Л. М. Олійник доцент кафедри педагогіки початкового навчання Інституту педагогічної освіти Миколаївського державного університету імені В. О. Сухомлинського, кандидат педагогічних наук
| Вид материала | Навчально-методичний посібник |
- План роботи, 1824.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України, 667.89kb.
- Проект Світового банку «Рівний доступ до якісної освіти в Україні», 923.18kb.
- Програми з російської мови загальноосвітніх навчальних закладів для розумово відсталих, 2117.07kb.
- План роботи кафедри педагогіки І психології на 2012 рік ухвалено, 1468.56kb.
- Національна академія педагогічних наук україни державна науково-педагогічна бібліотека, 2022.42kb.
- Національна академія педагогічних наук україни державна науково-педагогічна бібліотека, 2145.15kb.
- Попова Ольга Іванівна, доцент кафедри української мови Інституту філології Бердянського, 70.97kb.
- Ідувач лабораторії мовно-літературної освіти, доцент кафедри етнопедагогіки та мовної, 578.79kb.
- Протокол засідання журі III етапу Всеукраїнської олімпіади з педагогіки І психології, 40.39kb.
2.3. Модель групи, центрованої на клієнті
Ця модель грунтується на припущеннi, що люди мають уродженi прагнення до повної реалiзацiї свого потенцiалу. В групi створюються максимально сприятливi умови для самодослiдження в собi таких аспектiв, в якi ранiше не сягала свiдомiсть. Атмосфера такої групи характеризується вiдкритiстю, чеснiстю, можливiстю вираження будь-яких почуттiв, незалежно від їхньої валентностi, взаумною увагою, пiдтримкою, щирiстю, що iменується теоретиками безумовним позитивним ставленням.
Роль керiвника такої групи, перш за все, полягає у виробленнi психологiчної захищеностi й пiдтримки членiв групи, у створеннi умов для ефективного спiлкування на площинi спонтанностi, щиростi та взаємоприйняття одним одного без осуду й оцiнок. Пiдгрунтям таких стосункiв є емпатiя. Активнiсть керiвника проявляється в уважному, емпатiйному слуханнi, без оцiнок у чорно-бiлих категорiях, вiдображаючи поведiнку членiв групи аби вони могли робити для себе висновки, допомагаючи їм у цьому професiйними iнтерпретацiями та розясненнями.
2.4. Гештальт-модель
Ця модель групи має на метi надання допомоги людям в актуалiзацiї незавершених справ дитинства. Акцент робиться на визнаннi особистої вiдповiдальностi суб'єкта за все те, що вiн робить i думає. Проговорювання душевних травм дитинства в такiй групi пiдмiняється моделюванням i психодрамою, щоб суб'єкт пережив їх заново, "занурився в них", вивчив причини таких травмуючих переживань i розвязав свої проблеми.
Метою такої групової роботи є забезпечення внутрiшньої цiлiсностi "Я" суб'єкта шляхом прийняття в собi деяких, до того вiдчужуваних, частин психiки. Завдання керiвника полягає не в тому, щоб пояснювати (трактувати) поведiнку членiв групи, а в тому, щоб допомогти їм визначити емоцiйнi моменти свого досвiду, повязанi з певними незавершеними справами, якi негативно впливають на актуальну поведiнку. Велика увага при цьому звертається на трактування власної поведiнки самими учасниками психокорекцiї. Всi гештальт-вправи зорiєнтованi на посилення рiвня усвiдомлення власної поведiнки, її причин, що зумовлює надалi конструктивнi змiни поведiнки.
2.5. Феноменологічний підхід до психокорекції
Вiдомо, що поняття феномен грецького походження, воно означає явище, що виникає в свiдомостi суб'єкта й не завжди адекватно вiдображає об'єктивну дiйснiсть. Представником цього пiдходу в контекстi групової психокорекцiї є Антонiо Менегеттi, працi якого останнiм часом перекладенi росiйською мовою .
А. Менегеттi довго був священиком i мав змогу вивчати внутрiшнiй свiт людини. Пiзнiше захопився груповою психотерапiєю й працював у царинi психоаналiзу. Йому близькi позиції К. Юнга, К. Роджерса, А. Маслоу, Е. Фромма та інших. У полi його зору - феноменальний план бачення людини, план буття - "онтос". Свої вчення А. Менегеттi назвав онтопсихологiєю ("логос" - дослiдження).
Онтопсихологiя виникла в клiнiчних умовах i засвiдчила себе як ефективна методика лiкування неврозiв, а також вiдкрила в кожнiй людинi енергетичне ядро, що створюуться власною волею й проявляє себе в усiх процесах життєдiяльностi. Це ядро називаються "iн-се" (сутнiсть у собi). Ін-се − це невидима душа людини, форма свiдомостi, присутня в реальностi кожної особистостi. Менегеттi показує, що соцiалiзацiя особистостi здiйснюється зi шкодою для її iн-се. Тому iн-се, хоч i є єдиною реальною силою, майже не проявляє себе зовнi. Людина перетворюється на виконавця певних функцiй, проте її постiйними супутниками залишаються смуток i тривога. Людина несе в собi суперечнiсть: мiж вимогами буття й вимогами соцiуму.
Онтопсихологiя дiйшла висновку, що психiка людини досить хибно програмується, i знайшла ключi до розумiння характеру програмованостi людської психiки. Секрет полягає в наявностi "монiтора вiдхилення". Цей механiзм запрограмований i сприймається свiдомiстю людини як проекцiя його власної реальностi. За переконанням Менегеттi, лише свiдомо-логiчне "Я (стадiя, на якiй людина приймає рiшення, важливi для життя) - є свiдомою сферою. Решта - сфера пiдсвiдомого. Звiдси висновок, що випливає з цiєї теорiї - люди є продуктом власної пiдсвiдомої сфери.
Коли врахувати, що в процесi соцiалiзацiє людина вiддаляється вiд своєї справжньої природи, то цiлком очевидно, що її поведiнка є продуктом компромiсу мiж "монiтором вiдхилення" й iн-се (сутнiстю в собi). Важливо, що особистiсть стає свiдомою вже пiсля того, як її сформовано iншими особистостями. Коли людина мiркує про своу "Я", вона перебуває пiд пресом вражень вiд школи, батькiв, вулицi, першого середовища психологічної взаємодiє. Менегеттi говорить, що про справжнє "в собi" (тобто те, що стосується iн-се) можна дiзнатися лише шляхом психотерапiї. Будь-якiй людинi досить шести мiсяцiв для пiзнання себе (пiд керiвництвом онтопсихолога), щоб встановити контакт з власним iн-се й творчо побудувати власну особистiсть.
Онтопсихолог зорiєнтований у груповiй чи iндивiдуальнiй роботi на вичленування особливостей викривлень свiдомостi (породжуваних "граткою" - "монiтором вiдхилень") i вiддiлення привнесеного соцiумом вiд справжнього, первозданного.
Особливу увагу онтопсихологiя придiляу аналiзовi сновидiнь, вважаючи, що сон - це рентгенiвський знiмок людини, яка ного бачить. Її засновником створено словник образiв сновидiнь, а їх iнтерпретацiю названо iмагогiкою . Поняття iмагогiка ширше за поняття iнтерпретацiя сновидiнь. Воно передбачає спiльнiсть зусиль психолога й клiєнта, його можна трактувати як "веду образ", "керую виникненням образiв у клiєнта". Імагогiка - означає прагнення проникнути в ключовi коди або символи, що схоплюють iснування якихось давнiшнiх iсторичних культур, мiфiв та iнше. Але, щоб проникнути туди, необхiдно бути незалежним вiд звичних моделей памятi й дослiдження з жорстко-фiксованою моделлю очiкуваних результатiв, вiд камяної застиглостi прогнозiв. Із нашої точки зору, А. Менегеттi формулюу важливу тезу: нiчний розум не може вважатися мiркою, за якою встановлювалися б межi реальностi. Коли врахувати, що розум повязаний зi свiдомiстю, то завжди є реальнiсть, якої вiн не бачить i навiть вiдчужує. Імагогiка дає змогу дiстатися до того, що складає особистiсну цiлiснiсть.
3. Активне соціально-психологічне навчання та його теоретико-методологічне підґрунтя
З огляду на вищенаведенi теорії можна зробити висновок, що всi вони виросли на живiй, безпосереднiй психологiчнiй практицi й переважно в груповому її варiантi. Можна стверджувати, що, маючи таке багатство висновкiв тих чи iнших теоретикiв-практикiв, не буде заслугою дотримання практикуючим психологом тiєї чи iншої теорiї й вiдмежування вiд усiх iнших. Людина цiлiсна в усiй своїй рiзноманiтностi психiчних утворень. Внутрiшнiй свiт її неповторний, психiчна реальнiсть (як феномен кожної людини) заслуговує на рiвноправнiсть у її сприйманнi й вивченнi поряд з об'єктивною реальнiстю. Тому в групi АСПН вiд теорiї К. Роджерса присутня взаємна емпатiя, прийняття, вiд А. Маєлоу - орiунтацiя на життєстверджуюче, оптимiстичне розумiння змiсту життя та його iндивiдуальної неповторностi (екзистенцiйний пiдхiд); вiд гештальтистiв - цiлiснiсть та орiєнтацiя на оживлення "травм минулого" через актуалізацію їх в поведiнцi, пiзнання їхнiх першопричин i здобуття внутрiшньої тотожностi з суб'єктом; вiд 3. Фрейда - цiлiснiсть аналiзу вербального й невербального групового матерiалу та iндивiдуальної поведiнки з метою проникнення в логiку несвiдомого та вичленування внутрiшньої стабiлiзованої суперечностi "Я".
3.1. Онтопсихологія
Теоретичний спонсор психологiчної практики А. Менегеттi подарував їй поглиблене розумiння складності взаємин свiдомого й несвiдомого в психiцi людини - розяснення деструктивного впливу процесу соцiалiзацiї, що проступає у виникненнi "монiтора вiдхилення", який викривляє свiдомiсть суб'єкта, його розум, породжує жорстку запрограмованiсть поведiнки.
В своїх дослiдженнях нам теж випало зiткнутися з певною прихованою вiд свiдомостi запрограмованiстю психiки людини. Й ця запрограмованiсть зумовлюється логiкою несвiдомого. В теорiї А. Менегеттi ми не змогли знайти обгрунтування й пояснення, як практично визначити "монiтор вiдхилення". Викривлення свiдомостi ми знаходимо через виявлення "логiки несвiдомого", звичайно, "iншої", нiж логiка свiдомостi. Ми не зовсiм згоднi i з самим поняттям "монiтор", що потрактовується як "остерiгаючий" . Тут, певно, слiд говорити не про застереження, а про жорстку зумовленiсть викривлення свiдомостi. Ми не можемо погодитися з онтопсихологами в тому, що викривлення свiдомостi − це загальне явище. Дослiдження показує, що використання свiдомостi за змiстом у кожного своє. Якщо не розумiти цей важливий момент, то є небезпека редукцiї теоретичної орiєнтацiї практичної психологiє через невиправдане приписування всiм людям психiчної хвороби. Саме цс властиве А. Менегеттi, котрий вважає всiх людей шизофренiками у звязку з наявнiстю у них внутрiшнього розщеплення (стабiлiзованої суперечностi). Шизофренiя, − пише вiн, − означає "роздiлений розум" .
А. Менегеттi гадає, що "гратка" ("монiтор вiдхилення") втiлена в людей iншими цивiлiзацiями. Однак редукцiя дослiдження тягне за собою iншу редукцiю, а саме: якщо "монiтор вiдхилення" ("гратка") втiленi в людину з космосу, то, за його переконанням, можна згорнути вивчення iндивiдуальної неповторностi образiв, котрi в кожної людини виникають своєрiдно, й створити словник цих образiв.
Логiка несвiдомого в кожного суб'єкта неповторна, й професiоналiзм психолога-практика припиняється там, де вiн ставить крапку в дослiдженнi (вивченнi) цiєї неповторностi й спрощує собi завдання, вдаючися в трактуваннi живого матерiалу до загальних iнтерпретацiй, що фактично стоять поза досвiдом суб'єкта. А це може бути пiдставою для визначення професiоналiзму психолога-практика з огляду на його iнструментальнi спроможностi об'єктивувати внутрiшнi причини неповторних викривлень логiки свiдомостi. Крiм того, логiку несвiдомого, яка спричинює викривлення розуму, свiдомостi, ми не схильнi розглядати лише в площинi (як "гратку"), бо вона функцiонує й по горизонталi (як "монiтор вiдхилення"), й по вертикалi (з усiма її фiло- та онтопередумовами). Тобто для нас важливi взаємозв'язки несвiдомого зi свiдомiстю. Й саме в цьому криється й секрет її об'єктивування, й секрет успiшної психокорекцiйної роботи практичного психолога. У своїй практицi ми (як i А. Менегеттi) теж придiляумо надзвичайно велику увагу "образам" як у вербальному їх описi, так i в художньому зображеннi в психомалюнках, проте вважаємо недоцiльним наповнювати цi образи вербальним змiстом, який стоїть поза досвiдом самого їхнього автора, навiть якщо це є результатом довготривалого дослiдницького шляху вченого. Ми в своїй практицi неймовiрно високо цiнуємо дiалогiчну взаумодiю з автором, що наповнює його образи вiдповiдною (неповторною) семантикою. Лише за таких умов ми можемо покладати надiю на пiзнання iндивiдуальної неповторностi логiки несвiдомого, тодi вона набуває сили променя лазера у здiйсненнi операцiї, нацiленої на нiвелювання викривлень розуму (свiдомостi) суб'єкта.
У звязку з тим, що в практичнiй роботi зосереджується увага на встановленнi контакту мiж свiдомими й несвiдомими аспектами психiки, то й матерiал, на якому розгортаються психодiагностично-корекцiйна робота, народжується завдяки "свiдомiй" активностi суб'єкта в групi. Тому, якщо для А. Менегеттi сни є центральним обуктом, на якому будується психотерапiя, то для нас сни завжди є допомiжним матерiалом. У центрi уваги - спонтанна, невимушена дискусiя в групi, рольова гра, психодрама й малюнок.
Для нас важливо наладнати мости мiж свiдомим i несвiдомим, збiльшити силу свiдомостi людини через пiзнання нею власних несвiдомих аспектiв психiки, її логiки, що зумовлює особистiснi проблеми. Завдяки такому поглибленому усвiдомленню розширюються можливостi суб'єкта в попередженнi викривлень розуму, в переорiєнтацiї енергiї (що використовувалася в органiзмi на витiснення та опори) - в конструктивнi життєстверджувальнi справи, що ведуть до соцiального успiху, адаптацiї. А. Менегеттi (основоположник онтопсихологiї), пiдкреслюючи важливiсть для людини такої iнстанцiї в її психiчно-структурнiй органiзацiї, як "iн-се", вказує на її неусвiдомлюванiсть. (Воно (iн-се) не усвiдомлюуться свiдомим людським "Я".) Основною метою психотерапiї є повернення людини до контакту з "iн-се", який вона втрачає у звязку з утiленням у неї "монiтора вiдхилення". Враховуючи, що "iн-се" вказує шлях до метафiзичного вимiру й, можна вважати, що це шлях до предметiв, неприступних чуттєвому досвiдовi, зокрема до Бога. Зрозумiло, чому "iн-се", хоч i "втiлюуться в повсякденному життi, залишаються трансцендентним".
Психокорекцiйна робота в групi АСПН передбачає розширення свiдомостi, а це означау рух "угору", а не "вниз". Тому на противагу метафiзичним цiлям онтопсихологiї, ми через психокорекцiю прокладаємо стежку для розвитку дiалектичних можливостей суб'єкта, якi реалiзуються з допомогою чiткiшого й правильнiшого вiдображення реальностi власного буття, а не вiдступом вiд нього. Невербальна взаємодiя, психомалюнок та iншi прийоми, якi ми створюумо тут же, в групi, залежно вiд психодiагностичних потреб ситуацiї "тут i тепер", сприяють "матерiалiзацiї" психiчної реальностi та її вивченню. За нашого пiдходу психокорекцiйний процес не лише набуває iндивiдуальної неповторностi для кожного, але й знiмає песимiстичне ставлення до можливостей конструктивних змiн особистостi.
Нашi погляди вирiзняються в самiй сутi розумiння "монiтора вiдхилень". Емпiричний матерiал, одержаний нами, переконливо показує, шо логiка несвiдомого - не що iнше, як трансфер усiєї iсторiє життя. Для нас це надзвичайно багато важить, бо, розкриваючи генезис логiки несвiдомого, яка зумовлюу "викривлення розуму", ми саме в цих каузальних моментах убачаємо витоки психокорекцiйного ефекту, в чому, природно, нам допомагає психоаналiз.
А. Менегеттi з незрозумiлих для нас причин iдеалiзує "iн-се", бо повернення до нього, налагодження контакту з ним постає метою терапевтичної роботи. Викривлення свiдомостi (розуму), зумовленi "монiтором вiдхилень", вiн не пiддає аналiзовi в планi генезису а значить, не використовує. Його позицiя така: "В даний момент для нас байдуже, чи був цей механiзм (монiтор вiдхилення. - Т. Я.) закладений у людину в вiддаленому минулому, чи вiн конструюуться й приводиться в дiю сучасною з нами позаземною цивiлiзацiєю, яка, очевидно, спiвiснує з нашою планетою". Із двох цих припущень А. Менегеттi схильний висувати, що механiзм вiдхилень свiдомостi втiлено в людей iз космосу.
За всiх перелiчених розходжень нашого психодинамiчного пiдходу з онтопсихологiчним ми можемо констатувати спiльнi висновки стосовно цiлiсного розумiння людини з її свiдомою й несвiдомою сферами, запрограмованостi її поведiнки, що не дає їй змоги прожити власне життя й сповна реалiзувати свiй потенцiал: iнстанцiя психiки, яка зумовлює викривлення свiдомостi й дезадаптацiю суб'єкта (у нас - цє логiка несвiдомого; у Менегеттi - "гратка", чи "монiтор вiдхилення".
Значущiсть збiгу наших висновкiв посилюуться тим, що ми їх одержали, працюючи iз психiчно здоровими людьми (якi не зверталися по психотерапевтичну допомогу), а Менегеттi онтопсихологiю винайшов у клiнiчних умовах i користувався її прийомами для лiкування неврозiв, шизофренiї.
3.2. Інтегральний психоаналіз (аналітична трилогія)
Проблема викривлення соцiально-перцептивної реальностi потрапляу в поле зору теорiї iнтегрального психоаналiзу, який ще називають аналiтичною трилогiєю. Розробляється цей напрям терапiї в Бразилiї Норберто Р. Кеппе та його послiдовницею Клаудiа Б. Пачеко. Представникiв даного напряму єднає переконання, що джерелом психiчних захворювань є психологiчна iнверсiя, котра зумовлює розумiння всього у внутрiшньому свiтi в оберненому до реальностi порядку. При цьому фантазiя розглядаються суб'єктом "як щось чудове, реальнiсть же як щось хворобливе, любов як погане, а ненависть як добре, терпiння як страх (полохливiсть)" .
Інтегральний психоаналiз, на вiдмiну вiд 3. Фрсйда, не визнає деструктивної ролi несвiдомого, iгнорує його iснування. Причину деструкцiй вiн знаходить у прагненнi суб'єкта приховати свiдоме; оскiльки несвiдомiсть є голосом реальностi, голосом Бога, ми нехтуємо свiдомим. Вiн вважає, що небезпека полягає в нашому небажаннi бачити iснуюче у пiдмiнi його власними фантазiями. В психоаналiтичнiй трилогiї iгнорується iстотна роль "лiбiдо" у спонтанному саморозвитку. "Нас веде до саморозвитку не вiльне використання лiбiдо, а саме незалежнiсть вiд нього".
Наступним руйнiвним моментом iнтегральний аналiз вважає заздрiсть i теоманiю. Зокрема, заздрiсть до Бога, що Кеппе вважає унiверсальною тенденцiєю. З цим повязана тенденцiя мегаломанiї - вiдчуття величi, пихатостi, коли особистiсть бачить себе бiльшою, нiж вона є.
Теоманiя -це iдея, за якою нам нiбито притаманна могутнiсть богiв й буцiмто в кожний момент, коли б ми лише цього схотiли, зможемо поставити все на свої мiсця або ж змiнитися. Важливо забезпечити в терапiї усвiдомлення iнверсiї: вiдхилення, iгнорування та викривлення реальностi, яка виступає неначебто покаранням, що накладаються на нас життям. Руйнує психiку почуття заздростi до Бога та вiдчуття себе Богом.
Вважаєо, що важливим моментом у дослiдженнях Н. Р. Кеппе є його увага до деструктивної ролi викривлень у формуваннi невротичних проявiв. Згiдно з нашими переконаннями, на цьому тримається вся система психологiчних захистiв, для якої вiдступ вiд реальностi є еобхiдним компонентом (перехiд у сферу фантазiї пропуск даних тощо). Багатолiтнiй досвiд групової психокорекцiє переконує, шо наслiдком дiї "психологiчних захистiв" є тенденцiї до психологiчної iмпотенцiї та психологiчної смертi. Дослiдження Кеппе пiдтверджують цю тезу, але не в планi глибинної психологiї, а на поведiнковому рiвнi. Особливо це розкриває феномен заздрощiв, iнтроверсiї, теоманiї, мегаломанiї та алiєнацiї (витiснення усвiдомлення), що призводить до неприязнi, страху, ревнощiв.
Проте психоаналiтична трилогiя не пояснює походження цих деструкцiй. Такi деструктивнi прояви психiки ми пояснюумо функцiонуванням базових форм захисту, на пiзнання яких зорiєнтована вся робота в групах АСПН.
На якi ж механiзми психологiчних змiн робить ставку iнтегральний психоаналіз. На переборення алiєнацiї − витiснення процесу усвiдомлення. Іншими словами: людина не бажає усвiдомлювати помилки, якi вчиняє, й цьому сприяє теоманiя. Тобто людина вiрить у власну досконалiсть i всемогутнiсть, доступнi лише Боговi, а психотерапевт повинен змусити її усвiдомити власнi вiдхилення вiд реальностi.
Слабкою стороною iнтегрального психоаналiзу, в нашому баченнi, у те, що психiка не розглядається цiлiсно, з урахуванням несвiдомого. Несвiдоме Кеппе вiдносить до неiснуючого, а тому й стверджує: "не можна вивчати неiснуючу психiку". З цим аж нiяк не можна погодитися, бо неiснуючим несвiдоме є лише для самого його носiя (суб'єкта), а не для стороннього спостерiгача. i хоч Кеппе, позитивно ставлячись до спонтанностi, зазначає: "єдиний шлях пiзнати кого-небудь краще лежить через дiалектичний процес, процес, що вiдбуваються спонтанно", проте вiн не використовує можливостi пiзнання психiки iз її допомогою, бо iгнорує феномен несвiдомого.
Вiдкидаючи психоаналiз з усiма його здобутками в пiзнаннi глибинних структур психiки, iнтегральний психоаналiз особливого значення надає волi . У звязку з цим недiючими стали концептуальнi положення психоаналiзу: витiснення, опори, захисти й iнше. Феномен витiснення пiдмiнюється небажанням усвiдомлювати (алiєнацiєю). Якщо в психоаналiзi, та й в наших дослiдженнях, елемент спонукання до усвiдомлення вiдсутнiй , то в iнтегральному психоаналiзi вважається необхiдним "застосовувати глибинний аналiз, за якого психоаналiтик не дозволяу пацiєнтовi уникнути усвiдомлення".
Нам здаються, тут можна знайти порушення етично-професiйних норм психотерапiї (та психокорекцiї), бо, в нашому розумiннi, в такому разi може бути присутнiй елемент свавiлля й прихованого психологiчного тиску на клiєнта. Якщо ми в своїй практицi покладаємо надiю на розвиток розуму, iнтелекту через пiзнання логiки несвiдомого, то iнтегральний психоаналiз - на почуття. Ось як про це пише його основоположник Кеппе: "iнтегральний психоаналiз був побудований цiлком на експериментуваннi, яке привело до висновку, що фундаментальний елемент людини є почуття (релiгiя). Центральним почуттям вважаються любов, "Коли почуття любовi пiддасться обструкцiї з боку суєтностi, заздрощiв, ненавистi, в результатi виходить дезорiєнтована особистiсть" .
Одначе при цьому Кеппе йде по поверхнi, констатуючи, як зовнiшнiй спостерiгач, дезiнтеграцiю особистостi. Ми ж переконанi, що всi тi деструкцiї, на якi вiн указує, сприяють внутрiшнiй суб'єктивнiй iнтеграцiї психiки суб'єктом. Адже суб'єктивна iнтеграцiя здiйснюуться завдяки iнверсiї, викривлення реальностi, вiдступу вiд неї на догоду потребам iдеалiзованого "Я". Тому iнтегральний психоаналiз, хоч i спонукає суб'єкта до усвiдомлення iнверсiї, тим же його й дезiнтегрує, не дбаючи про наступну стадiю iнтеграцiї, яка може сприяти психiчному оздоровленню та розвитковi. Механiзми, якi ми називаумо "позитивною дезiнтеграцiую та вторинною iнтеграцiєю", випадають iз поля зору аналiтичної трилогiє. Це й зрозумiло: за вiдсутностi категорiє "несвiдомого" нiяк пояснити наявнiсть суб'єктивної iнтеграцiї.
Дискретний пiдхiд до розумiння психiки, фактично присутнiй у данiй теорiє, не враховує внутрiшнiх механiзмiв особистiсних змiн, якi вiдбуваються на латентному рiвнi. Тому за нашим переконанням, найбiльшу дiєвiсть має та iнформацiя, яка є значущою для суб'єкта з внутрiшньозумовлених причин, якщо вона вiдповiдає тенденцiям захисної системи, особливо базовим (особистiсним) захистам. Зрозумiлою є апеляцiя до феномена воля, який повязується з емоцiйною сферою. Але ж не слiд забувати, що почуття "є усiм лише в царствi фантазiї". Щоб керувати змiнами на латентному рiвнi, потрiбно адекватно психодiагностувати, а для цього самi науковцi не повиннi iнверсувати реальнiсть, iз якою мають справу, перекручувати
її. В психоаналiтичнiй же трилогії це робиться з самого початку: психiка сприймається однобоко через свiдоме з iгноруванням несвiдомого. Й особливо опукло це проглядаються через ставлення Кеппе до феномену "лiбiдо". Кеппе та його послiдовники звинувачують 3. Фрейда в тому, що вiн "плутав подавлення любовi з подавленням сексу". За цього переконання доцiльно подавляти секс, сприяючи розвитковi любовi. Виникау запитання: де ж тут мiсце iнтегральностi (аналiзовi), значущiсть якої пiдкреслюється назвою теорiї. Клаудiа Пачеко, послiдовниця Кеппе, мотивує це так: "Спартанцi досягли таких екстраординарних фiзичних i психологiчних можливостей, дякуючи своєму стримуванню". Звичайно, можна погодитися з її твердженням, що "людина, яка активно вiддасться сексуальним заняттям або фантазiям, створює у себе стрес (фiзiологiчну втому)". Проте, якщо вiдкинути несвiдоме, в актив дослiджень "Трилогiї" не потрапляє феномен Едiпової ситуацiї, яку переживає iндивiд у дитинствi, а також те, що лише платонiчнi порухи душi повязували його з близькими людьми. Єнцестуознi потяги, що розвиваються в дитинствi, створюють у зрiлому вiцi непереборнi труднощi в злиттi нiжностi та чуттувостi в одне русло, що й породжує феномен, названий 3. Фрейдом "психiчна iмпотенцiя ".А це якраз i не дає людинi бути чуттуво (сексуально) щасливою з коханою людиною. Пачеко сама констатує цей факт: "Коли той, хто любить, бачить коханого, вiн починає вiдчувати всi симптоми, характернi для тривоги: серцебиття, слабкiсть у колiнах, вологi руки, запаморочення..." Хiба це не ознаки страху зближення з iнцестуозним об’єктом. Ми маємо досить доказiв того, що об’єкти iнцестуозних потягiв мають тенденцiю замiщення iншими - ось витоки психологiчних труднощiв чуттувого зближення з ними. Кеппе вбачау проблеми в тому, що людина "роздiлила саму себе на двi частини: реальну, яку вона подавляє, й штучну, яку вона стримує". Коли ж ми будемо пiдштовхувати iндивiда до подавлення (витiснення) сексуальних потягiв, що прагнуть фiзичної реалiзацiї, чи не є це "штучною стимуляцiую". Нам здаються, що так. Ми вбачаємо завдання психолога в допомозi людинi позбутися уявних проблем, породжуваних незавершеними лiбiдiозними справами дитинства. В супротивному випадку нереалiзована енергiя знаходитиме шляхи мортiдiозного (деструктивного) виходу й патологiчної реалiзацiї. Такi деструктивнi форми вияву "лiбiдо" можуть створити напрям активностi - "до психологiчної смертi". Вона прихована вiд свiдомостi, хоч i впливає на поведiнку й виражаються у психiчнiй iмпотенцiї. Та це пiдтверджується й самими висновками Кеппе: "Захворювання є актом вiдмови вiд життя". За нашим переконанням, без розумiння витокiв особистiсних проблем, якi вiдчуває суб'єкт на периферiйному рiвнi, не можна сподiватися тривалого успiху психотерапiї.
На особливу увагу заслуговує вбачання такої основної причини неврозу в теоманiї (уявлення себе Богом); бажання бути iншим Богом, що, природно, породжує вiдхiд вiд реальностi. Деструктивний вплив такого моменту на психiку не викликає у нас заперечення. А терапiя аналiтичної трилогiї, як стверджують її представники, якраз i полягає в тому, щоб позбавляти
людину вiд деструктивних тенденцiй викривлення реальностi. Кеппе пише: "... ховаючи вiд себе реальнiсть, ми стаємо нездатними бачити красу i добро" . i в той же час вiн намагаються пiдвести клiєнта до розумiння того, що: "оскiльки ми створенi за образом i подобою Бога, Вiн повинен дозволити нам мати ту ж саму свободу, якою володiє сам, у виборi чого б то не було за нашим бажанням" . Але ж саме цього й хотiв клiєнт. Такий пiдхiд, як нам здасться, живить прояви теоманiї, яку потiм iнтегральний аналiз ставить за мету нейтралiзувати в терапiї. Така суперечнiсть не лише не вiдповiдає назвi "iнтегральний", а и веде до теоманiї. Ось як пише Кеппе: "Це в нашiй волi, або дедалi бiльше бути схожими на Нього (на Бога), або ж стати зовсiм з Ним не схожими через вiддалення вiд Нього"
Психотерапiя iнтегрального психоаналiзу стверджує: "... з цього моменту (з моменту терапiї - ми повнiстю вiльнi постiйно триматися за руки з Творцем... iншими словами, з цього моменту й далi наше iснування залежить виключно вiд нашого вибору" .
Неважко зробити висновок, що бажане для людини прагнення до свободи може реалiзуватися через приєднання до Бога. За такої позицiї є пiдстави для докору теорiї аналiтичної трилогiї за те, що вона допускає спекуляцiю на тому ж Едiповому потязi дiтей до батькiв, який сама ж вiдкидає. Виходячи з трактування архетипної символiки ми констатували, що в несвiдомому вiдбуваються ототожнення Бога з батьками.
Таким чином, успiх iнтегрального психоаналiзу опосередковано доводить залежнiсть людей вiд батькiв. І така залежнiсть у рамках цього теоретичного пiдходу не пiддасться коригуванню, а, навпаки, посилюуться через вiдкриття можливостей єднання з Богом. Усе це, природно, породжує психологiчну iмпотенцiю, до якої й пiдводить суб'єкта така терапiя. Іншими словами, iнтегральний психоаналiз, нацiлений на вивільнення суб'єкта вiд тривоги дитинства, породженої Едiповою ситуацiую, прагне позбавити його наслiдку Едiпової травми - самотностi. Такий аналiз дає людинi надiю, що вона не буде самотньою, а триматиметься "за руку з Богом". Чуттува реалiзацiя себе в стосунках з iншою людиною протилежної статi не заслуговує (згiдно з цим ученням) на заохочення, бо ти знайдеш "Бога в самому соб i ". Ось як пише Кеппе: "Фрейд аналiзував своїх пацiєнтiв з точки зору Едiпового комплексу, ми iнтерпретуємо його значення, розглядаючи його як тип вiдносин людини з самою собою..." Така нацiленiсть на самого себе хiба не вiдвертає погляду людини вiд реальностi, з якою терапiя (за словами Кеппе) покликана допомогти суб'єктовi налагодити звязки, щоб адекватно її вiдображувати.
Таким чином, ми змогли виявити глибоку суперечливiсть теоретичного й методичного пiдходiв у теорiї, яка за своєю назвою - "iнтегральний психоаналiз", здавалось би, таку суперечливiсть мала виключати.
З цього прикладу бачимо, як деструктивне впливає на практичнi терапевтичнi пошуки. Неадекватний погляд на психiку, котрий обмежується лише свiдомим. Гармонiзацiя стосункiв людини з довколишнiм свiтом практично стає неможливою, коли повертають людину до самої себе. Терапiя, очевидно, вiдрiзняуться вiд психокорекцiї якраз тим, що там будь-якi методи прийнятнi, "аби позбавити вiд симптому". Коли ж ми працюумо iз психiчно здоровими, то налагоджування стосункiв з iншими людьми є неодмiнним професiйним завданням. Гармонiзацiя внутрiшнього свiту суб'єкта шляхом розвязання його внутрiшнiх проблем для нас не виступає самоцiллю, а сприяє встановленню адекватних стосункiв у службових та особистих аспектах життя.
3.3. Теорія психосинтезу
Дуже близьким теоретичним пiдходом до нашого психодинамiчного "Я" є теорiя психосинтезу Асаджолi . Нашi пiдходи єднаються увагою до iнтегрованостi "Я", глибинного пiзнання особистостi, колективного несвiдомого (поряд iз його iндивiдуальною неповторнiстю), до внутрiшньої конфлiктної сутi психiки, амбiвалентностi. Ми солiдаризуємося з Асаджолi в розумiннi залежностi психiки суб'єкта ("структури внутрiшнього свiту") вiд попередньої iсторiє життя суб'єкта: "Ми є жертвами iлюзiй i фантазмiв, рабами неусвiдомлених комплексiв...". Далi вiн наголошує: Ф а н т а з м - продукт фантазії, що вiдображує у спотворенiй формi дiйснiсне бажання людини i є водночас iлюзорною реалiзацiєю бажаного.Третя стадiя стосується збагнення свого справжнього "Я" - виявлення або створення об’єднуючого центру, а четверта - це психосинтез: формування або перебудова особистостi навколо нового центру.
Наш пiдхiд до психокорекцiї не приймає такого стану речей, коли шукаються "центр особистостi". Ми виходимо з того, що вiн уже є в нiй, i в процесi психокорекцiї буде знайдено належне йому мiсце (адже йдеться про дорослих людей). Крiм того, важко прийняти й таке положення: "побудувати навколо центру нову особистiсть", та ще й "за намiченою схемою". Хоч теорiя й називаються "психосинтез", проте можна помiтити значну дискретнiсть тих стадiй, якi повинна пройти особистiсть на шляху до "вищого Я". Наприклад, спочатку вiдшукується "новий центр", а потiм навколо нього "будується особистiсть". Уже сама змiстовна розмежованiсть i етапнiсть насторожує нас, бо в практичнiй психологiє на авансцену виходять такi цiнностi, як iнтеграцiя, процесуальна психодiагностика, яка не передбачає кiнцевого "висновку" й завжди має лише промiжний результат, що зливаються з психокорекцiєю.
Ще однiєю iстотною вiдмiною мiж психосинтезом i АСПН є те, що "психосинтез застосовує численну кiлькiсть методик, нацiлених, в першу чергу, на розвиток i вдосконалення особистостi, а вже потiм - на гармонiзацiю її стосункiв з "Я" i дедалi бiльше обєднання з ним" Нашому ж пiдходовi властива орiєнтацiя на iнтеграцiю (гармонiзацiю) особистостi, яка й сприяє її розвитковi й удосконаленню.