Geum.ru

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Вид материалаДокументы

Содержание


Бібліографічний опис
Мова українська Тематика і ключові слова
Раціональне та ірраціональне в методології науки
Подобный материал:

© Орест Гасяк

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича


ЕПІСТЕМНИЙ ПОТЕНЦІАЛ НАУКОВОЇ ПРОБЛЕМИ

ЯК ФОРМИ І СПОСОБУ ПЕРЕХОДУ ВІД ЕМПІРИЧНОГО ДО ТЕОРЕТИЧНОГО


Стаття присвячена висвітленню специфіки прояву гносеологічного потенціалу наукової проблеми у перехідних ситуаціях становлення і розвитку наукового знання.

Ключові слова: «згорнута» гіпотеза, емпіричне, епістемний потенціал, ідея, наукове пізнання, наукова проблема, парадигмальне знання, проблемо генний фактор, теоретичне, теорія, факт.


З’ясування ціннісних параметрів пізнавальної діяльності у контексті філософської теорії цінностей є актуальною проблемою сучасного наукознавства. Ця проблема набуває певної гостроти, оскільки пов’язана з особливою роллю науки, у житті суспільства. У цьому зв’язку осмислення ціннісних потенцій основних форм і способів розвитку знання посідає чільне місце серед завдань, що постають у філософії та методології науки. Висвітлення специфіки епістемного потенціалу наукових проблем має неабияке значення для теорії і практики наукового пошуку та його результатів. Аксіогносеологічний аспект дослідження знання, процесу його виникнення, становлення і розвитку є актуальним у філософії науки. Він постає як об’єктивно зумовлена вимога зміщення уваги логіки і методології науки з проблем обґрунтування знання на проблеми побудови загальної теорії розвитку знання, розв’язання яких передбачає можливість планування науково обґрунтованих дослідницьких програм, якісного й ефективного їх застосування [12, с.422]. Для сучасної цивілізації не досить мати знання про те, “яким є світ”. Людство хоче дізнатися про деякі нові проблеми, про нові прогнози [7, с.144]. Пізнавальні завдання, що постають перед людством, потребують не тільки відповідного методологічного обґрунтування, але й світоглядного осмислення. “Постнекласична наука, – зауважує В.Стьопін, – значно розширює поле можливих світоглядних смислів, з якими узгоджуються її досягнення. Вона залучена до сучасних процесів розв’язання проблем глобального характеру і вибору життєвих стратегій людства” [18, с.713]. Тому дослідження епістемних потенцій проблеми як однієї із визначальних форм розвитку знання постає важливим філософським завданням, розв’язання якого сприятиме переоцінці орієнтацій наукового пізнання та оптимізації процесу формування адекватних їм напрямків наукових досліджень.

Розв’язання проблеми розвитку наукового знання, шляхів і способів його функціонування залежить від усталеної в конкретно історичну епоху методології наукового пізнання, ціннісний потенціал якої здатний задовольняти потреби наукової практики в широкому контексті аксіосфери культури. Абсолютизація ролі одних методів чи способів пізнання й применшення інших призводить до нехтування тих феноменів розвитку знання, без яких неможливий не тільки початок наукового пізнання, але й виникнення, становлення й розвиток тієї чи тієї форми знання в межах однієї наукової дисципліни чи на стику наук.

Якщо наукові проблеми, що виникають у різних сферах і на різних етапах і рівнях пізнавальної діяльності, є неодмінними формами і способами розвитку наукового знання, то закономірно постають питання про те, що то за феномени, який механізм їх виникнення , постановки, розв’язання, їх місце та роль у пізнавальному процесі, зокрема при переході від емпіричного до теоретичного.

Проблема проблем не раз поставала і досліджувалась не тільки у філософії та методології науки, а й у рамках спеціальних дисциплін, наприклад, у лінгвістиці, психології, дидактиці, кібернетиці та інших науках. Це не могло не позначитися на розумінні проблеми як такої. Воно знайшло свій вияв у неоднозначному вживанні терміна “проблема”, який донині ототожнюється, як це не прикро, з такими поняттями, як “питання”, “проблемна ситуація”, “ситуація задачі”, “інтелектуальна задача” тощо. Чомусь до цього часу проблема експлікується як “питання або цілісний комплекс питань”, розв’язання яких репрезентує суттєвий теоретичний або практичний інтерес [20, с.533], не кажучи вже про те, що навіть в “Енциклопедії постмодернізму” [14] відсутня стаття про проблему. Складається враження, що “бум” досліджень з проблемології характерний для 70-80-х років ХХ сторіччя, дещо вщух, і крапки над “і”, здавалося б, розставлені, хоча насправді це не так. Чимало наукових розвідок, присвячених логіко-гносеологічній природі проблеми як форми розвитку знання, час від часу з’являється на сторінках наукових та науково-методичних видань, в яких продовжують з’ясовувати доконечну суть проблеми та її потенціал. Ця обставина засвідчує той факт, що не все так просто, як видається на перший погляд. Невипадковим є факт різнотлумачення терміну “проблема” та експлікації змісту однойменного поняття.

Зазначимо, що концепція наукової проблеми як пізнавального завдання з обґрунтування і підтвердження певної гіпотетичної ідеї шляхом побудови принципово нового знання або нового в парадигмальному знанні найбільш адекватно відображає проблемну природу наукового пізнання, позаяк спирається на реальну наукову практику, його етапи, рівні, засоби і способи побудови нового знання [2]. Саме в контексті останньої розглянемо епістемний потенціал наукової проблеми при переході від емпіричного до теоретичного.

У філософії та методології науки робилися спроби аналізу перехідних ситуацій у розвитку науки та їх логічної і гносеологічної реконструкцій, що свідчить про важливість цього роду досліджень [5; 6; 9; 11; 12; 17 та ін.]. Зауважимо, що процес наукового пізнання і розвиток знання подавався як перехід від фактів до гіпотези і від останньої до теорії [16, с.152-153]. За такого розуміння поза процесом побудови нового знання опинялись такі важливі засоби його розвитку як ідея, проблема, гносеологічні ситуації та фактори, що їх породжують тощо. Якщо проблема і залучалась до процесу розвитку знання, то лише як допоміжний засіб, який радше визнавався за своєрідне “риштування” при зведенні наукової будівлі. Уже згодом проблема та її гносеологічні потенції поступово набувають іманентних ознак форми й способу розвитку знання у взаємозв’язку з гіпотезою і теорією.

Історія розвитку науки, логіка наукового дослідження філософія і методологія науки переконують у тому, що розвиток знання неможливий без таких іманентних йому форм і способів, як усталене парадигмальне знання, новий факт, проблема, ідея, гіпотеза, теорія, наукова картина світу тощо. Крім цього, науковою практикою доведено, що пізнавальний процес постає як певна послідовність взаємопов’язаних етапів переходу від знання до усвідомлення незнання, від незнання до ймовірного знання і від останнього – до знання достовірного [3; 13; 15; 17]. Зазвичай вивести теоретичну модель з емпірії – важке, але виконуване завдання. Як зазначає В.Швирьов, “побудова теоретичної моделі знаменує собою перехід від емпіричної стадії науки до її теоретичної стадії” і постає як “діалектичний стрибок у розвитку наукового пізнання” [21, с.328]. У цьому зв'язку виникають питання про те, за яких умов і як відбувається цей “стрибок” при переході від емпірії до теорії, які форми й способи розвитку знання беруть участь у цьому процесі, в чому і як проявляється їх аксіологічний потенціал. Цілком вірогідно, що розв’язання цього завдання передбачає передусім з’ясування природи емпіричного і теоретичного, критеріїв їх диференціації тощо.

Проблема емпіричного і теоретичного є однією із складних проблем філософії і методології науки, оскільки, як зауважує В.Швирьов, зачіпає суттєві питання про способи отримання нового знання, про структуру наукового знання, про природу ідеалізації, типології, пояснення тощо [21, с.6].

Усталена в гносеології, методології та логіці науки типологія знання на емпіричне й теоретичне стосується радше філогенези конкретнонаукового знання і не поширюється на відношення між концептуальними уявленнями в межах “парадигми” чи загальнонаукової картини світу, а також на міждисциплінарні зв’язки між фрагментами знання. Ця обставина дещо уповільнює процес з’ясування багатьох питань логіки й методології науки про природу наукового знання, процес його становлення і розвитку.

Процес наукового пізнання (якщо його розглядати в генетичному і функціональному аспектах) постає як перехід від емпірії до теорії, і навпаки – від теорії до емпірії. Як правило, емпіричне знання передує теоретичному і підтверджує останнє. Ці процеси взаємопов’язані і взаємозумовлені. З одного боку, “емпіричне, як зазначає В.Швирьов, – відкриває нові факти, розширює горизонт бачення наукового мислення і ставить перед теоретичним дослідженням нові завдання. З другого боку, теоретичне дослідження, розвиваючи і конкретизуючи теоретичний зміст науки, орієнтує і спрямовує емпіричне дослідження, передовсім цілеспрямований експеримент” [21, с.368].

Аналіз статичної, функціональної і динамічної моделей розвитку наукового знання дає усі підстави погодитись не тільки з усталеною типологізацією знання на емпіричне й теоретичне, а також зі специфікою взаємовідношення між ними, а саме: якщо онтологією емпіричного є предметнонаукова данність, то онтологією теоретичного є відображена у формах мислення “емпірична реальність” (концептуальна, ідеальна реальність).

Специфічною властивістю теоретичного є здатність до самовідтворення незалежно від емпірії. Саме на теоретичному рівні форми мислення постають не тільки як результати пізнавальної діяльності, але й як засоби пізнання. Словом, на теоретичному рівні знання постає не тільки як результат, підсумок, “знятий” з чуттєво-наочних уявлень, але й як саморозвиваюча, рефлектуюча система знання, що продукує нове знання через синтез наявних форм мислення. Але навіть за такого, здавалося б, чіткого розмежування емпіричного й теоретичного проступає думка про те, що ця демаркація має відносний характер. Тому сепарація знання на емпіричне й теоретичне можлива тільки в кожному конкретному випадку їх співвіднесення. Нам видається, що головним критерієм розрізнення теоретичного й емпіричного рівнів знання є співвіднесеність концептуальних уявлень і їх онтологій в парадигмальному ряду наукової і метанаукової картини світу. Іншими словами, якщо онтологією емпіричного концептуального шару знання є чуттєво-наочні уявлення, то онтологією теоретичного знання постають не емпіричні констатації (“протокольні речення”, “операціональні визначення” і т. ін.), а ідеалізовані об’єкти, які перетворюються у засіб пізнання об’єктивної реальності, результатом якого є теоретична модель дійсності. Кожний раз, проводячи демаркаційну лінію між емпіричним і теоретичним, треба враховувати не тільки рівневу типологію в межах тієї чи тієї конкретної науки, а й співвіднесеність різного рівня концептуальних уявлень у ширшому контексті їх співвіднесення. Зрозуміло, що такий підхід до типології знання веде до перегляду традиційних поглядів на природу спостереження, наочності, наукового обґрунтування, верифікації, фальсифікації, досвіду, емпіричного, теоретичного тощо, а також вносить певні корективи в завдання побудови загальної логіко-гносеологічної схематики процесу наукового пізнання, засобів і способів переходу від одного рівня знання до іншого.

Взаємозв’язок між емпіричним і теоретичним неможливо подати в достатньо “прозорій” формі на сучасному етапі розвитку знання, оскільки ускладнився не тільки процес отримання емпіричних даних, але й спосіб їх опису, пояснення і передбачення. І навіть за таких умов, методологія науки, на думку Е.Є.Лєднікова має декілька цікавих спроб, спрямованих на уточнення уявлень про емпіричну зумовленість теоретичних тверджень – “форсинг” (примус), теорема Крейга і рамсай-елімінація теоретичних понять, які відображають залежність мови теорії від мови спостережень [8, с.58-60].

Про емпіричну залежність теоретичних уявлень засвідчують такі принципи, як принцип історизму, спостережуваності і неспостережуваності, сходження від абстрактного до конкретного, розвитку, єдності теорії і практики тощо. Наразі відносна самостійність емпіричного й теоретичного зумовлена специфікою об’єкта пізнання, характерними ознаками якого є чуттєва сприйманість, зв’язок і з спостеженням, експериментом, незалежність існування об’єкта від суб’єкта пізнання, специфікою методів розв’язування пізнавальних завдань тощо, тоді як об’єктом теоретичного пізнання постають не чуттєво сприймані речі, властивості, відношення, а емпіричні констатації, залежності, виражені мовою спостереження і експерименту, тобто концептуальні уявлення, характерною особливістю яких є те, що вони уже певним чином залежать від дослідника, “стилю мислення”, “парадигми”, культури загалом. Розглядаючи питання співвіднесення емпіричного і теоретичного, П.Копнін писав: “І емпіричне і теоретичне – це два рівні руху мислення. Вони відмінні один від одного тим, з якого боку даний нами об’єкт, яким чином і способом досягнуто основний зміст знання, що служить логічною формою його вираження і, нарешті, яка його практична і наукова цінність” [4, с.132].

Викладене вище розуміння емпіричного і теоретичного може служити підставою для перегляду значення самих термінів “емпіричне” і “теоретичне”. Якщо первісне значення терміна “емпіричне” означало “засноване на досвіді”, “спостережуване”, а “теоретичне” – “дослідження”, “логічне узагальнення досвіду” тощо, то, беручи до уваги особливість співвіднесення емпіричного і теоретичного, ці терміни набувають нового смислу: “емпіричне” – це знання, яке передує теоретичному, включаючи також спостережуване і не спостережуване, що потребує опису й пояснення, а “теоретичне” – це знання, яке надбудовується над емпіричним.

Проблема ціннісних потенцій знання, форм і способів його досягнення зачіпає чимало проблем логіко-гносеологічного і власне філософського характеру. Природно постають питання про те, де, коли і як перетинаються гносеологічна й аксіологічна потенційність єдиного суб’єкт-об’єктного відношення; якими чинниками потенціюється цінність форм і способів розвитку знання; як взаємопов’язані між собою аксіосемантичні та логікосемантичні поля і ступінь їх антропосемності; що є мірилом ціннісних потенцій форм і способів розвитку знання та багато інших. Перш ніж дати відповідь на сформульоване нами завдання, зауважимо, що зміст поняття “знання” тлумачиться нами як “перевірений соціально-історичною практикою і засвідчений логікою результат процесу пізнання дійсності, адекватне її відображення у свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій” [20, с.192].

Результатом емпіричного етапу процесу пізнання постає факт, логічною формою вираження якого може бути окремо взяте судження або їх система, що описує явище [4, с.132]. Факти як фрагменти наукового знання, отримані на емпіричному рівні пізнання і виражені, наприклад, природною мовою, постають як певна сукупність висловлень (речень) у вигляді протоколів спостереження чи експерименту про речі, їх властивості та відношення з боку їх зовнішніх проявів, не розкриваючи їх сутнісної природи. Тому знання на емпіричному рівні має неповний і неглибокий характер. Номологічні висловлення, що виражають емпіричні залежності, поширюються тільки на спостережувану предметну область. Словом, фактом є такий фрагмент емпіричного або теоретичного знання, який репрезентує собою внутрішньо несуперечливе судження або систему суджень, які мають витлумачення в тій чи тій усталеній теоретичній системі. Але фактами вони є не самі собою, а тільки стосовно інших фрагментів знання, для яких вони служать засобом теоретичного і емпіричного обґрунтування.

Таке розуміння “факту” як одного із проблемогенних факторів дещо відмінне від усталеного в сучасній епістемології: “наукові факти лежать поза теорією і незалежно від неї” або “наукові факти лежать у рамках теорії і цілком детермінуються нею” [10, с.156]. Якщо “фактуалізм” абсолютизує автономність фактів, то “теоретизм” переконує в протилежному (Т.Кун, П.Фейєрабенд). Як фактуалізм, так і теоретизм абсолютизують відношення “теорія – факт”, що негативно позначається на з’ясуванні ціннісного потенціалу кожного члена цього відношення, епістемного зокрема. Самі собою ні факт, ні теорія не можуть проявити своїх ціннісних потенцій. Якщо визнати, наприклад, тільки цінність фактів поза теорією, то пізнавальна цінність останньої поглинається фактами, а сам процес розвитку знання постає як накопичення фактів – “старих” чи “нових”, – що не тільки суперечить природі процесу наукового пізнання, а й суті самого процесу розвитку знання. Якщо ж визнати, приміром, тільки цінність теорії поза відношенням до фактів, то гносеологічна цінність останніх поглинається теоріями, а сам процес розвитку знання постає як накопичення теорій, що знову ж таки суперечить не тільки суті процесу пізнання, а й природі процесу становлення нового знання. Зважаючи на вище означене, маємо погодитися із думкою А.Нікіфорова про те, що “і фактуалізм, і теоретизм позбавляють значення одного із членів відношення “теорія – факт” [10, с.158]. Запропоноване нами вище розуміння факту як певного фрагмента знання не суперечить його структурі: “науковий факт містить у собі три компоненти – лінгвістичний, перцептивний і матеріально-практичний, – кожний з яких однаковою мірою потрібний для існування факту” [10, с.164].

Проте процес наукового пізнання не завершується констатацією фактів, а передбачає узгодження їх з наявною системою знання у контексті ситуацій співвіднесення емпіричного й теоретичного. У який же спосіб долається перехід від емпіричного до теоретичного знання?

Відомо, що формою розвитку природознавства є гіпотеза. Гіпотеза – це завжди генетично перша форма пояснення невідомого. Чи є вона автономним знанням, чи їй передує інше знання? Наукова практика дає усі підстави вважати, що гіпотезі передує проблема як “нерозгорнута” гіпотеза, у вигляді гіпотетичного висловлення, що евентуально містить ідею можливого пояснення предмета пізнання. Це переконливо засвідчує історія розвитку науки. Наприклад, першим кроком подолання невідповідності між системою Птолемея і новими фактами та теоретичними уявленнями була висунута Коперніком ідея, або “згорнута” гіпотеза про геліоцентричну будову Всесвіту; несумісність між “речовою” теорією теплоти і новими науковими фактами була подолана через висунення Клаузіусом “згорнутої” гіпотези про незворотність процесів і т. ін.

Об’єктивною умовою виникнення проблем є встановлена неузгодженість між наявним знанням і новими фактами в проблемогенній ситуації. При цьому парадигмальне знання має задовольняти історично усталеним стандартам достовірності, повноти, незалежності аксіом і точності смислу термінів, мати емпіричну інтерпретацію, бути логічно замкненою системою [19, с.205]. Фактуальне знання мусить мати ознаку “новизни”, бути індиферентним стосовно теоретичних передумов, на підставі яких вибудувалась теоретична система. Усвідомлення цієї неузгодженості в межах проблемогенної ситуації, яке диктується не тільки потребами суб’єкта пізнавальної діяльності, а й внутрішніми проблемами вдосконалення знання, вимагає постановки пізнавальних завдань для усунення цієї неузгодженості через побудову нового знання шляхом обґрунтування певної ідеї спершу на рівні раціонального гіпотетичного уявлення, а відтак на рівні гіпотези і, нарешті, теорії. Коректно сформульовану проблему можна вважати наполовину розв’язаною. Саме цей момент досить важливий для апробації епістемного потенціалу наукової проблеми як форми і способу побудови нового знання. Проте формулювання проблеми ще не означає, що проблема потребує невідкладного або негайного розв’язування ба навіть може його отримати. Свідченням цього є той факт, що в науці існує більше проблем, ніж їх розв’язків. Ця ситуація також потребує пояснення в контексті аксіо-потенціалістської парадигми.

Безперечно, що самоузгоджене знання поза відношенням до чого- небудь, не може породити проблему. Будь-яка пізнавальна ситуація мусить містити у крайньому разі два фактори, що перебувають між собою у певному відношенні. Усвідомлення недостатності, непридатності наявного парадигмального знання для пояснення нових емпіричних чи теоретичних фактів призводить до ідеї побудови нового знання (нової теорії). Це усвідомлення постає в проблемогенній ситуації. Її можна розглядати як конфлікт проблемогенних факторів. Такими факторами при переході від емпіричного до теоретичного знання є не тільки нові емпіричні факти, а й нові гіпотетичні уявлення, тобто теоретичні факти, гіпотези, теорії. “Гносеологічні неузгодженості” або конфлікт між проблемопороджуючими факторами в проблемогенній ситуації постає у формі суперечності між несумісними фрагментами знання як у рамках однієї наукової дисципліни, так і на стику різних дисциплін в межах загальнонаукової картини світу. Конфлікт переважно полягає у “спротиві” відносно нових емпіричних і теоретичних фактів асиміляції їх наявним, “старим”, парадигмальним знанням. Ці та деякі інші конфлікти, менш поширені у сфері знання, є передумовами виникнення проблем на стику емпіричного і теоретичного знання.

Формулюючи гіпотетичні раціональні уявлення (ідеї), суб’єкт пізнавальної діяльності потрапляє у ситуацію вибору між конкуруючими ідеями. Він має усвідомити епістемну цінність цих раціональних конструктів, щоб переконатися у їх здатності служити засобом побудови нового знання або нового у наявному знанні. Історія науки засвідчує, що гіпотетичні ідеї або “згорнуті” гіпотези як форми й способи розвитку нового знання, мають спиратися перш за все на факти і знання явищ. Окреслене наводить на думку про те, що епістемні потенції проблеми в проблемогенній ситуації проявляються в цінності ідей, що містяться у змісті гіпотетичних суджень.

Репрезентований в істориконауковій літературі досвід науково-дослідницької роботи також дає підстави вважати, що в процесі пізнання висувають не одну, а кілька гіпотетичних ідей, на основі яких вибудовується кілька гіпотез. Постає питання: яка з множини запропонованих ідей потенційно цінна? Відповідь може бути одна: саме та, яка ляже в основу нової теорії як системи достовірного знання, витримавши випробування в процедурі вибору серед конкуруючих. Отже, епістемні потенції проблеми на рівні формулювання й постановки є функцією від епістемних потенцій ідей, що лежать в основі сформульованих на їх підставі пізнавальних завдань. Щоб гіпотетична ідея або згорнута гіпотеза виконала свою функцію, тобто лягла в основі майбутньої теорії чи концепції, вона мусить задовольняти критеріям науковості. Епістемоціннісний потенціал ідеї забезпечується логіко-гносеологічними, методологічними та загальнонауковими вимогами, що стосуються цієї форми знання. Сконструйована гіпотетична ідея має бути якомога простішою, тобто містити найбільшу кількість загальних відношень. Попередніми умовами вибору науковогіпотетичних уявлень або “згорнутих” гіпотез, що претендують на пояснення певного фрагмента реальності, є зв’язок цих уявлень з фактами, на базі яких вони виникають, їх внутрішня, логічна несуперечливість, теоретична обґрунтованість, тобто відповідність усталеній парадигмі, і простота. Означені критерії засвідчують той факт, що епістемний потенціал наукової проблеми на етапі її формування, постановки є також функцією від ціннісних потенцій як інтранаукових, так і екстранаукових факторів, що складають критерії оцінки потенцій наукових проблем. Як зазначає В.Берков, “не може викликати сумніву та обставина, що дослідник керується також певною системою світоглядних, гносеологічних, методологічних, етичних, естетичних та інших ціннісних настанов, згідно з якими здійснюється доцільний вибір об’єктів і способів діяльності” [1, с.47]. Саме через комплексний критерій оцінки потенцій наукових проблем визначається їх епістемна цінність як форм і способів розвитку знання та ступінь відмежованості від псевдопроблем і квазіпроблем.

Подальший розв’язок проблеми пов’язаний із розгортанням “обраного” на основі критеріїв науковості гіпотетичного раціонального уявлення у власне гіпотезу. У цьому зв'язку постає питання про критерії, яким мають задовольняти “розгорнуті” ідеї, або власне гіпотези, щоб мати можливість трансформуватись у теорії. Зауважимо, що гіпотетичні раціональні уявлення самі собою неспівставлювані з реальністю і в цьому розумінні неперевірювані і непідтверджувані. З них треба вивести гіпотетичні речення, які містили б терміни, співставлювані із джерелом сприйняття (реальністю). До підтвердження їх можна кваліфікувати антиципаціями спостереження, емпіричними констатаціями. Це, – у випадку підтвердження, – потенційні факти. Чим вища передбачуваність гіпотези, чим більше антиципацій спостереження підтверджується, тим вища ймовірність піднестися їй у ранг теорії. Тому вимога відповідності між емпіричними наслідками, що виведені з гіпотез, з емпіричними констатаціями є найістотнішою у процесі вибору гіпотези з множини конкуруючих. Проте це – не єдина вирішальна умова. Певним чином інтерпретовані емпіричні дані переважно підтверджували чимало гіпотез, що висувались в історії науки, але з часом опинялись серед помилкових. Тому в процесі вибору гіпотези неабияка роль належить критеріям, дотримання яких уможливлює трансформацію гіпотези в теорію. Такими критеріями є внутрішня несуперечливість, теоретична обґрунтованість (логічний зв’язок з теоріями, їх системою, законами науки), передбачувальна сила (здатність пояснювати не тільки відомі факти, а й передбачати нові), простота.

Перехід від ймовірного знання до достовірного здійснюється через висунення альтернативних гіпотез, їх верифікації чи фальсифікації, вибору однієї з них в якості претендента на роль теорії, яка пояснює не тільки виявлені факти, а й раніше пояснювані попередньою теорією. Вимоги, які висуваються стосовно гіпотез, складають комплексний критерій науковості, дотримання якого є передумовою перетворення обраної гіпотези в теорію. Процес розв’язування проблем постає як процес верифікації й фальсифікації тієї чи тієї гіпотези, що претендує на пояснення емпіричних даних. Зрештою гіпотеза, що задовольняє вказані вимоги, стає теорією, а поставлена наукова проблема – розв’язаною.

Отже, епістемні потенції наукової проблеми на етапі її розв’язування в проблемній ситуації забезпечується критеріями науковості гіпотези як форми становлення знання. Епістемний потенціал гіпотетичного раціонального уявлення, трансформований у епістемні потенції імовірнісної форми становлення знання, зберігає свій потенціал аж до побудови системи достовірного знання – нової наукової теорії, де ідея, сформульована у вигляді гіпотетичного припущення, знаходить своє обґрунтування за умови, що й теорія так само відповідає таким вимогам науковості, як повнота опису і пояснення емпіричних даних, дотримання принципів відповідності, спостережуваності, причинності, логічної несуперечливості, простоти. Комплексний критерій науковості забезпечує не тільки цінність ідеї впродовж усього процесу її обґрунтування (у формі гіпотетичного судження, гіпотези, нарешті, теорії), а й скеровує проблему на здобуття нового знання.

Епістемна потенційність наукової проблеми як форми і способу побудови нового знання є похідною від критеріїв науковості та потреб практики. Саме наукова проблема містить у собі мотив, інтенцію та імператив, примус до усунення неузгодженості між фрагментами знання через ідею, яка є невід’ємним елементом проблеми як форми і способу розвитку знання шляхом можливого синтезу несумісних фрагментів знання і, таким чином, усунення суперечності між ними та побудови на цій основі логічно несуперечливої системи достовірного знання. Від того, наскільки вдало буде сформульована проблема на підставі ідеї можливого синтезу несумісних фрагментів знання, настільки вдало розгортатиметься на її основі гіпотеза і, зрештою, теорія. Специфіка епістемних потенцій наукової проблеми полягає в тому, що вона є засобом побудови принципово нового знання про предмет дослідження на основі епістемозначущої ідеї. Наукова проблема виявляє ціннісні потенції як форма і спосіб розвитку знання тільки у зв’язку з такими формами становлення знання, як гіпотеза, теорія, концепція, парадигма тощо. Цінність наукових проблем полягає у тому, що вони є тими віхами у структурі знання, які визначають межу між знанням і незнанням, пізнаним і непізнаним. Оскільки наукова проблема векторно спрямована на отримання істинного знання, то вона потенціює увесь спектр можливих зв'язків між науковим і ненауковим, раціональним і ірраціональним, творчим і нетворчим, істинним і неістинним, когнітивним і некогнітивним, цінним і нецінним, випадковим і доконечним, можливим і дійсним тощо.

Наукова проблема – це не тільки форма й спосіб переходу від емпіричного до теоретичного; вона зберігає цю іманентну їй функцію також при переході від теорії до емпірії, а також на стику різних гіпотез чи теорій. Свідченням цьому слугує хоча б те, що навіть процеси верифікації чи фальсифікації потребують формулювання і постановки наукових проблем з метою встановлення зворотного зв’язку між теоретичними висновками тієї чи тієї концептуальної системи і тим, що вони пояснюють. Іншими словами, ставляться і розв’язуються проблеми з інтенсіонального й екстенсіонального рівнів розвитку знання, а заодно постають методологічні, філософські та інші проблеми науки. Наприклад, для верифікації (підтвердження) висновку загальної теорії відносності про вплив гравітаційного поля на поширення світла були сформульовані проблеми на з'ясування залежності швидкості світла від гравітаційного поля і проблеми на пояснення факту викривлення простору силою тяжіння і т. ін.

Епістемна цінність наукових проблем, що виникають і розв’язуються при переході від емпірії до теорії, полягає у тому, що вони служать засобом побудови принципово нового знання, а проблеми, що виникають при переході від теорії до емпірії, є не тільки засобом підтвердження достовірності принципово нового знання, а й способом вдосконалення його внутрішньої структури.

Проте проблеми постають не тільки на стику емпіричного й теоретичного знання. Вони виникають також на перетині різних наукових дисциплін, що перебувають у відношенні типу: астрономія – фізика, біологія – хімія, фізика – хімія, біологія – етика тощо. Саме поява і розв’язання міждисциплінарних проблем призвело до взаємодії і взаємопроникнення різних наук, що підсилило ціннісний потенціал проблем і розширило горизонт наукових досліджень, що дають приріст нового наукового знання.

Література

1.Берков В.Ф. Научная проблема (логико-методологический аспект) /В.Ф.Берков. – Мн.: Изд-во БГУ, 1979. – 128 с.

2.Гасяк О.С. Гносеологическая природа научной проблемы /О.С.Гасяк //Республиканский межведомственный научный сборник: Философские проблемы современного естествознания. – К., 1977. – Вып. 43. – С.120-126.

3.Копнин П.В. Гносеологические и логические основания науки /П.В.Копнин. – М.: Мысль, 1974. – 568 с.

4.Копнин П.В. Диалектика как логика и теория познания /П.В.Копнин. – М.: Наука, 1973. – 324 с.

5.Костюк В.М. Підтвердження та вибір гіпотези в науковому дослідженні /В.М.Костюк. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1973. – 174 с.

6.Крымский С.Б. Научное знание и принципы его трансформации /С.Б.Крымский. – К.: Наукова думка, 1974. – 208 с.

7.Кузнецов Б.Г. Ценность познания /Б.Г.Кузнецов. – М.: Наука, 1975. – 147 с.

8.Лєдніков Е.Е. Про специфіку співвідношення теоретичного та емпіричного /Е.Е.Лєдніков //Філософська думка. – 1976. − №5. – С.58-60.

9.Мамчур Е.А. Проблема выбора теории /Е.А.Мамчур. – М.: Наука, 1975. – 232 с.

10.Никифоров А.Л. Философия науки: история и методология /А.Л.Никифоров. – М.: Дом интеллек. книги, 1998. – 280 с.

11.Омельяновский М.Э. Диалектика в современной физике /М.Э.Омельяновский. – М.: Наука, 1973. – 324 с.

12.Очерки истории и теории развития науки. – М.: Наука 1969. – 424 с.

13.Проблемы логики научного познания. – М.: Наука, 1964. – 411с.

14.Постмодернизм. Энциклопедия. – Мн., 2001. – 1040 с.

15.Ракитов А.И. Анатомия научного знания /А.И.Ракитов. – М.: Политиздат, 1969. – 206 с.

16.Садовский В.Н. Дедуктивный метод как проблема логики науки /В.Н.Садовский //Проблемы логики научного познания. – М.: Наука, 1964. – С. 151-199.

17.Славин В.А. Проблема возникновения нового знания /В.А.Славин. – М.: Наука, 1976. – 294 с.

18.Степин В.С. Теоретическое знание. Структура, историческая эволюция /В.С.Степин. – М.:Прогресс – Традиция, 2000. – 744 с.

19.Философская энциклопедия. Совет. энциклопедия, – М., 1970. – Т.5. – 740 с.

20.Философский энциклопедический словарь. – М.: Совет. энциклопедия, 1983. – 840 с.

21.Швырев В.С. Эмпирическое и теоретическое в научном познании /В.С.Швырев. – М.: Наука, 1978. – 378 с.


Автор Гасяк О.С.

Назва Раціональне та ірраціональне в методології науки

Дата публікації /випуску 2011

Видавець Чернівецький національний університет

Бібліографічний опис

Гасяк О., Мудраков В. Раціональне та ірраціональне в методології науки/ Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 563-564. Філософія. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 3-7 с.

Мова українська

Тематика і ключові слова Окреслюється методологічний аспект розв’язку проблеми взаємозв’язку раціонального та ірраціонального, обґрунтовується ідея пошуку адекватної методологічної парадигми осмислення синтезу раціонального та ірраціонального в широкому соціокультурному контексті розвитку знання.

Ключові слова: методологія, раціональне, ірраціональне, інтуїція, знання, пізнання.

Анотація

Summary

Hasiak O., Mudrakov V. Rational and Irrational in the Science of Methodology. This article outlines methodological aspect of conclution of the problems between connection of the rational and irratinal, the idea of the searсhing methodological thoughts connection of the rational and irrational is regarded in social and cultural contex of standing and development of science. Keywords: methodology, rational, irrational, intuition, interconnection, knowledge, perception.


© Орест Гасяк

© Віталій Мудраков

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича


РАЦІОНАЛЬНЕ ТА ІРРАЦІОНАЛЬНЕ В МЕТОДОЛОГІЇ НАУКИ


Окреслюється методологічний аспект розв’язку проблеми взаємозв’язку раціонального та ірраціонального, обґрунтовується ідея пошуку адекватної методологічної парадигми осмислення синтезу раціонального та ірраціонального в широкому соціокультурному контексті розвитку знання.

Ключові слова: методологія, раціональне, ірраціональне, інтуїція, знання, пізнання.


Наука є особливим видом пізнавальної діяльності, що спрямована на вироблення об’єктивних, системно організованих та науково обґрунтованих знань. «Наука, – як зазначає В.Кохановський, – та сфера людської діяльності, в якій відбувається вироблення і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність, в яку науки – в міру свого розвитку – проникають все глибше й ширше» [3, с.3-4]. Будучи людською діяльністю, наукова діяльність характеризується рядом іманентних їй рис. Кінцевий результат цієї діяльності залежить не тільки від потенцій суб’єкта чи об’єкта, але й від того, яким чином здійснюється пізнавальний процес, які способи, прийоми, засоби при цьому застосовуються. Щоб отримати об’єктивне знання про об’єктивну реальність, як уникнути надмірного суб’єктивізму, релятивізму чи об’єктивізму? Ф.Бекон порівняв метод із світилом, що освітлює дорогу мандрівнику у темряві, і вважав, що не можна розраховувати на позитивний результат у дослідженні будь-якого явища, йдучи хибним шляхом. Р. Декарт методом називав «точні і прості правила», дотримання котрих сприяє накопиченню знань та уможливлює розрізняння хибного й істинного. Він вважав, що «краще не думати про пошук яких-небудь істин, ніж робити це без будь-якого методу, особливо без дедуктивно-раціоналістичного» [2]. Метод в науці – шлях вченого до осягнення предмета пізнання. Істинний метод слугує своєрідним компасом-орієнтиром, за яким суб’єкт пізнавальної діяльності прокладає цей шлях до істини убезпечуючи себе від можливих помилок. Свідомезастосуваня правильного методу є суттєвою умовою розвитку пізнання.

Проблема методу та методології посідає чільне місце в сучасній західній філософії, особливо в таких напрямках й течіях, як філософія науки, позитивізм і постпозитивізм, структуралізм і постструктуралізм, аналітична філософія, герменевтика, феноменологія тощо. Зауважимо, що з’ясовуючи питання, що питання методу і методології, не повинні обмежуватись лише філософськими чи внутрішньонауковими рамками, а розглядати їх у широкому соціокультурному контексті. Аргументуючи на користь сказаному свідчать дослідження Г.Волкова, М.Карпова, Б.Кедрова, І.Майзеля, М.Марчука, С.Микулинського, Н.Мотрошилова, О.Огурцова та інші.

Термін «методологія» може сприйматися, по-різному, залежно від контексту: або як сукупність рецептів дослідження, що застосовується певною науковою галуззю, або як вчення про методи пізнання й перетворення дійсності. В.Кохановський наприклад вважає, що, методологія обіймає собою «систему способів і прийомів… та вчення про цю систему, загальна теорія методу, теорія в дії» [3, с.167]. Головне завдання будь-якого методу – забезпечити успішне розв’язання пізнавальних, що дають користь нового наукового знання, його оптимальне функціювання та розвиток. Безумовно, методологія важливе та вкрай потрібне вчення. Проте, не варто впадати у крайнощі: з одного боку недооцінювати метод і методологічні проблеми, вважаючи це не істотним, таким, що відволікає від справжнього дослідження, від справжньої науки, а з другого – боку перебільшувати значущість методу, вважати його важливішим за предмет дослідження, перетворювати метод у «схоластичний універсал» наділений «всемогутністю». У такому випадку краще зайняти позицію «золотої середини», не впадаючи в «методологічний негативізм», та «методологічну ейфорію». Річ у тім, що «…жоден методологічний принцип не може виключити, наприклад, ризику потрапити в тупик у ході наукового дослідження» [7, с.86].

Проблеми методології науки актуалізується у зв’язку з постійною потребою усвідомлення наукою своєї іманентної природи, принципів, методів, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її в мисленні. Особливої актуальності проблеми методології науки набувають у зв’язку з нестримним розвитком науки, з тенденцією до втрати безпосереднього зв’язку між фактуальним та його теоретичним осмисленням. Постає потреба осмислити не тільки метод дослідження, а й головні засади та закономірності розвитку теорій, у контексті новостворених метатеорій тощо. Досліджуючи логіку формування та побудови наукового знання, методологія не займається технікою логічного виводу чи побудовою логічних конструкцій різного типу. «Її завдання, – пише В.Штофф, – полягає в аналізі пізнавальних можливостей і перспектив розвитку відповідних методів… вона займається гносеологічним, філософським аналізом методів наукового пізнання, що висунуті на перший план розвитком науки і техніки» [10, с.23]. Інакше кажучи, методологія науки є своєрідною теорію наукового пізнання, вона є тією частиною гносеології, котра досліджує пізнавальні процеси в науці, методи і форми наукового пізнання. Маючи справу безпосередньо з окремими науками чи сукупністю наук у цілому, методологія не розчиняється в цих науках, вона є частиною науки в тому розумінні, що вивчає гносеологічний бік науки. У цьому відношенні можна твердити, що методологія є разом з тим і філософською наукою, частиною теорії пізнання, гносеології.

Для розуміння наукового дослідження його методів, прийомів, форм взаємозв’язку раціонального й ірраціонального та способів організації отриманого знання тощо, суттєвим є виокремлення двох рівнів наукового пізнання – емпіричного й теоретичного. Розглядаючи емпіричний і теоретичний рівні та відповідні їм методи пізнання варто підкреслити, що хоча відмінність між емпіричним і теоретичним методами зумовлена об’єктивними та якісними відмінностями у змісті та способах наукової діяльності, в характері самого знання, проте ця відмінність відносна. Оскільки «жоден вид емпіричної діяльності або емпіричного знання неможливий без теоретичного його осмислення, без відповідних понять гіпотез, теорій, як і будь-яка теорія, якою б абстрактною вона не була, в кінцевому підсумку спирається на практику…» [10, с.26]. У цьому стосунку важко не погодитись із В.Швирьовим, який наголошує, що «для наук актуальність проблематики теоретичного й емпіричного пов’язана головним чином із необхідністю формування такої методологічної свідомості, яка була б здатна репрезентувати теоретичний та емпіричний рівні наукового знання і дослідження, як структурно оформлене ціле, як систему взаємопов’язаних елементів» [9, с.8]. На нашу думку, відмінність між емпіричним і теоретичним треба розуміти як різні ступені чи ланки «єдиного», складного, діалектичного, творчого процесу. Наукове пізнання, як творчий процес зорієнтований на отримання нового знання. Специфіка процесу становлення нового знання зумовлена як раціональними, так й ірраціональними чинниками. До проблеми співвідношення раціонального й ірраціонального торкались такі вчені й філософи, як: Б.Паскаль, І.Кант, А.Шопенгауер, Л.Вітгенштайн, М.Полані, К.Ясперс, З.Фройд, М.Фуко та інші.

Історія засвідчує, що надання переваги та навіть ідеалізація того чи того – раціонального чи ірраціонального – чинника як визначального у процесі формування та становлення нового знання призводила як правило до неповноти та неспроможності пояснити світ у всій його строкатості та поліфонічності. Відтак постала потреба у перебудові пізнавальної методології, яка б вимальовувала адекватнішу картину світу, тобто такої методології де б раціональні та ірраціональні потенції поставали як «дві сторони однієї медалі». На наш погляд, – раціональне та ірраціональне взаємопов’язані між собою як у процесі виникнення так і в процесі становлення. Вони взаємно потенціюють одне одного. Розділити їх, провести між ними демаркаційну лінію практично неможливо. Тож з’ясуванню проблеми раціонального та ірраціонального у процесі становлення нового знання в контексті методології науки є метою даної розвідки.

Означеній проблемі присвячено чимало спеціальної літератури. Увага філософів і методологів науки прикута до проблеми місця й ролі раціонального та ірраціонального в структурі й моделях розвитку науки, віднайдення механізмів їх смислового й ціннісного збагачення. Нині раціональність та ірраціональність набирають нового проблемного статусу, постаючи однією із фундаментальних філософських проблем. як зазначає М.Марчук, «проблема співвідношення раціонального та ірраціонального завжди була чи не найбільш інтригуючою, складною та загадковою в історії філософії» [4, с.139]. Нині, вона набуває нових вимірів, що зумовлено зміною методології науки, яка переосмислює себе в системі культури. «Сьогодні раціональність постає як одна із найважливіших компонентів свідомості й пізнання, йде переоцінка цінностей – усвідомлення неєдиності й неповноти класичного раціоналізму науки, переосмислення культурно-історичного статусу останньої» [5, с.74]. Нової значущості та актуальності набуває питання про раціональність, що містить у собі ірраціональне як момент свого руху, або ж як пише Л.Мікешина – «своє інше» [5, с.74]. З особливою актуальністю постає питання нового розуміння раціонального та ірраціонального в науці, якому присвячено великий масив досліджень. Певні аспекти цієї комплексної проблем висвітлюються, зокрема, у працях Н.Автономової [1], Н.Мудрагей [6], В.Швирьова [9], Л.Мікешиної [5], Е.Ушакова, А.Новикова, Е.Нікітіна, А.Аброчнова, В.Баришкова та інших.

Сьогодні усвідомлюється факт існування різних історичних типів раціональності. Наукова раціональність певною мірою відповідає ідеалам класичної раціональності, засади якої цементувались у Новий час. Істотною ознакою наукової раціональності вважається наявність строго визначеного й адекватного методу пізнавальної діяльності. Такий методологічний ригоризм нехтуює емоційним, світоглядним, ціннісним впливом, як «ненауковим», тобто таким, що певним чином викривляє (змінює) пізнавальну діяльність науковця. Крім цього наукова раціональність у традиційному, класичному розумінні виявляється надто вузькою, а тому вона не спроможна охопити реальний процес дослідження, який постає у соціокультурному просторі. «В тій чи тій формі фіксується присутність у науковому пізнанні різноманітних нераціональних (ірраціональних) компонентів, а самі теорії містять зміст, який виходить за межі як досвіду, так і методології [5, с.75]. Тобто раціональність потрібно розуміти значно ширше, аніж «традиційний канон», оскільки наукове пізнання окрім власних спеціальних наукових приписів, містить ще й ряд ненаукових. Якісно нові моменти в розумінні раціональності важливі і для природничонаукового, і для гуманітарного пізнання.

Нове розуміння раціональності спонукає й до нового трактування відношення його до ірраціонального. Одна із особливостей сучасного наукового та філософського пізнання полягає у зростанні зацікавлення до передумов формування нового знання. Це проявляється, зокрема, в підвищенні ролі саморефлексії науки, в прагненні осмислити діалектику відрефлексованого (раціонального) й невідрефлексованого (ірраціонального) в процесі становлення і розвитку знання та пізнавальної діяльності. Результатом такого процесу є вияв нових або майже не фіксованих раніше компонентів знання, особливо інтуїтивного й «дологічного» характеру. За такого підходу ірраціональне втрачає негативну оцінку й інтуїтивне, «постає як нове, ще невідрефлексоване в науці, що не набуло раціональних логічно визначених форм знання» [5, с.78]. «Ірраціональне існує тільки як момент власної діалектики розуму, що пов’язаний з творчим осягненням нового, невідрефлексований і не представлений в упорядкованому і систематизованому вигляді, як момент осягнення радше процесу, ніж результату» [1]. Подібні твердження подибуємо у Н.Мудрагей, яка звертає увагу на те, що в «процесі пізнання суб’єкт перетворює невідоме в зрозуміле, логічно обґрунтоване загальне знання. Таке ірраціональне краще виражати як «ще-не-раціональне [6]. Зважаючи на цю обставину, можна твердити, що в такому впадку ірраціональне постає як необхідний творчий компонент пізнавальної діяльності а відтак набуває певних властивостей та сукупність стабільних ознак параметрів раціонального знання. Варто зазначити, що такий підхід характерний для методологічних настанов з різним рівнем вимог та визначеності. Йдеться і про загальнонауковий рівень і про спеціальні методики, як природничо-наукової так і гуманітарної сфери. Хоча «в одних вони можуть жорстко визначати зміст діяльності, в інших лише регулятивно спрямовують її, задаючи тільки її загальні параметри та полишаючи достатньо простору для варіацій» [8, с.95-96].

Наукове знання і всі процедури його формування, перевірки і обґрунтування знаходять новий вимір, глибину і об’ємність, бо вводиться, по-суті, новий параметр, що фіксує присутність самого суб’єкта в знанні і, звичайно, в пізнавальній діяльності.

Ірраціональне часто має форму неявної, прихованої компоненти знання, котра постає у неявному особистісному знанні або в різноманітних формах несвідомого, які в свою чергу істотно впливають на пізнавальну та дослідницьку діяльність ученого. В наукових текстах, функціонує безліч неявних передумов, у тому числі філософські, загальнонаукові, етичні, естетичні тощо. «У якості неявних форм, – підкреслює Л.Мікешина, – у науковому знанні наявні також традиції, звичаї буденності і здорового глузду, а також перед-гадки, перед-знання, перед-розсудки, яким особливу увагу надає герменевтика, оскільки в них представлена історія» [5, с.78-79]. Неявне знання можна тлумачити як якусь ще не усвідомлену і вербально не оформлену форму свідомості й самосвідомості суб’єкта, як важливу передумову й умову спілкування, пізнання та розуміння. Проте хибною є думка про те, що не виражене в слові знання є неявним, оскільки знання може бути об’єктивоване, наприклад, у жесті, міміці, засобами живопису, танцю чи музики тощо.

У науці під інтуїтивним (ірраціональним) часто розуміють такі поняття, твердження, які не мають чіткого визначення й доказовості. Вони багатозначні, можуть по-різному тлумачитись, оскільки часто спираються не на логіку, а на висновки «здорового глузду». Віра в «очевидність» вихідних тверджень, які часто виражаються в словах «очевидно», «звідси випливає» тощо, може приховувати неусвідомлену помилку, вводити в оману. Така «самоочевидність», як психологічна достовірність, не може слугувати критерієм істини, оскільки часто базується на звичних уявленнях, за якими приховується чимало значущих властивостей і відношень. «Будь-яке дослідження і в природничих, і в гуманітарних науках передбачає виявлення прихованих помилок і досягнення «різного класу точності» [5, с.84]. Проте неможливо виявити всі інтуїтивні моменти і вилучити їх, остаточно визначивши і формалізувавши все знання. Тож інтуїція заміщує ще не сформоване знання, слугує орієнтиром вибору та побудови методологічної канви, можливих шляхів дослідження, хоча й не маючи «доказової сили». «Пізнавальна цінність інтуїції в тому, – як зазначає М.Марчук, – що вона розширює горизонт можливого досвіду, відкриває простір, у якому рухається дискурсивна думка. Інтуїція пробуджує дрімаючі потенції суб’єкта, завдяки яким цей горизонт осмислюється не стільки як зовнішня межа, скільки як внутрішні можливості (потенціал) істинності мислимого» [4, с.132].

Залежно від рівня спеціалізації застосовуваних методів методологічний арсенал науки охоплює як конкретні прийоми роботи, техніки і методики, так і сукупність більш загальних регулятивних принципів і тверджень. В методологічному арсеналі виділяють щонайменше два складники: 1) сукупність прийомів, алгоритмів, технік, яку називають оперативною компонентою наукової методології; і 2) сукупність регулятивних настанов, які називають регулятивною компонентою. Ці складники взаємодіють. Регулятивні елементи наявні в кожній методологічній структурі. Регулятивна компонента наукового пізнання потребує спеціального аналізу, оскільки методологічні регулятиви безпосередньо беруть участь в динамічній структурі наукового пізнання. Вони також сприяють зміні та оновленню науки. У сучасній філософсько-методологічній літературі проблема регулятивної компоненти наукового пізнання розроблялась переважно як тема ідеалів і норм наукового пізнання. Ця термінологія функціонує у працях В. Стьопіна. Зрозуміло, що сфера ідеалів та норм охоплює собою поліфонію регулятивів, що утворюють схему методу, задають загальні орієнтири, каркас наукової методології. Тема ідеалів та норм значно ширша і виходить за рамки когнітивного. Окрім особистісних пізнавальних настанов вона містить у собі також соціально-психологічні, соціологічні та інші характеристики.

Взаємозв’язок та взаємовідношення різних компонентів наукової методології ще не достатньо досліджені. Необхідні глибші і всеохопні розвідки, щоб повніше уявити механізм функціювання раціонального та ірраціонального, інтелектуальних настанов і технічних підсилювачів креативних потенцій суб’єкта пізнавальної діяльності тощо. В методологічному арсеналі науки існує великий масив тонких взаємозв’язків, які причетні до процесу становлення нового наукового знання.

Висновок. Резюмуючи вищеозначене, можна констатувати, що ірраціональні елементи пізнавальної діяльності, широко і розмаїто представлені в методології науки різними видами прояву несвідомого, неявного, інтуїтивного. Вони істотно доповнюють і збагачують раціональне за своєю природою наукове пізнання, створюючи певні труднощі в процесі побудови нового знання, але водночас активізують приховані креативні потенції дослідника. Крім цього, можемо з певністю стверджувати, що методологічні рефлексії стосовно місця і ролі раціонального та ірраціонального в процесі пізнання, постають партнерами, які не просто ведуть діалог, а й плідно взаємодіють та взаємодоповнюють одне одного. Процес формування нового знання постає умовою розкриття потенцій взаємозв’язку раціонального й ірраціонального, їхньої взаємодетермінованості. І останнє: тільки нова світоглядно-методологічна парадигма здатна окреслити параметри вимірності проблеми раціонального та ірраціонального та шляхи її розв’язання у широкому соціокультурному контексті наукової пізнавальної діяльності. Такою новою методологічною парадигмою є аксіопотенціалізм.


Література

1.Автономова Н.С. Рассудок – Разум – Рациональность /Н.С.Автономова. – М.: Наука, 1988. − [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ссылка скрыта

2.Декарт Р. Рассуждение о методе [Електронний ресурс] /Р.Декарт //Сочинения в 2 т. – Т. 1. – М.: Мысль, 1989. – 654 с. – Режим доступу: istoric.ru/books/item/f00/s00/z0000537/st000.shtml

3.Кохановський В.П. Философия и методология науки /В.П.Кохановський. – Ростов н/Д., 1999. – 576 с.

4.Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання /М.Г.Марчук. – Чернівці: Рута, 2001. – 319 с.

5.Микешина Л.А. Философия науки: Современная эпистемология. Научное знание в динамике культуры. Методология научного исследования : учеб. пособие /Л.А.Микешина. – М.: Прогресс-Традиция : МПСИ: Флинта, 2005. – 464 с.

6.Мудрагей Н.С. Рациональное и иррациональное – философская проблема [Електронний ресурс] /Н.С.Мудрагей //Вопросы философии. – 1994. – № 9. – Режим доступу: ссылка скрыта

7.Пригожин И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой /И.Пригожин, И.Стенгерс; [пер. с англ., общ. ред. В.И.Аршинова, Ю.Л.Климонтовича и Ю.В.Сачкова]. – М.: Прогресс, 1986. – 432 с.

8.Ушаков Е.В. Введение в философию и методологию науки /Е.В.Ушаков. – М.: Издательство «Экзамен», 2005. – 528 с.

9.Швырев B. C. Теоретическое и эмпирическое в научном познании /B.C.Швырев. – М., 1978. – 384 с.

10.Штофф В.А. Проблемы методологии научного познания: Монография /В.А.Штофф. – М., 1978. – 269 с.