Geum.ru

Олена Колінько Стефан Ковалів. Мала проза крізь призму часу

Вид материалаДокументы

Содержание


3.2. Психологізм і ліризація автобіографічного циклу
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

3.2. Психологізм і ліризація автобіографічного циклу

С.Коваліва


Проникнення авторської схвильованості в художню структуру посилюється в автобіографічних творах, написаних у 90-х – 900-х роках у формі ліричного світовідчуття, в основу яких покладено спомини (саме таку жанрову ознаку дає їм автор), художня реалізація яких здійснюється через відтворення індивідуальних переживань дитини, але крізь призму бачення зрілої людини. Форма споминів у таких творах набуває різних модифікацій: власне спомини (“Моя перша їзда силою пари”, “Завіщанє”) змінюються роздумами про минуле і майбутнє (“На Дрімайловім пустарищу”), напівмарення поступається вільним асоціюванням думок, вражень (“Кум з маленької хати”, “Сільські звіздарі”).

Письменник тут послідовно дотримується загального художнього принципу оповіді – стилізує їх під дитяче світосприйняття, безпосереднє, наївне, по-своєму глибоке, що легко і просто виливається в авторське і помітніше впливає на характер оповіді, – інтимізує, ліризує ії.

Центральним персонажем таких творів виступає дитина-наратор, надто чутлива до величезного й мінливого світу. Читач стає свідком не стільки зовнішнього, подієвого життя героя, скільки його незвичайно складного душевного стану, коли навколишня дійсність більше сприймається серцем, ніж розумом. Тут і радощі, такі щирі й безпосередні, і розчарування, ще не усвідомлені, і перші душевні болі, і тривоги – все, що складає неповторний світ дитячої душі. Як бачимо, С.Ковалів добирає таку манеру оповіді, яка дозволяє йому фіксувати рефлексії персонажа, подавати їх як складне мереживо життєвих відчуттів і вражень.

Крізь призму сприйняття маленького хлопчика відтворюються події в оповіданні “Моя перша їзда силою пари”. Дід з онуком повертаються удвох із костьолу в Пацлаві, бо богомольці-краяни кинули їх, і, щоб скоротити час подорожі, вирішують скористатися послугами залізниці, тоді ще малознаним видом транспорту. Так дитина вперше побачила паровоз, який викликав цілу зливу почуттів і емоцій, а найбільше подив і зачудування:

“Підійшли ми до залізничного двірця, глядимо через пліт – диво! Суваєся великанський котлище то в зад, то в перед, посвистує, постогнує, парою що хвиля жбухає, вози десь таки наче самі від себе чіпаються сего залізного потвора з огнем і димом… Господи ! забув я о болю ніг, забув о спразі, яка мене безнастанно палила цілу дорогу…” [91, 82]. Письменник не обмежується відтворенням однієї емоційної реакції героя. За допомогою вражень від побаченого дива він передає настрій хлопчика, акцентує на відсутності страху в ньому: “Дивлюся, не надивлюсь тій гаспедській видумці і не маю ніякого страху перед нею…, я її не боявся!” [91, 82]. Через звукові й зорові враження героя відтворюється не тільки сприйняття ним першого залізничного дива – паровоза, а й другого – поїзда: “І знов нове чудо – диво! Цілий ряд хижин з перилами, мов ціле село поставив на колесах, та й ще яке село ! Двері, вікна в кождій хаті, а і в долі Божім не красші, а люденькове до них лізуть, як для своїх хат, підсаджуються, відчиняють, замикають, пращаються…” [91, 85].

С.Ковалів, тонкий знавець дитячої психології, наголошує на тому, що здатність до одивненого, захопленого сприйняття дійсності – не випадковість, а природна ознака дитячої натури, яка повною мірою притаманна і його маленькому оповідачеві. Тож через емоційну дитячу душу автор пропускає й інші епізоди, пов’язані з мандрівкою.Вони виписані цілком в імпресіоністичній манері. Це передусім народ, який повертався з богомілля і який справив на хлопчика враження “білих птиць з вирею”, що “плили та й плили, ні кінця не було їм видно, ні початку” [91, 78]; або натовп людей, що збився біля каси, який уявлявся герою “великанським околотом чорних китиць”, що гойдалися на всі боки, а “дідуню в білій опанчі все попихали то д-віконцеви, то знов у зад…” [91, 84]. Обриси людей тут розпливчасті, передаються не через їх конкретний і розгорнутий опис, а через сприймання героя, його почуття і враження.

Портрет священика, який врятував горе-мандрівників від єврейського глуму, також відтворений крізь призму сприйняття хлопчика (з використанням імпресіоністичного прийому світлової акцентацїї): “старенький, худий, як скрипочка, а рухливий, здаєся, кожна кісточка в нім рушаєть… дитинне, гладоньке лице, єго пронизливі очи, котрі з-під сивих бров світили, як два яркі углики…” [91, 83]. Внутрішнє відчуття дитини, яка пройнялась великою вдячністю за чуйність і доброту цього “старенького дідуся”, також передано не номінативно, а чуттєво, в поетиці імпресіонізму: “мені любо, приємно”.

Велика роль в оповіданні належить описові маревного видіння “Пречистої Діви болесної”, а також тих почуттів, які вона викликала в хлопчика. В багатій уяві дитини час від часу поставав образ Божої Матері, серце якої “прошите сімома мечами, а з очей так живісінько спадали слези на мертву плоть Спасителя”. Незрозуміло було дитині, чому цей образ зроджував сумні спогади, проймав його “дитинячу душу” тугою і болем: “Я не знаю, чому я пригадав, як мати держала на колінах мертву Марусю, цілувала її чорні кучері і, прощаючись з нею, ронила тихі слези на її студене личко…” [91, 80]. Цю сумну асоціацію, незрозумілу дитині, письменник розкодовує, по-перше, вдаючись до символічного переосмислення образу Богородиці, через який, з одного боку, передаються страждання Матері Небесної, а з іншого – журба та сум земних матерів за померлими дітьми, по-друге, в такій спосіб зроблено спробу глибоко проникнути у внутрішній стан хлопчика, знайти обгрунтування незрозумілих явищ, які відбувалися в його психіці. Письменник вдається до використання прийому сну, бо структура цього психологічного феномена спирається на закономірності, які керують підсвідомими процесами. Тож не випадково, що сон у літературі стає універсальним засобом художньої передачі таких явищ. Особливо часто художньою формою сну послуговувалися письменники імпресіоністичної течії – для розкриття внутрішніх психічних процесів. С.Ковалів, використовуючи імпресіоністичну техніку, також фіксує враження, які відбувалися в глибині психіки дитини, свідомість якої часто контрастувала з підсвідомістю.

Карл Густав Юнґ твердить, що підсвідомість людини активна постійно, однак процеси підсвідомості здебільшого постають на поверхні свідомості в тих випадках, коли людина спить і є ментально пасивною. Тоді вони пробиваються і стають видимими у сні, але їх видимість неясна або незрозуміла [218, 87–88]. Головному героєві оповідання “Моя перша їзда силою пари” тільки уві сні внутрішній голос підказує, що образ Діви Марії і невтамований біль його душі взаємопов’язані і взаємозумовлені, однак прокинувшись, він не може з’єднати їх в один логічний ланцюжок.

Саме неусвідомлене почуття болю, яке постійно живе в підсвідомості персонажа, і зроджує в його уяві знов і знов образ “Пречистої Діви болесної”. Вона бачиться хлопчикові “чудесною царицею світа”, її ясність, променистість викликає в нього зорові відчуття – “ясність від неї б’є на цілий світ”, її всесильність (“то не було лише людське, але божеске”, воно “вказуєся людям часом, коли небо отворюєся”) сповнює маленького героя почуттям захоплення, поклоніння, сумної ніжності і, врешті-решт, надії. До неї він звертається з проханням – откровенієм: “Матінко Божа ! Скажи моїй сестрі Марусі, що мені дуже, дуже скучно за нею… Ми побудували нову хату, мешкаємо окремо, не у стрика… Колись тут була за Марусину душу служба Божа … і я тогди заплакав за Марусею… Мене не було кому похвалити, а она все мене так хвалила ! … Я був сам, сам один … І я почав хлипати” [91, 87].

Образ Божої Матері, пропущений крізь призму сприйняття хлопчика-оповідача, почуття й емоції, пов’язані з ним, точно відтворюють психічні реакції дитини, їх взаємозв’язок і перебіг.

Звісно, що праць Юнґа, заснованих на емпіричних дослідах, які на науковому видноколі з’явились в 1912 році, С.Ковалів не читав, бо працював над оповіданням до 1891 року. Проте наведені факти засвідчують: письменник був глибоким знавцем людської психіки. Використавши художній прийом сну, маревних видінь, він зумів глибоко проникнути у внутрішній світ дитини, відтворити масу найменш помітних, нерідко неусвідомлених самим героєм відчуттів, психічних імпульсів, що ними тонко передавалась уся глибінь його почувань.

У другому автобіографічному оповіданні “Завіщанє” С.Ковалів з майстерністю психолога, залишаючись вірним обраній манері оповіді-відтворення світу через сприйняття дитини, – показує, як звичайні, здавалося б, речі викликають у хлопчика-оповідача зливу різних почуттів і емоцій: народження “красного бичка” – радість і втіху, запрошення молодого сусіда писати тестамент – страх і гордість водночас. Дитяче сприйняття подій надає всьому ясного, спокійного колориту. Тому й скрип гайданки, і гуркотання макітри, і шум від скриньки з різаком – не подразнює, а викликає почуття задоволення. І все ж у душу дитини вкрадається легкий смуток і ще незрозуміла тривога зі світу дорослих, яка передається у формі вражень від здорового Дмитра Комара і хворого, вмираючого, біля ліжка якого точиться боротьба різних бажань і зусиль, панує заздрість, жадібність. Мимоволі в уяві дитини зроджується спомин про те, що колись цей чоловік був майже богатирем: “в найбільше торжественне свято приходив до святої церкви розстегнений, і все можна було бачити бодай кілька стебелин мервиці в чорних, густих кучерях. Як загудів чи “Господи, помилуй”, чи “Подай, господи”, то був би заглушив і сто дяків, такі мав сильні грудища” [С.226]; а тепер він “недужий…лежав горілиць, як червоний буряк, з роззявленим ротом, з опухлою шиєю. Нічо не говорив, не двигався, лиш храпів. Вибалушеними очима водив по своїх плачущих донях” [С.227]. Використовуючи прийоми дихотомії, портретотворення, витримані в різних стильових планах – в імпресіоністичному і натуралістичному, письменник відтворює цілу гаму суперечливих почуттів і емоцій маленького оповідача, особливості сприйняття ним навколишнього світу. Звертаючись до ситуацій різної ваги, життєвої напруги (народження теляти і свято радості від цієї події в одній родині, згасання життя і сум у іншій, несподіване одужання Дмитра Комара і його “війна” з Йоською Гундою за “бульбу”), автор досягає ефекту співпереживання, примушує читача не тільки побачити героя твору таким, яким він є насправді, але й пройнятися його почуттями, переживаннями.

В оповіданні “Кум з маленької хати” художньо передається суб’єктивна картина світу, проте не в готовому вигляді, а як така, що народжується, формується, еволюціонує разом з дорослішанням наратора. Відбувається цей процес через трансформацію в психіці дитини образу Максима, кума з маленької хати, який нібито був опирем. Витворений дитячою уявою з народних переказів і повір’їв про опирів, які з давних-давен відомі в Галичині, цей образ не покидав героя ні наяву, ні уві сні: “Кум Максим кількакратно приходив до мене у сні. Він мав дві голови, показував раз молоді перепелята, раз пільні коники…Якісь опирі душили мене…” [С.234]. Переживання дитини зосередилися саме на з’ясуванні питання: Максим опир чи ні? Вдаючись до прийомів імпресіоністичної поетики (кольорової гами, зорових вражень від споглядання “кума з маленької хати”), письменник відтворює почуття, емоції героя, викликані таємничою особою: Максим “кафтан наопашки, борода сива, волосє сиве, брови, як два острішки, очі темні, проникливі, а цілий собі такий грубий, такий великий великий, а червоний, як молодий козар під березою у лісі” [С.235]. Герой вагається, висновку не зроблено.

Збуджена уява дитини постійно намагається відшукати в Максимові щось таке, що б підтвердило його причетність до опирів: “Я увесь час приглядався кумові з маленької хати, він мав дійсно на голові два осередки так, як два сердечка часом в одній моркві, значило: він мав дві душі…” [С.235]. Ця чергова спроба переконатися зрештою в справедливості своєї версії майже вдалася, але сумніви повністю не розвіялись. І тільки на святі Покрови, вкотре спостерігаючи Максима, хлопчик зрадів від свого відкриття: “Сей добрий чоловік не міг бути опиром”. Вдале використання письменником для портретної характеристики Максима білого кольору (“сиві кучері”, “біла, як сніг полотнянка”), який асоціюється з чистотою, святістю, незаплямованістю, допомагає маленькому герою дійти цілком логічного висновку. Цей момент дуже важливий у художній структурі твору ще й тому, що вказує: дорослішання героя відбулося; він виявив здатність самостійно пізнавати навколишнє середовище і себе. Тому в оповіданні набуває самостійності “сам процес вбирання людиною в себе дійсності як рушійної сили духовного саморозвитку” [24, 163].

Відтворюючи стан свого персонажа, його внутрішній дивосвіт, С.Ковалів послуговується різними засобами психологічного аналізу – від фіксації зовнішнього виразу психічного життя героя до “змалювання процесу мислення”, “пульсації думки” (І.Денисюк). Своєрідні асоціації, що народжувались в уяві хлопчика від картин природи (“тисячі пільних коників”, він, як справжніх коней, хотів би “впрягати до шлеї”, щоб, як генерал або ж цісар, їздити на ярмарок), також один з прийомів психологізації героя, відтворення його складного внутрішнього світу.

Маленькому оповідачеві С.Коваліва властиве одухотворене, одивнене освоєння дійсності, схильність до поетизації навіть буденних речей. Тому в оповіданні “Сільські звіздарі” навіть побутові деталі – “стародавній годинник із зозулею” на пошті, “ветхий столітній календар”, “татова скринька” в коморі, картини бойківських повір’їв, обрядів (сватання, заручини, розплітання коси молодій, весілля) виконують настроєву функцію, а цитування “набожних і світських” пісень ще більше ліризує оповідь, надає їй відповідної ошатності.

Письменник у циклі біографічних творів не ставив метою вивести галерею образів. Він згадував лише ті з них, які засіли в глибинах його дитячої пам’яті, збереглися до старості літ. Відтворені крізь призму дитячого сприйняття, вони переростають у картини-враження, які можна передати лиш засобами імпресіоністичної поетики. Різнонастроєвою, різнокольоровою й чуттєвою постає перед читачами ця галерея образів.

Звернімося до образу тітки Оксани, яка залишила найяскравіші спомини в душі дитини. Автор не вдається до опису її зовнішності, а відтворює її через зорові і дотикові враження героя-оповідача: “Глянув я на неї, аж забувся: на її грудях сяв хрестик при коралях і кучеряві жмуди так гарненько причесала напотемки і висунула аж до брів, аж мені малому се впало в око. Поклонилася обом нанашкам глибоко в пояс і поцілувала обох у руку; глянула незамітно на Пилипа і ще більше спаленіла, … станула несміло при постелі, взяла мою суху руку в свої гарячі … В її тихих, синіх очах побачив я своє худорлявеньке лице з пелехатою “стріхою”, побачив полум’я скіпок, а коло полум’я в кутку – Пилипа” [С.279]. Письменник виступає справжнім майстром зорової пластичної деталі, яка доповнюється світловими ефектами, настроєво зумовленими: очі в тітки настільки глибокі й прозорі, що хлопчик у них побачив світ; а її гарячі руки випромінювали тепло, що зігрівало не тільки “ледяну руку”, а й дитячу душу. Постать тітки Оксани залишається в полі зору дитини упродовж всієї оповіді, доповнюючись новими настроєвими деталями, як-от: “кремезна собі на диво: стілько разів боролася з вуйком Федором, та все його побідила”; після весілля вона стала “гожа, рум’яна, вдивлювалася не в окріп, а в полум’я свого домашнього вогнища, мов бажала відгадати своє будуче життє” [С.302]. Монолог тітки Пелаги – це своєрідний авторський підсумок – похвала красі, доброті й господарчим вмінням тітки Оксани. Ненароком підслуханий дитиною, цей монолог переповнює душу хлопця найрізноманітнішими почуттями, емоціями до своєї улюбленої тітки: і любов’ю, і захопленням, і повагою, і гордістю водночас.

Опоетизовано сприймається юним наратором й Пилип – “стрункий моторний легінь-верховинець”, виписаний автором в імпресіоністичній манері. За допомогою кольористичних деталей (“лице смагляве, обсмалене таліянським сонцем”) передається приємне враження від його зовнішності, а порівняння його “коротеньких кучерів” з вовною “недавно обстриженої ягниці” [С.279] роблять приступним для дитячого сприймання.

В окресленні інших постатей багато важать характерні деталі, портретні штрихи, які також позначені виливом імпресіоністичної поетики. Схоплені емоційною натурою оповідача, пропущені крізь його чуттєве серце, вони вражають своєю повнотою і вичерпністю, тісною злукою з природним оточенням. Так, Гринько Отарщик “уходив в моїх очах за несамовитого: вгадував бурю, сльоту, погоду,…закликав градові хмари і проти вовків знав якусь тайну. Страшним видавався, коли живого вужа або веретільницю взяв у руки, гладив, пускав за пазуху, бррр!…тоді на нас усіх шкіра тремтіла. При тім він був дуже добрий…” [С.307].

Писар Ганкевич, що вчив нашого героя “по-німецьки читати й писати”, нагадував дитині військового своєю “гнучкою і високою” статурою, вправним одягом; “а вуса, борода та голова, обстрижена попри саму шкіру, подобали на нанашка Ганспідра” [С.318]. Уважний до всього, дуже спостережливий, хлопчик помічав у зовнішності людини такі прикметні деталі, які не тільки промовисто характеризували її, але й вказували на рід занять: планетник Базіль, прозваний Хрущем, мав такі “чудернацькі вуси, що стирчали йому на грубій горішній губі, мов ріжки, майовому хрущеві, коли змагається летіти у небо” [С.323].

Тонко передати почуття і настрій юного героя, сказати б, німбове сяйво його дитинства, допомагають авторові пейзажі. “Природа постає не просто тлом для розвитку подій, а психологічною категорією, важливим чинником, що зумовлює поведінку героя” [1, 126], – слушно спостерігає В.Агеєва. С.Ковалів возвеличує Підгір’я, колоритно змальовує картини Бескиду, показує, як глибоко переживає цю величну красу звичайний хлопчик, тітка Оксана та інші персонажі, генетично залюблені у все рідне, живе й красиве: “Тітка Оксана довго ще гляділа десь туди на Широкий верх, довго водила очима по тих непроглядних бескидських верхах, що мені здавалися малому мов велетенські стирти, стоги, копиці сіна, повкладувані гарно на широких лугах…” [С.277]. Пейзаж виписаний імпресіоністичними мазками, подається без фіксації кольорів, які, однак, легко асоціюються з такими знайомими предметами, як верхи, гори, дерева; окрім того, пейзаж пов’язаний з передачею почувань героїв, забарвлених меланхолійним настроєм.В.Агеєва зауважує: “Імпресіоністичний пейзаж настроєвий, суголосний чи конрастний, але не безвідносний до настрою героя” [1, 126]. Тим-то картини природи органічно вплітаються в емоційно-художню структуру оповіді, сигналізуючи про її близькість до імпресіоністичної манери письма.

Піднесений настрій хлопчика, його зачудування природою письменник змальовує з допомогою відтворення відчуттів від рослинного світу: вози сунули “по сухенькім моху, по м’яким, густім афіннику, мов човни по тихім, водянім зеркалі, мов царські колісниці по товстих килимах” [С.298].

У творі оживають давнослов’янські уявлення про природу як Храм Божий, через що пейзажі пройняті пантеїстичними мотивами, які з такою ж силою вибухають у поезіі Б.І.Антонича, прозі К.Гриневичевої. Пантеїстичне одухотворення природи через її “безпосереднє спостереження, через своєрідне “злиття” стану душі героя і стану навколишньої природи (те, що Л.Андрєєв назвав “об’єднанням ліричного героя і пейзажу в якійсь єдиній істоті, котра, лишаючись природою, стає “людиною”) [1, 92] спостерігаємо і в “Сільських звіздарях” С.Коваліва. Маленький герой, перейнявшись поглядами Гринька Отарщика, який “в своїй превеликій богочестивості не міг собі представити вічної щасливості без широких полонин, без земних верхів Бескида, без покійних отарщиків, з якими колись має стрінутися на другім світі і продовжати дальше в безконечність пастирське діло” [С.308], уявляв “ціле небо незміреною полониною, на якій душі покійних праведників пасли черідки божі, а Авраам патріарх і цар Давид там яко архіпастирі розпаювали по заслузі кождій громаді полонини і стерегли порядки…Безчисленні звізди, то були безчисленні ватри, … Місяць представляв собі як величаву ліхтарню, котру чини херувимські несли перед господом богом…” [С.308]. Пантеїстичний пейзаж гармонує душевному станові героя, переростає в картину-враження, надає їй ліричної тональності, настроєвості. Роздуми про Всесвіт – “незмірений простір небесний” – не залишали дитину, розбурхували її уяву. В таких роздумах-припущеннях вкладено чуттєву інформацію про пантеїстичну віру наших предків, які вірили, що конечність переходить у безкінечність, а відмирання – у нове життя: “До понять матусі Лучачки я більше прихилявся, що божа стеля має стілько свічок, скілько людей на землі, а чия урветься й упаде, той мусить умирати. Про звіздарські відомості Ганкевича я сумнівався, не вірив…Матусина астрономія промовляла мені більше до душі” [С.321].

Пантеїстична віра в єдність людини з природою зумовила й звернення письменника до астральної символіки: “Повнолиций, всесвітній сват-місяць глядів з гори на преславне боярство, а найпаче озорив “новосочитані” богом чада…” [С.295]; “веселі пісні поплили до місяця ясного, до зорів красних, до зеленого Бескида, до зеленої верховини”; а відлуння кумового голосу “довго-предовго відзивалося й шуміло понад лісами, мов голос із градової хмари” [С.299].

Отже, С.Ковалів подає такі образи персонажів і такі пейзажні малюнки, які чарують нас, бо сповнені красою дитячого сприйняття, красою світу. Письменник силою свого таланту повертає нам непередавану первісність розуміння всього цього, завжди утримуючи в своїй пам’яті дитинство – той “гармонійний світ, де все бере свій початок, де все близьке до ідеалу і на нього можна опертися не лише сьогодні, а і в майбутньому” [139, 140]. Саме тому в автобіографічних творах С.Коваліва побутові деталі, фольклорно-етнографічні подробиці, пантеїстичний пейзаж – одухотворені, опоетизовані, одивнені емоційною і вразливою натурою маленького оповідача. Портрети персонажів запам’ятовуються завдяки звуковим, зоровим і дотиковим враженням героя, вони складаються з колористичних деталей, посилюючи ліризм і настроєвість оповідання. Відомо, що імпресіоністичне сприймання дійсності особливо виявляється через пейзажні, інтер’єрні, портретні описи. Ці риси простежуються в творах С.Коваліва, бо на передній план у них висуваються не події і вчинки персонажів, а “модель ліричного світовідчуття” [49, 33].

На наш погляд, необґрунтовано, однобічно трактувати оповідання “Сільські звіздарі” як етнографічно-побутовий твір [44, 58, 129]. Фольклорно-етнографічні елементи в ньому, безперечно, наявні, але вони заявляють про себе не самодостатньо, вони художньо виправдані. Та увага автора головно зосереджується на психології дитини, яка наділена великою здатністю всотувати багатоманітність світу, відчувати захоплення від сприймання природи і довкілля. Переломлюючи зображуване крізь призму сприйняття персонажа, відтворюючи враження й почуття героя, С.Ковалів досягає переконливого розкриття внутрішнього світу людини, її переживань, демонструючи майстерність художнього психоаналізу, вміння користуватися прийомами імпресіоністичного письма.

Таким чином, С.Ковалів йде в ногу з письменницькими пошуками доби: він, як і М.Коцюбинський, О.Кобилянська, М.Яцків, М.Чернявський, С.Васильченко, тяжів до зображення у формі потоку світосприйняття, що створювало можливість через враження, переживання художньо розкрити глибинні вияви психологічного і духовного світу людини.

У деяких творах С.Коваліва простежується традиція перенесення імпресіоністичних прийомів у площину композиції. Наприклад, в оповіданні “На Дрімайловім пустарищу”, яке є ніби заключним акордом в автобіографічній парадигмі творів письменника, відсутня яка-небудь конкретна сюжетна схема, проте її замінником виступає низка епізодів-спогадів, що постають не як послідовна картина минулих подій, не як викінчена вставна новела (що часто простежується в реалістичній прозі), а як “уривчасті, хронологічно зміщені епізоди, враження” [1, 116-117], котрі чергуються з певними картинами реальної дійсності.

Коротким прологом-вступом тільки окреслюється місце дії, обгрунтовується назва твору. Далі його текстова сфера починає наповнюватися спогадами про “пережиту минувщину”, ліричної тональності якій надають авторські відступи-рефлексії. Прикметно, що короткі спогади вчителя Лупини вводяться “чисто імпресіоністично” (В.Агеєва), через чуттєві асоціації, інстинктивну пам’ять: “Як у кінематографі, снувався в його душі один образ за другим” [С.652], викликаючи, на перший погляд, хаотичне переплетення різних споминів, вражень, думок, проте психологічно цілком обгрунтоване: вчитель “трийцять літ виховував, учив, ублагородняв божі діточки і людські”, “одушевляв і малих і великих своєю родительською дбалістю” [С.651] і тепер на терезах часу виважує правильність вибору своєї професії в юності, співвідносить свої високі поривання зі щоденною виснажливою роботою, з невдячністю колишніх учнів, “нинішніх вельмож”, які “чимало юної сили і здоровля забрали своїм живим темпераментом”, які колись “його поважали, шанували, а нині?…” [С.652]. Питання, які постають перед Лупиною, осмислюються ним не тільки в педагогічній площині, а й у суто філософському аспекті. Так через потік свідомості С.Ковалів виходить на складні екзистенціальні проблеми.

Згодом плин думок старого вчителя змінюється. Дивлячись на своїх “безжурних соколиків”, які під час прогулянки щасливо розсипалися на Дрімайловім пустарищу, він намагається зазирнути у їхнє майбутнє: що буде з ними? Яка доля їх чекає? Сумні думки оволодівають досвідченим педагогом: “більша часть…лишена сама собі, без ніякого проводу старших, піде напропале, змарніє, зів’яне передчасом біз хісна для суспільності. Говориться тут тілько про християнських хлопців, для котрих верховоди в протягу кількадесятьох літ при таких мільйонованих скарбах і за макове зерно нічого не зробили…” [С.658].

Соціальні ноти, що вплітаються в роздуми героя, розширюють проблематику оповідання, а образи марґінальних персонажів допомагають її увиразнити: образ “дивогляда” Йосифа Верцінського, який розбагатів на “нафтянім контрактуванні”, перетворившись “з малого незамітного дурака в голосного і потішного чудака”, став уособленням долі багатьох тисяч обдурених і знищених процесом наживи; Лесь Сисак – “тучна потвора”, “зарозумілий тупоумний багатир”, що не вміє відрізнити своїх щирих людей від ворогів, репрезентує собою тих верховодів, які при своєму багатстві “і за макове зерно нічого не зробили” б на користь простому людові. Однак ці соціальні проблеми тісно пов’язані з морально-етичними, філософськими: до якої міри може морально знижуватись людина, яка хоче збагатитися? Чи існують для неї взагалі якісь моральні норми? Що для неї життя взагалі?

Саме у формі внутрішніх соціальних установок і моральних орієнтацій у творі представлене середовище, соціум, заселений праведними християнами – на зразок автохтона Литюка, і “головорізами, зібраними з усіх кінців світу” [С.668]. Послуговуючись принципом дихотомії, через бінарні опозиції письменник розкриває світ у всій його різноманітності й антагоністичності, показує не тільки його жорстокість, а й діяння гуманістичних начал.

С.Ковалів через призму свідомості свого героя показує, як ускладнюються його внутрішні переживання – під натиском тих руйнівних перемін, що відбуваються в нього на очах, як вимирає пустарище, що уособлює дух природи, дух краю. Його загибель перетворюється в особисту трагедію героя, який був не байдужим до всього, що відбувалося на його рідній землі: “На цілій площі працювали котлярі, тарахкотіли сотками молотів, нітували плити,…дрижала земля, дрижав воздух, дрижали усі сустави в чоловіці…” [С.669]. Ампліфікативні конструкції, повтори, зумовлені звуковими й зоровими враженнями – все спрямоване на те, щоб показати почуття Лупини і таким способом розворушити розум читача, примусити його відчути майже фізичний біль за трагічну долю тогочасної суспільності, і, пройнявшись відповідним настроєм, зробити належні висновки з прочитаного: “Лупині здавалося, що одна доба такого пекольного тарахкотіння зуміє перетворити чоловіка з найніжнішим чутєм у тяжкий молот і острий різак” [С.669].

Як бачимо, дійсність у своїх зовнішніх жахливих виявах увесь час присутня в творі, водночас не самоцінно, як у прозі XIX століття, а через призму світобачення і світосприйняття героя. Це й “відповідало естетичній природі імпресіонізму, яка в своїй основі, своїх вихідних позиціях належить до реалістичного типу художньої творчості” [140, 175].