Geum.ru

Олена Колінько Стефан Ковалів. Мала проза крізь призму часу

Вид материалаДокументы

Содержание


2.3. Бориславський цикл С.Коваліва як оригінальна і
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
2.2. Внесок С.Коваліва у розвиток теми «еміграційної

гарячки»


Розвиваючи і продовжуючи традиції класичної літератури, С.Ковалів не обійшов і теми “еміграційної гарячки”, яка в кінці ХІХ ст. захопила всю Галичину. Тисячі людей кидали осілі місця, тікали зі свого краю, мов би за ними, як писав Стефаник, “татари гналися”. Лише в 1895 р. з Галичини до Бразилії прибуло більше 10 тисяч емігрантів.

М.Коцюбинський у рефераті “І.Франко” відзначав, що в 1890-1900-х роках у Галичині експлуатація селянства набирала гострої, подекуди смертельної сили, “скрізь темнота, нужда, села бідні, сірі, з головатими вербами при дорозі, з обламаними садками, болотяними вигонами, обскубаними сірими стріхами, пообвалюваними тут і там плотами” [115, 52]. Вибору для селянина не було: або наймитувати у пана, або емігрувати.

І.Франко в статті “Еміграція галицьких селян” (1892) також розкрив соціально-економічні причини еміграції. Автор навів численні факти продажу селянських господарств для покриття незаплачених податків чи інших боргів. Внаслідок цього не менш як сто тисяч селян стали робітниками, але змушені були залишатися по селах з перспективою на голодну смерть, бо вже не було до чого докласти робочих рук. У Галичині щорічно вмирало з голоду п’ятдесят тисяч людей. Тікаючи від голодної смерті, біднота масово емігрувала в різні країни [186, 343–349].

Розорення селян породило повінь трагедійних тем у літературі. Однією з них стала еміграційна. “Зубожіння селян, їх пролетаризація, переселення та еміграція – все це вносила життєва хвиля в українське село початку нашого сторіччя, все це було змальоване, як лихо сьогочасне, над яким боліли душі синів землі” [57, 18].

На захист обездоленого селянства, яке змушене було покидати рідний край в пошуках кращого життя, виступили й письменники. Іхні твори здебільшого виникали на основі баченого й пережитого, тому так вражають в них картини народного горя. “Для мене, – писав В.Стефаник Кобилянській у листопаді 1898 р. – нині емігрант, що летить світом як брудна вандрівна птаха, оставша від громади, – і біль, і поезія” [167, 154]. Цій “птасі” й були присвячені твори І.Франка (поетичний цикл “До Бразилії”), Лесі Українки (“Чотири казки зеленого шуму”), В.Стефаника (“Камінний хрест”), М.Черемшини (вірш “Осінь”), О.Маковея (оповідання “Туга”), М.Павлика (замітки в газеті “Народ”). Також Лесь Мартович у “Не-читальнику” оповідає про еміграцію. Емігрантській темі присвятив свої новели Т.Бордуляк: “Ось куди ми підемо, небого…”, “Бузьки”, “Іван Бразілієць”, “Прохор Чиж”; на захист “добровільних” вигнанців із своєї землі підніс свій голос і А. Чайковський (“Бразилійський гаразд”). Грицько Григоренко теж не оминула тієї теми (“Пересельці”). Тема еміграції хвилювала і С.Коваліва, який в оповіданнях “Хто винен?”, “Американська крисаня” показав, що “все зворохобилося: парубки, дівчата й жонаті, весь роботящий світ хліборобний пустився за море, в Америку” [С.631].

На відміну від згаданих письменників, у С.Коваліва немає окремих творів на тему заморської еміграції, він розглядав її у контексті інших соціальних проблем однак взаємопов’язаних, змістовних і соціально вагомих.

Доля героя Василя Бідуна (з оповідання “Хто винен?”) має чимало спільного з долею Івана Бразілійця з однойменної новели Т.Бордуляка та Івана Дідуха (з новели В.Стефаника “Камінний хрест”). Та на відміну від них (вони потрапили під вплив еміграційної агітації): Іван Бразілієць повірив пропаганді “щирого і справедливого русина”, Іван Дідух – піддався вимогам дружини і синів, Іван Бідун, як і Гнат Соболенко (“Пересельці” Грицька Григоренка) збирався в “далеку дорогу” за власним бажанням, але причину висував іншу: “… косив, молотив, різав січку всім опікунам і відробляв за них пильно всі шарварки “видзялові”, ходив сорок літ по всіх фабриках у Дрогобицькому повіті й ні на гурманець солі, ні на скрутелик тютюну не заробив” [С.630]. Бузьки (з однойменної новели Т.Бордуляка) теж у настрої глибокого смутку неначе оповідають один одному причину втечі селянина і його сім’ї з насиджених місць: “Гей, було єму, братчики рідненькі, тут дуже тяжко жити: хліба не було ні шматочка, а в коморі ні пучки муки, ні одної крупочки, ні одного пшонця, та й не було чим жити, не було єму чим діточок годувати, а ще до того не було в що одягнутися, нічим хати огріти. Бідував ваш господар зі своєю родиною, голодував.., а вкінці…забрав жінку, забрав діти та й потягнув з другими сіромахами, такими, як він, у далеку непевну чужину…” [13, 120].

Кривавилось серце письменника від таких відвертих зізнань. Ще більше боліло воно від усвідомлення марності надій і сподівань на еміграційне щастя. Тому С.Коваліва цікавлять також і душевні муки селянина, викликані розлукою з рідним селом, трагізм розставання з односельцями, рідною землею. Недаром Василь Бідун прощається з людьми так, ніби йде не за кращим життям, а за смертю. “Поклонився перед церквою всьому чудовицькому народові на всі чотири сторони світу і сказав: “Уся громадонько рідна – прощай! Словом добрим споминай, а коли обидив, не пам’ятай! Я йду в далеку дорогу шукати за сажнем землі, за чотирма дошками, далеко за море” [С.630].

Стисла авторська ремарка, якою прощання Бідуна з громадою порівнюється з парастасовим ірмосом (жалібною піснею з релігійної відправи), ще раз акцентує на невимовній тузі емігранта і розганяє ілюзійне марево щодо “раю” на чужій землі.

Зауважимо, що не один з таких чи подібних епізодів суголосний з тим, що знаходимо в новелі В. Стефаника “Кам”яний хрест”: Іван Дідух також прощається з краянами, іде із села, як на смерть, та ще й ставить хрест, ніби ховаючи себе. Схожість тут не в текстуальних збігах, їх небагато, а в загальному психологічному малюнку сцен, кожна з подробиць у них ніби вирізьблена, вражає своєю точністю, глибиною, відтворює біль митців, крик їхньої душі.

У портретному описі Василя Бідуна впадає в око порівняння його зі смертю. Це не випадковість – С.Ковалів таким способом уже втретє акцентує увагу на приреченості долі емігранта: “Нужденний був, сухоребрий, ходячий кістяк, правдивий привид галицької смерті” [С.630]; або: “ходячий привид смерті галицького голодомора” [С.631]. Ця художня деталь не тільки красномовно вказує на виснажливу працю селянина, а й набуває символічного значення: несправедливий суспільний лад прирікає трудящу людину на загибель, вимирання, – якщо не на своїй землі, то в Канаді, Бразілії чи деінде.

Василь Бідун не помер на чужині, хоча професія “замітача вулиць”, певно, не дуже поліпшила його добробут, він спромігся на зовсім обмежені статки: через 2 роки прислав жінці 500 крон і три проїзні квитки для своїх синів.

Сцена від’їзду й прощання Гриня, Івана й Петра з рідною землею, з домівкою, з матір’ю – це своєрідний художній документ Ковалівського націоналізму – українського за змістом і за формою. Аналізуючи факт прощавання з рідним селом, зауважимо: що письменник попри відносну аполітичність своїх творів усе ж не стояв осторонь патріотичних ідей, які актуально й гостро сприймались у тогочасному суспільстві. Любов письменника до рідної землі, до звичаїв свого народу зумовили ліричну схвильованість уривка і стимулювали добір адекватних цьому настроєві художніх прийомів. Невипадково для розставання письменник обирає “Святий вечір – величаве свято” [С.631]. Адже Святий вечір для українців – свято над святами. І настрій святковий, і радість для душі, коли вогник надії опромінює душу, вселяє віру, оптимізм. Саме в такий різдвяний вечір сини Бідунихи “попрощали …свою неньку і рідну стріху і з першими півнями, коли дзвони в Чудовичах і по довколишніх селах вістили: “слава во вишніх богу, і на землі мир, в чоловєцєх благоволенє”, всі три були вже далеко, дуже далеко від тої широкої, теплої “середини”, з котрої скакали колись довгими зимовими вечорами на запічках” [С.631]. Імпресіоністична картина Святого вечора спрямовує настрій цього епізоду в сумне ліричне русло.

Контрасне зіставлення виразно протилежних понять – свята і буднів, світла й темряви, радості і смутку, втіхи й суму (“коли по всій Україні славословили правовірні “Рождество твоє, Христе боже наш”, … стара Бідуниха заводила в гіркий череп” [С.631]), християнської любові і ненависті, волі й неволі, – підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів і щирих почуттів до батьківщини, яку доводиться назавжди залишати й шукати “втраченого раю” десь далеко, на чужині. Особливо сумна сцена прощавання з матір’ю стверджує міць національного виховання, народного етикету з його повагою до батьків, до рідної землі, до народу.

Сумні звістки доходили з-за океану на батьківщину. Отримала й Бідуниха листа від своїх “соколиків”, які писали, що “гаруємо під землею всі три, тяженечко гаруємо, .. і по кожній шахті відкашлюємо ціле полудне таким чорним, що смола – смоленна” [С.632].

Подальшої долі своїх героїв С.Ковалів не окреслює, не повертаються вони після довгих поневірянь і на рідну землю, як це траплялось, наприклад, у Грицька Григоренка (Гнат Соболенко) чи у Т.Бордуляка (Іван Загуменний).

Письменник тільки побіжно згадує емігранта Гаврила Пелехатого в оповіданні “Американська крисаня”, яке призначалось для дитячого читання, і мало на меті не показувати долі “переселенця”, а виховати патріотичні почуття у підростаючого покоління.

Водночас навіть і окремі епізоди, вихоплені з густоти еміграційної “горячки”, красномовно свідчать, що С.Коваліву належить свій внесок у розвиток цієї теми.

Автор, типізуючи життєві факти в творах на селянську тематику правдиво, з великим уболіванням за долю “робучого люду” змальовував грізні картини руйнування патріархального побуту селян, вказував ті соціальні причини, які приводили їх до масової пролетаризації: безпросвітня нужда, непосильні податки, борги та інші форми визиску і знущання, бідність і беззахисність. Усе це кидало незахищеного, неосвіченого, часто й неграмотного селянина у вир індустріалізації: “…отец небіжчик, мати позавивана стогне, стіни голі, і грабіжник нічого не знайшов би…На подвір’ї плоти пообпадали, стріху секретареві голуби понищили, світиться на під до сіней, треба пошивати як стій, та що ж із того, коли на цілім обійстю не знайдеш стебла, аби зуб видовбати…Здекуційник стоїть у селі, треба доконче йти на роботу…” (“Добрий заробок”, С.38). В цьому лаконічному штриху – ціла безодня людського горя, складне переплетення сімейно-побутових і соціальних колізій, зумовлених якнайбільше новими життєвими обставинами.


2.3. Бориславський цикл С.Коваліва як оригінальна і

автономна художня система


Не дивно, що в селянську тему цілком природно вплітається й робітнича. Твори бориславського циклу С.Коваліва стали її логічним продовженням. Услід за Франком, який увів до української літератури “зовсім нову тему – тему робітничого життя, подав нового героя – робітника як представника цілої верстви” [6, 76], С.Ковалів продовжив “розробляти робітничу тему в українській прозі” [78, 503] написав більше двох десятків творів про Борислав, місто, яке стало “осередком експлуатації у всіх можливих видах, почавши від тисяч жертов, що гинуть рік-річно в ямах, аж до тих тисяч, що вертають відтам з потраченою силою, фізичною та звихненою моральною підставою в серці, – що вертають передчасними старцями” [185, 276]: “Добрий заробок”, “Ройтів шиб”, “Здрячі”, “Дезертир”, “Чічі”, “Наслідки непорадності”, “Сорокаті штани”, “Хто винен?”, “На Дрімайловім пустарищу” тощо.

Бориславська тема є провідною в оповіданнях “Безконечний швіндель”, “Дрогобицький Найда”, “Андрій Кременяк”, “Писанка”, “Світ учить розуму”, “Суєта про насущний”, “Пригісник з Борислава” та ін.

Твори про Борислав С.Коваліва за характером оповіді й організації художнього матеріалу наближаються до нарисів або навіть до ескізних зарисовок найбільш разючих фактів, що їх спостерігав письменник у цьому центрі “галицької Содоми”. Витримані у спільному стильовому ключі, об’єднані спільною темою, вони розкривають її з різних боків, що й створює широку панорамність зображуваного. Твори цього угрупування об’єднуємо у цикл, єдність якого убезпечується змістом, мотивами, що перегукуючись, відтворюють трагедію людської особистості в капіталістичному суспільстві, показують причини і наслідки “суспільних болячок” (І.Франко). Ідеї, наскрізні образи переходять з оповідання в оповідання; деталі, подробиці, взяті “живцем” з конкретно-локалізованої дійсності, створюють ілюзію автентичності, художньо трансформуються і часто сублімуються в символ. “Прийом повтору з нагнітанням смислу є характерним для прозаїка, створює ефект своєрідної реверберації образу в багатьох творах, внутрішньо об’єднує їх у ціле – цикл” [172, 14], – стверджує М.Ткачук, аналізуючи бориславський цикл І.Франка. Це слушне спостереження вченого відповідає принципам ідейно-тематичної цілісності творів С.Коваліва про Борислав. Окрім того, наявність авторського “Я”, яке в різних модифікаціях зримо й незримо присутнє в кожному творі, створює відповідний настрій (переважно сумний, мінорний), спонукає читача замислитись над прочитаним, зробити належні висновки.

Взагалі, “на початку віку в малій прозі відчувається намагання дещо почерпнути з великих форм прози, що позначається на циклізації новел і оповідань” [54, 169], – зауважує І.Денисюк.

Циклотворчі зв’язки притаманні новелістиці М.Черемшини, зокрема, його збірці “Село вигибає”, окремі оповідання якої з’єднані спільним персонажем (образом Дзельмана), місцем, часом, настроєм. Властивість до об’єднання має й збірка про війну О.Маковея “Криваве поле”. У Катрі Гриневичевої цілком зримо простежується тенденція до циклічного поєднання творів (збірка “Непоборні”). Твори С.Коваліва про Борислав також тяжіють, як ми вже зазначали, до циклізації. Щоправда, авторським задумом їх не об’єднано в єдину естетичну цілісність, – цикл, вони скромно названі письменником “образками з галицької Каліфорнії”.

Серед літературознавців побутує думка, ніби бориславські оповідання С.Коваліва – це лиш своєрідний додаток, “оригінальне доповнення до всього того, що геніально відобразив у своїх прозових і поетичних творах автор циклу “Борислав” [75, 90]; або ж їх треба вважати “продовженням знаменитого “бориславського циклу” І.Франка” [107, 18-19], ніби без такого супроводу вони втратили свою художню вартісність і були б незрозумілими.

Безумовно, в бориславських творах І.Франка і С.Коваліва немало спільного. Їх-бо живила одна і та ж дійсність, турбували одні і ті ж проблеми. Підтвердженням цьому є, по-перше, спогади сина С.Коваліва, Юліана: “Незабутньою залишилась у моїй пам’яті скромна кімната і стіл, за яким сидів батько і писав свої твори. Тут зберігалися всі нотатки про дійсні факти і події як матеріал для майбутніх оповідань. А було тих заміток дуже багато, бо не проходив день, щоб не трапилось якесь нещастя на копальнях у Бориславі” [87, 24]; по-друге, факти біографії митця, який понад сорок років прожив у центрі “галицької Содоми” серед бідних селян і ріпників і на власні очі спостерігав бориславські “дива”; по-третє, сучасна студія Р.Горака, який стверджує, що “ніхто інший не знав бориславського життя краще, ніж С.Ковалів”, що “твори іншого письменника на тему бориславського життя нагадують екскурсію інтелігента в село, якого він не знає і не розуміє, а тому, як часто буває, дає свої рекомендації та повчання, як змінити це життя на краще […], це життя він спостерігав від самого початку зародження фабричного та гірничого промислів, що у всіх або в більшості з тих випадків він був безпосереднім учасником і спостерігачем…” [37, 38]. Отже, є достатні підстави для такої оцінної думки, що бориславські твори С.Коваліва – це не додаток чи продовження “Бориславського циклу” І.Франка, це самостійний художній витвір, оригінальний за художньою системою, “основний у творчому спадку письменника” (Р.Горак), який має право на автономне існування.

Проблематику бориславського циклу С.Коваліва розглядаємо в кількох аспектах: соціальному, морально-етичному, психологічному. За кількістю соціальної інформації твори цієї тематики навіть переважають твори І.Франка, бо С.Ковалів виводить цілу галерею негативних типів, “всіляких пройдисвітів – тих “зміїв-полозів”, які ціною людських нещасть наживали мільйони” [33, 132]: підприємців та їх прислужників-орендарів, наглядачів, касирів. Однак поняття “підприємець” і “ріпник” осмислюється митцем не тільки в соціальному, а й у морально-етичному плані, як моральні антиподи – людяного і жорстокого, корисливого й безкорисливого, чесного й обманного. Тож невипадково, що вже у першому оповіданні “Добрий заробок”, яке ніби відкриває цикл, С.Ковалів показує, що тут, у Бориславі, зібралося тисячі селян, відірваних від засобів існування, зігнаних зі своєї землі, які не просто влаштовувались на роботу, а продавали за безцінок свою робочу силу на огидних торжищах-ринках, ставали підневільними рабами підприємців. Вдала художня деталь – оксюморонне порівняння – “сотки білих муринів” сприяє дуже виразному відтворенню цього явища, а епізод твору робить промовистим, художньо досконалим: “Сотки білих муринів ждали вже божого змилування: чи не візьме який пан касієр на цілу ніч на роботу, та, може, дасть хоч шістку задатку на хліб” [С.44].

Коштом і страдництвом, чужою працею “місцеві доробкевичі” і “заграничні підприємці” дороблялися до величезного багатства, доводячи цим розорених робітників, вчорашніх селян до “тваринного” існування й морального здичавіння.

Майже в кожному творі бориславського циклу письменник порушує проблему алієнації, коли близька до патологічності жадоба збагачення спричинюється до морального звиродніння. Моральну ницість, зажерливість, антигуманність “різних зайд і пиявок” письменник всіляко акцентує, не вдаючись до “глибокої психології” (О.Маковей), обмежуючись в основному зовнішньою характеристикою зображуваних подій, образів. З неприхованою ненавистю, в сатирично-викривальному дусі змальовує С.Ковалів визискувачів “робучого люду”, вдаючись при цьому до різних художньо-виражальних засобів: гротеску, шаржу, знижуюче-комічної деталі із зовнішнього вигляду персонажів – рис обличчя, рухів, жестів; використовує оцінні лексеми негативного змісту, вульгаризми, фамільярні вислови, специфічні тропи.

Наприклад, соціальне і моральне єство Мордохея Ройта (“Ройтів шиб”, “П’ятка”), який безкарно утискує робітників і залишає відкритими використані з-під нафти ями, письменник увиразнює такими тропами: “червоноглавий”, “рудий підкидиш”, “червонюх”, “багрій – кучинір”.

Герасим Кишка (“Сорокаті штани”, 1910), “славний баришівник у контрактованю громадських грунтів під нафтяні шиби” [С.618] представлений читачеві як “перегодована п’ятьсотнарова твар господня”, “грубас з потрійним підбородком”, з “медвежим голосом” [С.621].

Загалом у таких ще виявах характеризується й Давид Цукор (“Наслідки непорадності”). Щоб заволодіти грунтом і нафтовою ямою селянина Гриня Леня, він вбиває його, підкуплює місцеву владу, приховуючи таким чином свій злочин; він – “проводир розбишацьких клік”, “не тільки злодій, але й душогуб” [С.258].

Епітети, порівняння, інші художні деталі виразно живописують Нуту Дуя (“Дезертир”, 1891), який намовляє селян дезертирувати з армії,а потім безкарно знущається з них, шантажує жандармами, перетворює в своїх рабів. Він “недобрий жидище”, “такий лютий, аж піниться” [С.167]

У зовнішних формах відтворюється ставлення до людей швагера і обер-касира Шмілюса (“Пригісник з Борислава”): “злодюга, нехрещений коновод”, він стягує з людей одіж, аби не йшли “деінде на роботу”, пускає “голісіньких між людей” [С.478].

Лейба Скойлер також постає як хижак, який, скориставшись “австрійськими законами”, відібрав насильно закіп у Дмитра Мацюри (“Здрячі”). Немало й інших типів виписано в негативних тонах, що відображає авторське становлення до них, залучає читача до активного сприймання, емоційної співучасті, до того, про що ведеться оповідь. Таким чином, письменник, моделюючи різні типи підприємців та їх прислужників, піднімається до великих узагальнень, вказує на причини “суспільних болячок” (І.Франко).

Прагнення відобразити дійсність “такою, як вона є”, визначило не тільки тематику творів бориславського циклу – гірку реальність буднів Борислава, а й уміння призбирувати інформацію про факти, узагальнювати їх. Увага до образу людей і характеру їх вчинків, розмов і думок, до середовища, в якому вони діють, здатність об’єднати окремі події-епізоди в певне ціле в межах розповідного сюжету, позначилось на доборі письменником у більшості оповідань об’єктивного типу образності у формі третьої особи з точки зору автора-медіума, так званого авторського всезнання.

У таких творах (“Ройтів шиб”, “Наслідки непорадності”, “Добрий заробок”, “Сорокаті штани”, “Котюзі по заслузі”, “Андрій Кременяк”, “Писанка” тощо), образ автора, за думкою І.Денисюка, “проходить підтекстом – уявляємо ми його з усього комплексу ідейно-художніх властивостей творчості” [56, 12]. М. Ткачук додає, що “суд читача над зображеним світом тут визначається тією перспективою, з якої дивиться на нього автор. Часто це осудження зла, потворного в світі” [172, 41].

Тому в оповіданнях С.Коваліва бориславського циклу потраплюємо на низку ліричних відступів, суб’єктивних інтонацій, які слугують своєрідною формою мови автора. Така “словесно-мовленнєва структура” проймає увесь лад художніх текстів, визначає взаємозв’язок і взаємодію всіх його елементів” [17, 96].

Мовою автора визначається й основний тон розповіді, вона криє в собі основну оцінку персонажів і фактів, “визначає дієву й виразну силу твору, що спроможний схвилювати читача, піднести його над буденністю” [172, 41]

Соціально місткі зображення забарвлені авторською чуттєвістю, яка проривається не тільки в ліричних відступах, а й у стислих авторських репліках. Іноді письменник”входить” у текст у формі коментарів, відкритих оцінок, чим виразніше висловлює своє почуття з приводу долі героїв, виявляє своє ставлення до них. Наприклад, селяни Клин і Сук, яким чудом пощастило вирватися з “підземного царства бориславської задухи”, знаходять у душі автора тепле, щире співчуття; він називає їх “сердегами”, “бідненькими” (“Добрий заробок”); бездушність людей справедливо обурює автора: скажімо, як у випадку з хлопчиком Якимом, котрого “штовхнули в глибокий рів”, і мимо якого “сотки людей перейшли, не замітили бідака, не подав ніхто помічної руки, не промовив слова співчуття…” (“Світ учить розуму”, С.89). Розповідь Степана Фасольки (“Пригісник з Борислава”) про порубаних на смерть ріпників, настільки вразила автора, що він “остовпів”, слова Фасольки “пекли”його, мов “розжарене залізо”; він “чув невимовне, горе…” [С.503].

Отож, мова автора в бориславських оповіданнях С.Коваліва надає їм своєрідності, сприймається читачем як оригінальний витвір. Про тісний зв’язок мистецького твору з особою автора писав І.Франко у статті “Слово про критику”: “Нехай особа автора, його світогляд, його спосіб відчування внішнього і внутрішнього світу і його стиль виявляються в його творі як найповніше, нехай твір має в собі якнайбільше його живої крові і його нервів. Тільки тоді се буде твір живий і сучасний, справжній документ зрушень і почувань сучасного чоловіка у його найвищих, найсубтильніших змаганнях та бажаннях, а затим причинок до пізнання часу і суспільності, серед яких він постав” [195, 217].

Художньо відображуючи бориславську дійсність, белетрист не обмежується тільки роллю реєстратора фактів. Він прагне збагнути справжню сутність подій, дати їм реальну оцінку. Новелістичні образи узагальнюються і, водночас, індивідуалізуються. Спосіб узагальнення знаходить свій вияв у доборі тих характерів і ситуацій, які виразно віддзеркалюють добу, передусім певних груп населення. Це, зокрема, конфлікти Миколи Рила з Мордохеєм Ройтом, який шахрайством і підступністю розбагатів і став мільйонером (“Ройтів шиб”), Гриня Леня з Дувидко Цукром, колишнім конокрадом і кучиніром, а пізніше – багачем і “шанованою особою” (“Наслідки непорадності”); Павла Сучка з Яцем Темницьким (“Котюзі по заслузі”) та ін. Ці образи набувають типовості, особисті конфлікти переростають у соціальні, а чітко виписані антагоністичні сили допомагають побачити за окремими особами майже всю експлуататорську систему зображуваних часів.

Традиційна побудова конфлікту в бориславських творах С.Коваліва віддзеркалює прямі сутички антагоністичних сил, втілених здебільшого в образах, характерах. Опис доповнюється фактами всього складного внутрішнього життя героя, протиріч, взаємовпливів і реакцій, які схоплюють різні рівні духовного й психологічного життя людини. В таких творах, як “Дрогобицький Найда”, “Дезертир”, “Хто винен?”, поштовхом для розвитку сюжету слугують передусім внутрішні психологічні імпульси персонажів.

Наголошення на психології породжує нові засоби зображення: своєрідний внутрішній сюжет, монолог, настроєва композиція, пейзаж, інтер’єр.