Geum.ru

Олена Колінько Стефан Ковалів. Мала проза крізь призму часу

Вид материалаДокументы

Содержание


2.4. Місце педагогічних нарисів у творчому доробку
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

2.4. Місце педагогічних нарисів у творчому доробку

письменника


В ідейно-тематичній парадигмі малої прози С.Коваліва досить широко представлені твори педагогічного спрямування: “Незварені яблука”, “З книги міра”, “В остатній лавці”, “З кількох тисяч один”, “Прогулка вверх”, “Додержали тайну” та ін., які є своєрідною хронікою шкільних студій талановитого вчителя. Це й закономірно, бо педагогічна діяльність письменника, по суті, тривала впродовж усього життя як безперервний вияв неослабленого інтересу до душі дітей і молоді, до стану школи, до питань народної освіти, до педагогічних ідей. Письменник долав тисячні перешкоди й “сам не знав, звідки стілько гарячої любові родиться в нім до цього будучого горожанства” [С.652]. Він учив, “виховував дітей зі ще більшою ревністю і додавав своїм молодшим товаришам відваги і принуки” [С.672]. В автобіографічному листі до О.Маковея С.Ковалів залишив неоднозначний спогад: “… дванадцятолітня каторга заточила мої фізичні сили, окрила мене перед часом сединою, але не покорила” [арх. мат., 4]. Ці слова звучать не як жалоба чи нарікання на свою долю, а, навпаки, як палка закоханість у свою справу, яку він любив, “горів” у ній, називав своїх вихованців “стрибунцями, що рвуться на зелену траву”, відчував себе серед дітей у школі, як в “земному раї”, працював у три зміни, не маючи за те ніякої матеріальної винагороди.

Фанатично відданий педагогічній роботі, С.Ковалів частково підпорядковував їй і свій письменницький хист. У ньому органічно, гармонійно поєднувалися покликання педагога і письменника. Гуманістичні засади творчості митця, засновані на принципах любові, добра, милосердя, акумульовані в численних творах на теми шкільного життя. В об’єктиві авторської уваги – складні питання становлення особистості, навчання й виховання дітей у школі і поза нею, а відтак – і типи вчителів та їхніх вихованців, інколи непрості взаємини школярів і батьків з учителями.

З великим пієтетом і теплом С.Ковалів моделює образи вчителів – носіїв гуманістичних ідей, національно свідомих патріотів України, які працювали “на славу і хвалу ойчизні” [арх. мат., 9], навчаючи й виховуючи молоде покоління в дусі любові і поваги до батьків, до людей, до рідного народу, до Батьківщини, – незважаючи на жахливі умови життя і праці. Вчитель у тогочасному суспільстві часто був безправний, переслідувався владою за зв’язок з народом, за те, що мріяв “здвигнути його з тьми тьменної” [210, 48], без всяких на те підстав перекидався з місця на місце, страждав від матеріальних нестатків.

Таким, наприклад, є Семен Гриник в оповіданні “Свій по званню”. Це – “взірець учительства”, “трудолюбива мурашка на ниві народної просвіти”, якого за наказом інспектора (колишнього його учня Володки, “патріота”, “народолюбця”, а тепер філістера, якому навіть рідна мова ріже слух –”Звертайтесь до мене урядовою мовою!”), переводять на роботу до далекого гірського закутку. Та Семен не відступив через труднощі, він чесною й самовідданою працею, навчаючи щодня 240 дітей в “низькій, темній хатині”, організовуючи хор з українським репертуаром, зумів завоювати симпатії та любов не лише дітей, а й дорослих, переслідуючи високу мету: “Ціль моя – показати, що учитель народний може віддати велику прислугу суспільності людській і придбати собі загальне поважанє…” [С.123].

С.Ковалів не тільки в художній прозі, а й у численних виступах, статтях наголошував на великій місії вчителя не лише в шкільному, а й в суспільному житті: “Учитель народний мусить тямити на се, що він вихователь розвиваючогося цвіту, котрий після сего, як го огріє теплом своєї любові сердечної, очистить з всяких шкідливих наростів, такі на будучність принесе плоди” [94].

Не дивно, що створений письменником образ вчителя Семена Гриника – це справді один із тих самовідданих працівників народної освіти, найблагородніші риси яких відтворив І.Франко в образі Омеляна Ткача (драма “Учитель”, 1896), якого за 15 років роботи вісім разів переселяли з місця на місце: “І якби за які небудь непорядки або провини! Та де там! Учитель він прекрасний, всюди похвальні свідоцтва мав, люди були з нього задоволені. Так що ж: усе виходить щось “політичне”. В однім місці війтові шахрайства викрив, а в другому – з сільськими лихварями задерся, в третьому – читальню заложив, у четвертому – касу позичкову до порядку допровадив – отже й були його гріхи” [200, 84].

Про переслідування учителя сільськими властями розповідається й у життєво правдивому творі Б.Грінченка “Непокірний” (1886). Сільському начальству відразу новий учитель видався непевним, бо не мав “благородного вигляду”, розмовляв “по-мужицькому”, проводив дозвілля зі школярами. Коли ж учитель поставив перед сільською “управничою ватагою” вимогу засклити вікна в школі і написав до земської управи про привласнення старшиною й писарем громадських коштів, то сільська верхівка визнала його неблагодійним, віднесла до “сицилістів”. Організоване підле цькування закінчилося звільненням вчителя, як “чоловіка невпокійного”, з роботи.

Події, відтворені С.Ковалівим, І.Франком, Б.Грінченком, були типовими і для Західної, і для Східної України. До образу вчителя, із співчуттям показуючи його тяжку працю, гірку долю, знущання сільського начальства, часто зверталися белетристи кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Н.Кобринська “Задля кусника хліба”, 1889; В.Будзиновський “Диряві черевики”, 1887; Н.Кибальчич “Сумна пісня”, 1901; М.Черемшина “Хіба даруймо воду”; Д.Макогон “Перша посада” тощо). Письменники викривали й засуджували тогочасну систему освіти, відбивали “подекуди фотографічно враження з учительського життя” [157, 45], яке було добре їм відоме. В 1895 році Л.Українка в журналі “Народ” опублікувала критичний нарис “Школа” (“Волинські образки”). Під зовнішньою стриманістю авторки виразно проглядає зовнішньо приховане, але глибоке і щире співчуття до вчителя, який живе у злиденних умовах, не вірить у можливість поліпшення свого становища у майбутньому. В цьому зв’язку варто згадати повість Б.Грінченка “Сонячний промінь” (1890), у якій ідеться про каторжну працю сільського вчителя: йому доводиться місяцями сидіти без заробітної плати, мерзнути в холодній кімнатці, працювати без книжок, зошитів, ручок, відчуваючи на собі косі погляди урядника, старшини, сільських глитаїв і, що найобразливіше, виконувати безглузді настанови свого начальства, яке насамперед вимагало, щоб школярі напам’ять заучували титули усіх “начальників”, починаючи з найвищого, петербурзького, і кінчаючи найнижчим, місцевим.

Саме такому вчителеві С.Ковалів відводить велику роль не тільки в навчанні, а й у формуванні духовності дитячого світу. Степанові Джумаку (“Презента”) письменник довіряє дитячі душі, бо він своєю відданістю улюбленій справі, сумлінністю і жертовною любов’ю плекає майбутніх вихованців, вчить їх бути розумними і добрими водночас. “Жемчугом бісером була для юних вихованець, ключем невичерпаної сили й волі до всяких діл красних директорка школи, сіденька праведниця” [104, 21] із оповідання “Додержали тайну”.

Вчителі у С.Коваліва – високодуховні інтелігенти, правдоборці з вродженою культурою душі, з високими ідеалами, з палким бажанням вивести народ із темряви, з твердим переконанням у святості свого фаху і причетності до великих зрушень у свідомості українського громадянства. Тож не випадково зміну державних і суспільних обставин письменник пов’язував із “самоусвідомленням людини передусім у царині духу і національної самосвідомості” [47, 66].

Отже, тема вчительства у С.Коваліва охоплює широке коло проблем, пов’язаних з навчанням і вихованням дітей, молоді. “Про навчання школярів, про їх виховання […] неймовірно важко писати. Адже навчання в школі, процес виховання – настільки складна і серйозна справа, що в ній майже не можна знайти таких цікавих моментів, які б могли лягти в основу художнього твору…” [8, 185], – зізнавався В.Бичко, наш сучасник. Та С.Ковалів знаходив такі “моменти”, більше того, він не обмежувався незначними, другорядними колізіями і конфліктами, а вдавався до глибоких узагальнень, порушував найістотніші проблеми в житті школи. Письменник і педагог настільки міцно зжився тілом і душею зі школою, що було “не пізнати другого такого автора, котрий пізнав би і представив з таким артистизмом, ніжністю і пієтизмом “духа” школи у всіх його тайних глибинах і відтінках, як це зробив С.Ковалів” [219], – підкреслював головний редактор журналу “Учитель”, активним автором якого й був сам письменник.

Творами на теми взаємостосунків учителів з учнями С.Ковалів в українській літературі створив оригінальний жанр педагогічно-художніх нарисів. Спільна проблематика хоч і об’єднує їх в одну тематичну групу, все ж кожен з таких нарисів відзначається деякими неповторними жанрово-композиційними особливостями, прийомами характеротворення, являє собою художню зарисовку якогось одного моменту в складному педагогічному процесі, що в ньому беруть участь і вчитель-вихователь, і діти. В творах цієї групи наявний широкий суб’єктивний елемент. Часті авторські відступи, коментарі, пейзажі надають нарисам особливого настрою, звучання. Тому кожен твір зігрітий теплом авторського серця, його почуттями й переживаннями.

Працюючи в режимі гуманних стосунків, трактуючи дитину як найвищу цінність, письменник великої уваги приділяє гуманізації взаємин між учителем і учнем. У нарисі “Незварені яблука” стари й Лупина уособлює типовий образ такого вчителя, духовна краса якого, людяність і професіоналізм вагомо впливають на формування дітей. Лаконічні портретні деталі (“зіпріле поморщене чоло”, “марні сиві вусики”, “дрижача права повіка”) характеризують його не тільки зовні, а й “зсередини”, підкреслюють і його похилий вік, і втому, і життєвий досвід, і мудрість, і лагідну вдачу. Вчитель мав чіткі педагогічні принципи, в основі яких – розуміння дитячої психології, глибока любов і шана до дітей. Педагог поводився з ними без крику, без знервованості, плекаючи віру в потенційні запаси добра в кожній дитині. І коли його улюблені учениці Анна Графівна і Марія Сапрунівна стали пропускати уроки з чистого письма заради прогулянок до “ковалишиної” хати та ще й незаслужено його ображати в листах, які він ненароком перехопив, Лупину охоплює ціла злива найрізніших почуттів. Зовні вчитель ніяк не виказує свого настрою, проте у формі внутрішнього монологу, який так майстерно вплітається в авторську розповідь, С.Ковалів тонко відтворює внутрішній стан учителя, все єство якого проймає і образа, і біль, і гіркота від такої байдужості й черствості дітей. “Коли я дрімав? В мене на зміну воздуха скіпанє в голові, що божого світу не бачу, і повіки поневольно замикаються…Лупина дрімає!..Ні, ні, мої взірцеві, милитеся … Нині не знаєте, не розумієте, кілько вам жертвується…Пізнаєте колись, який се тяжкий труд зносити ваші діточі примхи…Та я вам покажу і переконаю вас, що “стара лупина” не дрімає” [С.581]. Мудрий педагог, тамуючи свої почуття, знаючи психологію дитини, якій в такому віці притаманна і відвертість, і наївна безпосередність у висловлюванні почуттів, утримується від покарань і докорів. Він шукає в арсеналі своїх педагогічних методів іншого впливу на дівчаток, керуюється одвічною істиною – “добро робить добро”; організовує прогулянку до “ковалишиної хати”, де в цей час розважались дівчата. Майстерно моделюючи педагогічні ситуації, користуючись своїм улюбленим прийомом – ставити персонажів в обставини, які об’єктивно впливають на їхнє виховання, письменник змушує Анну і Марію заховатись у досить таки непривабливому місці – в запічок, де сиділи кури, бо в них уже заговорили перші докори сумління й почуття сорому. Отже, перший “урок” з перевиховання не був безплідним. Учитель і надалі продовжує свою педагогічну тактику: зайшовши до хати, він узяв з купи “незварених яблук” усього два і мовчки причинив двері. “Незварені яблука” перетворюються у виразну художню деталь, якою не тільки декодується назва твору, але й посилюється його ідейний акцент. У кінці навчального року старий учитель кожного учня відзначив по заслузі. Отримали й дівчата свою нагороду: “кожда з них одержала одно яблуко і свій власний лист з поправленими словами “Стара лупина” на “старий Лупина”. Понурені голови і гірке ридання красномовно свідчили, що і другий “урок” не пройшов марно: дівчатка усвідомили свою провину і в подальшому об’єктивно утримуватимуться від кривди, зневажання інших.

Композиційна майстерність, вдало продумані розгортання й членування сюжету, використання внутрішніх монологів сприяють тому, що читач глибоко усвідомлює внутрішню сутність зображуваних подій. Наприклад, “незварені яблука” – це не тільки заключний акорд у моральному перевихованні дівчаток, а й відправний момент у гуманізації стосунків між учителем і учнями, бо тільки за умови гармонізації обох сторін “відбувається не лише вплив учителя на вихованця, а й поєднання їхніх прагнень, зусиль у спільну дію, виникає об’єднуючий мотив, який забезпечує гуманні стосунки вихователя і дитини, їх суб’єкт-суб’єктну взаємодію” [14].

Розглядуваний нарис вагомо характеризує й самого автора, письменника і педагога, виховні й навчальні принципи якого відповідали не тільки передовим набуткам тогочасної педагогічної науки, а й сягали в майбутнє, перегукуючись з висновками і настановами видатного вченого В.Сухомлинського, який, зокрема, писав: “Треба створити таке спілкування вихователя і вихованців, щоб кожне слово, звернене до юного серця і розуму, пробуджувало внутрішні духовні сили, викликало внутрішню роботу розуму і серця, спрямовану на самопізнання й самовдосконалення” [169, 654].

Своєрідне продовження вже в основному схарактеризованого сюжету спостерігаємо й в нарисі “Означення грама”. Однак у центрі авторської уваги цього твору – звичайний урок. Тема, здавалося, цілком тривіальна. Проте письменник акцентує увагу не лише на стосунках між вчителем і учнями, а й на психології їхніх взаємин. Молодий самовпевнений педагог Петро, пояснивши дітям новий матеріал, раптом чує відверті зізнання взірцевого учня Сеньки Хруща, що учні нічого не зрозуміли з розповіді вчителя. Таке одкровення дітей його на мить шокує. Та він виявився не схоластом, а справжнім педагогом, який постійно шукав шляхів до оновлення навчального процесу, а відтак – і до неспокійних душ своїх вихованців. Конфлікт, так і не розгорівшись, згас. Письменник психологічно точно й художньо переконливо показує, як молодий учитель знаходить шляхи до виправлення ситуації, у викладі матеріалу вдається до інших методів, застосовує демонстраційні й технічні засоби, всіляко активізує учнівську аудиторію, пробуджуючи в ній зацікавленість до теми уроку; показує, як при цьому розкриваються дитячі душі, які прагнуть не тільки до засвоєння знань, а й до взаєморозуміння, щирості в стосунках з дорослими.

С.Ковалів у кожному творі із шкільного життя звертається до образів учителів, їхніх вихованців, показуючи інколи непрості стосунки дітей з педагогами; проте завжди пропонує читачеві не художній експеримент, а відстояні, перевірені істини, підтверджені практикою педагогічної праці, досвіду. Письменника-педагога завжди непокоїло незнання учителем індивідуальних особливостей учнів. Ці проблеми й лягли в основу сюжету нарису “В остатній лавці”. Під час сухої й не зовсім цікавої розповіді із “святого письма” про Авеля і Каїна один з учнів поцілив іншому прямо в око злепком глини. Не розібравшись у тому, хто винен, учителька безглуздо карає Сеньку Чухрая, примусивши його три рази переписувати оповідання про братовбивство. Тонко розуміючись на нюансах дитячої психології, автор скрупульозно, з характерними психологічними подробицями, передає почуття хлопця, викликані цією подією: він “волів би півкірця сирої стоколоси на непоклепаних жернах і присадженім камені змолоти, ніж тим “задертим” пером майже до темного вечора шкрябати…То не будь-яка кара, то дійсний арешт” [С.422].

Безсумнівною удачею письменника став образ Юрця, найменшого учня, психологія якого теж залишилась нерозгаданою для вчительки, але тонко осмисленою автором. Юрцьо окреслений белетристом окремими, проте виразними штрихами: “маленький”, “куценький”, “перебирає пальчиками”, коли хвилюється, має “невеликий ротик”, не вміє ще навіть правильно говорити. Впадає в око використання слів із зменшувально-пестливими суфіксами, збереження особливостей дитячої фонетики (“я такзе хоцу бути сталсий”, “плавду говолю”), відтворення внутрішнього стану дитини, яку охопило нестримне бажання посидіти серед дорослих на “остатній лавці”. Авторським описом, внутрішнім монологом (“часом йому аж скоботало щось коло серця…таку мав охоту посидіти в остатній лавці”; він любувався “нею кожного дня і думав: “Чому мені тут так приємно сидіти? Мені здаєся, що я сидів би в тій лавці заєдно; від великодня до різдва, а від різдва до великодня...”) не тільки створюється повне уявлення про цей образ, а й збуджуються адекватні авторському задуму емоції, викликаючи глибоку симпатію до цього маленького хлопчика.

Всією логікою розвитку сюжету і вдалою організацією художнього матеріалу письменник творчо реалізує важливу педагогічну ідею: глибоко і в той же час обережно, делікатно проникати в невичерпно багатий, складний і вельми вразливий внутрішній світ дитини, постійно відчуваючи до неї любов і прихильність. Молода вчителька після подій, які ледве не закінчилися трагічно, осягла цю велику педагогічну мудрість.

Майстерність С.Коваліва також виявилась у тому, що поетика й реальність у творі не поглинаються одна одною, а зливаються воєдино, взаємозбагачують і взаємодоповнюють одна одну своїм звучанням, художньою довершеністю.

Мудрий педагог у нарисі “З кількох тисяч один” виступає антиподом до вже раніше створеного образу вчительки. Він вміє не тільки проводити цікаві уроки, а, прекрасно знаючи природу дитини, яка завжди прагне до пізнання невідомого, організовує дозвілля учнів, розвиваючи в них допитливість, зацікавленість, жадібність до знань, спонукаючи до самостійних висновків, оцінок, дій.

С.Ковалів у цьому творі виявив себе майстром діалогу, полілогу, між які майстерно вмонтовуються авторські коментарі, характеристики персонажів. Наприклад, про основні риси вдачі Борзоногого Василя й Білика Івана ми дізнаємося саме з діалога: перший був дотепним, другий – жартівливим, та “оба вони часто любили “натягати” себе, але все чемно і прилично. Хоч були суперниками, та в пригоді один за другим і в огонь” [С.529], – так автор визначає морально-етичну основу приятелювання обох героїв. Саме в розмовах розкриваються характери дітей, їхній внутрішній світ, ставлення один до одного, до явищ навколишньої дійсності.

Впадає в око незвичайна, досить оригінальна лексична економність письменника в окресленні образу вчителя. І засіб цей художньо виправданий: таким чином С.Ковалів увиразнює діяльну, а не споглядальну позицію персонажа, вчителя. Його інтелект, його “всезнайство” акцентується однією, проте виразно промовистою лексемою – “пан професор”. У цьому нарисі письменницька педагогіка автора виявилась також у його прагненні показати, довести, що природа з її невичерпними таємницями і загадками служить тим безмежно-цікавим, багатобарвним і змістовним тлом, на якому й повинні розв’язуватися важливі педагогічні проблеми. Учитель вважає, що діти, які постійно контактують зі світом природи, озброюються незвичайною глибиною світосприймання, високим рівнем почуттів, виявляють ціннісне ставлення до власного дому – Землі. Ці думки С.Ковалів декодує в багатьох оповіданнях, але найвиразніше – у нарисі “Прогулка вверх”, у якому природа як засіб формування дитячого характеру слугує визначальною силою. Вчитель Петро, усвідомлюючи це, проводить часто екскурсії, прогулянки до лісу, до “верхів Бескиду”. Одна з таких екскурсій і склала основу сюжету “Прогулки вверх”.

Свіжості і нетрадиційності твору надає яскраве зображення дитячих характерів, окреслених виразними деталями. Тут і “задумчивий” Гринь Шабля, завжди й у всьому перший; і Стефан Щур, “рідкий сміхованець”; і Панько Галюк – “волове очко”, “круглий сирота, “дрібонький” (названий так через маленький зріст); і “співолюбивий Іван Гармата, що своїм дзвінким голосом очаровував” всіх і зворушував до сліз; і щедрий Гринь Ворона, який “роздав свої медівники, сухарики…нічого собі не лишив”. Такі різні й неповторні, ці “любчики” складають яскравий оркестр дитячого світу, визначальною рисою якого є дитяча вразливість на красу довкілля. Відтак пейзажі в творі виконують не тільки функцію органічного компонента сюжету, а й важливу психологічну місію, – вони ліризовані, подані в емоційно піднесеній тональності, тісно взаємопов’язані з настроєм персонажів, виступають активним началом у формуванні почуттів героїв. Таке розуміння автором органічної цілісності явищ людського й природного буття сприяє антропоморфізації світу природи. Під пером письменника він оживає різнокольоровою гамою барв, почуттів і емоцій, виступає як емоційно олюднений співучасник справ і переживань. Діти під час прогулянки, досягнувши врешті тисячекілометрової вершини, втомлені і радісні, побачили чудовий краєвид: полонину, “окриту дорідним афінником і гогодзами з рожевим цвітом та буйними травами”, шпилі гір, що “нурялися в золотих променях сонячних”, які “мов огнена лава, сунулися по них в долину”, “рубчик сонця, що виринав з огненого моря”, відчули “торжественну тишину в воздусі”. Побачене й почуте вразило дітей до глибини душі – своєю дивною і неповторною красою.

Відтворюючи таку й подібні картини природи, письменник користується засобами імпресіоністичної поетики. Вражає незвичайна кольористичність малюнка, навіть нереалістичні кольори, так звані кольори миті, створювані сонцем і атмосферою, – “золотий”, “огненний”. Така краса не може залишити байдужою жодну живу істоту. І С.Ковалів майстерно фіксує масу найрізноманітніших, навіть неусвідомлених самими дітьми психічних відчуттів, імпульсів, які тонко передають їхній внутрішній стан, глибину дитячих почуттів у ситуації “наодинці з природою”, в стані “осяяння” – “особливого душевного просвітлення, яке становить собою момент глибоко переживаної героєм зрідненості зі світом, прозріння істини” [201, 79]: “Стефан Бабій шептав утренню молитву, всі інші смотріли німо на огненний круг, душі їх причащалися величавістю божою” [С.521]. Навколишня природа, як і в імпресіоністичному творі, “фіксується у нерозривному зв’язку з настроєм героя, у її впливах на людські емоції” [1, 127], що дозволило письменникові тонко відтінити ліричну тональність душі самого автора.

Враження від замилування природою виявились настільки сильними, що викликали цілу зливу емоцій у дитячих душах. Заохочені вчителем – “Глядіть, подивляйте живу книгу, мої любчики, листи її тепер гарно освічені, розкриті широко й далеко, як око ваше сягає” [С.521], – вони почали згадувати уривки з художніх творів про схід сонця. Глибоко відчуваючи красу, діти відкривали природі свої серця і душі. Цю поетичну вразливість і настроєвість точно й яскраво зафіксував письменник-педагог, використавши пейзаж як один з елементів психологічної характеристики героя: коли Іван Гармата почав читати “Схід сонця на полонині” М.Устияновича, то він зробився весь “одушевлений”, “говорив з жаром, наче молитву”, а як Сенько Хрущ задекламував вірш Т.Шевченка “Дивлюся я, аж світає…”, то “всі гляділи, роздумували: де початок, де кінець вселенній?”, під впливом же прочитаної байки Є.Гребінки “Сонце і хмари” погляди дітей мимоволі скерувались до неба, у височінь, де вже не було “замітно ні найменшої хмариночки, лише сірі мраки в провалях понад потоками – річками знижувалися, віщуючи гарну погоду” [С.522]. Свіжість, чистота і чарівність навколишнього світу наповнювала дитячі душі теплом, ласкою, щирістю, красою, надавала їм лагідних, поетичних рис. Соковитими сильними мазками письменник малює зорові образи, долучаючи до них слухові: шепіт вітру, тишу лісу, спів пташок, дзюрчання струмка.

За умови такої незвичайної краси не повинні зростати байдужі особистості, – стверджує С.Ковалів. Відомо, що в оповіданнях “Мій злочин”, “Під оборогом” І.Франко також художньо змальовує вплив “зеленого оточення” на формування дитячої натури, оповідає про захоплення дітей красою природи. К.Малицька називає природу “учителькою з ласки Божої”, “першою подругою дітвори...” [125, 51]. Отож, продовжує С.Ковалів, дітям треба частіше читати ті “живі книги”, які вчать жити за законами краси й добра. Одне з почесних місць у цій благородній справі письменник відводить вчителеві. “Добре все добрим лишиться, ніяка лукава сила його не спроможе” [С.522], – ці слова учителя Петра звучать лейтмотивом твору, а світлі, радісні мотиви, які домінують в оповіданні, сповнюють читача почуттям великої духовної спорідненості людини з природою. “Природа, –слушно зазначав Г.В’язовський, – залишається як образ об’єктивності, але образ, пройнятий людським почуттям, переживанням, думкою, словом, олюднений образ, образ ідейно й естетично озмістовнений” [21, 62].

Своєрідний цикл творів про взаємини вчителя з дітьми ніби завершує оповідання “Додержали тайну” (1911). В ньому йдеться не стільки про методи навчання й виховання учнів, скільки про наслідки багаторічної сумлінної праці вчительки – директорки, “сіденької праведниці”, яка сорок років “світила живим образом усіх гарних прикмет для своїх вихованиць і завоювала заслужену загальну любов серед дітей і повагу старших, і якій “дівоньки заплатили її власним трудом” [103, 3].

Сюжет оповідання не стільки зовнішній, скільки внутрішній. Його сутність визначається атмосферою психологічної напруги – хвилюванням і переживанням вдячних учениць, які таємно готували заборонений “матір’ю – настоятелькою” її власний день народження, бо після смерті єдиної доньки вона втратила сенс життя, хотіла відректися від школи, від дітей, від людей взагалі. Та діти її врятували своєю любов’ю, вдячністю, добром і милосердям, бо не тільки “додержали тайну”, не розголошуючи підготовки до свята, не тільки влаштували день народження своїй улюбленій вчительці і виховательці, але й усіма своїми вчинками, прихильними почуттями відродили її до нового життя. Важливу роль в цьому відіграла й така психологічна деталь, як “рисунок Славуненьки, що представляв, як Ісус Спаситель благословить діти голі, босі й пригортає д’собі” [103, 18]. Рисунок цей символічний, адже Ісус Христос – це символ страждання і воскресіння через муки. Подібно й старенька вчителька, вбита особистим горем, воскресла для дітей зі своєю любов’ю і добротою: “Хочу жити… хочу ще жити…,” – так проголосила директорка. Така деталь може вважатися справжньою знахідкою в художній образності С.Коваліва.

Педагогічні нариси, оповідання на теми шкільного життя, які часто набувають питомих рис психологічної новели, не тільки через художні коди доносили до інших позитивні педагогічні ідеї, а й розвивали, урізноманітнювали атрибутику цих жанрів як своєрідних форм мистецько-психологічного аналізу.