Geum.ru

Олена Колінько Стефан Ковалів. Мала проза крізь призму часу

Вид материалаДокументы

Содержание


3.4. Творчість С.Коваліва під кутом зору
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

3.4. Творчість С.Коваліва під кутом зору

просвітительської естетики


У С.Коваліва є твори, де змальовано і яскраві людські особистості, які навіть у негуманному суспільстві зберігають людяність, порядність, традиції релігійного благочестя. Така зорієнтованість письменника, мабуть, зумовлювалась його прагненням розв’язати ще одну проблему – християнської моралі й милосердя в руслі просвітительських ідей своїх попередників. “При всій увазі до середовища, яке формує людину, у письменників-просвітителів за героєм завжди стоїть філософська концепція, авторська ідея…” [76, 109]. І С.Ковалів, близький до народної філософії “Не в грошах гаразд і не в пирогах сласть, а в чеснім труді”, обізнаний зі сковородинськими ідеями “сродної” праці, з толстовською теорією терпіння і всепрощення, створює свою концепцію ідеальної людини, найголовнішим скарбом для якої є висока духовність і порядність, – саме ці риси вивищують людину над обставинами життя. Письменник глибоко вірив у живу душу, був глибоко переконаний у тому, що кожен народ гідний достойного життя. Письменник шукав тих шляхів і засобів, які б змінили життя на краще, надавав особливого значення релігійним постулатам моральності, духовному очищенню і прозрінню. Показовим у цьому плані є оповідання “Син Невимовного”.

“Чесним, добрим будь!” – так наставляв дяк Іван Капиця Івана, сина Невимовного з однойменного оповідання С.Коваліва. Головний герой свято виконав повчання й настанови свого духовного вчителя. Подолавши немало життєвих перешкод, пізнавши на собі жорстокість і немилість одних людей, доброту і щирість інших, він поставив собі за мету всіх людей “воскресити до духовного життя”, обравши для цього духовний сан священника, а не “господаря, купця чи банкира”. Велич і значеннєвість його діянь автор скріплює відповідними градаційними лексемами: спочатку він називає його “духовним отцом” і “пастирем-проповідником”, потім – “князем церкви” і “мужем слави”, пізніше – “архієреєм”, який “будував величаві святині”, “отцом отпущених сиріт”, який зводив для них “доми”, і, нарешті, – “просвітителем”, що турбувався про “високі школи і вернув у свою вітчизну, пожертвував для неї все, щоби двигнути, піднести з темноти той, хоч не багатий, але чесний народ, гордий зі свого гнізда, неспоганеного нічією кривдою” [95, 27]. Таке відчуття постійності, наскрізності образу цього ідеального героя створює ефект його вічності, біблійності. Цьому сприяє і весь тон оповіді, і шанобливо-трепетне авторське ставлення до нього.

Також не випадково письменник велику роль відводить досить значному за обсягом описові “духовної роботи проповідника Христового”. Такий прийом С.Ковалів застосовує не просто для уповільнення дії чи підсилення уваги, – він несе в собі додаткове ідейне навантаження: життя і праця за покликанням (ідея “сродної праці” Г.Сковороди) сприяє пізнанню себе, своєї душі, а пізнавши, “вимірявши” себе, свою душу, зрозумієш краще й інших людей. Зрозумівши їх, усвідомивши їх вчинки, прощатимеш людям, сприймаючи їх такими, якими вони є насправді; так поступово навчишся всіх любити: і багатих, і бідних, і добрих, і злих, бо всі вони під впливом любові також будуть перероджуватись, вдосконалюючи свій дух і міць. Цим письменник підносить силу християнської любові, яка не знає ні класових, ні політичних бар’єрів. Саме ця ідея і склала основу для створення образу “пастиря-проповідника” Ганса Шваба: він “став голосити слово боже і всемилостивішим, і всесвітнім, і вельможам, і панам, і мужикам, і прошакам, і всі слухають, усі розуміють його, одушевляються золотоустим Гансом! Стане і говорить з почасом кільком мужикам, а тут уже десь воскресли сотки, тисячі народа; вже не самі мужики, а люди з різних станів стоять, не зітхають, тілько слухають, щоб не втратити ні одного слівця святої правди, гасять душевну

жажду…” [195, 24]. Використання тропів, позначених впливом чуттєвого синхронізму, експресивної лексики допомогло письменникові передати високий зміст плодів “сродної праці” людини, яка знайшла своє місце в світі, творить себе і світ навколо себе.

В образі наратора слід бачити самого С.Коваліва, який не просто оповідає про те, що відбувається, а й передає свої враження, асоціації й почуття, пов’язані з персонажем і його діяннями. Звідси – цілком зрима внутрішня єдність, що робить кожен твір митця частиною його художнього світу, відображає його власні погляди просвітителя-демократа, який сповідує просвітительські ідеї. Більшістю своїх творів письменник стверджував, що ідеальний герой сильніший, вищий за обставини життя, він-бо здатний своєю освіченістю, сумлінністю, любов’ю, “сродною” працею перевиховати інших людей, посіяти в їхніх душах добро, злагоду, любов. Тому генералізуюча ідея твору “Син Невимовного” зводиться до величезної ролі просвіти як реального фактора не тільки духовного життя народу, а й позбавлення його від забитості, темноти, рабства, духовного й матеріального, а образ Івана, сина Невимовного, розкриває можливі шляхи його досягнення.

Просвітительською вірою в розум людини, в могутність її духу пояснюється й створення образів інших ідеальних героїв: Степана Тулюка (“Добрий заробок”), Лучки Щербатого (“Конокради”), Андрія Тихомира (“Хто винен?”), Семена Трудолюба (“Світ учить розуму”), для яких знання, самовіддана праця, непідробна любов до народу, Батьківщини, Бога та інші моральні чесноти – то “золото, жемчуг неоціненний”. У С.Коваліва просвітительська віра в людину невід’ємна від ідеї національної самосвідомості. Недарма С.Тулюк не тільки безкорисливо допомагав людям у скрутних обставинах, у “школах був”, “хвалив бога звичаєм своїх чесних предків”, а й не попускався хлопської верхнянки, держав її кріпко на своїм хребті, носив сорочку поверха, любив рідну мову” [С.67]. Таке поєднання в душі людини найвищих моральних чеснот з національними традиціями й визначало духовний ідеал героя, який викристалізовувався в християнській душі письменника. Цікавим у цьому плані видається образ Матвія Вибляка з оповідання “Писанка”. Досягненням митця в творі є, зокрема, те, що побутова конкретика, натуралізм описів поєднані в ньому з увагою до духовного життя людини, яке автор трактує в дусі просвітительських і християнських ідеалів. “Натуралізм в українській літературі на самому початку пов’язувався з гуманістично-просвітительськими ідеалами (“ідеалізмом”), як це ми бачимо також і в творчості Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Олександра Кониського” [48, 28], – слушно спостерігає Т.Гундорова.

Оповідання “Писанка” переконує, що реалізм С.Коваліва трансформує й поєднує в себі елементи різних стильових систем, передусім натуралістичної та просвітительської. Письменник зі своєю вірою в природну, “добру” людську натуру, здатну протистояти бездушним суспільним процесам і зберегти людяне в людині, створює ідеальний образ селянина-ріпника Матвія Вибляка, наділяючи його всіма рисами християнського благочестя, чим засвідчує розуміння релігійності як основи морального здоров’я й духовності людини.

Матвій – християнська душа. Він регулярно ходив до церкви, мав Бога у серці, любив жінку і дітей, працював, не покладаючи рук. З повагою ставився до старших, цінував свого тестя Марка Цибу, прагнув допомогти йому, хоч і в своїй родині мав багато ротів. Безсмертя й досконалість людського духу виявляються насамперед у добрих вчинках, в готовності безкорисливо допомогти іншим, у здатності підтримати в горі нещасного, – переконує С.Ковалів. Бо за таких обставин і сам Бог повертається обличчям і серцем до того, хто не чинить іншому кривди, не відвертається з погордою від людей. Так сталося й у випадку з Матвієм Вибляком. Він виявився одним із небагатьох врятованих під час вибуху газів на копальнях земляного воску в Бориславі, він постав перед людьми “здоровим, як риба, тільки волосє мав обсмалене й не доставало кусник уха” [95, 88]. “Божа сила”, “божа мудрість” врятували його раз, врятували і вдруге, коли він йшов до млина тестя Марка Циби і провалився в стару нафтяну яму. Тож не випадково Матвій іде до Божого храму поцілувати плащаницю (події відбувалися напередодні свята Паски), щоб помолитись Спасителю, сказати слова “гарячої вдячності Предвічному”. Цей епізод несе в собі й додаткове навантаження: молитва магічно діє на душу героя, вона її упокорює, піднімає на буденністю, сприймається як детермінанта милосердя й любові, яка підтримує й підбадьорює людей навіть за нелюдських умов існування. Письменник акцентує увагу читачів на могутності віри в Бога, яка становить основу духовності й щастя. Тому його герой молився “з тим самим чутєм побожності”, що й малим хлопцем, його душа переносилась “далеко-далено у світ бескінечної щасливості”. Піднесена лексика, весь тон оповіді вирізняють таку авторську ідею: щастя не можна шукати поза душею, воно – у її самовдосконаленні. Своє бачення християнського всепрощення, милості й любові письменник виражає в характерних метафоричних образах-символах “старесенької плащаниці”, що “тиснула Матвію з ока сльозу”, “божого гроба”, “пригвозджених рук і ніг”, які герой із трепетом і страхом цілував ще дитиною, тобто символів страждання й воскресіння через муки.

Відстоюючи святість християнських постулатів, С.Ковалів переконує: в спілкуванні з Богом душа людини знаходить жадане заспокоєння від мирської суєти, очищається від пороків, позбавляється від недоліків. Тому тверда віра в Бога, збереження людяного в людині, праця за покликанням, любов до Батьківщини – все це, на думку С.Коваліва, і становить справжню цінність, якою створюється надійний заслін бездуховності. Саме в такий спосіб у цьому творі і в багатьох інших виявляється просвітницько-гуманістична тенденційність автора.

На культуру серця, на розвиток і вдосконалення душі, на освіту й самовіддану працю покладали надії і Сковорода, і Гоголь, і Куліш, і Шевченко, і Толстой. На пошуки духовного простору спрямував свою творчість також і С.Ковалів, взявши за її основу любов до людей. Ця любов породжувала певну компромісність, прагнення жити в мирі й злагоді з усіма (у Г.Сковороди – прагнення до миру між собою й світом), що попередніми дослідниками тлумачилось як “терпіння і всепрощенство”, яке прийшло від “релігійного моралізаторства” геніального російського письменника Л.Толстого [129, 18]. Таке потрактування релігійно-християнських мотивів у художній спадщині С.Коваліва видається нам дещо однобічним. Безперечно, релігійно-етичні погляди Л.Толстого, його творчість мали вплив на митця, проте ніколи не були предметом епігонського наслідування, а лиш художнім поштовхом до створення власних, оригінальних творів. Має рацію Г.Гейне, стверджуючи, що “всі… узагальнення придатні хіба що для оцінки епігонів, а кожного оригінального митця, особливо кожного нового генія, треба міряти міркою його власної, створеної ним естетики” [28, 67]. Тож і християнське віротерпіння, і милосердя, і любов, від яких, дійсно, С.Ковалів не міг відмовитись, ми пояснюємо як християнсько-ідеалістичною позицією письменника, так і його чутливістю, емоційністю – цими домінуючими рисами української ментальності, в яких професор Є.Онацький вбачає “прикмету нашої національної вищості” [175, 36], а не запозичений елемент з іншої культури.

Саме такою вбачається нам творчість С.Коваліва під кутом зору просвітительської естетики. Письменник, будучи переконаним у всемогутності освіти, визнавши доброту, чесність, всепрощення одним з головних рис душевного складу українця, прагнув через християнські ідеали добра, справедливості, любові, милосердя знайти шляхи для позбавлення українського суспільства від духовного спустошення і соціальних хвороб.

Отже, можемо стверджувати, що стильовий діапазон С.Коваліва охоплює різні тенденції, однак стильова домінанта його малої прози значною мірою пов’язана з реалізмом ХІХ ст. Водночас його реалізм багатовимірний, у ньому синтезовано впливи різних стильових течій – просвітительської, натуралістичної, імпресіоністичної. Саме тенденція до стильового синкретизму вирізняє прозу С.Коваліва з-поміж інших новелістів як “старої”, так і “нової” школи, відшліфовує його власну стильову манеру.

Деякі з творів С.Коваліва (“Дроворуб”, “Заміть”, “Олекса Щупак”, Паска”, “Моя перша їзда силою пари” та ін.) позначені модерністськими віяннями, новаторським жанрово-стилістичним оформленням, яке зумовлене постановкою і осмисленням соціально-економічних, морально-етичних і філософських проблем доби. Такі твори створено за всіма законами імпресіоністичної поетики.

У художньому набутку С.Коваліва є твори, в яких естетика натуралізму поєднана з імпресіоністичним і просвітительським письмом: “Добрий заробок”, “Дрогобицький Найда”, “Чічі”, “Пригісник з Борислава”, “Писанка” тощо.

Не оминув митець у своїх творах і потужної хвилі ліризму, зумовленої частково загальним процесом суб’єктивізації в літературі. Це призводило до поглиблення психологізму й оновлення традиційних прозових форм (“Кум з маленької хати”, “Завіщанє”, “Сільські звіздарі” та ін.).

Усе викладене дає підстави розглядати творчість С.Коваліва як органічну складову частину всього процесу модернізації художної свідомості в українській літературі на зламі століть, як чималий художньо-творчий вклад митця в духовну скарбницю української літератури, українського народу.

ВИСНОВКИ

Художня творчість С.Коваліва, розглянута на тлі розвитку української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття, свідчить, що письменник справді тісно й органічно контактував з естетико-філософським поступом своєї доби, бо належав до тієї когорти діячів української культури, які, продовжуючи та інтенсивно розвиваючи традиції своїх попередників, розширювали ідейно-тематичні обрії літератури, шукали нових способів художнього осмислення дійсності, нових підходів до зображення суспільного життя, передусім людини в ньому.

Не дивно, що в цьому контексті С.Ковалів стає фігурою типовою і водночас своєрідною, що його творчість характеризується самобутньою неповторністю. В ній правдиво змодельовані різні сторони життя тогочасного галицького суспільства, здебільшого трагічного, інколи комічного, проте неповторного у своєму безперервному поступальному русі. На жодного іншого митця життєві обставини так безпосередньо й помітно не вплинули, як це мало місце з літературною діяльністю С.Коваліва. В ній відобразилися сторінки історії Галичини в період бурхливого розвитку нафтової промисловості, інтенсивного проникнення капіталу до міста і села. Педагогічна діяльність, яка, по суті, тривала впродовж усього життя письменника, також позначилася на його творчості.

Зрощення соціального й індивідуального, світоглядного і мистецького надавало творам С.Коваліва глибини, особливої важливості. Зорове сприйняття дійсності, яке починалося з поодинокого предмета й завершувалося його узагальненням, стало прикметною рисою індивідуального стилю митця. До широких узагальнень він ішов індуктивно, шляхом глибокого осмислення буденних сюжетів і явищ, через проникнення в їхні глибинні закономірності. Тому С.Ковалів передусім реаліст, однак не байдужий суддя пороків своєї доби: кожен сюжет, кожен образ проходить крізь призму його вразливого і чуйного серця, пройнятого глибокою любов’ю і співчуттям до свого пригнобленого народу та ненавистю до його експлуататорів, визискувачів.

Мала проза С.Коваліва доповнює тематичну палітру творів української літератури соціального змісту, відображає один з авторських аспектів її розуміння. Письменник насамперед порушує традиційну селянську тему, але показує в ній те, чого не могли відтворити через об’єктивні причини суспільно-історичного розвитку письменники ХІХ ст., – процес “розселення” селянства, різку його соціальну диференціацію, появу спролетаризованого прошарку, який не знав, до чого прикласти свої руки, але вже усвідомлював причини свого підневільного і злиденного становища. Відтак, торкаючись актуальних проблем селянського життя, письменник не відступає від суспільного детермінування особи, але й провадить художній аналіз психології особистості, заглиблюється у сплетіння думок, емоцій, настроїв, почуттів хлібороба, відтворює складний процес визрівання протесту в смиренній і терплячій душі селянина, показуючи таким чином соціальну зумовленість душевного складу своїх героїв (“Громадські промисловці”, “Суд”, “П’ятка”). І хоч психологізм тут ще екстравертний, але він свідчить про наближення С.Коваліва до психологічної прози.

Усвідомлення митцем того факту, що в реальній дійсності різні форми соціальних відносин тісно поєднані з мораллю, привело до тісного переплетіння в його творах соціальних, морально-етичних та філософських питань, а це, в свою чергу, зумовило низку змін у комплексі зображальних засобів: внутрішньо-психологічну наснаженість подій, лапідарність описів, застосування полілогів, внутрішнього мовлення (“Конокради”, “Віспар”, “Чічі”, “Риболови”).

Новаторські шукання приводять письменника до створення надзвичайно об’ємної галереї “різних зайд” – лихварів, гендлярів, здекуційників, війтів та інших ошуканців. Переборюючи тяжіння “дрібного факту” (І.Франко), С.Ковалів зумів надати йому значення типового явища, звинувачуючи не окремих “порочних” представників влади, а всю гнобительську систему, починаючи з місцевих “присяжних цуценьків” і кінчаючи “найсвятішим цісарем”.

Белетрист, точно і правдиво відтворюючи “образки” з селянського життя, не оминув і теми рекрутчини, присвятивши їй ряд творів (“Юрко Бубень”, “Спиритко Бруццак”, “Дезертир”). Цю тему автор подає як трагічну колізію людини й суспільства, як акт суспільного насильства над особистістю, і уособленням цього ґвалтування виступає психопатологічний образ Спиритки Бруццака, моделюючи який письменник широко використовує елементи натуралістичної поетики, підкреслюючи таким чином тупість, обмеженість, садистські нахили єфрейтора. Використовуючи прийом антитези, С.Ковалів протиставляє такому нечестивцю образи рекрутів, простих селянських хлопців (Юрка Бубеня, Якима Зелеміна, Павла Потічка), долі яких хоч дещо й ескізно описані, все ж трактуються і сприймаються як типові соціальні трагедії.

Художній доробок С.Коваліва відбив і таку сторону селянської недолі, як вимушене залишення осілих місць і переїзд на чужину. Окремих творів на тему заморської еміграції письменник не написав, він розглядав її в контексті інших соціальних проблем, але тісно взаємопов’язаних і вагомих, в оповіданнях “Хто винен?”, “Американська крисаня”. Автора передусім цікавила психологія селянина, могутній вияв його української душі, яка дуже боліла при розставанні з рідною землею, з рідним народом, тому й знаходив адекватні форми для її відтворення: свіжа метафорика, позначена впливом чуттєвого синхронізму; імпресіоністичні пейзажі, суголосні настрою героїв, емоційно-експресивна лексика; діалоги, внутрішнє мовлення, які ще більшою мірою ліризували й драматизували оповідь.

Логічним продовженням селянської теми стала бориславська, якій письменник присвятив більше двадцяти творів, назвавши їх “образками з галицької Каліфорнії”. Насправді жанрова палітра бориславського циклу виходить за межі авторської дефініції. Серед творів цього темату домінуючим є оповідання (“Добрий заробок”, “Громадські промисловці”, “Наслідки непорадності”), яке набуває внутрішньожанрового розгалудження з чітко окресленою новелістичною тенденцією (“Дезертир”, “Котюзі по заслузі”, “Дрогобицький Найда”); є й нарис (“Пригісник з Борислава”), образок (“Ройтів шиб”). Об’єднані єдиною, але багатогранною темою – трагедією нафтоносного району Галичини – Борислава в період інтенсивного накопичення первісного капіталу, вони, при всій її варіативності, створюють цільну панораму життя нової верстви – нафтових робітників.

Новаторство С.Коваліва у творах про “бориславське пекло” проявляється насамперед на змістово-тематичному рівні. За кількістю соціальної інформації вони навіть переважають твори І.Франка. Митець на суд читачів виводить весь синкліт нечестивців-підприємців та їхніх прислужників – орендарів, наглядачів, касирів, шинкарів, ревізорів, які коштом і страдництвом, чужою працею дороблялися величезного багатства, доводячи робітників, учорашніх селян, до тваринного існування.

Проте значущість бориславського циклу С.Коваліва не вичерпується соціальним змістом. В ньому письменник торкається морально-етичних, психологічних проблем. Майже в кожному творі автор порушує проблему алієнації. Антигуманність, моральну ницість, порочність “різних зайд і пиявок” белетрист показує, не вдаючись до глибокої психології, обмежуючись їх зовнішньою характеристикою, видобуваючи зі свого арсеналу виражальних засобів гротеск, шарж, знижуюче-комічну деталь зовнішнього вигляду; оцінні лексеми негативного змісту, вульгаризми, специфічні тропи.

Протилежне ставлення автора до бідарів-робітників. При їх окресленні відчувається позитивно-емоційна експресія митця, прагнення проникнути у внутрішній світ простої людини, відірваної від плуга, землі, загубленої в царстві бориславської задухи”. Письменник виступає справжнім знавцем людської психології, художньо досліджуючи такі психологічні феномени, як психологія злочину, психологія смерті (“Безконечний швіндель”, “Дрогобицький Найда”, “Дезертир”). А це означає, що в українську літературу входили нові теми, проблеми. І С.Ковалів по-новаторськи розширив обрії мистецтва слова, торкаючись важливих проблем життя нації, створюючи нові людські типи, зображаючи психологію того прошарку, який довгий час був поза увагою письменників.

В ідейно-тематичній парадигмі прози С.Коваліва значне місце посідають й твори педагогічного спрямування (“В остатній лавці”, “Додержали тайну”, “З книги міра”, “Незварені яблука”, “З кількох тисяч один” та ін.), якими автор вперше в українській літературі створив жанр педагогічного нарису.

Своєрідним продовженням шкільних студій талановитого педагога й белетриста стали твори для дітей і про дітей (“Світ учить розуму”, “На прічках”, “Гриби”, “Американська крисаня”, “Хрущі” тощо), які складають вагомий внесок в українську дитячу літературу і представлені жанрами оповідання й новели. Тонкий психологічний аналіз внутрішнього світу дитини, її душі, імпульсів її поведінки, залучення до емоційної співучасті читача; виховна зорієнтованість, легкий, ненав’язливий дидактизм, пройнятий гуманністю, – прикметні ознаки цих творів.

Таким чином, мала проза С.Коваліва характеризується не так зміною тематики, як новою інтерпретацією вже раніше художньо опрацьованих тем та мотивів, але на новому рівні естетичного усвідомлення світу.

Творчість С.Коваліва є показовою в тому плані, що демонструє механізм стильової еволюції не лише індивідуальної манери митця, а й українського літературного процесу загалом, виявляючи головну особливість – нові якості не витісняють існуючі, а певним чином видозмінюють, трансформують їх, витворюючи реалізм нового рівня, в якому більшою чи меншою мірою втілилися елементи різних стильових тенденцій – натуралістичної, просвітительської, імпресіоністичної. Уже ранні твори С.Коваліва, написані в реалістичній манері, позначені впливом імпресіоністичної поетики (“Добрий заробок”, “Безконечний швіндель”, “Світ учить розуму”, “Дроворуб” та ін.); деякі з них повністю витримані в імпресіоністичному стилі (“Олекса Щупак”, “Заміть”, “Паска” тощо). Тут автор вивчає екзистенційний стан селянина в “межових ситуаціах” соціальної безвиході, “ситуаціях вибору”, художньо осмислюючи філософські категорії абсурду буття, страху, відчаю, страждання і смерті. Оповідь у дусі “потоку свідомості” доповнюється “потоком світовідчуття” в творах автобіографічного характеру – “Моя перша їзда силою пари”, “Завіщанє”, “Кум з маленької хати”, “Сільські звіздарі”, “На Дрімайловім пустарищу”, демонструючи здатність письменника оновлювати художнє письмо, реалістичну поетику, не цураючись модерністських знахідок.

Привертає увагу в творах з такою манерою викладу також і пейзаж. Він у С.Коваліва, як і в письменників, що зверталися до імпресіоністичної поетики (М.Коцюбинський, М.Яцків), стає одним із елементів психологічної характеристики героя; позначений пантеїстичним одухотворенням, зумовленим безпосередніми спостереженнями, в яких поєдналися стан душі з життям природи, що створює ліризм, настроєвість, емоційну тональність художнього тексту.

У згаданих творах в імпресіоністичній манері витримані також і портрети: тітки Оксани, Пилипа-легіня, Гринька Отарщика (“Сільські звіздарі”), Дмитра Комара (“Завіщанє”), старенького священика (“Моя перша їзда силою пари”), “опиря” Максима (“Кум з маленької хати”), вони неінформативні, художньо скомпоновані з кольористичних і світлових деталей, подробиць, які викликають певні почуття, емоції в оповідача – маленького хлопчика.

Речі, предмети домашнього вжитку, скупий інтер’єр селянської хати (“Завіщанє”, “Сільські звіздарі”) подаються крізь індивідуальне сприйняття дитини, тобто мають чуттєву основу, що також слугує ознакою імпресіоністичного стилю. Усі враження героя – актуальні, фіксують те, що відбувається тут і зараз. Це – “актуальний хронотоп”, один з найважливіших імпресіоністичних прийомів.

У художньому набутку С.Коваліва також наявні твори, в яких поєднуються елементи різних стильових систем (завдяки синтезуючій здатності його художнього методу): реалістичної, в її просвітительській і класичній видозміні, імпресіоністичної, натуралістичної. В одних творах переважає поетика імпресіонізму, в інших – натуралізму. Питома вага останнього значно зростає в бориславському циклі. Об’єктивізм, фактографізм, правдивість у зображенні життя й побуту бориславських робітників, детальні описи трудових процесів – усе це риси власне натуралістичної манери. Риси натуралізму простежуються і в зображенні самого процесу виснажливої, небезпечної роботи під землею (“Світ учить розуму”, “Добрий заробок”, “Суєта про насущний”), в портретних описах робітників (“Добрий заробок”, “Писанка”, “Пригісник з Борислава”), в описах їхнього невлаштованого житла. Грубо натуралістичні деталі в таких творах художньо виправдані, їх ужито для виразу огидності, жаху й потворності бориславської дійсності.

Аналіз творів С.Коваліва з точки зору натуралістичної естетики дає достатні підстави для такого висновку: письменник примножував контекст натуралістичного напряму, адептами і творцями якого в українській літературі в різний час і різною мірою були В.Горленко, О.Кониський, Г.Бораковський, М.Павлик, А.Чайковський, І.Франко, В.Винниченко. Водночас натуралізм С.Коваліва – це лиш складова частина його загальної естетичної концепції, як і елементи інших художніх систем.

У творчості С.Коваліва простежуються й такі риси, які суттєво відрізняють його від інших письменників – від натуралістів чи імпресіоністів. Це, зокрема, відчуття безперервної присутності автора, наявність відкритої авторської позиції, що вже не узгоджується з натуралістичним принципом об’єктивізму чи імпресіоністичною сконденсованою скрупульозністю у передачі первинних чуттєвих вражень. Тож у С.Коваліва дуже мало творів з повною елімінацією авторського голосу. У більшості з них відчувається митець не тільки з тонким хистом обсервації, а й людина з вразливою душею, чулим серцем. Авторські репліки, ремарки, резюме, оцінки зображуваного, хоч й зредуковані, все ж не сприймаються як нейтральні, вони майже повсюдно забарвлені в авторське чуття, овіяні ліричним флером.

Стилістичною своєрідністю позначена мова творів С.Коваліва. В
ній – дух Галичини, вона адекватна змістові, формі творів, має чи не найважливіше значення у сприйнятті трагізму і песимізму української нації на межі століть. З повною впевненістю можна сказати, що кожний герой веде свою індивідуальну мовну партію. Мовлення персонажів надає особливого національного нюансу стилю творів С.Коваліва і водночас виявляє характери людей, особливості їх мислення.

Одне слово, пошуки С.Коваліва у малому епічному жанрі засвідчують його еволюцію від традиційного реалістичного письма до модерністського художнього моделювання дійсності. Новаторське стильове оформлення кращих зразків художнього письма С.Коваліва, яке визначалося різноманітністю суспільних, філософських і психологічних проблем доби, наближало його не тільки до “нової школи” в українській прозі кінця XIX – початку XX століття, але й склало незаперечно новий художній набуток у багатій, різнобарвній малій українській прозі того часу, якої, за словами І.Франка, не посоромилася б жодна із національних літератур у загальній системі всесвітньої художньої творчості.