує щось дуже важливе, неодмінно потрібне вже сьогодні і саме зараз, бо хвороби бувають і невиліковними. «У тій купі речей було все – не було хіба щастя», – доволі метафорично окреслює авторка всотовування українським суспільством чужого: чужого життєстилю, культури, того, від чого заокеанські «ситі і доглянуті господині звільняють свої шафи» [11, 110]. Сучасна Попелюшка, вродлива й безталанна, що втратила зір, знову ж таки промовиста метафора, вже починає усвідомлювати свою силу, дану від Бога чи від народження (і це усвідомлення відбувається тільки з допомогою «зрячої» матері – «краще допоможи хоч щось відібрати») [11, 110]. І тому вже «завтра вона вийде з дому, спуститься в підземний перехід і – заспіває... І вирветься її голос з тісняви того переходу, з мороку й людської гидливості, й полине далеко-далеко за ті моря-океани...» [11, 110].

І тут варто апелювати до ідеї Й.Г. Гердера про слов`янську самобутність, художню поетизацію національного духу, які мали значний вплив на слов’янський романтизм і є «складовою загальноєвропейського дискурсу» (Т. Гундорова) «У період імперських завоювань і колонізації Гердер то ототожнював себе з європейським культурним центром, то ставав на бік колонізованих народів, то заявляв про свою симпатію до патріархального слов’янства й прогнозував його майбутнє відродження» [2, 76]. Гердер наголошував на природженій прив’язаності до рідного місця, до гомогенності культури, закоріненої у землю, традиції і мову. Наскільки б безупинним не був урбанізаційний розвиток українського суспільства, скільки б сіл не зникало з мап України, наскільки б не відбувалася міграція з сіл до міст, а все ж таки на генетичному рівні промовляє закоріненість у землю, органічні зв‘язки з природою, про що свідчить не тільки з’ява зон «зеленого» туризму, а й значна кількість етнокультурних центрів, створюваних у покинутих селах України, що приваблюють не тільки самих українців, а й сусідів з Європи. Свідчення все потужнішого «повернення» людини до землі дедалі частіше простежуємо в новелістиці, що віддзеркалює суспільні настрої.

Героїня М. Кривенко («Ностальгія») з далекого поберезького села стала найбільшою маминою амбіцією, щоби «надолужити і за себе, і за неї» [4, 188], бо «що будеш робити в селі?» [4, 195]. І Качанова онука обирає місто, де «чомусь загубилася серед сірих міських будівель, у безперервних дощах моя сонячність. У безконечних сльозах – моя надія і віра» [4, 198]. Доросла 40-річна жінка, що не знайшла щастя у ворожому світі, постійно готується на прийом до Пельтца, лікаря-психотерапевта, який «одним словом, приходь, Маруська, повіситись ми тобі не дамо» [4, 195]. Тому й манить у поберезьку хату загублену жінку, бо там «життя, не розбавлене штучною сметаною дешевих видовиськ, повітря, що хитрим пустотпливим звірком пхається за пазуху, думки, не спровоковані модою: так прийнято зараз висловлюватись. Я, створіння з позаминулого сторіччя, ліплю пиріжки з борошна, яке змолов тато у Стриганцях із власноруч вирощеної пшениці, чищу картоплю, що виросла на городі, де порались мої прапрадіди, ріжу яблуко, що впало в садку із яблуні, посадженої дідом Михайлом...» [4, 128]. Тут і зв’язок поколінь, і дитинна чистота, і віднайдення себе, заблудлої, і втрачена ідентичність, і навіть така риса української душі, як глибока, інтимна християнськість, проникнення у світ духовний, як у мислителя Г. Сковороди. Для героїні таке повернення у «прадідівський» світ стає очищенням, катарсисом, що відбувається не завдяки сеансам з психотерапевтом Пельтцем, а завдяки діалогу на генетичному рівні сучасного з минулим.

«Не перемудровуй, людино, нічого. Почитай історію, фольклор, подумай, зваж усе – і живи!» [5, 194] – так звертається З. Кучерява до сучасної людини в новелі «Валтасарів бенкет». І сама назва є доволі промовистою, що нібито підсумовує одним упевненим мазком буттєстиль сучасника: Валтасарів бенкет – бучний бенкет напередодні біди або під час великого горя, за словником української фразеології Ф. Медведєва. А хіба втрата цінностей, духовності і з’ява «заброд» – без коріння, без минулого і сучасного – не є ознакою затяжної хвороби, що потребує термінового лікування?

Варто зауважити, що саме глибинні кризові аспекти зумовлюють відповідний акцент, що все виразніше оприявляються на сторінках прози: «А так хотілося мати свій клаптик землі, сад. Щосуботи виїхати з міста, піти до озера, пройтися лісом, надихатися свіжим повітрям, а в понеділок – знову на службу» [5,194], такі невибагливі мрії у Дмитра, героя новели «Валтасарів бенкет» З. Кучерявої. Інший акцент робить Галина (новела»Собачка»): «Бо нащо мені жити, якщо не буде оцих дерев і квітів, оцих алей, птахів і безмежно золотого листопаду...» [5, 165]. Але є й такі, для яких «любов до рідного краю – це примітивне почуття» [5,196]. І їх також кличе на природу, тільки дещо з іншою метою: вдало вклавши гроші в «Сосновий ліс», вони надиктовують свої правила і селянам, у яких паркани забирають навіть стежку до озера, а «щонеділі мікроавтобус ще зранку привозив до Петра офіціантів, страви, напої. Щонеділі від обіду до глибокої ночі гучна музика лякала солов’їв» [5,199]. Ідилічне життя сільської людини в гармонії з природою та з совістю теж призвичаюється до привнесених на їх територію правил поведінки, що встановлюють для них «хазяї жизні».

Але все частіше натрапляємо в новелістиці на «художню поетизацію національного духу» (Й.Г. Гендер). Це і новела Л Пономаренко «Голуби на дзвіниці», де отець Василь, молодий священик, що, відбудовуючи занедбану, майже зруйновану церкву, прагне творити добро і вчити цього людей. І та щемна ніжність, і несхитна твердість духу перед онкохворобою в Ілонки, жінки-селянки, що «все життя чогось чекала» [9, 25]. Як чекала свого чоловіка 70 років Домаха («Домаха і камінь»). Ідеальне хуторне життя змальоване в новелі «Шептуни», що було ще до війни. «Хуторяни були незлобливі, віруючі й довірливі...» [9, 83], «не повертали одне одному те, що брали, наприклад, свої вила чи сокиру кожен шукає у сусідському сараї сам. Але завше ділилися останнім і у великій роботі одне одному допомагали» [9, 84]. Вражаючою є сила духу й людська гідність Орисі Трохимівни («Орися Трохимівна» Л. Тарнашинської), сільської вчительки, попівської доньки, що змогла вистояти перед всіма викликами долі й залишитися людиною з тим немилосердним присудом – «ворог народу». Або Параска та Ілько, герої новели «Коли ще та калина поспіє...» Л Тарнашинської, що вижили в голодному 1933 році тільки завдяки вмінню любити й прощати, невичерпальності національного духу, неймовірній гідності, внутрішній силі, що зробила неперервною ланку зв’язку минулого із сучасним і майбутнім.

Отже, цілком закономірним явищем у жіночій прозі кін.ХХ – поч.ХХІ ст. стає зміщення акцентів, реорганізація певних традицій, бо література генерує соціальні процеси, в яких місто – основний сюжет. Не варто замовчувати, що дискурс міста позначений болісним конфліктом, чому сприяє стрімка дегуманізація суспільства, позначена як економічною, так і політичною кризами, дискомфортом, депресіями, зневірою та самотністю людини. Більшість проаналізованих творів містять глибинний моральний підтекст.

Сучасна людина, заблукана й розгублена, абсолютно нездатна жити в реальності, втрачаючи ґрунт під ногами, всі більше прагне до пошуків втрачених ідеалів, цілком закономірно звертається до минулого, у поєднанні з яким вбачає майбутній порятунок. Саме розчарування й недовіра до цивілізаційних орієнтирів міста сприяє апелюванню літератури до етнокультурних чинників, що є каталізатором розвитку будь-якого суспільства в цілому. Передовсім,сучасний герой починає усвідомлювати свою самобутність, генетичний зв’язок з поколіннями. Розхитаний світ, що всотовує чужу культуру, чужі цінності, на жаль, призводить людину до повної дезорієнтації, до втрати ідентичності. Тому все гучніше лунають голоси жінок-письменниць у напрямку поетизації національного духу, у дивовижному поєднанні минулого й сучасного, у наголошенні на внутрішній свободі, на осмисленні світу і себе в ньому, оновленні духовного змісту людського буття, що можливе тільки за умови гармонійного життя з природою.

Слушним, з нашої точки зору, є зауважити, що в сучасній жіночій прозі здійснюється потужна спроба як створення нових культурних артефактів, так і інтерпретація (реінтерпретація) старих, тобто ментальних, генетичних, витворення нових смислів, нових поведінкових сценаріїв, їх відстоювання. На сторінках новелістики відбувається міжпоколіннева трансмісія націокультурної інформації нарівні успадкування взірців, цінностей, що надзвичайно важливе в умовах глибокої сьогочасної кризи української ідентичності та власне кризи української людини. Але без вростання і входження в культуру,закорінювання в її смислові мережі такий процес є неможливим. Саме тому жінки-письменниці ставлять перед собою надзавдання, свідомо чи несвідомо (і тут варто згадати відомий акцент російського письменника Ф Достоєвського: жіноче інтуїтивне вміння розгледіти Істину в морі суспільної сірості й бруду), – створити новоукраїнську самість, де б самоздійснювалася, стверджувалася й закорінювалася втрачена ідентичність та одвічна українська гідність. Жіноча прозова інтенція майже не знаходить собі вартісного об’єкта в українському місті через повний брак української урбаністичної традиції, тому й звертається до рустикального світогляду, заснованого на національній традиції, на якій має базуватися кардинально оновлена новоурбаністична традиція, що повинна зберегти нас для людства як окрему націю.