Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури чернігів 2010

Вид материала

Документы

Содержание Освітньо-виховні ідеї пантелеймона куліша

Подобный материал:

• Вісник львівського університету visnyk LVIV university філософські науки. 2004. Вип., 223.59kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Історичні типи філософії, 171.17kb.
• М. П. Драгоманова москалик геннадій федорович удк 373 048 01: 1(043. 3) Філософські, 292.67kb.
• Шпаргалки з філософії, 2093.8kb.
• Вісті Донецького гірничого інституту. 2010. №1 С. 224-234, 84.45kb.
• Питання до кандидатського іспиту з філософії, 23.15kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Тецтв чернігівська спілка перекладачів філософія етнокультури та наукові стратегії, 2978.21kb.
• 2010 р. Заступник Міністра освіти І науки Є. М. Суліма, 1748.67kb.

В статті розглядається розвиток сучасної філософії освіти в Україні, досліджується її ідейний зв’язок з філософсько-освітньою творчістю П.Куліша. Репрезентується аналітичний огляд ключових напрямків та головних тенденцій філософсько-освітнього розвитку України ХІХ-ХХІ ст.

Ключові слова: філософія, освіта, народна культура, наука, література, філософія освіти.

Перетворення, які сьогодні відбуваються у вітчизняній освіті ставлять наукову громадськість України перед завданням поглиблення пошуку національних філософсько-освітніх орієнтирів та ідей. Останні повинні допомогти нам у самовизначенності серед народів світу, організації ефективних форм науково-освітньої життєдіяльності на власній етнокультурній основі. Вирішенню таких завдань, зокрема, сприяє грунтовне дослідження філософсько-освітніх ідей великого українського мислителя П.Куліша.

Філософсько-освітня думка українського народу концентрує в собі найхарактерніші архетипи та парадигми національної освіти та культури, а відтак слугує важливим методологічним чинником національної філософсько-освітньої самосвідомості, орієнтиром у розробці різних аспектів державної науково-освітньої політики, засобом обгрунтування нової навчально-виховної системи, формою інтерпретації здобутків науки і техніки у контексті традицій національної культури. Дослідження української філософії освіти, в свою чергу, повинні враховувати потреби сучасного етапу науково-освітнього життя українського народу початку ХХІ ст.

Особливу роль в історії української філософії освіти посідає відрізок часу від кінця ХХ до початку ХХІ ст., коли В. Лутай та деякі інші українські філософи в своїх філософсько-освітніх працях розкрили і систематизували сучасний зміст філософії освіти. Сьогодні, завдяки філософсько-освітнім працям В. Кременя, В. Андрущенка, С. Ніколаєнка, О. Ляшенко, І. Беха, І.Булаха та інших науковців в Україні, як і в більшості країн Європи, створюються ті засади філософсько-освітнього світорозуміння, котрі визначають тенденції філософії освіти України наших днів.

Ці мислителі нашої доби, спираючись на філософсько-освітні ідеї своїх попередників, до яких належить і П.Куліш, розробляють філософсько-освітні ідеї, концепції, погляди на освіту, науку, людину, суспільство, державу тощо, на ґрунті яких рухається українська філософсько-освітня думка початку XXІ ст. Тому не дивно, що філософсько-освітні ідеї українських мислителів викликають до себе підвищену увагу серед вчених в Україні і за її межами.

Причому у вивченні ролі і місця філософії освіти в системі навчального процесу початку ХХІ століття в Україні все більшу значущість набувають дослідження закономірностей розвитку філософії освіти, діяльності провідних науково-освітніх осередків філософської думки. Найбільша увага нині приділяється сучасним філософсько-освітнім процесам, які проходять у нас в Україні при активній участі педагогів, освітян, науковців. Але мало уваги звертається на дослідження історії розвитку філософсько-освітніх ідей.

Філософсько-освітня спрямованість праць П.Куліша для нас добре помітна, і саме вони утворюють важливу сторінку вітчизняної історії філософії освіти. Проте сьогодні українська філософсько-освітня думка потребує ще ретельного дослідження й осмислення.

Дане твердження не заперечує великий доробок всіх попередніх українських філософів освіти, котрі внесли значний вклад в історію української філософії освіти з часів Київської Русі. Запропоновані ними філософсько-освітні ідеї допомагають нам визначити головні напрямки розвитку філософії освіти, обсяг її проблематики, перейти до більш детального аналізу філософсько-освітньої думки України, спираючись на їх праці.

М
© Чорна Л.С., 2010
и усвідомлюємо, що висвітлення ключових філософсько-освітніх ідей П.Куліша в системі навчального процесу початку ХХІ століття – це велика за обсягом і кропітка робота, яку можуть виконати упродовж тривалого часу тільки багато дослідників. Тому в даній статті ми зосередимо увагу на питаннях закономірності розвитку філософсько-освітніх ідей в Україні та їх зв’язку з творчістю П.Куліша. Такий аспект дослідження актуалізується тим, що і в наш час дискутується проблема ідейних джерел розвитку освіти в Україні.

Актуальність нашого дослідження полягає в тому, що в ньому робиться спроба аналізу філософсько-освітніх ідей П.Куліша та їх ролі в системі навчального процесу початку ХХІ століття. Це сприятиме глибшому розумінню масштабності теперішніх філософсько-освітніх процесів і проблем в Україні, грунтовнішому осмисленню української філософії освіти, її зв'язків із національною історією та культурою, із загальноєвропейськими філософськими та соціокультурними тенденціями.

З глибокої давнини і до сьогоднішнього дня, протягом усієї історії людство перебуває в стані постійного освітнього і наукового пошуку. Людський розум, зусилля та логіка педагогічного мислення кращих мислителів, педагогів, філософів дали змогу освіті та науці пройти дуже тернистий шлях і досягти значних успіхів. Освіта і наука, як відзначає В.Г. Кремень, – є найважливіші сфери людської діяльності. Вони є складними ієрархічними системами, стратегічно пріоритетними, базовими для соціально-економічного розвитку суспільства, особливо для країн, що реформуються, – а саме такою є Україна [1,3].

Майже ідентично з приводу філософсько-освітнього розвитку висловлювався й П.Куліш: “Жодна думка не належить комусь із нас у виключну власність. Кожний новий гість людського духу приходить невідомо звідки, у всеозброєнні свого красномовства; стукає по черзі в кожні двері, й хто йому відчинить, до того він увійде й сотворить у нього господу…Через те в мистецькому творі скульптури, живопису й навіть архітектури ми бачимо таке близьке й зрозуміле душі. Через те й філософська красуня думка, позбавлена всякого вбрання, приходить до нас від свого автора, як із освіжувальної ванни – додому” [2,155].

Сьогодні, спираючись на ідеї П.Куліша, ми можемо констатувати що, науково-освітній прогрес – це поступовий рух науки і освіти, еволюційний розвиток усіх якісних елементів, продуктивних сил суспільного виробництва на основі управління якістю навчального процесу, широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи; це об'єктивна, постійнодіюча закономір­ність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його економічної та соціальної ефективності.

Аналізуючи розвиток філософсько-освітніх ідей, ми зустрічаємося з дискусійними питаннями, над якими міркував П.Куліш, і які є особливо актуальними для сьогодення. Багато мислителів дотримується думки, що філософії не можна навчити. Дане твердження є актуальним, адже коли йде мова щодо професійної підготовки до цієї сфери творчої діяльності, то філософом таки справді треба народитись. Здатність бути філософом, а не просто ним називатись – різниця настільки непередбачувана і незбагненна, як і будь-який талант чи то виражене творче покликання, що постають як інтегральна сума великої кількості свідомих і підсвідомих, зокрема, й генетично зумовлених, а також і позасвідомих (соціальних) факторів, які неможливо цілком урахувати й підрахувати. Даний аспект проблеми розглядав і П.Куліш: “…Як щедро обдарований від природи народ творить свої поетичні твори без підмоги шкільної науки й як людина, вихована живими письменами, тобто світом природи, ставиться до людини, освіченої через штучні письмена. Давно хотілося мені порушити питання: якою мірою перший тип освіченості розуму й серця достатній для того, аби людина стала мудрою й доброчинною?” [2,155].

За Г. Сковородою, та сама спрямованість на споріднену працю, що обумовлена внутрішньою – духовною – “природою” світу й людини, котра (“природа”) в пантеїстичному світогляді мислителя ототожнюється з Богом. Коли ж йдеться про засвоєння філософії освіти як предмета загальноосвітнього, то також неможливо визначити “істинність” чи “хибність” філософсько-освітніх ідей і концепцій, поки вони не пройдуть перевірку на практиці, але для даної “перевірки практикою” необхідні відповідні умови .

У сучасному розумінні, як відзначає О.Д.Завгородня, філософія освіти – це особливий тип знання й окрема сфера культури, що існує поруч з мистецтвом, релігією, суспільною мораллю та наукою в цілому (а не як наука серед інших наук). Слід зазначити, що ця сфера цілком є неосяжною. Це не один десяток епох, періодів, провідних напрямів та національних варіантів філософської думки, десятки філософських течій та шкіл, сотні персоналій, термінів і понять. Тобто величезний фактаж. До того ж доводиться цілком однозначно констатувати, що стосовно філософської освіти чи не найгірше спрацьовує загальнопедагогічна парадигма оптимального поєднання принципів науковості і доступності. Це виявляється в тому, що вся методична “кухня” філософської освіти це світоглядний простір, тобто система власних ідеалів, цінностей та переконань особистості. І ще – це певний рівень науки, культури, філософського мислення, себто осягнення світу в категоріях гранично загальних, відповідно до людської сутності [3,111].

Як навчальний предмет, філософія освіти, загалом потрібна для фахової педагогічної підготовки. Всі викладачі мають справу, по-перше, з найскладнішою серед існуючих реальностей – людською психікою і свідомістю, а по-друге, з її ядром – тим абсолютно незамінним особистісним утворенням, яким є світогляд. Як відомо, світогляд включає в себе уявлення не лише про те, в якому світі ми живемо, але й про те, в ім'я чого варто жити. Тобто цінності й практичні установки. Ціннісна складова є найбільш інтимною стороною світогляду, вкоріненою в людське "Я", свідомість і підсвідомість – сферу переживань, найменш підконтрольну для розуму й волі. Проте гнучкий і різноплановий, культурно закорінений і критично оснащений – тобто філософський світогляд безумовно причетний до “культивування” розмаїтої палітри ціннісних орієнтацій. Роль філософії освіти як організатора духовної сфери особистості цілком незрівнянна й незамінна. До того ж у сучасному глобалізованому світі навряд чи можна перебільшити значення ціннісних, зокрема етичних, аспектів світогляду будь-якого фахівця.

Усі напрямки застосування філософської освіти, як і філософського мислення загалом, свідчать лише про те, що найпомітнішим чином і в першу чергу філософія підпорядкована своїм власним – діалектичним закономірностям.

Як ніяка інша, філософська освіта занурена і вкорінена в свою епоху, і навіть більш того: будучи нерідко якнайтісніше переплетеною з ідеологією певного соціуму, вона часом цілком прямо залежна від історичних реалій. Наше сьогодення – тут зовсім не виняток. Мабуть, значно легше подолати економічну кризу, аніж кризу загальнокультурну, корені якої не тільки в економічному базисі духовної культури, а передусім – у деструкції її стрижня, світогляду.

Тому П. Куліш, на нашу думку, майбутню долю української людини ставив у пряму залежність від успіху справи філософсько-освітнього і культурного відродження. У його потужних алегоричних образах та ідеях, відбита неймовірна складність цього завдання: “У міру того, як я розлучався з моїми наставниками і взагалі з ученими людьми, мій старий світ, мій, так би мовити, допотопний світ, воскресав у глибині моєї душі…”[2, 159].

Таким чином, П. Куліш фактично покладає на глибинно-народну філософію освіти відповідальність за перспективи людства. Філософсько-освітній світогляд, на його думку, має бути глибинно-народним, мислячим і етичним, бо тільки так можлива запорука його практичного втілення.


Література

1. Кремень В. Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. – К.: Грамота, 2005. – 448 с.
   
2. Куліш, Пантелеймон. Повість про Український народ; Моє життя; Хутірська філософія і віддалена од світу поезія. – К.: Ред. Журн. “Україн. Світ”, 2005. – 384 с.
   
3. Завгородня О.Д. Філософська освіта як стрижень освітньої філософії // Нові технології навчання: Наук.–метод.зб. – К.: Інститут інноваційних технологій і змісту освіти, 2007. – Вип. 47. – С. 111-116.
   

В работе рассматривается развитие современной философии образования в Украине, исследуется ее идейная связь с философско-образовательным творчеством П. Кулиша. Репрезентируется аналитический обзор ключевых направлений главных тенденций философско-образовательного развития Украины ХІХ-ХХІ вв.

Ключевые слова: философия, образование, народная культура, наука, литература, философия образования.


The paper describes the development of modern philosophy of education of Ukraine, explores key trends, and analyzing its ideological connection to the philosophical and educational works of P. Kulish. Provides an analytical overview of the major trends of philosophical and educational development of Ukraine XIX-XXI centuries.

Key words: philosophy, education, popular culture, science, literature.


УДК 37 (09) (477)

Кравченко О.О.

ОСВІТНЬО-ВИХОВНІ ІДЕЇ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША

В КОНТЕКСТІ ХУТІРСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

У статті висвітлено вплив хутірської філософії П. Куліша на його освітньо-культурологічні погляди та педагогічну діяльність.

Ключові слова: хутірська філософія, педагогічні погляди, виховання, освіта.


У контексті сучасних суспільних перетворень актуалізуються дослідження стосовно творчих ідей П. Куліша – письменника, філолога, педагога, просвітника, філософа – універсального вченого. Спостерігається тенденція збільшення кількості дисертаційних робіт: В. Владимирова, С. Должикова, К. Ісаєнко, Г. Поперечна, А. Сініцина, О. Тютюнник, О. Федорук, Ж. Янковська та ін., в яких вивчаються літературні і літературознавчі, літературно-критичні, етнографічні, історико-філософські здобутки видатного діяча української культури.

Разом з тим, малодослідженою залишається проблема хутірської філософії П. Куліша, яка є багатогранною щодо світосприйняття і світорозуміння українського народу, його національної самосвідомості та етнокультури. Загальнофілософські ідеї вченого аналізували Д. Дорошенко, М. Зеров, Є. Кирилюк, О. Олександрович, Д. Чижевський, В. Щурат, Ю. Шевельов та ін.

Мета статті – визначити й охарактеризувати вплив хутірської філософії П. Куліша на його освітньо-культурологічні погляди, а також на педагогічну діяльність.

Ідеї хутірської філософії П. Куліша активізувалися у 50-х рр. ХІХ ст., коли після повернення із Тульського заслання не вдалося влаштуватися на чиновницькій службі у Петербурзі. Адже він мав намір активно продовжувати службову кар’єру, успішно розпочату в 40-х рр. до арешту у справі Кирило-Мефодіївського товариства. Розчарованість умовами міського стилю життя та нереалізованість службових планів стали передумовою звернення до природного середовища, яке, на його думку, морально і духовно збагачене. Саме в цей час у листах до знайомих він наголошував на фальшивості міської цивілізації, на необхідності тісного взаємозв’язку із простонародним життям: „У містах і особливо у великих містах, де люди сперечаються один з одним за кожен крок і на декількох квадратних сажнях будують тисячні плани, відмовившись від простої природи, витіснивши її повністю задушною цивілізацією, людина ніколи не здобуде цього почуття через тяжкість різних і різних відчуттів, які турбують його серце. А тому необхідно повертатися інколи до первісної дикості і суворості душі…” [10,
с. 32].

Провідною ідеєю „хуторянства” П. Куліша є проблема національно-культурного єднання міської цивілізації та природної основи простонародного життя. Лише звернувшись до первісного, натурального й простого почуття (буття) людина можна уникнути руйнівних тенденцій цивілізації у сфері духовній і морально-етичній.

Свої погляди вчений черпав з доброчинного сільського життя, з української народної, хліборобської мудрості і висвітлив у серії статей „Листи с хутора” та праці „Хутірська філософія”. Кулішеве хуторянство – це не маргінес українського життя, як намагаються й досі тлумачити, це те природне середовище, де просвітлюється серце, прояснюється думка. Саме це середовище, на думку педагога, здатне формувати благородні моральні якості людини, сповнені духовністю і правдивим поглядом на життя. Хутір для Куліша – живий образ духовного осердя земного світу, де людина сягає духовного просвітлення [9]. П. Куліш зазначав, що лише в природних умовах „…нічого не бажаєш, відчуваєш тільки, що життя, то є просте відчуття буття, дорогоцінний скарб Проведення, джерело усіх радощів, усіх поетичних рухів серця” [10, с. 37].

Такі філософські погляди П. Куліша відобразилися на його освітньо-культурологічних поглядах, а також на педагогічній діяльності. Він був переконаний, що виховання і навчання повинне проходити у тісному взаємозв’язку із природним середовищем дитини, яке має важливий виховний потенціал: „Ніяка наука такого правдивого серця не дасть, як у нашого доброго селянина або хуторянина. Наукою ми тільки розуму собі прибільшуємо” [6, с. 61].

П
© Кравченко О.О., 2010
едагог-просвітник критикував існуючі освітні заклади, які були чужі для дитини мовою, відірвані від народних традицій, звичаїв та історії, тому „…оддаючи в школи дітей, наші хуторяни все одно, що в москалі оддавали, бо через те письменство химерне меншало в нас людей, которі по-нашому розмовляли і по-нашому на Божий мир дивилися, і по-нашому між селянами оберталися” [4, с. 26]. Порівнюючи існуючу станову, схоластичну освіту, яку називав „благами цивілізації”, та народну педагогіку, він надавав перевагу останній, мотивуючи до її духовного і морального багатства: „Не хочемо ми ніяких благ цивілізації, коли, за ці блага діти не вмітимуть із нами, під нашу старість, розмовляти, коли вони нас, а ми їх, через їх велику освіту, не розумітимемо… Нехай догнивають у вас по городах ті поскрібки цивілізації, що, мов з домовини упирі, на свіжу кров кидаються! І нехай краще ми будемо до віку вічного в латаній сіром’язі ходити, аніж людські сльози квартами міряти!” [5, с. 41–42]. П. Куліш наголошував, що без штучної шкільної освіти простий народ є мудрим і доброчинним, адже вихований живим світом природи.

П. Куліш спростував риторичне висловлювання, що „цивілізація веде чоловіка до всякого щастя” як таке, що сповнене дріб’язковими, марнотратними цінностями змісту земного життя. Лише серед простого народу збереглася своя наука тисячолітня – „…вона навчила нас більше слухати праведного Слова Божого, аніж лукавої панської мови. Коли б ви так учили, як учив Христос, то ми б вас послухали одразу, а то ви учите не Богові, а мамоні служити; золотому ідолу розумною своєю головою кланяєтеся, думаючи, що пішли дальше самої Євангелії” [5, с. 44].

П. Куліш порушував питання про необхідність реорганізації освітніх закладів, у результаті якої школа має стати державно-громадською установою, здатною формувати і зберігати національну культуру, ґрунтуватися на народній основі, послуговуватися рідною мовою, з урахуванням традицій, історії, зі змістовим наповненням і формами роботи, що відповідають потребам народу.

У контексті хуторської філософія П. Куліш звертав увагу на дотримання принципів природовідповідності та народності у навчанні та вихованні дітей і молоді.

Людина, на думку вченого, може стати людиною лише тому, що в неї від природи закладені задатки людини, і саме у природному середовищі простонародного життя створені умови для того, щоб ці задатки могли розвиватися. П. Куліш визнає цінність і абсолютну цілеспрямованість природної організації освіти. Метою виховання повинен бути всебічний і гармонійний розвиток всіх природних сил та здібностей дитини.

Учитель повинен враховувати закони розвитку для кожної дитини, пізнати природу, індивідуальні здібності. Адже довгий час „…люди, сприймаючи новонародженого, були далекі від думки, що природа знову й знову пропонує їм свіжий екземпляр людини, який вони псують, не знаючи й її законів, навіть настільки, настільки знає їх німе й нерухоме дерево! Дерева, злаки, мохи, навіть викопні набагато краще узгодилися з законами природи у своєму житті від створення світу, ніж так званий вінець творіння – людина” [8, с. 124].

З огляду на це він наголошував, що дитина із самого народження наділена природою певними задатками, здібностями: „…хто перший осягнув важливу в педагогіці істину, що дитина, прийшовши до вчителя по першу літеру алфавіту, вже доведена до високого ступеня розумового й морального розвитку нашою спільною наставницею природою” [8, с. 122]. Завдання вчителя – лише створити умови для їх виявлення, розвитку, удосконалення. Але більшість наставників не дотримувалися цієї закономірності: „…дітей до вступу в школу вважали ніби ще ненародженими розумово й морально. Всі були впевнені, що людська просвіта починається з першої літери абетки” [8, с. 123].

П. Куліш засуджував наставників, які не враховували багатогранну природу дитини: „У ранньому дитинстві людський організм і людський розум досягають таких швидких успіхів, що подальший розвиток одного й другого нібито підпорядкований уже іншим законам. Почасти воно так і є у справу природи втручається людина з незнанням законів природи, а внаслідок незнання – з неповагою до них” [8, с. 147].

Учений обстоював також принцип народності у навчально-виховному процесі, який повинен бути нерозривно поєднаний з історією, мовою, національними традиціями, із особливостями хліборобської культури українського народу, тим самим створювати умови для врахування природних задатків дитини, формувати національний склад психіки, національний характер, відповідний спосіб мислення дитини. П. Куліш писав: „Просте серце землероба, якщо не розумовим розвитком, вродженим чуттям уміє завжди оцінити важливість своєї народності і дорожити нею понад усе, в якому б високому стані не знаходилася писемність освіченої російської мови. Нашому землеробу не хочеться, щоб дитя його навчилося освіченій російській мові: він боїться відчуження сина від рідної сім’ї і від занять його предків. І в результаті такого побоювання наш південно-руський землероб залюбки вирішує відмовитися від школи, чим втратити єдиний залишений у нього скарб – рідну мову, а разом з нею і свої звичаї, вірування, традиції, словом – все колишнє духовно-моральне життя” [5 а, с. 211].

Так П. Куліш був переконаний, що для розумового, духовного та морально-етичного розвитку дитини найефективнішим засобом є рідна мова. Він одним із перших актуалізував питання необхідності запровадження україномовного навчання. „Вони (наставники – О.К.) піддають, – писав П. Куліш, – місцеву материнську мову насмішкам і ненависті, заставляють дітей приховувати любов до того, що миле і дороге із перших днів життя в рідній родині, і навіть виривають з рук книги, надруковані, з дозволу цензури, на народній мові, якщо вони випадково попадуть до них! Таким чином, в самому зародку знищується те, з чого учень зачерпнув би найблагородніші, найчистіші почуття!” [7, с. 30]. Педагог підкреслив, що навчання дітей за допомогою книг і підручників рідною мовою, має потужний моральний і естетичний виховний вплив. А заборона використовувати їх у навчальному процесі – це „…незрозуміла помилка, чи невиправдана, жалюгідна провина невпевненості і неуцтва” [7, с. 30].

У цьому контексті велику роль, на думку вченого, відіграють україномовні підручники як важливе джерело знань і моральної свідомості. Тому впровадження їх у школи є першорядною потребою. П. Куліш долучався до вирішення цієї проблеми. Так за його авторством у двох виданнях (1857 та 1861 рр.) вийшов перший підручних для початкового навчання простого народу рідною мовою – „Граматка”. У передмові автор писав: „Скільки не є у нас по Вкраїні граматок і букварів, то всі вони не годяться нам для першої науки письменства, бо друковані не нашою мовою, а через те всяка дитина довго нудиться над книжкою, поки навчиться іноязичні слова розбирати, через те надовго діти з дому для науки одлучаються, од роботи одвикають, псуються без отцевського й материнського догляду… Треба учить дітей письменства так, щоб, дурно часу не гаявши, швидко зрозуміла дитина науку читання, а до цього перша поміч – щоб граматка зложена була рідною Українською мовою…” [3 с. 1–2]. Підручник мав великий успіх у простого населення, про що свідчить один із листів П. Куліша від 14 лютого 1858 р.: „Книжка дуже припала до душі людям. Бачу по граматці, до котрої чоловіки і баби квапляться, радіючи, що всяке слово так до душі промовляє” [1, с. 59].

Виховним ідеалом П. Куліша була духовно багата людина, з високими моральними якостями, які сформувалися у природному середовищі, а не під впливом штучної шкільної освіти: „Простий народ наш – єдине самостійне у нас суспільство. Тільки в цьому суспільстві, при всій його нерозвинутості, живуть ще корінні наші характери, не перемішані ні з чим чужим, нехарактерним нашій слов’янській природі. Нам необхідно жити з простолюдинами, необхідно з ними рідниться. В простолюдинові швидше знайдеш вірну, щиру і живу людину, чим у вищих кругах. У простолюдинові є ще дружба, є любов, якої не зіпсують ніякі розрахунки і відносини” [2, с. 197].

Таким чином, хутірська філософія П. Куліша вплинула на його освітньо-культурологічні погляди, які полягали у: критиці існуючої штучної шкільної освіти; обов’язковості дотримання принципів природовідповідності та народності у навчально-виховному процесі; необхідності запровадження україномовного навчання; розробці та виданні підручників українською мовою.