Geum.ru

Олена Колінько Стефан Ковалів. Мала проза крізь призму часу

Вид материалаДокументы

Содержание


1.2. Світоглядна позиція митця
2.1. Селянська тематика в художньому осмисленні
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

1.2. Світоглядна позиція митця


В українській літературі кінця XIX – початку XX ст. роль творчої індивідуальності помітно зростає. Істотно змінюються форми її вияву, а разом з тим ускладнюється і зв’язок літератури з дійсністю. Література стає дедалі більш “неподібною до школи”, якою все підганялось під один шаблон, і дедалі більше “подібною до життя”, в якому нічого не повторюється, в якому “панує різнорідність явищ і течій” [188, 525].

С.Ковалів був однією з творчих індивідуальностей, художній доробок якого позначений оригінальними рисами, пошуками елементів нового, знахідками, що беруть опору в певних традиціях. Узагалі творчість письменників так званих перехідних епох, до яких належав і С.Ковалів, – це ніби єднальна ланка між художньо-літературними традиціями і породжуваною естетичною свідомістю нових часів. Саме таким бачиться нам феномен творчості С.Коваліва, який поєднав у собі елементи традиційні й новаторські.

Учителювання в Бориславі – центрі “галицької Содоми”, близькість до народу, дітей спричинились до того, що С.Ковалів навчався сам і самовіддано навчав інших, вкрай співчутливо ставився до знедоленого люду, що не тільки стимулювало його творчість, але й слугувало для неї невичерпним джерелом. Про це читаємо в листі С.Коваліва до О. Маковея від 2 лютого 1900 року, де письменник, зокрема, повідомляв, що саме в Бориславі “...я побачив дива, яких до сеї пори мені не лучалося видіти, стрічався з різнородними заграничними людьми з Америки, навіть з Австралії, бачив нужду, деморалізацію нашого бідного беззащитного народу і кричати не міг: “За що б’єш? Йой, Йой за що б’єш? ..., то і почав писати, і тото мене тихомирило” [арх. мат., 5].

Отже, роз’ятрені суспільні рани, муки й болі трудівників, їх нестерпний соціальний стан неспростовно доводять, що нещастя народу С.Ковалів переживав як особисту трагедію. “Адже, – як слушно зазначає А.Гуляк, – справжній художник повинен сприймати і відчувати речі не тільки як митець, а й обов’язково як людина, сповнена приязні, симпатії, обурення, гніву і здатна переживати. Інакше ремесло вб’є в ньому почуття, отже, позбавить його творів справжнього життя, його реалізму” [46, 139].

С.Ковалів зрозумів своє покликання, раз і назавжди визначився в напрямках своєї творчості: присвятив її людям того середовища, в якому народився, серед якого жив і яке найкраще знав. Він став не ремісником, а справжнім художником. Письменник постійно підкреслював, що художня творчість для нього – це нагальна потреба душі, від якої він не має жодного зиску і слави: “Для мене немає більшої приємності, як писати” [164, 150]. “Пишу, що бачу і чую” [164, 153], – це потвердження стало творчим кредо письменника і лягло в основу реалістичного принципу відображення ним дійсності. Митець усе повніше змальовує життя з нещадною, суровою правдою, не прикрашаючи й не ідеалізуючи його: “І так на свій здоровий розум думав я собі, що не досить до таких сірих і страшних картин додавати якусь надію чи віру, що колись буде краще” [164, 151]. Найважливішим письменникові здавалося не мріяти про майбутнє, а, не шкодуючи своїх сил, прокладати шлях до нього.

С.Ковалів ніде відкрито не декларував своїх поглядів, не відстоював їх у бурхливих полеміках з сучасниками. Він тихо й скромно робив велику справу: працював для народу, його майбутнього, виховуючи молоде покоління, кращі представники якого змогли б здійснити місію просвіти й національного самоусвідомлення. Вибравшись з “темряви”, звільнившись, насамперед, від духовного рабства, народ, свідомий своїх сил і бажань, спроможний буде виборювати й справедливість – почуття органічної і природної єдності, яке відчуває кожна людина в особистісному, соціальному і національному планах.

Стверджуючись в надії на пробудження народу шляхом освіти, С.Ковалів таким чином вказував реальний спосіб виходу “робучого люду” з тяжкого становища. Іншого шляху зарадити рідному краю, Україні письменник в тих умовах не бачив.

На величезній ролі просвіти як факторі піднесення самосвідомості народу завжди акцентували кращі діячі культури. Важко назвати українського літератора, котрий би так чи інакше не відгукнувся б на пекучу потребу піднести культурний рівень трудящих, на те, щоб дати їм найелементарніші знання. Згадаймо, зокрема, що Т.Шевченко був автором “Букваря”, Л.Українка написала безліч популярних брошур, а М.Драгоманов в одній зі своїх статей зауважував: “З якого боку не приступай до наших національних і громадських справ, а все виходить, що нема в нас справи важнішої, як просвіта народна...” [62, 51]. На думку Є.Ярошинської, нове життя, в якому пануватиме правда, можна завоювати лише просвітою, самовдосконаленням людини, її вихованням.

І.Франко також наголошував на необхідності просвіти: “Нині ми розуміємо, що перша і головна основа розвою народного, освідомлювання і розбуджування мас – праця над їх просвічуванням у кожнім напрямі, отже, не тільки господарськім і історично – національнім, але поперед усього політичнім та суспільним. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) – ось що головна мета...” [192, 101]

Б.Грінченко не раз вів мову про виняткову важливість наукових знань для народу, засуджував “слугів темноти” (самодержавства) за те, що “вони цвілими забобонними формулами силкуються затуманювати людський розум, щоб він не бачив правди навіть там, де вона сама стає йому перед очима, – і все на те, щоб цією облудою просвіти затримати, припинити справжню просвіту і вдержати серед людей у старій силі ідеали рабства і панування, експлуатацій і безправності...” [16, 111-112]. Письменник доводив, що для підневільних народів просвіта мас є першочерговим питанням, а у поворотні історичні моменти навіть перевищує всі інші. О.Кониський вважав, що несправедливі суспільні порядки можуть бути замінені силою розуму без будь-якого терору. Він покладав надії не на революцію, а на “добро освіти і любові”.

“... Без культури, без розуму, без світла, доброго братанського почування й людської любові в усіх станах, без національного самопізнання, поваги до себе й других – нічого не буде” [158, 98], – переконувала О.Пчілка в повісті “Світло добра і любові”.

Погляди С.Коваліва були співзвучними з поглядами діячів української культури, які мали причетність до національно-визвольних рухів своєї доби. Свідома інтелігенція, до якої належав і С.Ковалів, беззастережно служила народові, виховуючи молоде покоління в дусі гуманізму й патріотизму, несучи світло науки й культури в народ, ставала значною силою у визвольних прагненнях трудящого люду.

На нашу думку, світоглядно С.Ковалів був зв’язаний з ідеологією просвітницького, мирного народництва, або неонародництва, елементи якого так чи інакше репрезентовані, крім уже названих письменників, ще й у творчості Л.Старицької-Черняхівської, Л.Яновської, Грицька Григоренка. Цих письменників тогочасні літературознавці радянської доби звинувачували у “каганцюванні”, проповідуванні “малих діл”, надто – в націоналізмі. І це тоді, коли “велике значення” їхніх “малих діл” полягало саме в тому, що їм вдалося, певною мірою через доступність художньої інтерпретації соціальних ідей охопити ті найширші верстви населення, які спроможні були підвищувати загальнокультурний рівень народу, включно з його естетичною свідомістю. Посилюючи пізнавально-виховну функцію художнього слова, такі письменники дбали про моральне вдосконалення людини, стверджували нерозривність прогресу народу з його духовним розвитком.

С.Ковалів, як і митці-просвітителі, був переконаний у тому, що індивід, який забуває про високі духовні принципи, приречений на загибель. Він-бо не зможе знайти істини, щастя ані в розкошах, ані у владі, бо духовні цінності криються у вдосконаленні самої людини та її душі. Віра у силу духу – це не тільки лейтмотив ідейних засад С.Коваліва, а також і його практичної діяльності: пробудження духовності особи –це важливе творче завдання. В своїй літературно-педагогічній діяльності письменник орієнтувався на ці ідеали. Отже, просвітництво С.Коваліва пройняте християнським гуманістичним пафосом. В його історіософській парадигмі проступає теза, що без сповідування основ християнської моралі неможлива сама сутність людини.


«Пишу, що бачу і чую»: художня парадигма малої прози С.Коваліва. Традиції та новаторство

Складна художня палітра митця тісно пов’язана з його світоглядом, з естетичними ідеалами, художнім методом. Ідейно-тематична парадигма малої прози С.Коваліва, можливо, бодай схематично, окреслює коло його інтересів і художнє бачення ним деяких найголовніших проблем сучасності, як:
  • зубожіння, масове розорення і пролетаризація селянства на зламі століть унаслідок прискореного розвитку капіталізму;
  • відсутність справедливості, правосуддя, звироднілість моралі і дегуманізація панівних класів, що викликало гнівний осуд в окремих представників народу, жадання боротьби;
  • великий світ і «маленька людина» з настроями самотності, розгубленості;
  • рекрутчина;
  • «еміграційна гарячка»;
  • важке становище робітників на бориславських нафтопромислах. Негуманне ставлення до них підприємців, їхніх прислужників, перетворення робітників у рабів, деморалізація спролетаризованого селянства;
  • руйнування віками встановлених законів життя на селі, народної етики, розлад родових стосунків;
  • педагогізація навчально-виховного процесу, втілення в ньому прогресивних педагогічних поглядів;
  • дитячий світ і довкілля, дитяча психіка.

У творах письменника простежується, різноплановість його поглядів, інколи їхня суперечливість, водночас щирість, чесність, готовність автора братися за найболючіші теми, порушувати найскладніші питання, творчо вирішувати їх. Звідси й багатюща галерея образів, характерів, типів, які свідчать про розуміння С.Ковалівим людини в її соціально-політичному і духовному житті, в контексті життя всієї нації.


2.1. Селянська тематика в художньому осмисленні

С.Коваліва

Майже половина відомих творів С.Коваліва присвячена зображенню галицького села за часів австро – угорського панування. Він був одним з перших галицьких письменників, хто відгукнувся на палкий заклик І.Франка зображати “соціальні й економічні сторони” селянського життя, “гніт, страждання і всяку кривду” [115, 52]. Кинувши бодай загальний погляд на твори С.Коваліва цієї тематики, скажемо про них словами І.Франка: “Він не пише повістей, ані довгих оповідань, не видумує нічого: ані людей, ані пригод, не силується зацікавити читателя. Він звичайно розповідає тільки те, що чув, бачив і для того все зачинає від себе, а розказуючи про пригоди і діла других людей, раз у раз заглядає вглиб власної душі і показує нам, що в ній при тім діється” [196, 43].

С.Ковалів не тільки спостерігає за життям селян в умовах капіталістичної дійсності, а й прагне його осмислити й осягнути в усіх вимірах: соціальному, національному, особистісному.

Селянська тема не була новою в українській літературі. Життя селян, які з розвитком індустрії та нагромадженням капіталу, пролетаризувалися, ішли на заробітки, “на старців переходили” (Марко Черемшина), стало основним об’єктом художньої творчості українських новелістів кінця XIX – початку XX ст.

На початковому етапі освоєння селянської теми українською літературою створено образ селянина як повноцінної особистості (творчість Г.Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Т.Шевченка); відтворено складний, внутрішньо багатий характер селянина (проза П.Мирного і М.Нечуя – Левицького); художньо аргументувано його здатність до протесту й боротьби за свої соціальні права.

На зламі епох, коли спостерігались епохальні зміни в суспільстві, різкі зрушення у всіх сферах життя, коли активізувався літературний процес, тема села стала не тільки провідною в тематичному комплексі української літератури і в творчості багатьох письменників. В таких творах, зокрема, як “Fata morgana” М.Коцюбинського, “Банк рустикальний” О.Кобилянської, “Кленові листки” В.Стефаника, “Наші люди на селі” Грицька Григоренка, “Жура” Т.Бордуляка, “Олекса Щупак” С.Коваліва, життя селянина поставало вже як складна, багатовимірна реальність, а духовний світ – як змістовний, емоційний, багатогранний, сповнений почуттям власної гідності, хоч і не позбавлений негативних рис.

Не ідеалізуючи селян, але й не виставляючи на передній план лише темні сторони їхнього життя, показуючи багатство і велич душі селянина, письменники розширювали арсенал художніх засобів та прийомів, створюючи здебільшого новий образ селянина як героя літератури.

На новому мистецькому рівні продовжив розробляти селянську тему і С.Ковалів. І в цьому виявляється своя особлива закономірність, адже “правду про селянство, – як зазначає П.Кононенко, – міг виразити лише митець, який бачив його не зверху і не збоку, не як, хай і “добрий”, освічено вільнодумний пан, а як громадянин, що усвідомлював своє життя як частку загальнонародного” [110, 69]. Селянин за походженням, людина, становлення особистості якої пройшло в селянській родині з її щоденними клопотами, С.Ковалів уже в перших своїх творах засвідчив, що світ українського села кінця ХІХ-початку ХХ ст. стає об’єктом його художнього мислення.

Соціальні конфлікти, покладені в основу більшості його оповідань і новел, слугували засобом розпізнання й осмислення суспільних реалій сучасної митцеві дійсності, способом художньо-естетичного відображення її складності. При всій художній нерівнозначності творів, часом спрощеності художніх версій у них, не можна не бачити історично характерних виявів духовної атмосфери того часу, пошуків позитивних цінностей, спрямованих на відображення життя перш за все “робучого люду”. С.Ковалів шукав у селянина не тільки втілення доброчесності, не тільки бачив у ньому охоронця одвічних моральних основ, етичних традицій. Художник спостерігав також і темноту, забитість, страшну жорстокість, грубість, пияцтво, забобонність, тобто всі хворобливі на здоровому селянському тілі виразки, які породжувались антилюдяним суспільним устроєм.

Тому вже у перших творах такої тематики письменник робить спробу відобразити процес дегуманізації й деморалізації людини під згубним впливом середовища, відкриваючи не завжди привабливу сутність селянина. С.Ковалів звертається до буденних випадків, простих ситуацій, ставлячи у центр оповіді якусь пригоду чи епізод, вирваний з потоку життя. Форма “Я – оповідання”, введення персонажа – безпосереднього свідка подій або людини, близько знайомої з учасниками подій, будування сюжету в процесі розповіді оповідача давало можливість достовірного відтворення фактів реальної дійсності. Наприклад, у вигляді подорожніх вражень селянина, який уперше вибрався на Кальварію – “відпустове святе місце”, письменник створює низку реалістичних зарисовок паломників Базьо Обдертого, Ксеньки Холодної, які йшли до божого храму не освячувати душі, а “топити свої “гріхи” у вонючій баюрі” [159]. В іншому образку (“Прилагодження на малі хрестини”, 1889) устами селянина автор розповідає про Филимона Квачика, який затіяв пиячити зі своїми кумами під час підготовки до “малих хрестин” сина, і якого лише щаслива випадковість вберегла від страшного лиха – пожежі хати. Проте за цим побутовим змістом приховується й соціальний, і моральний підтекст: саме в такий спосіб батько міг почуватися щасливим (інших “проявів” щастя у селянина майже не було).

І.Франко аргументовано пояснював потяг селянина до пияцтва соціальними причинами: “Поганий економічний порядок невдержимою силою пре нашого мужика – особливо біднішого – до п’янства. В п’янстві він шукає забуття своєї недолі; п’янство – то його протест проти того ладу, котрого всіх кінців і движучих пружин він не може збагнути своїм розумом, серед котрого він не може придумати для себе ніякої підмоги. От він і спускається, спустивши руки, в той вир, котрий несе його до погибелі, пускається з резигнацією, хоч з болючим серцем, добре знаючи, яка доля жде його накінці” [187, 227].

Селяни, доведені до відчаю податками, боргами, ліцитацією та іншими методами експлуатації й приниження, шукали шляхів до поліпшення своєї долі. Не знайшовши їх, “намагались горівкою свій біль перепалювати, але перепалювали тільки своє серце” (В.Стефаник). С.Ковалів теж розумів пияцтво як соціальне зло, негативне породження тогочасного суспільства. Його бувалий і компетентний оповідач розповідає, що окремі випадки пияцтва набували неабияких масштабів, як, наприклад, в селі Новолуках (“Крашена господа”), де розпочалося справжнє пекло з відкриттям корчми: “Люди горнулися до нової крашеної господи, брали горівку на “гонор”, пили, правотилися день у день і волосалися” [102, 412]. Це явище оберталося часто родинною трагедію, як бачимо це в оповіданні “Мій похресник”, герой якого, Гаврило Цапик, “нищить батьківське добро”, “все хапає і несе до корчми” [96, 2].

Однак не тільки п’янство, але й інші деструктивні явища людського життя (розбишацтво, патологічна жорстокість, руйнування родинних стосунків) перебували в полі письменницької уваги. С.Ковалів правдиво їх відтворює, не уникаючи натуралістичних фарб і елементів, показує моральну деградацію людини аж до повного її здичавіння. Так, Ясьо Капуш Патрицький в уже згадуваному оповіданні “Крашена господа”, “одної ночі витягнув наружу супругу на двір до загати і позатикав щільно діри, щоби ніхто не підслухав її конаючих стонів” [С.413], а Іван Каламут, персонаж цього ж твору, не тільки не відчуває радості від народження дитини, а, навпаки, сприймає цю подію як велику трагедію: він “наплював на новонароджену, а сам з великої розпуки забрався до нової крашеної господи глядіти потіхи – відради” [С.413]. Стає моторошно від байдужої природності скоєних “злочинів”, та автор таким чином підводить читача до генералізуючої ідеї твору: трагічності і невідворотності падіння людини в суспільстві, в якому людина людині вовк.

Недбальство й марнотратство Гаврила Цапика (“Мій похресник”), дикість і жорстокість Герасима Копитки (“Кого сеї неділі виб’ють?”), для якого найбільшою приємністю було “глядіти, як другі б’ються і розчеплюють собі голови” [91, 107], теж мали під собою реальний ґрунт.

Моральний розклад, який спостеріг автор у житті як наслідок соціального гніту та економічних умов, певною мірою знайшов відбиток у творчості й інших письменників, бо не тільки С.Ковалів бачив “ідіотизм” сільського життя.

Жорстока й оголена реальність моделюється в оповіданні Грицька Григоренка “Сватання” (1898), в якому вражає цинізм скарги баби Сикліти на те, що хвороба не забрала хоча б двох дітей з п’яти; обурливою здається поведінка батьків у новелі В.Стефаника “Катруся” (1898), які дорікають тяжко хворій доньці: “А ти, розпаднице, памнятай, що як гроші задурно по дохторах розсію, то й ти амінь зроблю!” [167, 44]. Ображає смертельно хвору матір, яка благає в бога смерті, б’є сина і дружину Митро (“Осінь” В.Стефаника, 1898). Гриць Летючий, доведений до відчаю бідуванням, стає дітовбивцею, (“Новина” В.Стефаника, 1899). Народження четвертої дитини для Івана Петріва (“Кленові листки” В.Стефаника, 1900) стає трагедією, і він скаржиться на самого Бога, що пускає на світ жебраків і не забирає їх до себе. У пияцтві живуть і помирають герої І.Франка (“Навернений грішник”, 1887, “Яць Зелепуга”), Марка Черемшини (“Грушка”), В.Стефаника (“Синя книжечка”, “Лесева фамілія”, “Майстер”, “У корчмі”).

Бійка, лайка, аномальні родинні стосунки, спотворення любові до дитини – характерні явища тогочасної капіталістичної дійсності. Через типовість подібних ситуацій С.Ковалів виходить на широкі горизонти соціального узагальнення і типовості порушених проблем сільського життя, вдосконалює художню виразність творів такої тематики: аналіз окремих людських вад, пороків поступово переростає у нього в художній аналіз людських драм і трагедій, які він намагається осмислити з гуманістичних позицій письменника-демократа.

Вражає своєю трагічністю образ Гриня Гриника (“Безжурність”), дитини, позбавленої батьківської ласки, материнського тепла і взагалі дитинства, спотвореного бідою: тяжка праця, пекло в хаті, аніякої уваги і піклування батьків. Письменник у розповіді про долю персонажа досягає великої художньої виразності. Співчутливе ставлення автора до свого героя пронизує всю тканину твору. Це видно з портретних рис зовнішньості Гриня: “сухий, короткий, з тоненькими бадильоватими ноженятами, животиною, мов міхуром кріпко надутим” [С.359]; з коротких авторських ремарок-зауваг: “Мученики христові! що він того каміння в протягу десять літ надвигався нецками сімейними на телігу, що він тих куп насипав на цісарську дорогу; пацлавські верхи можна було з того усипати, сотки монастирів на них побудувати!...” [С.360]; “От так минали Гриникові весна, літенько й осінь...” [С.360].

Автор подає виразні зорові враження, рух дії в часі і просторі. Структура твору являє собою своєрідно змонтований ряд кадрів (прийом аглютинації): авторські описи – враження – ремарки – вчинок (дія) персонажа – діалоги героїв. Така композиція сприяє створенню глибоко трагічного образу, який піднімається до символу нужденного життя бідноти, змушеної страждати змалечку і до самої смерті. І саме ці обставини породжують “безжурність”, апатію, незвичайність, не по роках “дорослість”. Трагізм цього образу поглиблюється ще більше тим, що Гринь стає невинною жертвою сваволі батька й сусіда, які ворогують ні за що, влаштовують лайку, а потім дику бійку, в якій Гринь отримує смертельну травму. Так письменник відтворює ще одну рису “ідіотизму” сільського життя, породжену тогочасною дійсністю. Пройняте смутком, овіяне глибокою печаллю, оповідання ніби й читача залучає до активної співучасті, апелюючи до його емоційного досвіду, до мислительної і чуттєвої пам’яті. Хоча в творі наявні й комічні ситуації, які викликають сміх, та все ж домінуючим залишається смуток. Це саме зразок “крізь сльози всміхнутого оповідання” (І.Франко).

Незважаючи на соціальну зумовленість трагедії героїв, письменник обстоює ідею не спотвореного родинним деспотизмом і майновими розрахунками родинного щастя, чим засвідчується двоплановість у розгортанні сюжету оповідання “Свояки”. Перший план – соціальний: колись дружна й заможна родина Скрипухів через життєві обставини й майнову нерівність поділилась на два антагоністичні табори: багатих (Гринь Скрипух – сільський багач, його брат Яким – купець) і бідних (Трохим, син їх померлого брата). Другий план – моральний: справжні почуття зберіг лише найбідніший її член – Трохим, незважаючи на тяжке життя і крайню нужду. Домінуючим виступає зображення стосунків приватного характеру: кільцева композиція (прийом обрамлення) – діалог двох репрезентаторів австрійської влади, присяжного Чміля і екзекутора пана Сараки – на початку твору і в кінці, – хоч безпосередньо до розв’язки сюжетної лінії нічого не додає, все ж допомагає глибше пізнати справжні взаємини між людьми, засновані не тільки на родинно-побутових, а й соціальних конфліктах.

У цьому оповіданні С.Ковалів показав себе незаперечним новатором: у творах такої ж тематики В.Стефаника (“Новина”), Марка Черемшини (“Чічка”), А.Тесленка (“В городі”) відсутні живі репрезентатори місцевої влади, тоді як у С.Коваліва вони не тільки наявні, а й представлені в соціальному та моральному ракурсах.

Діалог Чміля і Сараки, цих двох “тягниверет”, на початку твору виконує подвійну функцію: служить засобом характеристики сільських верховод, підкреслює їх внутрішню пустоту, нікчемність, захоплення горілкою і є своєрідною експозицією, в якій намічаються основні лінії сюжету, що, переплітаючись в наступних картинах, створюють основні вузли зав’язки.

З розмови Чміля і Сараки довідуємось, що Гринь Скрипух справив восьме гучне весілля своїй найменшій доньці, що він багатий газда, що до нього й на “здекуцію не жаль зайти” [С.337], – не то що до його братанича Трохима, який повторює: “Заграб, пане, діти на кілька днів, бо не маю їм що їсти дати... Шиби у вікнах із дощок, нужда, бігме нужда несосвітна!” [С.338]. Моделюючи образи-антиподи, С.Ковалів додає кожному з них особливої виразності. Це один із улюблених прийомів його характеротворення.

З діалога сільських чиновників довідуємось і про брата Якима, який кожного року присилає Гриневі “сотку – дві поштою, а для кожної дочки на весілля осібно” [С.338].

Іншу функцію виконує фінальний діалог твору. Ним завершується характеристика негативних типів, які правують на селі і чинять безчинства: п’яні, вони “удвійку поплелися до корчми” [С.358].

Моральна проблематика розв’язується як через заглиблення її в звичайний потік щоденного життя, сповненого соціальними контрастами, так і в сферу родинних стосунків. Яким Скрипух “сорок літ не бачив рідних, на старість затужив за своїм краєм, забаг допомогти своїм рідним і кості свої зложити при покійних родичах” [С.348]. Він повернув у рідне село і поселився у брата Гриня, багатого газди. Доки калитка Якима була повною, його ніби любили і шанували, коли ж “каса урвалася”, його побили. “Збитого, окровавленого стрика” ледве врятував Трохим, який разом з дружиною виходив свого дядька: “Цілими днями й ночами все коло нього; окладали недужого зимними рушниками, бігали по хатах за молоком та за білим хлібом... Обоє догоджували старому, як могли, на що їх тільки стало” [С.352].

Невлаштованість соціального побуту не позначилась на моральних якостях Трохима. Його стрик Гринь Скрипух, зять Олекса Гуляй хоч і живуть у достатку, деградують, втрачаючи людську подобу: перший – через скнарість і зажерливість [“Свої доньки повигодував, повіддавав, повінував, чужого чоловіка на грунт до внуки прийняв, а Трохима витиснув із батьківщини, навіть під мізерний осідок кусника святої землиці, пустої, каменистої, не хотів відступати...” [С.345]; другий же знищив себе пияцтвом і розгулом. Одне слово, соціальні проблеми – наріжний камінь у мотивації С.Ковалівим особистих трагедій селян. Майстерним компонуванням художнього матеріалу він продемонстрував, що мораль завжди тісно пов’язана з різними формами суспільних відносин.

Почавши в традиціях “старої” манери письма (оповідь від першої особи, перевага статичного, етнографічно – побутового опису з детальними подробицями), С.Ковалів у 90-х – 900-х рр. долає цю тенденцію, створює власну творчу манеру, урізноманітнює форму своїх творів, робить спробу моделювати дійсність крізь призму настроїв персонажів, звертає увагу на складний внутрішній світ селянина, на його думки, переживання, проходить шлях від виявлення окремих вад суспільного буття до широких соціальних узагальнень. Для цього були й об’єктивні причини: на кінець XIX ст. нові капіталістичні відносини стрімкими темпами проникали в галицьке село, руйнуючи патріархальний побут, віковічні стосунки, звичаї, спричиняючи класову диференціацію сільського населення, загострюючи класову боротьбу і, водночас, пробуджуючи свідомість селянина.

Герой творів С.Коваліва цього періоду – селянин, відірваний з усталеного укладу життя. В “старому” житті все мало своє місце і призначення, людина як особистість майже повністю вкладалась у вироблений соціальний тип, її вчинки і прагнення були, так би мовити, запрограмовані стабільними умовами патріархального селянського життя, етичними традиціями. Сьогодні все похитнулось і ламається. Нові обставини змушують селянина формувати в собі й нові риси особистості, часто несумісні з моральністю і людяністю. Тому Ковалів-прозаїк намагався (і не безуспішно) вийти за межі усталених сюжетів і конфліктів, традиційних героїв і форм викладу.

Письменник приходить до усвідомлення того, що причиною бідувань, страждань і розорень селянських сімей, господарств є не їхня темнота, забитість, шинок та горілка, а вся система суспільних інституцій, починаючи з місцевих “присяжних цуценьків” і кінчаючи “найсвятішим” цісарем. Показовим у цьому плані є оповідання “Громадські промисловці” (вперше надруковане в газеті “Батьківщина” за 1891р. під псевдонімом С.П’ятка). Цей твір – гостра сатира на все сільське “начальство”: війта Черпачку, секретаря Голубінку, присяжного Цуценьку, які в спілці з шинкарем Янкелем чинили необмежену сваволю, грабуючи бідних селян, примушуючи їх відробляти справжню панщину.

Зреалізувати творчий задум допомагає письменникові широка палітра мовно-стилістичних засобів, якими він послуговується в створенні гостро-сатиричних образів “сільських верховодів”, добираючи перш за все для них велику кількість оцінних лексем негативного змісту: обгноєний, обчуджений, гноївчище, ситний, куртоногий Янкель; великанські клаваки, радницькі черева, вонюча баюра, великанська бутля; молестує (благає), жебонить (говорить); кровопийці, надшиванці. Ці слова-метафори своєю семантикою й незвичною емоційністю відповідають певним життєвим реаліям, через властиві їм якості здатні викликати неприємні відчуття, тим більше, коли вони розміщені в центрі висловлювання і несуть на собі велике емоційне навантаження. Ними соціально загострюються події, факти: “Обгноєний, обчуджений, аж сарчали від нього неблаговонні сопухи, аж віддих стало запирати дихавичному принімкуватому Янкльовому водоносові Петрові” [С.202]; або: “Кождий доміркувався, що Цуценька по-тверезому в гноївці не купався ніколи. До такої коширної (освяченої) іронічно купелі мусив хтось присилувати громадського інспектора поліційного” [С.203].

Додаткову емоційно-оцінну функцію в оповіданні виконує порівняння як один з елементів словесної реалізації сюжету: “ все полякалося, стривожилося, як розбурхані в дуплі шершені” [С.203], – так автор передає страх сільського начальства перед бунтівником Фасолькою. Окрім того, порівняння слугує виявом авторського ставлення до певних подій, дійових осіб, вчинків: “кожний був виссаний, як вощина” [С.198]; “Цуценька і Вінчура так пчихали, наче чемериці нанюхалися” [С.200]; або: “Вінчура розкарячив ноги високі, як бузьчище”; “Голубінка ходив достоту так, як нашого учителя голодна мацьора з тринадцятьма молодими” [С.198]. Останні два порівняння мають у собі дещо спільне: вони пов”язані з тваринним світом і сукупно дуже влучно характеризують дегуманізацію ситих, зажерливих, але тупих і обмежених верховодів. Подібні мовно-стилістичні фігури певною мірою сприяють відтворенню ідеї – нетерпимого ставлення до експлуататорів, визискувачів.

Відповідний стилістичний ефект досягається за допомогою експресивно-забарвлених синонімів: замість “говорять” громадські промисловці “белькотять”, “репетують”, “муркотять”, “жабонять”, “горлають”, “гудять”; вони не ходять, як усі люди, а “триндають”, “пігнають”, “волочаться”, “штопають ногами”; не сміються, а “шикають”; не цілують, а “слинять”, і т.п.

Не менш важливу роль в оповіданні відіграє і звукопис, яким увиразнюється оповідь і надається їй більшої динамічності, експресивності: “...ненадійно над’їхав наш пан секретар Трісколяска з видзалу і на містку перед самою корчмою – бух!” [С.198]; “... а той мене, – розповідає Цуценька про “поведєнє” Фасольки, – от ту десь за самий хріщ хап! і бебевх! В Михльове гноївчище” [С.203]. Щоб художньо змалювати цькування Фасольки, автор використовує звуконаслідувальні слова тваринного походження, ним підкреслює жорстокість і бездушність людей: “Далі всі на него: “гузя, гузя, гав, гав” [С.202].

Максимальна достовірність у показі безчинств, що їх творять верховоди, забезпечується прийомом оповіді безіменного оповідача, який виступає представником всієї громади села Рубатковичі і править у творі “голоси маси”: “Ба говоріть собі, що хочете, а я вам про своє повім...” [С.201]. І далі в народно-розмовній манері автор продовжує свою оповідь: “Зазнало сего року наше село Рубатковичі, за всі часи зазнало”... [С.198]. Такий спосіб художнього опису створює в читача відчуття співдії, співучасті, емоційно і пристрасно впливає на нього, епатуючи всіма неподобствами, які творять “громадські промисловці” в ім’я “закону” конституційної Австрії.

У творах С.Коваліва на селянську тематику посилюється роль саме такого оповідача, який покликаний художньо узагальнити змальовані епізоди життя, не прикрашаючи суспільно-економічних вад існуючого ладу. В оповіданні зроблено значний крок вперед у художньому освоєнні дійсності. Автор виступає не тільки як суворий реаліст, передає картини страшного зубожіння селян, але й показує класове розшарування на селі, відтворює загострення конфлікту між двома антагоністичними верствами, що породжує невдоволення і гнів пригнічених. Так, уперше в творах С.Коваліва з’являється образ стихійного бунтаря Степана Фасольки, який, на відміну від Стефаникових героїв, що не завжди знають, проти кого спрямований протест (Іван (“Кленові листки”) звертає свої прокляття то до панів, то до Бога, а потім виливає свій гнів на голови безвинних дітей), уже усвідомлює соціальну спрямованість своїх виступів, розуміє, що причиною всіх нещасть бідного “хлопа” є зграя сільських верховодів, яка має підтримку у вищих властей. Селянин С.Коваліва, як і в М.Черемшини, Леся Мартовича, М.Яцківа, – це вже не романтизований герой Ю.Федьковича, певний себе, охочий похизуватися силою і молодецьким зухвальством на святі, а нужденний, прибитий бідак, хоч і затурканий, але бунтівний, у якого всередині киплять затамований гнів і ненависть.

Степан, головний персонаж оповідання “Громадські промисловці”, єдиний поки що на всю громаду, “що поважився сам взяти грабіж без дозволу і не відробив жодному старшині громадському шарваркового; а й ще других став своїм нігілізмом заражувати, ще й других спокійних горожан бунтувати: “Дурні ви, що йдете до тих галапасників на роботу ...” [С.202]. Письменник відтворив у психології селянина великі зрушення – ненависть до гнобителів, прагнення порушити і знищити несправедливі порядки. Не залишилось це непоміченим і “громадськими промисловцями”. Навіть одноосібний нечуваний непослух Степана, його сміливість сказати правду посіяли страх серед панів, страх уже не перед одним Степаном, а перед народним гнівом, – така сила реалістичних узагальнень С.Коваліва. Тому сільські володарі так спішно силкуються відшукати спосіб розправитися з небезпечним “ребелєнтом”. Автор іронічними порівняннями увиразнює тупість, обмеженість, неспроможність до будь-якого думання “громадських верховодів”: це “була велика загадка для них”, “сук без дірки, твердий залізний оріх до розгризеня” [С.203]; “все начальство потратило голови, не може ні вперед, ні взад...” [С.204].

Ще рельєфніше й сумніше звучить ця іронія при усвідомленні того, що такі мерзотні типи керують людьми, вирішують їхні долі, засуджують до помилування чи покарання. Степану Фасольці вони виносять підступний вирок: за несплату боргу (за давнім, виплаченим ще батьком Фасольки векселем, але не знищеним, який відшукав підлий шинкар Янкель) вони ліцитують майно селянина, а його самого відвозять у місто до криміналу.

У цьому творі письменник не обмежується роллю реєстратора фактів, подій. Він прагне пояснити їх, дати їм оцінку. З цією метою він вдається до узагальнення образів (про це йшлося вище), відтворює такі характери й ситуації, які найбільш повно розкривають сукупність суспільних стосунків (антагоністичних у нашому випадку). Цими художніми пошуками новаторство С.Коваліва не вичерпується: традиційну побудову конфлікту (безпосередньо сутички антагоністичних сил) він доповнює зображенням психології селянина у його соціальних виявах (непокора й бунт), хоч психологізм тут ще екстравертний – відтворюються тільки зовнішні симптоми почуття, настрою – через рухи, жести, поведінку.

У прямому зв’язку з новаторськими пошуками автора відбуваються і суттєві зміни в жанровій структурі оповідання: події розгортаються за принципом новелістичної конструкції, зберігається внутрішня напруга, що тримає у своєму силовому полі читачів аж до кінця твору. Проте деяка часова розпорошеність (опис перебування Фасольки у війську) дещо послаблює динамізм фабули. Зовнішня подієвість знову активізується і наповнюється драматичними моментами після повернення героя додому “з маневрів”. Жінка й мати з порогу повідомляють Фасольці, що завтра останній термін повернення боргу; якщо він не буде сплачений, то жид Янкель забере і грунт, і хату, а їх з торбами по світу пустить. Не повірив Степан такому нечуваному свавіллю, та коли через деякий час до його хати прибули “і нова рада, і стара, і правдиві радники, і заступники, і на чолі їх пан з жовтими шнурками коло шапки і ще два паничі писарі ... секвеструвати Фасольчине майно” [С.208], він не лише це побачив власними очима, а й вибухнув невтриманим гнівом, що видно з його психологічного портрету: “закипіла в Фасольці кров”, “зареготав на ціле горло”, “почав рватися, ревіти, як розлючений лев [С.208–211]. Усе єство селянина перейняте ненавистю до визискувачів, яка виливається в лютому гніві й досягає свого апогею, коли “урядовці” прийшли вже на нивку Фасольки, щоб забрати і грунт. Трагічно глибокі почуття героя прориваються в його інтонаціях, сповнюючи фразу динамікою і силою: “Сюди на загін, до мене! Тілько трупами нас відти заберуть ті тустановецькі кровопийці і волянські надшиванці! Нехай стріляє, нехай пробиває, коли має право, я багнетів не тілько видів ... Я їх ту всіх покладу в борозду, кості поломлю кождому, що до мене приступить!” [С.210]. Саме так боронив свою родину і свою землю Степан Фасолька. Кульмінаційний момент схожий тут з новелістичним пуантом, але без несподіваної розв’язки, як у новелі, непередбаченості перебігу подій. Акцентуючи увагу на новелістичних елементах, зазначаємо, що не вони визначають жанрову природу “Громадських промисловців”. У ній, переважають домінуючі ознаки оповідання, але при цьому наявні жанрові дифузії, які ще часто будуть траплятися в художній практиці С.Коваліва. Тож розв’язка твору, як і в оповіданні, цілком логічна й закономірна: сили були нерівними, і Фасольку, “як убитого бика”, зв’язали, посадили у віз. “Дармо силувався увільнити з в’язів, посторонки були кріпкі і грубі” [С.211], – так резюмує оповідач, голос якого зливається із щирим авторським співчуттям. Художня деталь – “посторонки були кріпкі і грубі” – набуває символічного звучання: відображає безперспективність борців-одиночок. Проте ідея необхідності боротьби з існуючими несправедливими порядками і, відповідно, суспільним устроєм, для автора залишається безсумнівною.

Близьким до образу бунтаря Степана Фасольки є також герой оповідання “Суд” – Тома Шрам’як, який теж готовий стихійно протестувати проти визискувачів. Куркулі-радні господарюють у громадському лісі, безжалісно нищать його, а карають бідних селян. Деякими прийомами внутрішньої композиції, моделюванням образної системи, своєрідності у змалюванні тла події та настрою цей твір тяжіє до образка. Побутує думка, по “під образками ми звичайно розуміємо обмежений у часі та просторі невеликий прозовий фрагмент з силуетом однієї або кількох постатей, поданих на певному тлі, з яким вони з’єднані настроєво” [52, 83].

Розуміючи образок як замальовок з життя, як відтворення конкретної картини, іноді відтворюючи її поширено, з апеляцією до передісторії, письменники кінця ХІХ – початку ХХ століття називали образками деякі з своїх творів малої нарисової форми. Це стосується, зокрема, М.Коцюбинського (“Відьма”, “Поєдинок”), М.Левицького (“Образки з життя”); до цього жанру належать і твори Б.Лепкого еміграційного циклу (“Жінка з квіткою”, “Не виходимо з хати...”, “Лежав при відчиненім вікні...”). Є.Нахлік слушно констатує, що “образками з життя” (у широкому, метафоричному, а не у вузько-жанровому смислі) можна вважати весь корпус реалістичної новелістики кінця ХІХ – поч. ХХ століття” [142, 5].

У творі С.Коваліва “Суд” простір художнього опису чітко обмежений, час інтенсифікований. Послаблена фабульність зумовлює посилений інтерес до внутрішнього стану героя, крізь призму уявлень і міркувань якого відтворюється трагічна картина соціальної нерівності. Це, в свою чергу, викликає низку змін у комплексі зображальних засобів письменника. Описи редуковані до мінімуму (це стосується як обставин дії, так і внутрішнього психологічного стану). Натомість вдало застосовуються полілоги, внутрішнє мовлення. Коли невинному Томі Шрам’яку присудили штраф – “дванадцять ринських шкоди та п’ятку кари” до каси, що громадське ніби-то добро крав” [С.116], то концентрація емоцій при цьому призводить до афективного стану “як бурхливого короткочасного емоційного спалаху, що звичайно захоплює собою всю особистість людини” [126, 130]: несправедливий засуд “перетворив Шрам’яка в одній хвилі в страшного чоловіка; очі його чорні засвітилися незвичайним блиском, на протяглім смаглявім лиці осів глумливий усміх ...” [С.116]. Він запалав до своїх кривдників лютою ненавистю і захотів “усіх тих безсердечних синів ада пустити з димом і сам спопеліти!” [С.117]: “Ні, ви не люди, ви підлі слуги ада, я вас усіх там іще вишлю; покине вас та жажда невгасима”, – думав Тома, виношуючи план помсти. Такий висновок героя соціально і психологічно вмотивований. Майстерність С.Коваліва полягає в тому, що він глибоко зазирнув до селянської душі, відтворив усі найяскравіші, найістотніші нюанси психології героя-селянина, який прийшов уже до усвідомлення опору, хоча б і в стихійній формі.

“Важливим було відображення зростання почуття власної гідності у забитого, темного селянина, бунту його проти будь-якої несправедливості” [81, 36], – слушно зауважує Н.Калениченко. С.Ковалів художньо доводить, що дійсність не тільки пригнічує особистість, а й спонукає до захисту людської гідності, до усвідомлення існуючої несправедливості.

Пробудження соціальної свідомості селянина і бажання захистити свою гідність знаходимо й у повістях “Перехресні стежки” і “Великий шум” І.Франка, “Fata morgana” М.Коцюбинського, “Виборець” Н.Кобринської, “Ось поси моє!” Л.Мартовича, “За пашпортом” А.Тесленка. “Коли не бути вільним, то краще не жити. Бо рабське життя недостойне людини”, – така думка проймає повість “Весняна повідь” М.Чернявського, а селянин І.Діброви в оповіданні “За землю” уже не тільки думає, але й діє – вбиває пана, як і Федір, герой новели В.Стефаника “Палій”, що спалив панське помістя.

Однак Тома Шрам’як С.Коваліва не здійснює свого наміру, – на заваді стає Іван Турок – носій авторської ідеї християнського милосердя і всепрощення, який намагається переконати, що без здорового глузду, взаєморозуміння і взаємопрощення немає шляху до справедливості. В цьому і сила, і слабкість, і суперечливість світогляду письменника. І все ж його орієнтація на християнську любов була небезпідставною. В стосунках між українцями з давніх-давен сповідувалась ідея, закладена ще в одній з Божих заповідей: “Люби ближнього свого, як себе самого”. На світоглядно-ментальному рівні це знаходило свій вияв у таких рисах української душі, як доброта, сердечність, доброзичливість, милосердя, готовність прийти на допомогу. А світогляд С.Коваліва формувався в тісному зв”язку з національними етно-психологічними рисами українців. Саме цим і пояснюється наявність у багатьох творах героїв саме з такою світосприймальною настановою, яка була в Івана Турка.

Водночас, сповідуючи ідеї християнської моралі, С.Ковалів виправдовує бунт, протест, народний гнів. Більше того, він окреслює джерело цього гніву і його обґрунтованість, справедливість. Тому образи Стапана Фасольки (“Громадські промисловці”), Томи Шрам’яка (“Суд”), Семена Сироїда (“Сорокаті штани”) набувають типових рис, бо уособлюють в собі стихію віковічної народної ненависті, народного гніву до гноблення, утисків і приниження людської гідності, до експлуатації людини людиною. Бунтарство Ковалівих героїв близьке до бунтарства братів Басарабів (з повісті І.Франка “Борислав сміється”). Водночас С.Ковалів ще не збагнув історичної перспективи стихійного протесту, руху, “до створення образів, подібних до Франкового Бенедя Синиці, ще не піднісся і не створив картин організованної боротьби людей праці проти есплуататорів, шлях до ліпшого життя їм не зміг вказати” [75, 99].

Та, звісно, він і “не міг цього вказати”, бо ще не побачив перспективних паростків нового: матеріалу для цього ще не давало тодішнє життя галицького суспільства. Галицькі політико-суспільні обрії характеризувала перш за все гегемонія москвофілів як політичного напрямку, повний нігілізм більшості тогочасної інтелігенції до потреб народу, відсутність позитивного ідеалу. Чи варто було шукати його в колах інтелігенції або селянства, які оточували С.Коваліва? Його соціальний досвід обмежувався тільки цими двома прошарками. Та попри все, реальну причину жахливого становища селян, їх злиднів, моральної й фізичної руйнації письменник вказав – це умови існуючого капіталістичного ладу. В цьому заявила про себе сила таланту письменника: морально-етична проблематика, часто закроєна на християнських ідеях, тісно переплітається і взаємодіє в його творах із соціальною проблематикою.

Оповідання “Котюзі по заслузі” – яскраве цьому підтвердження. Основний конфлікт твору не зводиться тільки до моделі драматичного зіткнення місцевого багатія Яця Темницького зі своїм швагром, а й порушує проблему моральної деградації людини в умовах тогочасного існуючого ладу. Яць Темницький реагує на загибель свого свояка на війні в Боснії як на запоруку збагачення. Цьому він підпорядковує всі свої думки і дії, не гребуючи підступністю, брехнею, лицемірством і, навіть, злодійством.

Коли ж з’ясувалося, що Павло Сучок (так звали швагра) живий, “Темницький, не розважаючи багато, піддав гадку, чи би Павла вечером не кинути до якої ями” [С.188]. Крах його задуму перш за все в аморальності самої ідеї. С.Ковалів це підкреслює використанням такого марґінального елемента як заголовок (“Котюзі по заслузі”), що виконує роль позатекстуальної антиципації і розширює семантичне поле художнього мовлення. Вдалою композиційною структурою демонструються численні прорахунки Яця Темницького (знайомство і дружба з циганами Базьо Заграєм і Зельманом Блюмом, угода з ними копати нафтові ями, звернення до них за порадою продати ці ями, а потім надійно зберегти свій капітал і т.д.), які здаються ніби випадковими, але насправді сукупно утворюють модель морального розпаду особистості, яка поставила за мету свого життя збагачення і підкорила цій меті не тільки своє “існування”, а й життя інших людей.

Через стосунки з членами родини, які слугували одним з кращих мірил моральності, письменник розкриває внутрішню потворність персонажа. Скупар Яць своїм дітям “жалує сербавки (юшки), домашнім о голоді велить робити, хорому годі ложкою молока занестися, а на жінку свою бий – забий!”. [С.186] Щоб відтворити звірину натуру свого героя, автор вдається до непрямої форми психологічної характеристики, звертає увагу лиш на зовнішні її симптоми, ніде прямо не втручаючись у психіку героя, бо його внутрішній світ настільки мізерний, що достатньо і цих описів: “Темницький страшенно розлютився, хопив миску з полиці, шпурив нею в роботящу невісту…”. [С.186] С.Ковалів підкреслює подвійну суть натури Темницького: жорстокість і деспотизм у стосунках з рідними та удавану люб’язність і доброту з іншими, зокрема, шахраями Базьо Заграєм та Зельманом Блюмом, – їх єднають меркантильні інтереси “копати на спілку за нафтою” [С.190].

Вдало введений письменником мотив грошей – як провокуючий індикатор моральної стійкості людини – увиразнює ницість його персонажа: “Слово тисячи з’електризувало Темницького Яця, розтворило йому рот наростіж” [С.187]. Портретні деталі, порівняння (“гріш для нього був усім. Як птаха зерно, збирав його і ховав у землю, аби божого світа не бачив”, [С.187]) стають активним засобом психологічної характеристики героя.

Після того як авантюра з нафтою вдалася, “Темницький лиш числить гроші, ховає, а з швагра Павла сміється…” [С.190]. Неодноразове вживання дієслова “ховає” в сполученні зі словом “гроші” підкреслює абсурдність їх накопичення: замість того, щоб використати гроші на користь родині, бо “п’ятеро дітей – тільки снасть, заголодувалися цілком”, а дружина – “дійсний кістяк, шкірою окритий”, він їх ховає, а після продажу копалень, отримавши в руки “круглих вісім тисяч, не знає, де дітися з ними”, сліпо довіряє циганам, які радять тримати гроші в банку, влаштовуючи фіктивну передачу їх на зберігання. Насправді ж цигани крадуть ці гроші, а Яцю вручають “важні документи” в конверті, відкриваючи який через три місяці, він знаходить там “срібну шістку” і записку: “Маєш, дурний Яцю Темницький, шістку на стричок, абись повісився…Знайомі” [С.197]. І на цьому кульмінаційному моменті письменник ставить крапку. Така “відкритість” сюжету – дійовий композиційний засіб, який спонукає читача не тільки “придумувати фінал”, а й викликати активне сприймання, примушувати читача міркувати, робити належні висновки з прочитаного: кінцева подія не зможе вплинути на моральне оздоровленння героя, бо першоосновою внутрішніх колізій виступає соціальне тло, яке дуже часто вбиває в людині людське. Відкриті сюжети властиві багатьом творам письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст., зокрема М.Коцюбинському, оповідання якого “Що записано в книгу життя” має подібну композиційну структуру: головний герой твору Потап, людина вкрай цинічна, безсердечна, позбавлена навіть первісного почуття людини до людини, прискорює смерть матері, але цей надприродний вчинок нічого не змінює в його поведінці та психіці, його не мучать докори совісті, він продовжує “тваринне” існування, бо “нужда, злидні з’їли його душу”, “замкнули уста”.

Таким чином морально-етичні конфлікти в творах письменників вступають одночасно в конфлікт із соціальною дійсністю. Перенісши головний акцент твору в морально-етичну площину, С.Ковалів виявив близькість до художніх принципів “нової школи” українських прозаїків кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Це яскраво проглядається в оповіданні “Конокради” (1903), в якому автор порушив тему ще одного соціального лиха, поширеного в українському селі ХІХ століття, – конокрадства. В українській літературі цієї теми торкались П.Куліш, А.Свидницький, інші письменники. Осягнувши досвід своїх попередників, С.Ковалів зумів до традиційної теми внести нові художні елементи, які зумовили її новаторське вирішення. Наприклад, громадський конфлікт, покладений письменником в основу цього оповідання, увиразнюється тим, що в образі війта Олекси Бучка автор концентрував не тільки соціальні, а й моральні пороки можновладців: війт, зокрема, не тільки багатій, експлуататор, визискувач бідних селян, а й злодій, – конокрад, моральний покруч, який обмотує своїм злочинним павутинням чималий гурт людей, використовуючи для цього їхнє скрутне становище. В образі Бучка рельєфно представлена ще одна риса, за якою всі різноликі визискувачі, експлуататори вишиковуються в одну лінію – за принципом градації: один за одним, але кожен з них повніше “демонструє” свою антилюдську сутність. Скажімо, війт Олекса Бучко сприймається як уособлення бездуховності, аморальності, обмеженості; він вкрай примітивний у своїх прагненнях і вчинках. Його інтереси ніколи не виходять за межі вульгарної матеріальності і грубих фізіологічних інстинктів. Щоб якнайбільше акцентувати на таких рисах персонажа, письменник добирає й відповідну лексику: “був добре підпитий”, “з’їмав невісту впоперек”, “виїв … пшоняну кашу, здіймив люльку з полиці, закурив…”, “глянув з-під ока…” [С.246]; “попоїв, запхався поміж драпаки в ліщину…” [С.249].

Незвичайно спостережливий, С.Ковалів майстерно використовує контрастні побутові деталі і подробиці як для глибокої характеристики своїх героїв, так і для їхнього сатиричного викриття: в той час, як війт “Олекса Бучко доїдав уже другу миску пирогів зі сметаною, а жінка наливала молочну кашу” [С.245], у розореного ним же “чесного газди” Лучки Щербатого “семеро діточок-недолітків сиділо голісеньких на запічку, кожде собе дерлося: їсти та й їсти!..” А найменша “дитина в колисці пальці з голоду пообгризала” [С.243]. З інших натуралістичних епізодів дізнаємось про те, що “Бучко попоїв пшеничника, курки печеної, напився знов горілки і ліг спати. Лучка насилу з’їв стоколосяної паляниці, закусив два зубці часнику, напився води з поблизької трясовиці…” [С.248]. Ці картини-описи С.Коваліва суголосні художнім деталям Т.Бордуляка, зокрема його “голому борщу”, який виступає символом тих величезних бідувань, що їх доводилось переживати галицькому селянину, в якого “промовляють з очей злидні, невідрадна година” [12, 78].

Зацікавленість предметним оточенням – одна з характерних рис творів С.Коваліва. Кожна річ у письменника несе на собі відбиток характеру тієї особи, якій вона належить. Можливо, що цей своєрідний культ деталі й подробиці в творчості митця став однією з причин того, що у трактуванні його доробку не зжита однобічність.

У малій прозі С.Коваліва знаходимо немало творів, в яких персонажами виступають типові представники всіх гілок влади – від місцевої до цісарської: вони жорстокі, неперебірливі в засобах наживи. Це досить об”ємна галерея різних зайд – шинкарів, лихварів, гендлярів, здекуційників, війтів та інших ошуканців, які безкарно діяли в умовах “конституційної” Австрії.

Такому синкліту нечестивців протиставлені образи простих селян, до яких письменник ставився з великою любов’ю, щирою симпатією і співчуттям. У художньому відтворенні таких образів зримо проступає авторська оцінка їхніх дій, учинків, усієї поведінки. Скажімо, для змалювання персонажів оповідання “Риболови”, С.Ковалів використовує епітет “славні-преславні”, іронічний сенс якого стає зрозумілішим з наступної фрази: “Славними-преславними” рибаками були Голодна Ірина і Невмивана Теренька з тої причини, щоб “грішне тіло при святій неділеньці занести та діточки у хаті будь-чим обдурити” [С.464]. Іронія підсилюється використанням такого художнього прийому, як лексичний драматизм, що знаходить вияв у доборі характерних прізвищ, котрі увиразнюють світ селянської недолі і злиднів, у якому живуть його героїні; цим підкреслюється й відповідне розуміння автором їх становища в житті.

Прізвища селян в інших творах С.Коваліва не менш виразні. Вони містять вказівки на рід занять особи – Михайло Грузило (“Добре заробив”), на неосвіченість – Тимко Дурнота (“Зваричі”), а в більшості випадків прізвище персонажа відзеркалює його соціальний стан: Яким Голопуп (“Громадські промисловці”), Сироїдка (“Ян Кабатек”), Бідунка (“На прічках”) та інші. Семантика і емоційне забарвлення прізвищ в малій прозі С.Коваліва різноманітні і в кожному конкретному випадку підпорядковані зовнішній і внутрішній характеристиці персонажа. Письменник певною мірою через прізвище виражає і своє ставлення до персонажа, і прагне сформувати ставлення до нього у свого читача. Таким чином, прізвища у С.Коваліва мають аксіологічний зміст. При цьому автор використовує функціональність семантики слова, зокрема, такий засіб як відновлення внутрішньої форми власних назв (деономатизації). Умовно прізвища у малій прозі письменника можна поділити на позитивно- і негативно-оцінні. У вищеназваних творах вони позитивно-оцінні, бо йдеться про трудящий, але пригнічений і бесправний “люд”, якому автор співчуває і симпатизує.

Негативно-оцінні характеристичні прізвища із сатиричним звучанням мають персонажі – представники влади на селі: війти, лихварі, присяжні тощо. Наприклад, “начальник влосцянського банку” називається “Хапко”, що походить від слова “хапати” (новела “П’ятка”), війт у оповіданні “Громадські промисловці” наділений прізвищем Черпачок (від слова “черпати”, переносно “вигрібати” останнє у підвладних йому селян). Близькими є персонажі, що мають такі прізвища: Цап, Баран, Кобильник (“Велика війна”), Цуценька (“Ян Кабатек”, “Громадські промисловці”, “Риболови”), основою яких є тваринність, грубість, обмеженість тупість.

На відміну, скажімо, від І.Котляревського, який віртуозно використовував прийом означуваних імен-характеристик і створював комічні прізвища шляхом схрещування українських та іншомовних елементів, своєрідність прізвищ у С.Коваліва полягає в тому, що вони виникають на українському семантичному грунті й цілком відповідають основній рисі характеру людини або своїм звуковим значенням “імпонують” особі, яку називають.

Села, у яких мешкають селяни С.Коваліва і в яких відбувається дія, також названі автором з незвичайною виразністю: село Рубатковичі (“Громадські промисловці”), село Голодовичі (“Ян Кабатек”), село Податковичі (“Дід Карита”, “Поламаний Кальвін”), село Бідуновичі (“Безжурність”), село Вічнотуга (“Гриби”). Вони красномовно промовляють, що тут панує голод, біда, морок, безвихідь.

Такий марґінальний елемент як заголовок художнього твору теж відіграє неабияку роль у поетиці письменника. За висловом М.Гея, “заголовок співвідноситься з тематичним змістом твору” [27, 196], як і в багатьох оповіданнях С.Коваліва: у ньому звучить і неприхована іронія автора (“сміх крізь сльози”) – “Добре заробив”, “Добрий заробок”, “Риболови”; і скорботно-тужні нотки (“Поламаний Кальвін”, “Заміть”); щире співчуття обездоленим (“Котюзі по заслузі”, “Безжурність”, “Здрячі”, “Зваричі”); і велика віра в духовну силу українського народу (“Писанка”, “Паска”, “Син Невимовного”).

С.Ковалів, прагнучи з максимальною точністю і правдивістю передати “образки” з селянського життя, в яких узагальнювались притаманні його добі явища суспільного характеру, не оминув і теми жовнірства і дезертирства.

Тема ця була досить актуальною в українській літературі, однак не новою. Про рекрутчину співалось у багатьох народних піснях, про неї писали Т.Шевченко, Марко Вовчок, І.Нечуй-Левицький, П.Мирний. У Західній Україні австрійська рекрутчина також була важким тягарем на плечах селянства. Багаторічна служба в армії завдавала багатьох страждань, горя селянським синам, їхній рідні, бо, втративши годувальника, селянські родини часто скніли від голоду й холоду, подекуди вимирали. Рекрутів же чекала страшна солдатська неволя, ще страшніша муштра, жорстокі знущання, карання за незнання мови, бо всі накази віддавалися німецькою або польською мовами. Все це створювало нестерпні умови для служби у війську, іноді призводило й до самогубства солдатів. Особливо під час війни нещасних жовнірів чекала загибель або каліцтво. Тим-то виснажлива й тривала служба в цісарському війську часто асоціювалася із загибеллю.

Тема рекрутчини була однією з провідних у творчості Ю.Федьковича (“Дезертир”, “Золотий лев”, “В арешті”, “Мертвець”), про неї писали Лесь Мартович (“Спиритко Бруццак”), В.Стефаник (“Виводили з села”, “Стратився”), М.Яцків (“Душі кланяються”, “Під обухом”, “В казармі”, “У милосердної богині з кам'яним серцем”, “Христос у гарнизоні”), А.Чайковський (“Жовнір”, “Рекрут”, “Убили”, “Коли раз серце кров’ю обкипить”), С.Яричевський (“Пан обер-лейтенант”), О.Кобилянська (“Земля”), Є.Мандичевський (“Бранка”) тощо.

Твори С.Коваліва з військового життя є людськими документами великої художньої сили і разом з названими творами письменників-сучасників складають в українській літературі своєрідну жовнірську епопею, яка є переконливим звинуваченням суспільних порядків того часу.

Однак С.Ковалів майже ні в чому не повторював своїх колег. Традиційна тема жовнірства й рекрутчини постала в нього не з художньої констатації відтворюваних подій, а із сюжетних структур, що спиралися на драматичні й трагічні конфлікти людини з дійсністю.

Тож, створивши своєрідну трилогію (“Юрко Бубень”, 1891; “Спиритко Бруццак”, 1899; “Дезертир”, 1891), письменник вніс свій вклад у художнє опрацювання цієї теми. Об’єднані тематично, названі твори послідовно розгортали в собі історію страждань і долі бідних рекрутів, всі етапи перебування їх у цісарському війську. Оповідь у трилогії спирається на “оголені” події, майже зовсім звільнені від авторської мови.

У першому творі – “Юрко Бубень” – йдеться про те, як юнаки з одного селянського пекла, потрапляли в інше – цісарську армію, де з ними поводилися, як з безсловесною худобою: “…голод, холод, праця надмірна вихухали їх під цісарський карабін” [105], – з гіркотою констатує автор. Заслуговує на увагу опис життя вояків у казармі, нелюдське поводження з ними з боку окремих старшин. Картини жорстокого військового режиму, життя в похмурих казармах, ворожих стосунків між солдатами подибуємо і в новелі А.Чайковського “Із ступеня на ступінь”. Про таких жовнірів, що помирали, не витримавши муштри і “маневрів”, розповідає й М. Яцків у “Дитячій забаві”. С.Коваліва вирізняє з-поміж цих письменників незвичайний хист до обсервації, вміння чи не найглибше розкривати “справжні жахи австро-німецької казарми” [10, 190].

Надлюдська муштра, фізичні й моральні катування, практиковані у війську, докладно, з натуралістичною точністю відтворені в оповіданні С.Коваліва “Спиритко Бруццак”, а образ єфрейтора Спиритки Бруццака – це образ великої узагальнюючої сили, уособлення всіх підпанків – командирів, грубих деспотів, тиранів, які дивились на жовнірів “як газда на шкапину, що хоче купити, або вже й купив, але не знає ще її тріби” [90, 109].

Третє оповідання – “Дезертир” (1891) ­– є ніби логічним завершенням цього темату: нестерпні умови в цісарській армії, знущання капралів і єфрейторів, приниження людської гідності породжували численні дезертирства, відображали своєрідний протест до таких нелюдських страхіть.

Якщо Стефаник сфокусував увагу на переживаннях батьків, які проводжали сина-одинака до цісарської армії (новела “Виводили з села”, 1897), або ж страждання батьків, які отримали трагічну звістку про смерть сина (“Стратився”, 1897), то у С.Коваліва акцент зроблено, головним чином, на відтворенні зовнішніх фактів і епізодів нестерпного рекрутського існування, що неминуче призводило до трагічних наслідків. Отож, твори обох письменників об’єднує не тільки спільність тематики, а й осмислення та художня реалізація життєвого матеріалу.

Творчим досягненням С.Коваліва у названій трилогії виявилась своєрідна модель образу Спиритки Бруццака – обмеженого, тупого, грубого “фрайтера” з садистськими нахилами. Письменник-мораліст гостро реагував на прояви потворного в людському житті, у поведінці і вчинках людини. Цей другий план автор трактує з особливою увагою. З неабиякою майстерністю, не поступаючись, на нашу думку, у підборі засобів художнього зображення навіть Ф.Достоєвському чи І.Франку, автор оригінально творить патологічний образ Спиритки Бруццака, який впав у безодню духовного й фізичного здичавіння, заради дикої садистської насолоди знущався над бідними рекрутами. Прояви садомазохістської психопатології Спиритки Бруццака С.Ковалів увиразнює натуралістичними портретними описами, використовуючи при цьому лише негативні лексеми, художні означення: він “присадкуватий, грубий над міру, ситний до пересади з пухлими лицями, з клапчастими ухами, з рудим вусом і червоною головою, з хриплим голосом”, мав звичку поморгувати – “все кліпає сліпками червоними, аж лячно і гидко” [90, 110]. Від його погляду “мороз переходив по тілі”, його п”ястуки наводили жах на всіх жовнірів, бо він не жалував їх нікому із своїх “абрихтерів” [90, 111]. Моральне здичавіння персонажа підкреслюється спотворенням такої найбезкорисливішої і найбільшої людської цінності, як любов до матері. Які почуття, крім огиди й омерзіння, може викликати ця потвора в людській подобі, цей монстр, який матір свою вислав до лісу “по ріще, а сам пішов за нею назірцем, обдер її в лісі донага і ще на “штроф” подав” [90, 110]. Все, що оточує персонажа, має лиш один сенс – утилітарний. Образ цього “фрейтера” нагадує образ Івана Рила з одноіменного оповідання Леся Мартовича.

Вбогість і примітивність духовного світу Спиритки Бруццака влучно відображає його мова – своєрідна мішанина німецьких, польських і українських слів, якою він віддавав накази.

“Тераз повім вам, хто мені те штерна пшишивал: то ні матка, ні бойчеч, ні брат, ні сьостра, ні камбрат, тілько пшишивал мені сам пан єнерал і оглосив тагесгенеральбефелю!.. Як я, прийду до цимбри, як крикну “гаптах”, так каждий має стать в штелюнку ведля форшрифту, як би го шляк трафіф!.. Так само на гофу, на уліци, сли взриш штерна, зараз ґловон “рехтс” або “лікс” і салютоваць” [90, 116]. Уся художня організація структура фрази, її інтонація передає почуття його недбальства і зневаги у ставленні до простих людей. Широке вживання окличних речень, фігур умовчання у мовній партії Спиритки Бруццака повсякчас засвідчує його тупість, обмеженість, садистські нахили.

В оповіданні також рясно представлені характерні для С.Коваліва діалектизми, воєнні професіоналізми, на що постійно вказували його сучасники й критики, наголошуючи на тому, що саме ця ознака творів С.Коваліва утруднювала сприйняття їх читачами, обмежувала їхню популярність. Не заперечуючи слушності цих зауваг, ми пояснюємо вживання подібних лексем прагненням автора виявити “густоту” життя, не пропустити якихось соковитих, навіть грубо-реальних подробиць.

Факт дезертирства, що його поклав С.Ковалів в основу оповідання “Дезертир”, перегукується з таким же фактом у поемі Ю.Федьковича “Дезертир”, у якій започатковано цю тему в українській літературі. Іван Званич Ю.Федьковича подібний до Якима Зелеміна С.Коваліва. І перший, і другий тікають з армії, попавши не до рук властей, а в пазури багатіїв. Івана Званича сільський глитай відразу за гроші “продає” властям, тим часом як підприємець-шахрай Нута Дуй, використовуючи ситуацію, робить з Якима Зелеміна (навіть прізвище він змінив на Панька Лопату), раба, весь час його шантажує. С.Ковалів психологічно вмотивовує втечу Якима з армії, показує, що фактором дезертирства стало не стільки ворожіння “одноокої Сеньки”, як усвідомлення того, що він не зможе вернутися до рідних, поляже на війні у Боснії. “Дезертир”, перетворившись у безсловесного раба, тамував біль і крик душі під зовнішньою покірністю і небагатослівністю. Усіма художньо-стильовими фігурами С.Ковалів майстерно передає цей глибинний відчай, трагічні почуття, закуті суворою дисциплінарною думкою. Вони прориваються з вибуховою силою перед смертю, коли Яким, рятуючи з нафтового шибу напівзавалених людей, сам виявився затиснутим земляною петлею, з якої порятунку вже не було. Починається нелюдська мука, фатальне й невідворотне конання. Останнім голосом, який поволі слабшає, він вирішує сповідатись. Монологові Якима, адресованому і людям, і дітям, і дружині, і самому собі, притаманна нерівність, уривчастість, використання окличних речень, що підсилюють емоційність вислову, сумну трагічність ситуації: “Слухайте, люди! Я не Панько Лопата, не той за котрого ви мене взяли… Я Яким Зелемін… Та Нута Дуй сам убрав мене в тото гидке курмане і назвав мене так… Простіть, люди!.. Ох! не стає сили говорити… Олесю! Гриню! Пилипцю! Гандзуню!.. Бог з вами!.. Дідуньо о вас… не… за... буде!” [С.169] – так волав Яким Зелемін до всіх, задихаючись у ямі. Майстерно, однією фразою С.Ковалів зумів передати крик душі селянина, трагедію його життя.

У своїй “трилогії” белетрист, торкаючись зображення такого соціального лиха як рекрутчина та інших драматичних подій, що розгортались навколо неї, висвітлює ще одну проблему – проблему громадського насильства над особистістю. І хоч у цій “трилогії” переважає опосередковане трактування конфліктності суспільного життя – через зображення його наслідків, пережитих окремою людиною на власній долі, все ж соціальна важливість її безумовна. Художнє розв’язання цієї проблеми свідчить про те, що С.Ковалів як і кожен талановитий письменник творчо сприймав літературні традиції, але при цьому йшов своїм самобутнім шляхом.