Олена Колінько Стефан Ковалів. Мала проза крізь призму часу
| Вид материала | Документы |
- М. П. Драгоманова колінько олена Петрівна удк 883. 3 Мала проза Стефана Коваліва, 309.35kb.
- Православна Церква в Польщі на початку 1920-х рр крізь призму судового процесу над, 381.47kb.
- -, 1842.33kb.
- Розділ зарубіжний досвід правового регулювання лобістської діяльності, 317.83kb.
- Тема №1 «Психологічна та лірична проза, проза у віршах. Модерністська проза на початку, 386.26kb.
- Габріеля Гарсіа Маркеса «Сто років самотності». Вихід у світ цього роману у 1967 році, 644.2kb.
- Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, 674.46kb.
- Програма тренінгу з тайм-менеджменту: Оцінка стилю використання робочого часу. Аналіз, 23.66kb.
- Тема: Є. Гуцало «сім'я дикої качки». Твір про людину І світ крізь призму морально-етичних, 98.34kb.
- Діхтярьова Олена Вікторівна, учениця 11 класу Антонівської загальноосвітньої школи,, 45.74kb.
Олена Колінько
Стефан Ковалів. Мала проза крізь призму часу
(сучасна інтерпретація)
Київ
Знання України
2002
Рекомендовано до друку Вченою радою Бердянського
державного педагогічного інституту імені П.Д. Осипенко
(протокол № 5 «01» 03 2002 р.)
Рецензенти:
доктор філологічних наук, професор Гуляк А.Б;
доктор філологічних наук, професор Ткачук М.П.
Колінько О.П. Стефан Ковалів. Мала проза крізь призму часу (сучасна інтерпретація). –К.: Знання України, 2002. – 177 с.
ЗМІСТ
Вступ
Стефан Ковалів у контексті літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття ……………………… 10
1.1. Вплив «школи Франка» на становлення письменника……… 11
1.2. Світоглядна позиція митця……………………………………… 19
«Пишу, що бачу і чую»: художня парадигма малої
прози С.Коваліва. Традиції та новаторство ………………… 24
2.1. Селянська тематика в художньому осмисленні С.Коваліва 25
2.2. Внесок С.Коваліва у розвиток теми «еміграційної
гарячки»…………………………………………………………………51
2.3. Бориславський цикл С.Коваліва як оригінальна і автономна
художня система …………………………………………………… 56
2.4. Місце педагогічних нарисів у творчому доробку
письменника ……………………………………………………………63
2.5. Світ дитинства у прозі С.Коваліва ……………………………75
2.6. Загальні зауваги про особливості творчості митця………88
Стильові модифікації малої прози С.Коваліва.
Синкретизм як її художня домінанта ………………… 91
3.1. Імпресіоністичні елементи в структурі творів
селянського темату …………………………………………………95
3.2. Психологізм і ліризація автобіографічного циклу
С.Коваліва………………………………………………………………118
3.3. Поетика натуралізму в «образках з галицької Каліфорнії» 131
3.4. Творчість С.Коваліва під кутом зору просвітительської
естетики ……………………………………………………………… 148
ВИСНОВКИ …………………………………………………… 155
ПРИМІТКИ …………………………………………………….. 163
Вступ
Ім’я галицького письменника Стефана Коваліва, який жив і творив на рубежі ХІХ – ХХ ст., не було достатньо відоме ні сучасникам, ні наступним поколінням. Фактично він не був залучений до історико-літературного поступу своєї доби. Та життя безнастанно змінюється, рухається вперед, а разом з ним і література, і уявлення про неї. Тому сьогодні, коли літературознавча наука намагається дати об’єктивну оцінку минулому, переосмислити історичний і естетичний досвід, інтерес до згаданого письменника закономірний. Ім’я С.Коваліва слід видобути із забуття та хрестоматійного напівзабуття, а то й зовсім відкрити заново. Своєю літературною діяльністю він заслуговує на те, щоб посісти належне місце в духовній культурі нашого народу, яку творили не тільки геніальні особистості, а й рядові і чесні трудівники, бо “всі вони трудилися на одній ниві і всі клали, один більше, інші менше, свою частку в будівлю нашого духу” [261, 8].
У художньому набутку С.Коваліва понад 100 оповідань і нарисів. Крім того, він є автором більше 40 педагогічних статей, виступів, методичних розробок, які й сьогодні мають неабияку педагогічну цінність. Однак у більш чи менш повному обсязі творчість письменника не була відома ні учасникам, ні наступним поколінням, хоча його “оповідання справді гідні того, щоб їх не забувати” [166, 81]. Широкої критичної літератури художній доробок С.Коваліва також не викликав.
Причини такої неуважності до письменника були різна. Почасти це пояснюється тим, що книжкові спілки не поспішали з виданням творів С.Коваліва, які були розпорошені по тогочасним часописам (“Руська рада”, “Діло”, “Батьківщина”, “Літературно-науковий вісник”, “Дзвінок”, “Учитель” та ін.) і здебільшого залишалися поза увагою критиків. Лише у 1899 р., напередодні двадцятилітнього письменницького ювілею, було опубліковано 2 збірки оповідань (“Дезертир”, “Громадські промисловці”). Реакція на них виявилася адекватною і в читачів, і в критиків: “Ми й не знали, що він пише такі гарні оповідання та що вже й написав їх стільки!” [166,81]. Осип Маковей пояснював цю ситуацію так: “З оповіданнями Ковальова склалася така сама пригода, як і з писаннями багатьох інших наших письменників: фейлетони часописей “з’їли” їх; хто їх у пору не прочитав, той уже опісля міг найти їх тілько в більших бібліотеках, а що не всякому, наприклад, із провінції, легко бувати в бібліотеках, то й не дивно, що люди забувають письменника, та що для них треба видобувати його твори із забуття” [166, 81]. Прикметно, що майже одночасно з названими оповіданнями накладом “Українсько-руської видавничої спілки” вийшли “Поеми”, “Полуйка і інші бориславські оповідання” І.Франка, збірка “Покора і інші оповідання” О.Кобилянської, “Дух часу” Н.Кобринської та збірка поезій “Думи і мрії” Л.Українки. Саме в цьому контексті й належить оцінювати появу не тільки названих збірок С.Коваліва 1899 р., а й інші його збірки наступних років: “Риболови і інші оповідання” (1903), “Похресник і інші оповідання” (1909), “Чарівна скрипка” та “Писанка” (1910), “В останній лавці”, “Щаслива бабуня” (1911), “Образки з галицької Каліфорнії” (1913). Однак названі книги не викликали широкого розголосу ні серед читачів, ні серед критиків, хоча, здавалося б, що саме з цим доробком С.Ковалів стане вже досить відомим письменником не тільки в Галичині, а й у всій Україні, яка “мала змогу познайомитися ширше з бориславською темою, а також з трагічними малюнками життя селян, які до того вели патріархальне життя, подібне до того, яке вели їх предки декілька сот літ тому, і на котрих тепер звалилася трагедія нафтоносного району, куди злетілися доробкевичі з усього світу” [44, 32]. Складалося враження, що читачі просто не хотіли зауважити тих збірок, а для критиків “бориславська тема була важка, від неї легше було спекатись, ніж глянути їй у вічі…Від крику з бориславського гетто затуляли вуха і вдавали, що не чують його” [44, 33], – спостерігає Р.Горак.
Була й інша причина недостатньої обізнаності читача з творами С.Коваліва. Це, передусім, необ’єктивність критиків. В першій же критичній замітці, яка з’явилася у 1894 р. (письменник почав друкувати художні твори і педагогічні статті ще в 1881 р.) і належали Сафрону Недільському, зауважується, що С.П’ятка (цим псевдонімом С.Ковалів підписував більшість своїх творів) – “знаний нашій публіці письменник – сатирик”, що він “особливо любується в малюванні образків з життя люду робучого, котрі виходять з його пера по-мастерски, з гумором та повні сатири” [182]. Антитезою до таких тверджень критика звучать слова О.Маковея: “Творчість С.Коваліва – це…одна сумна пісня, все повторювана, тілько з іншим змістом, повна ненависті до ріжнородних визискувачів руських селян, повна жалю до тих селян за їх темноту і непорадність і милосердя над ними…” [16,86]. Гумор і сатира, безперечно, стали невід’ємною складовою реалізму письменника, але не вони правлять за домінанту його індивідуального стилю. В багатьох його творах персонажі не веселяться, а страждають, і навіть гинуть, постаючи перед читачами звідчаєними й знужденімеми. Коли ж С.Ковалів вдавався до сміху, то він був не розважливо веселий, а спопеляючий, сатиричний. І.Франко, аналізуючи твори С.Коваліва називав їх автора “творцем крізь сльози всміхнутих нарисів”. Така оцінка І.Франка свідчила, що творчість С.Коваліва збігалася із загальною тенденцією розвитку української літератури к. ХІХ – п. ХХ ст., коли твори відомих письменників мали передусім не гумористичне, а драматичне звучання, часто навіть й трагічне. Пригадаймо хоча б “Синю книжечку” й “Новину” В.Стефаника, “За готар”, “Банк рустикальний” О.Кобилянської, “Чічку” й “Раз мати родила” М.Черемшини, “Поганяй до ями”, “Прощай життя” А.Тесленка.
Ще однією причиною напівзабуття митця була дещо спрощена інтерпретація його як реаліста. Рецепція його творів йшла по лінії “старої школи українських письменників – побутописців, що з позиції літературознавства на п. ХХ ст. (та й дещо пізніше) сприймалося, як анахронізм. На думку О.Маковея, одного з найавторитетніших критиків тогочасного літературного процесу, С.Ковалів писав “просто реалістичні образки” [166, 85]. Реалістичну оцінку творчості письменника дав О.Грушевський в літературному огляді “Сучасне українське письменство в його типових представниках”, присвяченому С.Коваліву, вперше звернувши увагу на твори бориславської тематики: він “малює лише бориславський побут і робить се з добрим знаннєм місцевих умов та з яскравим реалізмом” [55, 454]. С.Єфремов, М.Євшан, О.Петраш, В.Лесин, С.Дігтяр, О.Засенко підкреслювали наявність тільки реалістичних елементів у творчості С.Коваліва. Лише сучасний вчений літературознавець Ю.Кузнецов уперше відзначив, що творчість С.Коваліва не вкладається в рамки побутового реалізму і позначені модерними течіями і впливами: “В прозі молодших письменників, які продовжували реалістичну традицію ХІХ ст. (С.Коваліва, А.Чайковського, А.Тесленка, Г.Бордуляка), в к. ХІХ – на п. ХХ ст. намічається якісне оновлення стилістики” [151, 142].
С.Ковалів, залишаючись на засадах реалістичного, “натуралістичного” відтворення дійсності, уже в ранніх своїх творах намагався “магічною латиною психологізму” (І.Франко) освічувати душі своїх героїв. Це позначилося на його особливій увазі внутрішнього світу людини, який можна було відтворити тільки за допомогою “новітніх” прийомів письма. Тож у художньому набутку С.Коваліва знаходимо твори, які позначені впливом імпресіонізму або написані цілком в імпресіоністичному стилі, а особливість його індивідуального стилю обумовлена синкретизмом натуралістичних, імпресіоністичних та просвітительських елементів.
Загалом з невідомих причин ім’я С.Коваліва не згадувалося викладачами тогочасних підручників, посібників історії української літератури – О.Дорошкевичем, П.Колесником, О.Огоновським, М.Сулимою, М.Рудницьким, В.Радзикевичем. Тільки в “Нарисі української літератури” В.Коряка (1929) знаходимо невеликий шкіц про С.Коваліва.
Після смерті С.Коваліва його твори тривалий час не перевидавалися, хоча в 1926 р. у Харківському видавництві “Рух” вийшла невелика збірка оповідань під назвою “Ройтів шиб”. Після цього творчість письменника упродовж довгих років замовчувалася. Лише в 50-х рр. прізвище С.Коваліва почало згадуватися принагідно, у працях, присвячених творчості І.Франка, М.Черемшини, Л.Мартовича. О.Засенко в монографії “М.Черемшина”, висвітлюючи умови формування світогляду творчості митця, згадує при цьому й Коваліва : “Значного впливу І.Франка зазнали прозаїки і поети 80-90-х рр. – Н.Кобринська, С.Ковалів, У.Кравченко та інші” [86, 10].
У 1952 р. Львівська книжково-журнальне видавництво видало “Вибрані оповідання” С.Коваліва [116]. Збірка складалася з 19 найкращих оповідань і новел письменника. До неї додано вступну статтю В.М.Лесина й спогади про С.Коваліва, які належать його синові – Юліану Коваліву. В статті В.М.Лесина зауважується, що в окремих оповіданнях письменника “наявні сильні елементи натуралізму”, що на його творах “позначились провінційна обмеження спостережень автора (Борислав та сусідні села)” [86, 20]. Серед рецензентів цієї збірки можна назвати Д.Дереча, який у розвідці “Оповідання про минуле Галичини” пише : “Оповідання С.Коваліва допомагають нам уявити страшну капіталістичну дійсність, яка панувала колись на західних землях в Україні” [72, 120]. Далі автор коротко аналізує твори, нічого нового про життя і літературну творчість С.Коваліва не додає.
1958 року Державне видавництво в Києві видало “Твори” С.Коваліва в упорядкуванні В.Лесина та С.Дегтяря з їхньою передмовою, в якій творчість письменника трактується в ідеологічно – схоластичних вимірах. Все значення художнього набутку митця автори зуміли втиснути у наступні рядки: “Західноукраїнські землі уже возз’єднані з Радянською Україною. Борислав став радянським…Твори І.Франка, С.Коваліва про старий Борислав допомагають зрозуміти велич і немеркнучу красу тих змін, що сталися в Бориславі в радянські дні” [131, 28]. Більшість рецензентів погоджуються з такою загалом характеристикою творчості С.Коваліва, не залучаючи до аналізу ні нових творів письменника, ні нових здобутків передусім українського літературознавства.
Автори “Історії української літератури у 8 томах” (1967-1971) не залишають поза увагою постать С.Коваліва, щоправда, присвячуючи їй усього кілька сторінок, називають митця “талановитим письменником – демократом”, а його творчість – “своєрідним додатком, доповненням до всього того, що геніально відобразив у своїх прозових творах автор циклу “Борислав”” [199]. Не заперечуючи учнівства С.Коваліва у “школі Франка”, зауважуємо, що талан С.Коваліва хоч і не був таким могутнім і очевидним, як талант І.Франка, та все ж мав свою силу і неповторність, що й не дало йому загубитися серед незліченного потоку наслідувачів митця. Перейнявши літературний досвід Учителя, С.Ковалів творчо використав його у своїх художніх сполуках, продемонструвавши цим щасливу рису справжньої письменницької творчості, зарекомендувавши себе як художника, що вміє вчитися в інших, залишаючись при цьому самим собою.
В підручниках з історії української літератури 80-х рр ім’я С.Коваліва згадується лише в оглядових розділах, присвячених розробці робітничої теми в українській прозі [103, 503], особливо тема праці і капіталу [105, 203]. В наші дні у розгляді спадщини письменника також не намітилися пожвавлення. Лише у 1998 році до 150-річчя від дня народження С.Коваліва Р.Горак у Трускавці видав книгу “Стефан Ковалів”, де є багато цікавих відомостей про Бориславський край, родовід Ковалівих, але у книзі превалюють історично-краєзнавчі матеріали, а літературна творчість митця майже вийшла з поля зору дослідника, а “цей феномен ще потребує свого детального вивчення та осмислення” [44, 43], – погоджується Р.Горак.
Одне слово, творчий доробок несправедливо замовчуваного, по-своєму талановитого прозаїка Стефана Коваліва має повернутися до читачів і знайти переконливу інтерпретацію в українському літературознавстві.
Стефан Ковалів у контексті літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття
Стефан Ковалів жив і творив на межі двох епох, коли складність і суперечливість перехідної пори, кардинальні перетворення в економіці й соціально-політичному житті впливали на рух суспільних настроїв та свідомості нації. Ці процеси знайшли своє опосередковане відображення і в мистецтві. Українській літературі цього періоду, за слушним визначенням П.Хропка, “за активністю вторгнення в суспільне життя, інтенсивністю пошуків нового художнього методу, стильовим і жанровим розмаїттям належить одне з найвизначніших місць у духовній культурі нашого народу” [205, 23].
З’являється молоде покоління письменників, які усвідомлювали внутрішній, іманентний зв’язок національного мистецтва зі світовим і прагнули вивести українську літературу на ширші художні обшири. Прицільніше зосереджуючи свій погляд на ідейно-естетичних явищах і процесах Західної Європи, вони намагались зруйнувати стереотипи і нормативи етнографічного й реалістичного побутописання, розширити діапазон утвердження нових естетичних і суспільних еталонів. Людина і світ уже активніше осмислювалися ними за допомогою прийомів імпресіонізму, символізму, експресіонізму. Тому на початку століття в нашому письменстві спостерігалось незвичайне оживлення, відбувалися творчі дискурсії, змагання, полеміки, виникали “маси конфліктів”, “суперечних течій” (І.Франко), що призводили до глибоких переворотів у мистецтві слова.
Саме в період таких інтенсивних естетичних пошуків набуває творчої зрілості талант С.Коваліва. Головні риси його художніх новацій в дечому збігаються зі спрямуванням “нової генерації” українського письменства, з тенденціями розвитку всієї прози порогу сторіч. Звідси й наявність реалістичних тенденцій поряд з модерністськими. Письменник намагався (і не безуспішно) вийти за межі усталених сюжетів і конфліктів, традиційних героїв і образів, форм викладу, шукав нових художніх рішень і стилістичних засобів, віддаючи перевагу при цьому малій прозі.
У художньому набутку С.Коваліва натрапляємо на оповідання, новели, нариси, образки, етюди тощо, які давали можливість митцеві відтворювати найсвіжіші події, відгукуватися на актуальні питання щоденного життя, осмислювати дійсність у складній стереометрії.
Перевага “малих жанрів” у літературі кінця XIX – початку XX ст. була історично й естетично закономірною, бо саме в цих жанрових формах могли знаходити свій художній вияв розум і настрої суспільства внаслідок притаманних їм мобільності і злободенності, що, звісно, не обмежувало їх пізнавально-узагальнюючих можливостей і функцій. Саме відповідністю тому “нервовому часові” пояснював І.Франко і продуктивність, і “універсальність” новелістичних жанрів у літературі вказаної доби [188, 524].
Соціальну й естетичну значущість оповідання та його різновидів як найбільш адекватних форм моделювання дійсності в перехідні періоди історії, коли “пробуджена суспільна тенденція” ще не окреслилася достатньо, коли у письменника ще не було можливості побачити й осмислити цей новий суспільний процес загалом”, обґрунтував і Е.Шубін [215, 38].
Спроможність малих форм бачити в окремому загальне, сконденсованість у них плинності й розмаху епохи в її прикметних виявах імпонувало С.Коваліву. Всю його творчість можна назвати великим епічним твором, у якому з гуманістичних позицій письменника-демократа й просвітителя відображено численні й драматичні факти письменникової сучасності.
- Вплив «школи Франка» на становлення письменника
Літературно-естетичні погляди С.Коваліва були співвідносні з певними засадами письменників-сучасників, особливо І.Франком, якого вважають “основоположником цілої новелістичної школи”, “акумулятором новелістичного досвіду минулого етапу” (Ю. Мартич), що давав живлющу силу багатьом письменникам, як свого, так і наступного часу. Справді, в його поетиці знайшли відбиток прикмети розвитку прози кількох стадій і десятиріч, і це давало право судити про набуток майстрів слова з верховин особистого естетичного і художнього досвіду, вбачати у творах молодих авторів відблиск власного художнього світу, такого своєрідного й оригінального.
І.Франко справедливо підкреслював, що ні один справжній творець художнього слова не може обійтися без “школи”, без засвоєння форм і стилю, хоча головним є те, що письменник “свого” вносить у літературу, і при оцінюванні творів митця літературна школа, до якої належить автор, має дуже мале значення. Школа лише скеровує митця у формі і методі дослідження дійсності, а “зміст, дух, думку” автор повинен внести сам. І лише ці чинники визначають його письменницький хист та художню значущість творів.
Знайомство С.Коваліва з І.Франком відіграло незвичайно велику роль у його творчій долі і становленні його як письменника. Він, “Каменяревим генієм наснажений” (Л. Гнатюк), став його одним з найталановитіших учнів. С.Ковалів був гордий з цього і відверто зізнавався: “Я часто звертався за порадою до Франка”, “Франко навчив мене брати відразу чорта за роги...” [164, 153]. “Школа Франка” була для митця високим зразком реалістичного зображення трагічної долі спролетарізованого селянства, трагедії нафтоносного району Галичини – Борислава та багатьох інших злободенних тем із життя тогочасного суспільства. Оброблювати життєвий матеріал в художні сюжети С.Ковалів теж учився у Франка. Проникаючи не стільки в естетико-теоретичні виміри, скільки в саму художню практику, він свідомо й органічно освоював найсуттєвіші принципи оповідання І.Франка – його проблематику і поетику.
Характери, які моделювалися белетристами, їх ідейна сутність та етичний зміст, життєва мета і прагнення мають в обох митців багато спільного, зберігається і спосіб організації художнього матеріалу в єдине ціле – цикл, а відтак – повторюваність і варіантність ідей, образів, синтетичність й універсальність жанрово-стильової та образної систем.
У процесі зображення життєвих явищ І.Франко висував на перший план суспільні відносини і конфлікти, характери великої соціальної значущості, відтворював дійсність у всій її багатогранності, обравши головним героєм своїх творів представників трудящих мас.
Ці художні досягнення І.Франка допомогли С.Коваліву розкрити в своїх оповіданнях розлад і руйнування старого життя, різноманітні соціальні контрасти, економічну кризу тогочасного села, змалювати життя і працю ріпників на нафтових промислах Борислава, показати внутрішній стан і психологію “маленької людини”. Вміння подати оточення і події через сприймання героїв поставило С.Коваліва в один ряд з тими письменниками, про яких І.Франко писав: “За своїми героями вони щезають зовсім, а властиво, переносять себе в їх душу, заставляють нас бачити світ і людей їх очима” [197, 108].
Ідейно-естетичні позиції І.Франка, міра авторської причетності до поставлених проблем, розуміння закономірностей життя позначилися на особливому відборі життєвих фактів, на їх розміщенні і освітленні й у С.Коваліва, кредо якого було досить просте: реалізм у обов’язковому поєднанні з тонкою психологізацією. Поділяючи основний пафос Франкових естетичних правил: “У нас єдиний кодекс естетичний – життя”, вимоги про те, що “література певного часу повинна бути образом життя, праці, бесіди і думок того часу” [191, 12], він своєю творчістю реалізовував теорію “наукового реалізму І.Франка, що, за твердженям Д.Наливайка, має типологічну й генетичну спорідненість з натуралізмом, “конституючими домінантами” якого виступають “сцієнтизм, об’єктивізм, світоглядний монізм і принцип життєподібності” [141, 118–120].
С.Ковалів, моделюючи неповторну картину своєї доби, домагається її реалістичності завдяки натуралістичному “баласту”, який не дозволяє творчому методові письменника відірватися від дійсності з її злободенними проблемами. Особливо вражає “крайній реалізм” бориславського циклу, аналіз якого наштовхує на паралелі з творами І.Франка цієї тематики. Обидва письменники торкаються соціальних проблем: нерівності, нагромадження капіталу в руках підприємців, і одночасного зубожіння робітників; морально-етичних: деградації людської особистості, що детермінована не фізіологічними й біологічними чинниками, а згубним впливом соціуму; національних: зосередження природного багатства країни в руках чужоземців, які злетілись на нафтові родовища і вчинили потовп “святої землі” з єдиною метою – збагатитись і нажити багатомільйонні прибутки. Художнє вирішення цих проблем вимагало й адекватних форм: фактографічного письма, документованості розповіді і зображення, “точного” відтворення життя в повсякденно-побутовій правдоподібності.
І.Франко часто бував у Бориславі, заходив до С.Коваліва, удвох вони “гуляли” вулицями “галицької Каліфорнії”, бачили нестерпні умови життя бориславських робітників, говорили про нужденне становище селян. А, прийшовши додому, в кабінеті Стефана Михайловича, продовжували розмову про літературу, теми і образи якої обертались навколо побаченого і почутого. В ті часи і бориславська, і дрогобицька землі були справжнім пеклом, від якого здригався кожен, хто навіть заради цікавості приїздив подивитися на ці “дива”. Волею-неволею в це пекло потрапили І.Франко та С.Ковалів, котрі “хворіли” проблемами і нуждами цього краю і залишилися йому вірними до кінця свого життя. Своєрідним підтвердженням цього можуть бути й спогади Юліана Коваліва, сина письменника, який згадував, що батько “часто читав Іванові Яковичу свої твори, дуже переживав читане, давав окремі пояснення” [87, 23-24].
Ознайомлення зі світовою та українського класикою, пізнання динаміки художньої думки своїх попередників, передусім І.Франка, допомогло С.Коваліву виробити – відповідно до конкретного задуму і життєвого матеріалу – свої художні індивідуальні принципи. Не заперечення, відмова від попередніх традицій, а продовження й розвиток їх, оновлення структури в найбільш суттєвих її виявах (проблематика, жанр і стиль, типи героїв і конфліктів) стало прикметною рисою творчості галицького письменника. Тож не випадково, що в українській літературі першим в освоєнні бориславської теми сміливо пішов услід за Франком С.Ковалів. Саме він, не лякаючись осуду і цькування, творчо наслідуючи досвід свого вчителя, створив велику кількість творів про Борислав (більше двадцяти), які друкувалися в різних тогочасних часописах, а потім стали входити до складу окремих збірок (“Дезертир і інші оповідання”, 1899; “Громадські промисловці”, 1899; “Риболови і інші оповідання”, 1903; “Похресник і інші оповідання”, 1909 тощо).
В.Лесин та С.Дігтяр відзначали, що “ніхто із українських письменників після І.Франка так широко не показав тих процесів, що разюче виявилися в II половині XIX ст. в Бориславі і навколишніх селах, як його учень С.Ковалів” [129, 19], акцентуючи лише на тематичному новаторстві бориславських творів митця. Ми зосередимо увагу на жанрово-стильовому оновленні цього темату, бо “нове”, що вносять в літературу наші молоді письменники [...] лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у літературній манері або докладніше в способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти” [197, 107]. С.Ковалів, опрацьовуючи вслід за І.Франком найболючішу тему тогочасної дійсності, створив художні картини, які відрізняються і постановкою, і пошуками оригінальних рішень порушених проблем, і новими формами моделювання дійсності, і своєрідним авторським світосприйняттям.
І.Франко схвалив художній дебют початкуючого літератора, радо вітав появу нарисів та “інтересних ескізів про Борислав”, назвав С.Коваліва “нашим звісним письменником”. Він, перший із галичан, подав руку допомоги С.Коваліву, сприяв виданню його творів. Саме завдяки його увазі й турботам у 1899 році накладом “Українсько-руської видавничої спілки”, одним із редакторів якої був І.Франко, вийшло дві збірки тоді ще малознаного письменника: “Дезертир і інші оповідання” та “Громадські промисловці”.
І.Франко прихильно відгукувався також про педагогічну й культурно-громадську діяльність С.Коваліва, давав цінні поради, підказував теми статей, рецензій, запрошував його до участі у виданнях, які сам організовував, до співпраці в часописах. На шпальтах “Літературно-наукового вісника”, який активно впливав на розвиток мистецько-естетичної думки тієї доби, було опубліковано багато художніх творів С.Коваліва, його дописів, статей. Все це окрилювало письменника, надихало на літературну працю, а Франкова критика, розумні поради й настанови йшли лише на користь.
У 1900 році на сторінках цього часопису з’являється стаття О.Маковея “С.Ковалів” [132]. Увага визнаного критика до письменника не була випадковою. Можна припустити, що за посередництвом І.Франка, О.Маковей у 1898 р. почав листуватися з С.Ковалівим, готувати матеріал до характеристики його життя і творчості (частина цих листів зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України в архіві О.Маковея).
Для літературно-критичних розвідок О.Маковея щодо творчості С.Коваліва характерна орієнтація на біографічні дані митця. З цією метою він розшукує забутого “письменника одного закутка”, збирає про нього відомості, що на той час було нелегкою справою (“Ще ніде про житє і літературну діяльність Ковальова не писано: сам він так безнастанно занятий, що йому ніколи й пригадувати собі, що коли написав і де воно було печатане; до того ж він стілько несамолюбний, що й про своє житє – коли його спитати – скаже мало що”) [132, 82].
Доклавши чималих зусиль, О.Маковей врешті-решт написав ґрунтовну розвідку, в якій уперше познайомив читачів з біографією письменника, з його – повним поневірянь – дитинством, роками навчання і жахливими умовами його вчительської праці, особливо в центрі “галицької Каліфорнії” – в Бориславі. Дослідник вказав початок літературної діяльності С.Коваліва – 1881 рік, назвав псевдоніми письменника, щоправда, не розкриваючи їхнього значення: Дрозд, Дроздишин, Плескачка, С.П’ятка.
Зауважимо, що один з псевдонімів “розшифрував” значно пізніше Онофрій Іванович Солюк, старий ріпник, який довгий час працював інспектором в Озокеритнім промислі у Бориславі. Він згадував, що коли С.Ковалів на прохання І.Франка написав і опублікував кілька творів про Борислав, то вони настільки вразили місцевих можновладців своїм натуралізмом (а точніше – правдивим відтворенням тогочасного житя), що ті організували нагляд за письменником, сфабрикували “справу” про неблагодійність вчителя. І якби не втручання шкільного інспектора, який прибув на місце подій і провів серйозну розмову зі своїм підлеглим, що закінчилася присудом оштрафувати його на п’ять ринських (п’ятку) і вирахувати її із зарплатні (дуже мізерної на той час), то все могло б мати більш трагічні наслідки. На згадку про ті події письменник прибрав собі псевдонім “П’ятка” і ще гостріше став виступати проти бориславського безладу.
Осип Маковей, створюючи літературний портрет С.Коваліва (на основі двох збірок “Дезертир” та “Громадські промисловці”, 1899), схвалив як позитивну його ознаку належність до школи і традицій критичного реалізму. Виступаючи проти проявів протоколізму й сухої документальності в тогочасній прозі, О.Маковей дотримувався такої творчої вимоги – змальовувати правду життя художньо переконливо й психологічно достовірно. Таких же якостей він дошукувався і в творах Коваліва і, знайшовши їх, дав їм високу оцінку: “Спосіб, яким Ковалів описує бориславські відносини, зовсім об’єктивний. В описі його видно змаганє писати передовсім правду...” [132, 87].
Щодо художньої вправності С.Коваліва, то критик також висловив низку зауваг: “Але загалом, правда оповіджена звичайно просто і ясно, стилем таким, як би автор тілько з де – грубшого обтісав свій матеріал...”, “оповідання Ковалева попри всю свою пластичність, мають на собі сліди скорої роботи...”, що “потрібно більше зложеного стилістичного апарату...”, що автор “у своїх оповіданнях “в глибоку психологію не вдавався...” [132, 87-91]. Відсутність психологізму О.Маковей деякою мірою виправдовував зубожінням духовного світу і деморалізацією “Дрогобицьких Найд або Дувидів”: “...се душевне житє буває часом таке невиразне, що описувати його виразно, подавати психологічну студію, то значить: не подавати дійсної правди, тільки якусь психологічну спекуляцію” [132, 87].
Намагаючись дати об’єктивний аналіз творчості письменника, авторитетний критик, на нашу думку, не зміг уникнути стереотипності й схематизму, поверховості й спрощеності в потрактуванні творів С.Коваліва. Молодий літератор уже тоді намагався освічувати душі своїх героїв “магічною лампою психологізму” (І.Франко). Цього, на жаль, не помітив дослідник. Творів, у яких Ковалів виявив себе не лише уважним обсерватором людського життя, а й знавцем людської психології, О.Маковей ще не знав (хоч деякі вже й увійшли до складу аналізованих збірок, наприклад: “Олекса Щупак”, “Дрогобицький Найда”, “Безконечний швіндель”).
Незважаючи на деяку тенденційність, О.Маковей усе ж високо оцінив художні твори С.Коваліва, зарахувавши митця до групи галицьких письменників, в котрій бачив “Івана Франка, Василя Стефаника, Олексу Мартовича, Тимофія Бордуляка і Михайла Петрушевича, […] бо кождий з них – майстер у своїм роді...” [132, 90].
Тісно пов’язавши твори Коваліва з епохою і літературним процесом, О. Маковей прийшов до такого висновку: справжній митець (таким вважає і С.Коваліва) акумулює в своїх художніх здобутках суспільні, економічні й політичні фактори і, втілюючи їх у художньому слові, й сам може впливати на перебіг життєвих процесів: “Усі оповідання Ковальова одним великим голосом кричать: “Пробі! ратуйте нарід! Дивіться, як погибає марно!” [132, 89].
З цією розвідкою О.Маковея був згоден І.Франко, що, з одного боку, є виразним доказом спорідненості його поглядів на творчість С.Коваліва, а з другого, показником визнання його письменницького таланту.
Отже, у літературній біографії С.Коваліва багато важив І.Франко. Недарма його талановитий учень з теплотою і вдячністю завжди відгукувався про свого вчителя: “Це велике щастя мати свого улюбленого письменника і вчитись у нього, як дивитись на світ і як писати,” [164, 154], – зізнавався С.Ковалів на “товариській гутірці” львівських літераторів.
І все ж С.Ковалів не був одноосібно представлений у Франковій школі. Ол.Дорошкевич в “Підручнику історії української літератури” [60, 154] до неї зараховує, крім С.Коваліва, М.Павлика, Н.Кобринську, А.Чайковського, О.Маковея, Т.Бордуляка.
Заперечуючи учнівство й наслідування В.Стефаника, визначаючи феноменальність його таланту [35], не можемо не погодитись з думкою В.Лесина, згідно з якою “всі троє покутян, як і чимало інших їхніх сучасників, своїм учителем завжди називали І.Франка” [127, 123].
Неперевершений В.Стефаник називав І.Франка “другим сином народа, велетом, стовпом у нашій літературі,... нашим найкращим провідником, нашим учителем, ясним сонцем на українському небі”[168, 8].
На Марка Черемшину, який тільки-но починав свій творчий шлях, І.Франко справив враження “великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить ще дальше” [210, 343].
Опосередковано до “школи” Франка треба також зарахувати і Б.Грінченка, який один з перших східноукраїнських письменників зобразив у своїх творах тяжку працю шахтарів, правдиво розповів про їхнє підневільне життя, увів до своїх оповідань (“Серед чужих людей”, “Батько та дочка”, “Панько”) шахтарську лексику.
В оповіданнях Б.Грінченка, як і у творах бориславського циклу І.Франка та С.Коваліва, йдеться про спролетаризоване селянство, про його побут, про “культуру”, “повну горілчаного духу й цинізму”, що виявлялася у пияцтві, бійках та лихослів’ї шахтарів.
Варто погодитися з письменником, який признавався в тому, що сам: “...нічого там не вигадав, нічого зайвого не додав... – навпаки: дійсність була грубіша” [41, 9]. Як не згадати слова С.Коваліва, які прямо суголосні з цим твердженням Б.Грінченка: “...те, про що пишу, занадто сіре або занадто страшне [164, 151]. Доказів того, що все було саме так, у творах письменників знаходимо немало.
Та попри належність до “школи” Франка, кожен з вищеназваних талантів виробив свій оригінальний і цілком автономний від інших індивідуальний стиль, свою неповторну творчу манеру, зумовлену характером, психологією та уподобаннями, проте тісно пов’язану з попередніми набутками літератури.
І.Франка радувало те, що його побратими по перу, його “учні” були міцно зв’язані з життям, правдиво зображували реальну дійсність, майстерно обробляли художній матеріал, прагнули до творчого самовдосконалення.