Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури чернігів 2010

Вид материала

Документы

Содержание Епоха пантелеймона куліша на сторінках часопису Мовний образ козацтва в історичному романі Січ (синонім Запорожжя

Подобный материал:

• Вісник львівського університету visnyk LVIV university філософські науки. 2004. Вип., 223.59kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Історичні типи філософії, 171.17kb.
• М. П. Драгоманова москалик геннадій федорович удк 373 048 01: 1(043. 3) Філософські, 292.67kb.
• Шпаргалки з філософії, 2093.8kb.
• Вісті Донецького гірничого інституту. 2010. №1 С. 224-234, 84.45kb.
• Питання до кандидатського іспиту з філософії, 23.15kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Тецтв чернігівська спілка перекладачів філософія етнокультури та наукові стратегії, 2978.21kb.
• 2010 р. Заступник Міністра освіти І науки Є. М. Суліма, 1748.67kb.

Література

1. Куліш, Пантелеймон. Повість про Український народ; Моє життя; Хутірська філософія і віддалена од світу поезія. – К.: Український світ, 2005. – 384с.
   
2. Табачковський В.Г. Турботливе ЕGO: за межами EGO-ЇЗМУ //Філософсько-антропологічні читання 97. – К.: Стилос, 2000. – 291с.
   
3. Табачковський В.Г. “Антропологічний поворот” філософів-шістдесятників у персоналіях: Володимир Шинкарук //Філософсько-антропологічні читання 98. – К.: Стилос, 1999. – 344с.
   
4. Августин. Исповедь. Пер. с лат. – М.: Канон, 1997. – 464 с.
   

Исследуется специфика украинского бытия 18-19 вв., его ценностные антропологические и онтологические проблемы, их влияние на культуру и образование человека, анализируются работы видающегося украинского мыслителя П.Кулиша, в частности смысловое значение терминов «семья, язык, образование, история, религия».

Ключевые слова: онтология, культура, история, речь, религия, философия.


We investigate the existence of the Ukrainian 18-19 century, its value the anthropological and ontological issues, their influence on culture and education rights, analyzes the work of Ukrainian thinker who has seen Kulish, in particular the meaning of the terms "race, language, education, history, religion" .

Keywords: ontology, culture, history, language, religion, philosophy.


УДК 94 (477)

Дорохіна Т.В.

ЕПОХА ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ
«ВИЗВОЛЬНИЙ ШЛЯХ»

У статті аналізуються оцінки та характеристики історії України ХІХ ст., які містяться у статтях та розвідках, опублікованих на сторінках часопису «Визвольний шлях».

Ключові слова: журнал «Визвольний шлях», Пантелеймон Куліш, Російська імперія, національно-визвольний рух.


Серед періодичних видань української еміграції чільне місце посідає журнал „Визвольний шлях”. Минувшина цього часопису відзначається неабиякою самобутністю та має низку специфічних рис, які дозволяють окреслити суттєві дослідницькі перспективи. Вони вмотивовані різними чинниками, про які можемо скласти загальне уявлення, стисло зупинившись на основних віхах з історії „Визвольного шляху”. Зрештою, саме врахування специфіки організаційної та творчої історії часопису дозволяє адекватно сформулювати необхідні складові з обсягу актуалізації теми дисертаційного дослідження.

Видання було засноване українськими емігрантами на теренах Великої Британії у січні 1948 р. як ідеологічний орган, який призначався, передусім, для задоволення поточних пропагандистських потреб. Його видавала Пропагандистська і суспільна референтура Закордонних частин Організації українських націоналістів. Саме керівництво ОУН значною мірою визначало інтелектуальні риси журналу та пріоритети й засади його редакційної політики. Можна стверджувати, що від самого початку свого існування „Визвольний шлях” спирався на досить впливову ідеологічну та політико-організаційну традицію. У 1954 р. „Визвольний шлях” перетворився на суспільно-політичний та науково-літературний журнал. Від того часу часопис видавався книжковим форматом і був зорієнтований на широку українську громадськість за кордоном, переважно у країнах Західної Європи та Північної Америки.

За своїм профілем часопис фактично став виданням універсального спрямування, оскільки вміщував статті, матеріали та документи на суспільно-політичні теми, розвідки з обсягу низки соціогуманітарних дисциплін, белетристику, поезії, переклади, хронікальну інформацію, огляди, некрологи та багато ін. Взагалі журнал широко репрезентував націоналістичну традицію української суспільно-політичної думки на еміграції, а також докладно висвітлював історичну проблематику та події, явища і процеси та теренах Радянської України кінця 40-х – початку 90-х років ХХ ст. Звичайно, представлення української минувшини на сторінках „Визвольного шляху” не було позбавлено численних суспільних стереотипів, ідеологічних упереджень, тенденційних полемічних коментарів та оцінок, які становлять певний інтерес для вивчення політичної думки зарубіжних українців.

У контексті національної ідеології журналу важливе значення має оцінка і характеристика епохи Пантелеймона Куліша. З’ясування цього аспекту наукових студій, що побачили світ на сторінках журналу, відкриває нові можливості в оцінці діяльності і творчості його постаті, визначення його місця в українській історії.

ХІХ ст. відоме в українській історіографії як доба національного відродження, меншою мірою як „народницьке століття” та часи великих суспільно-політичних і громадських рухів. Українські вчені-емігранти сприймали цю епоху неоднозначно. З одного боку, відзначалася роль ХІХ ст. у формуванні культурного та політичного українства, що стало своєрідним прологом, підготовчим етапом до української революції 1917–1921 рр. З іншого боку, ця доба розглядалася в контексті домінації народницької ідеології в суспільно-політичних рухах, які дехто з дослідників та чимало публіцистів уважали шкідливими для української національно-державницької справи. Водночас ХІХ ст. часто іменувалося імперською добою, за якої домінували соціокультурні впливи та ідеологічні стереотипи Росії і Австро-Угорщини. Взагалі ставлення до епохи, під час якої українські землі перебували в складі Австро-Угорської та Російської імперій, було вкрай амбівалентним як в академічному еміграційному середовищі, так і в політичних колах.

Зазначені фактори мали неабияке значення для дописувачів „Визвольного шляху”, серед яких домінували особи, наближені до українського націоналістичного руху та емігрантів-гетьманців, з певними світоглядами, ціннісними орієнтаціями, політичними переконаннями та значним життєвим і політичним досвідом.

Відповідно рецепція української історії ХІХ ст. представлена в журнальних публікаціях, вельми нерівномірно, а іноді й суперечливо.

П
© Дорохіна Т.В., 2010
ередусім, впадає в очі, що кількість публікацій з історії ХІХ – початку ХХ ст. на сторінках „Визвольного шляху” відносно невелика, порівняно з розвідками, які присвячені добі середньовіччя та ранньомодерним часам. Крім того, варто звернути увагу і на їхній проблемно-тематичний діапазон, котрий значно вужчий, ніж у розвідках і матеріалах, присвячених іншим епохам, наприклад радянській добі.

Варто відзначити, що ряд студій, опублікованих у журналі „Визвольний шлях”, порушують проблеми імперської сутності Російської держави та її руїнницького, деструктивного впливу на соціокультурне буття українства, зокрема на процес формування української нації. Зауважимо, що переважно більшість розвідок зазначеної проблематики належала не фаховим науковцям, а дослідникам-аматорам, які здебільшого не мали необхідної академічної підготовки. Тому їхні узагальнення та паралелі інколи мають гіперболізований, поверхневий характер, особливо в частині інтерпретації і витлумачення певного фактографічного матеріалу, надмірної генералізації висновків, узагальнень та спостережень тощо. Втім, навіть для студій професійних учених також властиві зазначені недоліки, оскільки ідеологічні та політичні компоненти відігравали важливу роль у науковому, культурно-освітньому та громадському житті на еміграції.

На сторінках „Визвольного шляху” були вміщені статті, написані на добротному фаховому рівні, в яких розглядався досить різноманітний діапазон проблем з історії земель підросійської України. Насамперед, варто назвати розвідки Григорія Ващенка про український національний рух на Полтавщині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. [1], Єлизавети Жук про перші українські жіночі організації, Василя Луціва про ставлення українців до Польського повстання 1863 р. [2] та ін.

Крім того, у часописі було опубліковано низку споминів, в яких висвітлювалося становище українського суспільства, зокрема поширення національно-визвольного руху за часів Російської імперії. З-поміж них варто відзначити передрук мемуарних нотаток відомого драматурга та перекладача Володимира Cамійленка про українське житті в Києві у 1880-х роках та М.Яновського про Тараса Шевченка [3]. Слід відзначити, й інші мемуари, присвячені зазначеному історичному періоду, опубліковані у журналі „Визвольний шлях”, зокрема цікаві спомини Левка Биковського та Вадима Щербаківського. Насамкінець варто відзначити низку персонологічних статей, присвячених видатним українським діячам, письменникам, митцям та іншим постатям ХІХ ст. – початку ХХ ст., зокрема Миколі Лисенку, Миколі Міхновському, Лесі Українці, Івану Франку, Михайлу Чайці-Чайковському, Маркіяну Шашкевичу, Тарасу Шевченку та ін.

Ці розвідки, звичайно, не є рівнозначними як у жанровому, так і в проблемному відношенні. Різняться вони і за своїм фаховим рівнем. Деякі написані дослідниками-аматорами чи очевидцями певних подій, які не тільки фіксували свої враження, а прагнули подати й певну авторську візію. Окремі статті виконані в академічному дусі, хоч і переобтяжені ідеологічними пасажами та політичними стереотипами.

Таким чином, публікації з історії України ХІХ у виданні «Визвольний шлях» з’являлися епізодично, що було зумовлено досить суперечливим ставленням до цієї епохи багатьох учених та публіцистів, які співробітничали з „Визвольним шляхом”. У переважній більшості ідеологічні та політичні засади більшості суспільних рухів ХІХ ст. вважалися антидержавницькими, що зумовлювало скептично-негативне відношення до них з боку більшості дописувачів журналу, які належали до учасників, або принаймні до симпатиків українського націоналістичного руху. В цьому контексті постать Куліша також оцінювалася через призму державницької ідеології. Означена специфіка відтворення історії української історії цього періоду у часописі зумовлена, насамперед базовими, установчими положеннями українського націоналістичного руху: національна держава як вища, універсальна та самодостатня цінність, соборність як один із засадничих принципів державної організації, всеохоплюючий патріотизм як неодмінна чеснота українця, дихотомічний поділ минувшини на позитивну (корисну для засвоєння та популяризації, героїко-патріотичного наслідування та ін.) та негативну (повчальні уроки, які слід засвоїти для уникнення трагічних помилок у майбутньому), а також її вибіркове та прагматичне висвітлення.


Література


1. Ващенко Г. До історії національних рухів у Полтаві на Полтавщині кінця ХІХ –початку ХХ ст. // Визвольний шлях. – 1955. – № 1. С. 44-53; №2. – С. 29- 39; № 5. – С. 75-80.

2. Луців В. Українці і польське повстання 1863 року // Визвольний шлях. – 1959. – №.9 – С. 993. –1002, № 10. – С. 1114- 1120.

3. Яновський М. Спомини про Тараса Шевченка з 1859 року // Визвольний шлях. – 1961. – № 3. – С. 243-244.


В статье анализируются оценки и характеристики истории Украины ХІХ в., которые содержатся в статьях и исследованиях, опубликованных на страницах журнала «Визвольний шлях».

Ключевые слова: журнал «Визвольний шлях», Пантелеймон Кулиш, Русская империя, национально-освободительное движение.

The article analyzes estimations and charachteristics of 19century Ukrainian history, the articles and essays published in “Liberation movement” maintain.

Key words: “Liberation movement” maintain, Panteleimon Kulish, Russian Empire, national-liberation movement.

УДК 81'35

Красавіна В.В., Кривуляк О.В.

МОВНИЙ ОБРАЗ КОЗАЦТВА В ІСТОРИЧНОМУ РОМАНІ

П.КУЛІША «ЧОРНА РАДА»



У статті розглядається художньо-мовна інтерпретація національно-історичних концептів роману П. Куліша «Чорна рада. Хроніка 1663 р.» – Запорозька Січ і українське козацтво – у порівнянні з народнопоетичною традицією.

Ключові слова: концепт, тропи (метафора, порівняння, епітет, перифраз), зовнішній і внутрішній портрет.


Вагоме місце в історії розвитку української історичної белетристики посідає роман Пантелеймона Куліша “Чорна рада. Хроніка 1663 р.”. Саме цим романом Куліш започаткував у 40-их роках ХІХ ст. історичний жанр в українській літературі.

Заслугою П. Куліша є те, що він поставив український роман у контекст тогочасної світової літератури, що розвивалася в руслі романтизму, характерною рисою якого було звернення до історії. “Романтична спрямованість цього часу, акцентована на національний аспект, розбуджуючи українську національну свідомість, формулює особливе мислення, суть якого зводиться до української проблематики” [3; 123].

У радянські часи роман “Чорна рада” зазнавав нищівної критики, як і вся творчість П. Куліша. Уперше твір був надрукований 1857 р., друге видання – у 1890 р., перевидавався – у 20-30 рр., після кількадесятилітнього замовчування знову з’явився друком у 1990 р.

Повернення роману українському читачеві та введення його в активний мовно-літературний процес дає змогу переосмислити авторські ідеї відповідно до нових світоглядних принципів і національно-ціннісних орієнтирів.

Письменник взявся за відтворення такої складної сторінки в історії України, як велика Руїна. Митцеві вдалося майстерно передати дух козацької доби, створити цілу галерею історичних персонажів, реальних і уявних, конкретних національних характерів, детально змалювати козацький соціально-політичний устрій, звичаї, традиції, судочинство, своєрідний побут, духовний світ Запорожжя часів Хмельницького і доби Руїни, що досягається цілісною системою виражально-зображальних засобів.

Роман становить оригінальну авторську інтерпретацію національної історії, пропущену через народне світосприйняття.

Літературно-художнє відтворення епохи Козаччини у досліджуваному художньо-історичному творі спирається на документальний матеріал і фольклорні джерела. За основу Куліш взяв архівні документи, «Історію Русів», літопис Самовидця та Грабянки і в зображенні історичних фактів, описах народних звичаїв та побуту прагнув до максимальної точності.

У своїх творчих пошуках П. Куліш прагнув віднайти і відтворити правдиву історію козацтва – без прикрас. З одного боку він визнає надзвичайно важливу роль козацтва в історії України, а з іншого – намагається об’єктивно осмислити козацьку минувшину в її позитивних і негативних для подальшого історичного розвитку України проявах. В «Історії українського народу», у працях 50-60-их років автор констатує поступову втрату Запорожжям своєї визвольної місії.

Неоднозначна оцінка козацтва виявилася і в художній творчості письменника, що підтверджує лінгвістичний аналіз твору.

П. Куліш відповідно до теми, жанру виробляє свій словник, “виявляє характерний для мовної картини світу спосіб концептуалізації дійсності” [2; 17], створює свою художньо-образну систему.

Концепт у лінгвокультурологічному аспекті «передбачає дослідження дискурсу (мовлення) у зв’язку з культурою (матеріальною, духовною) народу, що дозволяє виявити культурну значущість фрагмента позамовної дійсності, а відтак – національні особливості культури» [4; 63].

Розглянемо ключові концепти роману «Чорна рада» – Запорозька Січ і козацтво, оскільки в них найбільш повно відобразилася світоглядна позиція письменника.

З
© Красавіна В.В., Кривуляк О.В., 2010
апорозька Січ – це мовно-національний образний концепт, що має глибоку літературну традицію, закорінену в усній народній творчості. У думах та піснях (“Козак Голота”, “Самійло Кішка”, “Пісня про Івана Сірка”, “Ой Січ-мати” та ін.) Запорозька Січ постає як символ волі, свободи, нескореності, запорожці – честі, лицарства, героїзму у змаганнях з турками, татарами, ляхами. Таке уявлення про Січ підтримується і літописними творами. Зокрема, автор літопису Самійло Величко бачить Запорозьку Січ як взірець ідеальної суспільності. Художній образ розроблявся також в поезії та прозі. До нього зверталися як українські, так і зарубіжні письменники (М. Плиска, М. Пашковський, Б. Зиморович, К. Сакович, Климентій Зіновіїв, Л. Яценко, Б. Залеський, П. Свенцицький, К. Рилєєв, О. Кузьмич, Д. фон Лізандр, П’єтро делла Валле, Байрон, Боденштедт, Меріме та ін.), зображуючи Запорозьку Січ як оплот волі. На цій традиції будував свої уявлення про Запорозьку Січ і М. Гоголь. Його історична повість “Тарас Бульба” наближає до нас героїчне минуле України, воскрешає у нашій пам’яті козацьку славу, романтизм Запорозької Січі, безсмертну боротьбу за волю і віру. Згадаймо історичні поеми Т. Шевченка, написані в романтичний період його творчості, «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гамалія», «Невольник», «Іржавець» тощо, де поет зображує Запорозьку Січ як осередок і символ волі. Така міфопоетизація Січі формувалася на основі історичних реалій та подій, починаючи з ХVІ ст., і на поч. ХІХ ст. цей образ у мовно-художній практиці усталився в основному як романтичний.

У національній мовній свідомості досліджуваного періоду номінація Запорозька Січ актуалізувалася в основному як позитивно конотований мовно-естетичний знак, набула символічного національно-історичного змісту.

П. Куліш прислухається до народної оцінки козацтва, що знайшла вираження у піснях та думах. Проте письменник додає до традиційного образу нові деталі, відповідно до власного бачення історії та своїх естетичних уподобань.

Січ (синонім Запорожжя) в романі постає як художній образ ко­зацької республіки. Зображальні мовні засоби, які його створюють: метафори, епітети, порівняння, перифрази, афористичні вислови, – функціонально й семантично пов’язані з поняттям “воля”. Куліш характеризує Січ так: «Запорожжя іспоконвіку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду дней не замовкали, і було те Запо­рожжя, яку горні іскра: який хоч такий і розідми з неї вогонь. Тим-то, мабуть, воно й славне поміж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душі всякому» [1]. У характеристиці Січі митець використав народнопоетичний образ: «Запорожжя – серце українське». Із побуту козаків народився й опредметнений образ – порівняння козацького завзяття, рішучості, відчайдушності з іскрою в горні: «Запорожжя, як у горні іскра».

Звертаємо увагу на поширений у народ­нопоетичній творчості епітет славний, що має у своєму змісті відтінок піднесеності, захоплення. Проте семантичний обсяг художнього означення славний у романі ширший, ніж у народних піснях, він реалізує відразу кілька значень: 1) має велику славу, знаменитий, відзначається героїчними вчинками, 2) широко відомий, популярний, 3) який викликає симпатію.

У «Чорній раді», де йдеться про руйнування Запорозької Січі за гетьмана Брюховецького, Василь Невольник із сумом констатує: «Переведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжя, коли такі гетьмани настали». Такої ж думки й січові діди: «На чім держиться Січ і славне Запорожжя, те повернув ти [Брюховецький] на сміх!». Тут Січ як вільна, сильна козацька держава зі своїми самобутніми законами, порядками, звичаями характеризується уже через заперечення смислу художнього означення славний.

В історичному романі, як і в народних піснях, типовою є формула славне військо Запорозьке, пор. у Куліша: «Був там намальований і Нечай, і Морозенко... І ще й підписано: «Лицар славного війська Запорозького...».

На Запорожжя тікали, зазнаючи соціальних утисків та релігій­них переслідувань, здебільшого представники нижчих верств сус­пільства. Починаючи з XV ст. їх стали називати козаками (слово тюркського походження, означає «вільна людина»).

Слово козак набуло національного забарвлення: в народному уявленні – ідеал лицаря, «відважний, завзятий, хоробрий чоловік». І коли хочуть підкреслити найкращі якості чоловіка, то кажуть, що він «добрий козак», «гарний козак».

Синонімами до лексеми козак у романах є слова запорожець, лицар (так називали вільного козака-запорожця, якому властиві козацька доблесть і воєнне мистецтво), товариш, низовець (Низ – одна із назв Запорозької Січі), січовик, на відміну від козаків реєстрових, нереєстрових, городових тощо. Практично всі козаки ставали воїнами війська Запорозького.

Українське козацтво у фольклорних джерелах символізує волю, свободу, людську й національну гідність. В істо­ричних народних піснях козаки – це справжні лицарі, хоробрі воїни, самовіддані захисники рідної землі: «Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче, За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче», «Славне військо, славне запорізьке, а як мак процвітає», «А де ж ваші, хлопці, славні запорожці, Та воронії коні?» Пор. у тексті П.Куліша – з монологу ченця: «Се добрії молодці-запорожці по Києву гуляють», з авторської мови: «Показав себе добрим запорожцем: і не змор­щивсь, і не застогнав»; «Сивий-сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує попереду йдучи запорожець»; « Да й оглянулись на чубатого запорожця»; «Знати їх (запорожців) було по довгому оселедцю з-під шапки...». Письменник, прагнучи досягти типовості зображення портрета козака, вживає епітети чубатий, бо чуб – важлива деталь у портреті запорожця. Синонімом, який увиразнює нейтральну лексему козак, виступає словотвірна розмовна словоформа з емоційно-експресивним забарвленням козарлюга. В одному ключі з ним перебуває і означуваний прикметник. «Первий запорожець був здоровенний козарлюга». Помітну активність при цьому виявляють образні слова на позначення сили козаків. Поряд із загальною позитивною оцінкою козака функціо­нує й художня деталь – опис його зовнішності. Найколоритнішим у романі є портрет запорожця Кирила Тура: здоровенний козарлюга, пика широка, засмалена на сонці, сам опасистий, довга, густа чуприна, уси довгі, униз позакручувані, очі чорні, густії брови, здоровенний широкоплечий козарлюга, коренастий, молодецька хода, високий стан.

П. Куліш для емоційного підсилення образу використовує слова розмовно-просторічної лексики, суфікси емоційних відтінків. Портрет Кирила Тура змальований так колоритно, що викликає у читачів захоплення. Письменник створює виразну індивідуальну характеристику персонажа, з типовими рисами вродливого українського козака-запорожця. Через зовнішній портрет ми вже можемо визначити особливості вдачі, темпераменту. (Індивідуалізовані портретні характеристики персонажів функціонують здебільшого у мові автора).

Січовик Кирило Тур – добрий, душа щира, козацька, говорить щиро, очі лукаві, не послідущий, козак – душа. Це епітети, якими Кирила характеризує автор. Прудиус-баляндрасник, неподобна голова (з уст Сомка); душа, а не запорожець (з уст Череваня). Перед нами постає козак-запорожець – улюбленець і автора, і героїв роману. Митець вживає народнопоетичні, народнорозмовні епітети.

Збірна назва козацтво має синоніми лицарство, товариство, братство, з якими поєднуються художні означення, утво­рюючи перифрастичні вислови. П. Куліш пише про «братчиків, хоробрих товаришів».Нерідко письменник характеризує козацтво через афористичні вислови і перифрази, напр., з авторського тексту: «химерний дуже був народ»; «шалений був народ»; «Добрії молодці багато інколи діяли людям шкоди по Вкраїні, да, мимо того, якось припадали до душі всякому»; «Що за лю­бий народ, оці братчики». Синонімічний ряд перифрастичних сполук сприяє створенню місткого мовного образу з виразним емотивним забарвленням. Подаючи узагальнений образ запорожців, автор, крім позитивних, відтінює негативні риси. Такі характеристики засвідчують суперечливе ставлення П. Куліша до козацтва.

Позитивній оцінці козаків «старої Січі» протиставляється в автора «Чорної ради» й зневажлива, презирливо-гнівна, коли йдеться про запорожців, які підтримували Брюховецького. Особливо вирізняються афористичні висловлювання Шрама з негативною усномовною експресією: «Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів, а тепер хто йде на Запорожжя'? Або гольтяпака, або злодюга..,, або дармоїд...»; «... окаянна сірома нишпорить усюди по Вкраїні»; «... запорозькі гультяї баламутять не одне сільське поспільство...»; «Завидно, мабуть, стало проклятим сіромахам, що в городового козака повно в господі»; «Запорожжє перше було гніздом лицарства козацького, а тепер виводить тілько хижих вовків та лисиць»; «Чи достойні сії буї вепри дніпровії, щоб трактовать з ними по-людськи»; «Шаблею та гарматами протверезимо сих п'яниць нікчемних». І в авторському тексті чимало подібних висловів: «Люде ... біжать дивитися на січових гуляк»; «...уже взнали, що за хижеє птаство тії братчики»; «Кому ж пощастило улизнути за царину, тії, як од собак, мусили од запорозької голоти одбиватись»; «...усюди розбишаки шукали грошей». Крім розмовних означень лайливо-зневажливого характеру, які трапляються і в мові персонажів, і в мові автора, письменник використовує оцінні вис­лови, де часто не епітет, а оцінно-негативна розмовна назва виконує характеристично-узагальнювальну функцію. Для зображення запорожців П. Куліш вдається до порівняння з хижими звірами, птаха­ми, що вмотивовано контекстом. «Запорозька голота» змальовуєть­ся тими ж фарбами, що й чернь: темна, руйнівна сила, що неспроможна будувати державу, нерозсудлива, яка не вміє відрізнити розум від хитрощів. Ці образи мають відверто негативне забарвлення, посилюють експресію презирства.

Схвальне ставлення автора до тих запорожців, які відстоювали старі січові закони, берегли старі козацькі звичаї. Це «січові діди» на чолі з Пугачем, про яких з повагою говорить письменник, використовуючи перифраз: «Може б, без бучі й не обійшлось, да сивії діди, батьки січовії, стоячи серед братчиків зупинили»; «Довгенько думали сивії оселедці...». Епітет сивії вказуює на бувалість і досвідченість, мудрість козаків.

Отже, лінгвістичний аналіз тексту роману, зокрема концептів – Запорозька Січ і українське козацтво, дає ключ до розуміння і витворення авторської концепції історії козацтва в цілому, оцінки окремих історичних подій та окремих історичних постатей і їх ролі у вітчизняній історії. На противагу усталеним поглядам, виробленим народнопоетичною традицією, Т. Шевченком та ін., П. Куліш, знімаючи міфологізаційні нашарування, показує козаччину різнобічно: і як героїчну сторінку нашої національної історії, і в той же час визнає її хиби, деякі періоди розцінює як деструктивні для державотворення, як гальмівні на шляху до європейського розвитку.