Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури чернігів 2010

Вид материала

Документы

Содержание Використання фольклорно-етнографічних мотивів В світлоньку входить Ой згадай мене, моя стара нене Ключевые слова Лексика як засіб інтелектуалізації Філософська лірика пантелеймона куліша Та її ідейний зв’язок з літературно-філософською

Подобный материал:

• Вісник львівського університету visnyk LVIV university філософські науки. 2004. Вип., 223.59kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Історичні типи філософії, 171.17kb.
• М. П. Драгоманова москалик геннадій федорович удк 373 048 01: 1(043. 3) Філософські, 292.67kb.
• Шпаргалки з філософії, 2093.8kb.
• Вісті Донецького гірничого інституту. 2010. №1 С. 224-234, 84.45kb.
• Питання до кандидатського іспиту з філософії, 23.15kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Тецтв чернігівська спілка перекладачів філософія етнокультури та наукові стратегії, 2978.21kb.
• 2010 р. Заступник Міністра освіти І науки Є. М. Суліма, 1748.67kb.

Література

1. Куліш П. Чорна рада: Хроніка1663 року. – Х.: Основа,1990. – 272 с.
   
2. Семенець О.О. Картина світу письменника як чинник формування ідіостилю // Вісник Черкаського університету. Серія: Філологічні науки. – Черкаси, 2002. Вип.24. – С.15-20.
   
3. Сініцина А. Історико-філософські ідеї українського романтизму. – Л., 2002.
   
4. Яремко Я.П. Стратифікація концепту // Мовознавство. – 2009. – №1. – С. 60-67.
   

В статье рассматривается художественно-языковая интерпретация национально-исторических концептов романа П. Кулиша «Черная рада. Хроника 1663 г.» – Запорожская Сечь и украинское казачество – в аспекте сравнения с народнопоэтической традицией.

Ключевые слова: концепт, тропы (метафора, сравнение, эпитет, перифраз и т.д.), внешний и внутренний портрет.


The article deals with the artistic-linguistic interpretation of such national-historic concepts as “Zaporizs’ka Sich”and “Ukrainian Cossatstvo” in the P. Kulish’s novel of “Chorna Rada”.

Key words: concept, tropes (metaphor, comparison, epithet, periphrasis), inner and outer portrait.


УДК 82-311.6+82.09:39

Янковська Ж.О.

ВИКОРИСТАННЯ ФОЛЬКЛОРНО-ЕТНОГРАФІЧНИХ МОТИВІВ

У РОМАНІ П.КУЛІША «ЧОРНА РАДА»

У даній розвідці зроблено спробу аналізу роману П. Куліша «Чорна рада» на предмет використання у ньому фольклорно-етнографічних мотивів та елементів. Адже, створивши перший український історичний роман, письменник фактично реалізував свій давній задум написати твір на українському матеріалі не лише з яскравим відображенням якнайповніше історичної правди, але і зафіксувавши словесно-етнографічні формовияви національної самобутньої культури народу із змалюванням колоритних характерів, психології героїв, фольклорного світогляду, способу мислення, побутовими атрибутами.

Ключові слова: П. Куліш, історичний роман «Чорна рада», полковник Шрам, гетьман Сомко, «Божий чоловік», етнографічні деталі, використання фольклору, Леся Череванівна, Петро Шрамченко,козацтво.


П. Куліш був першим серед своїх сучасників у багатьох сферах культурологічної діяльності: в записуванні та дослідженні фольклору, у розвитку української літературної критики, у створенні великого епічно-історичного полотна “Чорна рада”. Цей перший на Україні історичний роман став ніби синтезом накопичених письменником знань, сплеском його високого інтелекту і таланту. Недарма І.Я. Франко назвав “Чорну раду” “найкращим твором історичної прози в українській літературі” [8; 186], а М. Драгоманов особливо цінив його як твір, що грунтується на серйозному дослідженні джерел [4; 289].

Помітним у романі є вплив Вальтера Скотта і його літературної традиції. Як ми знаємо, П. Куліш в університетський період разом з М. Максимовичем зачитувався романами цього письменника. Ще тоді у Куліша виник задум написати подібне полотно на українському матеріалі з яскравим відображенням специфіки певної доби, з її національним колоритом, самобутньою культурою народу, національними характерами і психологією, з її архаїчними, фольклорно-етнографічними та побутовими атрибутами.

Р
© Янковська Ж.О, 2010
азом з тим, таким твором автор поставив собі за мету зламати в наукових колах (особливо літературних) ставлення до українця, як до такого собі “простака”, змусив подивитися на нього, як на людину з високими почуттями патріотизму, власної гідності та гордості, з багатим духовним світом, як на людину, що повністю усвідомлює сутність свого буття у тогочасному колі подій. Дотримання моделі Вальтера Скотта тут виявляється у дотриманні оповідної структури твору, його жанрових особливостей, зображення широкого історичного поля та конкретної значимої історичної події. Відхиленням від цієї моделі у Куліша стала народно-національна специфіка твору з усіма її вихідними деталями.

Поява такого роману в середині ХІХ ст. була явищем, можна сказати, закономірним. Історичний характер його був зумовлений наявністю великої кількості епічних та народнопоетичних творів, а також високорозвиненою літописною традицією, багатою історією народу з його доблестю, славою, відображеною у власних фольклорних творах. Тому можна говорити про те, що П. Куліш у “Чорній раді” виступає як зображувач національного буття. А “розуміння такого буття у П. Куліша багатогранне. Воно має політичні, соціальні, філософські, морально-етичні, естетичні, побутові та інші аспекти і грунтується, як правило, на засадах народного світогляду, на основі аналізу тих чи інших явищ народного життя, на сприйнятті світу більш серцем, ніж розумом, що спричиняє в такому разі природність самого буття”[1; 47-48].

Історичний роман-хроніка П. Куліша “Чорна рада” – не просто твір нового типу, який будується на достовірних свідченнях архівних матеріалів, “козацьких” літописів. Письменник у ньому досяг максимальної точності не лише у викладі історичних фактів, але й так само детально виписав національно-культурну обстановку на Україні періоду Руїни, постійно зупиняючись на описах картин матеріальної та духовної культури народу. Працюючи в такому напрямку і з таким матеріалом, Куліш виступає не лише як історик; детально, старанно він виписує характер кожного героя, відпрацьовуючи кожну рису, надаючи їй природності, життєвості. З огляду на ці деталі, письменника можна назвати тонким психологом, а його роман – не лише першим історичним, але й першим ментально-психологічним полотном.

Виходу твору у тому вигляді, в якому маємо змогу читати його тепер, передувала воістину титанічна праця. Автор іноді по кілька разів переробляв цілі глави, знову і знову переживаючи зображувані події. Аби бодай на хвилину привідкрити завісу творчої лабораторії письменника в роботі над романом, наведемо рядки з його листа до М. Костомарова від 4 вересня 1846 року: “От я, взявши до серця й до мислі ваше розумне слово, знов, – слідом того грішника, – зачавши од того, як попадали Кирило Тур із Шрамченком, у голові усе наново пережив і перекомпонував (тільки запорожця з матір’ю та січовий суд не ворушивши зоставив), і до самого кінця все по вашому жаданню і совіту допровадив. І, коли хочете знать, то ще тільки на тім тижню з сею працею вгомонився. “Чорна рада” (у главі ХХІ) вже тепер не з літописця виписана, а таки самі козаки зійшлись та й учинили меж собою із великим галасом і бучами, що аж мені між ними було страшно”[2;67]. Працюючи над твором, письменник зумів перевтілитися сам і перенести читача в час, відповідний описуваним подіям, настільки органічно, що при читанні сприймається як учасник чи споглядач тих подій. У тексті постійно відчувається авторська оцінка тих чи тих фактів.

Цінність роману полягає ще й у тому, що він був написаний і надрукований українською мовою. А на той час в силу відомих політичних обставин це було завданням надзвичайно складним. Такий підхід дав змогу зберегти національний колорит твору, передати психологію народу, його неповторний характер, самобутню культуру. Сам автор про цей факт писав у статті “Об отношении малороссийской словесности к общерусской”: “І при всьому тому, я надрукував свою книгу на мові південноросійській. Я довго вивчав її в писемних пам’ятниках старовини, в народних піснях, переказах і у постійному спілкуванні з людьми, які не знають ніякої іншої мови. ...Багатство і різноманітність її дали можливість мені виконати завдання, якого до цього часу не смів задати собі ні один малоросіянин, а саме написати на рідній мові історичний роман в усій суворості форм, притаманних творам цього типу”[5;475-476]. Отже, П. Куліш ставив за мету не просто розповісти про життя народу його ж мовою, він прагнув піднести українську мову на рівень літературної. Як бачимо, значною мірою це йому вдалося.

Хоч твір був написаний українською мовою, але вперше надрукований – російською. Переклад здійснював сам Куліш. Щодо цього перекладу письменником було спеціально написано статтю “Об отношении малорусской словесности к общерусской (Эпилог к Черной раде)”, в якій йдеться про те, що це був не дослівний, а вільний переклад. Це означало, що оригінал і переклад, по суті, були двома різними творами, бо в перекладі є місця, яких немає в оригіналі, і навпаки, в оригіналі залишилося багато такого, що не ввійшло в переклад [Там само;458].

Наприклад, хутір Череваня змальовано на фоні ідилічно чудової природи: “А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими плавами й очеретами. Через річку йшла до воріт гребелька”[6;6-7]. Зовнішньому опису житла відповідає й опис внутрішнього вигляду української оселі: “Світлиця в Череваня була така ж, як і тепер буває в якого заможного козака... Сволок гарний, дубовий, штучно покарбований; і слова із Святого Письма вирізані; хто світлицю збудовав, і якого року. І лавки були хороші, липові, із спинками, да ще й килимцями позастилані. І стіл, і божник із шитим рушником округи... Тілько ж Петру, Шрамовому синові, здалось найкраще у пекарні, хоч там не було ні шабель, ні сагайдаків, а тільки самі квітки та запашнії зілля за образами і поза сволоком, а на столі лежав ясний да високий хліб”[Там само;18]. Хліб на столі, як відомо, є предковічним символом достатку, добробуту, гостинності, духовного захисту, ладу, злагоди.

Варто відзначити багатство і влучність використаних національних символів, навіть у зображенні явищ, відбитих у різних сюжетних лініях. Взагалі ж для П. Куліша змалювання побуту – не просто дань традиції, для нього – це місток, що єднає минуле з теперішнім, дає збагнути цінності, якими жили наші предки в минулому, їх духовні потреби, традиції, глибину їхньої мудрості. Як зазначає О. Вертій, житло, речі домашнього вжитку, зброя, одяг, їжа, сімейні традиції, звичаї, обряди у творчості письменника виступають не простими “етнографічними замальовками, не копіями оригіналів, а художнім узагальненням, яскравим свідченням відповідного укладу і способу життя, вираженням естетичних та морально-етичних ідеалів та психології зокрема” [1; 49].

Читаючи “Чорну раду”, ми не лише дізнаємося про різновиди та призначення одягу різних верств населення України, а й про його символіку. Наприклад, описуючи міщан, автор найперше звертає увагу на традиційний одяг, що був елементом їхньої культури, виражав їх спосіб життя, станову відмінність, внутрішню сутність: “Знані були міщане раз уже з того, що не носили шабель, – тільки ніж коло пояса: одні пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге знані були з того, що підперізувались по жупану. А кунтуші носили наопашки (тоді було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знані, що не важились ходити у кармазинах, які носили тілько люде значні да шабльовані, а міщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було міщан личаками, а міщане дражнять козаків кармазинами” [6; 27]. Зустрічаємо в романі опис одягу і самих козаків різних станів, і простих селян, що ішли на раду “в личаках та в сермягах”.

Особливо яскраве символічне навантаження несе в собі епізод роману, де описано вишивану сорочку гетьмана Сомка, підступно ув’язненого Іванцем: “Усе харцизяки поздирали, як узяли до в’язнення; тільки вишиваної сріблом да золотом сорочки посовістились ізнімати. Вишивала ту сорочку небога Леся; і по ковніру, і по пазусі, і по ляхівках широких рукавів повиписовала голубонька сріблом, золотом, блакитним шовком усякі квітки й мережки; а Череваниха подаровала її безталанному гетьманові на пам’ятку гостювання в Хмарищі. Так отся тілько сорочка зо всього багатства йому осталась і чудно, і жалісно було б усякому дивитись, як вона у тій мізерній глибці із-під старої сірячини на гетьманові сіяла” [Там само; 144]. Традиційно виконуючи оберегову функцію, у даному випадку сорочка символізує ще й душевну чистоту, якої герой не заплямував, навіть стоячи на порозі смерті. П. Куліш вперше звернувся до цього художнього засобу (характеристика героїв через етнографічні деталі їхнього одягу). Пізніше цей прийом спостерігаємо в О.С. Афанасьєва-Чужбинського у його “Записках Днепра” та “Записках Днестра”.

З особливою симпатією і теплом змальовано у творі сліпих співців-бандуристів, з якими, як відомо, добре познайомився П. Куліш у процесі збирання народних дум. Письменник по-новому підійшов до змалювання образу кобзаря. Це не Шевченків бунтар, а скоріше зразок милосердя, доброти. Образ “Божого чоловіка” уособлює в собі мудрість народу, моральну чистоту, духовну досконалість, добро, здатність на самопожертву заради іншого: “Звався Божим чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усілякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами, а, може, і своїми піснями” [Там само; 12]. Свідчення про шанобливе ставлення до кобзарів як до духовної еліти українського селянства знаходимо і в романі І. Білика та Панаса Мирного “Хіба ревуть воли як ясла повні?”

Пісні кобзарів – це особлива сторінка культури та історії українського народу. Вони заворожували, чарували, западали глибоко в душу. В образах кобзарів та їх феноменальних неповторних творах автор бачить ментальнісну сутність, національне самовираження, які потрібно збагнути спершу душею, а тоді вже розумом, аби зрозуміти. Тому в романі П. Куліш пише, що “в його (кобзаря) пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки, як батька, і хоть би, здається, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий. ...Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить” [Там само].

Особливою популярністю користувалися співці-кобзарі серед запорозьких козаків. Це була їхня природна стихія, бо багато із них раніше були теж козаками. Тому вони перебували серед побратимів і в години дозвілля, під час перепочинку, і навіть у походах, нагадуючи своїми піснями та думами біль рідної землі, збуджуючи їхні найкращі патріотичні порухи душі: “Два кобзарі, сидячи навпроти їх, іграли усяких лицарських пісень і виспівували про Нечая, про Морозенка, Перебийноса, що здобули по всьому світі несказанної слави; виспівували і про Берестецький рік, як козаки бідовали да, бідуючи, серця собі гартовали, – і про степи, і про Чорне море, і про неволю і каторгу турецьку, і про здобич да славу козацьку; те усе поважним словом перед товариством викладували, щоб козацька душа і за трапезою росла угору” [Там само; 104].

Християнська мораль “Божого чоловіка” дещо протистоїть історичності твору. Усвідомлюючи суєту земного буття, примарність політичних перипетій, праведник прагне звеличити людську душу, бачить щастя людини в її праведності. Це для нього найголовніше, тому й нічого не значать в його житті ні гетьманство, ні багатство, ні слава. В розмові з Петром кобзар зауважує: “... А праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками, а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає... Немає, кажеш награди? За що награди? За те, що в мене душа лучча од моїх ближніх? А се ж хіба мала милость Господня? Мала милость, що моя душа сміє і може таке, що іншому і не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою! Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо, а славному слава у Бога!”[Там само; 153] Устами кобзаря П. Куліш возвеличує моральні цінності над матеріальними. Взагалі принцип антитези, особливо характерний для народної казки та історичної легенди, широко використовується письменником. Наприклад, полковник Шрам і Черевань у романі протиставляються не лише в морально-етичному, а й у соціально-поетичному плані: Череваня задовольняє тихе, сите хутірне життя, коли шаблі висять на стіні, а бойова звитяга є солодким спогадом. Це його світ. Тут він – господар. А от на “раді” під Ніжином, де мова йде про долю України, йому вже й лячно: “Бгате Василю! ...Давай мені боржій коня! Нехай їй біс, сій раді! От не в добру годину знесло мене з тим божевільним Шрамом!.. Ой, коли б мені добратись живому та здоровому до Хмарища! Нехай тоді радіє собі хто хоче”[Там само;129]. Для полковника Шрама, навпаки, не існує світу речей і взагалі нічого у нього немає над Україну та її незалежність, заради цього він ладен усім пожертвувати. Навіть на кобзаря у Череваня і Шрама різні погляди. Для першого – то добрий гість, якого гарно послухати, сидячи мирно на пасіці. Для другого – то мудрий порадник, навіть помічник у справі навернення козацтва на праведну дорогу, тому й просить його: “Їдьмо зо мною на той бік: тебе козаки поважають, твоєї ради послухають” [Там само;17].

У “Чорній раді” досить широко відтворені національно-фольклорні традиції Запорізької Січі, козацтва взагалі, їх звичаї, що є невід’ємною частиною історії культури українського народу. Куліш далекий від того, аби ідеалізувати козаччину, навпаки, він часто навіть засуджує певні їхні звичаї, але, разом з тим, розуміє значущість цього явища в житті українців: “Може, тим, що Запорожжє іспоконвіку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду дней не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї огонь. Тим-то, мабуть, воно і славне поміж панами і мужиками, тим воно і припадало так до душі всякому!” [Там само;36] Детально описано автором влаштування побуту козаків, їх одяг, їжа, традиції, звичаї, характерництво, лицарство, побратимство: “На обід у запорожців мало подавали м’ясива, а все тільки рибу. Добрі молодці, як ченці, м’яса не любили. Посуда була вся дерев’яна...” [Там само;105-106]. Це коли у стані панував порядок. Але було і по-іншому. Ми бачимо, що іноді козацьке військо стає некерованою стихією. Тоді все інакше, поки не остудить хто гарячі козацькі голови мудрим словом. Ось як пише П. Куліш про влаштування побуту у козацькому стані під час виборів гетьмана Брюховецького, який на цей період надав козакам усякі вольності:“Ніхто ні в кого не питавсь тут, що їсти або пити: усякому була своя воля – роби що хоч, як у себе в господі. Повикопували в землі здоровеннії печі, запалили огні. Тут у винницькій кадці місять тісто троє разом ногами, а там печуть цілого вола, а там у здоровенних казанах варять на таганах да на катрягах кашу... Безумна якась радість у всякого в очах і в річах. Усюди знай викрикують: “Іван Мартинович, батько наш любий!” [Там само; 95]

“Пошанування” запорожців як “вражих синів” та “хижих вовків” мало коли подобалося тим, хто возвеличував та ідеалізував це явище в українському суспільстві. Але слід віддати належне Кулішеві в тому, що він не лише ганив або вихваляв козацтво, а намагався об’єктивно оцінити його, донести читачеві думку про неоднозначність даного явища. І хоч ми знаємо, що письменник у своїх ідейних поглядах та переконаннях схиляється на бік козацької старшини, тут він виступає, насамперед, реалістом. Особливий акцент у “Чорній раді” ставиться на те, як утворилася козацька шляхта на основі займанщини. До того ж автор старанно, із скурпульозністю етнографа зобразив козацькі звичаї і традиції, не зважаючи на їх позитивізм чи негативізм.

Досить детально описано автором звичай запорожців, що високо характеризує народну українську мораль, – карати реєстрових козаків киями за стосунки з жінками – на прикладі Кирила Тура: “Горопаху Кирила Тура зв’язали вірьовками да й повели до стовпа, що стояв недалеко. Прив’язали бідолаху так, щоб можна було повертатись на всі боки, ще й праву руку оставили на волі, щоб можна було бідоласі достати ківш та випити меду або горілки; бо так водилось у тих химерних низовців, що коло стовпа тут ще й горілка стоятиме у діжечці і калачів решето – раз для того, щоб, завдавши голові хмелю, не так тяжко було горопасі кінчати жизнь, а, вдруге, для того, щоб охотніш козаки брались за киї...” [Там само;100-101]

Надзвичайно цікаво зображено письменником у романі звичай прощання козака із світом, коли козак, зачувши, що його покидають сили, ішов у ченці. Що ж то було за “прощання із світом”? Було то у запорожців велике гуляння. Цей звичай виконувався, коли якийсь із запорожців, доживши глибокої старості, що не міг більше воювати, взявши усі свої гроші та зібравши найкращих приятелів, їхав у Київ гуляти, “а, погулявши неділь ізо дві да начудовавши увесь Київ, їдуть, було, вже з музиками до Межигорського Спаса... Одчиняться ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирськая, з музиками і скоками, і солодкими медами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани кармазинові з себе, а надіне волосяну сорочку, да й почав спасатись” [Там само;34-35].

Стосунки Кирила Тура та Чорногора є своєрідною картиною звичаю побратимства на Запорожжі, який у видозміненому вигляді подекуди живе і до сьогодні: “Може, ви чували коли-небудь, про побратимство! Де вже не чували? Се наш січовий звичай. Як не одрізняй себе од миру, а все чоловіку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рідного брата, так шукає названого” [Там само;47]. Саме через цих героїв Куліш проводить у романі ідею всеслов’янського єднання. І полковник Шрам підтримує Кирила Тура в бажанні “махнути” у Чорногорію і заснувати там справжнього коша. Тому у виданні 1857 року є слова: “Якщо ти дійсно думаєш навідатись у Чорногорію, щоб зав’язати між ними і нами вузол на погибель ворогів християнства, то ось тобі моє благословення!” [Цит. за 3;55 ]

Можна сказати, що “Чорна рада” є своєрідною літературною енциклопедією народного побуту і родинних обрядів; тут і опис обряду родин-хрестин у Тараса Сурмача, звичай заручин у Череваня, які близькі до справжніх народних традицій. Наприклад, бачимо, як Петро Шрамченко змагається із своїм коханням, не сміючи не те, що сказати, а навіть підійти до Лесі Череванівни (хоч знає, що й вона не байдужа до нього), бо дівчина вже заручена.

Уведенням окремих етнографічних картин, текстів письменник прагне показати поетичну красу народу, його характер, психологію. Тому часто вплітає в сюжетну канву твору прислів’я, приказки, строфи пісень. Скажімо, про Лесю: “У хаті в неї як у віночку, хліб випечений, як сонце; сама сидить, як квіточка” [6;18]. Або Черевань про доньку каже словами з пісні:


В світлоньку входить,

Як зоря сходить.

В світлоньку зайшла,

Як зоря зійшла [Там само;21].


А Кирило Тур, відбуваючи на покарання, прощається з матір’ю та сестрою:


Ой згадай мене, моя стара нене,

Як сядеш увечері їсти.

Десь моя дитина на чужій стороні,

Та нема од неї вісти [Там само;93].


У кінці роману П. Куліш помітно відходить від історичності і намагається глибше зазирнути в людську душу. Стосовно цього цікаву думку висловив Є.Нахлік у передмові до останнього двотомного видання творів письменника: “У цьому розумінні “Чорна рада” – роман не тільки історичний, а й, як це не парадоксально, трансцедентальний, позначений позаісторичним осмисленням людської екзистенції. Бо ж вустами “Божого чоловіка” Куліш, по суті, знецінює історію, позбавляє її будь-якого значного сенсу. Історичне буття виявляється минущим, відносним, а отже, й неістотним, тоді, як абсолютним смислом наділяється сакральний час – вічність, Бог” [7; 15].

Закінчується роман ідилічною картиною утворення патріархальної сім’ї (одруження Лесі та Петра), що символізує не лише продовження козацького роду, а й збереження національної самобутності, прадавніх звичаїв, традицій, народної моралі і самого народу.

Отже, як бачимо, в романі П. Куліша “Чорна рада” фольклорно-етнографічний матеріал представлений досить широко, але, завдяки майстерності автора, сприймається як природна, невід’ємна частина твору, не завдаючи шкоди його жанровій основі та сюжетній канві. Саме завдяки введеним письменником картинам народного побуту, описам звичаїв і традицій, йому вдалося зберегти і передати колорит епохи, правду історичного часу у різних сферах життя народу.


Література


1. Вертій О. Народна поетична творчість і національно-культурне відродження України (Місце українського фольклору в культурологічній концепції Пантелеймона Куліша) // Народна творчість та етнографія. – 1994. – №4.

2. Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Редакція Ю. Луцького. – Нью-Йорк-Торонто, 1984.
   
3. Дорошевич О.К. Реалізм і народність української літератури ХІХ ст. – К., 1986.
   
4. Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці. У двох томах. – К., 1970. – Т.І.
   
5. Куліш П. Отношение малорусской словесности к общерусской (Эпилог к «Черной раде») // Твори в двох томах. – К.,1989. – Т.2.
   
6. Куліш П. Твори в двох томах. – К., 1989. – Т.2.
   
7. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш // Куліш П. Твори в двох томах. – К., 1989. – Т.І.
   
8. Франко І. Зібрання творів в 50-ти томах. – К., 1982. – Т.41.
   

В этой статье проанализировано роман П. Кулиша «Чёрная рада» на предмет использования в нём фольклорно-этнографических мотивов и элементов. Ведь, создав первый украинский исторический роман, писатель фактически реализовал свой давний замысел написать произведение на украинском материале не только с чётким отображением как можно полнее исторической правды, но и зафиксировав словесно-этнографические формы национальной культуры народа с изображением колоритных характеров, психологии героев, фольклорного мировоззрения, способа мышления, бытовыми атрибутами.

Ключевые слова: П.Кулиш, исторический роман «Чёрная рада», полковник Шрам, гетьман Сомко, «Божий человек», этнографические детали, использование фольклора, Леся Черевановна, Пётр Шрамченко, козачество.

The article is devoted to analysis of P.Kulish’s “Black council”, which is oriented to present the folklore and a ethnographic elements. This is the first Ukrainian historical novel which is based on the Ukrainian material with representation of historical truth, fixation of linguistic and ethnographic forms of national culture, and description of coloristic characters, psychology of heroes, folkloristic world-view etc.

Key words: P.Kulish, historical novel “Black council”, hetman Soshko, “man of God”, ethnographic details, the usage of folklore, Lesya Cherevaniva, Petro Shramchenko, cossacks.

УДК 82-312.1

Черемська О.С.

ЛЕКСИКА ЯК ЗАСІБ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЇ
МОВИ ТВОРІВ П. КУЛІША

У статті аналізуються лексичні засоби, широко вживані в художніх творах П.Куліша.

Ключові слова: лексичні засоби, інтелектуалізація.

Серед провідних аспектів української лінгвістики кінця ХХ – початку ХХІ століття – аналіз художніх текстів з погляду процесів інтелектуалізації української літературної мови. У цей період актуалізовано такі поняття, як «явища інтелектуалізації літературної мови» (О. Муромцева), «інтелектуальне поетичне слово», «інтелектуалізм мовотворчості», «когнітивно-одухотворене слово» (С  Єрмоленко), «лексика загальноінтелектуального характеру», «загальноінтелектуальна термінологія» (Я. Януш), «інтелектуальний пафос мовотворчості» (Л. Ставицька), «процеси інтелектуалізації української літературної мови» (Л. Мацько, О. Муромцева, І. Муромцев), «інтелектуальна еволюція української мови» (Л. Шевченко), «інтелектуальний потенціал імені» (Л. Петрова) та ін.

Метою статті є проаналізувати лексичні засоби, широко вживані в художніх творах П. Куліша, що сприяли збагаченню, утвердженню й інтелектуалізації української літературної мови.

П
© Черемська О.С., 2010
оняття «інтелектуалізм поетичного мовлення» окреслюють як диференційну ознаку поезії, яка ґрунтується на інтелектуальній рефлексії, самоаналізі, перевазі абстрактного мислення над конкретним, органічному зв’язку раціонально-логічних, енциклопедичних елементів образного мислення з емоційно-почуттєвими, суб’єктивними складниками; його ознаками також є оціночність зображуваного, іронічність оповіді, наявність глибинних підтекстових планів. Засоби інтелектуалізації – це сукупність мовних одиниць, які мають значне смислове навантаження (культурологічне, історіософське, філософське тощо), зумовлене контекстним оточенням, лініями семантичних зв’язків та перегуків [10, с.4–5].

У літературі ХІХ століття такими знаковими постатями, які інтелектуально наснажували українське літературне слово, є П. Куліш, Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко та ін.

Багата й жанрово різноманітна творча спадщина П. Куліша глибоко досліджена у літературознавстві і значно менше – з лінгвістичного боку. Серед літературознавчих вагомими є праці В. Щурата, Р. Багрія, Б. Грінченка, О. Маковея, В. Шенрока, Д. Дорошенка [3, c. 287] Є. Кирилюка, Р. Багрія, Ю. Бойка-Блохина, статті Ю. Шевельова, Є. Нахліка, І. Пільгука, О. Гончара, М. Жулинського та ін. Мова творів П. Куліша різноаспектно досліджена в працях І. Огієнка, В. Сімовича, П. Плюща, Л. Мацько, О. Муромцевої, І. Муромцева, В. Калашника, М. Філона, Ю. Зуєнко, Т. Должикової та ін.

Національне відродження і романтизм культурного життя ХІХ століття вимагали активного розвитку української літературної мови. Вона мала сягати рівня мов провідних європейських націй. За словами Ю. Шереха, йшлося про таку радикальну перебудову літературної мови, що межувала з її творенням. Це завдання глибоко усвідомлював і намагався розв’язати П. Куліш.

«Найважливіша риса української романтики, зазначає Д. Чижевський, – це те, що вона свідомо поставила собі завдання утворити «повну літературу», яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства. Прагнення до «повної літератури» знайшло своє втілення переважно в утворенні «повної мови», мови всебічної, придатної в усіх сферах літератури та життя». «Куліш, при всьому розумінні потреби повної літератури, частину своїх творів написав по-російськи, без сумніву, почасти через брак видавців, читачів та через цензурні умови. Але і в «Чорній Раді», і в пізніших поемах він не лякався найвищих ідеологічних тем. Він не боявся писати для «небагатьох» або для «майбутнього читача», якого самі твори високого стилю мусили підготувати, витворити» [12, c. 455].

Як відбувалося творення цього «майбутнього читача», національно-свідомої особистості з почуттям національної гідності й глибокого патріотизму, можемо дізнатися зі спогадів М. Старицького, який разом з українським композитором М. Лисенком уперше прочитав історичний роман П. Куліша «Чорна Рада» та науковий збірник «Записки о Южной Руси» в 6 класі Полтавської гімназії: «Мы принялись за чтение романа. На Лысенка он произвёл сильное впечатление и содержанием своим и – главное – языком; мы переживали каждую фразу и восхищались, как оно выходит и ловко, и звучно, и с какой яркостью рисует даже тончайшие облики картины... Кроме «Рады», мы прочли и «Записки» ... Этнографический материал и призыв к собиранию народных сокровищ до того воодушевили Николая, что он стал собирать и записывать народные песни» [11, c.399].

Відомий літературознавець Ю. Бойко-Блохін послідовно з’ясовує вирішальну роль і значення П. Куліша як особистості на шляху розвитку й інтелектуалізації української літературної мови: «Куліш … був визначним талантом, особою, яка піднялася завдяки знанню багатьох європейських мов на вершину європейської культури, людина, що перебрала на себе тягар піднести націю на європейські високості…» [1, с. 4]. Національне відродження культурного життя ХІХ століття вимагало інтенсивного розвитку української літературної мови, її піднесення до рівня мов світових європейських націй. Саме це глибоко осягнув П. Куліш: «Його велике заглиблення в народну мовну стихію, у мовну глибину віків сполучалося з його філологічною освітою, з умінням критично зважувати різні мовні елементи. Мовний матеріал історичних дум, пісень, казок, приказок, народна термінологія, побутово-щоденна мова давала йому змогу схоплювати напрямки розвитку мови, а це визначало також напрямки його шукань» [1, c. 27].

Високу оцінку мови історичних творів П. Куліша дає О. Курило. Зазначаючи, що кожна мова виявляє своїми кращими представниками слова певну властиву даній нації звичку думати, що витворилася як на даних з оточення, як і на суб′єктивних авторових рисах у мові, дослідниця звертає увагу на роль митців слова, суб′єктивного начала, що «кришталізує, шліхує, словом, стилізує народню мову. Це і є лінгвістичний смак даної особи, її чуття мови. І те чуття мови йде в наших кращих представників слова здебільшого одним шляхом: воно висовує своє, одмітне. Так стилізували українську народню мову Квітка-Основ′яненко, Куліш, Марко-Вовчок». А далі в посиланні наголошує: «Надто високую Кулішеву мову в перших п’ятьох розділах його «Історії»: 1. Історія України од найдавніших часів. 2. Перший період козацтва. 3. Руїна. 4. Хмельнищина. 5. Виговщина. Це найбагатші, найкращі зразки українського слова, що досі не мають рівних собі в українській прозовій літературі» [6, c. 15].

На різноманітності жанрів і стилів, у яких творчо й наполегливо працював П. Куліш, акцентує увагу О.Г. Муромцева: науковий стиль, про що свідчать нариси з «Історії України» зі свідомим наміром розробляти наукову українську мову; публіцистика – статті суспільно-політичного характеру, літературно-критичні статті; художня література, представлена ріножанровими творами: історичний роман-хроніка «Чорна рада», поеми, вірші, драматичні твори; видатна перекладацька діяльність [9, с. 98–99].

З’ясовуючи роль П. Куліша як оновлювача й творця літературної мови, О. Муромцева виокремлює такі лексичні засоби інтелектуалізації в мові творів письменника:

• абстрактна лексика,
  
• історична лексика,
  
• старослов′янізми,
  
• європеїзми [9, с. 103].
  

Абстрактну лексику, як складову книжної лексики, ґрунтовно проаналізовано [2]. Це слова успадковані зі староукраїнської мови на позначення почуттів і душевних станів: дух, чистота, ціль, честь, святиня, безталання; абстрактні іменники на -ість, -ств(о), -щин(а): язичество, письменство, гетьманство, мужество, слов’янщина, творчество, праведність, богобоязливість, словесність, премудрість; іншомовні слова: композиція, нація, гуманний, економічний, критика, цивілізація, прогрес. Серед книжної лексики виокремлено також літературознавчу та мовознавчу термінологію, загальнонаукову лексику, лексику офіційно-ділової та політичної сфери, які творчо збагатив письменник [2, с. 273].

Важливим засобом інтелектуалізації мови у творах П. Куліша є національний атропопонімікон. В історіософії письменнника антропоніми набувають глибокого осмислення і підкресленого героїзованого звучання. Це українські гетьмани й козацька старшина (Мазепа, Наливайко, Сагайдачний, Самійло Кішка, Виговський, Богдан Хмельницький, Павлюк, Острянин Яків, Гуня Дмитро Тимошович, князь Ярема, Тарас Трясило, Юрась Хмельниченко, Брюховецький Іван), героїчні постаті фольклорних творів (Байда Митрик Вишнивецький, Маруся Богуславка), класиків української літератури й етнографії (Сковорода, Осип Бодянський, Квітка, Шевченко).

Імена видатних козацьких ватажків, українських гетьманів, уславлених героїв утворюють центр семантичного поля, залучаючи до нього історичну й архаїчну лексику.

Для Куліша характерне часте звернення до козацької доби. Цим зумовлене й використання лексичного пласту давнини – історичної лексики, архаїзмів, старослов’янізмів. Історична лексика у творах письменника представлена різними тематичними групами: козацькі звання (лейстрові, рейтари, списовий, дейнека, козак, наказний, гетьман), назви зброї та оборонних засобів (гармата, спис, меч, свячені ножі), символи козацької боротьби (клейноди, корогви, хрещаті, панцери, бунчуки), традиційні музичні інструменти українського народу (кобза, бандура), назви чужинців, неприятелів (турок, шляхта, ляхи, орда), назви одягу, тканин (китайка, адамашок, роброн, сукно, плахта, гуня).

Архаїзми – застарілі слова на позначення предметів, явищ, дій або понять, які внаслідок зміни соціальних чинників та мовних смаків були витіснені іншими номінаціями – також служать важливим засобом змалювання духу епохи: займанщина, покобзарщина, каштеляни, коряк (ківш), колії (гайдамаки), винники (наймити на гуральних), гайдабура (розбійник), гавуш (посланець), драб (бідняк), буда (поташний завод), галаган (тліюче поліно), яса (привітання, розголос), кінва (коновка), кульбака (сідло).

Як зауважує Л. Мацько, Панько Куліш намагався відновити перерваний царськими заборонами поступовий розвиток старої руської (давньоукраїнської) мови і закономірний перехід її елементів у нову українську літературну мову, хотів у своїх творах відобразити неперервність цього процесу, тому широко використовував марковану лексику (історизми, архаїзми, церковнослов’янські вирази) [7, с. 170].

Що ж до вживання старослов’янізмів, «Куліш продовжив започатковану І. Котляревським, Г. Квіткою-Основ’яненком традицію, але дав їй інший напрямок: якщо у згаданих письменників старослов’янізми служать переважно гумористичній меті, то в Куліша підкреслюють освіченість, культуру, високий соціальний стан героїв» [9, с. 100]. «Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити», – промовляє гетьман Сомко. «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» та ін. На глибоке переконання письменника високий стиль літературної мови можна витворити лише максимально використовуючи високий стиль старої книжної української мови. Важливим засобом творення високого стилю є старослов’янізми, які письменник часто уживає у своїх творах: благочестивії, благодать, благонравність, восхвалити, глас, небесі, оглашати, олицетворити, отечество, отчизна, празник, ректи, рождати, творчество, труждатися, узріти та ін.

Європеїзми найчастіше вживані в перекладах та переспівах письменника. Основну групу складають герої давньогрецької міфології: Ормузд (бог світла й добра), Деметра, Персефона, Цітера, Девкаліон, Лето, Зевес, Камена, Фавн, Сатири, Менади, Еринії, Феб, Алцеста, Орест, Філоктет, Прометей, Купідон; письменники і державні діячі: Шекспір, Ґете, граф Ґабсбурґ, Міцкевич, Шіллер, Гейне, Байрон; різноманітні запозичення з європейських мов: університет, оригінал, екземпляр, комфорт, комфортабельний, етнографія, інститут.

Ще одним важливим засобом інтелектуалізації мови стало розширення фразеологічних зв’язків слів у художніх творах письменника: самостайня краса, тугий поступ, вищий смак – усе це словосполучення нові для тодішньої української літературної мови. До названих можна додати ще: голови журнальні, московські дзвони («преса»), ледачий смак, розумові сили [9, c. 102].

Отже, своєю багатогранною творчістю П. Куліш сприяв інтелектуалізації української літературної мови, внісши до неї значну кількість слів з абстрактним значеням, збагативши семантику слів, розширивши їхні фразеологічні зв’язки.


Література


1. Бойко-Блохин Ю. Великий клясик української літератури П.О. Куліш: [Нове дослідження творчості] – Мюнхен – Чернівці : Наук. товариство ім. Шевченка. Осередок у Мюнхені, 1997. – 50 с.: порт. Джерела: с. 49 – 50.

2. Должикова Т. Засоби інтелектуалізації української літературної мови другої половини ХІХ століття (на матеріалі творчості П. Куліша) // Вісник Львівського університету. – Серія філологічна. Львівський національний університет імені Івана Франка, 2004. – Вип. 34. – Ч. ІІ. – С. 272 – 276.

3. Єфремов С.О. Літературно-критичні статті. – К. : Дніпро, 1993. – 351 с.: портр. – («Сер. Укр. літ. думка»).

4. Куліш П. Вибрані твори. – К.: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1969. – 556 с.

5. Куліш П. Твори в двох томах [упоряд. і приміт. Н.Л. Гончарук; передмова М.Г. Жулинський]. – К. : Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1989. – Т. 1. – 654 с.; Т. 2. – 586 с.

6. Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. – К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. – 303 с.

7. Мацько Л. Пантелеймон Куліш в історії української літературної мови // Л. Мацько. Українська мова в освітньому просторі: навчальний посібник для студентів-філологів освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр». – К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2009. – С. 159 – 174.

8. Муромцева О. Мова прозових творів П. Куліша // О. Муромцева. З історії української літературної мови. Вибрані праці. – Х., 2008. – С. 86 – 95.

9. Муромцева О., Муромцев І. П. Куліш як оновлювач і творець української літературної мови // О. Муромцева. З історії української літературної мови. Вибрані праці. – Х., 2008. – С. 96 – 104.

10. Петрова Л. П. Власне ім′я як засіб інтелектуалізації поетичного мовлення (на матеріалі поезій Ліни Костенко): Автореф. дис. .. канд. філол. наук: 10.02.01/ ХНУ імені В. Н. Каразіна. – Харків., 2003. – 18 с.

11. Старицький М. К биографии М.В. Лысенка (Воспоминания) // Старицький М. Твори: У 8 т. – К. : «Дніпро», 1965. – т.8. Оповідання. – Статті. – Листи [Упоряд. В.І. Олійника та Є.С. Хлібцевич. Ред. І.І. Пільгук], 1965. – 751 с.

12. Чижевський Д.І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму) Тернопіль: МПП «Презент», за участю ТОВ «Феміна», 1994. – 480 с.


В статье анализируются лексические средства, которые широко используются в художественных произведениях П. Кулиша.

Ключевые слова: лексические средства, интелектуализация.


The problem of the lexical means, used in the literary works by P. Kulish, is under analisys in the article.

Key words: lexical means, intellectualization.


УДК 821.161.2 Куліш П.

Пуліна В.І.

ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША

У статті робиться спроба з’ясувати сутність поняття „філософська лірика” на тлі Кулішевих роздумів щодо сутності лірики та епіки. Обґрунтовується наявність в українського письменника філософської поезії.

Ключові слова: лірика, філософська лірика, українська філософська лірика, філософія мистецтва.


Культурний доробок Пантелеймона Олександровича Куліша не перестає дивувати своєю багатогранністю і глибиною. Актуальність звернень до спадщини митця визначається тим, що його творчість позначена приналежністю до того етнічного середовища, в якому він відбувся як культурник, громадський діяч, етнограф, фольклорист, мовознавець, літературний критик, публіцист, письменник. Звернення до рецепцій П. Куліша, як зазначав ще І. Франко, завжди є перспективним, оскільки з часом „великі його заслуги визначаться виразніше” [1].

Не зважаючи на те, що останнім часом з’явилася низка наукових праць, що дотичні до заявленої теми, українська філософська лірика є і досі проблемою, що недостатньо досліджена. Серед найбільш значущих робіт у цій сфері є виданий 1999 року однойменний посібник Елеонори Соловей, де представлений систематичний аналіз української філософсько-поетичної традиції в її найяскравіших проявах. Але найбільшу увагу авторка приділила українській філософській ліриці власне ХХ ст., видатні ж представники літератури ХІХ ст., а саме Т. Шевченко та П. Куліш в колі цієї проблематики розглядаються поверхово. Більш ґрунтовний аналіз філософської поезії П. Куліша подає Є. Нахлік у своїй науковій двотомній монографії, виданій 2007 року.

Отже, метою представленої статті є спроба з’ясувати сутність понять „філософська лірика” та „українська філософська лірика”, а також визначити місце в ній творчого доробку П. Куліша.

Згадаємо сутність поняття „лірика”. Як відомо, це один з трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття, створюється нова духовна дійсність, розбудована за законами краси. У ліриці першорядне значення надається виражальним засобам, які формують особливу інтимну атмосферу з витонченим емоційним станом, тобто ліризм. Лірика має особливу якість, що визначається конкретним змістом певної доби (стиль, естетичні уподобання тощо), але головна її характеристика пов’язана із тим, що лірика досить тісно пов’язана із ментальністю етнічного середовища. Враховуючи, що така риса, як ліризм – одна з головних ознак української душі, національна поезія несе в собі, перш за все, ознаки лірики. Відтак, звернення саме до лірики може привести до досить цікавих висновків.

Вже згадана дослідниця Е. Соловей, визначивши предметом своєї зацікавленості українську філософську лірику, звертає увагу на існування універсальних, „родових” чи „світових” рис філософської поезії, а також національних особливостей української лірико-філософської традиції. Авторка наголошує на інтелектуальному і почуттєвому аспектах природи поезії і вибудовує своє дослідження саме на розкритті особистісного аспекту творчості, виходячи на вищі рівні філософсько-естетичних узагальнень щодо розвитку та особливостей української філософської лірики.

Формування української філософсько-поетичної традиції було пов’язане, передусім, із тим, що з кінця ХVІІІ ст. розвиток професійної української філософії практично було припинено і функції осмислення буття перебрала на себе художня література. Крім того, ще з часів Київської Русі характерною ментальною рисою стає внутрішня близькість філософського, теоретичного і художнього мислення. З цього приводу нерідко зустрічаємо серед науковців твердження про естетичний характер українського філософування. Тобто раціональне міркування про світ перш за все спиралося на чуттєвість як вияв унікальності і неповторності життєвого світу індивіда. Первинний персоналізм і панестетизм, характерний для українського світовідчуття, визначає „естетичну домінантність” всієї української культури, що дає нам підстави говорити про глибинну філософічність української лірики.

У
© Пуліна В.І., 2010
своїх естетичних пошуках П. Куліш виходить на проблеми філософії мистецтва. В його доробку ми знаходимо власне тлумачення понять “лірика” та “епіка”. Як і в інших роздумах з цього приводу, звернення до проблем типології жанрів літературної творчості не обходиться без головного Кулішевого поняття “Дух”.

“Дух” у П. Куліша живе власним життям, його образ у творчій спадщині письменника домінує понад усіма. Він виступає як “дух істини”, “дух правоти”, “безсмертний дух”. Він живий, мінливий, що прагне до самоствердження, звідси – використання словосполучень: “сила духу”, “дух бореться”, “дух невсипущий”. У разі ж досягнення вищої мети „дух” може і заспокоїтись – “блаженно тихий дух”, “дух з небес легенько подихає”. Близьким, але відмінним від “духу”, в Кулішевій творчості виступає образ “душі”. Головна різниця між цими образами-концептами полягає в тому, що дух має глибинне загальнолюдське значення, він вміщує весь досвід поколінь, є життєдайною силою етнокультури. У свою чергу, душа являє собою прояв духу на індивідуальному рівні. Поняття “дух” і “душа” стають важливими елементами філософської інтерпретації творчого процесу в мистецтві.

П. Куліш розглядає творчий процес, умовно кажучи, як по “горизонталі”, так і по “вертикалі”. Центром художньо-образної системи є дух, що поєднує всі елементи у дискурсі мистецтва. Горизонтальний зв’язок усвідомлюється як “народ « поет”, а щодо вертикального, – то цю лінію розвитку духу в літературній творчості можна відобразити схемою: “лірика ® епос”. Лірика для Куліша – “початок духу” (він часто використовує словосполучення “природна лірика”), вона безпосередньо пов’язана із народною естетикою і поняттям “душа”. А “останньою довершеністю духу” постає епос, що характеризується поняттям “мудрість”. Таке піднесення духу до софійності простежується й у творчої геніальності. З цього приводу П. Куліш спостережливо зазначає, що лірики виявляються змолоду, а епіки утверджуються в старості.

Такий підхід до розуміння процесу розвитку творчого духу дещо нагадує розвинутий Шіллером у статті “Про наївну та сентиментальну поезію” принцип історичного розвитку мистецтва. Нагадаємо, що до часу написання цієї статті німецький філософ дотримувався точки зору про “незмінність” людської природи та естетичних ідеалів. Але відтепер він соціально-психологічно та естетично обґрунтовує вчення про “сентиментальну поезію” як головну і специфічну форму літератури сучасності, на відміну від поезії античної, “наївної” [2]. Тобто, його спроба типологізації поезії має історичний вимір, що, як зазначалося вище, є притаманним і Кулішевому поділу поезії на лірику та епіку.

Але існує і досить помітна відмінність їхніх поглядів щодо культурно-історичного процесу розвитку мистецтва. Якщо у Шіллера наївна поезія народжується з почуття єдності із природою (згадуємо у Куліша словосполучення “природна лірика”, що поєднує естетичні позиції обох мислителів), то поява сентиментальної поезії пов’язується ним, навпаки, із втратою цієї єдності, з порушенням гармонії, яка залишається тільки в ідеї чи в ідеалі. В українського мислителя поезія, що переходить у стадію епіки, ні в якому разі не виступає як результат порушення гармонії, а, навпаки, її поява стає можливою завдяки накопиченню знань про гармонію на шляху розвитку духу. Епіка в естетичному дискурсі П. Куліша – це прояв у мистецтві “довершеності духу”.

На цьому моменті філософії мистецтва слушним було б спрямувати погляд на давні українські поетики і звернути увагу на тлумачення ними ліричної поезії та епопеї для співставлення із позицією П. Куліша. Отже, епопея в якості поетичного роду подається в українських шкільних поетиках ХVІІ ст. як твір піднесений і високий, “матерія якого береться із історії”, в ньому висвітлюються “знамениті вчинки знаменитих людей” [5, с.79], тобто епіка пов’язана, насамперед, з історичною свідомістю. У світлі естетико-романтичного історизму, продовжуючи традиції давніх українських поетик, не дивним стає таке шанобливе ставлення Куліша до цього роду української літератури та піднесення його до щабля “мудрості духу”. Лірика ж у “поетиках” трактується як поезія, що викладає ліричними віршами “полегшену матерію”; крім того, зазначається, що вона представляє поетичну мову, яка зображує різноманітні людські почуття. У П. Куліша “початок духу” також пов’язаний із почуттєвою компонентою, з емоційно-образним первнем дискурсу мистецтва.

Не тільки осмислення проблем філософії мистецтва у критичних статтях розкриває зв’язок П. Куліша із філософією, а також його філософська лірика. Перш за все, з’ясуємо сутність поняття „філософська лірика”.

За словником, філософська лірика – це поезія, спрямована на філософське осмислення світу, людини, є виявом філософських поглядів ліричного героя. Філософська лірика і філософія мають спільний предмет осягнення – загальні закономірності життя, природи, розвитку суспільства. Проте, наука базується на узагальненнях логічного порядку, а поезія – на асоціативних роздумах. Характерними особливостями філософської лірики є філософська настанова на пізнання сутнісних проблем буття, часу і простору, превалювання логізованих узагальнених образів, медитація, як спосіб ліричного осмислення дійсності.

Питання про визначення філософської лірики є досить проблемним. Каменем спотикання у спробах теоретичного осмислення філософської лірики є питання, чи можна її вважати окремим, особливим жанром. З цього приводу у працях науковців знаходимо визнання філософської лірики і різновидом поезії, і лірико-філософським напрямком, і явищем літератури, і типом творчості, і філософським мотивом. Згодом, за пропозицією Л. Щемельової, за головний критерій визначення філософської лірики почали брати саму структуру художньої свідомості поета, розділивши її на філософський і психологічний типи. Отже, такий персоналістичний підхід спрямовував дослідницькі зусилля саме на глибинне вивчення творчого спадку окремих митців на предмет „індивідуальної гіпотези буття”, яка неодмінно наявна і діє у філософській ліриці. Зазначимо, що вона художньо відбиває всезагальне в людській свідомості, а ще краще сказати: „переживання всезагального” митцем.

З цього приводу наведемо слушне визначення, сформульоване Е. Соловей: „Основу і суть філософської лірики становить всезагальне, родове, субстанційне, втілене в ліричному образові-переживанні, який, проте, у „заданому” для філософської лірики масштабі антропо-космічної світобудови набуває і нових своєрідних рис” [6, с.14-15]. Українська ж філософська лірика постає як національно та історично своєрідний інваріант світової лірико-філософської традиції, в якому виразно виявлене як універсальне, так і особливе.

На думку відомого сучасного кулішезнавця Є. Нахліка, саме П. Кулішу в історії української літератури належить провідне місце як творцеві філософської (зокрема історіософської) поезії. Науковець висловлює припущення, що у своїх думках і рядках Куліш прагнув чіткості і ясності. Творчість П. Куліша є викладом власних поглядів, в тому числі і філософських. Відповідно філософсько-поетичне самовираження українського письменника щільно переплітається із власним філософським дискурсом. П. Куліш стверджував, що поет не фантазує, він є мислителем, але у силу свого таланту він доводить мислення до образності, вважаючи навіть, що поети у своєму мисленні ідуть набагато далі, ніж прозаїчні письменники.

Нахил до літературного філософування П. Куліш мав ще змолоду. Його допитливий розум не дозволяв працювати аби як, і тому, ще зовсім молодим Панько Олелькович докладає величезних зусиль до вивчення спадщини знаних на той час науковців, архівних джерел, біблієзнавчих матеріалів. Робота над перекладами Старого Заповіту, що розпочалася з кінця
1860-х років сприяла поглибленню його філософського дискурсу. П. Куліш починає замислюватися над проблемами людського існування, історичного буття народу не просто з позиції повсякденності, а з погляду вічності, звертаючись до універсальних вимірів та цінностей. У збірках віршів і прозових творах з’являються епіграфи у вигляді цитат із Біблії (збірки „Хуторна поезія” та „Дзвін” – 25 епіграфів, пов’язаних із Святим Письмом, порівняно: 15 – із творами О. Пушкіна, 8 – Т. Шевченка, 7 – народними піснями і приказками) [4, с.56]. До поетичної філософічності П. Куліша підводить також робота над віршованим відтворенням українською мовою Книги псалмів – це була копітка праця як у царині змісту, так і у царині форми. З того часу у Кулішевій лірико-філософській поезії з’являються жанри псалтирного походження (гімн, молитва, премудрість, пророцтво тощо). Згодом відбувається так звана „рефункціоналізація жанрів” [4, с.230] – релігійна поезія замінюється історіософською.

Перекладацький хист привів П. Куліша до новітнього осмислення людського буття в історичному розвитку й універсалістичній перспективі. У мислителя з’являється жвавий інтерес до позитивістської філософії, історіографії, етики, релігієзнавства та літературознавства. Він читає багато наукових праць, переосмислює сутність буття, у творчості митця ще більш помітною стає філософізація мислення. Відповідно, тепер П. Куліш переконаний, що справжній поет має бути філософом („коли хочете бути поетом, мусите бути філософом”) [1, с.231].

Філософізація світосприйняття стає також наслідком складної життєвої ситуації, що склалася внаслідок постійного протистояння та відстоювання своїх нових поглядів на українську історію. Певна духовна ізоляція від української громадськості згодом переростає в усамітнення на хуторі на схилі років, що живило схильність до філософування у творчій сфері.

Філософська лірика П. Куліша є досить розмаїтою за жанрами. Досліджуючи поезію збірок „Хуторна поезія” і „Дзвін”, Є. Нахлік виділяє наступні типи:

• історіософські медитації, вони здебільшого нагадують маніфести, бо в них не ставиться запитання, а проголошується певна істина; до них відносимо – історіософські повчання, пророцтва, оди, історіософську молитву, вірші-інвективи як розкриття певних явищ з історіософського погляду („Заспів”, „Національний ідеал”, „На сповіді”, „Стою один” тощо);
  
• релігійно-філософські медитації, тут маємо філософсько-екзистенційну медитацію та філософську медитацію-сповідь („Молитва”, „Думи про курку з курчатами...”, „Рай”, „Хмари”;
  
• медитативно-зображальна дума як ліро-епічна форма („Дума про найвищий дар”, „Маруся Богуславка”, „Дума-пересторога”).
  

Історіософська лірика у П. Куліша представлена у двох варіантах. Для одного характерним є те, що на основі студіювання наукової літератури та власних історичних досліджень і суспільствознавчих спостережень з’являлися твори із поетичним викладом історіософських висновків. Їм притаманний проповідницький, повчальний стиль.

Другій варіант історіософської лірики – це полеміка і послання, що говорить про налаштованість П. Куліша на діалог, але, не зважаючи на це, інколи зустрічаємо досить різкий полемічний тон, категоричний і безапеляційний.

Що ж до релігійно-філософської екзистенційної лірики П. Куліша, вона не є пов’язаною із певною доктриною. Мабуть тому, за стилем висловлювання вона позбавлена повчань, натомість це лірика запитань і сумнівів. На відміну від історіософських медитацій, де Куліш частіше проповідує, повчає і засуджує, в медитаціях про Бога, Універсум та людське буття мислитель не декларує істин, він висловлює сумніви, розмірковує і ставить запитання.

Ще один великий пласт філософської лірики П. Куліша – це філософсько-психологічна сповідь. Причому вона постає як у вигляді чистої сповідальності, так і у вигляді представлення переживань та почуттів, що пережив П. Куліш внаслідок нерозуміння та неприйняття його історіософських поглядів.

Отже, як бачимо, філософська лірика П. Куліша не є чистою ілюстрацією його філософських поглядів за допомогою художніх прийомів та перекладом його філософсько-понятійного мислення на художню мову. Вона виступає своєрідним продовженням філософського мислення, шляхом вираження філософського осягнення світу засобами мистецьких образів та інших елементів художньої мови, прагненням П. Куліша віднайти відповіді на сутнісні запитання буття, що призвело до появи особливого шару його творчості – філософської лірики, що вражає своєю різноплановістю.

Є. Нахлік задекларував дуже влучну думку, що П. Куліш виявив себе яскравим творцем „поезії ідеї”, яка виявилася у притаманному Кулішеві філософському погляді на проблеми національної самосвідомості. Саме ця „поезія ідеї” була покладена в основу філософської лірики П. Куліша, що в свою чергу, стало джерелом його так званої культурософської лірики, в основі якої покладено принцип єдності національного та загальнолюдського.

Ми окреслили тільки деякі аспекти філософської лірики П. Куліша, яка має безпосереднє відношення до формування української філософсько-поетичної традиції. У подальшому науково плідним може бути аналіз поетики філософської лірики українського письменника: ключових образів, запитальних конструкцій, антитез та афористичності як творчих принципів своєрідного вищезазначеного жанроутворення.


Література

1. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: Наукова монографія у 2 т. / НАН України. Львівське відділення інституту літератури ім.. Т.Г. Шевченка. Серія „Літературознавчі студії”. Вип. 11/12; Міжнародний фонд Пантелеймона Куліша / Євген Нахлік. – К.: Український письменник, 2007. – Т. 2: Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. – Вип. 12. – 462 с.
   
2. История эстетической мысли: В 6-ти т. – М.: Искусство, 1986. – Т. 3 / Ред. Овсянников М.Ф. и др. – 496 с.
   
3. Куліш П. Твори: в 2-х т. / Пантелеймон Куліш. – 2-е видання.  К.: Наукова думка, 1998. – Т. 1: Прозові твори. Поетичні твори. Переспіви та переклади / вступна стаття, упоряд. і приміт. Є. Нахліка; ред. М. Бернштейн. – 752 с.
   
4. Пуліна В.І. Естетичні позиції в культуротворчості Пантелеймона Куліша: дис. ... канд. філос. наук: 09.00.08 / Пуліна Вікторія Іванівна. – Чернігів, 2007. – 200 с.
   
5. Сивокінь Г. Давні українські поетики / Г.М. Сивокінь. – Харків: Вид-во Харківського держ. ун-ту ім. О.М. Горького, 1960. – 106 с.
   
6. Соловей Е. Українська філософська лірика / Елеонора Соловей. – К.: Юніверс, 1999. – 368 с.
   

В статье делается попытка определить сущность понятия «философская лирика» на фоне мыслей Кулиша относительно сущности лирики и эпики. Обосновывается присутствие в творчестве украинского писателя философской поэзии.

Ключевые слова: лирика, философская лирика, украинская философская лирика, философия искусства.

An attempt to define the term “ philosophy lyrics” was made in the article. Kulish’s thoughts about the base of lyric and epic was represented. The article deals with Ukrainian philosophy lyrics.

Key words: lyrics, philosophy lyrics, Ukrainian philosophy lyrics, philosophy of art.


УДК140 (477)+37.013

Чорна Л.С.

УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ ХІХ-ХХІ ст.
ТА ЇЇ ІДЕЙНИЙ ЗВ’ЯЗОК З ЛІТЕРАТУРНО-ФІЛОСОФСЬКОЮ
ТВОРЧІСТЮ П. КУЛІША