Geum.ru

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Вид материалаДокументы

Содержание


Дата публікації, випуску
Ключові поняття
Проблема гуманітарного знання
Подобный материал:

© Ігор Руснак

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича


СТАНОВЛЕННЯ НАУК ПРО ДУХ

ТА ЇХ ЕПІСТЕМНИЙ ПОТЕНЦІАЛ


Досліджуються соціокультурні та ідейно-теоретичні передумови становлення наук про дух, їх кореляція з природничим знанням. Розкривається особливість гуманітарного знання та потенції його методології крізь призму сучасних епістемологічних настанов. Ключові слова: герменевтика, гуманізація, гуманітарні науки, Дільтей, історичність, методологія, описова психологія, пояснення, розуміння, філософія життя, філософія науки.


Сьогодні однією з найбільш актуальних проблем філософії науки є проблема становлення, потенціалу та евристичного значення гуманітарної методології. Біля витоків проблеми гуманітарного знання та, відповідно, його методології стояв засновник філософії життя – Вільгельм Дільтей. Саме з його ім’ям ми пов’язуємо становлення методології гуманітарного знання та постановку актуальних сьогодні проблем його співвідношення зі знанням природничим, а також меж застосування гуманітарної методології та її потенцій загалом. Для останніх десятиліть ХІХ століття та початку ХХ проєкт Дільтея відрізнявся своєю новизною та ґрунтовністю, а виклик природничій методології, що панувала в той час, підніс його принципи на якісно новий рівень – рівень гуманітарно-наукової парадигми. Тут пріоритетним є не стільки протиставлення природничого та гуманітарного знання, скільки можливість їх зближення на ґрунті внутрішнього епістемного потенціалу, що їм притаманний [див.: 6, с.3]. Проте навіть сьогодні немає однозначної чіткої відповіді на питання про природу наукового знання загалом і гуманітарного зокрема. «Хоча вивчення природи гуманітарного знання має досить тривалу історію, рівень розробки багатьох проблем тут міг би бути кращим» [2, с.45].

Розв'язанням різних аспектів гуманітарно-наукової проблематики, в тому числі й питаннями генези і статусу наук про дух займалися такі автори, як Р.Арон, А.Бергсон, Г.-Ґ.Ґадамер, М.Гайдеґер, Е.Гусерль, П.Гайденко, П.Гуревич, В.Губін, С.Гусєв, С.Кошарний, В.Кузнєцов, І.Ляшенко, А.Огурцов, В.Розін, Г.Шпет і багато інших.

Мета статті – показати основні передумови становлення гуманітарного знання та з’ясувати роль В.Дільтея у розвитку гуманітарно-наукової парадигми знання. Метою визначаються й завдання: проаналізувати сутність поняття «Geisteswissenschaften» у філософських настановах Вільгельма Дільтея.

Сам Дільтей, розвиваючи ідею становлення та розвитку наук про дух намагався також якомога повніше осмислити і зрозуміти механізм розвитку та постання наук про природу, а також їх методології. «Коли європейські народи в новітній історії, що досягли повноліття в часи Гуманізму та Реформації вийшли у другій половині ХVII століття зі стадії метафізики і теології та вступили в стадію самостійних прикладних наук, цей процес здійснювався більш повно, ніж у греків у ІІІ столітті до н.е. Тоді математика, механіка, астрономія та математична географія також звільнилися від логіки та метафізики. Вони виявилися взаємопов’язаними через свою взаємозалежність, однак, у цьому випадку індукція та експеримент ще не отримали свого істинного статусу та значення... Лише в нерабовласницьких індустріальних і торгових містах... при дворах, в академіях і крупних університетах... стало потужно розвиватися свідоме втручання в природу, механічна праця, винахід, відкриття, експеримент [1, с.134-135]. Завдяки зусиллям Дж.Лока, Д.Г’юма, І.Канта й інших мислителів XVII-XVIІI ст., які займалися гносеологічною проблематикою, природниче знання набрало потужності та повністю розкрило весь потенціал. Універсалізм постав базовим принципом цієї системи та детермінував індуктивний метод, що став основним у практиці наукової діяльності. Поряд з універсалізмом та індуктивізмом постає ще один компонент, який випливає з двох попередніх – редукціонізм. Ці гносеологічні принципи визначили методологічний апарат природничих наук і посприяли досягненню об’єктивності як основного способу отримання нового знання [див.: 7, с.277].

Отож, «побудова наук про природу визначалась у спосіб, яким постає і сам їх предмет – природа. Образи постійно змінюються, вони зіставляються з предметами, ті у свою чергу заповнюють емпіричну свідомість, з них і складається об’єкт описового природознавства. Проте вже навіть емпірична свідомість зауважує, що ті чуттєві якості, що містяться в образах, залежать від кута зору, від відстані, від освітлення. Щораз більш чітко фізика і фізіологія показують феноменальність цих чуттєвих якостей» [1, с.135]. Тобто навіть ті, хто вбачав у природознавстві досконалий спосіб пізнання і підкорення природи, не могли ігнорувати очевидного – методи природничого знання не є універсальними і не можуть бути застосовані до всіх сфер людської діяльності.

В.Дільтей для позначення гуманітарних наук обирає еквівалент поняття «moral science», або за іншою версією – просто аналог терміна «науки про природу» (Naturwissenschaften). Проте застосування поняття «Geisteswissenschaften» в силу філософської традиції (використання старомодного «Geist») одразу кинуло на нього тінь німецького ідеалізму, що певною мірою спричинило його відверте неприйняття та нерозуміння. «Поряд із науками про природу виникла певна група знань, до того ж виникла природно, продиктована завданнями самого життя, що пов’язані одні з одними спільністю предмета. Такими науками є історія, політекономія, юридичні та політичні науки, релігієзнавство, дослідження в галузі літератури і поезії, образотворчого мистецтва і музики, філософські погляди та системи, і зрештою психологія. Всі ці науки так або так мають предметом свого вивчення – людський рід. Вони описують і повідомляють, утворюють судження та теорії, формують поняття стосовно свого предмета» [1, с.123-124]. Однією з основних ознак гуманітарного пізнання, що здійснюється передусім у художній формі, є орієнтація на дослідження чи осмислення життєдіяльності людини в суспільстві крізь призму чи хоча б з урахуванням складного світу особистості [див.: 8, с.8].

Як зазначає сам Дільтей, якщо для наук про природу мав величезне значення період першої половини XVII ст., то «для наук про дух мав важливе значення невеликий період, що ознаменувався діяльністю Вольфа, Гумбольдта, Нібура, Ейхгорна, Савіньї, Геґеля, Шляєрмахера, Бопа і Якоба Гріма» [1, c.138]. Завдяки діяльності цих філософів постала можливість по-новому організувати духовні науки – пріоритетним стало застосування ідеї розвитку до всіх сфер духовного світу крізь призму взаємозв’язку самих духовних наук. «Отож проблема наук про дух вступила в нову стадію, і кожен зроблений, або ще не зроблений крок на шляху розв’язання цієї проблеми відтепер буде залежати від заглиблення в цей новий фактичний взаємозв’язок наук про дух, у контексті якого повинні трактуватись усі більш пізні досягнення аж до сьогодення» [1, с.138]. Дільтей зауважує, що саме Гердер був одним із перших, хто відкрив для гуманітарних наук можливість поступу, і це дозволило їм «завоювати своє місце поряд з науками про природу» [1, с.140]. Будучи поборником філософії Гегеля, Дільтей водночас не погоджувався з позитивістською редукцією історичного світу до природи засобами каузально-детерміністичної схеми. «Повернення до Канта» він пов’язував з поворотом проблематики всередині соціально-історичних наук, з розумінням людини як вольової істоти, а не лише істоти, що пізнає. Саме це спонукає його створити критику історичного розуму.

Отже, криза методологічних настанов XIX – початку ХХ ст., що була пов’язана зі зміною та переоцінкою методологічних принципів природничого знання, які формувались і панували в попередні два століття, спонукала представників німецької філософії до пошуків нового методологічного ґрунту, а загалом і нових онтологічних засад. Ці пошуки завершились формуванням принципу історичності, що розглядався згодом як основа нового типу наук – наук про дух [див.: 6, с.3-4].

Можна сміливо констатувати той факт, що проблема історичності ratio виникла вже у XVIII ст. Раціоналізм XVII – першої половини XVIII ст. вважав, що розум мислить буття і що в цьому справжня сутність, що гарантує об’єктивність, доконечність наукового знання. Тобто принципи раціоналізму повинні зберігати своє значення в будь-яку епоху, в будь-якому культурно-історичному регіоні. А вже в ХІХ ст. ця теза піддається сумніву – з одного боку позитивізмом в особі Сен-Сімона та Конта, а з іншого – німецьким ідеалізмом. У результаті було знівельовано жорстку дихотомію наукового і ненаукового, хибного й істинного знання; з’явилося поняття відносно істинного й істинного для свого часу; істина, отже, набула нового значення – стала історичною.

Отже, хоча все ХХ століття було пронизане проблемою розвитку гуманітарної методології та формування так званої гуманітарно-наукової парадигми, передумови для такого поступу були сформовані ще в ХІХ столітті представниками філософії життя й зокрема Вільгельмом Дільтеєм. «Поряд з ним і після нього рішуче намагалися змінити парадигму представники екзистенційної, феноменологічної та герменевтичної філософії, які переорієнтували методологічні зусилля зі світу науки на життєвий світ, у результаті чого наукова картина світу знову стало людиномірною» [6, с.5]. Тобто специфіка самого гуманітарного пізнання значною мірою залежить не лише від об’єкта, а й від суб’єкта дослідження. Так, наприклад, для суспільних процесів повторення тих або тих явищ є винятком із правила, а не закономірністю чи законом для природничих наук. Також у контексті гуманітарного пізнання ми говоримо не про пояснення, а про розуміння. Зрештою складно говорити про принципи об’єктивації, коли дослідник є частиною системи, яку досліджує [див.7, с.280-281].

Сфера гуманітарного – сфера людської діяльності, в якій є всі підстави розрізняти об’єктивний і суб’єктивний складники. Об’єктивний – соціально-історичні закони, що діють у суспільстві та визначають поведінку людей. Суб’єктивний складник – індивідуальні інтереси, наміри, тобто партикулярні інтенції людини, яка переслідує в суспільстві свої цілі, застосовуючи для цього, на її погляд, оптимальні засоби. Звісно, розподіл об’єктивного і суб’єктивного в людській діяльності – аналітичний прийом. Практично соціальні закони та механізм їх реалізації в індивідуальній активності людей – нероздільні [див.: 3, с.263].

Зважаючи на таку особливість гуманітарного знання, методологічні прийоми, що були ефективні в природничих дисциплінах, для дисциплін гуманітарних є неприйнятними. Повертаючись до проблеми «розуміння», протиставленого «поясненню», варто зауважити, що для Дільтея цей метод був одним із найбільш адекватних. Також підкреслимо, що його суб’єктивна достовірність не підлягала обґрунтуванню за допомогою логіки та її законів. «Розуміння нами самих себе й інших людей можливе лише завдяки тому, що ми вносимо власне життя в кожен вид вираження як свого життя, так і життя чужого. Тому методом «наук про дух», за Дільтеєм, є описова психологія, яка лиш описує душевні стани, що їх переживає людина. Він протиставляє описову психологію пояснювальній, мета якої – давати причинові пояснення психічних явищ. Дільтей називає свою описову психологію, її предмет і метод герменевтикою, а зв'язок переживання, вираження та розуміння постає у Дільтея єдиною процедурою, завдяки якій нам стає доступним розуміння життя» [9].

Тут перед нами постає важлива проблема так званого герменевтичного повороту в пізній творчості В.Дільтея – проблема різкого відходу від концепції описової психології на користь герменевтики як основного методу духовних наук. Багато дослідників ХХ століття саме так уявляли і трактували творчість Дільтея – як внутрішньо суперечливу, де більш ранні концепції кардинально розходяться із пізньою його творчістю. Саме завдяки М.Гайдегеру герменевтика оцінювалася позитивно, а психологія – негативно. Навіть ішлося про подолання герменевтикою психології. Проте сучасні дослідження заперечують таке трактування його творчості. «Теза про поступ у творчості Дільтея і відсутність у ньому так званого герменевтичного повороту, може бути підкріплена двома основними фактами. По-перше, опис і аналіз психічного життя подовжує відігравати важливу роль при розгляді наук про дух також і в його пізніх роботах… По-друге, протиставлення пізніх праць Дільтея його ранній творчості, що формулюється як поворот від психології до герменевтики, виправдане лише тією мірою, якою сама герменевтика розглядається у вузькому розумінні, в першу чергу як метод розуміння і тлумачення текстів. Широке трактування герменевтики як методу розуміння будь-яких життєвих проявів, до яких входить також її рефлексія, дозволяє, навпаки, говорити про те, що Дільтей, звертаючись до герменевтики у своїх пізніх роботах, знаходить вдале формулювання для підходів, які розвиває в більш ранній період. У такому широкому розумінні центральною проблемою постає взаємозв’язок цілого і частин, а також неперервний… процес розуміння. Тому завдання «структурного взаємозв’язку життя» – починаючи з психологічного взаємозв’язку і завершуючи взаємозв’язком історії – є завданням за своєю суттю герменевтичним» [1, с.12-13].

Вагомий внесок у розвиток герменевтики зробив Ф.Шляєрмахер. “Здобуток Шляєрмахера в тому й полягає, що він, прагнучи подолати “цехову” роз’єднаність, неузгодженість і конфлікти різних шкіл і традицій інтерпретації, вперше вичленовує і ставить герменевтичну проблему в загальному вигляді, стосовно всіх ситуацій розуміння – хай то буде мовний діалог співрозмовників, читання літературних джерел чи осягнення смислу історичного документу або ж якої завгодно культурної пам’ятки минулих епох [4, с.9]. Саме Шляєрмахер переосмислив усі старі проблеми герменевтичного методу і його вплив прослідковується аж до сучасності. Саме Шляєрмахер вперше спробував перетворити герменевтику, яка до нього розумілась як спеціальна дисципліна, на універсальну методологію з претензією на розв’язання філософських завдань. Він досліджував основні поняття, поставив головні проблеми, ввів термін «розуміння» у філософську термінологію [див. 5].

У подальшому В.Дільтей продовжив розвиток герменевтики, який передбачав перетворення її з конкретної методології на загальну дисципліну та інструмент, який потенційно спроможний був розв’язувати більш глобальні завдання. Спроба обґрунтування гуманітарних наук якраз і базувалася на можливостях герменевтичної методології. З цією метою Дільтей і висунув метод «розуміння» як безпосереднє осягнення певної духовної цілісності – цілісного переживання. Розуміння, як певне інтуїтивне проникнення в життя він протиставляє методу пояснення, що, як уже говорилося, застосовується в природничих науках, які спираються на ratio. «Вказані два класи наук досить відносно відрізняються один від одного за предметом і специфікою методів дослідження. Це зумовлено тим, що світ природи і духовний світ тісно пов’язані один з одним. Природа є чинником, умовою та моментом діяльності людського духу, чітко визначає життя людини. І водночас людина здійснює зворотній вплив на природу, змінюючи природний світ і себе як частину цього світу. Невідворотна дія природних, незалежних від людини сил і вільний людський дух сплітаються в єдиний універсум властивостей, зв’язків і взаємин, частини якого існують незалежно від цілого й одна від одної лише в мисленні. Стає зрозуміло, - писав Дільтей, - наскільки умовним є відмежування двох класів наук один від одного… Знання одного й іншого класів постійно змішуються один з одним в обох граничних сферах між вивченням природи і вивченням духовних явищ… Пізнання наук про природу змішуються з пізнанням наук про дух» [5].

Саме інтроспекція (самоспостереження, рефлексія) і є засобом досягнення розуміння власного внутрішнього світу. А «співпереживання» допомагає досягти розуміння світу чужого. Герменевтика у Дільтея постає методом інтерпретації культурних нашарувань минулого. Основою такої герменевтики є, на його думку, розуміюча психологія – саме як засіб безпосереднього досягнення цілісності духовного життя особистості. Відповідно головною проблемою герменевтики є розкриття того, як індивідуальність може постати предметом загального, об’єктивного пізнання в чуттєвому прояві чужого унікального життя. Концепція «розуміння» життя, протиставлена «поясненню» природи, дала змогу критикам Дільтея звинуватити його в надмірному психологізмі та суб’єктивізмі, хоча всі його зусилля були спрямовані на побудову об’єктивно-наукової методологічної концепції без будь-яких суб’єктивно-психологічних нашарувань.

Висновок. Проблема зіставлення природничонаукового та гуманітарного знання виявляється зазвичай у дихотомічному їх протиставленні (наприклад, у філософії життя). Зусиллями В.Дільтея було закладено засади сучасної філософії науки, які передбачають пошуки нової методології з антропологічними та аксіологічними мотивами. Зважаючи на тенденції в сучасній методології науки, це дозволяє шукати точки дотику на підставі внутрішніх пізнавальних можливостей обох сфер знання.


Література

1. Дильтей В. Собрание сочинений: в 6 т. – Под ред. А.В.Михайлова и Н.С.Плотникова. – Т. 3. – Построение исторического мира в науках о духе /Вильгельм Дильтей. – М.: Три квадрата, 2004. – 418 с.

2. Ильин В.В. О специфике гуманитарного знания /В.В.Ильин //Вопросы философии, 1985. – № 7. – С.45-53.

3. Ильин В.В. Философия науки: учебник /В.В. Ильин. – М.: Изд-во МГУ, 2003. – 360 с.

4. Кошарний С. О. Біля джерел філософської герменевтики (В.Дільтей і Е.Гусерль) /С.О.Кошарний. – К.: Наукова думка, 1992. – 124с.

5. Кузнецов В. Г. Герменевтика и гуманитарное познание [електронний ресурс] /В.Г.Кузнецов. – Режим доступу до журн.: ссылка скрыта

6. Марчук М. Вільгельм Дільтей: «Філософія життя» та гуманітарно-наукова методологія. /Михайло Марчук //Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 462-463. Філософія. – Чернівці: Рута, 2009. – С. 3-7.

7. Плюснин Ю.М. Тенденции гуманизации естествознания /Ю.М.Плюснин //Проблемы гуманитарного познания. – Новоси­бирск: Наука, 1986. – С. 275-289.

8. Семенов Е.В. Теория исторического материализма и гуманитарное познание /Е.В.Семенов //Проблемы гуманитарного познания. – Новоси­бирск: Наука, 1986. – С. 7-18.

9. Старовойтов В.В. Специфика гуманитарного познания и психоанализ [електронний ресурс] /В.В.Старовойтов //Журнал практической психологии и психоанализа. – Режим доступу до журн.: ссылка скрыта


Автор Руснак І.Г.

Назва Проблема гуманітарного знання в контексті методологічних настанов Вільгельма Дільтея

Дата публікації, випуску 2011

Видавець Чернівецький національний університет

Бібліографічний опис Руснак І.Г. Проблема гуманітарного знання в контексті методологічних настанов Вільгельма Дільтея/ Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 563-564. Філософія. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2011. - С.65– 68.

Мова українська

Тематика і ключові слова Досліджуються питання становлення гуманітарної методології в контексті критики історичного розуму Вільгельмом Дільтеєм, а також процес перетворення герменевтики з конкретної методології на філософський напрям.

Ключові поняття: герменевтика, гуманітарні науки, Дільтей, переживання, філософія життя.

Анотація

Summary

Rusnak I. The Problem of the Humanities in the Context of Wilhelm Dilthey’s Methodological Guidance. The article deals with issues of humanitarian methodology in terms of criticism of historical reason Wilhelm Dilthey. The process of transformation of hermeneutics with a particular methodology of philosophical direction is analyzed.

Keywords: hermenutics, humanities, Dilthey, spirit, experiencing, romanticism, philosophy of life.


© Ігор Руснак

Чернівецький національний університет імені Ю.Федьковича


ПРОБЛЕМА ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ

В КОНТЕКСТІ МЕТОДОЛОГІЧНИХ НАСТАНОВ ВІЛЬГЕЛЬМА ДІЛЬТЕЯ


Досліджуються питання становлення гуманітарної методології в контексті критики історичного розуму Вільгельмом Дільтеєм, а також процес перетворення герменевтики з конкретної методології на філософський напрям.

Ключові поняття: герменевтика, гуманітарні науки, Дільтей, переживання, філософія життя.


Проблема і специфіка гуманітарного знання та гуманітарної методології в сучасній філософії виникла досить давно та надзвичайної гостроти набула в середині ХІХ століття з постанням цілого ряду гуманітарних дисциплін, які за своєю суттю не могли використовувати методологію природничо-наукового знання. Одними з перших хто перейнявся цією проблемою були представники баденського неокантіанства (Ріккерт, Віндельбандт) та представники філософії життя (В.Дільтей), а в подальшому насамперед завдяки зусиллям В.Дільтея і представники філософської герменевтики ХХ століття. Філософські погляди Вільгельма Дільтея є актуальними насамперед через намагання подолати розрив між людиною і природою, а також спробу нівелювати претензії технократичного стилю мислення на абсолютну достовірність і монополістичний статус в науці.

Вільгельм Дільтей (1833-1911) сформував свої філософські переконання в досить непростий час нових історичних та культурних умов другої половини ХІХ століття. До рефлексії над класичним природничо-науковим пізнанням В.Дільтей долучає пізнання наук про дух. Приймаючи традиційну гносеологічну традицію В.Дільтей разом з тим переймає дух романтичних настанов, але як зазначає В.П. Візгін «однак… в його найбільш тверезій, виваженій, і напевно, найбільш стійкій формі, з імпульсом, що йде від особистості Шляєрмахера, який є найбільш яскравим представником такої форми філософування» [2, с.5].

В.Дільтей намагався дотримуватись суворого стилю гносеологічної традиції німецької класичної філософії з її прагненням раз і назавжди пояснити місце людини в світі та з її намаганням створити системну картину світу на основі всезагальних форм які також поставали об’єктами пошуку та дослідження. Конфлікт гуманістичних ідеалів із суворою повсякденністю також позначився на творчості В.Дільтея. Саме суміш романтичної традиції у поєднанні з класичними настановами позитивізму в системі філософських поглядів філософа є тим, що вирізняє його з поміж сучасників. В час постання цілого ряду гуманітарних дисциплін Вільгельм Дільтей намагався обґрунтувати їх своєю життєвою настановою [1, с.14].

Протиставлення романтизму та позитивізму в контексті філософської системи Дільтея пов’язане з центральними поняттями його філософії – поняттями «життя» і «духу». «Філософське осягнення життя… вперше зустрічається у неоплатоніка Плотіна. Можна сказати, що філософську ідею життя ми знаходимо саме в нього. Так формулює ґенезу цієї ідеї Пьєр Адо… «Швидше за все, вперше в історії думки ідея інтелектуального споглядання, здатного вловити динамічну неперервність потоку життя, що тече від первня речей до найнижчих меж універсаму, з’являється разом з Плотіном, і згодом підхоплюється німецьким романтизмом і Бергсоном»… Ця динамічність, що не знає ні кінця ні краю, яка починаючи з Плотіна отримала філософську назву життя може бути також названа і духом» [див.: 1, с.6-7].

Філософія життя в розумінні Вільгельма Дільтея зводиться до положення філософування із самого життя – відмова від всього зовнішнього відносно самого життя. Таким чином відправною точкою такої філософії є те, що дається самим життям. В зв’язку з цим метод філософії життя базується на триєдності переживання певних життєвих станів та процесів, вираження і розуміння. Прагненню зрозуміти життя із нього самого він надав філософське формулювання, поставивши задачу критики історичного розуму.

Заперечуючи історичний поступ як у варіанті глобалістичної позиції Геґеля так і в суто індивідуалістичному тлумаченні неокантіанців, Дільтей був переконаний, що осягнення історії залежить насамперед від діяльної людини. Сутність будь-якого історичного явища постає як щось незавершене, таким, що підлягає інтерпретації. Людина пізнає частини через призму цілого, загального, яке постійно доповнюється новими даними. Таким чином гостро постає питання про методологію та її можливості в рамках цієї системи. Дільтей та його послідовники звертаються до герменевтики.

Довкола питання про передумови, причини і шляхи виникнення філософської герменевтики й досі точаться гострі дискусії. Серед авторів, які його досліджують, переважає думка, що вона постала внаслідок творчого доробку Шляєрмахера – її фундатора та систематизатора. Інші дослідники переконані, що філософська герменевтика сформувалась у рамках академічної філософії життя, зокрема в контексті розгорнутої Вільгельмом Дільтеєм “критики історичного розуму”. Доречно вказати і на підхід, згідно з яким герменевтика тісно пов’язана з фундаментальною онтологією М.Гайдеґера і є продуктом злиття в ній історизму В.Дільтея та феноменології Е.Гусерля [див.: 4, с.5].

Наявність значної розбіжності в уявленнях про час, культурно-історичні передумови, ідейно-теоретичну платформу та про конкретних ініціаторів перетворення герменевтики з філологічної методики витлумачення текстів на певний тип філософської орієнтації засвідчує, що висвітлення її ґенези аж ніяк не завершене й залишається актуальним. Різні аспекти цієї проблеми відображені в роботах таких авторів: В.Бібіхін, Г.-Ґ.Ґадамер, М.Гайдеґер, П.Гайденко, С.Гусєв, С.Кошарний, В.Кузнєцов, Ю.Кушаков, О.Литвиненко, І.Ляшенко, А.Михайлов, А.Огурцов, С.Одуєв, В.Розін, Г.Шпет.

Отже, є потреба в подальшому вивченні цього питання, з’ясуванні ґенези герменевтики як основи методології гуманітарних дисциплін, її методологічного потенціалу, способів кореляції з природничонауковими методологічними підходами і т.ін. «Важливо знати не сучасний (безпосередній) мотиваційний контекст поняття “гуманітарні науки”, а різні контексти різних відтінків поняття, тому що історія формування, становлення, розвитку теоретичної філософії гуманітарних наук триває. Кожен новий нюанс актуалізує всі попередні смисли, вносячи оригінальні, ще не зафіксовані нюанси саме завдяки новій контекстуалізації традиційних змістів і смислів (оновлення проблематизації гуманітарного мислення)» [5, с.45].

Родоначальником всієї, якісно нової, європейської філософії був Рене Декарт. Еталоном такої філософської системи виступав строгий раціоналізм та механіцизм, що витлумачували людину та природу. Але Декарт привносить і ще дещо нетрадиційне – «обґрунтування достовірного в мисленні через суб’єктивне, правда не просто суб’єктивне, а через трансцендентальне суб’єктивне, через cogito, що є нервом і душею цього трансцендентального суб’єктивізму» [див.: 1, с.12-13]. Таким чином раціоналістичній традиції, що репрезентується зв’язкою Рене Декарт – Іммануїл Кант протистоїть інший тип філософського світогляду, хоч і знаходиться він в рамках того ж класичного німецького ідеалізму (Фіхте, Шеллінг, Гегель). Що ж додалось до картезіанської традиції? Додалось життя… [там само].

Історія філософії пропонує кілька підходів, які визначають статус гуманітарного пізнання у співвідношенні з природничонауковим. Так, представники філософської герменевтики, філософії життя, екзистенційної філософії дотримуються принципу, згідно з яким гуманітарні та природничі науки протистоять одні одним, а відтак відбувається різке розмежування їх предметних сфер і методів. Власна, специфічна методологія та особливий предмет і є тими основними чинниками, які визначають якісні відмінності гуманітарного та природничонаукового знання.

Інший підхід, який сповідували представники позитивістської філософії, виходив з того, що предметна сфера їх різна, але в методологічному плані гуманітарні науки цілком залежать від природничих, використовують їхню методологію. Водночас вони заперечували існування будь-яких специфічних методів гуманітарних наук; для них ідеал науковості – один. Представники логічного позитивізму, визнаючи наукою лише математику, а також ті дисципліни, які належать до природознавства, все інше знання вважають ненауковим. До цього переліку потрапила філософія, суспільні науки – все гуманітарне знання [див.: 6, с.125-126].

«Відхиляючи тогочасні пропозиції замінити філософію «поезією понять» чи емпіричним знанням Дільтей пропонує нове розуміння задач філософії як «самоосягнення» історичного життя. Традиційну гносеологічну протилежність об’єкта і суб’єкта Дільтей змінює на конкретну єдність безпосередньо даного переживання. Усвідомлення переживання, осягнення його внутрішнього змісту досягається не абстрактно-розсудковим шляхом, а в єдності відчуття, думки, воління і оцінки. Знайшовши вихідний пункт в реальності переживання Дільтей, розійшовшись з традиційним психологізмом, орієнтуючи психологію не на природничі науки, а на досвід наук про дух [9, с. 110].

Задля справедливості варто зазначити, що В.Дільтей намагався уникати крайнощів, і його концепцію в жодному разі не можна назвати суб’єктивістською. «Інколи Дільтея звинувачують в абсолютизації суб’єктивної сторони процесу пізнання, – пише М.Марчук, – у тому, що він заперечує, мовляв, об’єктивні закономірності тощо. Це, звісно, упереджена критика. Будь-яка оригінальна ідея в процесі свого становлення прохо­дить етап цілком зрозумілого, до певної міри навіть виправда­ного вип’ячування тих аспектів, які відсутні в застарілих ідеях. Проголошуючи адекватним пізнанням у науках про дух розу­міння та протиставляючи його поясненню, Дільтей не закриває дорогу для тих, які бажають розкривати причиново-наслідкові зв’язки, пізнавати закономірності суспільного розвитку. Він лише наголошує, що цього недостатньо, що подібне знання не­повне, що ігнорування ціннісних аспектів реальності, практиковане в науках про природу, неприпустиме в науках про дух» [8, c.95]. Для Дільтея було важливо довести, що природничі науки насправді не мають якихось особливих переваг над історичними науками. Понад те, “духовні науки” є набагато змістовнішими і потрібними людині. Він говорить про “динамічну єдність”, з якою мають справу гуманітарні науки на відміну від каузальної єдності природознавства. Динамічні єдності включають такі структурні моменти життя, які пов'язані зі створенням цінностей і виробленням цілей. Вони відтворюються в націях, епохах, історичних періодах. Власне, ці поняття й були для Дільтея засобом, завдяки якому він намагався перебороти релятивізм історичного підходу до дійсності, прагнучи перетворити ці поняття на предмети, які містять інваріанти історичної реальності [див.: 3, с. 117].

З огляду на те, що проблематика, методологія, предметна сфера та прикладні результати природничих і гуманітарних наук різні, неминуче постало питання про нову методологію та підходи, які б давали змогу найбільш повно розкрити їх потенціал. Методологічне обґрунтування гуманітарних, або так званих “духовних” наук міститься у працях В.Дільтея, Г.Рікерта, Е.Касірера, В.Віндельбандта та ін. Питання про співвід­ношення філософської герменевтики та гуманітарного знання у своїх працях порушували також Г.Ґадамер, Р.Рорті та ін.

Значний внесок у становлення герменевтики зробив німецький філософ, теолог і проповідник Ф.Д.Шляєрмахер. “Здобуток Шляєрмахера в тім і полягає, що він, прагнучи подолати “цехову” роз’єднаність, неузгодженість і конфлікти різних шкіл і традицій інтерпретації, вперше вичленовує і ставить герменевтичну проблему в загальному вигляді, стосовно всіх ситуацій розуміння – хай то буде мовний діалог співрозмовників, читання літературних джерел чи осягнення смислу історичного документу, або ж якої завгодно культурної пам’ятки минулих епох… Шляєрмахер прагне відшукати принципи єдності герменевтики вже не в своєрідності того змісту, який належало розуміти за її допомогою, а в самій інтерпретативній діяльності як спільному для всіх гуманітаріїв методі творчої роботи” [4, с.9].

Варто згадати і представників так званої історичної школи. Так, Й.Г.Дройзен однаково войовниче налаштований і проти спекулятивної філософії історії, і проти позитивістського ідеалу історичної науки. Проте і в нього, як і в інших представників історичної школи (Л. фон Ранке, К.Ф.Савіньї) немає розгорнутої постановки питання про герменевтику як загальну методологію історичного пізнання [4, с.14-15].

В.Дільтей досить гостро ставить принципово нову проблему існування нової логіки – герменевтичної, оскільки будь-яке раціональне розуміння, в рамках уже усталених прийомів “класичної” логіки тут неприйнятне [див.: 7].

Трохи згодом ідеї герменевтичної логіки почав активно розвивати Отто-Фрідріх Больнов, акцентуючи увагу на тому, що логіка не зводиться до понять. Її сфера повинна бути розширена за рахунок непритаманних логіці позадискурсивних форм тлумачення смислу. Це надзвичайно важливо з огляду на вичерпання можливостей природничонаукової методології забезпечувати пізнання людиномірного світу, в якому протиставлення свідомості та зовнішньої дійсності неможливе. «Герменевтична логіка описує не тільки пізнання, а й цілевизначення, визначення цінностей і т.д. В її межах аналізуються не поняття чи принципи дискурсивного мислення, а переживання та їх вираження в різних життєвих формах. Для цієї логіки неминуче характерне “коло” розуміння, й будується вона як логіка взаємодії переживання, вираження та розуміння. Будь-яке переживання є водночас і усвідомленням пережитого, але усвідомленням непроясненим, тому що життя в ньому ще не доведене до свідомості. Це доведення здійснюється через розуміння. Розуміння, отже, припускає переживання, що є найбільш достовірною формою даності предмета знання, а саме знання постає тут як мудрість, оскільки пізнавана істина змінює нас у її переживанні» [див.: 3, с.119].

На феноменологічному ґрунті ідей В.Дільтея були переосмислені Е.Гусерлем та М.Гайдеггером. «На мене справило велике враження те, що В.Дільтей ототожнював мою феноменологію з психологією наук про дух і пов’язував її зі своїм головним замислом філософського обґрунтування наук про дух». Після переписки з В.Дільтеєм та з’ясування певних непорозумінь він висловлювався про спорідненість феноменологічного методу та теорії наук про дух В.Дільтея. [див.: 9, с.110]. Але все ж саме М.Гайдеггеру вдалось фактично здійснити розвиток проблематики В.Дільтея на базі феноменології. Для цього йому довелось трансформувати сам феноменологічний метод, створивши «фундаментальну онтологію». «Я займався Дільтеєм, коли ще було непристойно виголошувати його ім’я на семінарі з філософії». Ранні лекції М.Гайдеггера про «Герменевтику фактичності» і проблему часу, особливо його доповіді про В.Дільтея, ілюструють, як із герменевтичної теорії В.Дільтея і уявлення історичності життя виростає аналітика людського існування, розвинута в «Бутті і часі» [там само].

Проте лише після того як Г.-Ґ.Ґадамер і П.Рікер по-новому обґрунтували принципи філософського мислення і на початку 60-х років незалежно один від одного виклали результати своїх досліджень доступною філософською мовою, герменевтична настанова розпочинає дедалі глибше та масштабніше вкорінюватись у середовищі гуманітарної інтелігенції як настанова власне філософського мислення.

Цікавими є також погляди М.Бахтіна, який чітко визначив об’єктом гуманітарних наук суспільну людину, а предметом – текст як знакову систему. Саме розуміння в гуманітарних науках, зауважив М.Бахтін, завжди спрямоване на осягнення значення того чи того знаку. Однак таке осягнення не повинно відмовлятися від сучасності та власної культури самого суб’єкта. Це ті основні моменти, які відрізняють концепцію М.Бахтіна від герменевтики Шляєрмахера [6, с.135].

Зрештою, сучасна герменевтика поступово перетворюється на щось більше, ніж просто метод. “Коли сьогодні йдеться про герменевтику… тут мається на увазі щось значно складніше, ніж питання про забезпечення нового обґрунтування та відкриття нової методологічної перспективи для гуманітарних наук; те, що ставиться на карту, є також спробою забезпечити новий фундамент для філософії” [4, с.5]. «Герменевтика в Дільтея вперше трансформується з мистецтва розуміння й витлумачення текстів у наукову методологію пізнання наповненого людськими смислами історичного світу життя. Понад те, В.Дільтей посів чільне місце в історії філософії саме завдяки тому, що вельми істотно посприяв перетворенню герменевтичної проблематики з конкретно-наукової методологічної концепції в загальнонаукову філософську дисципліну, що й дозволило перейти до постановки більш фундаментальної проблеми – побудови універсальної гуманітарно-наукової парадигми» [3, с.121].


Література

1.Визгин В.П. Жизнь как философская идея: Дильтей – Ницше – Бегрсон /В.П.Визгин //Философские науки, 2010. – №4. – С. 5-15

2.Визгин В.П. Силуэт первый. Вильгельм Дильтей /В.П. Визгин //Философские науки, 2010. – №5. – С.5-20

3.Вільгельм Дільтей і філософія «духовно-наукового» знання / [за заг. ред. М.Марчука]. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 231 с.

4.Кошарний С. О. Біля джерел філософської герменевтики (В.Дільтей і Е.Гусерль) /С.О.Кошарний. – К.: Наукова думка, 1992. – 124 с.

5.Кравець Н. Актуальність і проблематичність гуманітарно-наукової парадигми знання /Н.Кравець, М.Марчук //Філософія гуманітарного знання: після Вільгельма Дільтея. – Матеріали Міжнародної наукової конференції 16-17 жовтня 2009 р. – Чернівці: Рута, 2009. – С.43-45.

6.Кузнецов В. Г. Герменевтика и гуманитарное познание /В.Г.Кузнецов. – М.: МГУ, 1991. – 191с.

7.Кузнецов В. Герменевтика и ее путь от конкретной методики до философского направления [Електронний ресурс] /В.Кузнецов. – Режим доступу: ссылка скрыта= view&id =3736

8.Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання /М.Г.Марчук. – Чернівці: Рута, 2001. – 319 с.

9.Плотников Н.С. Жизнь и история. Философское наследие Вильгельма Дильтея /Н.С.Плотников //Вопросы философии, 1995. – №5. – С.108-112