К. Й. Кілінська доктор географічних наук, (Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича)
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України Чернівецький національний університет, 479.77kb.
- Міністерство освіти І науки україни чернівецький національний університет імені юрія, 4781.7kb.
- Міністерство освіти І науки україни чернівецький національний університет імені юрія, 3398.91kb.
- Міністерство освіти І науки україни чернівецький національний університет імені юрія, 5658.45kb.
- Міністерство освіти І науки україни чернівецький національний університет імені юрія, 5355.91kb.
- Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 263.71kb.
- Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 378.93kb.
- Міністерство освіти І науки України Чернівецький національний університет імені Юрія, 765.66kb.
- Міністерство освіти І науки україни чернівецький національний університет імені юрія, 1404.66kb.
- Конспект лекцій Чернівці Чернівецький національний університет 2011 удк 502. 14 (477)(07), 2568.87kb.
1.5. ДИТЯЧО-ЮНАЦЬКИЙ ТУРИЗМ В УКРАЇНІ
Дитячо-юнацький туризм – це вид туристичної діяльності, спрямований на задоволення оздоровчих, спортивних та пізнавальних потреб дітей і молоді поза місцем їх постійного проживання та навчання. Він покликаний виховувати підростаюче покоління засобами туристичної краєзнавчої діяльності, формувати всебічно розвинену особистість. Основними видами дитячого та молодіжного туризму є екскурсія, спортивний туризм, оздоровлення та відпочинок у таборах санаторно-курортних закладах, освітні, ділові та заохочувальні тури для талановитих підлітків, переможців творчих конкурсів, олімпіад.
Як комплексне соціальне-економічне поняття дитячо-юнацький туризм наразі досліджується за такими показниками: кількість учасників, мета подорожі, форма організації, вікові показники тощо. Економічні переваги цього виду туризму очевидні: подорожі організовані і повторюються з року в рік.
З погляду соціальної сфери дитячо-юнацький туризм надає унікальну можливість ознайомитися з історичною і культурною спадщиною своєї країни і сусідніх держав. Важливий туризм і як засіб зняття фізичної втоми, психологічної напруги і стресу. Окрім того, дитячо-юнацький туризм є однією з найефективніших оздоровчих технологій, сприяючих формуванню здорового способу життя людини в суспільстві, що має значення у вихованні підростаючого покоління.
Формування дитячо-юнацького туризму в Україні нараховує декілька етапів: 1) зародження дитячо-юнацького туризму (період Російської та Австро-Угорської імперій, ХІХ початок ХХ століття); 2) розвиток дитячо-юнацького туризму і рекреації в радянський період (20-ті - 90-ті роки ХХ століття), 3) розвиток дитячо-юнацького туризму у часи незалежної України. (1991 рік і до сьогодні).
Витоки дитячо-юнацького туризму відносяться до кінця ХVII століття і пов'язані зі становленням системи освіти. Основою його появи слугує удосконалення методики викладання природознавства у школах Російської Та Австро-Угорських імперій. Поряд із введенням у програми навчальних закладів курсів з природознавству виникають перші освітні прогулянки на природу, про доцільність яких висловлювалися передові російські та австро-угорські педагоги.
Дитячо-юнацький туризм зароджується як комплекс заходів з метою наочного пояснення явищ природи. Вперше значення принципу наочності і наочності в системі навчання відображено у "Статуті народних училищ" (1786 р.) і "Шкільному Статуті" (1804 р.). В зазначених нормативних документах чітко визначена необхідність проведення екскурсійних прогулянок не тільки на природу, але і з відвідинами мануфактури, майстрових ремісників тощо. Таким чином уже на початку ХІХ століття сформувались певні теоретико-методологічні засади розвитку туризму та екскурсій серед учнівської молоді. Це - пізнавальні екскурсії, основною метою яких було поглиблення та споглядання теоретичних аспектів вивчення географії в школі.
Розвиток педагогіки і зародження краєзнавства, в основу яких були покладені вимоги наукової основи навчання і розвитку в учнях уміння спостерігати навколишню дійсність, приводять до подальшого широкого розповсюджування прогулянок з освітньою метою. На початку 60-х років XIX століття окремі вчителі-ентузіасти організовують дальні прогулянки. Їх основою є природничонаукові екскурсії. Одну з таких подорожей організувала група студентів Університету Одеси в 1876 році під керівництвом професора І.А. Головінського.
Пізніше, крім природних екскурсій, починають проводитися прогулянки, метою яких є гуманне ставлення до навколишнього природного середовища. Влаштовуються подорожі по історичних і інших визначних пам'ятках. Розширюються і збагачуються навчальні поїздки, в основі яких закладений екскурсійний метод пізнання.
У кінці XIX століття серед учнівської молоді складаються два види подорожей і екскурсій . Метою першого виду є вивчення географії, геології, ботаніки і інших природних наук. Другий вид - це дальні учбові подорожі для ознайомлення з культурними і історичними пам'ятками.
Міністерство Освіти сприяло розвитку шкільних освітніх екскурсій виданням спеціальних нормативних документів. Зокрема в 1889 році вийшов циркуляр зі вказівкою, що слід звернути особливу увагу на прогулянки, якими слід користуватися географам, історикам, біологам тощо. У 1900 році наступний циркуляр відміняв літні канікулярні роботи і рекомендував освітні прогулянки і подорожі. Ці вказівки поклали початок літній оздоровчій роботі з учнями. Одночасно було "визнано бажаним введення в практику учбових закладів місцевих екскурсій і для цього, у вигляді досвіду, дозволено протягом навчального року до семи днів присвячувати екскурсіям, огляду музеїв".
Окрім вчителів-ентузіастів розвитку шкільного туризму сприяли різні установи. У 1895 році створюється Російський турінг-клуб - перша туристська організація в Росії. В 1890 році в Одесі виник Кримський гірський клуб, який, разом з організацією експедицій по вивченню і охороні місцевостей, займався розробкою пізнавальних маршрутів-екскурсій для учнів. Звіти про роботу і освітні екскурсії для школярів друкувалися в журналі "Записки Кримського гірського клубу".
В цей час відбувається ознайомлення суспільства із особливостями організації рекреаційно-туристичної діяльності серед молоді.
З 1899-го року правління у Російській імперії починає видавати журнал "Російський турист", на сторінках якого велася спеціальна рубрика "Про шкільні подорожі і освітні екскурсії". Ці публікації узагальнювали досвід по проведенню в школах екскурсій і організованих поїздок до великих міст, а також у мальовничі ландшафти Кавказу, Криму, Уралу і Середньої Азії.
Теорія і практика туристсько-екскурсійної справи обговорювалася на педагогічних нарадах і висвітлювалася на сторінках журналів "Екскурсійний вісник", "Шкільні екскурсії і шкільний музей", "Російський екскурсант".
Таким чином подорожі і екскурсії для учнів стають одним з елементів навчання, вживаних педагогами комерційних і реальних училищ, вищих учбових закладів. Школа стає центром розвитку екскурсійного туризму. У 1905 році виникли перші пільги в наданні туристичних послуг для учнівської молоді.
В кінці ХІХ початку ХХ століть одним із найактивніших ентузіастів розвитку дитячо-юнацького туризму був Р.Р. Лейнцигер. Він організовував екскурсії, проводив активну рекламну кампанію, розробляв пропозиції для співпраці між екскурсійними організаціями та органами державної влади. Зокрема звертався в Міністерство Народної Освіти з проханням дозволити туристичним спілкам користуватися безкоштовними притулками в казенних учбових закладах. Р.Р. Лейнцигер розробив та впроваджував у практику теоретико-методологічні засади розвитку дитячо-юнацького туризму.
Одночасно розвивається і суспільний туристський сектор. Турінг-клуб в 1901 році був перетворений в Російську Спілку Туристів (РСТ). Правління туризму до 1911 року розташовувалося в Петербурзі і мало представництва в 135-ти російських містах і 8-ми країнах Європи.
Таким чином, на рубежі століть туризм і екскурсії перетворюються на один з методів освіти. Збагачується тематика екскурсій, простежується зв'язок з шкільними предметами. Подорожі вже розрізняються за тривалістю (місцеві одно-дводенні і дальні тривалі), виділяється літній період як чинник сезонності, розширюється географія поїздок (від північних регіонів Криму і Кавказу і від Уралу до країн Європи).
Після революції 1917 року екскурсійний метод, як зрозумілий і доступний, використовують у практиці навчального процесу. Екскурсії набувають політичної і агітаційної спрямованості.
За розпорядженням Народного Комісаріату Освіти з метою розвитку туризму і краєзнавства в 1918 році було створено Центральне Бюро шкільних екскурсій, яке в 1921 році перетвориться в Дитячу екскурсійно-туристську станцію Народної Освіти ( ДЕТС НО ).
Перші організаційно-методичні рекомендації Наркомату просвіти про розвиток дитячого туризму з'являються в 1919 році. Увага приділяється екскурсійним поїздкам і масовій роботі з дітьми влітку. Оздоровлення школярів проводиться в літніх таборах.
У 1919 році в Петрограді в Аннічкиному палаці відкривається Центральна станція гуманітарних екскурсій, яка за 1920 рік провела екскурсії для 138-ми тис. робітників і школярів. Поступово починають працювати шість філій станції.
У 1920 році в шкільні програми включається краєзнавство. Зростає особливий інтерес побачити Петроград і Москву. Школярі оглядали визначні пам'ятки, відвідували музеї, заводи тощо.
У 1922 році в Криму організується перший великий дитячий оздоровчий табір "Артек". А в 1929 році в країні починає друкуватися журнал "Турист". У 1929-1930 розвиваються виробничі екскурсії. Відвідини фабрик, заводів, крупних будівництв, включаються до шкільних краєзнавчих програм як обов'язкова політехнічна освіта.
Прийняття в 1927 р. Ухвали Наркомату просвіти "Про посилення екскурсійної роботи серед дітей і підлітків", сприяло появі в туризмі нового напряму роботи. Велике значення відводиться самодіяльному туризму, як основному і найбільш цінному виду виховної роботи і дитячої краєзнавчої освіти. Йде організація дитячих походів із застосуванням навиків орієнтування і елементів топографії, похідного побуту, уміння надати долікарську допомогу, виховується витривалість.
На цьому етапі пріоритетними напрямами залишалися окремі місцеві самодіяльні походи і екскурсійні поїздки. Крім того, в цей період поступово відбувається злиття туризму і екскурсійної справи з елементами фізкультурно-оздоровчої роботи.
У середині 30-х років розширюється туристсько-екскурсійна база. У 1936 році вся туристсько-екскурсійна робота переходить у підпорядкування профспілок із створенням Центрального туристсько-екскурсійного управління (ЦТЕУ). Починається впорядкування структури туристських організацій. Керівним органом стає ЦТЕУ з підрозділами в республіканських, краєвих і обласних Радах. При Радах організовувалися секції і клуби за видами туризму, екскурсійні бюро, дитячі станції. Була створена система організацій, що координувала і контролювала туризм.
У 1937 році ЦТЕУ визнало недоцільною роботу окремих місцевих краєзнавчих організацій, і вже до середини 1938 року всі дитячі станції краєзнавства місцевого рівня в країні були ліквідовані.
В той же час, самодіяльний туризм отримує розвиток, але вже тільки як основний вид військово-патріотичного виховання школярів. У 1939 році самодіяльні походи були визнані видом туризму. У 1940 році вводяться інструкторські звання по видах самодіяльного туризму - пішохідному, лижному, водному, велосипедному, авто і мототуризму.
Центральна туристсько-екскурсійна станція на час війни припинила свою діяльність. Подальший розвиток дитячо-юнацький туризм отримує у післявоєнні роки.
У 1945 році приймається рішення про відновлення діяльності туристсько-екскурсійних управлінь. З 1946 року ЦТЕУ приступає до будівництва нових туристських об'єктів, створення екскурсійних установ, організації подорожей. У екскурсійній програмі основне місце займали військово-історична тематика і екскурсії. У 1949 році фундирувалися спортивні нормативи, які були включені в Єдину Всесоюзну класифікацію. Самодіяльний туризм був визнаний як вид спорту. Для стимулювання розвитку дитячого туризму в 1954 році фундирувався значок "Юний турист" для піонерів 5-7 класів.
У 1954 р. на озері Тургояк відбувся Перший зліт туристів-школярів. Саме цей зліт об'єднав роз'єднані самодіяльні походи в постійні експедиції школярів.
У 1955 році на конференції з дитячо-юнацького туризму, приймається ухвала про відродження краєзнавчого руху і регулярне проведення експедицій піонерів і школярів за сприяння уряду і редакції газети "Піонерська правда".
У 1965 році був оголошений Всесоюзний похід піонерів і школярів країни по місцях революційної, бойової і трудової слави. Щорічно в походах брали участь близько 3 млн. школярів.
Одночасно з масовим патріотичним рухом в країні продовжувалася робота по організації літнього оздоровчого відпочинку дітей, будувалися нові піонерські табори і туристські бази.
У 1958 році створюється Бюро Міжнародного Молодіжного Туризму "Супутник". У 1959 році в Києві та інших містах України відкриваються його перші місцеві відділення. Основним завданням "Супутника" стало розширення міжнародних зв'язків й створення міжнародних таборів відпочинку. Важлива роль відводилася організації обмінів між студентами і школярами з їх однолітками з інших країн. У перший рік роботи БММТ "Супутник" встановив контакти з 16-ма організаціями з 8-ми країн Європи. За рубіж по обміну виїхало1364 осіб.
У 60-і роки організаційна структура туризму знову зазнає зміни. У 1962 р. Центральне туристсько-екскурсійне управління (ЦТЕУ) перетворюється в Центральну Раду з туризму (ЦРТ), а в 1969 р. остаточно реорганізується в Центральну Раду з туризму і екскурсій (ЦРТЕ). У ці роки рух самодіяльного туризму підпорядковується Всесоюзному добровільному спортивному суспільству профспілок і Центральному туристичному клубу. До кінця 60-х років у дитячому і юнацькому туризмі виділилися наступні основні види діяльності: молодіжні і дитячі табори відпочинку походи і краєзнавчі експедиції. Саме у цей час розширюється географія дитячого туризму. Одночасно була закладена основа для розвитку міжнародного молодіжного туризму.
За вказівкою ЦРТЕ в 1970 році відбувається реорганізація структури дитячого туризму: республіканські, краєві і обласні дитячі станції об'єднуються в Центральну дитячу екскурсійно-туристську станцію (ЦДЕТС) і підпорядковуються Міністерству Освіти. На місцях дитячі станції (ДЕТС) продовжують співробітничати і координувати туристську роботу Палаців і Будинків піонерів, Станцій юних туристів, спортивних секцій.
У 1971 році приймається ухвала про Всесоюзний похід піонерів і комсомольців по місцях революційної, бойової і трудової слави СРСР. В рамках цього походу школярі беруть участь у краєзнавчій експедиції з вивчення визначних пам'яток країни. Однією з складових дитячої експедиції стає пошуковий похід слідопитів "Літопис Великої Вітчизняної". Організатором екскурсійних поїздок школярів виступає БММТ Супутник". Основою подорожей стають маршрути бойової і трудової слави, відвідини музеїв і театрів, огляд визначних пам'яток, знайомство з досягненнями народного господарства країни. У експедиціях беруть участь школярі 4-х - 10-х класів. За час проведення експедиції молодими патріотами були споруджені пам'ятники полеглим героям, приведені в порядок місця поховань, відтворився літопис бойових справ військових з'єднань, створювалися музеї в школах тощо.
Окрім туристсько-екскурсійних поїздок з 70-х років БММТ "Супутник" починає організовувати для школярів, в період осінньо-зимових канікул, відвідини промислових і культурних центрів країни шляхом обмінів між школами.
Разом з роботою "Супутника" продовжує свою діяльність Центральна дитяча екскурсійно-туристська станція, що проводила щорічно пізнавальні поїздки більш ніж для 450 тис. учнів. У ці роки поповнюється матеріальна база для спеціалізованого відпочинку школярів: будуються і упорядковуються більше 30 молодіжних і піонерських таборів, центрів відпочинку, курортів у Криму, на Кавказі, під Москвою. З'являються подорожі для активного дозвілля і оздоровлення школярів.
У 70-80-і роки БММТ "Супутник" активно продовжував підтримувати зв'язки з молодіжними об'єднаннями і увійшов до складу міжнародної туристської організації БІТЕЖ. До 1984 р. "Супутник" співробітничає з 88 країнами світу. За кордон по лінії молодіжних обмінів виїжджало 670 тис. учнів.
Отримують розвиток спеціальні рейси "Поїздів Дружби" до Угорщини і Чехословаччини. Починається організація безвалютних обмінів групами школярів між учбовими закладами і містами-побратимами. Така робота будувалася на принципі рівності послуг, що надавалися протягом певного часу, дорога оплачувалася за власний рахунок.
У канікулярний час організовувалися поїздки в табори, діти брали участь в міжнародних спортивних змаганнях, обмінювалися досвідом роботи із зарубіжними дитячими організаціями. Пізніше одержать розвиток поїздки на мовні практикуми спеціалізованих мовних шкіл, семінари, обміни самодіяльними колективами. Тільки з 1976 по 1986 рр. за кордон виїхало близько 560 дитячих творчих колективів.
Таким чином, за часів соціалістичний період історії нашої країни дитячий туризм був добре організований, відрізнявся масовістю обхвату школярів і був підпорядкований патріотичному і ідейному вихованню. У напрямах туризму чітко виділялися міжнародний і внутрішній туризм. [7, с.34]
При цьому подорожі носили і самодіяльний, і організований характер. Розширилася географія поїздок школярів від свого регіону до крупних міст СРСР, інших республік і зарубіжних країн. На дитячий туризм продовжували робити вплив "червоні" дати календаря. Походи і експедиції планувалися централізований, охоплюючи всі школи і несучи в собі конкретні завдання. Масовість досягалася спланованою системою винагород по результатах. Крім того, саме в 70-80-і роки була сформована крупна і дешева матеріальна база для розвитку соціального туризму.
На початку 1990-х років, під час економічних реформ, державна підтримка установ і заходів туристичної сфери була зведена до мінімальних меж. У 1998 р. були затверджені комплексні заходи Кабінету Міністрів України щодо реалізації державної молодіжної політики в Україні, які передбачали: сприяти розвитку інфраструктури молодіжного туризму, створенню умов для широкого залучення молоді до опанування надбаннями національно-культурної спадщини України; забезпечити підтримку краєзнавчого туризму; організовувати та проводити туристсько-спортивні заходи на національному і регіональному рівнях для молоді та студентів; забезпечувати організацію туристських поїздів для молоді, активізувати туристичні обміни молодіжними групами з метою навчання, стажування та ознайомлення з народними традиціями і культурою, обміном молодіжними спортивними командами.
Відповідно закону України “Про туризм” держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку економіки та культури і створює умови для туристичної діяльності. Серед основних завдань державного регулювання в галузі туризму виступає забезпечення доступності туризму та екскурсій для дітей, молоді, людей похилого віку, інвалідів та малозабезпечених громадян шляхом пільгових запровадження.
У 2003 р. Кабінетом Міністрів України прийнята Постанова “Про затвердження Державної програми відпочинку та оздоровлення дітей на період до 2008 року”. З метою удосконалення організації повноцінного відпочинку, оздоровлення дітей та стимулювання діяльності дитячих оздоровчих закладів Кабінет Міністрів України турботу про здоров’я дітей розглядає як одне з головних показників ставлення держави до проблем підростаючого покоління.
Серед туристських підприємств, які сьогодні в Україні спеціалізуються на молодіжному туризмі, найбільшим в нашій країні залишається акціонерне товариство (АТ) “Супутник–Україна”. У системі “Супутника” близько 40 підрозділів, які працюють в усіх регіонах країни, укомплектовані професійними кадрами і мають власну матеріальну базу: у Києві (готель “Мир”), у Луганську (“Дружба”), в Одесі (“Юність”), туристичні комплекси в Запорізькій та Черкаській областях, молодіжний центр “Верховина” в Закарпатській області, власний автобусний парк. АТ “Супутник–Україна” має всі можливості для якісного обслуговування дітей та молоді на туристичних маршрутах України і відпочинку та оздоровлення молоді за кордоном. З цією метою підготовлено низку спеціалізованих програм (“Президентський клас”, “Т.Г.Шевченко – великий син українського народу”, пізнавальні екскурсійні програми в Києві й усіх обласних центрах України).
Цілком зрозуміло, що сьогодні організовувати дитячі й молодіжні тури набагато складніше. Сучасне підростаюче покоління набагато вимогливіше, у його свідомості вже з’явилися певні стандарти про рівень обслуговування.
Сьогодні досить популярним залишається відпочинок дітей та молоді у Криму, Херсонській, Миколаївській, Одеській областях, Закарпатті, на Полтавщині. Сонячне тепло, мінерально сольовий склад і температурний режим морської води, чудові пляжі створюють сприятливі умови для відпочинку та оздоровлення. Загальновідомими санаторно-курортними дитячими центрами є Ялта, Алушта, Алупка, Феодосія, Євпаторія, Судак, Саки і, звичайно ж, “Артек”.
Незважаючи на зміни соціально-економічних умов та переходу до нових форм господарювання важливе значення в організації рекреаційно-туристичної діяльності і надалі належить органам державної влади, які займаються управлінням в сфері освіти. З метою організації дитячо-юнацького туризму, стимулювання теоретико-методологічної роботи та узагальнення набутого досвіду в багатьох областях України при місцевих державних адміністраціях створено спеціалізовані центри розвитку дитячо-юнацького туризму. У Чернівецькій області одним із найуспішніших центрів такого профілю є Глибоцький центр дитячо-юнацького молодіжного туризму та екскурсій.
Глибоцький центр дитячо-юнацького молодіжного туризму та екскурсій заснований Глибоцьким районним відділом освіти. Статут закладу затверджений рішенням виконкому Глибоцької районної Ради у 1991 р. Головним напрямом роботи центру є організація масового та спортивного–оздоровчого туризму з учнівською молоддю за рахунок бюджетних асигнувань.
Підприємницька госпрозрахункова діяльність здійснюється з метою одержання прибутків, що спрямовані на покращення матеріально-технічної бази та навчально-виховний процес. Центр засобами туризму і краєзнавства надає додаткову освіту учнівській молоді. Це профільний позашкільний навчальний заклад, що проводить туристсько-краєзнавчу та спортивно-оздоровчу роботу, залучає вихованців до активної діяльності з вивчення історії рідного краю, довкілля, географічних, етнографічних, історичних об’єктів і явищ соціального життя, оволодіння практичними умінням та навичкам з краєзнавства, спортивного туризму і орієнтування, організовує змістовне оздоровлення, дозвілля, формує екологічну культуру. Центром розроблені оздоровчі та екскурсійні тури, зокрема: оздоровлення дітей та молоді на турбазі „Райдуга”; оздоровчий літній пішохідний маршрут по Буковинських Карпатах; зимовий відпочинок у Карпатах; спортивні пішохідні походи першої та другої категорії складності по Карпатах; екскурсійно-оздоровча поїздка в Румунію (м. Ватра Дорней, Сучава, Кимпулунг, Радівці, Гура Гуморулуй тощо.
З 1996 р. Глибоцький центр здійснює всі види туристичної діяльності з групами учнівської молоді. У 2008 р. тут працює понад 60 гуртків. Основними напрямами діяльності є краєзнавство і спортивний туризм.
Важливим напрямом роботи Глибоцького центру туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді є організація маршрутів, що тривають від 7-ми до 9-ти днів. Район подорожей – Буковинські Карпати (Вижницький, Сторожинецький та Путильський райони Чернівецької області), для більш підготовлених груп – Чорногірський хребет, Чивчинські гори. Від рівня підготовки учасників вибирається складність маршруту (ступеневий чи категорійний). Із 6-9-ти груп, що вирушають у подорож з табору, окремі групи проходять маршрут ІІІ ступеня складності, інші – І, ІІ ступеня складності (табл. 1). При розробці маршруту враховуються шляхи під’їзду, туристське освоєння району, інфраструктура, краєзнавчі аспекти тощо.
Більшість маршрутів закільцьовані. Тому їх можна проходити по різних напрямах. Після подорожі відбувається обмін враєженням і обговорення маршруту за „круглим столом”.
Таблиця 1
Характеристика маршрутів по Українських Карпатах
| № пп.. | Катего рія складності | Протяж ність (км) | Нитка маршруту |
| 1. | І | 140 | смт. Берегомет – с. Мигово - р. Мигово – урочище „Майдан” - г. Перехресток – пер. Мочерка – с. Долішній Шепіт – перевал Шурдин – с. Руська – с. Селятин – пер. Джогуль – с. Верхній Ялівець – г. Томнатик – г. Яровиця – пер. Семенчук – с. Сарата – хребет Чорний Діл – с. Перкалаб – с. Нижня Яловичора – оз. Буковинське Око –перевал Лопушнянський – с. Плоска – р. Лустун – р. Фошка – г. Плеша – г. Осередок – г. Садниста (1143 м) – г. Кінашка – р. Стебник – м. Вижниця |
| 2. | І | 140 | с. Луге – р. Говерла – полонина Туркульська – оз. Несамитове – г. Піп Іван Чорногірський (2020 м) – оз. Марічейка – с. Шибене – г. Гринявське – смт. Путила – с. Долішній Шепіт – смт Берегомет |
| 3. | І | 140 | с. Луге – г. Піп Іван Чорногірський – с. Шибене – Гринявські гори – с. Паркалаб – г. Томнатик – с. Шепіт |
| 4. | ІІ | 60 | смт. Берегомет – р. Стебник – г. Бозна – г. Тованиця – г. Садниста – р. Лопушна – с. Долішній Шепіт – пер. Фальківський – г. Букова – перевал Мочерка – г. Перехресток – урочище «Майдан» - с. Мигово – смт. Берегомет |
| 5 | ІІІ | 76 | смт. Чудей – урочище „Лунка” - г. Петрушка – с. Фальків – пер. Фальківський – с. Долішній Шепіт – г. Фрунтя – г. Павлюкова – г. Садниста – г. Кінашка – урочище „Протяте Каміння” - перевал Німчич – м. Вижниця |
| 6. | ІІІ | 78 | Смт. Берегомет – с. Лопушка – с. Долішній Шепіт – перевал Фальківський – перевал Чимірнар – перевал Садев – перевал Шурдин – р. Звариш – перевал Ванцен – г. Павлюкова – г. Садниста – г. Бозна – р. Сухий – смт Берегомет |
| 7. | ІІІ | 75 | Смт. Берегомет – р. Сухий – г. Бозна – г. Кінашка – р. Леке че – с. Долишній Шепіт - перевал Фальківський – г. Букова – перевал Мучерка – р. Гільча – с. Банилів – Підгірний – с. Велике – с. Нижні Лукавці |
1.6. Роль Менеджменту на підприємствах туристичної індустрії (на прикладі лікувально-оздоровчого комплексу „Верховина”
Згідно Закону України "Про туризм", туристична діяльність – це у першу чергу надання туристичних послуг відповідно до вимог даного закону й інших актів законодавства України”. Суб'єктами туристичної діяльності в Україні є підприємства, заклади, організації фізичні особи (зареєстровані в установленому законодавством України порядку і мають ліцензію на здійснення туристичних послуг) [4].
Суб”єкти турдіяльності використовують сучасні методи менеджменту, що охарактеризовані в роботах вітчизняних і закордонних вчених, таких як Багров М.В., Балабанова Л.В., Герасименко В.Г., Герчикова І.М., Гуляєв В.Г., Єфремов О.В., Кабушкін М.І., Каспар К., Квартальнов В.О., Мескон М.Х., Папирян Г.А., Полонська Л.А., Романов А.О., Рюттер Х., Сенін В.С., Троісі М., Фрейер В. Разом з тим, у вітчизняній економічній літературі проблеми удосконалення менеджменту у галузі туризму не знайшли достатнього висвітлення, а зарубіжний досвід потребує значної адаптації до сучасних умов.
Зі стрімким розвитком туристичної галузі туристичні комплекси стикнулися з проблемою реформування господарської діяльності. Окремі з них, що подолали та пристосувалися до законів ринкового середовища, успішно витримали конкуренцію та функціонують на туристичному ринку. Інші, не витримуючи тиск економічної ситуації, збанкротували, зникли з туристичного ринку України. Щоб вирішити цю ситуацію необхідно провести аналіз ефективності функціонування менеджменту туристичного підприємства. Для досягнення мети актуальним є виявлення сучасних потенційних можливостей туристичного підприємства на займаному сегменті ринку; дослідження нових сегментів туристичного ринку; аналіз існуючих методів управління; характеристика стилю та форм керівництва тощо.
За об”єкт дослідження обраний лікувально-оздоровчий комплекс (ЛОК) "Верховина" який є структурним підрозділом Івано-Франківського обласного закритого акціонерного товариства по туризму та екскурсіях „Івано-Франківськтурист”. Управління туристичного підприємства складається з п’яти основних етапів:
1. Визначення діяльності туристичного підприємства;
2. Розробка коротко- і довгострокових приорітетів;
3. Розробка стратегії;
4. Реалізація стратегічного плану;
5. Оцінка ефективності стратегії і корегування попередніх етапів.
Всі етапи взаємопов’язані та взаємообумовлені. Однак найважливішим серед них є стратегічне управління туристичною організацією, що починається з визначення діяльності підприємства. Етап розробки стратегії складається з декількох підетапів. Перший підетап – це аналіз конкуренції, другий – аналіз внутрішнього середовища підприємства, третій – формування "портфелю" стратегій. Стратегічне управління є безперервним процесом із замкнутим циклом діяльності. Визначення сфери діяльності туристичного підприємства передбачає: а) виявлення потреби, б) ідентифікація споживачів; в) визначення способу задоволення потреб ідентифікованих споживачів [3].
Ключовим поняттям у методології стратегічного управління є стратегічна сфера бізнесу, тобто „поле діяльності” підприємства, яке забезпечує її функціонування. Стратегічна сфера бізнесу – це сфера діяльності, у якій підприємство працює (чи працюватиме в майбутньому).
Стратегічну сферу бізнесу розкривають наступні показники:
- обсяг ринку, що визначається реалізацією продуктів та послуг всіма виробниками, у тому числі конкурентами, що оцінюється у вартісних або натуральних показниках;
- частка підприємства в обсязі ринку (%);
- стадія життєвого циклу (ринкове розгортання, зростання, конкурентна турбулентність, зрілість, спад);
- конкурентне становище туристичного підприємства (сильне, пересічне, слабке).
На певний момент часу підприємство має відповідний набір стратегічних сфер бізнесу, який підлягає періодичній оцінці з метою його оптимізації [7]. Необхідність перегляду обумовлена змінами у зовнішньому та внутрішньому середовищах , а також його головних цілях і методах їх досягнення. Виходячи зі сфер бізнесу туристичного підприємства формується його місія.
Місія туристичного підприємства – це висловлене основне соціально значуще функціональне призначення організації. Місія визначає місце, роль і становище підприємства у суспільстві. ЇЇ можна розглядати як економічний інструмент, що ідентифікує цільовий ринок і визначає бізнес, або як основну діяльність підприємства. Місія туристичного підприємства має і філософсько-етичний аспект. Формування місії повинно бути простим, достатньо лаконічним, зрозумілим. Вона відображає: а) загальний характер потреб, які задовольняє підприємство; б) загальну характеристику споживачів; в) види продукції чи послуг підприємства; г) основні конкурентні переваги підприємства. Після формування місії необхідно визначити різну за часовим відтинком мету організації. Залежно від значущості, мета поділяється на низку складових, які забезпечують її досягнення [2].
Менеджмент, як управління організацією роботи туристичного підприємства, передбачає наступні напрями: 1) менеджмент створення туристичного підприємства; 2) менеджмент підготовки та створення туристичного продукту; 3) менеджмент та його реалізація. Методи менеджменту – це сукупність способів і прийомів впливу на колектив та окремих працівників з метою досягнення мети організації. Після встановлення мети управління необхідно винайти найефективніші шляхи та методи їх досягнення. Іншими словами, потрібно відповісти на запитання “чого необхідно досягти ?”, “як раціонально досягти мети?”. Таким чином виникає необхідність формування арсеналу заходів, які забезпечать досягнення мети управління.
Важливим елементом процесу управління є наявність прогресивних методів та вміле їх використання. Це і є основною передумовою ефективності господарських процесів. Методи управління забезпечують високу ефективність діяльності колективу, його узгоджену роботу, сприяють максимальній мобілізації творчої активності працівника. Ось чим вони відрізняються від технічних та технологічних методів, які використовуються при вирішенні комплексних виробничо господарських питань. Зазначимо, що особлива роль методів управління проявляється у створенні умов чіткої організації процесу управління. Таким чином, зміст поняття “методи менеджменту” є змістом управління й належить до основних його категорій (табл. 1) [5].
Таблиця 1
Класифікація методів менеджменту
| За напрямом впливу | За способом врахування інтересів працівників | За формою впливу | За характером впливу |
| 1. Методи прямого впливу | 1. Методи матеріального впливу | 1. Кількісні методи | 1. Економічні |
| 2. Методи непрямого впливу | 2. Методи владного впливу | 2. Якісні методи | 2. Соціально-психологічні |
| 3. Комплексні методи | 3. Методи етичного впливу | Кількісні і якісні методи | 3. Адміністративні |
Зазначені вище положення чітко функціонують у лікувально-оздоровчому комплексі „Верховина”, де менеджмент туризму поєднується зі сучасними ринковими відносинами, регулює розвиток туризму в регіоні тощо.
Лікувально-оздоровчий комплекс „Верховина” – філія Івано-Франківського обласного закритого акціонерного товариства по туризму та екскурсіях „Івано-Франківськтурист”, розташований у смт. Верховина Івано-Франківської області, створений з метою надання туристичних послуг для оздоровлення та відпочинку рекреантів. Площа власної території 2,15 га. До інфраструктури комплексу входять: адміністративний корпус, два трьохповерхові жилі корпуси, їдальня (180 посадових місць), кафе (100 посадочних місць), кіно-концертний зал (300 посадочних місць). Лікувально-оздоровчий комплекс має самостійний баланс, рахунок у банку, емблему, діє на основі самоокупності, захищений майновими та немайновими правами, наділений юридичним правом у судах різних інстанцій, володіє правом створення (з дозволу закритого акціонерного товариства (ЗАТ) „Івано-Франківськтурист”) відокремлених підрозділів з відкриттям поточних рахунків (табл. 2) [8].
3 однієї сторони, тут є позитивні аспекти, оскільки лікувально-оздоровчі комплекси, в тому числі «Верховина», при виграші тендеру на оздоровлення, заздалегідь володіють інформацією про термін заїздів, кількість туристів, що дає змогу краще здійснювати планування своєї діяльності. Однак є і негативні аспекти - більшість відпочиваючих і оздоровлюючих (а це переважно діти шкільного віку) користуються послугами за дешевими цінами (хоч і звільнені від сплати податку на додану вартість), не користуються платними додатковими послугами на відміну від дорослих.
Таблиця 2
Розвиток туристичної діяльності лікувально-оздоровчого комплексу “Верховина” за період 2008-2009 року
| Сезонність | Кількість відпочиваючих | Вид туризму | |
| дорослі | діти | ||
| Зимовий період (грудень-лютий) | 430 | 300 | Оздоровчий, пізнавальний, лижний |
| Весняне міжсезоння (березень -травень) | 150 | 180 | Пізнавальний, оздоровчо-спортивний, пішохідний |
| Літній період (червень-серпень) | 250 | 1400 | Оздоровчий, пішохідний, пізнавальний |
| Міжсезоння (вересень-листопад) | 100 | | Діловий, оздоровчий, пізнавальний |
З метою безперервної ефективної діяльності всіх суб'єктів господарювання у ЛОК „Верховина” створюються необхідні організаційні передумови, що забезпечують національне, регіональне, галузеве функціонування.
Важливою передумовою зростання ефективності діяльності підприємства є високий рівень розвитку мережі різноманітних інституцій ринкової та виробничо-господарської інфраструктури. На сьогодні всі підприємницькі структури користуються послугами інноваційних фондів, комерційних банків, товарно-сировинних і фондових бірж, інститутів ринкової інфраструктури. Безпосередній вплив на результати діяльності ЛОК „Верховина” має розвиток виробничої інфраструктури (комунікації, спеціалізовані інформаційні системи, транспорт, торгівля тощо). Вирішальне значення для ефективного розвитку всіх структурних елементів економіки має наявність широкої мережі установ соціальної інфраструктури [1].
Основними позиціями, які допомагають втілювати принципи інтерпартнерської організації на ЛОК „Верховина” є:
- визначення організаційної структури (підрозділів) компанії,
- аналіз топ-менеджменту у стратегії і тактиці бізнесу,
- моніторинг розвитку підприємства,
- виявлення прогресивних напрямів менеджменту.
команда працівників ЛОК, не порушуючи існуючу на підприємстві лінійно-функціональну структуру, слугує основним „інструментом” оптимізації комплексу. Нею відслідковується чітка структура управління: кожен підрозділ є прибічником нової філософії менеджменту. Таким чином основою менеджменту є розумна децентралізація і делегування повноважень і участь персоналу в управлінні.
ЛОК „Верховина” вміло забезпечує просування туристичного продукту на туристичному ринку в умовах конкурентного середовища. Економічна та соціальна ефективність виробництва залежить від ресурсного потенціалу, розвитку та вдосконалення методів діяльності, управління виробництва. ЛОК „Верховина” відзначається постійним ефективним виробництвом, зростом продуктивності праці, зниженням плати за туристичний продукт, раціональним використанням природних ресурсів. Така політика удосконалює виробничо-комерційну діяльність, моніторить технологічний рівень виробництва, удосконалює структуру виробництва, підвищує якість й конкурентоспроможність продукту (послуг), удосконалює зовнішньоекономічну діяльність.
У ринкових умовах переважна більшість процесів управління підприємством здійснюється у замкнутому контурі: з коштів, отриманих від реалізації товарів і послуг виплачується заробітна плата (підтримується і відтворюється виробничий чинник "праця"), замінюється зношене обладнання (за рахунок коштів, які відраховуються до амортизаційного фонду), забезпечується придбання ресурсів для чергового циклу виробництва (відтворюється виробничий чинник "капітал"), проектуються і впроваджуються у виробництво нові товари і послуги, нові технології за рахунок інвестування у науково-технічний розвиток частки отримуваного прибутку (підсилюється виробничий чинник "капітал").
ЛОК у процесі свого функціонування знаходиться під впливом дії зовнішніх та внутрішніх чинників. Для успішної діяльності туристичної фірми необхідно постійно аналізувати «поведінку» туристичної організації на туристичному ринку. Без врахування дії зовнішніх та внутрішніх чинників туристична організація приречена на банкрутство.
Визначивши місію та основну мету в умовах конкурентної боротьби, перед туристичною організацією постає необхідність аналізу галузевої конкуренції. При цьому необхідно враховувати: а) місце галузі в системі національної економіки; б) конкурентне середовище у самій галузі.
Незалежно від масштабів організації (велика туристична компанія, фірма-туристичний оператор, туристичне агентство), приймаючи стратегічне рішення щодо розвитку, поряд з дослідженням зовнішнього середовища і конкуренції необхідно проаналізувати власні сили та оцінити поточний стан. Під внутрішнім середовищем розуміємо сукупність всіх внутрішніх чинників туристичної організації, які визначають процеси її життєдіяльності. Аналіз внутрішнього середовища повинен проводитись за тими ж напрямами, що й аналіз найближчих конкурентів. Але, крім цього, він повинен відрізнятися можливістю отримання у повному обсязі тієї інформації, яка необхідна для обґрунтування висновків і прийняття ефективних рішень.
Аналіз повинен включати:
- оцінку діючих стратегій;
- вихідні дані про використання потенціалу організації;
- порівняльну характеристику конкурентних переваг;
- виявлення сильних і слабких сторін;
- виокремлення стратегічних завдань.
Діючі стратегії неможливо оцінити одним узагальненим показником, оскільки вони торкаються багатьох сторін діяльності організації. Їх оцінюють залежно від отриманих результатів, які можуть відображатися через показники ефективності діяльності організації [6].
Отже, вміле використання всієї системи перелічених чинників забезпечує високі темпи зростання ефективності діяльності ЛОК „Верховина”. На даному етапі розвитку ЛОК «Верховина» потребує нових прогресивних підходів до ведення господарської діяльності і управління основними процесами його розвитку.
1.7. ЗЕЛЕНА ЗОНА МІСТА – об’єкт рекреаційно-туристичного природокористування»
Приміська зона – це прилегла до міста територія. До її складу входять лісові масиви (ліси зелених зон, санітарно-захисні зони, лісопарки, заміські парки, ліси спеціального призначення), національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідники, мисливські господарства, лісомеліоративні комплекси, лісові смуги вздовж залізничних та автомобільних шляхів, лісові смуги вздовж балок, ярів тощо, насадження по берегах великих водосховищ, річок; плодово-ягідні насадження і виноградники, колективні сади, поля, насадження селітебних зон.
У межах приміської зони виділяють зелену зону міста чи населеного пункту. Часто їх конфігурація та площа співпадають [10].
Основними категоріями зелених масивів, які використовуються для заміського відпочинку населення, є ліси зелених зон міст та населених пунктів.
Згідно «Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок», ліси, що розташовані в зелених зонах (за межею населених пунктів), виконують рекреаційні, санітарно-гігієнічні функції є місцем відпочинку населення, належать до категорії рекреаційно-оздоровчих [7].
Історія лісів зелених зон починається від Декрету ВЦВК «Про ліси» (1918 р.). Декретом передбачалось виділення захисних лісів з особливим режимом ведення в них господарства. До них були віднесені ліси, які мають гігієнічне і захисне значення для населених пунктів [11].
Початком системного виокремлення зелених зон навколо міст слід вважати 1932 р.: навколо Ленінграду (Санкт-Петербургу) були виділені ліси для заміського відпочинку. Через два рики (1935 р.) навколо Москви також був виділений лісопарковий пояс.
Масове виділення зелених зон навколо міст і населених пунктів почалось після 1943 р. (Постанова РНК СРСР). У державному лісовому фонді були виділені ліси зелених зон [12].
Пізніше цей процес набув подальшого нормативно-правового врегулювання. Зокрема, були підготовлені і тривалий час використовувались державні стандарти («ГОСТ 17.5.3.01-78 Охрана природы. Земли. Состав и размер зеленых зон городов, 1978-1988 рр., СРСР», «ГОСТ 17.6.3.01-78 Охрана природы. Флора. Охрана и рациональное использование лесов зеленых зон городов. Общие требования. 1978-1988 рр., СРСР») [ссылка скрыта 2].
Існування зелених зон міст та населених пунктів як багатофункціональних об’єктів потребує комплексного підходу до вивчення територій, насаджень, визначення надійних індикаторів їхнього стану, моніторинг та аналіз яких створює можливість виявити тренди використання та обґрунтовано підійти до опрацювання стратегій оптимального використання та розвитку територій.
Питання планування, дизайну та використання зелених зон населених пунктів досліджені у багатьох публікаціях. В країнах Європейської спільноти реалізуються численні проекти стосовно оптимізації їхнього стану. Вони є складовими програм, що націлені на комплексне вирішення проблем розвитку урбанізованих територій і поліпшення життя міських мешканців. У низці публікацій розглянуто критерії оцінки екологічних, соціальних, економічних і планувальних заходів, які спрямовані на вдосконалення наявних та альтернативних стратегій розвитку зелених зон урбанізованих територій.
На сьогодні можна констатувати існування багатьох варіантів тлумачення поняття «зелена зона міста». Зокрема:
- Зелена зона (ЗЗ) – територія за межами границі міста, зайнята лісами і лісопарками, яка виконує захисні, санітарно-гігієнічні і рекреаційні функції [ссылка скрыта].
- Санітарна зелена зона (СЗЗ) – це зона простору й рослинності, спеціально виділена між промисловим підприємством і районом проживання населення. Забезпечуючи простір для безпечного розсіювання шкідливих викидів, вона повинна бути належним чином озеленена й відповідати спеціальним гігієнічним вимогам [ссылка скрыта] .
- Приміська зелена зона (ПЗЗ) – територія за межами міської зони, зайнята лісами, лісопарками та іншими озелененими територіями, яка виконує захисні і санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення [9, 14];
- Зелена зона міста (ЗЗМ) – це територія за межами міста, зайнята лісами та іншими зеленими насадженнями, незалежно від того, в чиєму віданні вони знаходяться. Зовнішня межа зеленої зони встановлюється вимогами міста чи промислового центру в площі зелених насаджень. Вона збігається з межею приміської зони. Залежно від категорії населеного пункту, радіус зеленої зони може бути від 10 до 30 км [10].
- Зелена зона міста або населеного пункту – заміські лісові, лісопаркові території та інші зелені насадження, що виконують захисні, санітарно-гігієнічні функції та є місцем відпочинку населення. Зовнішня межа зеленої зони визначається потребою міста або населеного пункту в лісових територіях і доцільністю включення до зеленої зони того чи іншого лісового кварталу або земельної ділянки [5].
- ЗЗМ – територія що містить в собі всі озеленені міські землі і частину навколишніх лісових угідь і водойм [15].
У другій половині ХХ століття в літературі з’явився термін «комплексна зелена зона міста» (КЗЗМ). Даються такі визначення цього поняття:
- Комплексна зелена зона (КЗЗ) – сукупність міських і приміських насаджень, межі якої наносяться на картографічні матеріали органами архітектури (на генеральні плани, схеми та проекти районного планування), лісогосподарськими органами (на плани лісонасаджень), місцевими органами самоврядування [ссылка скрыта].
- КЗЗ – єдина система взаємозалежних елементів ландшафту міста й прилеглих районів, що забезпечує комплексне вирішення питань озеленення й відновлення території, охорони природи й рекреації, націленої на поліпшення умов праці, побуту й відпочинку населення [ссылка скрыта].
- Комплексна зелена зона міста (КЗЗМ) – єдина система озеленених, обводнених, вкритих рослинним покривом територій міста і приміської зони, яка формує єдину систему взаємопов’язаних елементів ландшафту міста (містечка, групи міських населених місць) і прилеглого району, що забезпечує комплексне вирішення питань озеленення й обводнення території, охорони природи і рекреації і спрямована на поліпшення праці, побуту і відпочинку трудящих [3].
За функціональним призначенням зелені насадження КЗЗМ поділяються на три групи: 1) загального користування (приміські лісопарки, міські парки культури й відпочинку, районні парки, міські сади, сквери, бульвари, алеї); 2) обмеженого користування (зелені насадження на територіях мікрорайонів і районів, на ділянках дитячих садів, шкіл, інших навчальних закладів); 3) спеціального призначення (насадження на міських вулицях і магістралях, території санітарно-захисних і водоохоронних зон, ботанічні й зоологічні сади, арборетуми, насадження на територіях розсадників, квіткових господарств, плодових садів приміських господарств, на кладовищах тощо) [3].
Як синонім до поняття КЗЗМ вживають вислів «зелений пояс міста». Однак цей термін у наукових публікаціях та нормативно-правових документах не зустрічається. Його використовують, переважно, у публікаціях популярного та науково-популярного характеру.
Аналіз опублікованих матеріалів дає змогу зробити висновки, що у більшості робіт увага приділена ландшафтно-архітектурному підходу до організації та планування міських зелених насаджень; біогенній складовій зелених зон, вивчався її вплив на здоров’я, самопочуття та психо-емоційний стан людини; питання забруднення зелених територій.
На жаль, попри велику кількість публікацій, у них не чітко визначено сутність та зміст поняття зелена зона міста, термін вживається синонімічно до зелених територій загалом, що потребує внесення певних уточнень. Аналіз доступних за темою матеріалів дає змогу зробити висновки про доцільність вживання даних термінів у таких їх значеннях:
- ЗЗ – сукупність зелених насаджень в межах певної території;
- СЗЗ – це просторово-рослинна, спеціально виділена зона між промисловим підприємством і районом проживання населення.
- ПЗЗ – територія за межами міської забудови, зайнята лісами, лісопарками та іншими озелененими територіями (садами, виноградниками, розсадниками, квітковими господарствами, дачними товариствами, землями сільськогосподарського призначення – ріллею, сіножатями, пасовищами, незручними землями – ярами, балками тощо), яка виконує захисні, санітарно-гігієнічні, продуктивні функції, і частково є місцем відпочинку населення.
- ЗЗМ або населеного пункту – заміські лісові, лісопаркові та інші озеленені території, що виконують захисні, санітарно-гігієнічні функції та є місцем відпочинку населення.
- Комплексна зелена зона – загальна сукупність внутріміських і приміських насаджень різних типів та їх сполучень, що мають локальний чи регіональний характер поширення.
Термін КЗЗМ, очевидно, є найбільш багатокомпонентним і таким, що тісно пов'язаний з вирішенням багатьох місто будівничих, архітектурних, культурно-освітніх, інженерно-технічних, біологічних, агротехнічних, економічних та інших питань, а об’єктивне існування системи міських та приміських зелених територій дозволяє забезпечити екологічну, функціональну й естетичну якість життєвого середовища шляхом гармонійного поєднання антропогенних і природних комплексів. Об’єкти, що формують КЗЗМ а також їх співвідношення та територіальне поєднання вивчаються спеціалістами екологами, фітоценологами, регіоналістами, географами та іншими.
Однак, найбільш потужною складовою, що створює особливості рекреаційного потенціалу приміської зони, впливає на формування мікроклімату й радіаційно-температурного режиму, санітарно-гігієнічного благополуччя території є лісові масиви зеленої зони міста.
Власне, існування зеленої зони міста та її об’єктивні властивості дозволяють врегульовувати цілий ряд проблем, що мають, переважно, антропогенне походження:
- виділення кисню та поглинання вуглекислого газу;
- охолодження міського «острова тепла» за рахунок витрат на фотосинтез і транспірацію, збільшення альбедо поверхні;
- виділення біологічно активних речовин – фітонцидів, які пригнічують розвиток патогенних мікроорганізмів у навколишньому середовищі;
- збільшення концентрації негативно заряджених іонів в атмосфері під наметом деревостанів та над насадженням;
- поглинання забруднювачів атмосферного повітря – пилу, сажі, газів та інших шкідливих сполук;
- зниження рівня шуму (листяні породи здатні поглинати до 25 % звукової енергії) [6];
- стабілізація вітрового режиму, «розвантаження» повітряних мас;
- перерозподіл опадів у вигляді дощу, зменшення поверхневого стоку, затримка снігу й талих вод;
- підвищення відносної вологи повітря, «згладжування» її добових і сезонних коливань;
- зниження рівня ерозії, поліпшення структури, збільшення проникності й, у ряді випадків, родючості ґрунтів [за 12]
Інтенсивність використання населенням лісів зелених зон дозволяє диференціювати їх територію на дві частини: лісопаркову та лісогосподарську. Лісопаркову формують насадження, які розташовані безпосередньо близько до населених пунктів, мають розвинуту дорожно-стежкову мережу та добре транспортне сполучення, є естетично привабливими, стійкими до антропогенного впливу, придатними та впорядкованими для масового відпочинку. На базі лісопаркових насаджень створюються приміські лісопарки (термін «лісопарк» у спеціальній літературі з’явився у 1909 р. У цей час у Німеччині була видана брошура Саліша «Лісопарк: його облаштування та зміст» [13]) та рекреаційні зони відпочинку населення.
До лісогосподарської частини відносять насадження, віддалені від населених пунктів, з недостатньо розвинутим транспортним сполученням, які не так інтенсивно відвідує населення. Вони використовуються для епізодичного, неорганізованого відпочинку і виконують захисні та санітарно-гігієнічні функції, слугують резервом для розширення лісопаркової частини [11].
Внутрішньою межею такої зони служить перспективна межа міської забудови, встановлена проектом планування міста (генеральним планом розвитку); зовнішня її межа визначається потребою даного міста у площі зеленої зони і залежить від наступних чинників:
- величини міста (населеного пункту), наявності та територіального розташування в них промислових підприємств із врахуванням перспектив їх розвитку на найближчі 10-20 років;
- необхідності захисту від несприятливого кліматичного впливу, димових і газових викидів промислових підприємств;
- наявності та напряму існуючих та проектованих транспортних шляхів, із врахуванням можливості використання їх рекреантами;
- фактичного та прогнозованого розташування місць масового відпочинку населення (санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку тощо) з врахуванням їх місткості;
- наявності лісів, садів та інших насаджень, а також земель, придатних для створення лісонасаджень, наявності річок, озер та інших водойм.
Зелені зони відіграють важливу роль і є буфером між урбанокомплексами і природними екосистемами. Тому їм приділяється підвищена увага. З одного боку вони нерідко є місцями звалища сміття, підвищеного рекреаційного навантаження і страждають від самовільних рубок, пожеж, випасу. Разом з ним, в них часто фіксуються знахідки рідкісних рослин і тварин. Це пояснюється зниженою конкурентною здатністю рідкісних видів.
Як зазначено у «Порядку спеціального використання лісових ресурсів» (2007 р.) [8], виділення лісових ділянок для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей здійснюється з урахуванням схем районного планування, генеральних планів розвитку населених пунктів, програм розвитку лісового господарства а також матеріалів лісовпорядкування.
У разі відсутності зазначених схем, планів і програм або інших матеріалів пропозиції щодо виділення лісових ділянок для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей можуть вносити зацікавлені підприємства, установи, організації і громадяни.
На основі функціонального зонування лісів і визначення рівня рекреаційного навантаження приймається рішення щодо рекреаційної придатності конкретної території, вибору місць розміщення рекреаційних об'єктів, здійснення прогнозування можливої деградації лісових екосистем, планування господарських і природоохоронних заходів, спрямованих на усунення або запобігання негативного впливу надмірного рекреаційного навантаження.
Зазначені пропозиції з додатком переліку лісових кварталів, що проектуються до виділення в зелені зони, розглядаються місцевими органами влади. Їх рішення разом із всіма необхідними матеріалами передається через місцеві органи управління лісового господарства до Держкомлісгоспу України. У свою чергу Держкомлісгосп України пропонує відповідні рішення до затвердження КМ України.
Площа зеленої зони міста чи населеного пункту визначається згідно з діючими нормативами (табл. 1, 2) [4, 5, 7].
Таблиця 1
Нормативи визначення площ лісів зелених зон навколо населених пунктів (га на 1000 осіб населення)
| Лісистість, % | Населені пункти з кількістю населення, тис. осіб. | |||||
| 12 і > | 12,1-50 | 50,1-100 | 100,1-250 | 250,1-500 | > 500 | |
Українське Полісся | ||||||
| 5 і < | 10 | 11 | 17 | 20 | 25 | 30 |
| 5-10 | 15 | 20 | 30 | 35 | 45 | 60 |
| 10,1-15 | 25 | 30 | 50 | 55 | 75 | 90 |
| 15,1-20 | 40 | 50 | 70 | 85 | 110 | 135 |
| 20,1-25 | 45 | 55 | 85 | 100 | 130 | 160 |
| > 25 | 55 | 70 | 105 | 125 | 165 | 200 |
Лісостеп і Степ | ||||||
| 3 і < | 7 | 9 | 14 | 16 | 20 | 25 |
| 3-5 | 11 | 14 | 20 | 25 | 30 | 40 |
| 5,1-10 | 20 | 25 | 35 | 45 | 55 | 70 |
| 10,1-15 | 30 | 40 | 60 | 70 | 90 | 110 |
| > 15 | 45 | 60 | 85 | 100 | 130 | 160 |
Гірський Крим і Українські Карпати | ||||||
| 5 і < | 10 | 13 | 19 | 20 | 30 | 35 |
| 5-10 | 20 | 25 | 35 | 40 | 50 | 65 |
| 10,1-15 | 30 | 35 | 55 | 60 | 80 | 100 |
| 15,1-20 | 45 | 55 | 80 | 90 | 120 | 145 |
| 20,1-25 | 50 | 65 | 95 | 110 | 140 | 175 |
| > 25 | 65 | 80 | 120 | 135 | 180 | 220 |