Geum.ru

Олена Колінько Стефан Ковалів. Мала проза крізь призму часу

Вид материалаДокументы

Содержание


3.3. Поетика натуралізму в «образках з галицької
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

3.3. Поетика натуралізму в «образках з галицької

Каліфорнії»


Імпресіоністичні вкраплення у вигляді відтворення вражень і роздумів героїв, учорашніх селян, які шукали собі заробітку в новій, незнаній їм сфері діяльності, на бориславських нафтопромислах, – знаходимо і в одному з найранішніх оповідань письменника, присвяченому зображенню нафтової “гарячки” в Галичині, – “Добрий заробок”. Залишаючись у рамках реалістичного сюжету, С.Ковалів тут іноді відступає від подієвості, замінює її аналізом реагувань на події, використовуючи внутрішній монолог, даючи таким чином можливість своїм героям постати перед читачем з власними сумнівами, тривогами, думками. Як відзначає В.Адмоні, у використанні такого способу моделювання дійсності “кут зору оповідача може бути ідентифікований з кутом зору кого-небудь з персонажів. Оповідач тут бачить тільки те, що бачить персонаж, знає тільки те, що може бути відомо даному персонажеві, безпосередньо ознайомлений про переживання цього персонажа і т.д.” [2, 94].

В оповіданні “Добрий заробок” внутрішній монолог наближається до потоку чуттєвого світосприйняття. Таким способом відтворюється враження героїв (а не оповідача), розкривається внутрішній світ персонажів, їх переживання: “Клин і Сук роздивляються навколо, де вони зайшли, прислуховуються тому клекотові, шумові, не можуть освоїтися з тим новим ладом людського життя, з тими дивоглядними образами, котрі щохвиля зміняються перед очима; їм здається, що йдуть на розірваній тратві бистрою рікою у незнаний світ, а довкола них усе танцює, … дзвінки дзвонять, млинки гуркотять, машини свищуть … Де вони дісталися? в яку пропасть залізли? Може, прийдеться тут загинути? Ех, так зле не буде, бодай бог боронив. Та чого ж боятися?…” [С.47]. Наперекір одвічній психології хлібороба, болісно долаючи її, селяни все ж ціною великих вагань, душевних втрат ставали “білими муринами” на бориславських нафтопромислах. Використання принципу семантичної несумісності (оксюморон) посилює експресивний ефект епізоду, увиразнює авторську ідею.

Письменник майстерно змальовує внутрішній стан людей, які з реального, нужденного і злиденного світу потрапляють у ще гірший світ, який стає для них справжнім пеклом. Для відтворення зміни вражень своїх героїв автор використовує зміну їхніх асоціацій від довкілля. Таким прийомом досягається ефект зображення внутрішньої невлаштованості, тривожного настрою. Вдале використання тропів – епітетів, порівнянь, метафор, різнофункціональне нагромадження їх дозволяє авторові декількома реченнями передати вразливу й тонку натуру своїх персонажів. Провівши Клима і Сука через земне й підземне пекло, С.Ковалів підводить читача до такого логічного висновку: втеча поза межі голоду й біди, як того хотілося б героям, неможлива у вимріяному Бориславі – в цьому місті розбиваються їхні ілюзії щодо “доброго заробку”, яким вони мріяли поправити зруйноване господарство, тут їх, як і в селі, переслідує нещастя, на кожному кроці чатує смерть. Такими мотивами оповідання “Добрий заробок”, яке виконує функцію своєрідного пролога у бориславському циклі С.Коваліва, досить виразно вписується в річище натуралістичної тематики. В художній структурі твору чітко проступають риси натуралістичного стилю, питома вага яких значно зростає в інших оповіданнях циклу: невиправдана жорстокість у стосунках між людьми, передчуття неминучого горя, трагізм обставин. Саме так письменник, послуговуючись методом натуралістичного письма, змальовує страшну за своїм цинізмом картину шахрайств, підступності підприємців, зокрема, при купівлі робочої сили: “Кількадесят живих стовпів з червоними вершками бродило у болоті; се були люди з попроваленими головами, замарані від стіп до голови, билися поляпаними руками о першенство, котрий з них має перше запродати житє нехристові за п’ять шісток! … Людська кров мішалася з болотом, а болото се перекалабужене, перем’яцкане брали жиди і затикали ним водяні нори під землею” [С.38]. Таким чином краще було зганьбленого, стратованого в болоті селянина використати в роботі, примусити за безцінь стати до корби чи лізти до ями.

Елементи натуралізму в цьому творі поєднуються з елементами символіки: “посвящування” селян у ріпники (“кожного хлопа” в порядній гуні брали…й клали на силу у найбільше болото при відголосі пекольних сміхів та віватів,…щоби скорше використати робочу силу”) переростає у символічну, художньо переконливу картину переродження, переходу людини з одного стану в інший, а відтак – призводить до розпаду традиційного патріархального укладу життя і “природного” селянського характеру. Аналогічну картину спостерігаємо й у Франка, в якого, проте, хрещення ріпника ще асоціювалось з нормами християнської моралі (“На роботі”, 1877р.): Гринь стоїть на колінах і тричі (відома фольклорна тріада) каже, що він “ріпник”, його обливають кип’ячкою, як при охрещуванні, освячуванні водою. С.Ковалів вносить до християнської етики свої “корективи”: суспільство стало настільки антигуманним у своєму прагненні до наживи і збагачення, що забуло про всі духовні постулати, вигадавши таку наругу над людиною, як “купання” в болоті.

Образи “болота”, “ям і закопів” – “одвертих гробів”, стають невід’ємною частиною бориславських пейзажів, перетворюються в наскрізні художні деталі всього циклу, набувають значення символу руйнації, тотальної ломки узвичаєного селянського життя, його моральних законів, духовних традицій.

Отже, в оповіданні “Добрий заробок” натрапляємо на “поєднання в межах одного твору імпресіоністичних та натуралістичних елементів” (В.Агеєва). Такі явища спостерігаємо в більшості творів бориславського циклу, наприклад, в оповіданнях “Ройтів шиб”, “Здрячі”, “Котюзі по заслузі”, в яких окремі картини (розправа селянина Микити Рила жидом Ройтом, “процесові діла” Дмитра Мацюри, шахрайство Яця Темницького) передаються за допомогою плетива думок і образів, які ніби довільно накладаються одна на одну.

Паралельно з натуралістичним об’єктивізмом в оповідання “Дезертир”, “Наслідки непорадності”, “Сорокаті штани”, “Хто винен?”, “Пригісник з Борислава” вкраплюються суб’єктивні імпресіоністичні конструкції, схвильоване мовлення персонажів, їх почуття, враження.

Усім цим вкотре вже стверджується синтезуюча здатність С.Коваліва творчо вступати у взаємозв’язки з елементами різних літературних напрямків. Цілком доречно, на наш погляд, співвіднесення художнього спрямування творчості С.Коваліва з модерністськими пошуками тогочасної літератури. З цього приводу важливим видається міркування І.Денисюка, який вважає, що “можна визначити, власне, два напрями в українському модернізмі: 1) ліричний, що вів до манірності, сентименталізму, настроїв суму, зневіри, туги, приреченості; 2) натуралістичний…” [54, 186].

В оповіданнях, нарисах, образках бориславської тематики С.Коваліва якраз і представлені широко ті фактори, які становлять невід’ємні аксесуари натуралістичного твору: “абсолютна достовірність” (Д.Наливайко), “сувора та гола правда” (О.Черненко), “об’єктивізм, побутова конкретика” (Т.Гундорова), “фізична і моральна деградація особистості” (М.Ткачук). С.Ковалів постійно підкреслював, що все в його творах “писано з натури”: “Не треба було нічого вигадувати – тільки записувати” [164, 150]. Одночасно митець зізнавався і в іншому, що “не раз відчував, що те, про що пише, занадто сіре або страшне” [164, 150].

Орієнтація письменника на конкретні життєві факти, прагнення передати їх з усіма подробицями, більше унаочнити, “скопіювати” дійсність з натуралістичною точністю, епатує читача своєю правдивістю, даючи критикам привід для звинувачення його в голій фактографічності, натуралістичності” [58, 75, 129]. Але за окремими фактами дійсності, “шматками життя”, “людськими документами” (І.Франко), С.Ковалів бачив більше – трагічну історію галицького суспільства, зокрема його спролетаризованих верств, у період “нафтової гарячки”, бачив руйнівну ходу нових економічних відносин, що ламали людські долі і оберталися різними трагедіями і в особистому, і в соціальному планах. Він, зображуючи поодинокі предмети, явища, події, підноситься до широких узагальнень, до типізації життєвих обставин і характерів.

Отже, натуралізм у творах С.Коваліва присутній не окремішньо й самодостатньо, а в поєднанні з реалістичним зображенням, що часто робить неможливим “розрізнити елементи натуралізму і реалізму в творчості одного письменника” [22, 463]. Саме такий процес еволюції епічної структури й переживала проза С.Коваліва, саме під таким кутом зору ми аналізуємо його твори бориславського темату, в яких гірка правдоподібність виступала у всіх своїх невтішних виявах.

Розорений, згорьований, беззахисний у світі капіталу, вчорашній селянин, а сьогодні – без чітко визначеного соціального статусу індивід – таким є герой більшості бориславських творів С.Коваліва.

Праця хлібороба на землі з давніх-давен ототожнювалася в свідомості трудівника із самим життям, землею, визначалася тривалістю селянського буття, бо кожен представник покоління відчував себе ланкою в нерозривному ланцюзі існування селянського роду. Цей родовий час переривався новими суспільними обставинами. Якщо деякі селяни й намагалися знайти себе в нових умовах капіталізації, життя, побуту, вони здебільшого кінчали крахом: так загинув Микита Рило (“Ройтів шиб”), впавши у “свою” яму; Дмитро Мацюра (“Здрячі”), “властитель кількох шибів”, став жертвою шахрайства Лейби Скойлера і “згинув марно під плотом”; Микита Сиренький (“Безконечний швіндель”) став наймитом на власній батьківщині і, як і його безталанні побратими, також загинув (“знайшли його одного дня неживим при помпі”). Ці твори цілком вписуються в контекст натуралістичної тематики. В них С.Ковалів уже з самого початку ніби предрікає, прогнозує трагічний фінал. Нагнітається тривога, згущується атмосфера неминучого нещастя, яке повинно статися з людьми, вирваними із спокійного, “безподійного потоку звичного життя і кинутими в колооберт жахливої драми” (Марк Карлік). Саме такий шлях і проходять герої С.Коваліва, повільно наближаючись до трагедії. Більше того, вони стають рупором авторської ідеї – таких, як вони, відлучених від прадідної землі, кинутих напризволяще разом з родинами – сотні й тисячі. І стверджується загальновідома істина, згідно з якою матеріальний прогрес в умовах експлуататорської держави не міг поліпшити долі трудівників, навпаки, він обертався для них трагічними наслідками.

Про те, що катастрофи в селянських сім’ях мали свою логіку й були соціально детерміновані, писав І.Франко у “Бориславських оповіданнях”, позначених натуралістичними рисами. Два роки було достатньо, щоб знівечити долю головному персонажеві твору “Навернений грішник” Василю Півтораку; впродовж такого ж часу вибито з колії Яця Зелепугу (з однойменного оповідання). Обидва боляче переживали процес капіталізації, усвідомлюючи, що новий промисел – то “не хлопська робота”. І все ж, не бажаючи віддавати “вітцівщину” підприємцям, вони йшли на ризик і кінчали трагічно. “І при своїх, і на своїм загибай, пропадай” [С.636], – з гіркотою констатує С.Ковалів в оповіданні “Хто винен?”. Сила землі і нова “мглиста” перспектива здобути скарб з недрів землі злилися тут воєдино, набувши трагічної тональності. Таким чином, в образі землі, “святої землиці”, що виступає єднальною ланкою в творах С.Коваліва та І.Франка, фокусуються особистісно–суб’єктивні та соціально–об’єктивні фактори в долі героїв, які призводять до згубного кінця.

Отже, швидкий темп індустріалізації зі своїми надлишковими соціальними елементами шкідливо вплинув на становище селян. У багатьох з них доля стала такою ж або схожою на долю героїв С.Коваліва та І.Франка. Загалом же ця доля була невідрадною, драматичною. Витіснені з рідного села, колишні дрібні землероби забезпечували “нову, широко розростаючу промисловість дешевою і в достатній кількості робочою силою” (В. Компанієць-Барсом), піддавались нещадній експлуатації, приниженню, жили в нелюдських умовах.

С.Ковалів, моделюючи неповторні картини своєї доби, у детальних описах трудового процесу, в зображенні життя і побуту бориславських робітників, вчорашніх селян-хліборобів, досяг такої творчої правдивості, яка притаманна, власне, лише великим майстрам слова. Він розповідав про все це так, ніби сам “купався” (“охрещувався”) в бориславському болоті, ніби сам жив у “кошарах і цюпках”, ніби сам стояв біля нафтової ями, крутив корбу чи млинкував у яму повітря, ніби сам опускався у штольню. І все це реалізовувалось у власне натуралістичних вимірах, з незаперечною правдивістю.

Дослідження поетики бориславських творів С.Коваліва виявляє риси натуралізму і в деталях багатьох інших описів, прямо чи опосередковано пов’язаних із життям людей у Бориславі. Наприклад, до “ям і закопів”, “болота”, невід’ємних ознак бориславського пейзажу, приєднуються “копці каменя”, “гори глини”. Порівняймо: у Франка то були “купи глини”, “глинисті гори”, які немовби заслоняли людям світ, – саме таку асоціацію збуджує ця “локальна”, а, насправді, глибоко соціально-психологічна подробиця. У С.Коваліва ж такі “гори” порівнювались уже із “сотками могил, під котрими спочивали тисячі народу, що погибли на морову заразу” [С.479]. “Горбок, що стирчав над цілим Бориславом”, уявлявся величезною могилою для всіх заробітчан, які попали до лабет зажерливого спрута; вертничі вежі “понад цілою Каліфорнією взносились, наче шибениці” (С.217, “Зваричі”). Ніби завершує цю страшну інфернальну картину синтезуючий підсумковий образ “фабрик з червоними дахами, немов кров’ю мужицькою помащеними, покрашеними” [С.217]. Остання фраза, виписана в імпресіоністичній манері, засвідчує: письменник у натуралістичні описи пейзажів вводить нові інтонації, переважно настроєвого забарвлення. Привертає увагу імпресіоністичний характер пейзажу в оповіданні “Зваричі”, в якому образ сонця – художньо-енантіосемічний, тобто переосмислений в традиційно протилежному значеннєвому напрямку: “Сонечко господнє озарило всю тую площу каліфорнійську” [С.217], але не зігріло людей, не посіяло радості і втіхи в їхні душі, бо жорстока дійсність вбила в них найкращі почуття і здатність сприймати та відчувати красу живої природи, вони, опромінені “лучами золотими, рояться, купаються в грязі, в болоті, шукають у нім за святим насущним” [С.217]. Поєднання елементів різних стильових систем (як і в творчості М.Коцюбинського, в якій естетика натуралізму поєднується з імпресіоністичним письмом) увиразнює і без цього жахливу картину бориславської дійсності, надає їй виразно трагічної тональності.

Особлива емоційна атмосфера в бориславському циклі створюється густотою локального колориту. С.Ковалів зберігає автентичну топоніміку: часто згадуються навколишні села: Мражниця, Губичі, Тарнавка, Баня Котівська, Тустановичі, ріка Тисьмениця, “сині верхи” Бескиду. І це не випадково: в емоційній пам’яті письменника назавжди збереглась краса рідних місць, їх натура стала предметом зображення, естетичною антитезою до опису теперішнього Борислава. В цьому слід бачити вияв любові письменника до “благословенного Підгір’я”, його тугу за чудовими краєвидами минулого. Всі ці почуття створюють ліричне інтермеццо, на зміну якому приходить опис контрастний – картина Борислава промислового, гіганта-спрута, щупальця якого розкинулись далеко за його межами, перетворивши “в одну безобразну осаду: поля, луги, пасовиська й непроходимі трясовиці, що відділяли колись ті села, окрили фабричними забудуваннями, великанськими нафтяними збірниками, шинками, кантинами, робітничими нужденними садибами” [С.659].

Пейзаж із “зорового”, географічного, як у більшості творів І.Франка, переростає у ліричний, у картину-враження, як у Марка Черемшини. Для С.Коваліва характерним було таке “відчування природи” (А.Музичка), яке споріднювало його з імпресіоністами і натуралістами, художньо відтворювало насамперед ворожість капіталу природі і красі: “Сум бере чоловіка, коли дивиться на цю незичливість і захланність людську” [С.195], – з гіркотою передає свої враження письменник в оповіданні “Котюзі по заслузі”. Ці “враження від дійсної природи” (А.Музичка), спотвореної хижацькою діяльністю людини, “ясні, точні й повні”, перетворюються в сумні і зловісні пейзажі (як у О.Кобилянської в новелі “Битва”), витворюючи нову художню якість – “натуралістичний імпресіонізм” [138, 96]: “Всюди мерзь, гидливість і неописане спустошенє, немов по нападі татарської орди, навіть птиця у воздусі боїться перелетіти над содомськими озерищами” [С.648]; або, як в оповіданні “На Дрімайловім пустарищу”: “Простора колишня земля мужицька перетворилася в одно вонюче кладовище, на котрім довгі ще літа хлібороб нічого ще путнього на второпає” [С.659].

Таки й подібні враження від природи тісно поєднані письменником з метою, яку він ставив до своїх творів: показати згубність і ворожість світу природи капіталістичній дійсності з її гонитвою до наживи, з нехтуванням багатств рідного краю.

Читач не може не вловити настрою трагічності, суму, примарності, “відчуженості”, який майже постійно супроводжує описи, пов’язані зі світом капіталу. Серед тисячі спролетаризованих трудівників, які прибули до Борислава, окрема людина загубилася. Тому так часто в творах бориславського циклу подибуємо збірний масовий портрет заробітчан, пасинків долі, виписаний в натуралістичній манері. “Доля” настільки зрівняла цих людей, обезличила їх, що письменник навіть не називає їх по іменах, не надає їм індивідуальних ознак – це просто маса – не людей навіть, а “білих муринів”, “живих стовпів”, “людських опуд”, “живих трупів”. Збірні портрети заробітчан зекономили місце для пояснення письменником передісторії їх життя: хто вони? як дійшли до такого стану? На ці запитання дають відповіді влучні, місткі портретні деталі, що ними відкривається перед читачем в усій оголеності таке суспільне явище, як масове зубожіння народу, трагедія його існування: “купи змізерованих робітників, що, вкривши цілу площу, досі ще не пориту, виглядали, мов діди – богомольці коло св. Рафаїла на Пацлаві. Хлопи, повбирані по найновішій моді невільників Шмілюса, переважно спали, жінки й дівчата зашивали лати свого одіння…” [С.478]. Багато оцінних лексем негативного змісту С.Ковалів використовує з подвійною метою: дати колоритний масовий портрет робітників і показати, що саме такою, негативною, є оцінка ним соціальної дійсності, в якій живуть і діють його герої. Щоб вказати велику кількість робітників, які прийшли до Борислава, автор вдається до тавтології, евфемізмів, ампліфікаційних конструкцій: “…в одно місце насходилося стілько сильних рук роботящих, самі просяться, щоби їх брали” [С.157]; “кільканайцять тисяч народу суєтиться, товпиться по тих смердячих гнилих норах, і жиють вони своїм житєм у царстві крайньої нужди, безвір’я і злодійства!” [С.659]; “глота людей збільшалася з кождою хвилею” [С.44]; “багато хлопів, покінчивши шихту, вилазило з-під землі на світ божий … на їх місце лізли тепер нові ворохобники засмакувати їдкої замороки, що пече, золить очі гірше, ніж із терпибіди або вовчого молока” [С.46].

Спролетаризовані селяни, зігнані з усіх навколишніх місць до Борислава гострою потребою заробити грошей і цим поправити своє зруйноване господарство, не мали елементарних умов для життя. Невипадково в творах бориславського циклу рясніє зображення картин “тваринного” існування робітників. Характерно, ні разу не ведеться мова про бориславські хати, хоч письменник подекуди й звертається до екстер’єрів Житлом або місцем нічлігу робітників були в кращому випадку “маленькі будиночки, як комірки на кури” [С.90], здебільшого це – “кошари”, “цюпки”, “підземні нори”, “берлоги”, “печери”, “буди” (на селі в будах живуть собаки – ця асоціація мимоволі спливає в свідомості читача). “Безчисленні шатра чи кошари з плоскими дахами…то трупарні, в котрих перебувають духи, засуджені на “вічний плач і скрежит зубів”, – пише С.Ковалів у “Пригіснику з Борислава” [С.479]. Описані картини житла робітників демонструють не тільки життєвий бруд, що оточує робітників у їх новому бутті, а й показує його несумісність з природною, чутливою до краси вдачею українця, який звик здавна прикрашати житло, орнаментувати побут, дотримуватись чистоти, охайності. Письменник прямо не пише про це, хоча читач вловлює цей вторинний асоціативний план. У І.Франка також знаходимо натуралістичні описи страшних умов життя ріпників, які він порівнює зі станом худобини, нічних птахів: “Не то чоловік, а й худобина в такій норі швидко нінащо зведеться” [193, 304]; “Всюди мешкали ріпники, такі ж нічні птахи, як і він (Іван)” [193, 289].

Поетика натуралізму в бориславських творах С.Коваліва простежується в описах жахливих умов праці робітників, в інфернальній картині коловороту капіталістичного виробництва, який асоціюється зі справжнім пеклом: “…тут клекіт, гук, тисячі людських рук у руху, тисячі людей житє на волоску, смерть несподівано до ранку не одного постигне…” [С.48]. Мимоволі зроджується в пам’яті знамените Дантове “Хто йде сюди, покинь усю надію”. В оповіданні “Світ учить розуму” такі штрихи ще більше увиразнюються, доповнюються специфічними бориславськими звуковими образами: “…по кошарах фурчали млинки, парові машини свистали, дрюки, порушуючи помпами, пищали проразливо різними голосами, вода текла рурами в різних напрямах, все було в руху: люди, будинки і ціла земля дрижала, як би мала запастися, а на її місці повстати великанське озеро” [С.90].

Антропоморфічний прозопеїзм, який попри все присутній в описі виробничого процесу, виразно демонструє не тільки риси образного мислення автора, а й ту велику традицію, яка закорінилась у народному міфологенному сприйнятті і яка притаманна українській ментальності. Вдаючись до такого художнього прийому, письменник акцентує увагу, з одного боку, на високому рівні художньої свідомості нашого народу, здатного надавати предметам і явищам ознак живого організму, а з другого боку, таким засобом підсилюється неприродність, ненормальність тих умов, у яких змушені були жити робітники; цим руйнується природна основа духовності народу, винищується його краса, здоров’я, людська сила.

Портрети виробників також витримано в стилі натуралізму: “ноги угиналися, дилькотіли, в очах тьмарилося; вічний сон огортав зболіле тіло та потовчені кості” [С.63], “сичав з болю якийсь ранами окритий чоловік; очі мав цілком зарівняні, ніс розплесканий, голову обпалену, а весь був спухлий, що аж страшно дивитися” [С.483], “…з рук цюркотіла кров, як з цівки, а два пальці на руці телімбалися” [С.511]; “…волосся мав обсмалене, й не доставало кусник вуха” [95, 88]. Така концентрація натуралістичних елементів посилює переконання читачів у тому, що той, хто потрапляє до цього міста, приречений на трагічну загибель, смерть. Майже в кожному творі С.Коваліва “нафтова гарячка” опановує знедоленими, виснаженими каторжною працею людьми.

Недаремно твори про Борислав І.Франка справили на М.Коцюбинського враження “Дантового пекла” [115, 52]. Подібне бориславське пекло широко відбите і в творах С.Коваліва. Яскраве тому свідчення – нарис “Пригісник з Борислава”, який нагадує репортаж з місця подій і має сильний фактографічний пласт, зодягнений в белетризовану форму. Його, як розділ умовного епічного полотна про Борислав, можна вважати кульмінаційною частиною всього циклу, бо всі жахи, вже раніше описані, тут знову оживають у своїй сконцентрованій формі, епатують читача неприродністю своїх виявів; крім того, вони увиразнюють бажання автора відтворити масштабну картину жорстокої експлуатації на промислах, викрити жахливі наслідки виснажливої праці, показати біди, які чатують на ріпників та їхні сім’ї на кожному кроці.

Написаний у формі дорожнього нарису з точки зору автора – медіума, цей твір просвічує душу оповідача, який пропускає зміст розказуваного крізь своє “я” і, не спотворюючи об’єктивної дійсності, висловлює глибоку гуманну суб’єктивність, відтворює в самому митці людину з палким серцем і великою душею. Відкритість авторської позиції зумовлюється ліричним струменем оповіді, який проймає всю систему образів нарису. Недарма в характеристиці персонажів письменник використовує такі образотворчі засоби, як “…логічна і емоційна сторони,…поєднання слухових і зорових вражень…і роздумів, викликаних ними” [15, 23]. Тим-то й зустріч наратора з першою людиною в “галицькій Содомі” справила враження “копиці костей, зложених на подобу чоловіка, окритого шкірою глинковатої краски” [С.477]: він-бо весь рік не вилазив з кошари, а коли наважився вийти на світ божий, то обер-касир Шмілюс стягнув з нього весь одяг і “пустив голісінького межи людей” [С.478], – щоб той не перейшов у найми до іншого підприємця.

Провідник по Бориславу мав такий нужденний вигляд, який в уяві автора асоціювався зі “зробком людським”. Натуралістичні портрети мешканців і робітників міста, подробиці інших описів, також витримані в натуралістичній манері [болота, ями, “обсмаровані мазею кучиніри”, “глота, стиск, жидова скрізь”]; вони відразу створюють мінорний настрій, передчуття якогось лиха, нещастя, бо все у світі має міру, а в Бориславі всього через край, тому це вже не життя, а пекло. І чи можна назвати життям “тваринне” животіння людини у “норі”, побачивши яку оповідач порівнює зі “страшною в’язницею”, де було чути “плюск по калюжах невидимих животин”, до того ж згори спадала “грубими краплями мазь кип’ячкова”.

Письменник, на наш погляд, ніби свідомо нагнітає натуралістичні подробиці, фіксуючи й далі неестетичні, дискомфортні сторони життя мешканців “підземелля”. Не менш гнітюче враження справляє й “печера неоподаткованого шевця” Степана Фасольки, цей “підземний льох”, та його “обітателі” – “живі трупи”. З метою увиразнення їхньої зовнішності, характеристика, якої об’ємно віддзеркалює їхнє життя і побут, автор вдається до різноманітної тропіки. Наприклад, досить оригінальної наочної зримості він досягає використанням метонімії: “на землі стояв великий череп” (не чоловік уже); емоційно-оцінних порівнянь: “сухонький, як скіпочка хлоп”; “сиділа невіста в чорній, як головня, сорочці і гайдала на колінах дитину, закотурману в лахах” [С.483]. Кольористична деталь, сутність якої полягає в підкресленні чорної барви в одязі жінки, також перегукується з образом пекла, створюючи відповідний настрій горя, яке в подальшому розгортанні сюжету проявляється ще повніше. І.Франко, наприклад, натуралістичними описами “проклятої штольні”, “тісної, брудної і задушної цюпки”, “поморених ріпників”, що їх він називає “покаліченими страшилищами” в “чорних оброплених лахах, з глинистими страшними лицями” [193, 306], також передає атмосферу трагічності, “руйнівну ходу економічних відносин, що ламають людські долі” [172, 25]. А вони, ці долі, складалися так, що ні жити, ні вмерти спокійно не давали людині. Юсько Файзета, колишній коваль, а тепер уже ріпник, знесилений і голодний, помер на вулиці, в болоті: “похитавшись кілька хвиль, упав нарешті в калюжу і захропів як стара машина… Притих… По хвилі отворив очі, поглянув на нас, бовтнув іще мускулистими руками по гноївці, захаркотів, мов на глум світові, і розтався навіки зі своєю нуждою!” [С.479]. Трагічність смерті автор змальовує з натуралістичними подробицями, які художньо виправдані, бо “тваринне” існування призводило й до “тваринної смерті”, яка за умов тогочасної соціальної системи ставала кульмінаційним актом принижень робочої людини. Крім того, невідомо, чи буде цей бідняк похований за законами своєї віри, чи його просто зариють у яму, як худобину.

Використовуючи можливості натуралістичного методу – справити епатуюче враження на реципієнта, С.Ковалів у “Пригіснику з Борислава” завершує цю трагічну мозаїку образами п’яної баби, збещещеної дівчини з “лялюнею” на руках, порубаних сокирою “супірників”, незакононароджених, яких “забивали о ріг стола” або ж “кидали до закопу” [С.506]. Письменник, проте, мав на меті не тільки шокувати читача, а й за допомогою “естетики потворного”, як і письменники-натуралісти Західної Європи (брати Ґонкури, Е.Золя), намагався згальванізувати притуплені смаки своїх співвітчизників, щоб вивести їх із стану байдужості, примусити задуматися над прочитаним, підвести до логічного умовиводу: соціальне зло і фізичне виснаження супроводжується фізіологічним і психічним руйнуванням характеру, моральним здичавінням. Тож цілком виправдано, що С.Ковалів порівнює бориславське життя з “ідіотським виродженням, завмиранням духовних потреб і владою звірячих, вегетативних інстинктів” [48, 26].

Унаслідок багатьох визначених причин створюється загальний образ Борислава, який набуває магічної символізації міста-потвори, міста-пекла, засіяного кістками його жертв, цілої маси напівсп’янілих, напівзапаморочених, напівбожевільних людей. Місто Борислав як соціальне явище в бориславському циклі І.Франка також мітологізується, стає уособленням “золотої гарячки”, яка “пожирає молоде покоління, ліси, час, здоров’я” і моральність цілих громад, цілих мас” [185, 276].

Справді, весь Борислав – “одна смердюча яма”, в якій “чад і вічне пекло” [115, 52]. І подорож автора по Бориславу вписуючись у код староукраїнських апокрифів про “ходіння по муках” героїв, нагадує сходження в пекло Данте, а також мандри Енея із Сивіллою в “Енеїді” І.Котляревського, де “чума, война, харцизство, холод, Короста, трясця, парки, голод… Холера, шолуді, бешиха…” [114, 108].

Притаманна натуралістам увага до різних фактів суспільного життя, до різних прошарків суспільства, стала причиною звернення С.Коваліва в цьому нарисі до бориславської інтелігенції. Вдаючись до своєрідного монтажа контрастних сцен, епізодів, письменник показує “тваринне” існування робочого люду і розгульне, паразитичне життя міської “еліти”. Наслідком такого протиставлення виявився типовий для того часу образ “інтелігента” Гаврила Хатьківського, що уособлював всю індустріалізовану “культуру”, прихильники якої “зі спокійним сумлінням продають батька, матір, вирікаються віри, словом, усього, аби їм тільки добре жилося” [С.490]. Духовний світ Гаврила вкрай убогий, мізерний, внутрішньо майже нульовий. Тому інтер’єр, особисті речі, предмети домашнього вжитку виступають активним інструментарієм малювання образу Хатьківського, стають його своєрідним тональним супроводом. Хата “шановного шляхтича” безпосередньо індивідуалізує його як із соціального, так і морального боку: “кімната уряджена в смаку самого господаря старими меблями, закупленими у першої руки по покійній Т.Т. З образів, придбаних по ліцитації по покійним шинкарю Мойсі Іцку… заслуговувався на диво людське один, де було видно невісту, що купається в плиткім потічку без ніякої ослони” [С.498]; на стіні висіла украдена довбанка.

Ніякими загальними характеристиками, оцінними словами не передати тієї духовної ницості “інтелігента” Хатьківського, як це дозволяє зробити речова деталь, двійник свого господаря. С.Ковалів виступає тут майстром предметного образотворення. А натуралістичні прийоми письма допомагають йому досягти своєї мети – сатиричного викриття цього бориславського “галапаса”, “сеї гниди людської, що звикла …вічно ссати свіжі соки з бідного безборонного люду, як хижак теплу кров зі своєї жертви” [С.491].

Подібні картини-описи не спрацьовують безпосередньо на розвиток сюжету, але С.Ковалів майстерно використовує засіб аглютинації сюжетних елементів і, немов кінематографічною камерою, веде нас до широкого екрану бориславського пекла, а потім переходить від панорамної картини до менш масштабної. Тим самим, хронотоп твору розростається то до просторів всієї “галицької Содоми”, або ж стискується до підземної нори чи сягає “народного саду” з його дикими оргіями і п’яними “зачемериченими” людьми.

Елементи такої сюжетної побудови перебувають у прямому зв’язку з новаторськими пошуками С.Коваліва, який вносить суттєві зміни до жанрової структури оповідання, надаючи йому нарисовості. Письменник не тільки веде репортаж, правдиво копіює “шматки життя”, а й відображає найтиповіші факти в житті, зокрема, в праці і у відносинах між бориславськими робітниками й підприємцями. Тому в “Пригіснику з Борислава” та інших творах такої ж тематики простежується глибокий синтез натуралістичних і реалістичних рис, що не виключає наявності й відкритої авторської позиції. Ліричні відступи, характеристики персонажів, авторські репліки, ремарки хоч і достатньо зредуковані, все ж не сприймаються нейтрально, вони явно оцінні, багато разів вводяться до описів (такі повтори взагалі характерні для поетики С.Коваліва). Так, пройшовши всі кола бориславського пекла, наратор, який у цьому випадку ідентифікується з автором, висловлює свої враження й почуття: “Мене огорнула розпука” [С.486]; “як я вийшов з сього підземного льоху, досі не тямлю” [С.487], “я глядів на моїх сусідів, що говорять, і не міг ні надивитися, ні наслухатися” [С.495]: “я остовпів… його слова пекли мене цілого, мов розжарене залізо; я чув невимовне горе…” [С.503].

Типовість жахливих умов життя і праці заробітчан на бориславських нафтопромислах породжувала аналогічні сюжети й у творах Б.Грінченка (він звертається до цієї теми у 90-х рр. ХІХ ст.) про шахтарський Донбас, побудованих за принципом натуралістичного об’єктивізму. Водночас, як зауважує І.Денисюк, письменникові вдалося “згармонізувати “виробничі” проблеми з психологічними” [54, 68] і напругу багатого на катаклізми шахтарського життя трансформувати в енергію мистецького сюжету (“Батько та дочка”, “Панько”).

Тема “промислової гарячки” дещо намагнітила й сюжет оповідання О.Кониського “Наввипередки”. С.Черкасенко на початку ХХ ст. також звертається до цієї теми і, примножуючи контекст натуралістичного напряму в українській літературі, відтворює глибоко трагічні події (зб. “На шахті”, 1909), бо над усім тяжіє “чорний проклятий блиск”, цей підземний Молох, який підпорядковує працю шахтарів, забирає в жертву старих і малих. Однак за зовнішніми непривабливими інтер’єрами важких шахтарських буднів – “грюканням грохотів”, “гуркотінням по рейках вагончиків”, “торохтінням вугілля” [211, 17], сморіду, холоду, брутальною лайкою, – у С.Черкасенка виступають живі люди, кожен зі своїм мікросвітом мрій, бажань і сподівань.

Твори С.Коваліва бориславського циклу також можна кваліфікувати як великий епічний твір з бінарними полюсами – бажаним і дійсним, сущим і належним, красивим і потворним. “Одні письменники виводять на сцену ідеал, щоб запалились і тягнулись до цього, інші зображують нікчемну реальність, щоб люди глянули, настільки низько вони впали й жахнулися” [23, 111], – наголошує Л.Гаєвська.

У С.Коваліва, як і у В.Стефаника (це споріднює творчу манеру видатних митців), спостерігаємо своєрідний синтез: зображення дійсності з її сірістю і нужденними буднями, а також дійсність, у якій втілюються або якою проектуються моменти ідеального. Таким способом окреслюється певний зразок, норма і відхилення від неї. Життя жорстоке, часом навіть жахливе, не раз воно непривабливе, складне. І все ж у ньому наявні свої життєдайні сили, цінності, заради яких варто жити. Люди можуть пиячити, як Іван Каламут (“Крашена господа”), можуть зломитися, як Яким Зелемін (“Дезертир”), можуть стати злочинцями, як Дрогобицький Найда (з однойменного твору) або Чічі (“Чічі”), однак у кожному з них прихований кращий вияв його особистості, яка лиш під тиском обставин опускається до різних мерзот, а у відповідних умовах могла б розвинутись до великого і справжнього. Тому позитивний ідеал С.Коваліва ніби утверджується в перспективі, а його персонажі в згаданих творах можна кваліфікувати як негативно-позитивні.