Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури чернігів 2010

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 29

Церква, таким чином, виступала інтегратором величезної держави, отримувала від неї відповідну підтримку. Окрім сприяння у справі християнізації населення держава, відповідно до ,,Церковних статутів” Володимира Великого та Ярослава Мудрого, доручила Церкві ведення судових справ, що стосувалися морально-релігійного виховання народу, шлюбних і родинних справ, чистоти віри та пошани церковних святинь. Особливу категорію населення, опіка і суд над якою держава передала у церковне відання, складали ,,люди церковні” (священно– та церковнослужителі і деякі інші категорії населення); ,,люди богодільні” (сліпці, каліки, чудесно зцілені і т. ін.); ,,ізгої” – люди, що з тих чи інших обставин були виведені за межі того стану, з якого вони походили. ,,Церковним статутом” Володимира Великого Церкві доручалося ведення справи християнського милосердя щодо ,,богодільних людей”.

Церковний статут князя Ярослава Мудрого, т. зв. ,,Свиток Ярославль” уже встановлює точні кари, що їх повинні нести визнані церковним судом винними у шлюбних та родинних справах та у справі охорони чистоти віри. Особливості місцевого церковного права у часи Київської Русі виявилися у тому, що ,,Свиток Ярославль” встановлював грошові кари, за взірцем світського законодавства, викладеного у ,,Руській правді” князя Ярослава Мудрого, у той час коли грецький ,,Номоканон” передбачав за ці злочини суворі тілесні кари. У відповідності до цих документів духовенство було звільнено від військової повинності, а держава, дбаючи про матеріальне становище Церкви, віддала їй десятину з князівського майна, податей зібраних із міст та від торгового мита. Законодавство великих князів щодо Церкви наслідувалося удільними князями.

У свою чергу, Церква намагалася бути опорою світській владі та піклувалася про моральний стан тогочасного суспільства. Очевидною є політико-об'єднуюча роль Церкви, особливо у часи княжих міжусобиць, що почалися після смерті Ярослава Мудрого. Церковні ієрархи часто виступали у ролі своєрідних гарантів виконання досягнутих між світськими правителями домовленостей. Договірні грамоти князя підтверджували цілуванням хреста. Звідси пішла назва цих документів – «хресні грамоти». Літописець доносить до нас слова київських митрополитів, адресовані князям: «Ми поставленні в руській землі від бога стримувати вас від кровопролиття» [3, с.86]. Вони виступають миротворцями під час міжусобних протистоянь. За свідченням літопису, наприклад, Київський митрополит Миколай звертається до Володимира Мономаха з такими закликами: «Молимо тебе, княже, і братів твоїх – не можете погубити руської землі; якщо будете воювати між собою,то погани радітимуть і візьмуть землю вашу, яку придбали діди і батьки ваші, трудами великими і хоробрістю». [3, с.116]

Характер взаємовідносин між давньоруською державою та Церквою відображається в їхній взаємній високій оцінці. Ілюстрацією цьому можуть послужити два видатні тогочасні твори: «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона та «Поучення» Володимира Мономаха. Спрямованість твору митрополита Іларіона, першого митрополита на Київській кафедрі, який походив із слов¢ян, виникає уже з повної назви його твору «Про закон, даний Мойсеєм, і про благодать та істину, що з'явились через Ісуса Христа, і як закон відійшов, благодать же та істина всю землю наповнили, і віра між усіма народами поширилась і між нашим народом руським, і похвала князеві нашому Володимирові, що нас охрестив, і молитва до Бога від усієї землі нашої» [2, с.64]. «Слово про закон і благодать» особливо підкреслює роль влади в особі Рівноапостольного князя Володимира у хрещенні Русі, змальовує образ князя-просвітителя та ідеальну модель співпраці Церкви з державою за часів правління його сина Ярослава Мудрого Звертаючись до пам'яті князя Володимира, митрополит Іларіон прикликає його: «…Подивись… на місто, що сяє величністю, подивись на квітучі церкви, подивись на зріст Христової віри, подивись на місто, що сяє і блищить образами святих, повне пахощів від кадил, місто, яке прославляють, в якому все чути святі Божі слова. І забачивши все це, втішся і зрадій, та прослав благого Бога, який усе це довершив…» [1, с.71].

Висока оцінка влади з боку Церкви доповнюється образом християнського ідеалу світського правителя, змальованого князем Володимиром Мономахом у його «Поученні для дітей» (1106 р.), що є своєрідним моральним заповітом князя своїм синам. Твір пройнятий турботою про єдність зусиль світської влади та Церкви у розв’язанні гострих питань суспільного життя та необхідністю для правителя керуватися християнською мораллю у всіх своїх вчинках. «Над усе більше убогих не забувайте, – заповідає князь,- та скільки можете, по силі, нагодуйте й подайте милостиню сироті, а вдовицю оправдайте самі, ні правого, ні винуватого не вбивайте... Куди підете, де зупинитесь, напоїть і нагодуйте жебрака і подорожнього. Хворого відвідайте, покійного проводіте, бо всі ми смертні...» [5, с.203]. Таким чином, образ світського правителя постає, як образ державного діяча побожного та справедливого, милосердного та гуманного. Ці риси були притаманні самому Володимиру Мономаху і складали основу взаєморозуміння та взаємопідримки між світською та духовною владами у Київській Русі. За таких умов церква справляла усе більший помітний вплив на розвиток суспільства та зміцнювала древньоруську державу. Це добре видно як із творчості древніх церковних авторів, так і з бурхливої інституційної розбудови церкви.

Однак державно–політична історія наших предків невдовзі пішла на спад. Наслідком послаблення великокняжої влади та роздробленості земель, що настали після смерті Ярослав Мудрого, а також з причин переміщення великих торгівельних шляхів на схід від Києва, стався занепад Київської Русі. Її землі стали об'єктом грабунків з боку кочівників, а 1169 р. Київ було розорено князем Андрієм Суздальським. Татарська навала 1237 – 1240 рр. фактично поклала край існуванню Київської Русі, перетворивши Київ та його церкви на руїни.

За татарських часів хани намагалися забезпечити лояльність православної церкви, яка користувалася дуже великим авторитетом серед населення, надаючи їй пільги і привілеї. В основі такого ставлення лежали політичні мотиви, оскільки татаро-монголи також сподівалися на допомогу духовенства тримати у покорі народ, не допускати можливих виступів проти загарбників. Ще одним мотивом лояльності монголів було бажання через найбільш освічену частину суспільства налагодити зв'язок з Візантією. За монгольських часів почали діяти ще шість єпархій. Захищена від поборів Церква, сприяла відродженню господарства, появі нових поселень, загальному зростанню економіки, відродженню народного руху.

За цих умов Київська митрополія, як духовний центр східних слов'ян починає діяти за зовсім інших обставин, де центральну роль починає відігравати необхідність вибудовувати зовсім різні стосунки духовної влади з державно–політичними режимами Золотої Орди, Галицько-Волинської, Русько-Литовської, Литовсько-Польської, Польської та Московської держав.

Монголо-татарське панування на території колишньої Київської Русі при цьому означало для Церкви необхідність знаходження форм виживання та співіснування з релігійно-духовною домінантою іновірного світу. Забезпечення кочівниками свого владарювання на величезних територіях передбачало надання ними можливостей для існування тут християнської релігії, з умовою, що Церква не перетвориться на інтегратора поневолених народів

Жорсткості першого періоду ординського нашестя, що залишили по собі поруйновані церкви та замучених єпископів, священство та церковнослужителів, згодом, за свідченням історичних джерел, змінилися на толерантне, а подекуди і прихильне ставлення татарської правлячої верхівки до православної церкви. Єпископи для здійснення своїх повноважень повинні були брати у ханів спеціальні дозволи – ярлики, після отримання яких ханська влада не втручалась у ведення церковних справ. Ярлики слугували водночас і своєрідними охоронними грамотами для християнської церкви. Зокрема, у ярликах ханів Менгу-Теміра та Узбека (кінець XIII – початок XIV ст.) зазначалося, що кожен, хто зневажатиме віру руських, церкву та монастирі, буде каратися на смерть. Усе духовенство було звільнене від татарських податей,

Крім першого етапу ординського панування, що тяжко позначився на долі Церкви, були й інші періоди, коли насилля загарбників щодо християн проявлялося особливо масштабно. Дослідники пов'язують їх із прийняттям Ордою та її правлячою верхівкою ісламу (перша чверть XIV ст.). Тоді православні виявились у прикордонні двох релігійних світів – християнського та магометанського, і, природно відчували утиски з боку ординців.

З часом Церква, усе таки, починає відігравати роль чи не єдиного інтегратора у середовищі подрібнених руських князівств, виконуючи велику гуманітарну та етнозберігаючу функцію. Її існування в межах іновірного державного утворення носило особливий характер, зовсім не схожий на рольове значення православ'я в інших державних утвореннях, до складу яких відійшли землі колишньої давньоруської держави.

У цих державах православний церковний центр, яким була Київська митрополія, відігравав політико-об¢єднуючу роль, зумовлюючи їхню боротьбу за митрополичу кафедру та місце її осідку. Ця боротьба розпочалася з часів занепаду Київської Русі і лише посилилися в часи монголо-татарської навали та у наступні історичні періоди. «Велике значення Київського митрополита не тільки у відношенні церковно-релігійному, але й національно-політичному, як морально й церковно–правно об’єднуючого осередку для східнословянських племен у роз'єднаних і часто ворожих одно другому князівствах, добре розуміли видатні князі ще і в дотатарську добу, – пише професор Іван Власовський. Тому в половині XII ст. ми бачимо спробу основоположників нового державного осередку на півночі, князів Мономаховичів Суздальських, дістати собі окремого митрополита, щоб унезалежнитися також у церковному відношенні від Києва” [1, с.100].

Ще у ХІІ ст. Володимиро – Суздальські князі вирішили утворити окрему митрополію. Але патріарх тоді відмовився ділити Київську митрополію і творити ще один центр. Монголо-татарське нашестя призвело до занепаду Київського церковного центру та переселення митрополії до Володимира на Клязьмі на Суздальщині, а пізніше до Москви. Таким чином, митрополит Київський, проживаючи в Москві, не дбав про Україну [9, с.91].

Державно-церковні відносини в удільний період (ХІІ – ХІV ст.) характеризувалися участю Церкви у зміцненні та розвитку давньоруської державності. Церква як організація, корпоративний власник, наділена імунітетними правами, практично ніколи не зменшувала своїх багатств при розподілі князівств. Водночас Церква потребувала підтримки княжої влади у процесі християнізації регіонів, який відбувався повільніше, ніж у Наддніпрянщині. Із зростанням церковних багатств вона прагнула створити свої незалежні володіння.

Роль Церкви, яка була єдиною, під одним митрополитом Київським, досить суттєво впливала на міжусобну князівську боротьбу. Але ні імунітет та різні податкові пільги і привілеї до монголо-татарської навали не могли суттєво вплинути на боротьбу Церкви з князями, тому що в Україні – Руси прерогативи мали вихідці з роду Рюриковичів, а вони підтвердження своїх прав на княжіння не потребували, як скажімо, правителі західних країн.

Політичні зміни, що відбулися на українських землях, не могли не відбитися на церковних справах.

Поруч із ординськими впливами на землях колишньої Київської Русі утворюється і діє Галицько-Волинське князівство, що знаходилося лише у номінальній залежності від татарського хана. Галицько-Волинська держава виступає як пряма спадкоємиця Київської Русі, а відтак претендує на її церковний центр – Київську митрополію. Водночас подібні претензії на Київську митрополичу кафедру демонструє Суздальсько-Володимирське князівство, що перетворюється пізніше на Московське царство. Світська влада обох цих державних утворень у XIII – на початку XIV ст. веде взаємні суперечки за місце осідку київського митрополита, що закінчується перенесенням Київської митрополичої кафедри до Володимира – на Клязьмі, а згодом і до Москви.

Галицько-волинські, польські та литовські правителі, які правили на українських землях у XIV–XV ст., утворили ряд митрополій. Втрата Україною державності і попадання її під владу іноземних країн, призвела до постійних змін державно – церковних відносин, які вимагали певної корекції. Ситуація ускладнювалася геополітичним розміщенням Київської митрополії, яка знаходилася між двома православними патріархатами (Константинопольським і Московським), а також між Апостольським Престолом у Римі та католицьким у Варшаві.

Усвідомлюючи значення церковного центру, що розміщався б на території держави та відігравав би роль церковно-релігійного та національно-політичного об’єднуючого осередку, привело галицько-волинських князів до переконання щодо необхідності заснування Галицької митрополії, окремої від Київської, осідок якої у Суздальсько-Володимирському князівстві 1354 р. було визнано Царгородським патріархом.

Стараннями галицько-волинських князів, особливо Юрія I Львовича, внука князя Данила Галицького, 1303 р. галицьку єпископію було підвищено до митрополії. Одна уже у 1305 р., після смерті першого Галицького митрополита, ігумен Ратнівського монастиря Петро, який був посланий до Царгороду як кандидат на галицького митрополита, отримує титул “митрополита Київського і всієї Русі” і від’їжджає на північ, де стає ревним помічником московського князя Івана Калити у реалізації його планів по зміцненню політичних та духовно-релігійних позицій Москви. У 1326 році митрополит Петро помирає. Незабаром його було кананізовано. На думку російського історика В.Ключевського, така підтримка князя і світської влади з боку митрополита та церкви була, можливо, найбільшою допомогою московському князю у зміцненні його національного і морального значення у північній Русі.

Новопостале московське царство докладає чималих зусиль, аби унеможливити відтворення у галицько-волинських землях окремої від Київської митрополії. Ще двічі у XIV ст. Галичина за різних політичних обставин отримує свого митрополита – у 1331 р. митрополита Гавриїла, а у 1370 р., уже за підпорядкування польському королеві Казимиру Великому,- митрополита Федора. Однак уже у 1347 р. Царгородський патріарший собор скасовує свою попередню ухвалу про існування окремої Галицької митрополії. Дії Казимира Великого спрямовані на відтворення православної Галицької митрополії, зайвий раз підтверджують церковно-політично-об’єднуюче її значення для південно-західної частини колись єдиної Русі. Це необхідне було польському королеві, що став їхнім володарем, у боротьбі з московськими політико-церковними впливами.

Загалом же, на думку церковних істориків, у Галицько-Волинській державі, особливо за часів її самостійності ,,…взаємовідносини поміж церквою і державою продовжувалися в дусі гармонії поміж ними, як було за часів Київської держави” [1, с.100]. Ситуація дещо змінилася тоді, коли галицько-волинські землі підпали під вплив Польської держави. За цих обставин, у зв’язку з посиленням ролі католицизму, тут відбувається перетворення православ’я з державної церкви, якою вона була у незалежному Галицько-Волинському князівстві, на другорядну у польській державі. Хоча чільники Польської корони і запевняли світських володарів Галицької землі не чинити їм ніколи перепон у ,,старожитній вірі”, однак уже за правління Казимира Великого, котрий, як уже зазначалося, добився від Царгорода для Галичини православного митрополита, Рим заснував католицькі кафедри у Перемишлі, Галичі, Хелмі та Володимирі.

Таким чином, південно-західна частина колишньої Київської Русі – Червона Русь (Галичина) та Галицько-Волинська держава виявилися у центрі складного переплетіння інтересів інших держав, де провідну роль відігравало Московське царство, Польська та Литовська держави. Кожне з цих державно-політичних утворень переслідувало свої цілі в царині державно-церковної політики. Московське царство, унаслідувавши Київську митрополичу кафедру, розцінювало її як духовний стрижень будівництва власної держави, що, крім іншого, давало їй можливість зберігати власний церковно-політичний вплив на західних землях колишньої Київської Русі. Саме цим пояснюється загальне небажання московських князів допустити існування самостійної Галицької митрополії, що фактично унезалежнювало б галицько-волинські землі від церковно-політичного впливу Москви. Ця її позиція, як відомо, матиме далекосяжні наслідки й у наступні історичні періоди.

Література

Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. Репр. Видання. Том І. – К., 1998.
Іларіон, митрополит. Українська Церква. – Вінніпег, 1982.
Лотоцький О. Українські джерела церковного права. – Вид-во св. Софії Української православної церкви в США. С. Банд Брук, Н. Дж. – Нью-Йорк, Н.Й., 1984.
Мудрий, Софрон, д-р. Нарис історії Церкви в Україні.- Івано-Франківськ. – Видавництво ІваноФранківського теологічно-катехитичного духовного інституту. – 1999.
Огієнко І.І. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 т.: Т.1 – 2. – К.: Україна, 1993.
Основи соціальної концепції Української Православної Церкви. Інформаційно-видавничий відділ УПЦ. – К., 2002.
Пашуто В. У истоков древнерусского права.// Новый мир. – 1979. – № 8.
Стахів, Матвій, д-р. Христова Церква в Україні. – Львів: «Стрім», 1993.
Федорів, Юрій, отець. Історія церкви в Україні. Репринтне видання. – Львів: Свічадо, 2001.

Научный интерес к вопросам истории отношений Церкви и государства на украинских землях возрастает в связи с тенденциями и перспективами их современного развития. Соответственно проводится анализ основных этапов в отношениях между государством и Церковью на территории Украины в период ІХ – ХІV вв. Акцентируется внимание на взаимоотношениях христианской Церкви и государства в Киевской Руси, в татаро-монгольский период и в Галицко-Волынском княжестве.

Ключевые слова: государственно-церковные отношения.

Scientific interest to the history of church-state relations in the Ukrainian lands is increasing due to trends and prospects of modern development. According analyzed the main stages in the relations between State and Church in Ukraine during IX – XIV century. It is about the relationship between the Christian church and the state of Kievan Rus, the era of Mongol domination and Galicia-Volyn principality.

Key words: state-church relations.

УДК 7.011.2 (477)

Афанасьєв Ю.Л.

ТРАДИЦІЙНІ ТА НОВАЦІЙНІ ПРОБЛЕМИ

ВІТЧИЗНЯНОЇ ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ

Розглядаючи причини незадовільного стану і неефективності сучасної вітчизняної культури, у статті робиться акцент на їх теоретико-культурологічній складовій, зокрема, обґрунтовується необхідність теоретичного визначення системоутворюючого чинника художньої культури, дається авторське бачення вирішення даної проблеми.

Ключові слова: художня культура, системоутворюючий чинник, культуротворення.

Незадовільність стану сучасної вітчизняної культури взагалі та художньої культури зокрема, сьогодні очевидна практично кожному. За винятком хіба що розважальних жанрів, особливо усіляких шоу-програм тощо, на всіх інших напрямах художнього виробництва відчувається помітна депресія. Українського кіна майже не видно, театри, оркестри, хори забули про гастролі по країні, серйозна література скніє у мікроскопічних тиражах, випускники музичних вишів масово тікають за кордон, музичні школи, які не закрились, суттєво втратили контингент, в училищах культури і мистецтв майже нема конкурсів, сільські клуби, та й багато міських, перестали існувати.

Виникає природне питання: чому? Або – що? Що заважає успішному розвою культури і, зокрема, мистецтва нації, що майже двадцять років як здобула незалежність?

Відповідаючи на це запитання, більшість з тих, кому автор цих рядків його задавав не один рік, вказували на нестачу коштів. Хоча з кожним роком все більше людей починають розуміти, що справа не тільки в коштах. І дійсно, не в коштах. Принаймні, не тільки і не стільки в них. Так у чому ж?

Проблема такого гнітючого стану сучасної вітчизняної культури має декілька компонентів: політичний, економічний, психологічний (ментальний) і нарешті теоретико-культурологічний. Жодним чином не применшуючи ролі трьох перших компонентів, навпаки, усвідомлюючи їх надзвичайну важливість і навіть, у практичному сенсі, першість, зазначимо, одначе, що, так би мовити, гносеологічні коріння цієї проблеми в значній мірі знаходяться в царині саме останнього з них – теоретико-культурологічного.

Саме відсутність чіткої, добре опрацьованої, переконливої теорії художньої культури, яка була б сприйнята та засвоєна усіма учасниками художньо-культурного процесу (а це, по суті, усе суспільство) суттєво заважає розвою національного мистецтва, виконанню їм своїх соціально-культурних функцій.

Основна вада сучасної вітчизняної художньої культури полягає у відсутності належної системності в її функціонуванні. Ця вада досить традиційна. Вона певною мірою мала місце і у радянські часи, про що у свій час ми також писали [4, c. 112-147]. Про дореволюційні роки годі й говорити. Але з найбільшою гостротою ця вада відчувається саме нині, коли йде процес формування модерної української нації, і мистецтво має брати у цьому найактивнішу участь, але цього не відбувається, і не в останню чергу через відсутність належного теоретичного осмислення змісту, завдань та механізмів функціонування художньої культури як системи.

Досі у свідомості значної частини культурницького загалу, і навіть серед теоретиків, немає чіткого розуміння різниці у змісті понять «мистецтво» та «художня культура». У багатьох підручниках чи посібниках з естетики, культурології, теорії та історії культури поняття «художня культура» теоретично не визначається і використовується як синонім поняття «мистецтво», зміст програми курсу художньої культури, який почали викладати у школах, по суті зводиться до висвітлення основних подій в історії мистецтва. І не дивно, що навіть ті випускники наших вишів, які приходять в аспірантуру на спеціальність «Теорія та історія культури» дуже невпевнено почуваються у цьому питанні.

А
© Афанасьєв Ю.Л., 2010
ле ж вже у 70-80-ті роки минулого століття у працях таких знаних дослідників, як Ю.Б. Борєв, М.В.Гончаренко, А.Т. Гордієнко, М.С. Каган, Л.Н. Коган, В.О. Конєв, Л.Т. Левчук, Ю.А. Лукін, В.І. Мазепа, В.Ф. Передерій, В.В. Селіванов, К.П. Шудря та інших висловлюється думка, що сутність мистецтва, механізми його соціального функціонування неможливо зрозуміти поза системним його зв’язком з тими елементами культури, які закономірно пов’язані з художньою діяльністю і у своїй цілісності утворюють особливий пласт, особливу форму культури – художню культуру. Вже тоді у науковій літературі лунали заклики до системного осмислення явища художньої культури, і на цьому шляху було навіть зроблено, принаймні, перший крок: в загальних рисах виявлено, говорячи мовою теорії систем, «виокремлений набір елементів» [1, c.43], тобто окреслено коло процесів та явищ, які, на думку фахівців, охоплюються поняттям «художня культура», а саме: процеси створення, розповсюдження та освоєння творів мистецтва, усі стосунки людей, пов’язаних з художньою діяльністю суспільства.

Крок цей, безумовно, потрібний і важливий. Він є необхідною умовою будь-якого системного дослідження. Але його евристичний потенціал є невисоким і недостатнім. Він, зокрема, не дозволяє дати якісну, функціонально-сутнісну характеристику системи. Невипадково, що пропоновані нині визначення художньої культури і досі мають характер переліку елементів. Ось приклад, взятий з українського інтернетсайту. «Художня культура – це складне, багатошарове утворення, яке об’єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і систему заходів по створенню, збереженню та розповсюдженню художніх цінностей, вихованню творчих кадрів і глядацької аудиторії» [5]. Визначення це не можна назвати системним, бо в ньому немає стрижня, немає напрямку інтелектуальної дії. Це схоже на те, як Михайло Задорнов жартує про російський народ: енергії багато, але вектору немає. Так і в наших визначеннях художньої культури – немає вектору. А точніше, якщо говорити мовою теорії систем, в ньому не визначено чинник системності.

Теоретичне визначення системоутворюючого чинника досліджуваної системи є необхідною умовою усвідомлення сутності та специфіки даної системи, так як і забезпечення на практиці дієвості цього чинника є необхідною умовою функціональності системи. На це неодноразово вказували піонери запровадження системного підходу у нашій тоді ще спільній країні, зазначаючи, що пошук та формулювання системоутворюючих чинників є «обов’язковим положенням для усіх видів та напрямків системного підходу» [2, c.59], тому що йдеться тут «…про механізми, котрі забезпечують збереження якісної специфіки систем, їх функціонування і розвиток» [3, c.59].

Повернемось тепер до реалій сьогодення. Який чинник забезпечує нині збереження якісної специфіки, функціонування та розвиток вітчизняної художньої культури? Важко сказати, чи не так? Хтось, можливо, висловить припущення: а чи не міністерство культури (нині ще і туризму)? Та де там! Міністерство нині навіть адміністративно не контролює більшість об’єктів, що за своїми функціями належать до інфраструктури художньої культури. Та й не може бути чинником системності однієї з форм соціальної культури якась окрема, навіть дуже поважна організація. Таким чинником може бути тільки певний вектор, спрямування, надзавдання, а вірніше – призначення.

Тільки свідоме, щире і навіть ентузіастичне усвідомлення усіма учасниками художнього процесу, і перш за все тими, хто працює в інфраструктурі художньої культури, цього призначення як високої місії, усвідомлення своєї роботи як служіння (згадаємо, що актори дореволюційного театру називали свою роботу «службою») цьому призначенню, робить систему художньої культури, як і будь яку систему, по-справжньому ефективною.

Якому ж призначенню служить сьогодні вітчизняне мистецтво і взагалі художня культура? І якому призначенню вони взагалі повинні служити?

Питання ці не прості, особливо – друге. Адже на протязі історії свого існування мистецтво обслуговувало різні інтереси, через що його функціональний спектр видається настільки строкатим, різнобарвним, що підвести усі ці різноманітні цілепокладання під якийсь спільний знаменник видається практично неможливим. Але це тільки на перший погляд. Уважний аналіз історії мистецтва показує, що, попри усілякі впливи (політичні, економічні, релігійні, соціально-психологічні), мистецтво, у своїх найвищих виявах, завжди слугувало одній справі – справі культуротворення.

Тут, правда, ми знову стикаємося з теоретичною проблемою: як ми маємо розуміти поняття «культура». І, щоб укластися у формат, залишаючи до іншого разу всі дискусії і власну аргументацію, ми відразу зазначаємо, що у контексті нашого викладу під культурою ми розуміємо вироблений і засвоєний людиною, певною людською спільнотою спосіб життєдіяльності, взагалі спосіб життя: спосіб виробництва і споживання, спосіб суспільної організації, спосіб відношення людини до світу, до іншої людини, до самого себе.

Усі ці «способи» не були дані людині відразу. Їх треба було виопрацьовувати довгою і наполегливою працею, яка і до цього часу далеко не закінчена. Задля вироблення цих «способів», тобто для вироблення культури, людство створило такі форми культуротворчої діяльності, як міфологія, філософія (теософія), технологія, мораль, наука, мистецтво.

Отже, мистецтво є формою культуротворення. І кращі досягнення мистецтва, досягнення, що визнані світом, що стали художньою класикою, у повній мірі відповідають саме цьому призначенню – творенню культури, тобто творенню більш досконалих способів суспільного життя, способів міжлюдських стосунків і відносин. Адже мистецтво виявляє себе не тільки людинознавством, як вважав М.Горький, воно є також людинотворенням, творенням людини як культурної істоти.

Повертаючись до першого питання (про призначення сучасного мистецтва і художньої культури загалом), слід зазначити, що українське мистецтво, українська література як дореволюційних часів, так і пореволюційних, тобто радянських, також відповідали цьому високому призначенню, і навіть більше – вони формували національно-культурну свідомість, національно-культурну ідентичність українського народу. Такі величні постаті, як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка до революції, а також великій загін літераторів та митців радянського періоду, попри усілякі суперечності, попри захоплення лівацькими чи ліберальними ідеями та страждання від наслідків реалізації цих ідей, закладали таки культурний підмурок нації, державного народу.

Втім, на радянському періоді слід зупинитися окремо, оскільки саме там коріння і сьогоднішніх проблем в сучасній українській художній культурі.

Радянська модель системи художньої культури – феноменальне явище. По багатьом параметрам вона була у свій час найпередовішою в світі. Так, було створено безумовно найкращу у світі систему художньої освіти, тобто систему підготовки професійних мистецьких кадрів, розгалужену мережу клубних культурно-освітніх закладів, чітко працювала система художнього виробництва і система художньо-культурних комунікацій. Одним словом, була створена уся необхідна інфраструктура, яка мала забезпечувати ефективне виконання мистецтвом свого суспільного призначення. Але суперечливість цієї системи полягала у тому, що створювалась вона не заради служіння якомусь абстрактно-гуманістичному культуротворенню, а заради ідеологічного обслуговування існуючого політичного режиму, що вступало нерідко у серйозні протиріччя із справжнім завданням мистецтва, створювало чималі труднощі на шляху щирих і чесних творів мистецтва до читача, глядача, слухача, тобто до народу. Державна машина намагалась загнати мистецтво у прокрустове ложе ідеології правлячої партії, змушувала митців виконувати не культуротворчі, а ідеологічні функції.

Та ось парадокс. У межах радянського мистецтва було створено чимало непересічних творів світового значення, які і понині не втратили своєї актуальності, увійшли у світову класику. Відбулось це, вочевидь, тому, що у мистецькому середовищі, окрім, звичайно, халтурщиків і пристосуванців збереглось чимало чесних людей, вихованих на славних традиціях вітчизняної літератури і мистецтва 19-го століття, в яких пошук правди, стремління до високих ідеалів було нормою і зразком. І серед усіх інших учасників художньо-культурного процесу знаходились чесні люди, які сприяли оприлюдненню цих творів, бо відчували їх непересічний культуротворчий потенціал. Інколи навіть генсеки ставали рятівниками тих чи інших заборонених творів. Тобто, люди інтуїтивно відчували справжнє призначення мистецтва і художньої культури і, як могли, виправляли вади системи. Тому радянське мистецтво, попри ідеологічний тиск, в значній мірі і в кращих своїх проявах залишалось у межах культуротворчої парадигми.

Особливо це стосується розвитку національних культур. Компартійне гасло «мистецтво повинно бути соціалістичним за змістом і національним за формою» створювало для цього сприятливі культурні умови. Адже форма, як відомо, завжди змістовна. Тому за радянських часів у так званих радянських національних республіках були створені по-справжньому самобутні національно-культурні інституції, які заклали міцні підвалини для розбудови самостійних модерних націй.

Як не дивно, у роки незалежності ситуація різко змінилася, і не у кращу сторону. Принаймні, мистецький корпус без патерналістської опіки держави, як отара, що залишилась без хазяїна, почав розбрідатись, хто куди. Запропоновані частиною політикуму нові ідеологічні кліше сприймалися суспільством неоднозначно, та й фінансувалось їх розгортання негусто, отже у мистецтві та в усій системі художньої культури почався час елементарного заробітчанства. Причому різні інституції художньої культури почали заробляти кожна по-своєму, нерідко за рахунок один одного. Система перестала служити меті, яка б цементувала її, бо заробітчанство не може бути консолідуючим чинником в системі, яка має слугувати творенню культури, воно (заробітчанство) може тільки руйнувати таку систему, що й успішно відбувається. Коліщатка годинникового механізму крутяться самі по собі, а годинник постійно показує один і той само час – час стагнації.

А суспільство в цілому це, схоже, не дуже й непокоє. Його, здається вже привчили, що, перефразовуючи напівзабутого класика, для нас найважливішим з мистецтв є шоу. «Шоуізація» культурного життя стає тотальною, і суспільство з якоюсь дивною байдужістю спостерігає, як його зводять до римського натовпу часів Нерона, усі потреби якого формулювалися двома словами: хліба і видовищ. Втім, закони культурного життя говорять про те, що якщо гарно оброблене поле, яке ще нещодавно було засаджене культурними рослинами, хоча б рік не культивувати, воно заросте бур’яном. А бур’ян вже невзмозі усвідомити, що він не є культурною рослиною, та це йому і байдуже. Зате він усвідомлює себе господарем на цьому полі, а поодинокі, де не де вцілілі, культурні рослини видаються йому дивними маргіналами, потреби яких (культурні потреби) аж ніяк необов’язково задовільняти.

Такою є ситуація нині на нашому культурному полі, і виправити її у нинішніх умовах надзвичайно складно. Але робити це все рівно потрібно, і відповідне теоретичне забезпечення цієї справи є необхідною складовою цієї роботи – роботи, головною метою якої є повернення художній культурі її сенсу, її системоутворюючого чинника, а саме – культуротворчого призначення, формування й розвитку вітчизняної етнокультури. Свій невеличкий внесок до цієї справи, сподіваємось, робить і наша стаття.

Blog

Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури чернігів 2010

Содержание