Geum.ru

Роман «Помирав уражений проліском сніг» написаний у селі Лісники Києво-Святошинського району, де я живу з 1967 року

Вид материалаДокументы

Содержание


Помирав уражений проліском сніг
А тоді, – підсумував він, ледве не торкаючись
Подобный материал:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9




Василь РУБАН


ПРОЗА


Слово про віднайдений роман

(передмова до публікації в журналі «Київ» 1993 року)


Роман «Помирав уражений проліском сніг» написаний у селі Лісники Києво-Святошинського району, де я живу з 1967 року. В цей рік мене вигнали з університету, я одружився і оселився в хаті своєї баби, по матері, 1969 року віддрукував твір у трьох примірниках, один віддав жінчиній родичці, а коли у 1970 році написав другий варіант, два інших спалив.

Другий варіант теж був у трьох примірниках. Один я подарував Івану Світличному 12.01.1970 року з дарчим підписом, сподіваючись що він його передасть за кордон, другий пустив по руках, віддавши Григорію Криворучку, третій залишив у себе. Саме той примірник, що пішов по руках, десь у 1971 році якийсь «совєтський» чоловік відніс у КДБ. Цікаво, що я до цих пір не намагався дізнатись ім’я того чоловіка, хоча на суді він, може, фігурував як свідок.

Одначе, аж до 1972 року, коли мене заарештували, І. Світличний так і не передав роман за кордон, хоча, за його словами, це для нього тоді було простіше простого. За зміст він мене не дуже хвалив, казав жартома, що от якби, мовляв, відокремити політичну частину від сексуальної. До речі, збірку віршів «Химера» я передав йому ще раніше, але за кордон вона теж не потрапила, хоча мої вірші Світличний хвалив ще з першого знайомства 1965 року. Можливо, Світличний знав, що моя творчість у чомусь не підходить українській діаспорі, котра несла історичну якість українофільства. Отож, коли я загув на етап, закордонні українці про мене майже нічого не знали, а розголос тоді відбувався головно через діаспору. Спілка письменників від «десидентів» чітко відмежовувалась і принагідно ганьбила націоналістів.

Десь у 1971 році я давав читати роман Є. Сверстюку. Він тоді, здається, працював у біологічному журналі. Дуже близько від Білого корпусу університету. Я заходив до нього на роботу. Пам’ятаю, прийшов через тиждень, але Євген Олександрович ще не починав читати. Тримав він його в робочому столі. Така «конспірація» мене покоробила, я хотів забрати роман, але Сверстюк попросив залишити ще на тиждень, він, мовляв, обов’язково прочитає. Через тиждень я зайшов з твердим наміром забрати текст, чи то ми домовились зустрітись в магазині «Передплатні видання», теж біля університету. Він, на відміну від Світличного, відверто хвалив мою прозу, порівнював з Хемінгуеєм, але зауважив, що в плані сексуальних малюнків, моя проза крутіша. Це було для мене доброю моральною підтримкою, хоча потім, коли ми відсиділи кожен стільки і там, де кому прийшлося, мої стосунки із Сверстюком не налагодились.

Отже, як сказано вище, 1972 року мене було заарештовано і на волю я вийшов аж у 1978 році. Всі папери і папірці з моїми творами і нотатками були протокольно забрані й зберігалися в КДБ. Спершу дві мої збірочки віршів прислав В. Голобородько, третю я знайшов у Василя Довжика. Потім, коли вже велася редакційна робота, щоб видати мої вірші у видавництві «Радянський письменник» (1989 р.), загальну збірку під назвою «Химера» віднайшов у своїй бібліотеці і повернув Іван Драч. Цю самвидавську збірку я подарував йому незадовго до свого арешту. У ній для видання вдалося виловити ще з півсотні віршів. Коли збірка таки вийшла, мені було присуджено літературну премію імені Василя Симоненка, але проза ще перебувала в КДБ. Це п’ятнадцять оповідань, три п’єси, повість «Мертвий штиль» і роман «Помирав уражений проліском сніг». По тому як я трохи відтанув від спецтюрми Дніпропетровська і Казані, я почав писати роман «На протилежному боці від добра» та історичну компіляцію «Берегиня». До «перебудови» надій на те, що вдасться віднайти раніше писану прозу, не було. Робили ми спробу з чоловіком жінчиної двоюрідньої сестри копати там, де він закопав роман, коли мене заарештували, але нічого не знайшли. Можливо, за вісім років він забув під яким кущем закопав.

Аж ось взимку 1990 року зустрічає мене в метро мій давній знайомий, поет Київської школи, Станіслав Вишенський і каже, що Анатолій Перепадя йому казав, що в нього є мій роман «Помирав уражений проліском сніг». Ми негайно поїхали до Анатолія на квартиру, і він вручив мені той примірник, який я колись подарував І. Світличному, на ньому був дарчий підпис. Іван Світличний дав роман А. Перепаді незадовго до свого арешту. Десь невдовзі, за моєю заявою в СБУ, повернули мені всі папери, в тому числі і цей роман.

У той час як рукопис роману «На протилеженому боці від добра» вже перебував у редакції журналу «Київ» і планувався до друку, того ж 1991 року, я заніс знахідку в журнал «Дніпро», де головним редактором М. Луків. Я наївно думав, що Луків із радістю схопиться за текст, який 19-ть років пролежав у сейфі КДБ, але... Можливо як щирий уболівальник кедеберосійськокомуністичної системи, яка його вигодувала, Луків нарочито мене дурив, обіцяючи надрукувати, і за кожним разом пересовуючи публікацію на три номери вперед, але до початку 1993 року він так і не спромігся його набрати. Нарешті я забрав рукопис і заніс у журнал «Основа», який став редагувати мій давній знайомий по Київській школі В. Ілля. Тут, думав я , вже промашки не буде, свій хлопець і головний редактор. Не те що в шістдесяті, редакторами сиділи «не наші» – Б. Олійник, В. Коротич і не друкували. Мається на увазі журнал «Ранок». Правда, Борис вернув, а Коротич надрукував п”ять рядків.

Валерій Ілля прибився до Київської школи, тобто до кафе «Київське», вже перед початком кінця. Бо коли я сів, вони, тобто В. Кордун, М. Воробйов ще років з п”ять продовжували зустрічатись головно у Валерія Іллі на квартирі, куди інколи приїздив із села В. Голобородько. Але по тому, з причини герметичного недрукування у радянських виданнях, геть пересварилися, виясняючи, хто в кого вчився писати вірші, хто і як ходив на бесіди в КДБ, і чи взагалі туди ходив, чи ні? Хоча їх туди викликали і з приводу мого арешту.

Коли я десь з 1985 року почав частіше з”являтись в Києві і хотів їх помирити, це мені не вдалося, кожен пішов своїм шляхом, бо неможна весь час ходити в школу. Тоді я ще зберігав нормальні стосунки з усіма поокремо, хоча саме Валерію Іллі першому дав почитати рукопис «Берегині», але виявилось також, що за цей час, кожен вирішив свої проблеми по-своєму. В. Голобородько поїхав у село на Луганщину і там затворився, В. Ілля виявився ревним християнином, я – прихильником арійської віри українського обряду, а В. Кордун повірив у ЦК КПРС і поступив у цю партію. М. Воробйов тоді працював вахтовим, а я – кочегаром. Не змінився лише С. Вишенський і з ним можна було нормально випити і поговорити, або поговорити, а потім випити.

У зв’язку з роботою над «Берегинею» з 1968 року і по цей день я впритул цікавився історією і теологією, але В. Ілля цього не знав і спершу розказував мені цю тему з ознакою незаперечної істини в одній інстанції, що передалося і його журналові, коли він став добирати туди авторів. Коротко кажучи, в коло авторів його журналу я не потрапив, як і в редакційну колегію. Рукопис роману «Помирав уражений проліском сніг» він мені повернув, бо його зміст не вкладався в селянську програму журналу «Основа».

Я не впав духом, була «перебудова», в Києві вже видавався журнал «Сучасність». Діючим редактором там став Ігор Римарук, з яким у мене склалися добрі взаємини ще з того часу, як він писав супроводжувальну рецензію на мою книгу віршів «Химера». Ігор віддав роман міжнародному критику й демократові, модерністові Миколі Рябчуку, той познайомився з текстом і повернув мені рукопис з огляду на те, що він чималий за обсягом – це 160 сторінок машинопису, це мікророман. Тут я нарешті задумався: можливо, М. Рябчук побоявся публікувати роман, бо тоді я саме надрукував скандальну статтю в газеті «Слово» під назвою «Мародери». А можливо, ще й тому, що там значиться головним редактором на громадських засадах І. Дзюба, стосунки з яким у шістдесяті роки описано в моєму романі «На протилежному боці від добра». В усякому разі причина була не літературна, а службова.

Тим часом пора підвести деякі підсумки моєї літературної творчоті, бо так мені здається, що головні свої твори я вже написав, хоча книгу «Берегиня» доведеться дописувати і вдосконалювати весь відведений мені творчий час.

Потреба написати таку книгу як „Берегиня” спричинена відсутністю в українській менталітеті поняття Бога. Всі книги на цю тему, як то «Біблія», «Коран» та інші – це витвори інших народів і вічні істини там заховані за чужу ментальність. З цієї причини і наша українська література весь час перебуває на рівні посереднього позитивного хуторянства. Соціалісти послуговуються вірою в доброго Леніна. Власне, найкращі українські письменники радянського часу не мають у своїх творах високої і зрозумілої ідеї Бога. Саме книга «Берегиня» закладає наріжний камінь для кристалізації душі українського народу, як основи, на якій може існувати національна держава.

Вже в процесі реалізації цієї неймовірно важкої ідеї, я прийшов до висновку, що коли зосереджуєшся на ній, то зникає відчуття невідомого у давньому минулому, а з другого боку, бачиш, що волхви або просвітлені, завжди ходять межи народу і носять хоча б по частинах крихти вищих світлих знань, але у зв’язку з тим, що панування темних чи світлих сил на землі пов”язане із космічними законами, то в період тотальних інвазій інших релігій, цих людей-пророків ніхто не бачить, чи не хоче бачити.

Тим часом така мета і така книга ідуть усупереч кільком світовим силам, які панують у західному світі і мають вплив на Україну, у зв’язку з її географічним положенням – поміж Сходом і Заходом. Ці сили називаються: міжнародний іудоєвангелізм, сіонізм і масонство. Їхня агресиність змиває національний менталітет малих і великих народів. Ми бачимо як у лакуни, які звільняються від ленінізму, напористо заходять чорноризники. У них нема проблем з папером і грошима. Але в них нема і того, що дається кшатрію – аристократизму. Шляхетність – це, з огляду на короткість життя одного індивіда, майже не набуттєве явище. Це дано лише від Бога Світла. Саме почуття неповноцінності робить іудо-клерикалізм агресивним.

Звернення до Бога Світла, до животворного вогню – Ягни, дає нашому зорові здатність відрізняти Добро від Зла, для чого власне і призначена література. Лише у деяких віршах вдається досягти чистого світоносного відчуття, такого, як перша цнотлива любов.

      1. В. Рубан



Василь Рубан


ПОМИРАВ УРАЖЕНИЙ ПРОЛІСКОМ СНІГ

(роман)

«Геть англійців у всякому випадку. Хай ваші

хлопці забираються хутчій, а тоді...– Він

наїзджав на нього, бо не міг втримати коня. –

А тоді, – підсумував він, ледве не торкаючись

Філдінга губами, – ми з вами станемо друзями.

– Але чому ми не можемо бути друзями зараз ?

– Сказав Філдінг (англієць), в гарячом пориві

обнімаючи його (індійця). – Я дуже хочу цього.

І ви цього хочете.

Але коні не хотіли цього – кожен тягнув у

свій бік. І цього не хотіла земля, що піднімала

на шляху вершників ущелини, в яких один по -

винен був пропускати іншого; і храми, і водой-

ми, і падло... всі не хотіли цього, на сотні

голосів повторюючи: «Ні, ще не час», а небо

відповідало:«Ні, тут не місце».

Е.Форстер. «Поїздка в Індію».


Закінчувались нарешті холоднуватівесняні ранки і наступали теплі,майже літні. Тому Сава ходив на роботу в жакеті. О пів на сьому сонце вже добряче пілднімалося над овидом. Підходив до цегельного заводу.

Ходити Саві до шляху, кудою ішов маршрутний автобус, доводилось кілометрів зо два, але літом у добру погоду – навіть приємно. То восени, як устанеш о шостій годині – ще темно. Та коли мокрий сніг. Виходиш ото з дому, як колись у армії на нічний пост. Кожуха не дають, бо надворі нуль градусів і вітер з мокрим снігом, кожух попсується. А в шинелі, хоча зверху ще й плащнакидка, вийдеш, то тепло тримається якраз доки дійдеш до поста.

А ще як стояти в полі під усіма чотирма вітрами, то треба весь час бігати. Такий пост був біля ГСМ. Спочатку починаєш швидко ходити навкіл, потім швидше, потім бігом. Нападає суха втома. Починаєш робити вправи з автоматом то в одній, то в другій руці, не притишуючи кроку. І вже коли бігати нема сил, а холод стає терпким, а тіло ніби дерев”яним, залишається лише монотонне чекання. Коли вже ідеш і не зауважуєш світлих кругів від освітлювальних ліхтарів, що виривають з темряви шматки колючої загорожі. Коли вже байдуже проходиш понад зарослим кущами виярком, який далі переходить у величезний яр, порослий лісом, не боячись, що хтось схопить за горлянку і забере автомат, тоді приходила зміна.

Годинника Сава на пост не брав, щоб не поглядати на циферблат, бо тоді час зовсім зупинявся. Але коли у душі щось тенькало, Сава точно знав, що вже йдуть. І ось в одному місці темрява ніби загусала. Вже певен був Сава що фйдуть, хоча… Аж ось чулося чиргання автомата об шинелю чи сумку для патронів, кроки – це вже було напевно. Армія. Роки що пройшли марно? Ат. Нічого не минає марно, змужніння, досвід. Де б не був, не жив, не мріяв, не надіявся – нічого не проходить марно. Воно все марнота, коли не вмієш радіти. А от зараз. Ходиш на роботу, їси алюмінієвою ложкою з металеівої чи фаянсової тарілки з написом «Общепит». Колись любив ліверну ковбасу і цигарки «Прибой», а зараз – «Лікарську» по 22 копійки 100 грам і цигарки «Прима». І вже робота стала за потребу, бо сім’я. А то малим ніяк не міг второпати як це людина може обійтися без систематичної праці…, бо їй треба систематично їсти.

Десь із-за гори віяв ніжний легесенький вітрець. Перелітав од квітки до квітки і загортав усе в тепло. Минаючи роздоріжжя, Сава краєм ока побачив, що з-за повороту плавно викотилась біла «Волга». Відчуваючи спиною, що вона вже ось-ось наздоганяє, Сава зійшов на бічну стежку. Біла «Волга», заїхавши трохи поперед нього, м’яко зупинилась. Двоє дверцят миттю відчинились. Чоловік із передніх дверець вийшов і звернувся до Сави:

– Як тут проЇхати до траси?

– Їдьте просто, – махнув Сава рукою.

Другий чоловік, такого ж віку як Сава, тільки ситіший, тримав задні дверці рукою, а одна його нога стояла на дорозі. Мужчина в чорному костюмі, той що вийшов з передніх дверей машини, сказав:

– Ми з КДБ, сідай у машину.

Не торкаючись за Саву, а лише вправно жестикулюючи руками біля самих його плечей, посадовив Саву в машину. Сава вдав, що не звернув уваги на переміну обставин:

– О, то нам по дорозі, від вашої установи недалеко до моєї роботи. Разом з тим як хряпнули дверцята, розум почав відрубувати від тіла ті щупальці, якими воно ще ось-ось вибирало з оточення насолоду – жити. Мати сім’ю. Для цього довелося йти до ЗАГСУ, і чоловік із заковзаними рукавами урочистого синього державного костюма дозволив власним підписом і печаткою спати з жінкою в одному ліжку, хоч це робилося і без того. Але тоді йому, щоб заховати сором, довелося сміятись, а чиновник затримав руку з печаткою над бланком свідоцтва про одруження, бо Сава був такий несерйозний. З того й пішло.

Савина дружина нещодавно поїхала до своїх батьків, бо там ближч до пологового будинку і можна викликати «швидку», а в селі за шість кілометрів від Києва дорога ґрунтова і коли заряджали дощі, то вагітну потрібно було везти возом до КПП, що на окружній дорозі Києва і там просити міліціонера, щоб спинив машину. Проте зараз це вже був не його клопіт. Не його клопіт кожен день вирушати на роботу і приходити з роботи, де чекає молода дружина. Вже пожив трохи, заспокоював себе Сава, поки потрапив у машину до оцих хлопців, і можна радіти, якщо є добрі спомини, а не будеш радіти, то всеодно твоє минуле в тебе ніхто не забере. Все-таки за двадцять шість прожитих років іколи не сумував, інколи навіть було весело. Траплялися такі придибахи, що про сумування навіть не думалось. А може, вже занадто засидівся і оці хлопці рятують тебе від нудьги? Сава обізвався:

– А я думав, що авто буде чорне.

Він чекав на це авто, як і кожен український інтенлегент. Не знав, як це буде, але завжди чекав. Це чекання передалось йому від покоління батька й матері. Вони були вчителями. Сава інколи чув, як батько з матір”ю говорять про те, що сазав учитель фізики Микола Григорович, який мав радіо. Що там сказало радіо «Свобода». Це було, мабуть вже після 1953 року, після смерті Сталіна, і десь в тому часі батько купив ламповий радіоприймач «Родіна» та до нього дві великі батареї. І хоча Сталін помер, залишилось Політбюро ЦК КПСС і залишилось чекання, коли прийдутть і скажуть: «Собірайся с вєщамі».

Той чолов’яга, що сидів поряд з шофером (мабуть, командир опергрупи) пристав до розмови:

– Дивак ти. Хто ж буде сюди їхать службовою машиною?

Озираючись до Сави, він відчинив дверцята і зробив комусь знак рукою. Сава теж озирнувся. Ще одна «Волга» порожняком пливла за ними по частих вибоях.

– Ого, аж двома машинами, втішив себе Сава вголос, чим зачепив гонор старшого опергрупи.

– Забагато для тебе.

Мабуть, старший лейтенант, подумав собі Сава. Совісно йому, що вони аж двома «Волгами» ловлять самотнього Саву з сумкою в руці.

************************


У Сави вже був «знайомий» старший лейтенант КДБ, котрий познайомив його з капітаном. З тим «своїм лейтенантом» Сава багато про що перебалакав. Ще як працював редактором у видавництві, а не двірником в інституті, як от зараз. Вони, молоді працівники видавництва, якраз тоді вивозили тираж в магазин, щоб врятувать прогресивку. Сава приймав і складав на автофургон пачки книжок, коли його покликано до телефону. Отоді в нього з’явився «свій лейтенант», який набивався в товариші. Бо перегодя, після того, як Сава заповнив анкету, запропонував наступного разу зустрітись десь за містом на моріжку за пляшкю.

Вони, бачте, робили у видавництві паспортну перевірку і виявили, що у Сави тимчасова студентська прописка. Обмовившись про те,що Сава незаконно проживає в Києві, лейтенант пропонував свої послуги, а сам тим часом водив пальцем по анкеті, уточнюючи… Як то: де працюють Савині батьки, які нові прізвища сестер по заміжжю, де вони працюють і живуть. Хоча подібну анкету Сава колись заповнював, коли його брали у надсекретну частину Радянської Армії (шифрування зв’язку між Генштабом стаціонрним і пересувним), вже у цьому всьому доскіпуванні Сава відчував підозру до всього свого роду. У «свого лейтенанта» було добре овальне лице, прямий, трошки витягнутий на самому кінчику загнутий донизу ніс, зеленуваті кар очі зі смішинкою і пряме зачесане назад каштанове волосся. Можливо ця добре награна доброзичливість мала притлумити настороженість клієнта до зловісного образу офіцера КДБ, який би повинен був скластися в грамотної людини, якщо вона хоч трохи ціковилась історією. Сам Сава теж на позір вів себе під час таких розмов невимушено й розкуто, але потім довго відходив від перенапуження.

– Ви, звичайно здогадуєтесь, що я працівник КДБ, – уточнив він своє службове право. Сава здогадувався, бо та жінка, яка відала паспортними справами, зразу його передала цьому хлопцеві, котрий, мабуть, здібніший, ніж Микола Петрович (теж лейтенант), з яким Сава познайомився ще коли був на першому курсі в університеті. Тоді його викликали у військоматний кабінет університету, і там Саву чекав Микола Петрович. Він звинувачував Саву в тому, що Сава не цікавиться політикою, погрожував поскаржитись декану на Савину ідейну нестійкість і, що в зв”язку з цим йому не місце в університеті. Сава запитав Миколу Петровича, яке він, мовляв, має право, стороння до університету людина, нав’язувати деканові свою думку. Проте Микола Петрович запевнив, що як чесний громадянин, комуніст і працівник КДБ він просто не має права змовчати. Подарував на прощання номер свого службового телефону на той випадок, коли в Саві заговорить совість радянської людини. Сава тоді на прощання запитав, чому це шпигуни захочуть з’явитись йому на очі, але Микола Петрович не зрозумів жарту. Звідтоді минуло більше двох років і причина аби вигнати Саву з університету за це час зайшлася.

– А де ж ваш попередник? – запитав Сава «свого лейтенанта».

– Хто, Микола Петрович? О, він з вами розмовляв російською, – сказав Леонід Андрійович таким тоном, ніби якраз у тому, що ото Микола Петрович говорив з Савою російською мовою і була невдача того разу завербувати Саву в стукачі. «Маєму успіхи, кедебісти українізуються», – подумав Сава. Цей же Леонід Андрійович говорив трохи культурницькою українською мовою і був задоволений з власної вимови. Він так полюбив українську, що навіть виправляв деякі Савині русизми в процесі їхньої бесіди і це нагадало Саві перший курс. Тоді вони теж виправляли один одному вимову, бо віднині мали стати носіями і популяризаторами української мови в Україні; гірко звучить.

– То я читав, читав ваш вірш у журналі «Ранок», – підігрів Леонід Петрович, «свій лейтенант КДБ», Савин авторський гонор. – Він, правда, дуже короткий, але в отому рядку, де ви говорите, що думаєте про дівчину, то дуже гарно, – торочив лейтенант. «Він настільки лаконічний, що тобі, чортів хлопче, нема прощо говорити», – подумав Сава і сказав:

– Я не хочу продовжувати з вами розмову.

– Зрозумійте, Саво. Наша країна перебуває в капіталістичному оточенні. До нас присилають туристів-шпигунів і гостей-шпигунів. Це все криється за культурними зв’язками. Я вам дам прочитати кники. Ви молодий здібний літератор могли б з ними зустрічатись. Вам не доведеться розповідати про своїх друзів. Ми часто їздимо за кордон.

– Я не хочу звинувачувати українських емігрантів у шпигунстві, – сказав Сава і додумав своє речення: «Ви, товариш лейтенант, не визначаєте, хто наші вороги, а хто друзі. Ви збираєте інформацію, а головний діагноз ставитьсяв Москві. А там, дивись, як побачите що мене можна на чомусь шантажувати, то змусите і за своїми товаришами шпигувати».