Випуск 75 Серія: філософські науки другі кулішеві читання з філософії етнокультури чернігів 2010

Вид материала

Документы

Содержание Пантелеймон куліш – фундатор Методологічні позиції кулішевого аналізу історії Українське буття 18-19 ст. та його філософський аналіз

Подобный материал:

• Вісник львівського університету visnyk LVIV university філософські науки. 2004. Вип., 223.59kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Історичні типи філософії, 171.17kb.
• М. П. Драгоманова москалик геннадій федорович удк 373 048 01: 1(043. 3) Філософські, 292.67kb.
• Шпаргалки з філософії, 2093.8kb.
• Вісті Донецького гірничого інституту. 2010. №1 С. 224-234, 84.45kb.
• Питання до кандидатського іспиту з філософії, 23.15kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Тецтв чернігівська спілка перекладачів філософія етнокультури та наукові стратегії, 2978.21kb.
• 2010 р. Заступник Міністра освіти І науки Є. М. Суліма, 1748.67kb.

Розділ ІІ




ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ – ФУНДАТОР
УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ ЕТНОКУЛЬТУРИ.
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КУЛІШЕЗНАВСТВА

УДК 1(091)(477)

Мащенко С.Т.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПОЗИЦІЇ КУЛІШЕВОГО АНАЛІЗУ ІСТОРІЇ

У статті розкриваються основні принципи методології, якими керувався П. Куліш при дослідженні історичних процесів. Підкреслюється діалектична єдність його історіософських засад відносно розвитку й функціонування суспільства.

Ключові слова: ідеалізм, інтерес, історіософія, культура, матеріалізм, методологія, особа, народний дух, поступ, серце.

У сучасній українській філософській літературі, в тому числі і в підручниках для ВНЗ, побутує думка про надзвичайну суперечливість світоглядних позицій П. Куліша. Зокрема, вказують на несумісність його методологічних засад романтизму й позитивізму при дослідженні історії, ідеалістичних принципів та елементів матеріалізму, на протилежність думок про роль народу й видатних особистостей в соціальному поступі та ін. [Див.: 1, с. 160 – 161; 2, с. 300 – 301]. Спираючись на поглиблене вивчення історичних творів П. Куліша, переосмислюючи методологічні положення, які в них викладені автором, спробуємо висловити іншу думку на підтримку цілісності світоглядно-методологічних засад цього українського мислителя.

Наслідуючи позиції романтизму, духовні лідери Кирило-Мефодіївського братства, в тому числі й П. Куліш, прагнули розробити філософські основи

української національної ідеї. Перш за все, це означало дати відповідь на питання: хто ми як нація? Щоб усвідомити власну етнічну індивідуальність, необхідно було дійти до істини про своє національне коріння, яке крилось у минулому, показавши його зв’язок із сучасним. Не випадково, що історія зображалась такою, яка існує не тільки в минулому, але й “тепер – і – тут”, втілилась у сучасниках, продовжує вирувати серед спадкоємців, обумовлюючи їхній менталітет, весь спосіб і характер життєдіяльності.

С
© Мащенко С.Т., 2010
прийнявши як істину таку історіософську фабулу, П. Куліш нею керувався у подальшому творчому житті. Так, у середині 70-х років в “Истории воссоединения Руси” він зазначає, що “история предков наших неизбежно влияет на события нынешнего дня нашего; деяния предков наших – каковы бы они ни были, малые или великие, позорные или достохвальные – неотразимо бутут господствовать над судьбою наших детей и внуков, подобно таинственному неизбежному гороскопу” [9, с. 156]. На його переконання, возз’єднання Русі було “только результатом предшествующей жизни народа, итоги, подведенные к прежней деятельности” [8, с. 182]. Сучасна цивілізація кардинально вплинула на спосіб життя, самосвідомість людини, але й вона “не в силах была расторгнуть связи цивилизованного человека с остатками прежнего общества, и потому народная поэзия возродилась в новом малороссийском мире” [6, с. 183].

Підсумовуючи свої історичні дослідження, П. Куліш робить висновок, що людське життя складає велику таємницю, повне випадковостей, зигзагів, тому нелегко докопатися до дійсних двигунів суспільного розвитку, але історія “еще никак не отступала от законов преемства между старым и новым временами” [Там само]. Отже, визнаючи об’єктом історичного дослідження минуле, пов’язане із сучасністю, П. Куліш констатує існування суспільного закону, відповідно до якого кожне покоління в історії “стоїть на плечах” попередніх поколінь, спирається на досягнуте предками. Цю закономірність визнає і сучасна історіософія, хоч і по-різному пояснює спосіб зв’язку між поколіннями і джерела соціального поступу.

Для П. Куліша як представника філософії України ХІХ ст. притаманне захоплення гегельянством. Саме в плані філософії історії Г. Гегеля П. Куліш вважав, що історію рухає абсолютний дух: “Всесвітній розум чинив своє діло, пробиваючись крізь темні чваровисті віки, судив могутніх і великих” [4, с. 168]. Український мислитель не має сумніву в тому, що саме абсолютний дух є причиною історичних змін “по законам общечеловеческого развития” [6, с. 182], що безпосередню причину перетворення суспільних явищ, а також сутність будь-якого суспільного начала необхідно шукати саме “в области духа, а не материи, в области идеи, а не формы” [8, 23].

Проте у П. Куліша, як і в М. Костомарова, а пізніше у М. Грушевського, гегелівський абсолютний дух демістифікується, “перекваліфікується” в народний дух, під яким розуміється суспільна свідомість з її різноманітними формами. Суттєво-характерне, спільне в мисленні й особливо в почуттях (романтизм) людських спільнот і соціальних верств, їхні колективні настрої, прагнення, поривання і складають те, що ми називаємо духом народним. Цей дух здатні теоретично виразити історики, філософи, у літературно-художніх творах – митці, через індивідуальні чуттєві образи й картини. “Поэт есть только собиратель в один фокус народных чувств”, – пише П. Куліш [6, с. 86]. Гомер “собрал память людей в одну память и творчество многих умов в один ум” [Там само, с. 182]. У свою чергу індивідуальна свідомість видатних діячів науки, мистецтва та ін. на суспільну свідомість “оказывает более или менее заметное влияние” [Тамо само, с. 122]. Не тільки покоління людей, а й цілі епохи в житті країни пов’язані народним духом. Зокрема, “наша Вкраїна дух свій народний в боях і пригодах загартувала та й дальшим уже не княжим, а козацьким вікам той самий дух передала” [4, с. 26]. І врешті, історичною закономірністю український філософ вважав те, що “движение человеческого духа в формах былого не должно оставаться без соответствующих последствий” [6, с. 183]. Тобто саме народний дух є безпосередньою причиною наслідків у суспільному житті.

Як учений, П. Куліш сприймає іметодологічну засаду позитивізму про необхідність у науковому дослідженні спиратися на істинні факти. Народна творчість, безперечно, дає історику певний фактичний матеріал про минувшину, дозволяє йому оцінити події очима народних мас. Фольклорні дані можуть доповнити “о положении дел в эпохи отдаленнейшие, о которых до нас дошли только немногие летописи и архивные известия” [6, с. 109]. Проте усна народна творчість є лише доповненням змісту офіційних і неофіційних документів. Коли історики спиралися лише на народні перекази, то вони “почти также нелепо понимали обстоятельства, как и простолюдины” [5, с. 128].

Опоетизована старовина нешкідлива для розуму тільки при ясному світлі позитивної критики, вважав П. Куліш; нова наука соціологія вимагає бути “наукою позитивною” [4, с. 340]. Для історичної науки це означає, що “наше будущее перестанет быть игрою случайностей, когда наука истории, призвав на помощь полный контингент человеческих знаний, поставит перед нами факты прошедшего в такой определенности, в какой математик ставит свои теоремы” [9, с. 372]. У доборі й аналізі фактичного матеріалу, наслідує тут П. Куліш позитивістів, суспільствознавець має бути подібним до природознавця, тобто об’єктивним. Історик повинен користуватися загальнонауковими методами при осмисленні сутності подій, явищ. Так, приступаючи до написання праці “Записки о Южной Руси”, він ставить перед собою методологічне завдання: “Восходя в старину по доступнейшим для нашего исследования явлениям, мы мало-помалу разложим массу южно-русской истории на её элементы, увидим взаимное действие одного на другой” [6, с. 122].

Щоб читач книги був солідарний з її автором, радив П. Куліш, потрібно друкувати історичні джерела, на які спирався дослідник. Крім того, читач має чітко зрозуміти, як учений “путем кропотливого анализа приходит к синтетическим умозаключениям” [8, с. V]. Але історик не повинен забувати про принцип об’єктивності в науці. Він не має думати, як догодити читачеві, знаючи його смаки і переконання: “Ничего нет опаснее для совершенствования историка, как попасть на вкус большинства и наслаждаться единодушным удивлением работы, которую могут оценить по достоинству лишь немногие” [9, с. I – II]. П. Куліш переконаний у тому, що “для историка слово правды должно быть дороже расположения читателей” [9, с. 24].

Ця істина-правда в історичній науці досягається не відразу і не цілком. П. Куліш цінує принцип, згідно з яким “абсолютного присуду вже й за нашого часу універсальний позитивізм боронить нас у науці” [9, с. 324]. Кожна істина є відносною, але веде нас до абсолютної. Тому треба вважати успіхом, якщо історик “проложил хоть какой-нибудь путь к точному уразумению, как было и почему так, а не иначе было то, что его предшественники понимали сбивчиво, он уже не напрасно трудился” [9, с. II]. Керуючись таким методологічним кредо, П. Куліш не видавав свої історичні твори та ідеї за істину “в останній інстанції”. Так, у передмові до “Истории воссоединения Руси” він зазначив, що дана праця є лише начерк того, як повинна бути написана історія Вітчизни.

Отже, пізнання минулого духу народу як визначального фактору історичного процесу, є складною справою, вирішувати яку дослідник має діалектично поєднуючи засади романтизму, раціоналізму й позитивізму. Про це П. Куліш мову веде в одних і тих же творах різних періодів своєї творчості. Відтак, твердження про те, що П. Куліш еволюціонізував від романтизму до позитивізму є,гна мій погляд надуманим.

Проте, підкреслюючи вирішальну безпосередню роль народного духу в історичному процесі, П. Куліш не ігнорує детермінації інших соціальних факторів, а також природного середовища. В українського мислителя національний дух сам є обумовленим різними суспільними причинами: економічними, політичним, правовим станом соціуму, його релігією і церквою тощо. В цілому ж народний дух визначається культурою. Зокрема, він упевнений, “що в Англії не право, не декрет, а культура знищила кріпацтво” [4, с. 383].

Оскільки дух народу все ж є, за П. Кулішем, основним джерелом суспільного поступу, то сам народ виступає як вирішальна рушійна сила історії. Український філософ засуджує існуючу в його час історичну науку, її творців, які “считая народным делом одно привилегированное сословие, занималось только его интересами, и лишь по отношению к этим интересам упоминали отрывочно о движении в низших классах” [10, с. 30]. П. Куліш вважав, що історики “никогда не должны терять из вида, что залоги грядущей жизни скрываются в народе...” [6, с. 183]. Народ є творцем не тільки матеріальних, але й духовних цінностей. Б. Грінченко зазначав, що “Записки о Южной Руси” П. Куліш написав “как наглядное доказательство духовного творчества народа” [2, с. 14]. Зокрема, П. Куліш у цьому творі прагнув показати, що народна пісня є взірцем для творчості композиторів за повнотою і щирістю висловлених в ній почуттів, за простотою форми. Він також не сумнівався, що “народ в своей совокупности есть самое нравственное существо, у которого лучше всего учиться деятельному благочестию” [7, с. 143].

П. Куліш виступає проти поділу народів на вибрані й другорядні. Саме таку позицію займав певний час його друг М. Костомаров, відносячи українців до незначних народів. При цьому він керувався гегелівською схемою. П. Куліш, як прихильник гегельянства, не відкидав положення німецького філософа про те, що абсолютний дух по-різному втілюється в окремі народи, але вважав, що світовий розум не обділив жодного з них. Різноманітність змісту і форм втілення абсолютного духу, за П. Кулішем, є показником особливостей конкретного народного духу, який показує окремішність нації, але ж ніяк не її обраність, зверхність над іншими. У листі П. Куліша до М. Костомарова про це читаємо: “Разделения Вашего на избранных и неизбранных я не принимаю и боюсь, чтобы Вы не зашли с таким взглядом на историю в глубокий мрак... Благодать Божия всем дарована, и в каждом народе муж светлого ума и чистой воли может сделать много для его чести и будущего могущества (нравственного и вещественного)” [11, с. 115].

П. Куліш вважає, що для українського історика справою честі є висвітлення саме вітчизняної історії як оповіді про свій народ. Він докладає максимум зусиль, щоб зобразити український народ як окремішний, як такий, що має глибокі історичні корені, живе на своїй споконвічній території, створив свою національну культуру, мову. Українці це не якісь там малороси, як їх тоді величали, не гілка від великоросів, а оригінальний у всіх відношеннях етнос, доводить він.

Щоб підтвердити це, П. Куліш досліджує походження українців з Древньої Русі. Він показує, як консолідувалися різні племена русичів у єдину народність, яка є предтечею українського народу. Пізніше М. Грушевський бере на озброєння цей принцип, детально показуючи генетичний зв’язок української народності з києворуською. П. Куліш підкреслює древність українців, розкриваючи етимологію слова “Україна” так: “Зовемо ми народ сей – звідки б він не взявся – українським, бо давно вже він живе на узграниччі двох великих народів, не мішаючись ні з одним, ні з другим, ані свого обличчя, ані свого духу не обміняючи” [4, с. 8 – 9]. Це народ високої сили духу [4, с. 322], цілісний і здоровий [4, с. 346]. За своєю “поезією й благородством звичаїв чи не перший у світі” [12, с. 84]. Особливою заслугою української нації П. Куліш вважав те, що вона, не маючи довгий час власної державності, “зоставшись без політичного, воїнського і наукового представництва, спромоглась видати з себе самобутню літературу і затривожила непомалу силоміцних єдинителів Русі” [5, с. 580]. Мова тут іде про тривогу царизму, який забороняв українську мову й літературу в ХІХ столітті.

Виходячи з такої характеристики українства, П. Куліш висловлює сподівання, що народ і в майбутньому не втратив своєї самобутності, і його поступ продовжиться на власному ґрунті: “Коли судилося йому розвиватися, то він розів’ється не так, як йому звелять навчені від чужоземців сусіди, а по-своєму, нікого, опріч самого себе, не маючи за взір і за моду” [4, с. 172]. Кожна нація для П. Куліша – це специфічний соціокультурний світ, який саморозвивається внаслідок різноманітної життєдіяльності людей, яких до цього спонукають інтереси.

Проте П. Куліш аж ніяк не ігнорує дії зовнішніх факторів на певне суспільство, його творчості притаманне дослідження впливу на Україну сусідніх держав, які знаходилися на Сході й Заході, Півночі і Півдні відносно неї. На долю України сильно впливали держави-хижаки: Польща, Росія, Туреччина, які поневолювали український народ. Отже, несприятливе геокультурне положення України розглядається ним як важлива причина її нещасливої долі. Але, мислячи діалектично, П. Куліш не закриває очей і на позитивні аспекти культурно-освітнього впливу інших народів на український. На наш погляд, правильний висновок зробив Є. Нахлік, який досліджував дану проблему: “Попри суперечливі шукання, Куліш врешті-решт закликав до гармонійного поєднання в українців національного самобуття з культурними здобутками латинського Заходу і Візантійського, і навіть мусульманського Сходу” [13, с. 40]. Більше того, П. Куліш висунув гіпотезу про те, що геокультурне становище України в майбутньому перетворить її на своєрідний міст, що з’єднає східну й західну культури. У ХХ ст. подібну концепцію розробляє М. Хвильовий у своїй теорії “азіатського ренесансу”.

Підкреслюючи вирішальну роль народу в історії, П. Куліш не ігнорував і значення видатних особистостей. У його розумінні видатні особистості – це лідери народу, котрі “справді бували чоловіколюбцями, справді убогому і старому запомогами, наставляли, обороняли” [4, с. 335]. Таких народ, якщо не в голові, то в серці пам’ятає вічно. Видатні особистості знаходяться на поверхні історії, тому дослідники найчастіше зводять історичне до опису їхніх діянь. Історія перетворюється в біографії видатних особистостей. При цьому забувають, що “за каждою выступающею на передний план фигурою непременно скрываются целые толпы фигур, которые сделали дело прежде, чем они совершили перед нами представительство свое. Тем собственно и интересна для нас каждая выступающая вперед личность, что она служит органом задних, остающихся для нас в полусвете, но могущественно на них влияющая...” [8, с. 253]. Отже, видатна особистість, за П. Кулішем, – це лідер, який слугує народові, виражає його інтереси, надії, може повести за собою маси в напрямку поступу людства.

Таким чином, народний дух, у розумінні П. Куліша, є лише безпосередньою центральною причиною, яка рухає маси людей до поступу. Але без урахування соціальних, економічних, політичних, культурних, геоприродних чинників, свідомої діяльності видатних особистостей вчений-історик не зможе правильно дослідити минувшину. Кваліфікувати методологію цього українського мислителя як ідеалістичну на тій лише підставі, що він основним джерелом змін у суспільстві визнає народний дух, на мою думку, неправомірно.

Враховуючи вищесказане, зробимо висновок, що П. Куліш у поясненні суспільного процесу фактичностояв на позиціях “теорії факторів”, як її тепер називають, пояснюючи хід історії комплексом причинно-наслідкових зв’язків. Багатофакторність історичного розвитку приводить до її багатовекторності й поліцентризму. Кожен регіон і народ, наставляє методологічно П. Куліш, маючи спільне з іншими, розвивається специфічно. Український філософ пропонує новий метод дослідження й написання історії, в основі якого лежить поліцентризм. Він звертає увагу на ряд історичних політичних центрів, якими були Варшава, Москва, Стамбул та ін. Одночасно з ними функціонували центри освіти – Вільно, Краків, Київ, Острог. Пізніше концепцію поліцентризму як складову рису поступу розробить І. Франко.

Методологічні засади багатовекторного розвитку суспільства, розуміння поліцентризму соціального поступу, які притаманні П. Кулішу, дають підстави твердити, що він стояв в українській історіософії біля підніжжя переходу методології від лінійної до нелінійної, або до плюралістично-диференційованого погляду на історію

На закінчення хочеться висловити свою солідарність з одним із кращих дослідників Кулішевої спадщини О. Шокалом, який писав: “Заглиблюючись у суть Кулішевих творів, мудра, правдива людина переконується, що Куліш зовсім не суперечливий, як намагаються й досі трактувати його представники тієї самої “ледачої інтелігенції”, а на диво послідовний у своїх високих спрямуваннях. Куліша не можна збагнути, трактуючи його думки на рівні ледачого, стуманілого недомисла, його феномен належить осягати ясним розумом і просвітленні серцем” [14, с. 24].


Література

1. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1996.
   
2. Гринченко Б П. Кулиш. Биографический очерк. – Чернигов: Тип. земск. упр., 1899.
   
3. Історія української філософії. Підручник. Координатор проекту Я.М. Стратій. – К.: Академвидав, 2008.
   
4. Куліш П. Гісторія, література та інша проза // Куліш П. Твори: в 6 т. – Львів: Просвіта, 1910. – Т. 6.
   
5. Куліш П. Зазивний лист до української інтелігенції // Куліш П. Твори: в 6 т. – Львів: Просвіта, 1910. – Т. 6.
   
6. Кулиш П. Записки о Южной Руси: В 2 т. – Репринтное воспроиз. изд. 1856. – К.: Дніпро, 1994. – Т. 1.
   
7. Кулиш П. Записки о Южной Руси: В 2 т. – Репринтное воспроиз. изд. 1856. – К.: Дніпро, 1994. – Т. 2.
   
8. Кулиш П. История возсоединения Руси: В 3 т. – СПб.: Общественная польза, 1874. – Т. 1.
   
9. Кулиш П. История возсоединения Руси: В 3 т. – СПб.: Общественная польза, 1874. – Т. 2.
   
10. Кулиш П. История возсоединения Руси: В 3 т. – СПб.: Общественная польза, 1877. – Т. 3.
    
11. Куліш П. Листи 1841 – 1859 років // Куліш П. Повне зібр. тв.: В 35 т. – К.: Критика, 2005. – Т. 1.
    
12. Куліш П. Повість про український народ // Куліш П. Моє життя. – К.: Український світ, 2005.
    
13. Нахлік Є. Україна між Сходом і Заходом, Візантією і Європою // Творчі та ідейні шукання П. Куліша в контексті сьогодення. – К.: МП Лесь, 2000.
    
14. Шокало О. Провісник правди, або Добра вість про Пантелеймона // Куліш П. Моє життя. – К.: Український світ, 2005.
    

В статье раскрываются основные принципы методологии, которыми руководствовался П. Кулиш при исследовании исторических процессов. Подчеркивается диалектическое единство его историософских начал относительно развития и функционирования общества.

Ключевые слова: идеализм, интерес, историософия, культура, материа­лизм, методология, личность, народный дух, прогресс, сердце.


The article reveals the basic principles of the methodology of P. Kulish an his investigation of cultural processes. The dialectical unity of istoriosophic basis according the development and functioning of the society is emphasized.

Key words: idealism, interest, istoriosophic, cultural, materialism, methodology, person, spirit, of the peoples, progress, heart.

УДК 140 (477)

Чорний О.О.

УКРАЇНСЬКЕ БУТТЯ 18-19 СТ. ТА ЙОГО ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

У ТВОРАХ П.КУЛІША

Досліджується специфіка українського буття 18-19 ст., його ціннісні антропологічні та онтологічні проблеми, їх вплив на культуру і освіту людини, аналізуються праці видатного українського мислителя П. Куліша, зокрема смислове навантаження термінів „родина , мова, освіта, історія, релігія”.

Ключові слова: онтологія, культура, історія, мова, релігія, філософія.


Культурно-освітній розвиток сучасного українського суспільства та його перехід до суспільства інформаційного типу суттєво вплинув на дослідників історії української філософської думки загалом і зокрема на висвітлення ними ключових онтологічних орієнтирів при аналізі творчості мислителів-філософів попередніх століть. На нашу думку дана тенденція цілком підходить до аналізу творчої літературно-філософської спадщини П.Куліша, який був сином свого часу ХІХ століття і в своїх працях ретельно досліджував та відображав проблеми особистісного вибору людиною мови, освіти, релігії та її відповідальності за свій вибір і свої дії в суспільстві, виходячи із взаємозв’язку духовності людини і її практичної діяльності в житті за законами правди, як він говорив: „Боже мій! Та ж ти, по суті, створив тільки один закон… один закон правди, один закон природи, один закон життя…” [1, 6].

Сьогодні філософи часто замислюються над джерелами які живлять буття людини, а аналізуючи їх дають смислову онтологічну характеристику ключових складових основ буття. З погляду на це для П. Куліша, на нашу думку, в основі живильного джерела буття лежала тріада “родина, мова, релігія”. Адже саме ця тріада і сьогодні націлює кожного з нас на смислобуттєву творчість і тому нам доводиться самовизначатися між матеріалістичними та ідеалістичними поглядами на духовність, і тут дороговказом можуть бути літературно-філософські онтологічні міркування П. Куліша, адже практика повинна бути достойною теорії: “Доки ми не відаємо, що і як ми робимо, то свою будучину віддаємо влаштовувати комусь іншому. Історію неможливо змінити, її можна лише осмислити. Наскільки правдиве осмислення минулого, настільки правосильне наше майбутнє ”[1, 15].

Запорукою цих поєднань теорії і практики є, на думку філософа ХХІ століття В.Г. Табачковського, “мікрокосм” – внутрішня упорядкованість самої людини, осереддям якої є розумова здатність” [2, 7].

Тому ми, аналізуючи онтологічні основи літературно-філософської творчості П. Куліша, використовуючи методологію професора В.Г. Табачковського, можемо констатувати, що у своїх онтологічно-філософських пошуках мислитель, значне місце відводить сімейному вихованню або родинній педагогіці, а також проблемам особистісного виміру і відповідальності. Адже коли людина живе по соціальним законам то вона стає особистістю. Сам П.Куліш ключову роль у сімейному вихованні відводив жінці-матері, Оранті-захисниці, Берегині роду та виховательці: “Ні не чоловіче діло виховувати дітей, їхнє діло професорувати. Жінці довірено великоцінний обов’язок живити й зігрівати юну душу, яка розкривається. Жінка без намірів, без системи формує молоде серце в найчудовіший зліпок, пом’якшуючи його материнською любов’ю й ласкою…Дитина на руках у матері більше знає істини, ніж цілі школи, синагоги й академії мудреців” [1, 17].

Н
© Чорний О.О., 2010
а нашу думку до таких висновків літератора-філософа П. Куліша надихнула сама дійсність життя людини кінця ХVІІІ та всьго ХІХ століття. Коли на українських хуторах відбувалася акомуляція традиційних українських родинних ідей соціального поступу, проходила специфічна боротьба в середовищі культурних спільнот, була незворотньою родинна хутірська традиція звичного способу життя українців та їх життєвих орієнтирів і цінностей. Але даний процес впливав лише на небагатьох українських літераторів-філософів і тому не призвів до повної перебудови в той час онтологічних орієнтирів в українському суспільстві на “хутірську філософію”. Проте “хутірська філософія” П. Куліша поступово стає колискою українських класичних ідейних орієнтацій антропологічного гуманізму. Бо своєю “хутірською філософією” П. Куліш пробудив у мислителів-філософів бажання придивитися всередину самого себе очима іншого.

На дану проблему в своїх розвідках звертали увагу багато дослідників творчого спадку П.Куліша. Адже саме він довів, що кожен моральнісний учинок, хоч би яким малозначущим він був, безцінний, бо ”Народ не повинен піддаватися впливу політичних пройдисвітів і запроданців. Які роблять народ “безсилим, безголосим, і нарешті безтямним. Тому кожен громадянин зобов’язаний стати “правосильним членом нації ”[1, 11].

Тут ми бачимо, що П. Куліш своєю творчістю, збільшував “потенціал добра” у світі – і зменшував потенціал зла. Більше того, як відзначають українські філолсофи: “Існує своєрідна антропологічна закономірність, згідно з якою “енергетика добра“ та “енергетика зла” впливають не тільки на того, на кого вони націлені, але й мають вплив “зворотний” – на їхнього “випромінювача” [3, 222].

Саме на межі ХІХ–ХХ століть українські філософи стали піддавати глибокому аналізу базові принципи онтологічного та антропологічного гуманізму, закладені ще античними та ренесансними мислителями: віра в одвічну моральність людини, її розум, здатність перебудувати світ на раціонально-духовних засадах. Для П. Куліша та багатьох українських мислителів стає реальною утопічність сподівань на загальну розумність людського світопорядку загалом і українського світопорядку, зокрема, на що також звертав увагу наш літератор-філософ аналізуючи буття селян-хліборобів: ”Селяни-хлібороби-становий хребет нації вони забезпечують передачу багатовікових традицій свого народу” [1, 22].

Тому в ХХІст. українські філософи вважають що, немає світу, в якім ми були б уповні “вдома”, не існує також суб’єкта, який би був уповні хазяїном у власній хаті. Людина й світ проблематизуються, що не може не спонукать суб’єкта світо відношення до що більшої сумирності, обережності, толерантності [2, 9].

Тому зараз постала потреба глибокого вивчення і осмислення ключових ідей П. Куліша, щоб на їх основі виробити розважливий погляд на буття людини, а ідеалом української людини ствердити її таку життєдайну рису, як спроможність. Вихід з існуючого духовного вакууму – в пошуках нових ціннісних орієнтирів для людини, які полягають в можливості кожного з нас збагнути органічне поєднання в кожному конкретному індивіді максимальної самоцінності, унікальності, універсальності та вселюдності.

За цих умов особливої ваги набуває усвідомлення факту людського співіснування. Наголошуючи на ключовому питанні етичної теорії буття Е. Левінаса: “Чи не завдано мною кривди ближньому, чи не вбиваю я його, коли займаю місце під сонцем?”. Відчуте людиною покликання існувати-для-Іншого, одразу наче призначає її відповідальною за його буття. Саме з присвячення-себе-Іншому розпочинається, за Левінасом, власне людське, подібний погляд ми простежуємо і в П. Куліша. Розпочинається це присвячення суто випадково, але з першої миті ця випадковість є чистою і святою. Тому людині необхідно частіше спрямовувати свій погляд всередину себе з метою самовдосконалення і самотворення.

В цьому буттєво-антропологічному процесі значну роль повинен відігравати людський розум, який є основою духовного розвитку суспільства й окремої людини. “Людський розум має ту ж природу, що й божественний, він володіє тими ж властивостями і виконує ту саму функцію. Людський розум має бути для самої людини тим самим, чим є божественний розум для світу. У окресленім рухові власної душі ми здіймаємося до найвищої точки й водночас сягаємо найглибшої таїни, сокровенного лона природи. Найвища мета такого руху людської душі – убезпечити самовладання людини у світі, де вона знаходиться, відчування людиною довір’я до розумності цього світу – світу Божественного провидіння, котре помістило людину туди, де вона є, котре визначило місце людини у перебігові окремих причин і наслідків, необхідних та розумних, що їх людина має прийняти як даність, аби справді звільнитися від цього перебігу у єдино можливій формі – визнання його необхідності[4, 7]. Від розуму залежить насиченість буття людини, а загалом духовний, моральний, культурний, інтелектуальний рівень людини і ставлення до неї у світі.

Сучасний філософський погляд на буття, на нашу думку, поділяє окреслену переконаність у самотворчій здатності людської істоти про що слушно жауважував П. Куліш, а також повинен враховувати світоруйнівні наслідки “освіченості” і “творчості”. Освічена людина сьогодні часто не в змозі пристосуватися до нею ж витвореного штучного середовища.

Тому для визначення тенденцій та перспектив гуманістичного та онтологічного розвитку особистості слід враховувати і ті явища, які заклали підґрунтя нинішньої культурно-філософської ситуації в Україні. Сьогодні людина опинилася під впливом техносферних ідей котрі вступили в боротьбу з духовністю, як у тому розумінні, що штучна природа стала все більше підкорювати справжню, так і в тому, що технічні та утилітарні потреби тиснують і сьогодні на всіх нас і хочуть остаточно витіснити духовні інтереси людини. Тому сьогодні не оцінюється належним чином прагнення людини до свободи в науково-освітній чи художній творчості. Адже більшість людей, під впливом “масової культури”, втратила звичку до наповнення свого буття високим моральним змістом. В даному випадку саме філософська онтологічна творчість українських мислителів загалом і П. Куліша, зокрема, покликана виправити цю “негативну тенденцію”.