Історичні типи філософії

Вид материала

Содержание

IІІ. Тривалість заняття: 2
V. Контрольні питання

Подобный материал:

“Затверджено”

на методичній нараді

кафедри психології та соціології

“___”__________ 2007 р.

протокол № ____

Зав. кафедри, доц. Н.І.Зорій

Методичні вказівки

студентам 2 курсу медичного факультету № 3 (спеціальність – медична психологія, освітньо-кваліфікаційний рівень – спеціаліст) для самостійної підготовки до семінарського заняття з філософії

Тема 2: Історичні типи філософії

Чернівці – 2007

1. Актуальність теми:

Велика теоретична насиченість вказаної теми обумовлює концентрування історико-філософського матеріалу навколо стержневої ідеї, що узагальнює теорії мислителів різних періодів. Стислий розгляд історії філософії свідчить, що народи мали своєрідні філософські ідеї і зробили значний внесок у розвиток філософської думки.

ІІ. Навчальна мета:

Студенти повинні знати

генезис світової філософії;
космоцентризм античної філософії;
теоцентризм середньовічної філософії;
антропоцентризм філософії Нового часу
онтологію та гносеологію німецької класичної філософії

. Вміти:-

дослідити генезис світової філософії;
виділяти домінантні проблеми філософії на різних етапах її розвитку;
аналізувати соціокультурний контекст філософствування;
визначати соціальну обумовленість появи філософських ідей у конкретні історичні періоди.

IІІ. Тривалість заняття: 2 години

ІV. Поради студенту

У першому питанні необхідно дати стислий розгляд історії філософії в країнах Давнього Сходу, народи якого мали своєрідні філософські ідеї і зробили свій внесок у розвиток філософської думки.

Філософія у Давній Індії з самого початку опиралася на Веди – це чотири збірника релігійних гімнів та молитв. Мовою Вед викладений давній релігійний світогляд, з яким вже в той час поєднувалися деякі уявлення про світ, людину і моральне життя. В них вирішувалося питання про субстанцію буття. Визначається абсолютна і єдино істинна першооснова всього існування – світова душа (брахман), що втілюється в різні істоти за законом карми (відплати). Поряд з цим відображалися і матеріалістичні погляди, згідно з якими за першооснову буття вважали матеріальні елементи (вогонь, вода, повітря, земля).

Більшість філософських шкіл Індії були ортодоксальними, оскільки опиралися на авторитет Вед. Це школи санкх’я, ньяя, йога, вайшешика, міманса, веданта. Були школи з елементами матеріалістичних поглядів – буддизм, джайнізм, чарвака-локаята, які по-особливому тлумачили першоджерела реальності, специфічне та індивідуальне в світі, сформували своє бачення проблеми людини.

Основу філософській традиції Індії склала філософія Упанішад, на основі якої формувалися різноманітні філософські системи та школи. Упанішади (від санскр. –сидіти біля вчителя з метою пізнання істини) – це завершальна частина ведичної літератури і включає у себе ряд текстів, в яких дається короткий виклад релігійно-філософських роздумів легендарних або напівлегендарних мудреців (десь біля 108). На відміну від іншої ведичної літератури, в Упанішадах центр уваги переноситься з уявлень про зовнішній на внутрішній світ людини.

Індійська релігійно-філософська думка у своєму розвитку пройшла через перехідні етапи, які характеризувалися існуванням різних систем

У Давньому Китаї як в ідеології, так і в політиці чітко вбачалося дві тенденції – консервативна і прогресивна. У процесі боротьби цих двох тенденцій поширювалися думки про п’ять першоелементів і речей, про протилежні сили (інь і ян), про природний шлях (Дао) в природі. Основними філософськими школами були: 1) конфуціанство; 2) моїзм; 3) школа закону фа-цзя; 4) даосизм;. 5) школа інь-ян (натурфілософія); інші.

Найбільш відомими стародавніми філософськими школами були даосизм і конфуціанство.

За даосизмом життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону Дао, яке не сприймається безпосередньо, воно поза відчуттями людини. Дао – джерело матеріального і духовного життя, а разом з тим і їх мета. Згідно з цим законом, будь-яка річ, досягнувши певного ступеню розвитку, перетворюється на свою протилежність. В емпіричному світі Дао проявляється через свою еманацію – де, яке, в свою чергу, по відношенню до людини обумовлює її “життєву енергію” – ці. Де – це ”сутність, сенс існування, природна якість”, що близько до індійського поняття дхарма.

Якщо даосизм вимагав осягнути шлях світового процесу з метою наслідування йому, то інша течія китайської філософсько-релігійної думки – конфуціанство – містила чітко виражену етично-гуманістичну спрямованість. Це філософське вчення виникло в VІ-V ст. до н.е. і пов’язане з іменем Конфуція, який виступив з критикою свого часу та ідеалізацією минулого. На основі цього протиставлення він створив свій ідеал досконалої людини - цзюнь-цзи, який був сконструйований філософом у якості моделі, еталону для наслідування. Людина, за Конфуцієм, - істота, яка має п’ять природних задатків: гуманність, справедливість, благопристойність, мудрість та щирість.

Прояв закладеного в натурі людині доброго начала залежить від правителя. Конфуцій вважав, що правитель втілює волю Неба, тому він практично є всесильним. Небо заклало у людину потенційне добро, але для того, щоб воно проявилося, необхідно діяти у відповідності до правил обов’язкового виховання, яке викладається правителем.

Правитель – основа держави, а пошана до нього є фундаментом потрібного порядку. Ця шана опирається на розподіл функцій між Небом, Землею і Людиною.

Таким чином, навіть короткий огляд розвитку філософсько-психологічних уявлень стародавніх цивілізацій Сходу дає підставу зробити висновок про тривалість цього процесу, впродовж якого філософська думка відокремлювалася з міфологічного контексту. Проте більш-менш чіткої форми ця тенденція набула в китайському різновиді східної філософії. Що ж до індійської філософії, то її міфологічна сутність так і не була подолана.

Антична філософія - це сукупність філософських вчень, створених в період античності на основі грецької і греко-римської культури. Виникненню і розвитку античної філософії сприяли соціально-економічні та політичні умови, які склались у Греції: політична свобода, розвиток ремесел і торгівлі, активне політичне і громадянське життя у містах-державах (полісах). Антична філософія була тісно пов’язана з різними проявами античної культури.

Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н.е., історія розвитку якої поділяється на три етапи:

1. VI - V ст. до н.е. – досократівський період. Філософія цього періоду виступає у формі натурфілософії, яка зосереджувалася на пошуках першооснови світу.

2. IV - III ст. до н.е. – класична антична філософія. Поворот від вивчення зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики.

3. ІІІ ст. до н.е - V ст. н.е. – елліністичний період філософії Риму. Домінують етико-релігійні проблеми.

Давньогрецька філософія формувалася не як галузь специфічних наукових світоглядних чи антропологічних знань, а в нерозривному зв’язку з існуючими на той час науковими знаннями, як перша – теоретична – форма наукових знань про світ і людину в цілому. Тому вона і виступала як натурфілософія – узагальнене вчення про світ і людину в цілому.

З виникненням перших філософських систем відбулося радикальне методологічне зрушення в галузі пізнавальної діяльності, уявлень про психічну діяльність. Нова методологія, яка була результатом успіхів в матеріальному виробництві і соціально-економічних змін, стимулювала емпіричну роботу по вивченню оточуючої природи і діяльності людини в ній.

Виступаючи як цілісне вчення про світ і людину, древньогрецька філософія сама не була єдиною і цілісною. В ній виділяються окремі школи: Мілетська, Ефеська, Іонійська та інші, а також школи за назвою їх засновників: піфагорійський союз, академія, школи сократиків, перипатетиків, кініків, софістів тощо. У формі філософських світоглядних побудов ці погляди виступали як матеріалізм, дуалізм, ідеалізм.

Друге питання: Історія Середніх віків охоплює тривалий період: з ІІ по ХІV ст. В цей період відбувається поворот філософії до теології і зумовив пошук нових основ філософування, які визначалися наступними факторами.

По-перше, характерною особливістю нового світогляду стає теоцентризм, на відміну від античного космоцентризму. Якщо в античності вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі, то в період середньовіччя природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність і виступає тільки символом чи знаком божественної мудрості.

По-друге, феодальне суспільство характеризується зростанням ролі духовного чинника в життєдіяльності людей. Оскільки в нових соціальних умовах людина не може реалізуватись як соціальна особа, вона під впливом християнства утверджується як духовна особа: “особа, яка не може реалізуватися у зовнішньому світі, заглиблюється в себе”.

По-третє, не заперечуючи реальності речового світу, суспільна свідомість середньовіччя тлумачить її як “зовнішню видимість” більш фундаментальної реальності – духовного світу. Тому ключ до розв’язання всіх, в тому числі й суто “земних”, проблем середньовічна людина шукає у сфері духу”.

По-четверте, інтелектуальні пошуки поступово, але неухильно підпорядковувалися теології. Якщо в античні часи наука виникла з “чисто естетичної насолоди самим знанням, і тільки завдяки поступовій зміні служила вона практичним потребам, моральним завданням і релігійним прагненням”, то середні віки “починають з усвідомлення підпорядкування знань великим цілям віри”. Релігія, як панівний світогляд епохи середньовіччя, безумовно визначала для філософії наукові проблеми та основні моделі їх вирішення.

По-п’яте, психологія в цей період набуває етико-теологічного містичного характеру. Розвиток позитивних знань про психіку значно вповільнився. Вивчення душевного життя підпорядковувалось завданням богослов’я: показати, як дух людини поступово звеличується до Царства благодаті. Християнська теологія фактично виключала можливість збереження особистістю самостійної позиції, а цим самим і адекватних характеру наукової діяльності мотивів і методів (аналізу, критики, доказів).

Філософські вчення середньовіччя підготували ґрунт для наукових пошуків нових мислителів. Досягнення та проблеми середньовічних вчених стали великим внеском у розвиток науки і принесли багато нового в порівнянні з античністю.

1. Теологічні філософи зберегли і донесли до нової доби тексти античних мислителів.

Була сформована концепція “духовності”, яка виводилась із філософсько-теологічного вчення про співвідношення душі та тіла.

3. Закладалася нова методологія, заснована на емпіричних та детерміністських підходах.

4. Характерною рисою середньовічної філософії був теоцентризм, згідно якому Бог (лат. “theos”) стояв у центрі світогляду.

В XVI ст. в Італії розпочалася нова епоха - епоха Відродження, яка в подальшому сприяла розквіту цивілізації у всій Європі. На зміну середньовічному теоцентризму приходить антропоцентризм (від гр. “антропос” – людина). Поряд з Богом, який є творцем світу, з’являється постать людини, яка проголошується центром світу. Філософія Відродження обґрунтовує нову систему орієнтирів, що закріпилася в історії під назвою гуманізм. Саме слово “гуманізм”, яким названа вся ця духовна течія, походить від латинського виразу studia humanitatis (“вивчення людської природи”), орієнтованої на античне розуміння людини.

Відродження було загальноєвропейським явищем, хоча Італія і була головним регіоном його прояву. Не тільки вплив Італії на інші країни Європи, але й взаємовплив різних європейських країн цього періоду був характерний для епохи Відродження, яка привела до створення загальноєвропейської інтеграції Ренесансу. Прикладом може служити німецьке Відродження, яке подарувало світові цілу плеяду гуманістів в XIV-XV ст., а саме: М. Екхарт, Нікколо Кузанський

Найяскравішим представником Відродження був Леонардо да Вінчі, який розробив власну методологію і робить дуже важливий висновок про необхідність теорії для наукового обґрунтування.

Прикладом пантеїстичного світогляду, в якому на основі фундаментальної ідеї тотожності мікрокосму та макрокосму натуралістичне, природне начало отримало верх над божественно надприродним, можуть служити погляди і діяльність німецького лікаря, природознавця і філософа Теофраста Бомбаста фон Гогенхейма, більше відомого під псевдонімом Парацельс, якого можна вважати засновником німецької натурфілософії з домінуючою роллю медицини, яка опиралася на філософію, психологію, астрологію, алхімію і теологію. Виступив з новою теорією про природу організму людини, причинах і методах лікування захворювань. Він вважав, що поряд з традиційними стихіями стародавньої фізики – землею, водою, повітрям і вогнем – існують три універсальні начала: ртуть, яка відповідає духу; сіль уособлює тіло; сірка відповідає душі. Порушення нормального співвідношення цих начал в організмі людини приводить до різних захворювань. В цьому і полягав принцип відповідності мікро- та макрокосму.

Так поступово закладалася традиція емпіричного пізнання, яке почало витісняти догматику та схоластику.

В період Відродження філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, розширюється коло проблем філософії. Вирішальним виміром людського існування стали ідеї свободи, а це відкривало простір для яскравих проявів індивідуалізму. Народжуються нові гуманістичні погляди на індивідуальне життя. Складається нова наукова методологія: поєднання теорії з досвідом.

У третьому питанні необхідно звернути увагу на той факт, що інтенсивний розвиток капіталістичних відносин в XVIІ-XVIIІ ст. сприяв розквіту багатьох наук і перш за все природознавства, особливо тих його галузей, які мали практичне значення для розвитку нових продуктивних сил. Філософія повинна була виконувати традиційну для неї роль найбільш універсального вчення, яке синтезує узагальнені знання про світ природи, про людину як частину природи та її “особливу” природу, про суспільство, про людський дух і, обов’язково, про Бога як першопричину всього існуючого.

По-перше, створюється така картина світу, яка орієнтується тільки на діяльність. Світ для людини починає розширятися, виходячи за рамки тих обмежень, які були властиві середньовіччю, і це сприймалося як визволення, свобода.

По-друге, людину Нового часу приваблює невідоме, і саме це заохочує її до пізнання. Людина починає відкривати нові землі і завойовувати їх (Великі географічні відкриття), а це дозволило отримати чисельні відомості з астрономії, геології, біології тощо. З винайденням і використанням мікроскопу суттєво змінилося уявлення з анатомії та фізіології рослин і тварин. Людина відчувала себе хазяїном світу.

По-третє, складається уявлення про свідомість особистості. Індивід стає цікавим сам собі, перетворюючись у предмет спостереження. Формується концепція природного начала у людини і людської «природи», тобто сутності людини. Філософи вважали людину істотою, яка володіє природними і духовними потребами. Вільний індивід з його величезними можливостями раціональної дії та пізнання – таке філософське розуміння найкраще відповідало потребам епохи, яка відчувала дефіцит в ініціативній та енергійній людині.

По-четверте, одночасно формуються ціннісні поняття – це обов’язкова для будь-якого пізнання і творчості норма правильного і досконалого знання, критерієм якої була сутність “природності” в пізнавальному процесі.

Таким чином, на зміну схоластиці, яка підпорядковувала розум і науку релігії, приходить уявлення про природне походження людини, про її необмежені можливості в пізнанні та опануванні природою. Боротьба за світський характер науки є однією з тенденцій в розвитку філософії Нового часу. Визначальною проблемою науки постає питання загальних принципів здобуття наукових знань і впровадження їх в практику. Якщо знання – це сила, що приносить “безмежну практичну користь” (Ф. Бекон), то як його здобути, завдяки яким механізмам його впровадити у виробництво, у технічні нововведення? Перед мислителями Нового часу постала проблема методу.

Успіхи виробничої діяльності супроводжувалися розвитком такого ефективного способу дослідження об’єктивних закономірностей, як експеримент – цілеспрямований дослід, який дає конкретні відповіді на питання, поставлені дослідником. Важливого значення надавалось пізнанню за допомогою відчуття. Ця сторона методології тодішньої філософії породила в ній напрямок, який був названий емпіризмом, а яскравим його представником став Френсіс Бекон.

З іншого боку, переглядалися старі знання, а для нових відбувався пошук раціональних засад, які б опиралися на досвід та універсальний метод дослідження. В цей період вдосконалювалась інтелектуальна діяльність по обґрунтуванню досліду. На зміну традиційній логіці прийшла математика, в правилах і теоремах якої така діяльність вимагала чіткого формулювання. Свій концентрований вираз воно отримало в математичному природознавстві, де дослідно-експериментальний і математичний фактори виступили у нерозривній єдності. Декарт розробив достатньо конкретну узагальнену методологію, яку прийнято називати раціоналістичною.

Через це у процесі наукового пошуку універсального методу пізнання вчені поділилися на дві течії – емпіричну і раціоналістичну. Суперечності та боротьба між ними визначали особливості розвитку філософії Нового часу.

Філософські вчення Нового часу стає за своєю формою механістичним, а за способом мислення – метафізичним, основним принципом якого є розчленування складних явищ природи на окремі класи та елементи з подальшим їх розглядом поза взаємного зв’язку та розвитку.

Все це породило нагальну потребу в розвитку природничих наук та філософського їх обґрунтування.

У четвертому питанні зупиніться на особливостях німецької класичної філософії, враховуючи той факт, що у другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії та Франції в Німеччину. Німецька філософія Нового часу проявила себе настільки своєрідно, що це призвело до виділення в історії філософії окремого розділу під назвою “німецька класична філософія”, яку сформували І.Кант, І.Фіхте, Ф.-В.-Й.Шеллінг, Г.-В.-Ф.Гегель, Л.Фейєрбах. В їх філософії відбулося зміщення центру дослідження від об’єкта до суб’єкта, був переосмислений і сам суб’єкт. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то в німецькій класичній філософії суб’єкт постає як творча особистість, як дух, що перебуває в історичному розвитку.

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант – філософ, якого за силою духу і впливу на подальший розвиток філософської думки часто порівнюють з Платоном. Вчення І.Канта містить критичний огляд здібностей людини до пізнання.

Він робить висновок, що загальність і необхідність результатів пізнання не залежить від досвіду. Ці результати мають своїм джерелом апріорні форми чуттєвості та розсудку. За Кантом, людина отримує безліч відчуттів, які сприймаються сферою чуттєвості і набувають тут певного первинного порядку у формі простору та часу. Наприклад, простір є не формою самих речей, а суб’єктивним способом упорядкування чуттєвого матеріалу. Процес упорядкування відчуттів продовжується у сфері розсудку, який здійснює “апріорний синтез” за допомогою дванадцяти категорій (вони і є “апріорними формами розсудку). У сфері розсудку відбувається впорядкування лише чуттєвих даних. В основному це нетворча, класифікаторська діяльність. Отже, науки можливі завдяки суб’єктивним апріорним формам споглядання і розсудку.

Лише на рівні розуму – третьої пізнавальної здатності людини - здійснюється вищий синтез, який полягає у з‘єднанні теоретичної сфери, яка виступає у формі розуму, з практичною сферою, яку Кант в основному тлумачить як сферу морально-етичну. Адже розсудок, за Кантом, конечний, його істини обмежені чуттєвим досвідом. Але людина не хоче змиритися з цією обмеженістю, вона намагається застосувати розсудок за межами чуттєвого досвіду. Саме такою здатністю – виходити за межі можливого досвіду – володіє розум. Стосовно теорії, науки розум виконує регулятивну функцію.

Вершиною німецької класичної філософії була філософія Г.-В.-Ф.Гегеля. Основні частини його філософської системи – логіка, філософія природи і філософія духу.

Наприклад, Гегель поділяє дух на три види: суб’єктивний, об’єктивний і абсолютний. Суб’єктивний дух, за Гегелем, це – індивідуальна свідомість, яка у своєму розвитку проходить три етапи: антропологію, феноменологію та психологію. На рівні антропології індивідуальна свідомість (дух) тісно пов’язана з тілом і у цьому випадку дух виступає у формі душі. Феноменологія предметом свого вивчення розглядає дух як свідомість (рефлексія), яка постійно розвивається: від свідомості взагалі до самосвідомості, а від неї – до розуму. Третій етап розвитку суб’єктивного духу – психологія - передбачає вивчення проявів духу.

Таке тлумачення духу формувало нове розуміння свідомості людини, яка проявляла себе в різноманітних формах творчої активності.

Щоб розкрити зміст логічних категорій як форм мислення, Гегель застосовує діалектичні принципи, що дало йому змогу розкрити діалектику понять і в цій діалектиці вгадати діалектику речей.

Зверніть увагу на те, що у вченні Гегеля необхідно відокремлювати діалектичний метод, що є прогресивним, від системи (вчення про природу і суспільство як форми існування “абсолютної ідеї”), що є консервативною.

Дуже важливим є обґрунтування Гегелем розуміння методу науки.

Людвіг Фейєрбах розглядає свою філософію як закінчене і разом з тим переборене вчення Гегеля. Він виходив з того, що реальним суб’єктом розуму є тільки людина, а вона, в свою чергу, є продукт природи. Фейєрбах стверджував, що питання про відношення мислення до буття є питанням про сутність людини. Філософія, що вирішує основне питання філософії, повинна бути антропологією (вченням про людину). Характерною особливістю антропологізму Фейєрбаха є заперечення дуалізму тіла і душі, визнання і доведення матеріалістичного положення про єдність тілесного і духовного.

Заслуга філософії Фейєрбаха полягає у тому, що єдиним, універсальним і найвищим предметом філософії вона вважала людину і природу, як її основу. Матеріалізму Фейєрбаха властивий антропологізм, однак Фейєрбах не зміг подолати споглядального характеру метафізичного матеріалізму й усвідомити роль практики у процесі пізнання і суспільного розвитку. Через споглядальні позиції він не зміг зрозуміти гегелівської діалектики, відкинувши її разом з ідеалістичною системою.

Таким чином, класична німецька філософія відіграла видатну роль в історії розвитку діалектичного мислення, у критичному подоланні метафізичного методу. Історичне досягнення німецьких філософів полягає в тому, що саме вони розробили діалектичний метод.

V. Контрольні питання:

Зародження та розвиток філософії Стародавнього Сходу й .античності.
Особливості розвитку філософії у Середні віки та в епоху Відродження.
Філософія Нового часу та епохи Просвітництва.
Німецька класична філософія.

Питання для самоконтролю:

Які основні фактори детермінують розвиток і якісні зміни філософських теорій?
В чому полягають відмінності філософії Стародавньої епохи?
Які найвизначніші постаті філософії античності?
Основні особливості середньовічної філософії.
Як можна визначити філософію Відродження та її видатних мислителів?
Чим відрізняється від попередніх епох філософія Нового часу?
Які зміни в філософії відбулися в епоху Просвітництва?

Види індивідуальних завдань з даної теми:

Реферати:

Основні принципи періодизації історико-філософського процесу.
Енциклопедичний характер систематизованих філософських уявлень античних філософів.
Платонівська “ідеальна держава” і сучасність.
Гуманізм Відродження і сьогодення.
Раціональний зміст гегелівської діалектики.
Проблема людської діяльності у філософії Л.Фейєрбаха.

VІ. Рекомендована література

Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. – М., 1997.
Аристотель. О душе. Соч.: В 4-х т. – М., 1983. – Т.1.
Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1995.
Бичко І. Свобода і доля: феномен Сенеки // Антропологічні читання. – К., 2000.
Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г. Історія філософії: Підручник. – К., 2001.
Введение в философию: Учебник в 2-х частях. – М., 1989.
Гегель Г.В.Ф. Лекции по истории философии. Книга первая. – СПб., 1993.
Гийон Э. Философия буддизма. – М., 2004.
Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980.
Гулига А.В. Немецкая классическая философия. – М., 1986.
Григорьева Т.П. Даосская и буддийская модели мира. – Дао и даосизм в Китае. – М., 1982.
Декарт Р. Рассуждения о методе. Избр.произв.: В 2-х т. – М., 1989. Т.1.
Кант И. Критика чистого разума. Соч.: В 6 т. – М., 1994. – Т.3.
Кобзев А.И. Учение о символах и числах в китайской классической философии. – М., 1993.
Коплстон Ф. История средневековой философии. – М., 1996.
Лысенко В.Г. «Философия природы» в Индии: атомизм школы вайшешика. – М., 1986.
Майоров Г.Г. Формирование ср5дневековой философии. – М., 1979.
Павловський В.В. Загальний курс філософії: Навчальний посібник. – Чернівці, 2005.
Сельченок К.В. тайны восточной медицины. – Воронеж, 1994.
Скирбек Г., Гилье Н. История философии. – М., 2000.
Соколов В.В. Европейская философия XV-XVII веков. – М., 1984.
Соколов В.В. Средневековая философия. – М., 1079.
Спиноза Б. Этика. – Избр. Произв.: В 2 т. – М., 2002.
Средневековая арабская философия. Проблемы и решения. – М., 1998.
Степанянц М.Т. Восточная философия: Вводный курс. Избранные тексты. – М., 2001.
Фома Аквинский. Доказательства бытия Бога в «Сумме против язычников» и в «Сумме теологии». – М., 2000.
Чанышев А.Н. Философия древнего мира. – М., 1999.
Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. –М., 1991.
Щуцкий Ю.Т. Китайская классическая «Книга перемен». – М., 1993

Blog

Історичні типи філософії

Содержание